Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Це соціально-психологічний роман із елементами детективу. Створений класиком української літератури Панасом Мирним (1849 – 1920) у співавторстві з Іваном Біликом (1845 – 1905). У ньому психологічно переконливо розкривається трагічна доля правдошукача, борця проти приниження людини, соціальної несправедливості, який став злочинцем, "пропащою силою". