Серед степів - Панас Мирний

 

Панас Мирний

Серед степів

    Присвячується моєму давньому спільни­кові І. Біли­кові

    

    Доводилося вам їзди­ти пізньої вес­ни чи раннього літа по Ук­раїні? Міря­ли ви її безмірні шля­хи зе­ле­них та рівних степів, де ніщо не за­бо­ро­няє ва­шим очам виміря­ти їх і вздовж, і вшир, і впо­пе­рек, де одні тілько ви­сокі мо­ги­ли на­га­ду­ють вам про давнє жит­тя людське, про бої та чва­ри, хи­жацькі заміри та кри­ваві січі, де синє не­бо, поб­ра­тав­шись з ве­се­лою зем­лею, роз­гор­тає над нею своє бла­кит­не, безмірно-ви­со­ке, бе­зодньо-гли­бо­ке шат­ро; де то­не ваш пог­ляд у безк­рай­ому прос­торі, як і ва­ша ду­ша - у безмірній бе­зодні то­го світу та сяй­ва, синьаї гли­би­ни та си­зо-про­зо­рої да­ле­чиз­ни?.. Як­що ва­шим очам до­во­ди­ло­ся хоч раз ба­чи­ти все те, то не за­бу­ти вам то­го довіку.

    Ось ра­нок… Яс­ний та по­го­жий ра­нок після ко­рот­кої ночі. Зіроч­ки ку­дись зник­ли-пур­ну­ли у си­ню бе­зод­ню бла­кит­но­го не­ба; край йо­го го­рить-па­лає ро­же­вим ог­нем; чер­во­ну­ваті хвилі яс­но­го світу ми­го­тять се­ред тем­но­ти; по­над сте­пом віє її пс'сліднє зітхан­ня;

    положисті бал­ки дріма­ють се­ред тем­ної тіні, а ви­сокі мо­ги­ли виб­лис­ку­ють срібною ро­сою; піднімається си­зий ту­ман і ле­ге­сеньким дим­ком, чіпля­ючись за рос­ли­ну, сте­леться по землі… Ти­хо, ніщо не шерх­не, ніщо не пис­не… Ось зра­зу шуг­ну­ло світом, на­че хто торк­нув го­ло­веш­ку, що, до­го­ря­ючи, тліла,- і си­зе по­лум'я віхтем зня­ло­ся вго­ру се­ред чер­во­но­го жа­ру. Вітрець ле­генький дих­нув; поб­ли­зу в траві за­сюр­чав ко­ник;

    десь да­ле­ко уда­рив пе­ре­пел, а там над шля­хом по­нес­лась-по­ли­ла­ся, на­че срібний дзвіно­чок, жай­во­рон­ко­ва пісня. Не­да­ле­ко від неї роз­ко­чується дру­га; пе­ре­пе­ли в траві роз­по­ча­ли пе­ре­гу­ку­ван­ня; ко­ни­ки один пе­ред дру­гим нав­пе­рей­ми сюр­ча­ли… Ру­шив­ся більший вітрець і пішов-по­хи­лив по траві, ко­тя­чи неп­римітну хви­лю, виг­ра­ючи срібною ро­сою… Ще над­да­ло свїту; ще раз ки­ну­ло з-за го­ри ро­же­вим ог­нем; край­не­ба, мов кар­ма­зи­ном вкри­те, ми­го­че, па­шить, мов ли­ченько со­ром'язли­вої дівчи­ни. Аж ось, здається, на­че хто прис­нув! З-за го­ри скак­ну­ла не­ве­лич­ка іскор­ка се­ред ро­же­во­го сяй­ва й дов­гою про­ме­няс­тою стрілою пе­ре­тя­ла увесь степ; ря­дом з нею сте­леться дру­га, а тре­тя мчиться навз­догінці… Ось цілий пук зняв­ся! цілий обе­ре­мок мчиться! І на да­ле­ко­му не­боск­лоні заг­рав-засвітив край іскрис­то­го ко­ла… Зраділа зем­ля: усміхну­лись ви­сокі мо­ги­ли срібною ро­сою; за­курілись по­ло­жисті до­ли­ни па­ху­чим ту­ма­ном; жай­во­рон­ки, як не пе­рер­вуться, ще­бе­чуть, пе­ре­пе­ли ха­вав­ка­ють та пад-падьомка­ють, а не­угавні ко­ни­ки за­ве­ли в траві та­ке сюр­чан­ня, аж у ву­хах ляс­ко­тить… Сон­це! Сон­це! се те­бе, довічний світе, стріча­ючи, вітає зем­ля… Геть собі все тем­не та зле, цур тобі, ли­хе та не­доб­ре! Про­ки­ну­лась світо­ва ма­ти, по­ка­за­ла нам ли­ченько крас­не!.. Слав її, пиш­ная зем­ле, мо­лись до неї, жи­вий світе! Мчи­ся їй на­зустріч, ти­хе­сенький вітре, і про­гор­тай, про­ди­май стеж­ки й доріжки, щоб на­ша ма­ти не за­по­ро­ши­ла до­ро­гої сукні!.. Співає кру­гом вас увесь світ, все жи­ве; і ва­ше сер­це, тріпа­ючись, як пташ­ка під сіткою, підспівує світові, б'є й дзво­нить у глу­ху дош­ку ва­шої груд­ни­ни. Яка то радість йо­го огор­тає, яке нес­тям­но-хо­ро­ше по­чу­ван­ня йо­го ко­ли­ше!.. Ва­ше тіло щи­пає привітний хо­ло­док, ваші очі ве­се­лить кра­са світо­вая, ва­шу ду­шу ча­рує йо­го щас­тя… Ви по­чу­ваєте, що ви - час­ти­на то­го світу, не­ве­лич­ка ця­точ­ка йо­го жи­во­го тіла, неп­римітний ку­то­чок йо­го безмірної душі. Йо­го му­ка - ва­ше ли­хо; йо­го радість - ва­ше щас­тя; йо­го втіха - ва­ша за­бав­ка. Ска­жи ж мені, ца­рю зем­ний - чо­ловіче, що твоє, а що світо­ве?

    Мовчить цар землі: за­ча­ро­ва­ний світо­вою кра­сою, він на­че дрімає… Ось десь узяв­ся не­ве­лич­кий кібчик і, ви­го­ло­шу­ючи свою го­лод­ну пісню, ви­со­ко зняв­ся над ва­шою го­ло­вою. Се­ред про­зо­ро­го світу чорніє йо­го блис­ку­че пір'я, ши­ро­ко розп­рос­то­рені кри­ла лед­ве трем­тять у чис­то­му повітрі; здається, мов хто спус­тив йо­го на неп­римітній ни­точці з са­мо­го не­ба і дер­жить над зем­лею. Ваші очі уп'яли­ся в йо­го; ва­ше сер­це до­жи­дає, що далі бу­де… Ось щось злег­ка лус­ну­ло - на­че пе­рер­ва­ла­ся нит­ка, що при­дер­жу­ва­ла то­го кібчи­ка на од­но­му місці; злег­ка тріпну­ли­ся йо­го кри­ла - і кібчик опу­кою пус­тив­ся на зем­лю. Не встиг­ли ваші очі вслідку­ва­ти за тим, де він спус­титься, як він зно­ву зняв­ся вго­ру, дзьоба­ючи гост­рим но­сом не­ве­лич­ко­го ко­ни­ка. "Смерть… розбій!.." - тьохну­ло у ва­шо­му серпі. "Се­ред цієї кра­си світо­вої, де закльовується радість та щас­тя, де про­ки­дається лю­бов до всього, ли­ха смерть та розбій по­яви­лись!.. На­що то? За що?.."

    Відразу по­му­ти­ла­ся у ва­ших очах кра­са світо­ва, ти­хая радість по­ча­ла зни­ка­ти, щось вас злег­ка вщип­ну­ло за сер­це; не болість, а якесь не­доб­ре по­чу­ван­ня ок­ри­ло ва­шу ду­шу…

    - Якиме! По­ра зап­ря­га­ти! - ка­же­те ви своєму воз­ниці.

    А Яким, ле­жа­чи під во­зом на ко­бе­няці, дрімає. Йо­го шап­ка на­су­ну­лась на зак­риті очі; йо­го га­ря­че тіло пес­тить і лос­ко­че ранішня про­хо­ло­да. Йо­му так гар­но, так смач­но світом дрімається. Він цілу ніч не спав, пог­ля­да­ючи на ко­ня, щоб той не зай­шов ку­ди да­ле­ко від во­за, де ви на па­хучій траві цілу нічку так смач­но спа­ли, під до­зо­ром ти­хої зо­ря­ної ночі.

    - Якиме! - гу­каєте ви, звішу­ючись з во­за.

    - Агов? - об­зи­вається Яким.

    - Пора,- ка­жу,- зап­ря­га­ти.

    Яким по­чу­хав­ся, цмок­нув, буцім про­мо­вив: "Хе-е, а не запріг би ти й сам?" - і, позіха­ючи, по­чав зво­ди­тись.

    Ось кінь зап­ря­же­ний. Яким підсу­нув зе­ле­ну тра­ву в за­док, ви­мос­тив її там, щоб вам бу­ло доб­ре сидіти, сам скак­нув на го­лий по­луд­ра­бок і, підби­ра­ючи віжки, гук­нув:

    - Ану, гнідко, спо­чив за ніч? Ру­шай далі, по­ки ра­но!

    Гнідко струс­нув шку­рою, сіпнув і по­ва­гом пішов шля­хом, за­ки­да­ючи то на той, то на дру­гий бік го­ло­ву, щоб хоч по­ди­ви­ти­ся на те місце, де йо­му бу­ло так доб­ре - і паші до­волі, і спо­чин­ку чи­ма­ло.

    Яким, вид­но, помітив пгідко­ву дум­ку й по­чав йо­го до­ко­ря­ти:

    - А, не хо­чеш? Уги­наєшся?.. Не хотів і Яким ус­та­ва­ти, та, бач, збу­ди­ли… Но-о!

    Ремінний батіг ляс­нув се­ред гнідко­вої спи­ни, вос­тав­ля­ючи на ній дов­гу сму­гу. Гнідко, мов опе­че­ний, ки­нувсь-стриб­нув і, фир­ка­ючи, пішов дрібною хо­дою.

    - За що ти йо­го, Яки­ме, опе­ре­зав отак? Хай собі по­ва­гом тяг­не,- ка­же­те ви.

    - А ко­ли ж йо­го підтюп­цем, як не ран­ком? - од­ка­зує не­лас­ка­во Яким.- По­ки хо­ло­док, хай тю­пав, бо як сон­це при­пе­че, то тоді й по­ва­гом важ­ко… Но! - гук­нув зно­ву Яким, смик­нув­ши сер­ди­то за віжки.

    Гнідко ще дуж­че при­дав хо­ди. Зак­ла­ца­ли йо­го ко­пи­та об су­ху зем­лю, за­гу­ли ко­ле­са, ко­тя­чись по рівно­му шля­ху.

    Той гуркіт і кла­цан­ня гу­дуть у вашій го­лові, од­зи-ва­ються в спині. За ни­ми не чут­но ні не­угав­но­го сюр­чан­ня ко­ників, ні ве­се­ло­го ще­бе­тан­ня пта­шок, ні го­лод­но­го кіб'ячо­го гу­ку. Од­но без­пе­рес­тан­но: гур-гур-стук! гур-гур-стук!.. Яс­не со­неч­ко ви­ко­ти­лось геть з-за го­ри, об­дає своїм теп­лим промінням, а ле­генький на­суп­ро­ти вітер не­се з хо­лод­ком па­хощі сте­по­вої рос­ли­ни. Вам зно­ву ро­биться гар­но. Зно­ву цар землі зак­ри-ва свої очі, а ти­ха радість по­чи­на обніма­ти ва­ше сер­це.

    Ось ви виїха­ли на не­ви­со­ку го­ру. Сірим змієм пла­зує шлях з го­ри в до­ли­ну поміж зе­ле­ною тра­вою безк­рай­ого сте­пу. Яс­не сон­це геть підби­ло­ся вго­ру, розсіває своє зо­ло­те ма­ре­во по зе­леній до­лині. Ні пе­ром не спи­са­ти, ні сло­вом не ска­за­ти тії нес­подіва­ної кра­си, якою до вас усміхну­ла­ся до­ли­на!

    Зелена тра­ва го­рить-па­лає зе­ле­ним ог­нем, на її дов­гих лис­точ­ках грає й сяє, мов са­моцвітне каміння, чис­та ро­са; то стрільне вам у вічі то­ненькою го­лоч­кою жов­то­го світу, то за­чер­воніє круг­лою го­ро­ши­ною, то за­синіє синьоцвітом, то по­сип­ле зе­ле­ни­ми іскор­ка­ми… І то ж по пра­ву руч і по ліву руч. Ку­ди ви не по­вер­не­тесь, все го­рить-па­лає, вся до­ли­на пи­шається, мов звер­ху ра­ду­га­ми вкри­та!

    Ви ди­ви­тесь і ди­вуєтесь; вам здається, що ви їде­те не по вбитій до­розі зе­ле­но­го сте­пу, а якимсь невідо­мим краєм кра­си, та ча­ру, та вільно­го па­ху­чо­го повітря. Вам лег­ко ди­шеться, лег­ко жи­веться. Все, що вас ко­лись да­ви­ло та сму­ток бу­ди­ло, зник­ло; зно­ву любі та милі по­чу­ван­ня по­ча­ли вас огор­та­ти, сни якісь ду­шу ко­ли­шуть; з са­мо­го гли­бу сер­ця ви­ри­на­ють дум­ки неп­римітні, гад­ки лег­кок­рилі, самі мчаться і вас мчать за со­бою… Ку­ди? не пи­тай­те! не шу­кай­те!

    Серед тієї п'яної ома­ни, се­ред то­го чарівно­го хме­лю до ва­шо­го ву­ха до­но­ситься який­сь глу­хий гуркіт, який­сь не­яс­ний скрип… Це зра­зу вас не­на­че що під бо­ки штовх­ну­ло.

    - Тпрру-у! - чуєте ви го­лос Якимів, що відра­зу на­дер­жав гнідка.

    Ви хит­ну­лись, ки­ну­ли­ся, ози­раєтесь.


    Недалеко пе­ред ва­ми стоїть вал­ка у вісім возів. Вер­хи на тих во­зах ви­сокі, вип­ле­тені з ло­зи, прик­риті звер­ху ли­хою ряд­ни­ною. Шкапійчи­ни, що бу­ли зап­ря­жені у во­зи, за­куст­рані, за­мо­рені, по­ну­ро го­ло­ви пос­хи­ля­ли. Біля пер­шої шка­пи стоїть ви­со­кий чо­ловік, су­хий, як скіпка, чор­ний, як са­жа. У нього тілько зу­би біліють та виб­лис­ку­ють гострі очі з-під нас­тов­бур­че­них брів, а то увесь він зас­ма­ле­ний сон­цем та гус­то прик­ри­тий чор­ною кіптя­гою. Зда­ва­ло­ся, стоїть пе­ред ва­ми ста­ра верст­ва з трух­ли­ми, об­лу­па­ни­ми бо­ка­ми, вся по­чорніла від не­го­ди.

    - Чого ви ста­ли? - гу­кав Яким.- Не ба­чи­те, що навп­ро­ти їде­мо? Звер­тай­те!

    - А тобі хіба по­ви­ла­зи­ло, що ми не по­рожні? - сер­ди­то обізвав­ся чо­ловік.

    - Не по­рожні?! - пе­ред­раж­нив йо­го Яким.- А ми хіба по­рожні? Он, бач, па­на ве­зу!

    - Ну, то й ве­зи йо­го з бо­гом! - глу­хо од­мо­вив чо­ловік і по­чав на шкапійчині чу­ба поп­рав­ля­ти.

    Яким звер­нув гнідка з шля­ху й по­ва­гом по­чав об­ми­на­ти вал­ку.

    Проїжджаючи побіля пе­реднього во­за, ви ба­чи­те, що з-під йо­го ха­ла­бу­ди ви­зи­рає до вас мо­ло­ди­ця з не­ве­лич­кою ди­ти­ною на ру­ках, два хлоп­чи­ки з біли­ми, як мо­ло­ко, го­ло­ва­ми, дівчин­ка з зап­ле­те­ною в ко­сах замість кісників верьовоч­кою з ва­лу. Біля дру­го­го во­за, схи­лив­шись на шка­пу, сто­яв ще мо­ло­дий па­ру­бок і ціка­во ди­вив­ся на нас, а з во­за вис­та­ви­ло­ся по­кар­бо­ва­не об­лич­чя ба­бусі з пов'яза­ною чор­ним плат-ком го­ло­вою, біла за­куст­ра­на бо­ро­да дідо­ва з чер­во­ним, по­пе­че­ним сон­цем ли­цем та яс­ни­ми очи­ма.

    - Здрастуйте! - привіта­ли­ся ви до діда.

    - Здрастуйте й вам! - обізвав­ся дід без­зу­бим ро­том.

    - Куди бог не­се?

    - Далеко,- по­ва­гом од­мо­вив він,- звідси не вид­но!

    - Це, па­не, пе­ре­се­ленці,- до­дав Яким, стьобнув­ши гнідка, щоб мерщій об­ми­ну­ти во­за.- А он, гляньте, яка ха­зяй­ли­ва мо­ло­ди­ця: і ку­чу з кур­ми за со­бою ве­зе, а он і ко­та взя­ли з со­бою… Бо­дай вам доб­ро сни­ло­ся! - базікав Яким, підга­ня­ючи гнідка вож­жи-ною, щоб швид­ше по­ми­ну­ти вал­ку.

    Та ви вже не слу­хаєте Яки­мо­во­го базікан­ня, не ди­ви­те­ся і на пе­ре­се­ленців, що вис­та­ви­ли­ся з-під своїх на­метів і ціка­во вас ози­ра­ють, не ми­луєте­ся кра­сою світо­вою, що пе­ред ва­ми, як ки­лим, роз­гор­тається, б'є у вічі, до сер­ця радістю до­хо­дить… Го­ло­ва ва­ша по­хи­ли­ла­ся, сму­ток об­ля­гає ду­шу, не­радісні дум­ки по­ча­ли за сер­це щи­па­ти.

    "Переселенці! - б'є у ва­шу го­ло­ву.- Се­ред цього краю розкішно­го, се­ред цього дос­тат­ку безмірно­го на­ро­ди­ли­ся пе­ре­се­ленці? Чо­го їм тут не­дос­та­ва­ло? Чо­го їм ще кра­що­го тре­ба? Яко­го доб­ра во­ни шу­ка­ють на світі? "

    І по­темніла пе­ред ва­ми кра­са світо­ва, по­ли­ня­ла її вро­да пиш­на, пок­ри­ла­ся якимсь гус­тим ту­ма­ном та розкішна до­ли­на, се­ред якої ви не­дав­но так раділи, такі любі по­чу­ван­ня гріли ва­ше сер­це. Те­пер во­но у вас чо­гось по­рив­ча­то за­би­ло­ся, глу­хо, об­ру­бо сту­ка у ва­шу груд­ни­ну, і йо­го глу­хий бренькіт нудьгою об­зи­вається у вашій душі.

    - Торкай гнідка, Яки­ме, тор­кай! - не зна­ючи, що ро­би­ти, про­си­те ви.

    Яким стьобнув гнідка. Зно­ву йо­го ко­пи­та зак­ла­ца­ли об су­ху зем­лю, зно­ву за­гу­ли ко­ле­са по рівно­му шля­ху.

    Переїхавши до­ли­ну, ви зно­ву по­чи­наєте підніма­тись на згірок. Гнідко про­ти го­ри не зас­ка­че, тяг­не ти­хою хо­дою; вітер не мчиться вам на­зустріч, не пес­тить хо­лод­ком ва­шо­го об­лич­чя,- за­тих; сон­це геть-геть підня­ло­ся, по­ча­ло допіка­ти. Ось во­но в бік вас пригріло, ось при­пек­ло в пле­че, жар­ко цілує в що­ку. Десь і до­куч­ли­ва му­ха взя­ла­ся, лізе вам пря­мо у вічі. Вас роз­би­рає до­са­да на нес­подіва­ну гос­тю. І який ли­хий заніс її в се без­люд­не місце? Ви од­ма­ху-єтесь ру­кою, а во­на, не по­ту­ра­ючи на те, здійметься, політає над ва­ми й то об ніс уда­риться, то ся­де на що­ку і зно­ву пла­зае до ока.

