Панас Мирний - Повія (сторінка 68)

    Трохи зго­дом за­чу­ла­ся ме­те­ли­ця. Спер­шу по­ва­гом, а да­лi дрiб­нi­ше та дрiб­нi­ше, по­ки не пе­рей­шла на ко­за­чок. Сми­чок не­са­мо­ви­то за­бi­гав по стру­нах; стру­ни аж кла­ца­ють та цмо­ка­ють, ви­во­дя­чи дрi­буш­ку. У Про­цен­ка аж жиж­ки пiд но­га­ми сi­па­ло; а пе­ред очи­ма роз­вер­нув­ся рiв­ний та чис­тий двiр, а по­се­ред нього - ве­сiл­ля… Йо­му вви­жається, як дрiб­ненько пе­ре­би­рає нiж­ка­ми ота дiв­чи­на; як отой па­ру­бок на­ля­гає на за­каб­лу­ки, са­дя­чи тро­па­ка… А он, а он, - на­че м'яч заст­ри­бав, пi­шов дру­гий навп­ри­сяд­ки. "Ану, ще на­ляж, пiд­дай ог­ню! пiд­дай па­лу!" - кри­чить друж­ко, б'ючи в до­лош­ки… I зно­ву все зра­зу обiр­ва­ло­ся.

    Довбня за­мовк; а Про­цен­ко­вi все ще вчу­вається дрiб­ний ко­за­чок, все вви­жається, як кру­тяться пе­ред йо­го очи­ма лю­ди. Чийсь ре­гiт очу­няв йо­го; вiн мов спро­сон­ня пiд­вiв го­ло­ву, ог­ля­нув­ся… То з кух­нi до­но­сив­ся ре­гiт. Хрис­тя не ви­дер­жа­ла i схо­пи­лась з по­лу та пiш­ла по ха­тi вист­ри­бом, а Мар'я з пе­чi ре­го­та­ла­ся.

    - Х-х-у! - зiтх­нув Про­цен­ко. - Ба­теч­ку мiй! та се страш­на шту­ка! - скрик­нув вiн.

    А Довб­ня, мов не чув нi­чо­го то­го, по­чав зно­ву:

    Ой стiн, сос­но,

    Та роз­ви­вай­ся!

    Рано, ра­но!.. - по­нес­ла­ся жур­ли­ва пiс­ня; i в го­лос їй друж­ко­ва шаб­ля ге­пає в сте­лю раз, уд­ру­ге i втретє. Тi за­бої - на­че на да­ний пок­лик - по­вi­да­ють, що не­за­ба­ром поч­неться щось по­важ­не та ду­же враз­ли­ве! I во­но справ­дi по­ча­ло­ся… Пiс­ня за­тих­ла. Го­мiн - не го­мiн, а якась тру­са­ни­на зня­ла­ся. "По­ра мо­ло­ду ви­ряд­жа­ти до мо­ло­до­го. По­ра!" - гу­кає друж­ко. Друж­ки по­чи­на­ють важ­ко­важ­ко, i му­зи­ка пiд­тя­гує їм ще важ­че… "Вста­вай, кня­ги­не, про­ща­ти­ся з ро­дом та з своєю во­лею дi­во­чою. Те­пер ти вже не вiльна пти­ця, а чу­жа ро­бiт­ни­ця. Свек­ру­ха то­бi го­ло­ву скреб­ти­ме, а све­кор до­ко­ря­ти­ме, та нi­ко­му бу­де зас­ту­пи­ти­ся; своя дру­жи­на поб'є-по­лає - та нi­ко­му по­жа­лу­ва­ти. Сльози та скор­бо­та та до­вiч­на на­гальна ро­бо­та кра­су твою знех­тує, са­му те­бе зiг­не та зос­та­рiє. Вста­вай же, кня­ги­не, про­щай­ся з своїм ро­дом, своєю во­лею та кра­сою дi­во­чою!" I кня­ги­ня, спо­ти­ка­ючись вiд слiз, iде ук­ло­ня­ти­ся батько­вi-ма­те­рi… Нас­та­ла важ­ка хви­ли­на. Скрип­ка у Довб­нi стог­не-ри­дає. У Про­цен­ка аж зiт­хан­ня спер­ло­ся в гру­дях, аж сльози вис­ту­па­ють на очах… От-от во­ни бриз­нуть!.. Во­ни б, мо­же, i бриз­ну­ли, як­би друж­ко, по­ряд­ку­ючи, не ви­гук­нув: "Го­дi, го­дi! ру­шай­мо!.." I зно­ву по­нес­ла­ся мар­шо­ва пiс­ня, спер­шу гуч­но­зич­но, а да­лi все тих­ше та тих­ше, мов мо­ло­децький поїзд, виїхав­ши з дво­ру, спус­тив­ся у бал­ку або схо­вав­ся за лi­сом-го­рою… Те­пер тiльки Довб­ня спус­тив З пле­ча скрип­ку i по­ло­жив її на сто­лi.

    - Оце вам i ве­сiл­ля до ва­шої опе­ри, - ска­зав вiн i по­чав ви­ти­ра­ти пiт З ло­ба.

    - Хх-у! як умо­рив­ся! Хай йо­му гас­пид, - до­дав i мер­щiй поб­рав­ся до тю­тю­ну.

    Проценко си­дiв, мов на угiл­лях: очi в йо­го го­рi­ли, що­ки па­шi­ли, зiт­хан­ня важ­ке, по­рив­час­те.

    - Господи! - скрик­нув вiн, зло­мив­ши пальцi, що во­ни у йо­го аж хрус­ну­ли. - Пер­ше зро­ду чую на своєму вi­ку та­ку не­пев­ну му­зи­ку! Хай те­пер iтальянцi або нiм­цi пiд­ки­нуться з своєю!.. То ж - ве­ли­кi ге­нiї тво­ри­ли, а це - на­род… прос­та на­род­на пiс­ня!.. О, я, здається, ро­зу­му поз­бу­ду­ся! - скрик­нув вiн i за­бi­гав по ха­тi. Неш­вид­ко пiс­ля то­го прий­шов вiн до пам'ятi i за­го­во­рив спо­кiй­нi­ше:

    - Не ждав! Не ждав я та­ко­го, прав­ду ка­жу­чи. Я ду­мав, що Лу­ка Фе­до­ро­вич за­був про моє лiб­рет­то; та й сам по­чав за­бу­ва­ти про нього… Аж ба­чу - нi. Хоч ва­ша му­зи­ка i не до слiв, за­те - яка ар­тис­тич­на шту­ка! Що ви ду­маєте ро­би­ти з своєю п'єсою?

    - Що ж я зроб­лю з нею? Нi­чо­го… пог­раю ко­му-не­будь, та й го­дi! - од­ка­зав Довб­ня, ви­пус­ка­ючи з ро­та цi­лий обе­ре­мок ди­му i огор­та­ючись ним, на­че хма­рою.

    - Як нi­чо­го? - скрик­нув Про­цен­ко. - Нi, так не го­диться: ва­шу п'єсу тре­ба в но­ти за­вес­ти та над­ру­ку­ва­ти! Тре­ба по­вi­да­ти лю­дям, якi до­ро­гi та му­зич­нi мо­ти­ви ви­хо­вує на­род­на пiс­ня! Ве­ли­кий грiх бу­де, як ви їх так за­нех­туєте.

    - А де я у гас­пи­да вiзьму гро­шей, щоб над­ру­ку­ва­ти? - спи­тав­ся Довб­ня.

    - Хочете, я вiзьму­ся? У ме­не в Пе­тер­бур­зi є один знай­омий му­зи­ка. Я до нього одiш­лю. Хай по­ка­же Бер­нар­до­вi чи ко­му там… I ва­шу п'єсу над­ру­ку­ють, безп­ре­мiн­но над­ру­ку­ють… Ба­га­то знай­деться рук узя­ти­ся за та­ке ми­тецьке дi­ло… Зяг­рай­те ще що. Ко­зач­ка чи те мiс­це, де мо­ло­да про­щається З ро­дом… Го­луб­чи­ку!.. А знаєте що? У та­ких спра­вах, зна­ете, хто най­кра­щий оцiн­щик? На­род! прос­тий на­род! Ви нi­ко­му не виг­ра­ва­ли?.. Клик­не­мо Хрис­тю, Мар'ю, прис­лу­га тут - хай во­ни пос­лу­ха­ють; та спи­таємо, що во­ни ска­жуть, - цвi­рiнькав Про­цен­ко.

    Довбня лу­ка­во ус­мiх­нув­ся у сво­го ру­до­го ву­са.

    - Ви смiєтесь? - скрик­нув Про­цен­ко. - Ви знаєте Пуш­кi­на?.. Знаєте, ко­му вiн чи­тав свої на­род­нi пiс­нi? Своїй няньцi - Ра­дi­онов­нi! I ко­ли та чо­го не роз­би­ра­ла, вiн пе­ре­роб­лю­вав свої безс­мерт­нi тво­ри…

    - То ж сло­во, а це го­лос, - пе­ре­бив Довб­ня.

    - Ну, то що? Вiзьме­мо Шев­чен­ка, - по­чав до­во­ди­ти Про­цен­ко. - Про­чи­тай­те йо­го на­ро­до­вi - i вiн бу­де пла­ка­ти! А ска­жiть, ко­го з нас Шев­чен­ко не ха­пає за сер­це? Ви теж - му­зи­кальний Шев­чен­ко.

    - Далеко ку­цо­му до зай­ця! - увер­нув Довб­ня, та Про­цен­ко не слу­хав.

    - Як той, так i ви, - гу­кав вiн на всю ха­ту, - за ос­но­ву взя­ли на­род­ну пiс­ню, на нiй пост­роїли свої тво­ри. Йо­го на­род ро­зу­мiє - по­вин­нi i го­лос ро­зу­мi­ти. О-о! На­род - ве­ли­кий ес­те­тик!.. - при­да­вив вiн на сьому сло­вi i, по­вер­нув­шись до Довб­нi, за­пи­тав: - Клик­ну­ти, чи що?

    Довбня мовч­ки хит­нув го­ло­вою. Йо­му бiльше всього ба­жа­ло­ся по­ди­ви­ти­ся на Хрис­тю, що так йо­му за­па­ла у вi­чi, нiж пос­лу­ха­ти, що во­на на йо­го гру ска­же.

    Насилу Про­цен­ко умо­вив Хрис­тю увiй­ти до нього в ха­ту; та во­на са­ма, пев­но, не пiш­ла 6, як­би Мар'я не по­тяг­ла за со­бою.

    Довбня аж за­ре­го­тав­ся, як Про­цен­ко по­са­див їх ряд­ком на кро­ва­тi.

    - А ну­те ви, ве­ли­кi ес­те­ти­ки, - глу­зу­ючи, ска­зав вiн, - слу­хай­те обо­ма уха­ми.

    I по­чав не­вiльницький плач, як пла­чуть ко­за­ки у ту­рецькiй не­во­лi, здiй­ма­ючи ру­ки до бо­га i мо­ля­чи в нього смер­тi. То бу­ла не­ве­лич­ка час­точ­ка з на­род­ної ду­ми… Плач гiр­кий, мо­лит­ва теп­ла i важ­ке зiт­хан­ня ок­ри­ли ха­ту. Пер­шi стру­ни тон­ко та важ­ко го­ло­си­ли; бас­ки глу­хо гу­ли, мов за­дав­ле­ний плач з-пiд зем­лi ви­ри­вав­ся-до­но­сив­ся… Про­цен­ко си­дiв, пох­ню­пив­шись, слу­хав. Вiн вчув, як щось, на­че му­раш­ки, бi­гає у нього по­за спи­ною; то сип­не мо­ро­зом, то пах­не жа­ром, а хви­лi важ­ких го­ло­сiв упи­на­ються в ду­шу, ссуть її, щи­па­ють за сер­це…

    Проценко, гли­бо­ко зiтх­нув­ши, за­мо­тав го­ло­вою; Хрис­тя i Мар'я згля­ну­ли­ся й за­ре­го­та­ли­ся.

    - Ну, що? - дог­рав­ши, спи­тав Довб­ня. Про­цен­ко мов­чав.

    - Нi, це не гар­на: важ­ка ду­же. От що ра­нi­ше гра­ли - то кра­ща, - про­мо­ви­ла Мар'я. А Хрис­тя важ­ко зiтх­ну­ла.

    - Чого ти так важ­ко зiт­хаєш, моя пе­ре­пi­лоч­ко? - спи­тавсь Довб­ня, прик­ро заг­ля­да­ючи на її пох­му­ре об­лич­чя.

    - Христе! Мар'є! - по­чув­ся в кух­нi ви­гук.

    - Панi… - зля­ка­но про­шеп­та­ли обид­вi та так i по­ли­ну­ли в кух­ню.

    - Позабираються до па­ни­ча в ха­ту! Чо­го? - гри­ма­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на.

    - Оце за­да­дуть ка­по­тi на­шим кри­ти­кам! - зло ус­мi­ха­ючись, мо­вив Довб­ня.

    Проценко си­дiв, пох­ню­пив­шись, та мов­чав, а Довб­ня дов­ги­ми ступ­ня­ми мi­ряв ха­ту.

    - Що, як­би сю гру по­чу­ла На­та­лiя Ми­ко­лаївна? От би бу­ла ра­да! - че­рез який час мо­вив Про­цен­ко.

    Довбня став, прик­ро гля­нув на Про­цен­ка, за­пи­тав:

    - Яка?

    - От з ким слiд вам поз­най­оми­тись! Ви знаєте от­ця Ми­ко­лая? Йо­го жiн­ка. Мо­ло­да, спi­ву­ча й так стра­шен­но лю­бе му­зи­ку. Хо­че­те, я вас поз­най­ом­лю? - за­си­пав Про­цен­ко.

    - З по­па­дею? - роз­тя­гу­ючи, спи­тав Довб­ня. - А в них є що ви­пи­ти? Про­цен­ко змор­щив­ся i не­охо­че од­ка­зав:

    - Повинно б знай­ти­ся, як у кож­но­му сi­мей­но­му до­мi.

    - А як не­ма, то яко­го чор­та я до них i пi­ду? Не ба­чив по­пiвських злид­нiв? - по­ну­ро бу­бо­нiв Довб­ня.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb2