Серед степів - Панас Мирний (сторінка 4)

    "Як то ти там пла­вав ко­лись?" - ду­маєте ви, див­ля­чись, як по­ва­гом Яким ски­дає з се­бе оде­жу, і зра­зу за­миш­ляєте про­ти нього: от ко­ли б тільки він увійшов у во­ду, по­тяг­ти йо­го на глиб - хай по­ка­же, як по-со­ки­ря­чи уміє пла­ва­ти.

    Ось Яким роздівся: чор­ний та за­пе­че­ний сон­цем, стоїть він на бе­резі і якось ней­мовірно пог­ля­дає на во­ду. Ось підійшов до во­ди, обе­реж­но сту­пив од­ною но­гою і, струс­нув­шись, по­давсь на­зад.

    - Чого ще вип­ро­бо­вуєш? Во­да теп­лаї - гу­каєте ви.

    - Де во­на там теп­ла? Аж мо­роз по­за шку­рою пішов, як черк­нув­ся но­гоюі - ка­же Яким і зно­ву ней­мовірно пог­ля­дає на во­ду.

    - Коли ти од­ною но­гою торк­нув­ся, то, звісно, во­на зда­ла­ся хо­лод­ною. А ти - ра­зом!

    - От-так! - гук­нув Яким і, на­че хто здо­ро­вен­ну ка­ме­ню­ку шпур­нув, ки­нув­ся у во­ду.

    Закипіло, за­рев­ло навк­ру­ги, аж річка ох­ну­ла й нес­тям­но на всі бо­ки за­хи­та­ла­ся. Ви й нез­чу­ли­ся, як Яким біля вас ви­ри­нув.

    - Го-го-го-го-о! - за­гу­кав він товс­то на всю гор­лян­ку, аж лу­на в лісі роз­ляг­ла­ся.- Брат ти мій, яка хо­лод­не­ча! Ану - гріти­ся! Ану - аж на той бік І І, мов доб­рий ко­сар, за­ма­хав Яким ру­ка­ми, ріжу­чи ру­ка­ми впо­пе­рек хвилі. Во­да під ним гу­ла-кле­котіла, ви­дав­ле­ний слід дов­гим по­ясом відзна­чав­ся по річці, а Яким, по­вер­та­ючи го­ло­ву то на той, то на дру­гий бік, знай ма­хає ру­ка­ми, мов саж­ня­ми виміряє річку. За кож­ним йо­го за­ма­хом, на­че дро­ве­ня­ка, спли­ве по­верх во­ди йо­го за­горіле тіло, то так і пли­го­не впе­ред, по­ки він за­мах­неться дру­гою, злег­ка прик­риється во­но во­дою, а там зно­ву знир­не і по­верх во­ди мчиться на той бік.

    "Чи то б хто по­ду­мав, щоб Яким, ота­кий не­по­во­рот­кий, та отак пла­вав",- ди­вуєтесь ви. І - ну навз­догінці!.. Шко­да! Не ва­шим сла­бим ру­кам спе­ре­ча­ти­ся з ду­жи­ми Яки­мо­ви­ми; не­ма в вас ні то­го хис­ту, ні тієї до­теп­ності. Яким, мов ри­ба, пли­ве і во­ди, здається, не чер­кається, он уже не­да­ле­ко до то­го бо­ку ся­гає; а у вас уже ру­ки помліли, ди­ха­ти стає важ­ко, а ви ще й до се­ре­ди­ни не до­бу­лись, щоб пе­ре­по­чи­ти, ви пе­ре­ки­даєтесь на спи­ну.

    - Еге-е,- ре­го­че Яким з то­го бе­ре­га, ша­ру­ючи ру­ки піском.- Ви всіма на­па­да­ми? А ну­те, ще по-жіно­чо­му!

    Той глум Якимів ко­ле вас, щи­пає; до­са­да впи­вається в сер­це.

    "Постій же! - ду­маєте ви.- Я та­ки те­бе зди­вую!" - І, пе­ре­ки­нув­шись на бік, по­чи­наєте плив­ти.

    - А це ж по-яко­му? По-па­ву­ча­чо­му? Так па­вуч­чя тільки стри­бає! - ре­го­че Яким.

    Та ви вже не дос­лу­хаєтесь до­са­ди; ви раді, що доб­ра­ли­ся до нег­ли­бо­ко­го місця, де ви но­га­ми черк­ну­ли­ся дна. Сла­ва бо­гу! А то вам до­ве­ло­ся скілько разів і пох­ли­ну­тись во­дою; ру­ки на­че хто пов'язав, а но­ги поз­ми­кав - не слу­ха­ються ва­шої волі.

    - Хай тобі вся­чи­на, Яки­ме! - пе­ре­по­чив­ши тро­хи, мо­ви­те ви.- 3 то­бою не спли­веш. А я ду­мав, що ти тільки по-со­ки­ря­чи і вмієш.

    - І по-со­ки­ря­чи, як схо­чу! - ре­го­че Яким і зно­ву пус­кається вплав.

    Посеред річки він по­чав по­ка­зу­ва­ти, як по-со­ки­ря­чи пла­ва­ти: то пірне, то вир­не, то зап­ле­ще в до­лош­ки, то за­ве­ре­щить: "Ря­туй­те!", то зар­же, як же­ре­бець.

    - А це вам й по-жіно­чо­му! - гу­кає він зно­ву, розп­ла­тується на воді, мов жа­ба, ви­хав спи­ною, пе­ре­би­рає но­га­ми так, що во­да кру­гом нього, на­че під по­то­ка­ми, пінить та шу­мить.

    А це зра­зу Яким як за­желіпае:

    - Ох ти, бісо­ва тва­рю­ко! Тпру-у 1 - і чим­дуж за­ма­хав ру­ка­ми.

    Не встиг­ли ви підвес­ти­ся, по­ди­ви­ти­ся, чо­го то Яким так за­тур­бу­вав­ся, як він уже й на той бе­рег вип­лив і го­лий пом­чав­ся впо­довж лу­ки.

    Що там лу­чи­лось? Ви підво­ди­тесь і ба­чи­те, як гнідко, ви­вер­нув­шись на траві, наміряється пе­ре­ки­ну­тись; хит­неться з бо­ку на спи­ну, підніме но­ги вго­ру, ва­ме­ле ни­ми та й упа­де на бік.

    - Бач, пад­ло! - гук­нув Яким біля гнідка, ко­ли той та­ки пе­ре­ки­нувсь.

    Гнідко, за­чув­ши біля се­бе грізний го­лос Якимів, підвівся на пе­редні но­ги, гля­нув на Яки­ма й зра­зу підско­чив на задні, схи­ля­ючи низько го­ло­ву, мов за­со­ро­мив­ся, що без ха­зяй­сько­го при­во­ду тро­хи по­ба­вивсь.

    - Стій, я те­бе, бісо­ва звірю­ко, ску­паю! - сва­риться Яким і по­чи­на одв'язу­ва­ти повід. Гнідко наб­ли­зив­ся до Яки­ма, ско­са блис­нув на нього своїм чер­во­ним оком і тер­нув­ся об бік мор­дою.

    - Ану! Чи бач, зрадів?! - І Яким за­мах­нув­ся ку­ла­ком на гнідка. Той, при­щу­рю­ючи око, геть одвів го­ло­ву набік.

    Через хви­ли­ну і гнідко, і Яким уже плив­ли річкою. Гнідко, зад­рав­ши мор­ду й вис­та­вив­ши, мов чо­вен, ши­ро­ку спи­ну, плив ти­хо, раз по раз порс­ка­ючи та хро­пу­чи, а Яким, ухо­пив­шись за хвіст, зза­ду підга­няв гнідка, як той наміряв­ся звер­ну­ти набік.

    - Купай же, Яки­ме, гнідка, а мені час і ви­ла­зи­ти,- ка­же­те ви Яки­мові, по­чу­ва­ючи, що во­да взя­ла-та­ки своє; частіше та частіше, об­си­па вас з-за спи­ни мо­ро­зом, зу­би цо­ко­чуть, ви по­винні міцніше їх зціплю­ва­ти.

    Повагом ви пе­реп­лив­ли річку, мерщій вис­ко­чи­ли на бе­рег одя­га­ти­ся. Оде­жа, на­пе­че­на сон­цем, гріє вас;

    тепер вам лю­бе її теп­ло: во­но зу­пи­ни­ло нес­подіва­ний хо­лод, що вас так зра­зу об­няв, вик­ли­кає якісь утішні по­чу­ван­ня, бу­дить дум­ки; гли­бо­ко во­ни до сер­ця до­хо­дять. Об­лич­чя ва­ше сум­не, за­ду­ма­не; ска­зать би, ви роз­сер­ди­ли­ся на ко­го. Та то тілько так здається, то тілько зо­ко­ла; то нез­ви­чай­на об­лу­да ти­хої відра­ди, що роз­пус­кається у ва­шо­му серці якимсь теп­лим привітом.

    Ось ви мовч­ки, не див­ля­чись ніку­ди, оділись; мовч­ки зня­лись, по­чим­чи­ку­ва­ли під тінь ши­ро­ко­вер­хої осо­ко­ри­ни, де Яким розк­лав ба­гат­тя; не­на­ро­ком гля­ну­ли на ка­за­нок з во­дою над вог­нем - чи не ки­пить ще? - і, наг­ля­нув­ши не­да­ле­ко зе­ле­ну, як ру­та, по­лян­ку, ви­вер­ну­ли­ся на ній, як на м'яко­му ки­лимі.

    Тихо. Ви чуєте, як ва­ше сер­це б'ється об гру­ди глу­хо, об­ру­бо… А то що шу­мить? Ва­ша кров? Ні, то чер­во­не по­лум'я, зняв­шись уго­ру, ли­же чор­не дно ка­зан­ко­ве і си­чить на ньому нез­на­рош­не про­ли­та во­да, злег­ка ло­по­чуть дро­ва; з річки до­но­ситься гук та регіт Якимів, порс­кан­ня гнідко­ве… Над ва­ми стоїть гінка со­ко­ри­на, ви­со­ко вго­ру буяє, ши­ро­ко роз­ве­ла на всі бо­ки свою гус­ту вер­хо­ви­ну і прик­ри­ла вас ле­генькою тінню. А он, на пра­ву руч, здійма­ються го­ри, підко­вою об­ня­ли во­ни ту до­ли­ну, де ви ле­жи­те; вся вер­хо­ви­на їх пок­ри­та гус­тим лісом, а бо­ки пок­риті гли­бо­ки­ми яра­ми та кру­ти­ми про­вал­ля­ми… Он по­на­вер­та­ло цілі ку­пи жов­тої гли­ни; по­нас­тав­ля­ло гост­рих стрільча­тих голів чер­во­но­го глею. Он го­ла ске­ля стоїть, тро­хи по­хи­ли­ла­ся набік; на самім її вер­шеч­ку при­мос­ти­ла­ся біла бе­ре­за, жур­ли­во спус­тив­ши віти до­до­лу… І над усім цим ви­со­ко розп­рос­то­ри­ло­ся бла­кит­не не­бо; блис­ку­че сон­це об­дає все своїм яск­ра­вим світом. Здається, пе­ред ва­ми стоїть кар­ти­на й лю­бо вра­жає ваші очі своєю чарівни­чою кра­сою. Ви так за­ди­ви­ли­ся на все те, так за­ми­лу­ва­ли­ся, що нез­чу­ли­ся, як і ваші очі зак­ри­лись, як ти­хе за­бут­тя по­ча­ло ко­ли­ха­ти ва­шу го­ло­ву.

    - Еге-ге! Я ду­мав, що ви тут дог­ля­даєте? А ви спа­ти! - чуєте ви го­лос Якимів.

    Розкриваєте очі, зирк­ну­ли… Яким, пус­тив­ши гнідка по волі, мерщій ки­нув­ся до триніжка, звер­нув ка­за­нок набік і на­дер­жує, по­ки той пе­рес­та­не кле­котіти. Гнідко пішов по­пас­ки, ви­щи­пу­ючи свіжу тра­ву та ви­шу­ку­ючи зе­ленішую місци­ну.

    - Гей! гей! гнідко! гнідко! - гу­кає Яким, зігнув­шись над триніжком і не зна­ючи, що йо­му ро­би­ти; чи ка­за­нок дог­ля­да­ти, чи гнідка за­вер­та­ти?

    Ви поспішаєте на поміч, бе­ре­те з Яки­мо­вих рук дер­жал­ко з ка­зан­ком, а він біжить мерщій гнідка ло­ви­ти. "Клопіт!" - ду­маєте ви, за­див­ля­ючись, як Яким забігає впе­ред гнідкові, хит­рить йо­го пе­рей­ня­ти. "Клопіт!" - б'є у ва­шу го­ло­ву, як ви звер­ну­ли ува­гу на се­бе. "От як­би бу­ло не ви­вер­та­ти­ся під осо­ко­ром та дог­ля­да­ти ка­зан­ка, то й кло­по­ту б не бу­ло, мо­же б, уже досі й ка­ша зва­ри­лась, не сса­ло б так за сер­це, не в'яло під грудьми…"

    Яким не за­ба­рив­ся гнідка зло­ви­ти, прип'яв йо­го віжка­ми до бе­ре­зи й мерщій ки­нув­ся до ка­зан­ка. За йо­го пра­цею швид­ко й ка­ша поспіла.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_sered_stepiv.docx)Panas_mirniy_sered_stepiv.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_sered_stepiv.fb2)Panas_mirniy_sered_stepiv.fb2