    - Добра б тобі не бу­ло, осо­руж­на! - скрик­ну­ли ви і з нес­тям­ки вда­ри­ли по щоці ру­кою.

    Тілько відляск роз­давсь та піт по­чав вас об­ли­ва­ти.

    - Ану, Яки­ме, по­га­няй! Що ми, мов ти­ми во­ла­ми, нлу­га­ни­мо­ся? - сер­ди­тесь ви, див­ля­чись на Яки­ма, що хи­ляється пе­ред ва­ми з од­но­го бо­ку на дру­гий.

    - Но-о! - гук­нув Яким, уда­рив­ши гнідка вож-жи­ною.

    Гнідко над­дав хо­ди, а все про­ти го­ри не зас­ка­че.

    Нудно вам ро­биться й душ­но; сон­це пе­че. Оце нас­тає вже день. На небі ні хма­ри­ноч­ки, ні пля­моч­ки; ви­со­ке та синє, во­но де­далі по­чи­нає жовтіти; не то що від сон­ця, і від нього по­чи­нає пашіти та гріти. Степ, струс­нув­ши з се­бе ро­су та зігнав­ши неп­римітні тіні, го­рить рівним жов­то-зе­ле­ним кольором; ви­со­ка тра­ва по­чи­нає гну­тись-хи­ли­тись, по­верх неї тільки га­ря­чий вітер гу­ляє та сон­це розсіва своє пе­ку­чо-іскрис­те проміння. З-під гнідко­вих ніг та з-під во­за по­чи­на ви­ри­ва­тись кіптя­га, ку­рить, об­дає вас пи­лом; чис­те па­ху­че повітря стає важ­ким, кур­ним. Ви вже скілько разів чхну­ли, скілько разів ухо­пи­лись за гру­ди, лед­ве пе­ре­во­дя­чи ду­ха.

    А сон­це підпли­ває все ви­ще та ви­ще, пе­че все дуж­че та дуж­че: стає душ­но, аж млос­но. Ох, де б то­го хо­ло­доч­ку взя­ти, хоч на хви­ли­ноч­ку під нього свою го­ло­ву притк­ну­ти!

    Он гень-гень у жовтій млі безмірної да­лені, аж біля са­мо­го не­боск­ло­ну, дов­гою смуж­кою синіє щось. Що то? До­що­ва хма­ра ви­со­вує з-за го­ри своє верхів'я, чи тем­ний ліс дрімає на со­нячній спеці? Ко­ли-не-ко­ли тяг­не звідти хо­ло­доч­ком.

    - Якиме! Що то ма­ячить?

    - Де?

    - Аж он гень-гень… Бач?

    - Бачу… Ліс, вид­ко, бу­де, а мо­же - і сло­бо­да над річкою роз­тяг­лась, бо звідти про­хо­ло­дою тяг­не,- уга­дує Яким.

    - Твоїми б, Як­кме, ус­та­ми та мед пи­ти! - мо­ви­те ви, радіючи, що Яким відга­дав ва­ше ба­жан­ня.

    Від нес­тям­ної спе­ки ви зневіряєтесь на свої очі. Вас бе­ре дум­ка: а Що, як то тілько од­но ма­ре­во що так час­то мо­ро­чить чо­ловіка в безмірних пісках без­вод­но­го сте­пу? Пе­ку­ча зга­га та гірка печія йо­го так зне­мог­ли, що пе­ред очи­ма не знать де бе­руться ку­че­ряві сад­ки, темні лісоч­ки і сині річеч­ки кру­гом їх оббіга­ють. Ось-ось во­ни пе­ред очи­ма гра­ють; ще тро­хи - і ви за­га­си­те нес­тям­ную зга­гу, по­ту­ши­те пе­ку­чу печію… Верст­ва всього зос­та­ла­ся до то­го, а як дві, то й ба­га­то… Луп! - і ви витріщаєте зди­во­вані очі… Де діли­ся ті сад­ки та ліски і річки чисті, бігучі? Пе­ред ва­ми одні тілько піски жовтіють та безмірна пус­ти­ня роз­ля­гається бу­ро-чер­во­ним па­лом.

    "Ні, ні! - ду­маєте ви,- в нас то­го не бу­ва, то десь да­ле­ко від нас, у чужій сто­роні… Он і Яким уга­дує, що то не ома­на, а вже Яким при­вич­ний до то­го - не об­ма­неться. Ох, ко­ли б швид­ше! Ох, ко­ли б скоріше!"

    А сон­це, мов роз­сер­ди­ло­ся на вас за такі дум­ки, витріщи­ло­ся, пе­че, ти­ся­ча­ми га­ря­чих го­ло­чок вго­род­жується у ва­шу оде­жу, до­би­рається до ва­шо­го тіла, то­че-вис­мок­тує га­ря­чим по­том з нього всю во­ду, ема­ле і су­ше по­чер­воніле об­лич­чя. Ви чуєте, як у вас гус­не кров, лед­ве пла­зае во­на в наб­ряк­лих жи­лах, труд­но до сер­ця до­хо­дить, скілько-то, бідно­му, над­дав лишньої ро­бо­ти! Омліва­ючи, во­но так по­рив­час­то б'ється, то зас­ту­го­нить, мов спе­ре­сер­дя, у глухі гру­ди, то, од­хо­дя­чи, зат­ру­ситься важ­ко та дрібно, то на хви­ли­ну зовсім пе­рес­та­не ки­да­тись - зам­ре! Сон не сон, об­ля­гає вас якась сон­на млявість, і дум­ки сну­ють у вашій го­лові - не дум­ки, а якісь не­ве­личкі урив­ки му­че­них ду­мок.

    - Ну, та й допікає! - чуєте ви не­мов відкілясь зда­ля. То Яким за­не­па­лим го­ло­сом го­мо­нить.

    - Ану ли­шень, бадьоріше! - об­зи­вається він до гнідо­го.- Швид­ше до місця доїде­мо, десь у хо­ло­доч­ку спо­чи­не­мо. Он, бач, ліс бов­ваніє. Но-о!..

    Вас сіпну­ло; ви ки­ну­ли­ся, на­че прос­ну­лись, розк­ри­ваєте очі… Справді, он по горі синіє рос­ли­на: то, мов стіг сіна, гор­бом здіймається вго­ру, то гост­рою швай­кою піднімається в не­бо, то не­ве­лич­ки­ми ко­пи­ця­ми роз­ки­да­ла­ся по гребінчастій горі. Свіжий вітрець на вас по­ди­хає… Ох, лег­кок­ри­лий бра­те! Ви­ходь із сво­го ти­хо­го за­хис­ту - гу­щи­ни лісо­вої, з-під ши­ро­ких гілляс­тих кущів та гли­бо­ких тем­них ярів, де ти в хо­ло­доч­ку па­ху­чо­му спо­чи­ваєш опівдні, хо­ва­ючись від га­ря­чої спе­ки. Ви­лазь за возлісся, на го­ри ви­сокі, спус­ти­ся в до­ли­ни ши­рокі й под­ми, повій на сте­пи безк­раї та довгі, на ла­ни безмірно ши­рокі! З синьої річки, де ти на ле­ге­сеньких хви­лях лю­биш гой­да­ти­ся, здійми неп­римітную па­ру, обер­ни її в чор­ну хма­ру і повісь, розс­те­ли її по не­бу синьому, за­хо­вай від нас со­неч­ко яс­не, за­хис­ти від йо­го не­доб­ро­го заміру - роз­пек­ти нас, роз­то­пи­ти!

    Ваша го­ло­ва зак­ру­ти­ла­ся; за­хо­ди­ли зе­лені кру­жа- ' ла пе­ред зак­ри­ти­ми очи­ма; під сер­це щось підсту­пи­ло, да­вить вас, дух у гру­дях спи­рає… Як сніп той, ви хи­ли­тесь і при­ля­гаєте на то­му місці, де сиділи.


    Сон то чи дру­га, страшніша неміч вас по­хи­ли­ла? Ви ніяк не роз­бе­ре­те; дум­ки ваші сплу­та­лись, го­ло­ву на­че що ру­ка­ми зда­ви­ло, бо­лить во­на, пе­че її. Вам би хотілось гук­ну­ти Яки­мові, щоб дав до­по­мо­ги звес­ти­ся, та язик ваш не по­вер­тається, онімів, го­лос ваш зас­лаб, зник. Ви по­чу­ваєте, що там у вас, десь гли­бо­ко все­ре­дині, лед­ве ки­дається сер­це, лед­ве во­ру­шиться жит­тя, що не­за­ба­ром, че­рез хви­ли­ну, во­но ще раз тріпнеться, й зам­ре на ва­ших ус­тах йо­го посліднє зітхан­ня. Вам страш­но ро­биться, га­ря­чий хо­лод пробіг по­за ва­шою спи­ною, торк­нув­ся ва­шо­го сер­ця й на­че опік.

    - Еге! Та ви он як - спа­ти?! - до­но­ситься до вас го­лос Якимів, мов з-під землі.- Ов­ва! Та­ке доб­ро, а во­ни спа­ти! Вста­вай­те ли­шень та хоч на­ди­ше­тесь вво­лю!

    Ви ки­ну­лись, зво­ди­тесь, розк­ри­ваєте зди­во­вані очі. Що за ди­во? Ви в лісі. Се­ред товс­тю­чо­го ви­со­ко­го де­ре­ва ген на го­ру ко­ри­том по­тяг­ся шлях; дов­ге гілля поспліта­ло­ся над ним ви­со­кою осе­лею; зе­ле­на тінь та хо­ло­до­чок вис­ти­ла­ють йо­го, і хіба де не­на­ро­ком яс­не со­неч­ко, про­бив­шись крізь гус­ту лист­ву, ме­ту­шиться по землі яс­ною пля­мою або тліє не­ве­лич­кою жа­ри­ною.

    Зразу не знать де поділа­ся ва­ша сон­ная неміч, вер­ну­ла­ся до вас ва­ша си­ла. Гнідко, на­ту­жу­ючись про­ти го­ри, ти­хо сту­пає; збо­ку йде Яким, при­дер­жу­ючись за по­луд­ра­бок ру­кою, цмо­ка на гнідка, злег­ка три­має за віжки. Вас так і рво­ну­ло скак­ну­ти з во­за. Яким не по­хо­пив­ся спи­ни­ти гнідка, як ви вже і долі, стук­ну­лись об су­ху гру­ду но­га­ми, злег­ка по­то­чи­ли­ся і, по­тя­гу­ючись, розп­рав­ляєте на­том­ле­ну спи­ну. Вам стає гар но: по кожній жи­лочці пробігає нес­подіва­на міць, в кож­но­му сус­таві во­на об­зи­вається мо­ло­дою радістю, сер­це ва­ше б'ється пов­но та рівно, гру­ди ди­шуть гли­бо­ко та вільно, ду­шу ча­рує по­чу­ван­ня лю­бе.

    Ще не­дав­неч­ко вас пек­ло і па­ли­ло, ще не­дав­неч­ко ви не зна­ли, де діти­ся се­ред рівно­го безк­рай­ого сте­пу, а тут де не взя­ла­ся го­ра й ліс по горі гус­тий та ви­со­кий. Стра­шен­не дуб'я гор­до по­ви­га­ня­ло свої го­ло­ви вго­ру, ши­ро­ко розп­рос­то­ри­ло гілки на всі бо­ки; гінка бу­ги­ло­ва та ши­ро­ко­листі ло­пу­хи при­мос­ти­ли­ся ко­ло них у хо­ло­доч­ку - роз­ко­шу­ють; по ши­ро­ких по­ля­нах мо­ло­да ліщи­на з жов­то-зе­ле­ним лис­том гріється на со­нячній спеці; на ни­зах кущі тем­но-зе­ле­ної ка­ли­ни пос­хи­ля­ли віти до­до­лу; по них со­лов'ї не­угавні засіли, без­пе­рес­тан­но не­сеться їх ще­бе­тан­ня впо­довж усього лісу; не­ве­личкі пташ­ки спе­ре­ча­ються з ни­ми своїми пісня­ми - цьомка та приц­мо­кує в чор­но­билі кро­пив'янка, щось белько­че чи­жик з ви­со­ко­го в'яза, віщує літа си­ва зо­зу­ля, жов­тоб­рю­ха івол­га пе­ре­гу­кується з оду­дом, а з кущів ліщи­ни йде-не­сеться важ­ке гор-лич­чи­не тур­ко­тан­ня…

    Помалу ви бе­ре­те­ся все вго­ру та вго­ру. І неп­риміт-но на­че, а на­ту­га га­ря­чить ва­шу кров, сер­це сту­кає дрібніше, зітхан­ня важ­чає, за­ти­нається… Та ось не­за­ба­ром і ви на горі, на ши­рокій по­ляні ви­со­кості. Тут уже й де­ре­во рідше, і тра­ва ниж­че, й за­пек­ло її сон­цем. Ось уже й не­боск­лон стає вид­ко, не хо­вається він за лісом, а тікає ку­дись далі за го­ру - мо­же, зно­ву на сте­пи безк­раї, на ла­ни ши­рокі, де га­ря­чий вітер віє та пе­че-припікає сон­це яс­не? Ось, ось і… ви, як вко­па­ний, ста­ли…

    Мати вро­ди, кра­со світо­вая! Де ти бе­реш такі пишні бар­ви, кольори блис­кучі? Який ми­тець, якою та­ла' но­ви­тою ру­кою на­ло­жив їх на те­бе так гус­то та рівно, так втішно та ми­ло і пок­рив звер­ху чарівним світом, на­че зо­ло­тот­ка­ним сер­пан­ком? Ой ви, ма­лярі, на весь світ сла­ветні! Ке мені ва­шу палітру й крас­ки, пензлі й по­лот­на! Я бу­ду ма­лю­ва­ти те­бе, ця­точ­ко не­бес­но­го раю, не­ве­лич­ка кри­хот­ко кра­си світо­вої!.. І ви, коб­зарі го­лосні, співа­ки про­ро­чо­го сло­ва! Дай­те мені то­го жи­во­го вог­ню, що ним ви пропікаєте людські душі, ча­руєте сер­це й здіймаєте цілий рій ду­мок та га­док, цілу вер­веч­ку пиш­них мрій у зак­ло­по­таній го­лові людській! Бо не моїм слаб­ким го­ло­сом ви­яви­ти ми­рові про той за­ку­ток щас­тя, де кра­са світо­ва поб­ра­та­ла­ся з ти­хим спо­коєм, де чарівна вро­да за­ру­чи­ла­ся з нез­ви­чай­ним ди­вом!… Краю мій! ро­ди­но моя! Ба­га­то по тобі прой­шло-по­топ­та­ло­ся літ і віків, ба­га­то роз­ли­ло­ся сліз та го­ря, посіяло­ся кісток та крові; та не за­не­ха­яло це твоєї пиш­ної кра­си, тво­го безмірно­го дос­тат­ку. За­та за­не­ха­яло твоїх баз­та­лан­них дітей: не­суть во­ни, босі й голі, свою го­лод­ну во­лю на чу­жу чу­жи­ну, прок­ли­на­ючи те­бе, як ту ли­ху ма­чу­ху, що, ли­ця­ючись до чу­жих, за­бу­ла про рідних дітей. Це гнів на те­бе бо­жий? Чи ка­ра за чужі гріхи?… Годі! Не зга­дуй­мо про лю­дей, про їх діла і заміри! На лоні ма­тері на­шої при­ро­ди відпо­чи­не­мо ми на­болілим сер­цем…

    Ви на горі, на са­мо­му шпильочку. Від вас по пра­ву руч збігає шлях, на­че змій-ве­ле­тень, в'ється він поміж де­ре­вом, а по ліву - яри та бес­ке­ти, неп­ро­лазні хащі та гострі го­ло­ви чер­во­но­го глею, а пря­мо пе­ред ва­ши­ми очи­ма розісла­ла­ся до­ли­на. Са­ма най­мис­ливі-ша тка­ля не зат­че та­кої ряс­ної плах­ти, як ма­ти при­ро­да зат­ка­ла на ди­во лю­дям ту ши­ро­ку до­ли­ну! Зе­лені лу­ки з пиш­ни­ми квітка­ми ста­ли їй за ос­но­ву; по­оди­нокі ку­пи зе­ле­но­го де­ре­ва по­роз­ки­да­ли­ся тем­ним за-ткан­ням; над річкою се­ло з біли­ми хат­ка­ми та виш­не­ви­ми сад­ка­ми об­ля­га­ло її узор­ча­тою лишт­вою, а чис­та річка ото­ро­чує синьою гальонкою. В її темній гли­бині відби­вається і ліс, і го­ри, і се­ло з хат­ка­ми та сад­ка­ми, і не­бо бе­зоднє та си­не з біли­ми, на­че з па­ву­тин­ня, хмар­ка­ми, і сон­це пе­ку­че та яс­не з йо­го нез­ви­чай­ним сяєвом. А там далі, за річкою, що обс­та­ви­ла­ся стіною тем­но-зе­ле­но­го оче­ре­ту, по­тяг­ло­ся нив'я дов­ги­ми по­яса­ми, розісла­ли­ся ла­ни ши­ро­ки­ми ки­ли­ма­ми, хо­ва­ючи свої краї аж там, де зем­ля схо­диться з не­бом, де бла­кит­ний край не­ба зли­вається з тем­но-зе­ле­ною да­ле­чи­ною. І над всім оцим шат­ром роз­ки­ну­ло­ся ви­со­ке та гли­бо­ке не­бо, сяє іскрис­те сон­це і об­дав все га­ря­чим світом; ясні пля­ми і темні тіні хо­дять-пе­ре­ла­зять з місця на місце. О чарівни­це-при­ро­до! На­що ти ме­не ва­биш своїм ча­ром? На­що при­ку­ва­ла на од­но­му місці та й не пус­каєш? Пус­ти ме­не! Он, бач. Яким уже спус­тив­ся зго­ри і, не доїжджа­ючи мос­ту, по­вер­нув на пиш­ну по­ля­ну, щоб са­мо­му відпо­чи­ти і сво­го гнідка по­пас­ти! Он уже він має дум­ку ута­бо­ри­тись там, бач - розп­ря­гає. І ви мерщїй побігли шля­хом до Яки­ма.

    В хо­ло­доч­ку гінко­го ши­ро­когілляс­то­го осо­ко­ра, се­ред пиш­но­го ки­ли­ма гус­тої тра­ви ута­бо­рив­ся Яким із своїм доб­ром. Віжка­ми прип'яв гнідка до сусідньої бе­ре­зи, а сам, розс­та­вив­ши триніжок, на­лаш­то­ву­ючись ва­ри­ти ка­шу, з відром побіг до річки, що не­да­леч­ке плес­ка­ла­ся в по­ло­жис­тих бе­ре­гах. Во­да в ній чис­та та про­зо­ра; сон­це про­ни­зує її з вер­ху аж до са­мо­го дна, і тільки по­се­ре­дині чорніє - то або гли­би­на відзна­чається, або зе­ле­не жа­бу­рин­ня вкри­ло чис­те дно. Ти­хий вітер віє впо­довж річки, здіймає не­ве­лич­ку хви­лю і ши­ро­кою склад­кою же­не впо­довж^течії. Ось пог­на­ло її аж до бе­ре­га, плес­ну­ло ген на пісо­чок, підхо­пи­ло по­рож­ню че­ре­паш­ку, сіпну­ло її у во­ду, по­гой­да­ло, пог­ра­лось і зно­ву ви­ки­ну­ло на бе­рег.

    Вас так і по­тяг­ло до во­ди, до її чис­тої хвилі, до її цілю­щої про­хо­ло­ди. Мерщій все з се­бе! Шу­бовсть?.. Зак­ле­котіла, по­темніла її про­зо­ра тов­ща, ши­рокі кру­ги зня­лись по вер­ху і, роз­хо­дя­чись на всі бо­ки, по­ко­ти­ли один за дру­гим, здійма­ючи не­ве­личкі бульби; по­пе­речні хвилі за­хи­та­ли­ся, по­да­ли­ся на­зад і, сту­ка­ючись од­на об од­ну, пішли собі вист­ри­бом, по­пе­ред­жа­ючи од­на дру­гу. Шу-шу-шу-у! плиг! лясь! шу-шу-шу-у! плит? лясь! По­се­ред то­го мут­но­го кип'ятку тілько біліє ва­ше тіло, по­да­ючись під во­дою впо­пе­рек річки. Ось вам уже ста­ло важ­ко плив­ти під во­дою, дух по­чав за­ти­на­ти­ся в гру­дях, і ви мерщій ви­ри­наєте з-під хвилі, раді та ве­селі, стру­шуєте во­ду, що потьока­ми збігає з ва­шої го­ло­ви, розп­лю­щуєте очі і, пе­ревівши ду­ха, об­див­ляєтесь кру­гом се­бе. Чис­та во­да вас об­ми­ває, чо­лом­ка і в гру­ди, і в плечі, лос­ко­че попід бо­ка­ми; з ви­со­кості сон­це при­ще на неї своїми ог­нен­ни­ми стріла­ми, по­си­лає вам га­рячі поцілун­ки, гой­дається по­верх про­зо­рої хвилі. Ось ви нез­на­рош­не прис­ну­ли - не­ве­лич­ка ра­ду-га зня­ла­ся біля вас, світну­ла в очі й не­за­ба­ром зник­ла; ось ви по­ве­ли ру­кою - за­кипіла ти­ха хви­ля, підня­ла цілий обе­ре­мок біло­го шу­му й ки­ну­ла на вас, ви пірну­ли - шум пом­чав­ся впо­довж течії, і ви зно­ву ви­ри­наєте се­ред ти­хої та чис­тої хвилі. Вам стає гар­но, нес­ка­зан­но гар­но се­ред тієї рідкої про­хо­ло­ди; вас обіймає якась міць, нап­ру­жує ваші жи­ли, вик­ли­кав радість у серці, по­ри­ває на іграш­ки, за­ба­ви. На­че ма­ла ди­ти­на, ви по­чи­наєте ба­ви­тись се­ред во­ди - то ля­же­те на спи­ну і ко­ли­ше­тесь на тихій хвилі, за­див­ляю-чись у синє не­бо, то, ко­ли вас од­не­се, пе­ре­ки­даєтесь на гру­ди і, ви­ма­ху­ючи ру­ка­ми, пли­ве­те про­ти течії, а то пірне­те на гли­бині, а ви­риєте аж на бе­реж­ку.

    Аж Яким за­ди­вив­ся на вас. По йо­го за­горіло­му об­личчі грає ти­ха усмішка.

    - Раді, що до во­ди доб­ра­ли­ся, та й ба­ви­те­сяі - ви­мов­ляє він до вас.

    - А що ж ти, Яки­ме, не ку­паєшся? - гу­каєте ви до нього.- По­ки окріп за­ки­пить - освіжись!

    - Дивлюся, як ви ба­ви­тесь, та й се­бе тяг­не,- од­ка­зує Яким.

    - А ко­ли тяг­не, то чо­му не ку­паєшся? Чи, мо­же, пла­ва­ти не знаєш, боїшся вто­ну­ти? То он з бе­ре­га не гли­бо­ко, по­бов­тай­ся.

    - Та я ко­лись тро­хи пла­вав, а те­пер не знаю, чи не за­був,- по­ва­гом од­ка­зує Яким, по­чи­на­ючи роз­дя­га­тись.


    "Як то ти там пла­вав ко­лись?" - ду­маєте ви, див­ля­чись, як по­ва­гом Яким ски­дає з се­бе оде­жу, і зра­зу за­миш­ляєте про­ти нього: от ко­ли б тільки він увійшов у во­ду, по­тяг­ти йо­го на глиб - хай по­ка­же, як по-со­ки­ря­чи уміє пла­ва­ти.

    Ось Яким роздівся: чор­ний та за­пе­че­ний сон­цем, стоїть він на бе­резі і якось ней­мовірно пог­ля­дає на во­ду. Ось підійшов до во­ди, обе­реж­но сту­пив од­ною но­гою і, струс­нув­шись, по­давсь на­зад.

    - Чого ще вип­ро­бо­вуєш? Во­да теп­лаї - гу­каєте ви.

    - Де во­на там теп­ла? Аж мо­роз по­за шку­рою пішов, як черк­нув­ся но­гоюі - ка­же Яким і зно­ву ней­мовірно пог­ля­дає на во­ду.

    - Коли ти од­ною но­гою торк­нув­ся, то, звісно, во­на зда­ла­ся хо­лод­ною. А ти - ра­зом!

    - От-так! - гук­нув Яким і, на­че хто здо­ро­вен­ну ка­ме­ню­ку шпур­нув, ки­нув­ся у во­ду.

    Закипіло, за­рев­ло навк­ру­ги, аж річка ох­ну­ла й нес­тям­но на всі бо­ки за­хи­та­ла­ся. Ви й нез­чу­ли­ся, як Яким біля вас ви­ри­нув.

    - Го-го-го-го-о! - за­гу­кав він товс­то на всю гор­лян­ку, аж лу­на в лісі роз­ляг­ла­ся.- Брат ти мій, яка хо­лод­не­ча! Ану - гріти­ся! Ану - аж на той бік І І, мов доб­рий ко­сар, за­ма­хав Яким ру­ка­ми, ріжу­чи ру­ка­ми впо­пе­рек хвилі. Во­да під ним гу­ла-кле­котіла, ви­дав­ле­ний слід дов­гим по­ясом відзна­чав­ся по річці, а Яким, по­вер­та­ючи го­ло­ву то на той, то на дру­гий бік, знай ма­хає ру­ка­ми, мов саж­ня­ми виміряє річку. За кож­ним йо­го за­ма­хом, на­че дро­ве­ня­ка, спли­ве по­верх во­ди йо­го за­горіле тіло, то так і пли­го­не впе­ред, по­ки він за­мах­неться дру­гою, злег­ка прик­риється во­но во­дою, а там зно­ву знир­не і по­верх во­ди мчиться на той бік.

    "Чи то б хто по­ду­мав, щоб Яким, ота­кий не­по­во­рот­кий, та отак пла­вав",- ди­вуєтесь ви. І - ну навз­догінці!.. Шко­да! Не ва­шим сла­бим ру­кам спе­ре­ча­ти­ся з ду­жи­ми Яки­мо­ви­ми; не­ма в вас ні то­го хис­ту, ні тієї до­теп­ності. Яким, мов ри­ба, пли­ве і во­ди, здається, не чер­кається, он уже не­да­ле­ко до то­го бо­ку ся­гає; а у вас уже ру­ки помліли, ди­ха­ти стає важ­ко, а ви ще й до се­ре­ди­ни не до­бу­лись, щоб пе­ре­по­чи­ти, ви пе­ре­ки­даєтесь на спи­ну.

    - Еге-е,- ре­го­че Яким з то­го бе­ре­га, ша­ру­ючи ру­ки піском.- Ви всіма на­па­да­ми? А ну­те, ще по-жіно­чо­му!

    Той глум Якимів ко­ле вас, щи­пає; до­са­да впи­вається в сер­це.

    "Постій же! - ду­маєте ви.- Я та­ки те­бе зди­вую!" - І, пе­ре­ки­нув­шись на бік, по­чи­наєте плив­ти.

    - А це ж по-яко­му? По-па­ву­ча­чо­му? Так па­вуч­чя тільки стри­бає! - ре­го­че Яким.

    Та ви вже не дос­лу­хаєтесь до­са­ди; ви раді, що доб­ра­ли­ся до нег­ли­бо­ко­го місця, де ви но­га­ми черк­ну­ли­ся дна. Сла­ва бо­гу! А то вам до­ве­ло­ся скілько разів і пох­ли­ну­тись во­дою; ру­ки на­че хто пов'язав, а но­ги поз­ми­кав - не слу­ха­ються ва­шої волі.

    - Хай тобі вся­чи­на, Яки­ме! - пе­ре­по­чив­ши тро­хи, мо­ви­те ви.- 3 то­бою не спли­веш. А я ду­мав, що ти тільки по-со­ки­ря­чи і вмієш.

    - І по-со­ки­ря­чи, як схо­чу! - ре­го­че Яким і зно­ву пус­кається вплав.

    Посеред річки він по­чав по­ка­зу­ва­ти, як по-со­ки­ря­чи пла­ва­ти: то пірне, то вир­не, то зап­ле­ще в до­лош­ки, то за­ве­ре­щить: "Ря­туй­те!", то зар­же, як же­ре­бець.

    - А це вам й по-жіно­чо­му! - гу­кає він зно­ву, розп­ла­тується на воді, мов жа­ба, ви­хав спи­ною, пе­ре­би­рає но­га­ми так, що во­да кру­гом нього, на­че під по­то­ка­ми, пінить та шу­мить.

    А це зра­зу Яким як за­желіпае:

    - Ох ти, бісо­ва тва­рю­ко! Тпру-у 1 - і чим­дуж за­ма­хав ру­ка­ми.

    Не встиг­ли ви підвес­ти­ся, по­ди­ви­ти­ся, чо­го то Яким так за­тур­бу­вав­ся, як він уже й на той бе­рег вип­лив і го­лий пом­чав­ся впо­довж лу­ки.

    Що там лу­чи­лось? Ви підво­ди­тесь і ба­чи­те, як гнідко, ви­вер­нув­шись на траві, наміряється пе­ре­ки­ну­тись; хит­неться з бо­ку на спи­ну, підніме но­ги вго­ру, ва­ме­ле ни­ми та й упа­де на бік.

    - Бач, пад­ло! - гук­нув Яким біля гнідка, ко­ли той та­ки пе­ре­ки­нувсь.

    Гнідко, за­чув­ши біля се­бе грізний го­лос Якимів, підвівся на пе­редні но­ги, гля­нув на Яки­ма й зра­зу підско­чив на задні, схи­ля­ючи низько го­ло­ву, мов за­со­ро­мив­ся, що без ха­зяй­сько­го при­во­ду тро­хи по­ба­вивсь.

    - Стій, я те­бе, бісо­ва звірю­ко, ску­паю! - сва­риться Яким і по­чи­на одв'язу­ва­ти повід. Гнідко наб­ли­зив­ся до Яки­ма, ско­са блис­нув на нього своїм чер­во­ним оком і тер­нув­ся об бік мор­дою.

    - Ану! Чи бач, зрадів?! - І Яким за­мах­нув­ся ку­ла­ком на гнідка. Той, при­щу­рю­ючи око, геть одвів го­ло­ву набік.

    Через хви­ли­ну і гнідко, і Яким уже плив­ли річкою. Гнідко, зад­рав­ши мор­ду й вис­та­вив­ши, мов чо­вен, ши­ро­ку спи­ну, плив ти­хо, раз по раз порс­ка­ючи та хро­пу­чи, а Яким, ухо­пив­шись за хвіст, зза­ду підга­няв гнідка, як той наміряв­ся звер­ну­ти набік.

    - Купай же, Яки­ме, гнідка, а мені час і ви­ла­зи­ти,- ка­же­те ви Яки­мові, по­чу­ва­ючи, що во­да взя­ла-та­ки своє; частіше та частіше, об­си­па вас з-за спи­ни мо­ро­зом, зу­би цо­ко­чуть, ви по­винні міцніше їх зціплю­ва­ти.

    Повагом ви пе­реп­лив­ли річку, мерщій вис­ко­чи­ли на бе­рег одя­га­ти­ся. Оде­жа, на­пе­че­на сон­цем, гріє вас;

    тепер вам лю­бе її теп­ло: во­но зу­пи­ни­ло нес­подіва­ний хо­лод, що вас так зра­зу об­няв, вик­ли­кає якісь утішні по­чу­ван­ня, бу­дить дум­ки; гли­бо­ко во­ни до сер­ця до­хо­дять. Об­лич­чя ва­ше сум­не, за­ду­ма­не; ска­зать би, ви роз­сер­ди­ли­ся на ко­го. Та то тілько так здається, то тілько зо­ко­ла; то нез­ви­чай­на об­лу­да ти­хої відра­ди, що роз­пус­кається у ва­шо­му серці якимсь теп­лим привітом.

    Ось ви мовч­ки, не див­ля­чись ніку­ди, оділись; мовч­ки зня­лись, по­чим­чи­ку­ва­ли під тінь ши­ро­ко­вер­хої осо­ко­ри­ни, де Яким розк­лав ба­гат­тя; не­на­ро­ком гля­ну­ли на ка­за­нок з во­дою над вог­нем - чи не ки­пить ще? - і, наг­ля­нув­ши не­да­ле­ко зе­ле­ну, як ру­та, по­лян­ку, ви­вер­ну­ли­ся на ній, як на м'яко­му ки­лимі.

    Тихо. Ви чуєте, як ва­ше сер­це б'ється об гру­ди глу­хо, об­ру­бо… А то що шу­мить? Ва­ша кров? Ні, то чер­во­не по­лум'я, зняв­шись уго­ру, ли­же чор­не дно ка­зан­ко­ве і си­чить на ньому нез­на­рош­не про­ли­та во­да, злег­ка ло­по­чуть дро­ва; з річки до­но­ситься гук та регіт Якимів, порс­кан­ня гнідко­ве… Над ва­ми стоїть гінка со­ко­ри­на, ви­со­ко вго­ру буяє, ши­ро­ко роз­ве­ла на всі бо­ки свою гус­ту вер­хо­ви­ну і прик­ри­ла вас ле­генькою тінню. А он, на пра­ву руч, здійма­ються го­ри, підко­вою об­ня­ли во­ни ту до­ли­ну, де ви ле­жи­те; вся вер­хо­ви­на їх пок­ри­та гус­тим лісом, а бо­ки пок­риті гли­бо­ки­ми яра­ми та кру­ти­ми про­вал­ля­ми… Он по­на­вер­та­ло цілі ку­пи жов­тої гли­ни; по­нас­тав­ля­ло гост­рих стрільча­тих голів чер­во­но­го глею. Он го­ла ске­ля стоїть, тро­хи по­хи­ли­ла­ся набік; на самім її вер­шеч­ку при­мос­ти­ла­ся біла бе­ре­за, жур­ли­во спус­тив­ши віти до­до­лу… І над усім цим ви­со­ко розп­рос­то­ри­ло­ся бла­кит­не не­бо; блис­ку­че сон­це об­дає все своїм яск­ра­вим світом. Здається, пе­ред ва­ми стоїть кар­ти­на й лю­бо вра­жає ваші очі своєю чарівни­чою кра­сою. Ви так за­ди­ви­ли­ся на все те, так за­ми­лу­ва­ли­ся, що нез­чу­ли­ся, як і ваші очі зак­ри­лись, як ти­хе за­бут­тя по­ча­ло ко­ли­ха­ти ва­шу го­ло­ву.

    - Еге-ге! Я ду­мав, що ви тут дог­ля­даєте? А ви спа­ти! - чуєте ви го­лос Якимів.

    Розкриваєте очі, зирк­ну­ли… Яким, пус­тив­ши гнідка по волі, мерщій ки­нув­ся до триніжка, звер­нув ка­за­нок набік і на­дер­жує, по­ки той пе­рес­та­не кле­котіти. Гнідко пішов по­пас­ки, ви­щи­пу­ючи свіжу тра­ву та ви­шу­ку­ючи зе­ленішую місци­ну.

    - Гей! гей! гнідко! гнідко! - гу­кає Яким, зігнув­шись над триніжком і не зна­ючи, що йо­му ро­би­ти; чи ка­за­нок дог­ля­да­ти, чи гнідка за­вер­та­ти?

    Ви поспішаєте на поміч, бе­ре­те з Яки­мо­вих рук дер­жал­ко з ка­зан­ком, а він біжить мерщій гнідка ло­ви­ти. "Клопіт!" - ду­маєте ви, за­див­ля­ючись, як Яким забігає впе­ред гнідкові, хит­рить йо­го пе­рей­ня­ти. "Клопіт!" - б'є у ва­шу го­ло­ву, як ви звер­ну­ли ува­гу на се­бе. "От як­би бу­ло не ви­вер­та­ти­ся під осо­ко­ром та дог­ля­да­ти ка­зан­ка, то й кло­по­ту б не бу­ло, мо­же б, уже досі й ка­ша зва­ри­лась, не сса­ло б так за сер­це, не в'яло під грудьми…"

    Яким не за­ба­рив­ся гнідка зло­ви­ти, прип'яв йо­го віжка­ми до бе­ре­зи й мерщій ки­нув­ся до ка­зан­ка. За йо­го пра­цею швид­ко й ка­ша поспіла.


    Доводилось вам ко­ли-не­будь польову ка­шу їсти? Щер­ба од­на, за­си­па­на злег­ка пшо­ном та за­доб­ре­на шма­точ­ком са­ла з ци­бу­лею,- от і все. А що то за смач­на та доб­ра! Па­хощі стра­ви поєдна­ли­ся з па­хо­ща­ми польово­го повітря, бу­дять у вас смак не­пев­ний, вик­ли­ка­ють го­лод не­на­сит­ний!.. Шма­ток чор­но­го за­сох­ло­го хліба, що ви лед­ве вгри­зе­те йо­го зу­ба­ми, здається кра­ще най­со­лод­шо­го ме­дя­ни­ка; лож­ка щер­би, що ви вли­ваєте в рот, якось смач­но лос­ко­че за язик, га­ря­ча па­ра, при­па­ха­ючи злег­ка ста­рим са­лом, при­яз­но б'є в ніс і ще більший смак вик­ли­кає. Лож­ка, шпар­ко пе­ре­хо­дя­чи від ро­та до ка­зан­ка, щоб зно­ву до ро­та сяг­ну­ти, не по­хо­питься вас за­до­вольни­ти. Здається, нав­хильці пив би, очи­ма їв - так хо­ро­ше та сма­ко­ви-то. І за сер­це пе­рес­та­ло сса­ти, і під грудьми не в'яне, якась си­ла вас прой­має, легкість та скорість бадьорить. Ось уже лож­ка по­ча­ла й дна ка­зан­ка до­ся­га­ти, гар­чить по ньому, наміря­ючись повніше наб­ра­тись;

    там, на са­мо­му споді, ка­ша густіша та ще смачніша, так во­на й розп­ли­вається в роті, так і роз­хо­диться, мов те мас­ло на га­рячій ско­ворідці.

    - Та й мас­так ти, Яки­ме, ка­шу ва­ри­ти! - ска­же­те ви, кла­ду­чи лож­ку, як уже в ка­зан­ку не зос­та­ло­ся нічо­го.

    - Хіба то я її ва­рив?

    - А хто ж?

    - Огонь! - жар­тує Яким.

    - Та огонь-то огонь… А хто го­ту­вав?

    - Яка там готівля? Уки­нув пшо­на та за­товк са­лом - от і все.

    - А чо­го ж во­на та­ка доб­ра?

    - Польова ка­ша завж­ди доб­ра. Мо­же, че­рез те, Що не в печі упріває, а се­ред вільно­го повітря.

    А мо­же - ви ви­го­ло­да­лись доб­ре? - до­дав Яким.- ЇІа го­лодні зу­би, ка­жуть, і підош­ва смач­ною здається. Го­лод - не тітка! - гу го­рить ве­се­ло Яким, пе­ре­ми­ва­ючи лож­ки та скла­да­ючи доб­ро в клу­нок.

    - А що ж, по­ра, мо­же, і ру­ша­ти? - пи­тає він, швид­ко упо­рав­шись.

    - Якщо ти зовсім уп­ра­вив­ся, то й ру­ши­мо.

    - Ось тілько во­за підма­жу та й го­тов.

    Сонце геть по­вер­ну­ло на захід, як ви ру­ши­ли з місця. Проїжджа­ючи мос­том, ви ще раз гля­ну­ли на чис­ту річку, де ви ку­па­ли­ся, на зе­ле­ну до­ли­ну, де ви ви­ле­жу­ва­лись та підкріпля­ли­ся. Чис­та во­до-про­хо­ло­до! Ти­хий краю, зем­ний раю! Раз на віку до­ве­ло­ся вас зди­ба­ти, та довіку не за­бу­де сер­це ва­шо­го лас­ка­во­го привіту!

    Ось і се­ло. Ген по горі розісла­ло­ся во­но не­ве­лич­ки­ми дво­ра­ми з виш­не­ви­ми сад­ка­ми, з біли­ми хат­ка­ми. По дво­рах, як і слід, комірчи­ни, хлівці всякі: кру­гом ти­ни та за­го­ро­ди… На­що то? Від ко­го лю­ди роз­го­ро­ди­ли­ся? Від яко­го во­ро­га за­хи­ща­ють своє доб­ро оти­ми ти­на­ми не­ви­со­ки­ми? Самі від се­бе? Від сво­го сусіди?.. Ох, лю­ди, лю­ди! На ши­ро­ко­му світі є ба­га­то і волі, і прос­то­ру, і доб­ра вся­ко­го без міри, та ва­ше не­на­жер­ли­ве око не за­до­вольняється тим, чо­го тре­ба,- гар­бає скільки за­сяг­не! Тре­ба тинів та ровів, щоб ва­шу не­на­жер­ливість спи­ни­ти!

    Вам стає чо­гось бо­ля­че, до­сад­но… З го­ри так да­ле­ко вид­ко. І тем­но-зе­ле­на до­ли­на, огор­не­на го­ра­ми, і го­ри, пок­риті лісом, і лу­ки, порізані синьою річкою.. З-під го­ри сон­це нав­ко­ся­ка об­дає все те своїм зо­ло­тим світом, пес­тить і кра­сить своїм привітним сяєвом, ме­ре­жає тем­ни­ми по­яса­ми тіні… Все та­ке хо­ро­ше, крас­не! Ди­ви­ти­ся б та ми­лу­ва­ти­ся, а вам став до­сад­но. Чис­те та привітне се­ло зда­ля здається вам і тісним, і во­ню­чим - з дворів не­се хліва­ми, по ву­ли­цях трусько та вузько; привітні білі хат­ки зда­ються все­ре­дині тем­ни­ми та не­щи­ри­ми, заздрість та во­рож­не­ча зви­ли там своє гніздо і з-за їх ти­хо­го за­хис­ту ви­зи­ра­ють на світ бо­жий, ба­жа­ючи йо­го по­ло­ни­ти… Швид­ше з се­ла! Геть мерщій на вільне простір'я!

    Ось ви вже й за се­лом, у ца­рині. Сумні мли­ни об­ляг­ли ши­ро­кий май­дан, мов сто­рожі; сірий їх покліт здається вам пу­за­ти­ми па­ву­ка­ми, а довгі кри­ла - чор­ни­ми па­зу­ра­ми. То во­ни вис­та­ви­лись на краю се­ла сто­ро­жи­ти здо­бич? Пог­ля­да­ють з го­ри на безк­раї по­ля і ти­хо ре­го­чуть: рос­ти, бу­яй, зе­ле­на рос­ли­но, на на­шу ко­ристь! Вигрівай та ви­ро­щай­у яс­не сон­це, доб­ре зер­но! Не ми­не во­но на­шо­го не­на­жер­ли­во­го ро­та, пе­ре­ме­ле­мо ми. йо­го своїми кам'яни­ми зу­ба­ми! Як та зем­ля зи­мою пок­риється білим снігом, пе­ре­ве­де­мо ми все те на біле бо­рош­но. На­що нам твоя те­перішня кра­са та пиш­не вбран­ня? Го­дуй ни­ми ро­зум­ну тва­ри­ну та вся­ку ско­ти­ну, а ми сво­го гос­по­да­ря чимсь м'якшим по­го­дуємо!

    Ось ви ми­ну­ли ца­ри­ну, ми­ну­ли й мли­ни; ви­хо­пи­лись зно­ву на безк­раї по­ля, на безмірну прос­торість сте­пу. Бу­ро­го га­дю­кою в'ється по сте­пу шлях би­тий, а він, німий та мов­чаз­ний, розп­рос­то­рив­ся по землі, дрімає. Сон­це блис­ку­чим по­котьолом ко­титься до спо­кою; йо­го, здається, так ма­не та невідо­ма да­лечінь за го­рою, що вся за­горіла­ся, аж па­лає ро­же­вим по­лум'ям. Від неї й той край сте­пу чер­воніє, що при­сусідив­ся до неї. У повітрі ти­хо; ту­ман чи кіптя­га за­вис­ли у ньому, здійма­ються над сте­пом дим­ча­тим по­ло­гом; темні тіні сте­ляться дов­ги­ми по­яса­ми від за­хо­ду аж до схо­ду. Ви­со­ке не­бо по­чи­нає синіти, ди­ше на зем­лю про­хо­ло­дою. А сон­це спус­кається все ниж­че та ниж­че, наб­ли­жається до го­ри все більше та більше;

    його блис­ку­че сяєво мерк­не, гус­та чер­во­на крас­ка криє здо­ро­вен­не ко­ло. Вам стає сум­но; го­ло­ва хи­литься на гру­ди.

    - Завтра, ма­буть, вітер бу­де! - об­зи­вається Яким.

    - А що?

    - Сонце он як чер­во­но сідає,- вка­зує він. Ви зво­ди­те очі. Се­ред ро­же­во­го по­лум'я, на­че чер­воні бок­ла, стоїть-ко­ли­шеться со­няч­не ко­ло. От-от во­но черк­неться тем­ної го­ри, що здіймається біля са­мо­го не­ба! От-от во­но стук­неться об неї!.. Що то тоді бу­де?… Ні, не стук­ну­ло­ся. Ти­хо, на­че хто бе­реж­но ру­ка­ми опус­тив йо­го, по­су­ну­ло­ся во­но за го­ру. Ши­ро­ка тінь зня­ла­ся від неї, якась невідо­ма си­ла пог­на­ла її звідтіля на вас, розс­ти­ла­ючи впо­довж сте­пу… За­пад­падьом-ка­ли пе­ре­пе­ли в траві, за­сюр­ча­ли не­угавні ко­ни­ки, і жай­во­рон­ки, ка­ча­ючись чор­ною го­ро­ши­ною в синьому небі, по­си­па­ли свої дзвінкі пісні. Як і ран­ком, во­ни за­ще­бе­та­ли, за­гу­ка­ли, та тілько без тої відра­ди, що ран­ком, не бу­ло то­го мо­ло­до­го зав­зят­тя, що тоді;- якось сум­но, бо­ля­че-сум­но, на­че хто про­вод­жає ку­дись ко­гось близько­го собі й роз­ля­гається та роз­ли­вається жалісли­вим ле­мен­том.

    Ось сон­це ще більше осіло; мов ски­ба стиг­ло­го ка­ву­на, чер­воніє во­но тілько по­ло­ви­ною. Ось і по­ло­ви­на змен­шується… тілько чет­вер­ти­на… далі - ски­боч­ка… кільце тілько… ось і во­но пли­ве-зни­кає… Зра­зу ки­ну­ло вам у вічі тем­но­тою, а че­рез хви­ли­ну се­ред чер­во­но­го за­ре­ва за­хо­ду зняв­ся здо­ро­вен­ний блис­ку­чий стовп, шу­га­ючи ви­со­ко в не­бо своєю ши­ро­кою вер­хо­ви­ною… Не­бо нах­му­ри­ло­ся, темніє; степ вис­ти­лає гус­та чор­на тінь. Жай­во­рон­ки спус­ка­ються ниж­че, тих­нуть, сіда­ючи на зем­лю; ко­ни­ки пе­рес­та­ють пе­ре­гу­ку­ва­тись у траві, одні пе­ре­пе­ли не­угав­но пад­падьомка­ють. Ще тро­хи зго­дом захід по­чи­нає блідніти, яс­ний се­ред нього стовп мерк­не, зни­кає; се­ред ви­со­ко­го не­ба, на йо­го тем­но-синій оселі, по­чи­на­ють за­го­ря­ти­ся зіроч­ки; мов з да­ле­ко­го да­ле­ня хто жа­ри­ною грається - до­хо­дить їх світ до вас,- то блис­не, то зник­не. Тем­но­та кру­гом розіхо­диться, здіймається з землі вго­ру, шу­гає під са­ме не­бо. Уже вам стає вид­ко тільки кру­гом се­бе, а далі все мерк­не в сірій тем­ноті ти­хо­го ве­чо­ра. Нею пок­ри­вається степ, мов по­ри­нає в сірім морі ту­ма­ну та пи­лу: краї йо­го чорніють, зісхо­дяться і зли­ва­ються з краєм да­ле­ко­го не­боск­ло­ну; синє не­бо темніє, виб­лис­ку­ючи зіроч­ка­ми, яс­ни­ми, мов хто розіслав над зем­лею тем­но-синій ок­са­мит­ний по­лог, оз­до­бив­ши йо­го зо­ло­ти­ми ґудзи­ка­ми.

    - А що, чи не вта­бо­ри­мо­ся на ніч оту­та? - пи­тав Яким, по­вер­та­ючи до вас по­чорніле об­лич­чя.

    - Як знаєш… Мені все од­но,- од­ка­зуєте ви йо­му не­хо­тя, ліни­во.

    Яким по­вер­нув гнідка з шля­ху. По­воз­ку ва­шу щось підня­ло тро­хи спе­ре­ду й не­за­ба­ром на­че в рів спус­ти­ло, ко­ле­са стук­ну­лись, на­сад затріщав.

    - Чи то шлях так ви­би­ли, чи ро­вом око­па­ли­ся? - про­мо­вив Яким, на­дер­жу­ючи гнідка.

    Ось і задні ко­ле­са підня­ли­ся вго­ру і, спус­ка­ючись, стук­ну­ли­ся об зем­лю. По­воз­ка по­ко­ти­ла­ся не би­тим шля­хом, а тра­вою. - Тпрру-у-у! Годі! - мо­вив Яким, при­пи­ня­ючи гнідка, і стриб­нув з во­за.

    - Отут бу­де­мо й но­чу­ва­ти! - до­дав він і по­чав розп­ря­га­ти ко­ня.

    Ви си­ди­те на по­возці, вам не хо­четься вста­ва­ти. Гуркіт коліс та по­до­рож­ня сту­са­ни­на об­зи­ва­ються у вашій спині, шум­лять у го­лові, гу­дуть у ву­хах. Вам здається, що ви їде­те, що вас хи­тає. Ось ви прос­тя­гаєте но­ги, по­су­ваєте їх аж у пе­ре­док. Вас злег­ка кольну­ло у бік, за­боліло під грудьми… По­тя­га­ючись і розп­рав­ля­ючи спи­ну, ви роз­вер­таєтесь на возі. Який­сь ти­хий спокій вас обнімає; вто­ма од­би­рає ру­ки й но­ги;

    лежав би так і не во­рух­нув­ся! Кру­гом вас ти­хо, аж глу­хо-ти­хо; як­би Яким не вов­ту­зив­ся біля гнідка, при­пи­на­ючи йо­го на ніч до при­кор­ня, то, здається, нічо­го б не бу­ло чут­но; тілько тем­но­та ме­ту­шиться пе­ред очи­ма, не­мов хто ма­хає чор­ним плат­ком пе­ред ва­ми. А там, над ва­шою го­ло­вою, чор­ним шат­ром розс­ти­лається тем­но-синє не­бо із зо­ло­ти­ми зіроч­ка­ми. Скільки-то їх там? І яких тілько не­має? То ос­то­ронь да­ле­ко од­на від дру­гої по­розбіга­ли­ся, сто­ять собі й лу­па­ють до вас своїм світом, то поз­би­ра­ли­ся у гур­ти і виб­лис­ку­ють не­яс­ним сяй­вом, а то поз­ли­ва­ли­ся в дов­гу-дов­гу вер­веч­ку й білу­ва­тим по­ясом пе­ре­тяг­ли все не­бо… Піску, ка­жуть, мен­ше на всій землі, ніж зіро­чок тих у якій-не­будь час­тині не­ба. І то ж усе живі істо­ти, як і на­ша зем­ля; кож­на з них жи­ве своїм жит­тям, тяг­неться до своєї под­ру­ги, от як і на­ша зем­ля до сон­ця… І всім їм місце є в то­му безмірно­му краї… Якою ж ве­ли­чез­ною по­вин­на бу­ти та об­шир, що їх у собі розмісти­ла? Чим ти виміриш ту безмірну пус­ти­ню, що зветься світом? І дум­кою не збаг­неш тієї без кінця-краю озії!.., А там, за нею, що? - Та нічо­го, то все во­на - безмірна світо­ва об­шир - пус­ти­ня. То тільки ми тут, на землі, при­вик­ли ба­чи­ти кож­но­му по­ча­ток і кінець і ду­маємо, що все на світі по­вин­но їх ма­ти… Що ж ти та­ке тут, пи­ли­но світо­ва, ца­рю зем­ний, чо­ловіче? Ко­ли твій ро­зум не збаг­не то­го світо­во­го прос­то­ру, твої очі не прог­ля­нуть йо­го пус­то­ти, твоя дум­ка не до­сяг­не йо­го краю, ска­жи ж мені, що ти та­ке з своїми ви­со­ки­ми дум­ка­ми, з своїм гор­до­ви­тим ро­зу­мом? Ку­ди ти пнеш­ся з ни­ми, ку­ди лізеш?.. Жит­тя землі зас­ну­ва­ло твоє жит­тя, да­ло тобі по­корм, ви­ро­би­ло з нього кров, виліпи­ло у твоїй го­лові мо­зок, ска­за­ло:

    думай ним!.. І ти, дво­но­ге звіря, ви­со­ко підня­ло свою го­ло­ву вго­ру, за­гор­ду­ва­ло­ся. Цей безмірний світ-мир тілько зад­ля те­бе! Все жи­ве, що ро­дить і пло­дить си­ра зем­ля, твої слу­ги, тобі на пот­ре­бу!.. Оха­ни­ся та кру­гом се­бе об­ди­ви­ся! Та зем­ля, що твоє жит­тя за­ро­ди­ла, во­на йо­го й ро­зо­рить, зігне йо­го болістя­ми, підко­сить хво­ро­ба­ми, зни­щить смер­тю! "Зем­ля єси - і в зем­лю підеш", і твій гор­дий ро­зум - мо­зок ви­то­чить гид­кий черв'як, що ти йо­го за своє жит­тя топ­тав но­га­ми. Що ж ти за цар та­кий,- ска­жи мені? Що ти за си­ла та­ка, ко­ли се­бе ні від чо­го за­хис­ти­ти не змо­жеш? По­кинь же свої ви­сокі ду­ми, горді заміри та пог­лянь кру­гом се­бе. По­вер­ни свої очі на­зад у свої про­житі віки, у свої ми­нулі століття… Що ти там ба­чиш? Бої та січі, зма­ган­ня та чва­ри… кров бра­то­ва чер­воніє на тобі до сього ча­су… За­ча­тий у крові, ви­го­до­ва­ний та ви­ро­ще­ний нею, нею ти жи­веш до сьогодні; зас­ну­вав­ши своє жит­тя на хи­жацтві, ти ті хи­жацькі заміри пе­реніс і на гро­мадські спра­ви: по­ме­жу­вав братів на ста­ни, поділив їх на коліна, вис­та­вив од­но­го про­ти дру­го­го і втішаєш се­бе отим зма­ган­ням, за­бу­ва­ючи про бра­терст­во… Бу­ли в те­бе свої про­во­дарі, з'явля­ли­ся про­рочі лю­ди, бу­ли й про­ро­ки ве­ликі… Пой­ма­ли во­ни те­бе своїм ог­нен­ним сло­вом, та не прой­няв­ся ти їх свя­тою вірою: прий­няв ти об­лу­ду за ду­шу і, прик­рив­ши звер­ху блис­ку­чи­ми ша­та­ми, грів ко­ло сер­ця свої хи­жацькі заміри. Жит­тя твоє й досі давнє! А глянь на світ, на йо­го кра­су пиш­ну, на йо­го об­шир безмірну… Здається, всього ба­га­то є - і кра­си, і дос­тат­ку. Для всіх во­на од­на­ко­ва, всім би йо­го ста­ло…

    - Добродію! Ви не спи­те? - спи­тав­ся вас Яким, ук­лав­шись спа­ти біля во­за на траві.

    - Ні, не сплю,- од­ка­зуєте ви, раді, що хоч го­лос Якимів одвів вас від тії плу­та­ни­ни, яку за­куй­ов­ди­ли ваші нев­пинні дум­ки.- А що ска­жеш, Яки­ме?

    - Та… хотів вас по­пи­та­ти…

    - Питай, що та­ке?

    - Ви не знаєте, доб­родію, як йо­го за­пи­са­ти­ся на Амур?

    - Куди? - аж скрик­ну­ли ви.

    - На Амур… Сто­ро­на є та­ка… Землі там, ка­жуть, не­омірно: йди бе­ри, зай­май скілько хоч-ніхто тобі не за­бо­ро­нить.

    - Чи ти, бу­ва, не здурів, Яки­ме? - гук­ну­ли ви, підво­дя­чись на возі.- Ти ж їхав зо мною цілісінький день, з ран­ку й до пізньої ночі?.. Ба­чив цей край - який він хо­ро­ший та пиш­ний. Де ти знай­деш дру­гий та­кий на біло­му світі?

    І ви по­ча­ли Яки­мові га­ря­че вик­ла­да­ти про все, що вам до­ве­ло­ся ба­чи­ти сьогодні, про ті чарівні та милі по­чу­ван­ня, які ви пе­ре­жи­ли, про кра­су й дос­та­ток сво­го краю.

    - Та во­но-то так, доб­родію. Що й ка­за­ти? Хо­ро­ше в нас і крас­но, і всього вво­лю є… Тілько все то, доб­родію, чу­же та не на­ше. Он у ме­не жінка, діток троє, а землі ні клап­тя не­має. Ого­род та­кий, що з своєї стріхи та на чу­же кап­ле. От ви і роз­судіть: як тут йо­го жи­ти? А Амур-сто­ро­на, ка­жуть, ба­га­та: землі тої не­омірно; лісу - скільки хо­чеш, річки - так і ки­шать ри­бою! От як­би хто знай­шов­ся та­кий доб­рий та до­поміг мені ту­ди з сім'єю до­бу­ти­ся…

    - А ти був там? Ба­чив своїми очи­ма все те, про що оце тут на­ка­зав?

    - Я не був, а всі так ка­жуть. Ото, що сьогодні стріва­ли, теж на Амур пішли… І ку­рей, і кішок по­вез­ли з со­бою… Доб­ро!

    - Хороші буб­ни за го­ра­ми, а зблизька шку­ра­тяні - знаєш?

    - Знаю,- не­хо­тя од­ка­зав Яким.- Так ви, зна­чить, не раєте на Амур? - не швид­ко спи­тав він.

    - Не тілько тобі, а й рідно­му батькові не по­раю! Ба­га­то ва­шо­го бра­та ту­ди пішло; бу­ли лю­ди із дос­тат­ком, та й ті зни­щи­лись, пе­ре­ве­лись ні на віщо… Діти по­ви­ми­ра­ли, самі від хво­ро­би та вся­ких на­пас­тей лед­ве но­ги во­ло­чать. Радніші б і на­зад вер­ну­ти­ся, та ніяк дос­та­ви­тись.

    - А ви са­ми, доб­родію, звідти? Ба­чи­ли там самі на­шо­го бра­та? - по­пи­тав­ся Яким.

    - Ні, я там не був - по га­зе­тах пи­шуть.

    - А-а… пи­шуть?.. Ну, так бу­де­мо ж спа­ти,- од­ка­зав Яким,- бо он уже й Во­ло­со­жар зійшов, не­за­ба­ром поч­не світа­ти.

    Серед нічної тиші та тем­но­ти до вас до­нес­ло­ся, як Яким по­чав лаш­ту­ва­ти­ся до відпо­чин­ку: щось та­ке він підсо­ву­вав, щось роз­гор­тав і, позіхнув­ши, не­за­ба­ром по­чав вис­вис­ту­ва­ти но­сом.

    Чи не час, бу­ва, і вам відпо­чи­ти? Час, час!.. Та чи зійде-то сон на ва­шу зак­ло­по­та­ну го­ло­ву? Чи зас­по­коїть він ва­ше роз­ра­же­не сер­це та роз'ятре­ну ду­шу?

    

    [1903]

    

    

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_sered_stepiv.docx)Panas_mirniy_sered_stepiv.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_sered_stepiv.fb2)Panas_mirniy_sered_stepiv.fb2