Серед степів - Панас Мирний (сторінка 2)

    Недалеко пе­ред ва­ми стоїть вал­ка у вісім возів. Вер­хи на тих во­зах ви­сокі, вип­ле­тені з ло­зи, прик­риті звер­ху ли­хою ряд­ни­ною. Шкапійчи­ни, що бу­ли зап­ря­жені у во­зи, за­куст­рані, за­мо­рені, по­ну­ро го­ло­ви пос­хи­ля­ли. Біля пер­шої шка­пи стоїть ви­со­кий чо­ловік, су­хий, як скіпка, чор­ний, як са­жа. У нього тілько зу­би біліють та виб­лис­ку­ють гострі очі з-під нас­тов­бур­че­них брів, а то увесь він зас­ма­ле­ний сон­цем та гус­то прик­ри­тий чор­ною кіптя­гою. Зда­ва­ло­ся, стоїть пе­ред ва­ми ста­ра верст­ва з трух­ли­ми, об­лу­па­ни­ми бо­ка­ми, вся по­чорніла від не­го­ди.

    - Чого ви ста­ли? - гу­кав Яким.- Не ба­чи­те, що навп­ро­ти їде­мо? Звер­тай­те!

    - А тобі хіба по­ви­ла­зи­ло, що ми не по­рожні? - сер­ди­то обізвав­ся чо­ловік.

    - Не по­рожні?! - пе­ред­раж­нив йо­го Яким.- А ми хіба по­рожні? Он, бач, па­на ве­зу!

    - Ну, то й ве­зи йо­го з бо­гом! - глу­хо од­мо­вив чо­ловік і по­чав на шкапійчині чу­ба поп­рав­ля­ти.

    Яким звер­нув гнідка з шля­ху й по­ва­гом по­чав об­ми­на­ти вал­ку.

    Проїжджаючи побіля пе­реднього во­за, ви ба­чи­те, що з-під йо­го ха­ла­бу­ди ви­зи­рає до вас мо­ло­ди­ця з не­ве­лич­кою ди­ти­ною на ру­ках, два хлоп­чи­ки з біли­ми, як мо­ло­ко, го­ло­ва­ми, дівчин­ка з зап­ле­те­ною в ко­сах замість кісників верьовоч­кою з ва­лу. Біля дру­го­го во­за, схи­лив­шись на шка­пу, сто­яв ще мо­ло­дий па­ру­бок і ціка­во ди­вив­ся на нас, а з во­за вис­та­ви­ло­ся по­кар­бо­ва­не об­лич­чя ба­бусі з пов'яза­ною чор­ним плат-ком го­ло­вою, біла за­куст­ра­на бо­ро­да дідо­ва з чер­во­ним, по­пе­че­ним сон­цем ли­цем та яс­ни­ми очи­ма.

    - Здрастуйте! - привіта­ли­ся ви до діда.

    - Здрастуйте й вам! - обізвав­ся дід без­зу­бим ро­том.

    - Куди бог не­се?

    - Далеко,- по­ва­гом од­мо­вив він,- звідси не вид­но!

    - Це, па­не, пе­ре­се­ленці,- до­дав Яким, стьобнув­ши гнідка, щоб мерщій об­ми­ну­ти во­за.- А он, гляньте, яка ха­зяй­ли­ва мо­ло­ди­ця: і ку­чу з кур­ми за со­бою ве­зе, а он і ко­та взя­ли з со­бою… Бо­дай вам доб­ро сни­ло­ся! - базікав Яким, підга­ня­ючи гнідка вож­жи-ною, щоб швид­ше по­ми­ну­ти вал­ку.

    Та ви вже не слу­хаєте Яки­мо­во­го базікан­ня, не ди­ви­те­ся і на пе­ре­се­ленців, що вис­та­ви­ли­ся з-під своїх на­метів і ціка­во вас ози­ра­ють, не ми­луєте­ся кра­сою світо­вою, що пе­ред ва­ми, як ки­лим, роз­гор­тається, б'є у вічі, до сер­ця радістю до­хо­дить… Го­ло­ва ва­ша по­хи­ли­ла­ся, сму­ток об­ля­гає ду­шу, не­радісні дум­ки по­ча­ли за сер­це щи­па­ти.

    "Переселенці! - б'є у ва­шу го­ло­ву.- Се­ред цього краю розкішно­го, се­ред цього дос­тат­ку безмірно­го на­ро­ди­ли­ся пе­ре­се­ленці? Чо­го їм тут не­дос­та­ва­ло? Чо­го їм ще кра­що­го тре­ба? Яко­го доб­ра во­ни шу­ка­ють на світі? "

    І по­темніла пе­ред ва­ми кра­са світо­ва, по­ли­ня­ла її вро­да пиш­на, пок­ри­ла­ся якимсь гус­тим ту­ма­ном та розкішна до­ли­на, се­ред якої ви не­дав­но так раділи, такі любі по­чу­ван­ня гріли ва­ше сер­це. Те­пер во­но у вас чо­гось по­рив­ча­то за­би­ло­ся, глу­хо, об­ру­бо сту­ка у ва­шу груд­ни­ну, і йо­го глу­хий бренькіт нудьгою об­зи­вається у вашій душі.

