Серед степів - Панас Мирний (сторінка 3)

    Сон то чи дру­га, страшніша неміч вас по­хи­ли­ла? Ви ніяк не роз­бе­ре­те; дум­ки ваші сплу­та­лись, го­ло­ву на­че що ру­ка­ми зда­ви­ло, бо­лить во­на, пе­че її. Вам би хотілось гук­ну­ти Яки­мові, щоб дав до­по­мо­ги звес­ти­ся, та язик ваш не по­вер­тається, онімів, го­лос ваш зас­лаб, зник. Ви по­чу­ваєте, що там у вас, десь гли­бо­ко все­ре­дині, лед­ве ки­дається сер­це, лед­ве во­ру­шиться жит­тя, що не­за­ба­ром, че­рез хви­ли­ну, во­но ще раз тріпнеться, й зам­ре на ва­ших ус­тах йо­го посліднє зітхан­ня. Вам страш­но ро­биться, га­ря­чий хо­лод пробіг по­за ва­шою спи­ною, торк­нув­ся ва­шо­го сер­ця й на­че опік.

    - Еге! Та ви он як - спа­ти?! - до­но­ситься до вас го­лос Якимів, мов з-під землі.- Ов­ва! Та­ке доб­ро, а во­ни спа­ти! Вста­вай­те ли­шень та хоч на­ди­ше­тесь вво­лю!

    Ви ки­ну­лись, зво­ди­тесь, розк­ри­ваєте зди­во­вані очі. Що за ди­во? Ви в лісі. Се­ред товс­тю­чо­го ви­со­ко­го де­ре­ва ген на го­ру ко­ри­том по­тяг­ся шлях; дов­ге гілля поспліта­ло­ся над ним ви­со­кою осе­лею; зе­ле­на тінь та хо­ло­до­чок вис­ти­ла­ють йо­го, і хіба де не­на­ро­ком яс­не со­неч­ко, про­бив­шись крізь гус­ту лист­ву, ме­ту­шиться по землі яс­ною пля­мою або тліє не­ве­лич­кою жа­ри­ною.

    Зразу не знать де поділа­ся ва­ша сон­ная неміч, вер­ну­ла­ся до вас ва­ша си­ла. Гнідко, на­ту­жу­ючись про­ти го­ри, ти­хо сту­пає; збо­ку йде Яким, при­дер­жу­ючись за по­луд­ра­бок ру­кою, цмо­ка на гнідка, злег­ка три­має за віжки. Вас так і рво­ну­ло скак­ну­ти з во­за. Яким не по­хо­пив­ся спи­ни­ти гнідка, як ви вже і долі, стук­ну­лись об су­ху гру­ду но­га­ми, злег­ка по­то­чи­ли­ся і, по­тя­гу­ючись, розп­рав­ляєте на­том­ле­ну спи­ну. Вам стає гар но: по кожній жи­лочці пробігає нес­подіва­на міць, в кож­но­му сус­таві во­на об­зи­вається мо­ло­дою радістю, сер­це ва­ше б'ється пов­но та рівно, гру­ди ди­шуть гли­бо­ко та вільно, ду­шу ча­рує по­чу­ван­ня лю­бе.

    Ще не­дав­неч­ко вас пек­ло і па­ли­ло, ще не­дав­неч­ко ви не зна­ли, де діти­ся се­ред рівно­го безк­рай­ого сте­пу, а тут де не взя­ла­ся го­ра й ліс по горі гус­тий та ви­со­кий. Стра­шен­не дуб'я гор­до по­ви­га­ня­ло свої го­ло­ви вго­ру, ши­ро­ко розп­рос­то­ри­ло гілки на всі бо­ки; гінка бу­ги­ло­ва та ши­ро­ко­листі ло­пу­хи при­мос­ти­ли­ся ко­ло них у хо­ло­доч­ку - роз­ко­шу­ють; по ши­ро­ких по­ля­нах мо­ло­да ліщи­на з жов­то-зе­ле­ним лис­том гріється на со­нячній спеці; на ни­зах кущі тем­но-зе­ле­ної ка­ли­ни пос­хи­ля­ли віти до­до­лу; по них со­лов'ї не­угавні засіли, без­пе­рес­тан­но не­сеться їх ще­бе­тан­ня впо­довж усього лісу; не­ве­личкі пташ­ки спе­ре­ча­ються з ни­ми своїми пісня­ми - цьомка та приц­мо­кує в чор­но­билі кро­пив'янка, щось белько­че чи­жик з ви­со­ко­го в'яза, віщує літа си­ва зо­зу­ля, жов­тоб­рю­ха івол­га пе­ре­гу­кується з оду­дом, а з кущів ліщи­ни йде-не­сеться важ­ке гор-лич­чи­не тур­ко­тан­ня…

