Панас Мирний - Повія (сторінка 84)

    Христя увiй­шла i, пох­ню­пив­шись, по­ча­ла на­ли­ва­ти чай.

    Довбня зирк­нув на неї.

    - Ти, ба­чу, й до­сi сер­диш­ся? Я не знав, що ти та­ка об­раз­ли­ва. Ну, ви­бач. Ви­бач та пос­лу­хай, що я ска­жу то­бi. Ти знаєш Ма­ри­ну? Во­на то­бi, здається, то­ва­риш­ка? Зя­мiж ви­хо­де. От при­ходь на ве­сiл­ля.

    Христя, со­пу­чи, на­ли­ла чай, по­ди­ви­ла­ся, що Про­цен­ко не до­пив ще сво­го ста­ка­на, i мовч­ки пiш­ла з ха­ти.

    - Мовчиш… Сер­диш­ся? Ну i сердься, гос­подь з то­бою! - ска­зав Довб­ня i зно­ву прий­няв­ся за ци­гар­ку.

    Допивши чаю, вiн зра­зу зняв­ся.

    - Прощайте.

    - Куди ж се?

    - Треба. Од­на си­дить на квар­ти­рi, ску­чає… Так не за­бу­де­те, прий­де­те?

    - А ко­ли?

    - У пер­шу не­дi­лю пiс­ля во­дос­вят­тя… При­ходьте.

    - Спасибi, прий­ду. Довб­ня пi­шов.

    - А ти, ду­роч­ко, роз­сер­ди­ла­ся, - про­вiв­ши Довб­ню, по­вер­нув­ся до Хрис-гi Про­цен­ко. - I чаю не схо­тi­ла пи­ти!

    - Чого ж вiн пле­ще та­ке? Як ще п'яний не ува­лив­ся?!

    - Ось же­ниться - оха­неться.

    - Хто же­ниться? вiн? Яка дур­на за йо­го пi­де?

    - Як яка? Ма­ри­на!.. Вiн же про­хав те­бе на ве­сiл­ля до неї.

    - Та вiн оже­ниться на Ма­ри­нi?-аж скрик­ну­ла Хряс­тя. Го­дi - ду­ри­те!

    - Справдi ка­зав, що же­ниться. Про­хав на ве­сiл­ля.

    - Що ж, ви пi­де­те?

    - Обiцяв.

    - Хм… - ди­ву­ва­лась са­ма со­бi Хрис­тя.

    П'ючи чай, во­на ра­зiв з де­сять все до­пи­ту­ва­лась у Про­цен­ка, чи справ­дi то Довб­ня же­ниться на Ма­ри­нi. I все їй якось не вi­ри­ло­ся, не хо­тi­ло­ся вi­ри­ти. Про­цен­ко ка­зав, що не став би ж Довб­ня кле­па­ти сам на се­бе. Се так її зди­ву­ва­ло, що во­на за­бу­ла про свою не­дав­ню об­ра­зу, про не­дав­нi сльози. Довб­ня те­пер стри­мiв гвiзд­ком у її го­ло­вi, сто­яв пе­ред очи­ма. Вiн те­пер зда­вав­ся їй якимсь кра­щим, якимсь ви­щим.

    - Якщо не бре­ше Довб­ня та справ­дi же­ниться на Ма­ри­нi, то доб­ре зро­бить, - ска­за­ла во­на. по­ду­мав­ши.

    - А що?

    - Так. Не про­па­де дур­но дiв­ка. Та i йо­го приг­ля­не.

    - Не вi­риться щось ме­нi, щоб Ма­ри­на йо­го гля­дi­ла. Не та­ка во­на! - од­ка­зав Про­цен­ко.

    - Що ж, во­на не та­ка лю­ди­на, як i всi? не та­ке сер­це має? - об­раз­ли­во за­пи­та­ла Хрис­тя.

    Проценко на те нi­чо­го не од­ка­зав. Вiн пi­шов у свою ха­ту по­чи­та­ти; а во­на, пе­ре­ми­ва­ючи ста­ка­ни, все ду­ма­ла про Ма­ри­ну та про Довб­ню… Ма­ри­на ви­хо­дить за­мiж… Довб­ня же­ниться на Ма­ри­нi… Хто та­ка Ма­ри­на? Прос­та дiв­ка з се­ла… Хто та­кий Довб­ня? Па­нич, хоч i зла­ма­ний… Гриць на­вiть од­мi­чуе йо­го, як ро­зум­но­го чо­ло­вi­ка… I от вiн же­ниться, же­ниться на Ма­ри­нi… Чуд­но, див­но… Що ж тут див­но­го? По­до­ба­ла­ся йо­му Ма­ри­на, а вiн Ма­ри­нi, ну й по­же­няться. I не­ма нi­чо­го чуд­но­го. Що па­нич? Так хi­ба, як вiн па­нич, то йо­му i мож­на прос­тих дiв­чат ду­ри­ти, з ума зво­ди­ти?.. Це от як­би i Гриць оже­нив­ся на ме­нi… Хi­ба б я йо­го не лю­би­ла, хi­ба б я йо­го не бе­рег­ла? А що, як Гриць же­ниться на ме­нi? I я то­дi з ро­бiт­ни­цi ста­ну па­нi­ею, одi­ну­ся по-панськiй - i не пiз­на­ти ме­не… А вже ж i лю­би­ти­му. Ма­тiн­ко моя! - аж скрик­ну­ла Хрис­тя, за­ту­ли­ла­ся до­ло­ня­ми i з нес­тям­ки цi­лу­ва­ла свої ру­ки, ду­ма­ючи, що то Гри­ця цi­лує…

    Минуло свя­то. Прий­шла i ор­дань i прой­шла. Во­на впа­ла як­раз в чет­вер, а в не­дi­лю Довб­ня бу­де бра­ти шлюб з Ма­ри­ною.

    - I ви пi­де­те-та­ки? - спи­та­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на у Про­цен­ка.

    - А що ж? Обi­цяв. Тре­ба пi­ти.

    Пистина Iва­нiв­на ус­мiх­ну­ла­ся, по­тiм скри­ви­ла­ся i нi­чо­го не од­ка­за­ла. У не­дi­лю вiн справ­дi пi­шов. За­раз пiс­ля обi­ду одiв­ся i пi­шов, бо вiн­чан­ня за­га­да­не бу­ло над­ве­чiр. Хрис­тя мог­ла б - ле­тi­ла за ним. їй хо­тi­ло­ся по­ди­ви­ти­ся на Ма­ри­ну, по­ба­чи­ти, як во­на удi­та, як сто­яти­ме у церк­вi, чи пiд па­ру Довб­нi? Бо­же, як хо­тi­ло­ся!.. Та ба - не мож­на: що­ден­на ро­бо­та ро­бо­тою, а то ще на по­не­дi­лок па­нi за­га­да­ла дру­гу ро­бо­ту: пек­ти бу­лоч­ки до чаю, бо на вiв­то­рок нап­ро­ше­но гос­тей. Тре­ба за­ра­нi все на­го­ту­ва­ти, та й дог­ля­ну­ти, щоб до ла­ду бу­ло. Зив­чо­ра пiд про­цi­ди­ти, до свi­ту учи­ни­ти, щоб на ра­нок усе го­то­ве бу­ло… Хрис­тя ути­рає пiд, па­нi стоїть над нею та ди­виться, а в Хрис­тi пе­ред очи­ма церк­ва, вiн­чан­ня… Нi­як з го­ло­ви не йде!.. "Та вже ж хоч цi­лу нiч не спа­ти­му, дiж­ду Гри­ця; прий­де, роз­ка­же, як там бу­ло. Вiн обi­цяв не ба­ри­ти­ся", - утi­ша са­ма се­бе Хрис­тя, бов­та­ючи цiд у ма­кор­те­тi.

    - Буде уже. Про­цi­ди, - ка­же па­нi. Про­цi­ди­ла.

    - Постав же на пiч, хай вис­тоїться. Та й спа­ти за­ра­нi ля­гай. Упiв­но­чi тре­ба цiд зав­да­ти, щоб к свi­ту пос­пi­ло… I я вста­ну, - на­ка­зує па­нi.

    Заранi по­ля­га­ли усi; ляг­ла i Хрис­тя. Та їй не спиться: i ве­сiл­ля з дум­ки не йде, i па­ни­ча до­жи­дає, щоб стрi­ну­ти… Бо­же! як дов­го час той iде, здається, кiн­ця йо­му не­має!

    Не швид­ко по­чу­ла Хрис­тя стук у вiк­но… "Вiн, вiн, Гриць! От ко­ли усе роз­ка­же…" Як на­вi­же­на, Хрис­тя мер­щiй ки­ну­ла­ся сi­неш­нi две­рi од­чи­ня­ти.

    Вона не по­ми­ли­ла­ся. То був справ­дi Про­цен­ко. Тiльки що во­на од­су­ну­ла, впус­ти­ла, як вiн зра­зу i уче­пив­ся за неї.

    - Ходiмо, сер­це, до ме­не, - шеп­че, га­ря­че об­да­ючи по­цi­лун­ка­ми, i Хрис­тя чує, як вiд йо­го не­се пот­ро­ху хме­лем.

    - Панi швид­ко вста­не, - од­ка­зує Хрис­тя.

    - Чого?

    - На завт­ра бу­лоч­ки зав­да­ли.

    - Гаспидськi бу­лоч­ки! - гук­нув вiн.

    - Як! то ж хлiб свя­тий!

    - Який там вiн свя­тий! I сви­ня, по-твоєму, свя­та, що чо­ло­вiк її їсть?

    - То ж сви­ня, а то хлiб.

    - Ну, хай, по-твоєму, i свя­тий. Тiльки хо­дi­мо, сер­це. Оце тiльки що З ве­сiл­ля. При­си­лу­ва­ли чар­ку тiї гас­пидської го­рiл­ки ви­пи­ти. Хо­дi­мо, го­лу­боч­ко! Ти ж у ме­не од­на най­кра­ща. Там усе шваль, тво­го од­но­го мi­зин­ця на но­зi не сто­ять! - I вiн, не дав­ши i две­рей за­чи­ни­ти, по­во­лiк її за со­бою. Во­на, од­на­че, i не про­ти­ви­ла­ся, їй так хо­тi­ло­ся ско­рi­ше по­чу­ти, як бу­ло на ве­сiл­лi, та хто був, та яка Ма­ри­на, чи не пе­ре­мi­ни­ла­ся.

    - Марина? Ма­ри­на яка бу­ла, та­кою i зос­та­ла­ся - хльорка, та й го­дi! - ска­зав вiн. - Довб­ня не­щас­ний з нею бу­де.

    - От уже i не­щас­ний! Чо­го? Ви са­мi ка­за­ли, що щас­тя, як тряс­ця: ко­го схо­че, то­го й на­па­де.

    - Тiльки не з Ма­ри­ною. Во­но од неї, як од то­го ли­хо­го, тi­кає. Ну, яке щас­тя з хльоркою?

    - А хто ви­ну­ва­тий? Ви ж i ви­ну­ва­тi: зав'яже­те свiт дiв­цi, та то­дi i хльорка.

    - Не в тiм рiч. А хльорка, та й го­дi. От­же й ти… та не то. Я б i на по­рiг її не пус­тив, а те­бе i в ло­бок вар­то по­цi­лу­ва­ти, - i вiн при­ло­жив­ся своїми га­ря­чи­ми ус­та­ми до її бi­ло­го чо­ла.

    Христю той по­цi­лу­нок на­че за­лос­ко­тав. Га­ря­чий стру­мок заг­рав, зак­ле­ко­тав бi­ля її сер­ця i роз­лив­ся ог­нен­ною рiч­кою по жи­лах.

    - Грицю! мiй лю­бий, мiй єди­ний! - при­па­да­ючи до йо­го, мо­ви­ла во­на, за­бу­ва­ючи про все на свi­тi - i про Ма­ри­ну з Довб­нею, i про цiд на пе­чi.

    А тим ча­сом па­нi, зас­нув­ши пер­ший сон, ки­ну­ла­ся. Во­на мер­щiй зас­вi­ти­ла свiт­ло i вис­ко­чи­ла у кух­ню. Вид­но, її не ма­ло тур­бу­ва­ли бу­лоч­ки, бо не­одi­та, З свiч­кою у ру­ках, во­на так i под­ра­ла­ся на пiч… "Ма­кор­тет стоїть се­ред пе­чi, нак­ри­тий… все як слiд… Де ж Хрис­тя? її на пе­чi не­має; чи не на по­лу?" - ду­має па­нi. Пi­дiй­ма свiч­ку по­верх го­ло­ви, по­вер­тається ли­цем до по­лу, ди­виться - i на по­лу не вид­ко… "Над­вiр, вид­но, пiш­ла, бо сi­неш­нi две­рi не щiльно при­чи­не­нi. Ну, хай же увiй­де", - ка­же са­ма со­бi па­нi i, одк­рив­ши ма­кор­тет, заг­ля­дає усе­ре­ди­ну. "По­ра, по­ра…" - шеп­че. Зак­ри­ла ма­кор­тет, жде… Не чут­но Хрис­тi. "Що за бi­сiв батько?" - по­ду­ма­ла. Ско­чи­ла з при­пiч­ка, по­бiг­ла до сi­неш­нiх две­рей, од­хи­ли­ла їх, заг­ля­ну­ла у сi­ни - над­вiр­нi две­рi за­су­не­нi.

    - Де ж се во­на? - здвиг­нув­ши пле­чи­ма, мо­ви­ла са­ма до се­бе па­нi. - Див­но! I зло­дiя не бу­ло, i батька вкра­де­но!.. Хрис­те! - гук­ну­ла сти­ха. Го­лос її глу­хо роз­дав­ся по ха­тi. - Не­має!.. - ди­вується па­нi.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb2