Панас Мирний - Повія (сторінка 65)

    - Бiда з ба­тюш­кою, - обiз­вав­ся сек­ре­тар су­ду, - усiх обiг­рає.

    - Присядьте ли­шень до ме­не, чи не при­не­се­те щас­тя, - за­ще­бе­тав Книш, по­ри­ва­ючись по­да­ти їй сту­ла. По­па­дя, по­дя­ку­вав­ши, сi­ла.

    - Свате, сва­те, - пос­ва­рив­ся на Кни­ша сек­ре­тар з су­ду, - он сва­ха ди­виться.

    - Завидно ста­ло? - од­ка­зав Книш, зда­ючи кар­ти i схи­ля­ючись до по­па­дi.

    - Жiнко! Се ти про­ти ме­не? - увер­нув i пiп.

    - Я всiм щас­тя при­не­су, усiм, - ус­мi­ха­ючись, то­рох­тi­ла по­па­дя. По­ки кар­ти зда­ва­ли, прой­шло кiлька хви­лин мов­чан­ня. З гос­тин­ної тiльки до­но­си­ло­ся глу­хе ка­хи­кан­ня.

    - Бач, на­шi со­бi там не дрi­ма­ють, - обiз­вав­ся сек­ре­тар з су­ду. По­па­дя по­вер­ну­лась по­ди­ви­ти­ся, хто ре­го­че. В гос­тин­нiй хи­хи­кан­ня стих­ло. а на по­ро­зi во­на вздрi­ла Гри­го­рiя Пет­ро­ви­ча.

    - Будемо й ми в кар­ти гра­ти, - за­ще­бе­та­ла до нього.

    - Хто ж бу­де?

    - Ви, я.

    - У вi­що?

    - У но­са.

    - Як то - у но­са?

    - Карти, кар­ти! Да­вай­те кар­ти! - зак­ри­ча­ла по­па­дя, ус­ка­ку­ючи в гос­тин­ну, i усi­ла­ся бi­ля не­ве­лич­ко­го круг­ло­го сто­ли­ка.

    Григорiй Пет­ро­вич роз­шу­кав кар­ти. Швид­ко мi­ша­ючи їх, во­на ще­бе­та­ла: "У ко­го зос­та­нуться кар­ти, то­му но­са би­ти".

    I по­ча­ла зда­ва­ти.

    Поки зда­ва­ли, у кар­ти гра­ли, в гос­тин­нiй бу­ло ти­хо; го­ло­ви­ха з сек­ре­та­ри­хою тiльки ззи­ра­ли­ся, та Кни­ше­ва жiн­ка ско­са пог­ля­да­ла на них.

    - Вийшла, вий­шла! - зра­зу зак­ри­ча­ла по­па­дя i зап­лес­ка­ла в до­ло­нi.

    - А те­пер що? - спи­тав­ся Гри­го­рiй Пет­ро­вич.

    - Виставляйте но­са! На скiлькох ви зос­та­ли­ся? Аж на п'ятьох! Но­са, но­са! - гу­ка­ла во­на.

    Вiн вис­та­вив. Во­на ухо­пи­ла п'ять карт i на­цi­ли­ла­ся вда­ри­ти. Гри­го­рiй Пет­ро­вич увер­нув­ся.

    - Цур! не увер­та­ти­ся!

    - Боляче ж! - за­мо­лив­ся вiн.

    - А як я зос­та­ну­ся? Дер­жiть, дер­жiть. Доз­во­ляється тiльки кар­та­ми сто­ро­ни зак­ри­ти, а кiн­чик вис­та­ви­ти.

    Григорiй Пет­ро­вич, на ве­ли­кий смiх го­ло­ви­хи й сек­ре­та­ри­хи, зак­рив­ся кар­та­ми.

    - Раз! - скрик­ну­ла по­па­дя i вда­ри­ла кар­та­ми по но­су. Цiл­ко улу­чи­ла во­на по са­мо­му кiн­чи­ку, аж у нього сльози по­тек­ли.

    - Ще, ще!.. Аж чо­ти­ри ра­зи, - кри­ча­ла во­на, за­ли­ва­ючись ре­го­том, Гри­го­рiй Пет­ро­вич, пом'явшись, по­ко­рив­ся.

    - Два, - про­мо­ви­ла во­на ти­хо i злег­ка за­че­пи­ла кар­та­ми. Втре­те ще лег­ше; а на­пос­лi­док - вiн не ро­зiб­рав, чи то во­на кар­та­ми вда­ри­ла, чи тен­дiт­ни­ми пальчи­ка­ми злег­ка до­торк­ну­ла­ся, не­на­че ущип­ну­ла.