    - Торкай гнідка, Яки­ме, тор­кай! - не зна­ючи, що ро­би­ти, про­си­те ви.

    Яким стьобнув гнідка. Зно­ву йо­го ко­пи­та зак­ла­ца­ли об су­ху зем­лю, зно­ву за­гу­ли ко­ле­са по рівно­му шля­ху.

    Переїхавши до­ли­ну, ви зно­ву по­чи­наєте підніма­тись на згірок. Гнідко про­ти го­ри не зас­ка­че, тяг­не ти­хою хо­дою; вітер не мчиться вам на­зустріч, не пес­тить хо­лод­ком ва­шо­го об­лич­чя,- за­тих; сон­це геть-геть підня­ло­ся, по­ча­ло допіка­ти. Ось во­но в бік вас пригріло, ось при­пек­ло в пле­че, жар­ко цілує в що­ку. Десь і до­куч­ли­ва му­ха взя­ла­ся, лізе вам пря­мо у вічі. Вас роз­би­рає до­са­да на нес­подіва­ну гос­тю. І який ли­хий заніс її в се без­люд­не місце? Ви од­ма­ху-єтесь ру­кою, а во­на, не по­ту­ра­ючи на те, здійметься, політає над ва­ми й то об ніс уда­риться, то ся­де на що­ку і зно­ву пла­зае до ока.

    - Добра б тобі не бу­ло, осо­руж­на! - скрик­ну­ли ви і з нес­тям­ки вда­ри­ли по щоці ру­кою.

    Тілько відляск роз­давсь та піт по­чав вас об­ли­ва­ти.

    - Ану, Яки­ме, по­га­няй! Що ми, мов ти­ми во­ла­ми, нлу­га­ни­мо­ся? - сер­ди­тесь ви, див­ля­чись на Яки­ма, що хи­ляється пе­ред ва­ми з од­но­го бо­ку на дру­гий.

    - Но-о! - гук­нув Яким, уда­рив­ши гнідка вож-жи­ною.

    Гнідко над­дав хо­ди, а все про­ти го­ри не зас­ка­че.

    Нудно вам ро­биться й душ­но; сон­це пе­че. Оце нас­тає вже день. На небі ні хма­ри­ноч­ки, ні пля­моч­ки; ви­со­ке та синє, во­но де­далі по­чи­нає жовтіти; не то що від сон­ця, і від нього по­чи­нає пашіти та гріти. Степ, струс­нув­ши з се­бе ро­су та зігнав­ши неп­римітні тіні, го­рить рівним жов­то-зе­ле­ним кольором; ви­со­ка тра­ва по­чи­нає гну­тись-хи­ли­тись, по­верх неї тільки га­ря­чий вітер гу­ляє та сон­це розсіва своє пе­ку­чо-іскрис­те проміння. З-під гнідко­вих ніг та з-під во­за по­чи­на ви­ри­ва­тись кіптя­га, ку­рить, об­дає вас пи­лом; чис­те па­ху­че повітря стає важ­ким, кур­ним. Ви вже скілько разів чхну­ли, скілько разів ухо­пи­лись за гру­ди, лед­ве пе­ре­во­дя­чи ду­ха.

    А сон­це підпли­ває все ви­ще та ви­ще, пе­че все дуж­че та дуж­че: стає душ­но, аж млос­но. Ох, де б то­го хо­ло­доч­ку взя­ти, хоч на хви­ли­ноч­ку під нього свою го­ло­ву притк­ну­ти!

    Он гень-гень у жовтій млі безмірної да­лені, аж біля са­мо­го не­боск­ло­ну, дов­гою смуж­кою синіє щось. Що то? До­що­ва хма­ра ви­со­вує з-за го­ри своє верхів'я, чи тем­ний ліс дрімає на со­нячній спеці? Ко­ли-не-ко­ли тяг­не звідти хо­ло­доч­ком.

    - Якиме! Що то ма­ячить?

    - Де?

    - Аж он гень-гень… Бач?

    - Бачу… Ліс, вид­ко, бу­де, а мо­же - і сло­бо­да над річкою роз­тяг­лась, бо звідти про­хо­ло­дою тяг­не,- уга­дує Яким.

    - Твоїми б, Як­кме, ус­та­ми та мед пи­ти! - мо­ви­те ви, радіючи, що Яким відга­дав ва­ше ба­жан­ня.

    Від нес­тям­ної спе­ки ви зневіряєтесь на свої очі. Вас бе­ре дум­ка: а Що, як то тілько од­но ма­ре­во що так час­то мо­ро­чить чо­ловіка в безмірних пісках без­вод­но­го сте­пу? Пе­ку­ча зга­га та гірка печія йо­го так зне­мог­ли, що пе­ред очи­ма не знать де бе­руться ку­че­ряві сад­ки, темні лісоч­ки і сині річеч­ки кру­гом їх оббіга­ють. Ось-ось во­ни пе­ред очи­ма гра­ють; ще тро­хи - і ви за­га­си­те нес­тям­ную зга­гу, по­ту­ши­те пе­ку­чу печію… Верст­ва всього зос­та­ла­ся до то­го, а як дві, то й ба­га­то… Луп! - і ви витріщаєте зди­во­вані очі… Де діли­ся ті сад­ки та ліски і річки чисті, бігучі? Пе­ред ва­ми одні тілько піски жовтіють та безмірна пус­ти­ня роз­ля­гається бу­ро-чер­во­ним па­лом.

    "Ні, ні! - ду­маєте ви,- в нас то­го не бу­ва, то десь да­ле­ко від нас, у чужій сто­роні… Он і Яким уга­дує, що то не ома­на, а вже Яким при­вич­ний до то­го - не об­ма­неться. Ох, ко­ли б швид­ше! Ох, ко­ли б скоріше!"

    А сон­це, мов роз­сер­ди­ло­ся на вас за такі дум­ки, витріщи­ло­ся, пе­че, ти­ся­ча­ми га­ря­чих го­ло­чок вго­род­жується у ва­шу оде­жу, до­би­рається до ва­шо­го тіла, то­че-вис­мок­тує га­ря­чим по­том з нього всю во­ду, ема­ле і су­ше по­чер­воніле об­лич­чя. Ви чуєте, як у вас гус­не кров, лед­ве пла­зае во­на в наб­ряк­лих жи­лах, труд­но до сер­ця до­хо­дить, скілько-то, бідно­му, над­дав лишньої ро­бо­ти! Омліва­ючи, во­но так по­рив­час­то б'ється, то зас­ту­го­нить, мов спе­ре­сер­дя, у глухі гру­ди, то, од­хо­дя­чи, зат­ру­ситься важ­ко та дрібно, то на хви­ли­ну зовсім пе­рес­та­не ки­да­тись - зам­ре! Сон не сон, об­ля­гає вас якась сон­на млявість, і дум­ки сну­ють у вашій го­лові - не дум­ки, а якісь не­ве­личкі урив­ки му­че­них ду­мок.

    - Ну, та й допікає! - чуєте ви не­мов відкілясь зда­ля. То Яким за­не­па­лим го­ло­сом го­мо­нить.

    - Ану ли­шень, бадьоріше! - об­зи­вається він до гнідо­го.- Швид­ше до місця доїде­мо, десь у хо­ло­доч­ку спо­чи­не­мо. Он, бач, ліс бов­ваніє. Но-о!..

    Вас сіпну­ло; ви ки­ну­ли­ся, на­че прос­ну­лись, розк­ри­ваєте очі… Справді, он по горі синіє рос­ли­на: то, мов стіг сіна, гор­бом здіймається вго­ру, то гост­рою швай­кою піднімається в не­бо, то не­ве­лич­ки­ми ко­пи­ця­ми роз­ки­да­ла­ся по гребінчастій горі. Свіжий вітрець на вас по­ди­хає… Ох, лег­кок­ри­лий бра­те! Ви­ходь із сво­го ти­хо­го за­хис­ту - гу­щи­ни лісо­вої, з-під ши­ро­ких гілляс­тих кущів та гли­бо­ких тем­них ярів, де ти в хо­ло­доч­ку па­ху­чо­му спо­чи­ваєш опівдні, хо­ва­ючись від га­ря­чої спе­ки. Ви­лазь за возлісся, на го­ри ви­сокі, спус­ти­ся в до­ли­ни ши­рокі й под­ми, повій на сте­пи безк­раї та довгі, на ла­ни безмірно ши­рокі! З синьої річки, де ти на ле­ге­сеньких хви­лях лю­биш гой­да­ти­ся, здійми неп­римітную па­ру, обер­ни її в чор­ну хма­ру і повісь, розс­те­ли її по не­бу синьому, за­хо­вай від нас со­неч­ко яс­не, за­хис­ти від йо­го не­доб­ро­го заміру - роз­пек­ти нас, роз­то­пи­ти!

    Ваша го­ло­ва зак­ру­ти­ла­ся; за­хо­ди­ли зе­лені кру­жа- ' ла пе­ред зак­ри­ти­ми очи­ма; під сер­це щось підсту­пи­ло, да­вить вас, дух у гру­дях спи­рає… Як сніп той, ви хи­ли­тесь і при­ля­гаєте на то­му місці, де сиділи.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_sered_stepiv.docx)Panas_mirniy_sered_stepiv.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_sered_stepiv.fb2)Panas_mirniy_sered_stepiv.fb2