Панас Мирний - Повія (сторінка 87)

    Найбiльше кло­по­тав­ся про це гу­бернський мар­шал Ло­ша­ков. Хоч вiн не крив­ся нi вiд ко­го, що сам вий­шов з давнього ко­за­чо­го ро­ду, що йо­го прап­ра­дiд Ло­шак слу­жив ко­лись за бун­чу­ко­во­го то­ва­ри­ша у яко­мусь ко­за­чо­му пол­ку, - оже те­пер вiн не змiг се­бе при­лу­ча­ти до то­го тем­но­го та не­ос­вi­че­но­го гур­ту во з ко­зацт­ва ви­ко­па­ла йо­го до­ля. "Вся­ко­му ча­су довлєєт йо­го зло­ба", - ка­зав вiн тим мо­ло­дим вер­хо­во­дам, що iно­дi на­тя­ка­ли йо­му про йо­го по­ро­ду i про те, що йо­му, "ко­за­чо­му си­но­вi", не личй­ло б зрi­ка­ти­ся сво­го ро­ду. "Я не зрi­ка­юсь йо­го, - вих­ва­ляв­ся вiн, - я низько ук­ло­ня­юся пе­ред усiм тим, що ко­зацт­во доб­ро­го зро­би­ло, з якою зав­зя­тiс­тю свою вi­ру i свiй край бо­ро­ни­ло. Так за тi ча­си i тре­ба бу­ло ро­би­ти. Тiльки як ча­си: пе­ре­мi­ни­ли­ся, то тре­ба бу­ло i са­мим слiд­ку­ва­ти за ча­сом, iти за вi­ком, а не сто­яти на од­но­му мiс­цi Хто не йде впе­ред, той пос­ту­пається на­зад! На­ше ко­зацт­во так i зро­би­ло: одс­то­ю­ючи тiльки свої вольнос­тi та пра­ва, во­но не схо­тi­ло йти за вi­ком, одс­то­ро­ни­ло­ся то­го культур­но­го нап­ря­му, до яко­го ве­ла iс­то­рич­на до­ля, i че­рез те зос­та­ло­ся зад­нiх пас­ти. Ну, а я то­му, що вже вмер­ло, що по­вин­но бу­ло умер­ти, ук­ло­ня­ти­ся не бу­ду. Тре­ба упе­ред йти, а не на­зад рач­ку­ва­ти!"

    I от те­пер прав­нук ко­за­ка Ло­ша­ка мар­шал Ло­ша­ков, до­вi­дав­шись, що вiд Земської спра­ви од­ти­ра­ються ос­вi­че­нi лю­ди тем­ним му­жич­чям, а все че­рез те, що ко­за­ки не по­рiв­ня­нi в ви­бор­них пра­вах з крес­тя­на­ми, а при­лу­че­нi до раз­но­чин­цiв, кот­рим за­кон дає пра­во кож­но­му, хто має де­сять де­ся­тин зем­лi, ви­би­ра­ти упол­но­мо­че­но­го, а з двад­цят­ка та­ких гос­по­да­рiв - од­но­го глас­но­го, - до­вi­дав­шись про оце все, мар­шал Ло­ша­ков пiд­няв ба­та­лiю про­ти та­ко­го ко­за­чо­го пра­ва. Звон про земськi спра­ви нi­чо­го про се яс­но не ка­же, а за­кон про сос­лов­нi пра­ва усiм ясує, що ко­за­ки при­лу­ча­ються до крес­тян, од­бу­ва­ючи вся­кi од­бут­ки, i ко­рис­ту­ються усiм тим, чим ко­рис­ту­ються i крес­тя­ни. От че­рез це i не слiд їх при­лу­ча­ти до раз­но­чин­цiв, а хай во­ни ви­би­ра­ють глас­них на своїх во­лос­них схо­дах, скiльки на кож­ну во­лость приз­на­че­но.