    Вiн тiльки зап­ри­мi­тив, що якась не­терп­ля­ча ура­за про­бiг­ла по її ве­се­ло­му лич­ку.

    - Не бу­де ж i вам по­ща­ди! - скрик­нув вiн, зда­ючи кар­ти. За дру­гим ра­зом зос­та­ла­ся во­на, та ще аж на де­ся­ти кар­тах.

    - Носа! - гу­ка, на­че лю­то, жар­ту­ючи, Гри­го­рiй Пет­ро­вич. Дво­ма кар­та­ми зас­ло­ни­ла­ся во­на, вис­тав­ля­ючи свiй тро­хи кир­па­тенький кiн­чик но­са.

    - Раз! - гук­нув Гри­го­рiй Пет­ро­вич i за­мах­нув­ся. Мет­ко во­на за­ту­ли­ла­ся, - кар­ти уда­ри­ли­ся об кар­ти.

    - А уго­вор? - спи­тав­ся вiн з до­ко­ром.

    - Уже раз, - за­ще­бе­та­ла во­на, - уже раз. В то­му-то й си­ла, щоб уцi­ли­ти.

    - Ну, дер­жiть… Два!

    - Ой бо­ля­че! - скрик­ну­ла во­на i мер­щiй по­тер­ла но­са. Не­ве­лич­ка сму­жеч­ка за­чер­во­нi­ла на кiн­чи­ку.

    - А ме­нi не бо­ля­че бу­ло? - спи­тав вiн i знов за­мах­нув­ся.

    - Три! - i про­мах­нув­ся. - Чо­ти­ри!.. - гу­кав да­лi.

    - Григорiй Пет­ро­вич! - ок­лик­ну­ла йо­го Пис­ти­на Iва­нiв­на з дру­гої ха­ти, Вiн озир­нув­ся… У гос­тин­нiй тiльки вiн з по­па­дею був, та на по­ро­зi дiтськоi сто­яла Пис­ти­на Iва­нiв­на.

    - Оставте, - про­мо­ви­ла ти­хо Пис­ти­на Iва­нiв­на, як вiн пi­дiй­шов до неї.

    - Останнi да­рую… - ска­зав вiн, вер­та­ючись до по­па­дi, скла­да­ючи кар­ти. По­па­дя пильно гля­ну­ла на нього.

    - Тим не хо­четься? - ти­хенько спи­та­ла, мот­нув­ши го­ло­вою на дiтську, Звiд­ки до­но­сив­ся го­лос го­ло­ви­хи: "I за­ве­ли! Ще но­си по­од­би­ва­ють… Тiльки їх i чут­но".

    Григорiй Пет­ро­вич озир­нув­ся. Пис­ти­ни Iва­нiв­ни вже не бу­ло. Вiн кив­нув го­ло­вою.

    - У-у, под­лi! - про­шеп­та­ла по­па­дя i зло­ми­ла пальцi; на­че один, ра­зом во­ни хрус­ну­ли в неї.

    Цiлий ве­чiр пiс­ля то­го во­на бу­ла смут­на, мов­чаз­на.

    Пiсля за­кус­ки, як прий­шло­ся хлис­ну­ти ви­на, во­на тiльки роз­ба­ла­ка­ла­ся. Хтось з чо­ло­вi­кiв за­вiв був пiс­ню.

    - Ви вмiєте спi­ва­ти? Бу­де­мо спi­ва­ти! - скрик­ну­ла во­на, схо­пив­ши за ру­ку Гри­го­рiя Пет­ро­ви­ча.

    - Будемо. За­водьте.

    - Лєрмонтова: "Вы­хо­жу один я на до­ро­гу" - зна­ете?

    - Трохи.

    Вона вис­ко­чи­ла на­се­ред ха­ти i по­ча­ла. Ти­хо-ти­хо, мов з-за гiр до­нiс­ся За­бiй зо­ло­то­го дзво­ни­ка, роз­дав­ся її тон­кий го­лос, де­да­лi все дуж­ча­ючи та пiд­нi­ма­ючись уго­ру. Гри­го­рiй Пет­ро­вич пiд­хо­пив те­но­ром… Усi зра­зу стих­ли, мов по­нi­мi­ли, слу­ха­ючи пiс­ню. I бу­ло що пос­лу­ха­ти… У кож­но­го пе­ред очи­ма вста­ла нiч, ти­ха та зо­ря­на; си­зим мо­ро­ком криє во­на чор­нiї го­ри, стра­шен­нi ске­лi… Чується ту­га не­ви­мов­на, та ту­га, шо огор­тає са­мот­ню ду­шу се­ред пус­ти­нi нi­мої… Здав'гься, го­ри во­ру­шаться, ске­лi ше­по­чуть мiж со­бою, дос­лу­ха­ючись до то­го го­мо­ну, що йде вiд не­ба. А там? Там ти­ся­чi ти­сяч зi­рок од­на пе­ред дру­гою виг­ра­ва­ють: та лу­пає, а та тру­ситься ти­хо… Ось скiльки їх чiр­ва­ло­ся i по­ле­тi­ло на рiз­нi бо­ки, - тiльки ог­нен­нi слi­ди вка­зу­ють їх ве­се­лу до­ро­гу… Сер­це за­ми­рає; ду­ша роз­ди­мається, шир­шає… Здав'гься, що все те у нiй коїться, че­рез неї про­хо­дить. Чо­ло­вiк не чує се­бе, не пам'ятає… Пi­щи­на се­ред сього без­мiр­но­го свi­ту, не­ве­лич­ка ця­точ­ка йо­го, - вiн чує, як ки­дається всес­вiтнє сер­це, б'ється йо­го жи­ла, бри­нить щось у кож­но­му сус­та­вi… пам'ять мерк­не, дум­ки зни­ка­ють… Вiн за­ми­рає… Вiн чує, що за­ми­рає.

    Пiсня теж за­мер­ла; її го­лос дав­но вже зник, а про­те у ха­тi сто­яла та­ка ти­ша, мов слу­ха­ли всi її да­ле­кої лу­ни. I справ­дi - лу­на та сто­яла в кож­нiй ду­шi, бри­нi­ла у кож­но­му сер­цi, во­ру­ши­ла якiсь глу­хi, не­вi­до­мi по­чу­ван­ня. Всi мовч­ки, схи­лив­шись, си­дi­ли.

    Перший сек­ре­тар з су­ду по­ру­шив ту нi­мот­ну ти­шу. Мовч­ки вiн зняв­ся з мiс­ця, мовч­ки опус­тив­ся пе­ред по­па­дею на ко­лi­на i, вхо­пив­ши за ру­ку, при­мо­вив:

    - Матiночко на­ша, ка­на­ре­еч­ко! Ще ра­зок… ще хоч тро­шеч­ки… Дай­те умер­ти, - за­мо­лив­ся вiн, при­пав­ши до їi ру­ки. Роз­дав­ся по­цi­лу­нок. По­па­дя трiп­ну­ла очи­ма.

    - Зроду-вiку не чув нi­чо­го та­ко­го… Ма­тiн­ко, ка­на­ре­еч­ко! - гу­кав вiн, згор­нув­ши хрес­том на гру­дях ру­ки. Йо­го жiн­ка, як об­пе­че­на, схо­пи­ла­ся з мiс­ця i, про­бi­га­ючи повз нього, штовх­ну­ла.

    - Бочко! - скрик­нув вiн, за­дер­жу­ючи її за плат­тя. - Ти чу­ла? Чу­ла ко­ли та­ку пiс­ню, та­кий го­лос?.. Се­ра­фи­ми i хе­ру­ви­ми так тiльки бо­га вих­ва­ля­ють.

    Усi прий­ня­ли те за жар­ти i за­ре­го­та­ли­ся. Са­ма сек­ре­тар­ша, щоб не по­да­ти ви­ду, як се їй до сер­ця до­хо­дить, ус­мiх­нув­ши­ся, про­мо­ви­ла:

    - А ти вже, мiй го­лу­бе, й роз­кис… Що то вiн у ме­не го­лiн­ний до пi­сень, а над­то як ще й вип'є… - по­вер­ну­ла­ся во­на до по­па­дi.

    - Вип'є! - гук­нув вiн. - Ум­ру ко­лись вiд них! Так ме­не й ро­зiр­ве, роз­не­се на шмат­ки! - гу­кав вiн, ха­па­ючи­ся ру­ка­ми за гру­ди, мов по­ка­зу­вав, як йо­го бу­де роз­но­си­ти.

    - Оце, який ви!.. То я не хо­чу й спi­ва­ти, щоб ви не вмер­ли, - обiз­ва­ла­ся по­па­дя.

    - Матiнко… Ка­на­ре­еч­ко. I без то­го ум­ру. Зас­пi­вай­те! - I вiн пор­вав­ся був зно­ву її у ру­ку по­цi­лу­ва­ти.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb2