Серед степів - Панас Мирний (сторінка 5)

    Доводилось вам ко­ли-не­будь польову ка­шу їсти? Щер­ба од­на, за­си­па­на злег­ка пшо­ном та за­доб­ре­на шма­точ­ком са­ла з ци­бу­лею,- от і все. А що то за смач­на та доб­ра! Па­хощі стра­ви поєдна­ли­ся з па­хо­ща­ми польово­го повітря, бу­дять у вас смак не­пев­ний, вик­ли­ка­ють го­лод не­на­сит­ний!.. Шма­ток чор­но­го за­сох­ло­го хліба, що ви лед­ве вгри­зе­те йо­го зу­ба­ми, здається кра­ще най­со­лод­шо­го ме­дя­ни­ка; лож­ка щер­би, що ви вли­ваєте в рот, якось смач­но лос­ко­че за язик, га­ря­ча па­ра, при­па­ха­ючи злег­ка ста­рим са­лом, при­яз­но б'є в ніс і ще більший смак вик­ли­кає. Лож­ка, шпар­ко пе­ре­хо­дя­чи від ро­та до ка­зан­ка, щоб зно­ву до ро­та сяг­ну­ти, не по­хо­питься вас за­до­вольни­ти. Здається, нав­хильці пив би, очи­ма їв - так хо­ро­ше та сма­ко­ви-то. І за сер­це пе­рес­та­ло сса­ти, і під грудьми не в'яне, якась си­ла вас прой­має, легкість та скорість бадьорить. Ось уже лож­ка по­ча­ла й дна ка­зан­ка до­ся­га­ти, гар­чить по ньому, наміря­ючись повніше наб­ра­тись;

    там, на са­мо­му споді, ка­ша густіша та ще смачніша, так во­на й розп­ли­вається в роті, так і роз­хо­диться, мов те мас­ло на га­рячій ско­ворідці.

    - Та й мас­так ти, Яки­ме, ка­шу ва­ри­ти! - ска­же­те ви, кла­ду­чи лож­ку, як уже в ка­зан­ку не зос­та­ло­ся нічо­го.

    - Хіба то я її ва­рив?

    - А хто ж?

    - Огонь! - жар­тує Яким.

    - Та огонь-то огонь… А хто го­ту­вав?

    - Яка там готівля? Уки­нув пшо­на та за­товк са­лом - от і все.

    - А чо­го ж во­на та­ка доб­ра?

    - Польова ка­ша завж­ди доб­ра. Мо­же, че­рез те, Що не в печі упріває, а се­ред вільно­го повітря.

    А мо­же - ви ви­го­ло­да­лись доб­ре? - до­дав Яким.- ЇІа го­лодні зу­би, ка­жуть, і підош­ва смач­ною здається. Го­лод - не тітка! - гу го­рить ве­се­ло Яким, пе­ре­ми­ва­ючи лож­ки та скла­да­ючи доб­ро в клу­нок.

    - А що ж, по­ра, мо­же, і ру­ша­ти? - пи­тає він, швид­ко упо­рав­шись.

    - Якщо ти зовсім уп­ра­вив­ся, то й ру­ши­мо.

    - Ось тілько во­за підма­жу та й го­тов.

    Сонце геть по­вер­ну­ло на захід, як ви ру­ши­ли з місця. Проїжджа­ючи мос­том, ви ще раз гля­ну­ли на чис­ту річку, де ви ку­па­ли­ся, на зе­ле­ну до­ли­ну, де ви ви­ле­жу­ва­лись та підкріпля­ли­ся. Чис­та во­до-про­хо­ло­до! Ти­хий краю, зем­ний раю! Раз на віку до­ве­ло­ся вас зди­ба­ти, та довіку не за­бу­де сер­це ва­шо­го лас­ка­во­го привіту!

    Ось і се­ло. Ген по горі розісла­ло­ся во­но не­ве­лич­ки­ми дво­ра­ми з виш­не­ви­ми сад­ка­ми, з біли­ми хат­ка­ми. По дво­рах, як і слід, комірчи­ни, хлівці всякі: кру­гом ти­ни та за­го­ро­ди… На­що то? Від ко­го лю­ди роз­го­ро­ди­ли­ся? Від яко­го во­ро­га за­хи­ща­ють своє доб­ро оти­ми ти­на­ми не­ви­со­ки­ми? Самі від се­бе? Від сво­го сусіди?.. Ох, лю­ди, лю­ди! На ши­ро­ко­му світі є ба­га­то і волі, і прос­то­ру, і доб­ра вся­ко­го без міри, та ва­ше не­на­жер­ли­ве око не за­до­вольняється тим, чо­го тре­ба,- гар­бає скільки за­сяг­не! Тре­ба тинів та ровів, щоб ва­шу не­на­жер­ливість спи­ни­ти!

    Вам стає чо­гось бо­ля­че, до­сад­но… З го­ри так да­ле­ко вид­ко. І тем­но-зе­ле­на до­ли­на, огор­не­на го­ра­ми, і го­ри, пок­риті лісом, і лу­ки, порізані синьою річкою.. З-під го­ри сон­це нав­ко­ся­ка об­дає все те своїм зо­ло­тим світом, пес­тить і кра­сить своїм привітним сяєвом, ме­ре­жає тем­ни­ми по­яса­ми тіні… Все та­ке хо­ро­ше, крас­не! Ди­ви­ти­ся б та ми­лу­ва­ти­ся, а вам став до­сад­но. Чис­те та привітне се­ло зда­ля здається вам і тісним, і во­ню­чим - з дворів не­се хліва­ми, по ву­ли­цях трусько та вузько; привітні білі хат­ки зда­ються все­ре­дині тем­ни­ми та не­щи­ри­ми, заздрість та во­рож­не­ча зви­ли там своє гніздо і з-за їх ти­хо­го за­хис­ту ви­зи­ра­ють на світ бо­жий, ба­жа­ючи йо­го по­ло­ни­ти… Швид­ше з се­ла! Геть мерщій на вільне простір'я!

    Ось ви вже й за се­лом, у ца­рині. Сумні мли­ни об­ляг­ли ши­ро­кий май­дан, мов сто­рожі; сірий їх покліт здається вам пу­за­ти­ми па­ву­ка­ми, а довгі кри­ла - чор­ни­ми па­зу­ра­ми. То во­ни вис­та­ви­лись на краю се­ла сто­ро­жи­ти здо­бич? Пог­ля­да­ють з го­ри на безк­раї по­ля і ти­хо ре­го­чуть: рос­ти, бу­яй, зе­ле­на рос­ли­но, на на­шу ко­ристь! Вигрівай та ви­ро­щай­у яс­не сон­це, доб­ре зер­но! Не ми­не во­но на­шо­го не­на­жер­ли­во­го ро­та, пе­ре­ме­ле­мо ми. йо­го своїми кам'яни­ми зу­ба­ми! Як та зем­ля зи­мою пок­риється білим снігом, пе­ре­ве­де­мо ми все те на біле бо­рош­но. На­що нам твоя те­перішня кра­са та пиш­не вбран­ня? Го­дуй ни­ми ро­зум­ну тва­ри­ну та вся­ку ско­ти­ну, а ми сво­го гос­по­да­ря чимсь м'якшим по­го­дуємо!

    Ось ви ми­ну­ли ца­ри­ну, ми­ну­ли й мли­ни; ви­хо­пи­лись зно­ву на безк­раї по­ля, на безмірну прос­торість сте­пу. Бу­ро­го га­дю­кою в'ється по сте­пу шлях би­тий, а він, німий та мов­чаз­ний, розп­рос­то­рив­ся по землі, дрімає. Сон­це блис­ку­чим по­котьолом ко­титься до спо­кою; йо­го, здається, так ма­не та невідо­ма да­лечінь за го­рою, що вся за­горіла­ся, аж па­лає ро­же­вим по­лум'ям. Від неї й той край сте­пу чер­воніє, що при­сусідив­ся до неї. У повітрі ти­хо; ту­ман чи кіптя­га за­вис­ли у ньому, здійма­ються над сте­пом дим­ча­тим по­ло­гом; темні тіні сте­ляться дов­ги­ми по­яса­ми від за­хо­ду аж до схо­ду. Ви­со­ке не­бо по­чи­нає синіти, ди­ше на зем­лю про­хо­ло­дою. А сон­це спус­кається все ниж­че та ниж­че, наб­ли­жається до го­ри все більше та більше;

    його блис­ку­че сяєво мерк­не, гус­та чер­во­на крас­ка криє здо­ро­вен­не ко­ло. Вам стає сум­но; го­ло­ва хи­литься на гру­ди.

    - Завтра, ма­буть, вітер бу­де! - об­зи­вається Яким.

    - А що?

    - Сонце он як чер­во­но сідає,- вка­зує він. Ви зво­ди­те очі. Се­ред ро­же­во­го по­лум'я, на­че чер­воні бок­ла, стоїть-ко­ли­шеться со­няч­не ко­ло. От-от во­но черк­неться тем­ної го­ри, що здіймається біля са­мо­го не­ба! От-от во­но стук­неться об неї!.. Що то тоді бу­де?… Ні, не стук­ну­ло­ся. Ти­хо, на­че хто бе­реж­но ру­ка­ми опус­тив йо­го, по­су­ну­ло­ся во­но за го­ру. Ши­ро­ка тінь зня­ла­ся від неї, якась невідо­ма си­ла пог­на­ла її звідтіля на вас, розс­ти­ла­ючи впо­довж сте­пу… За­пад­падьом-ка­ли пе­ре­пе­ли в траві, за­сюр­ча­ли не­угавні ко­ни­ки, і жай­во­рон­ки, ка­ча­ючись чор­ною го­ро­ши­ною в синьому небі, по­си­па­ли свої дзвінкі пісні. Як і ран­ком, во­ни за­ще­бе­та­ли, за­гу­ка­ли, та тілько без тої відра­ди, що ран­ком, не бу­ло то­го мо­ло­до­го зав­зят­тя, що тоді;- якось сум­но, бо­ля­че-сум­но, на­че хто про­вод­жає ку­дись ко­гось близько­го собі й роз­ля­гається та роз­ли­вається жалісли­вим ле­мен­том.

    Ось сон­це ще більше осіло; мов ски­ба стиг­ло­го ка­ву­на, чер­воніє во­но тілько по­ло­ви­ною. Ось і по­ло­ви­на змен­шується… тілько чет­вер­ти­на… далі - ски­боч­ка… кільце тілько… ось і во­но пли­ве-зни­кає… Зра­зу ки­ну­ло вам у вічі тем­но­тою, а че­рез хви­ли­ну се­ред чер­во­но­го за­ре­ва за­хо­ду зняв­ся здо­ро­вен­ний блис­ку­чий стовп, шу­га­ючи ви­со­ко в не­бо своєю ши­ро­кою вер­хо­ви­ною… Не­бо нах­му­ри­ло­ся, темніє; степ вис­ти­лає гус­та чор­на тінь. Жай­во­рон­ки спус­ка­ються ниж­че, тих­нуть, сіда­ючи на зем­лю; ко­ни­ки пе­рес­та­ють пе­ре­гу­ку­ва­тись у траві, одні пе­ре­пе­ли не­угав­но пад­падьомка­ють. Ще тро­хи зго­дом захід по­чи­нає блідніти, яс­ний се­ред нього стовп мерк­не, зни­кає; се­ред ви­со­ко­го не­ба, на йо­го тем­но-синій оселі, по­чи­на­ють за­го­ря­ти­ся зіроч­ки; мов з да­ле­ко­го да­ле­ня хто жа­ри­ною грається - до­хо­дить їх світ до вас,- то блис­не, то зник­не. Тем­но­та кру­гом розіхо­диться, здіймається з землі вго­ру, шу­гає під са­ме не­бо. Уже вам стає вид­ко тільки кру­гом се­бе, а далі все мерк­не в сірій тем­ноті ти­хо­го ве­чо­ра. Нею пок­ри­вається степ, мов по­ри­нає в сірім морі ту­ма­ну та пи­лу: краї йо­го чорніють, зісхо­дяться і зли­ва­ються з краєм да­ле­ко­го не­боск­ло­ну; синє не­бо темніє, виб­лис­ку­ючи зіроч­ка­ми, яс­ни­ми, мов хто розіслав над зем­лею тем­но-синій ок­са­мит­ний по­лог, оз­до­бив­ши йо­го зо­ло­ти­ми ґудзи­ка­ми.

    - А що, чи не вта­бо­ри­мо­ся на ніч оту­та? - пи­тав Яким, по­вер­та­ючи до вас по­чорніле об­лич­чя.

    - Як знаєш… Мені все од­но,- од­ка­зуєте ви йо­му не­хо­тя, ліни­во.

    Яким по­вер­нув гнідка з шля­ху. По­воз­ку ва­шу щось підня­ло тро­хи спе­ре­ду й не­за­ба­ром на­че в рів спус­ти­ло, ко­ле­са стук­ну­лись, на­сад затріщав.

    - Чи то шлях так ви­би­ли, чи ро­вом око­па­ли­ся? - про­мо­вив Яким, на­дер­жу­ючи гнідка.

    Ось і задні ко­ле­са підня­ли­ся вго­ру і, спус­ка­ючись, стук­ну­ли­ся об зем­лю. По­воз­ка по­ко­ти­ла­ся не би­тим шля­хом, а тра­вою. - Тпрру-у-у! Годі! - мо­вив Яким, при­пи­ня­ючи гнідка, і стриб­нув з во­за.

    - Отут бу­де­мо й но­чу­ва­ти! - до­дав він і по­чав розп­ря­га­ти ко­ня.

    Ви си­ди­те на по­возці, вам не хо­четься вста­ва­ти. Гуркіт коліс та по­до­рож­ня сту­са­ни­на об­зи­ва­ються у вашій спині, шум­лять у го­лові, гу­дуть у ву­хах. Вам здається, що ви їде­те, що вас хи­тає. Ось ви прос­тя­гаєте но­ги, по­су­ваєте їх аж у пе­ре­док. Вас злег­ка кольну­ло у бік, за­боліло під грудьми… По­тя­га­ючись і розп­рав­ля­ючи спи­ну, ви роз­вер­таєтесь на возі. Який­сь ти­хий спокій вас обнімає; вто­ма од­би­рає ру­ки й но­ги;

    лежав би так і не во­рух­нув­ся! Кру­гом вас ти­хо, аж глу­хо-ти­хо; як­би Яким не вов­ту­зив­ся біля гнідка, при­пи­на­ючи йо­го на ніч до при­кор­ня, то, здається, нічо­го б не бу­ло чут­но; тілько тем­но­та ме­ту­шиться пе­ред очи­ма, не­мов хто ма­хає чор­ним плат­ком пе­ред ва­ми. А там, над ва­шою го­ло­вою, чор­ним шат­ром розс­ти­лається тем­но-синє не­бо із зо­ло­ти­ми зіроч­ка­ми. Скільки-то їх там? І яких тілько не­має? То ос­то­ронь да­ле­ко од­на від дру­гої по­розбіга­ли­ся, сто­ять собі й лу­па­ють до вас своїм світом, то поз­би­ра­ли­ся у гур­ти і виб­лис­ку­ють не­яс­ним сяй­вом, а то поз­ли­ва­ли­ся в дов­гу-дов­гу вер­веч­ку й білу­ва­тим по­ясом пе­ре­тяг­ли все не­бо… Піску, ка­жуть, мен­ше на всій землі, ніж зіро­чок тих у якій-не­будь час­тині не­ба. І то ж усе живі істо­ти, як і на­ша зем­ля; кож­на з них жи­ве своїм жит­тям, тяг­неться до своєї под­ру­ги, от як і на­ша зем­ля до сон­ця… І всім їм місце є в то­му безмірно­му краї… Якою ж ве­ли­чез­ною по­вин­на бу­ти та об­шир, що їх у собі розмісти­ла? Чим ти виміриш ту безмірну пус­ти­ню, що зветься світом? І дум­кою не збаг­неш тієї без кінця-краю озії!.., А там, за нею, що? - Та нічо­го, то все во­на - безмірна світо­ва об­шир - пус­ти­ня. То тільки ми тут, на землі, при­вик­ли ба­чи­ти кож­но­му по­ча­ток і кінець і ду­маємо, що все на світі по­вин­но їх ма­ти… Що ж ти та­ке тут, пи­ли­но світо­ва, ца­рю зем­ний, чо­ловіче? Ко­ли твій ро­зум не збаг­не то­го світо­во­го прос­то­ру, твої очі не прог­ля­нуть йо­го пус­то­ти, твоя дум­ка не до­сяг­не йо­го краю, ска­жи ж мені, що ти та­ке з своїми ви­со­ки­ми дум­ка­ми, з своїм гор­до­ви­тим ро­зу­мом? Ку­ди ти пнеш­ся з ни­ми, ку­ди лізеш?.. Жит­тя землі зас­ну­ва­ло твоє жит­тя, да­ло тобі по­корм, ви­ро­би­ло з нього кров, виліпи­ло у твоїй го­лові мо­зок, ска­за­ло:

    думай ним!.. І ти, дво­но­ге звіря, ви­со­ко підня­ло свою го­ло­ву вго­ру, за­гор­ду­ва­ло­ся. Цей безмірний світ-мир тілько зад­ля те­бе! Все жи­ве, що ро­дить і пло­дить си­ра зем­ля, твої слу­ги, тобі на пот­ре­бу!.. Оха­ни­ся та кру­гом се­бе об­ди­ви­ся! Та зем­ля, що твоє жит­тя за­ро­ди­ла, во­на йо­го й ро­зо­рить, зігне йо­го болістя­ми, підко­сить хво­ро­ба­ми, зни­щить смер­тю! "Зем­ля єси - і в зем­лю підеш", і твій гор­дий ро­зум - мо­зок ви­то­чить гид­кий черв'як, що ти йо­го за своє жит­тя топ­тав но­га­ми. Що ж ти за цар та­кий,- ска­жи мені? Що ти за си­ла та­ка, ко­ли се­бе ні від чо­го за­хис­ти­ти не змо­жеш? По­кинь же свої ви­сокі ду­ми, горді заміри та пог­лянь кру­гом се­бе. По­вер­ни свої очі на­зад у свої про­житі віки, у свої ми­нулі століття… Що ти там ба­чиш? Бої та січі, зма­ган­ня та чва­ри… кров бра­то­ва чер­воніє на тобі до сього ча­су… За­ча­тий у крові, ви­го­до­ва­ний та ви­ро­ще­ний нею, нею ти жи­веш до сьогодні; зас­ну­вав­ши своє жит­тя на хи­жацтві, ти ті хи­жацькі заміри пе­реніс і на гро­мадські спра­ви: по­ме­жу­вав братів на ста­ни, поділив їх на коліна, вис­та­вив од­но­го про­ти дру­го­го і втішаєш се­бе отим зма­ган­ням, за­бу­ва­ючи про бра­терст­во… Бу­ли в те­бе свої про­во­дарі, з'явля­ли­ся про­рочі лю­ди, бу­ли й про­ро­ки ве­ликі… Пой­ма­ли во­ни те­бе своїм ог­нен­ним сло­вом, та не прой­няв­ся ти їх свя­тою вірою: прий­няв ти об­лу­ду за ду­шу і, прик­рив­ши звер­ху блис­ку­чи­ми ша­та­ми, грів ко­ло сер­ця свої хи­жацькі заміри. Жит­тя твоє й досі давнє! А глянь на світ, на йо­го кра­су пиш­ну, на йо­го об­шир безмірну… Здається, всього ба­га­то є - і кра­си, і дос­тат­ку. Для всіх во­на од­на­ко­ва, всім би йо­го ста­ло…

    - Добродію! Ви не спи­те? - спи­тав­ся вас Яким, ук­лав­шись спа­ти біля во­за на траві.

    - Ні, не сплю,- од­ка­зуєте ви, раді, що хоч го­лос Якимів одвів вас від тії плу­та­ни­ни, яку за­куй­ов­ди­ли ваші нев­пинні дум­ки.- А що ска­жеш, Яки­ме?

    - Та… хотів вас по­пи­та­ти…

    - Питай, що та­ке?

    - Ви не знаєте, доб­родію, як йо­го за­пи­са­ти­ся на Амур?

    - Куди? - аж скрик­ну­ли ви.

    - На Амур… Сто­ро­на є та­ка… Землі там, ка­жуть, не­омірно: йди бе­ри, зай­май скілько хоч-ніхто тобі не за­бо­ро­нить.

    - Чи ти, бу­ва, не здурів, Яки­ме? - гук­ну­ли ви, підво­дя­чись на возі.- Ти ж їхав зо мною цілісінький день, з ран­ку й до пізньої ночі?.. Ба­чив цей край - який він хо­ро­ший та пиш­ний. Де ти знай­деш дру­гий та­кий на біло­му світі?

    І ви по­ча­ли Яки­мові га­ря­че вик­ла­да­ти про все, що вам до­ве­ло­ся ба­чи­ти сьогодні, про ті чарівні та милі по­чу­ван­ня, які ви пе­ре­жи­ли, про кра­су й дос­та­ток сво­го краю.

    - Та во­но-то так, доб­родію. Що й ка­за­ти? Хо­ро­ше в нас і крас­но, і всього вво­лю є… Тілько все то, доб­родію, чу­же та не на­ше. Он у ме­не жінка, діток троє, а землі ні клап­тя не­має. Ого­род та­кий, що з своєї стріхи та на чу­же кап­ле. От ви і роз­судіть: як тут йо­го жи­ти? А Амур-сто­ро­на, ка­жуть, ба­га­та: землі тої не­омірно; лісу - скільки хо­чеш, річки - так і ки­шать ри­бою! От як­би хто знай­шов­ся та­кий доб­рий та до­поміг мені ту­ди з сім'єю до­бу­ти­ся…

    - А ти був там? Ба­чив своїми очи­ма все те, про що оце тут на­ка­зав?

    - Я не був, а всі так ка­жуть. Ото, що сьогодні стріва­ли, теж на Амур пішли… І ку­рей, і кішок по­вез­ли з со­бою… Доб­ро!

    - Хороші буб­ни за го­ра­ми, а зблизька шку­ра­тяні - знаєш?

    - Знаю,- не­хо­тя од­ка­зав Яким.- Так ви, зна­чить, не раєте на Амур? - не швид­ко спи­тав він.

    - Не тілько тобі, а й рідно­му батькові не по­раю! Ба­га­то ва­шо­го бра­та ту­ди пішло; бу­ли лю­ди із дос­тат­ком, та й ті зни­щи­лись, пе­ре­ве­лись ні на віщо… Діти по­ви­ми­ра­ли, самі від хво­ро­би та вся­ких на­пас­тей лед­ве но­ги во­ло­чать. Радніші б і на­зад вер­ну­ти­ся, та ніяк дос­та­ви­тись.

    - А ви са­ми, доб­родію, звідти? Ба­чи­ли там самі на­шо­го бра­та? - по­пи­тав­ся Яким.

    - Ні, я там не був - по га­зе­тах пи­шуть.

    - А-а… пи­шуть?.. Ну, так бу­де­мо ж спа­ти,- од­ка­зав Яким,- бо он уже й Во­ло­со­жар зійшов, не­за­ба­ром поч­не світа­ти.

    Серед нічної тиші та тем­но­ти до вас до­нес­ло­ся, як Яким по­чав лаш­ту­ва­ти­ся до відпо­чин­ку: щось та­ке він підсо­ву­вав, щось роз­гор­тав і, позіхнув­ши, не­за­ба­ром по­чав вис­вис­ту­ва­ти но­сом.

    Чи не час, бу­ва, і вам відпо­чи­ти? Час, час!.. Та чи зійде-то сон на ва­шу зак­ло­по­та­ну го­ло­ву? Чи зас­по­коїть він ва­ше роз­ра­же­не сер­це та роз'ятре­ну ду­шу?

    

    [1903]

    

    

Сторінка 5 з 5 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_sered_stepiv.docx)Panas_mirniy_sered_stepiv.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_sered_stepiv.fb2)Panas_mirniy_sered_stepiv.fb2