    Помалу ви бе­ре­те­ся все вго­ру та вго­ру. І неп­риміт-но на­че, а на­ту­га га­ря­чить ва­шу кров, сер­це сту­кає дрібніше, зітхан­ня важ­чає, за­ти­нається… Та ось не­за­ба­ром і ви на горі, на ши­рокій по­ляні ви­со­кості. Тут уже й де­ре­во рідше, і тра­ва ниж­че, й за­пек­ло її сон­цем. Ось уже й не­боск­лон стає вид­ко, не хо­вається він за лісом, а тікає ку­дись далі за го­ру - мо­же, зно­ву на сте­пи безк­раї, на ла­ни ши­рокі, де га­ря­чий вітер віє та пе­че-припікає сон­це яс­не? Ось, ось і… ви, як вко­па­ний, ста­ли…

    Мати вро­ди, кра­со світо­вая! Де ти бе­реш такі пишні бар­ви, кольори блис­кучі? Який ми­тець, якою та­ла' но­ви­тою ру­кою на­ло­жив їх на те­бе так гус­то та рівно, так втішно та ми­ло і пок­рив звер­ху чарівним світом, на­че зо­ло­тот­ка­ним сер­пан­ком? Ой ви, ма­лярі, на весь світ сла­ветні! Ке мені ва­шу палітру й крас­ки, пензлі й по­лот­на! Я бу­ду ма­лю­ва­ти те­бе, ця­точ­ко не­бес­но­го раю, не­ве­лич­ка кри­хот­ко кра­си світо­вої!.. І ви, коб­зарі го­лосні, співа­ки про­ро­чо­го сло­ва! Дай­те мені то­го жи­во­го вог­ню, що ним ви пропікаєте людські душі, ча­руєте сер­це й здіймаєте цілий рій ду­мок та га­док, цілу вер­веч­ку пиш­них мрій у зак­ло­по­таній го­лові людській! Бо не моїм слаб­ким го­ло­сом ви­яви­ти ми­рові про той за­ку­ток щас­тя, де кра­са світо­ва поб­ра­та­ла­ся з ти­хим спо­коєм, де чарівна вро­да за­ру­чи­ла­ся з нез­ви­чай­ним ди­вом!… Краю мій! ро­ди­но моя! Ба­га­то по тобі прой­шло-по­топ­та­ло­ся літ і віків, ба­га­то роз­ли­ло­ся сліз та го­ря, посіяло­ся кісток та крові; та не за­не­ха­яло це твоєї пиш­ної кра­си, тво­го безмірно­го дос­тат­ку. За­та за­не­ха­яло твоїх баз­та­лан­них дітей: не­суть во­ни, босі й голі, свою го­лод­ну во­лю на чу­жу чу­жи­ну, прок­ли­на­ючи те­бе, як ту ли­ху ма­чу­ху, що, ли­ця­ючись до чу­жих, за­бу­ла про рідних дітей. Це гнів на те­бе бо­жий? Чи ка­ра за чужі гріхи?… Годі! Не зга­дуй­мо про лю­дей, про їх діла і заміри! На лоні ма­тері на­шої при­ро­ди відпо­чи­не­мо ми на­болілим сер­цем…

    Ви на горі, на са­мо­му шпильочку. Від вас по пра­ву руч збігає шлях, на­че змій-ве­ле­тень, в'ється він поміж де­ре­вом, а по ліву - яри та бес­ке­ти, неп­ро­лазні хащі та гострі го­ло­ви чер­во­но­го глею, а пря­мо пе­ред ва­ши­ми очи­ма розісла­ла­ся до­ли­на. Са­ма най­мис­ливі-ша тка­ля не зат­че та­кої ряс­ної плах­ти, як ма­ти при­ро­да зат­ка­ла на ди­во лю­дям ту ши­ро­ку до­ли­ну! Зе­лені лу­ки з пиш­ни­ми квітка­ми ста­ли їй за ос­но­ву; по­оди­нокі ку­пи зе­ле­но­го де­ре­ва по­роз­ки­да­ли­ся тем­ним за-ткан­ням; над річкою се­ло з біли­ми хат­ка­ми та виш­не­ви­ми сад­ка­ми об­ля­га­ло її узор­ча­тою лишт­вою, а чис­та річка ото­ро­чує синьою гальонкою. В її темній гли­бині відби­вається і ліс, і го­ри, і се­ло з хат­ка­ми та сад­ка­ми, і не­бо бе­зоднє та си­не з біли­ми, на­че з па­ву­тин­ня, хмар­ка­ми, і сон­це пе­ку­че та яс­не з йо­го нез­ви­чай­ним сяєвом. А там далі, за річкою, що обс­та­ви­ла­ся стіною тем­но-зе­ле­но­го оче­ре­ту, по­тяг­ло­ся нив'я дов­ги­ми по­яса­ми, розісла­ли­ся ла­ни ши­ро­ки­ми ки­ли­ма­ми, хо­ва­ючи свої краї аж там, де зем­ля схо­диться з не­бом, де бла­кит­ний край не­ба зли­вається з тем­но-зе­ле­ною да­ле­чи­ною. І над всім оцим шат­ром роз­ки­ну­ло­ся ви­со­ке та гли­бо­ке не­бо, сяє іскрис­те сон­це і об­дав все га­ря­чим світом; ясні пля­ми і темні тіні хо­дять-пе­ре­ла­зять з місця на місце. О чарівни­це-при­ро­до! На­що ти ме­не ва­биш своїм ча­ром? На­що при­ку­ва­ла на од­но­му місці та й не пус­каєш? Пус­ти ме­не! Он, бач. Яким уже спус­тив­ся зго­ри і, не доїжджа­ючи мос­ту, по­вер­нув на пиш­ну по­ля­ну, щоб са­мо­му відпо­чи­ти і сво­го гнідка по­пас­ти! Он уже він має дум­ку ута­бо­ри­тись там, бач - розп­ря­гає. І ви мерщїй побігли шля­хом до Яки­ма.

    В хо­ло­доч­ку гінко­го ши­ро­когілляс­то­го осо­ко­ра, се­ред пиш­но­го ки­ли­ма гус­тої тра­ви ута­бо­рив­ся Яким із своїм доб­ром. Віжка­ми прип'яв гнідка до сусідньої бе­ре­зи, а сам, розс­та­вив­ши триніжок, на­лаш­то­ву­ючись ва­ри­ти ка­шу, з відром побіг до річки, що не­да­леч­ке плес­ка­ла­ся в по­ло­жис­тих бе­ре­гах. Во­да в ній чис­та та про­зо­ра; сон­це про­ни­зує її з вер­ху аж до са­мо­го дна, і тільки по­се­ре­дині чорніє - то або гли­би­на відзна­чається, або зе­ле­не жа­бу­рин­ня вкри­ло чис­те дно. Ти­хий вітер віє впо­довж річки, здіймає не­ве­лич­ку хви­лю і ши­ро­кою склад­кою же­не впо­довж^течії. Ось пог­на­ло її аж до бе­ре­га, плес­ну­ло ген на пісо­чок, підхо­пи­ло по­рож­ню че­ре­паш­ку, сіпну­ло її у во­ду, по­гой­да­ло, пог­ра­лось і зно­ву ви­ки­ну­ло на бе­рег.

    Вас так і по­тяг­ло до во­ди, до її чис­тої хвилі, до її цілю­щої про­хо­ло­ди. Мерщій все з се­бе! Шу­бовсть?.. Зак­ле­котіла, по­темніла її про­зо­ра тов­ща, ши­рокі кру­ги зня­лись по вер­ху і, роз­хо­дя­чись на всі бо­ки, по­ко­ти­ли один за дру­гим, здійма­ючи не­ве­личкі бульби; по­пе­речні хвилі за­хи­та­ли­ся, по­да­ли­ся на­зад і, сту­ка­ючись од­на об од­ну, пішли собі вист­ри­бом, по­пе­ред­жа­ючи од­на дру­гу. Шу-шу-шу-у! плиг! лясь! шу-шу-шу-у! плит? лясь! По­се­ред то­го мут­но­го кип'ятку тілько біліє ва­ше тіло, по­да­ючись під во­дою впо­пе­рек річки. Ось вам уже ста­ло важ­ко плив­ти під во­дою, дух по­чав за­ти­на­ти­ся в гру­дях, і ви мерщій ви­ри­наєте з-під хвилі, раді та ве­селі, стру­шуєте во­ду, що потьока­ми збігає з ва­шої го­ло­ви, розп­лю­щуєте очі і, пе­ревівши ду­ха, об­див­ляєтесь кру­гом се­бе. Чис­та во­да вас об­ми­ває, чо­лом­ка і в гру­ди, і в плечі, лос­ко­че попід бо­ка­ми; з ви­со­кості сон­це при­ще на неї своїми ог­нен­ни­ми стріла­ми, по­си­лає вам га­рячі поцілун­ки, гой­дається по­верх про­зо­рої хвилі. Ось ви нез­на­рош­не прис­ну­ли - не­ве­лич­ка ра­ду-га зня­ла­ся біля вас, світну­ла в очі й не­за­ба­ром зник­ла; ось ви по­ве­ли ру­кою - за­кипіла ти­ха хви­ля, підня­ла цілий обе­ре­мок біло­го шу­му й ки­ну­ла на вас, ви пірну­ли - шум пом­чав­ся впо­довж течії, і ви зно­ву ви­ри­наєте се­ред ти­хої та чис­тої хвилі. Вам стає гар­но, нес­ка­зан­но гар­но се­ред тієї рідкої про­хо­ло­ди; вас обіймає якась міць, нап­ру­жує ваші жи­ли, вик­ли­кав радість у серці, по­ри­ває на іграш­ки, за­ба­ви. На­че ма­ла ди­ти­на, ви по­чи­наєте ба­ви­тись се­ред во­ди - то ля­же­те на спи­ну і ко­ли­ше­тесь на тихій хвилі, за­див­ляю-чись у синє не­бо, то, ко­ли вас од­не­се, пе­ре­ки­даєтесь на гру­ди і, ви­ма­ху­ючи ру­ка­ми, пли­ве­те про­ти течії, а то пірне­те на гли­бині, а ви­риєте аж на бе­реж­ку.

    Аж Яким за­ди­вив­ся на вас. По йо­го за­горіло­му об­личчі грає ти­ха усмішка.

    - Раді, що до во­ди доб­ра­ли­ся, та й ба­ви­те­сяі - ви­мов­ляє він до вас.

    - А що ж ти, Яки­ме, не ку­паєшся? - гу­каєте ви до нього.- По­ки окріп за­ки­пить - освіжись!

    - Дивлюся, як ви ба­ви­тесь, та й се­бе тяг­не,- од­ка­зує Яким.

    - А ко­ли тяг­не, то чо­му не ку­паєшся? Чи, мо­же, пла­ва­ти не знаєш, боїшся вто­ну­ти? То он з бе­ре­га не гли­бо­ко, по­бов­тай­ся.

    - Та я ко­лись тро­хи пла­вав, а те­пер не знаю, чи не за­був,- по­ва­гом од­ка­зує Яким, по­чи­на­ючи роз­дя­га­тись.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_sered_stepiv.docx)Panas_mirniy_sered_stepiv.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_sered_stepiv.fb2)Panas_mirniy_sered_stepiv.fb2