    "Оцим ра­хун­ком, ко­ли йо­го ствер­дять у сто­ли­цi, зра­зу пе­ре­по­ло­ви­ниться глас­них вiд му­жи­кiв. А як їх змен­шиться, то то­дi i на­шо­му бра­то­вi дво­ря­ни­но­вi, - ка­зав Ло­ша­ков, - бу­де бiльший прос­тiр у земських спра­вах; то­дi ми i вся­ким вер­хо­во­дам му­си­мо утер­ти но­са. А що це ствер­дять - то як пить дать! Бо ду­же вже отi вер­хо­во­ди, зли­гав­шись з му­жич­чям, за­ли­ли усiм за шку­ру са­ла. Тре­ба про се не мов­ча­ти, а бiльше го­мо­нi­ти; тре­ба про се пiд­ня­ти пи­тан­ня i на дво­рянсько­му, i на земсько­му з'їздах. Не ви­го­ре на од­но­му - ви­го­ре на дру­го­му! А так, мовч­ки, зло­жив­ши ру­ки, си­дi­ти не го­диться. Тре­ба про­бi гу­ка­ти на увесь свiт, на все царст­во!"

    Усi дво­ря­ни згод­жу­ва­лись на це з своїм мар­ша­лом. "Що не ка­жи, а го­ло­ва у йо­го на в'язах не­аби­яка. Кепсько муд­рий удав­ся, муд­рий, та ще й зав­зя­тий - за що не вiзьметься, то вже до­ве­де йо­го до краю. Од­но йо­му бра­кує - ду­же без­пут­ний у жит­тi: з жiн­кою не жи­ве, во­на десь по заг­ра­ни­цях вiється, а вiн тут. Не­ма тiї врод­ли­вої па­нiї або й прос­тої дiв­ки, щоб вiн не упа­дав бi­ля неї. Ну, та се вже наш дав­нiй грiх. Хто у цьому не вин­ний? А що­до гро­мадських справ, то вiн за їх пер­ший обо­ро­нець. Йо­му б не мар­ша­лом бу­ти, а гу­бер­на­то­ром або й са­мим мi­нiст­ром. Го­ло­ва, ро­зу­мом на­топ­ту­ва­на го­ло­ва!"

    Отак роз­мов­ля­ли по­мiж со­бою наїжджi па­ни, гу­ля­ючи не­ве­лич­ки­ми гур­та­ми по мiс­ту.

    Осiннiй день брав­ся уже до ве­чо­ра. Сон­це, чер­во­но гра­ючи, сi­да­ло; за­хiд па­лав, на­че по­же­жею. У то­му ве­чiрньому чер­во­но­му свi­ту кра­су­вав­ся го­род: ви­со­кi та бi­лi бу­дин­ки злег­ка чер­во­нi­ли бi­ли­ми стi­на­ми, мов во­ни бу­ли вик­ра­ше­нi чер­во­ною крас­кою; за­лiз­на їх пок­рiв­ля па­ла­ла зе­ле­ним вог­нем; шиб­ки у вiк­нах гра­ли, вiд­ки­да­ючи вiд се­бе че­рез ули­цi сно­пи чер­во­но­го ог­ню; церк­ви, ся­ючи своїми ба­ня­ми та зо­ло­ти­ми хрес­та­ми, здається, ще ви­ще здiй­ма­ли їх уго­ру, заг­ля­да­ли у тем­но-си­ню бла­кить не­ба, що без­мiр­но ши­ро­ким ко­лом розп­рос­то­ри­лось над зем­лею. За­те тiнь дов­ша­ла, тем­нi­ша­ла; ви­со­ке де­ре­во на­че збi­га­ло­ся до­ку­пи, щоб не роз­гу­би­ти­ся за нiч; дов­га тiнь вiд йо­го па­да­ла че­рез усю ули­цю, i пiд нею бу­ло якось мо­то­рош­но. Про­хо­жi мер­щiй ми­на­ли тi тем­нi мiс­ци­ни, про­би­ра­лись на свiт, де сто­яв який­сь глу­хий го­мiн… Аж ось зра­зу Десь бух­ну­ло, щось ох­ну­ло! Усi ки­ну­ли­ся… Не­за­ба­ром по­над го­ро­дом по­нес­ли­ся го­лос­нi хви­лi пол­ко­вої му­зи­ки.

    - Музика! Му­зи­ка! У са­док! Мер­щiй у са­док! - за­гу­ка­ли, за­ме­ту­ши­ли­ся лю­ди по ули­цях.

    - Ми ще чаю не пи­ли. Пi­де­мо до­до­му чаю пи­ти, - ще­бе­та­ли ве­се­ло па­нян­ки до мо­ло­дих па­ни­чiв, що, мов жу­рав­лi, обс­ту­пи­ли гряд­ку квi­ток.

    - I варт за­би­ва­ти­ся зад­ля чаю до­до­му? Хi­ба йо­го у сад­ку не­має? Нап'ємо­ся у сад­ку, - пiд­мов­ля­ли па­ни­чi.

    - А справ­дi? - зго­ди­ла­ся од­на.

    - А що ж? Чи в са­док, то i в са­док! - пiд­дер­жа­ли дру­гi. - Му­зи­ки пос­лу­хаємо, на арф'янок по­ди­ви­мо­ся.

    I чи­ма­лий гурт па­ни­чiв з па­нян­ка­ми мер­щiй по­тяг­ли ули­цею до сад­ка, де так го­лос­но на увесь го­род за­ти­на­ла му­зи­ка.

    Коло сад­ка тиск, дав­ка. У церк­вi, на ве­ли­ких про­це­сi­ях так тiс­но не бу­ває, як ко­ло са­до­вої бу­доч­ки, ку­ди зно­си­ли го­ро­дя­ни се­миг­ри­ве­ни­ки, щоб увiй­ти в са­док. Жид з жи­дiв­кою не пос­пi­шаться ви­да­ва­ти бi­ле­ти, та­кий зра­зу пук рук по­тяг­ло­ся ту­ди.

    - Два бi­ле­ти!.. Три!.. П'ять!.. - гу­ка­ли то з то­го, то з дру­го­го бо­ку. Гро­шi бряж­ча­ли; жид з жи­дiв­кою ме­та­ли­ся, як му­хи в ок­ро­пi.

    Аж ось чи­ма­ла ку­па, заб­рав­ши бi­ле­ти, по­су­ну­ла про­хо­дом мiж дво­ма ви­со­чен­ни­ми до­ма­ми у са­док. Над тим про­хо­дом на дов­го­му дро­тi ко­ли­хав­ся цi­лий обе­ре­мок цвiт­них лiх­та­рiв, не­мов ве­сел­ка дов­гою ду­гою по­вис­ла над про­хо­дом. А там - да­лi за нею - ог­ню-огню! свi­ту-свi­ту! Тро­хи не кож­на гiл­ка убо­го­го са­до­во­го де­ре­ва го­рi­ла своїм вог­нем; над кож­ною стеж­кою ви­сi­ла цвiт­на ду­га.

    - А гар­но як! О, гар­но як! Бi­сiв Штем­берг! Вiн та­ки має смак! - ди­ву­ва­ли­ся вхо­жi.

    Справдi, там бу­ло гар­но: сте­жеч­ки, що зви­ва­ли­ся змiєю по­мiж кру­га­ми цвiт­ни­кiв, бу­ли свi­жо уси­па­нi сi­яним пiс­ком; ро­жаїстi гру­шi, дрiб­но­лис­тi ака­цiї та ши­ро­ко­лис­тi мо­ло­дi осо­ко­ри та клен­ки вис­вi­чу­ва­ли цвiт­ни­ми шка­ли­ка­ми, Зда­ле­ка зда­ва­ло­ся, не­мов то та­ка овощ на їх гiл­ляч­ку гой­дається; все за­лиш­не гiл­ля, що вис­тав­ля­ло­ся над стеж­ка­ми, бу­ло пiд­рi­за­не, пiдст­ри­же­не, щоб не лiз­ло нез­на­рош­не у вi­чi, не за­бо­ро­ня­ло гу­ля­ти; вiд цвiт­них шка­ли­кiв па­да­ли на бi­лий пi­сок i си­нi, i зе­ле­нi, i жов­тi, i чер­во­но-га­ря­чi кру­жа­ла свi­ту, i зда­ва­ло­ся, що то стеж­ки оз­доб­ле­нi цвiт­ни­ми ка­мiн­ця­ми, по яких злег­ка ша­мо­тi­ли шов­ко­вi хвос­ти па­нянських спiд­ниць та виск­ри­пу­ва­ли ла­ко­вi чо­бiт­ки па­ни­чiв. То все бу­ло на бо­ко­вих хо­дах. А на го­лов­но­му? Цi­ла мет­ка не­ве­лич­ких ха­ла­буд, гус­то об­ви­тих ди­ким ви­ног­ра­дом, чор­нi­ла­ся своїми вхо­да­ми, не­мов чор­нi пе­че­ри по­роз­зяв­ля­ли свої ро­ти, ди­ву­ючись на рiз­ноц­вiт­не ся­ево. По тих ха­ла­бу­дах тiльки де-не-де го­рi­ли свi­чеч­ки i ме­ту­ши­лись якiсь неп­ри­мiт­нi тi­нi, не­мов мерт­вя­ки по­ви­ла­зи­ли з то­го свi­ту i з-за зе­ле­ної за­са­ди лю­бу­ва­ли­ся на гульби­ще, що ши­ро­кою рiч­кою роз­ли­ва­ло­ся ко­ло са­мо­го вок­за­лу. Там все ди­во i все чу­до, яке при­га­да­ли зро­би­ти з ог­ню i свi­ту людськi го­ло­ви. Он ве­ли­чез­нi скля­нi баньки, не­мов три сон­ця, ви­сять над трьома вок­зальни­ми две­ри­ма i вiд­ки­да­ють вiд се­бе жов­то-мо­лоч­ний свiт; ко­ло їх цi­ла дов­га низ­ка цвiт­них лiх­та­ри­кiв грає, мов та ве­сел­ка, усi­ма цвi­та­ми; там ко­ло ви­со­ких стов­пiв, що пiд­дер­жу­ва­ли ши­ро­кi пiд­даш­ки вок­за­лу, гой­дається дов­га вер­веч­ка ма­лих неп­ри­мiт­них ка­ган­чи­кiв, не­мов зi­роч­ки спус­ти­ли­ся з тем­но­го не­ба i уни­за­ли со­бою отi ви­со­кi стов­пи. Пiд пiд­даш­ка­ми без­лiч стульцiв, ос­ло­нiв, штуч­но вип­ле­те­них з ло­зи ди­ван­чи­кiв, у вок­за­лi - сто­лiв, то дов­гих-пре­дов­гих, то круг­лих не­ве­лич­ких, то чо­ти­риг­ран­них зад­ля карт, на дов­гих сто­лах цi­лi обе­рем­ки ог­ню-свi­ту у ши­ро­ких пос­вiт­ни­ках, круг­лих лам­пах, ви­со­ких i низьких пiдс­та­вах; цi­лi ку­пи уся­ких наїдкiв та на­пит­кiв; вис­та­ви штуч­них ви­ро­бок з скла, по яких пе­ре­ли­вається увесь той свiт рiз­ни­ми кольора­ми, сип­ле цвiт­ни­ми Iс­кор­ка­ми. А там, з бо­ку вок­за­лу, ви­со­ка кап­ли­ця з круг­лою осе­лею, гус­то З бо­кiв опо­ви­та ви­ног­ра­до­вим хме­лем. Там, у тiй кап­ли­цi, при­мос­ти­ла­ся пол­ко­ва му­зи­ка, i її зич­ний пок­лик та го­лос­нi за­во­ди роз­хо­ди­ли­ся по всьому сад­ку.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb2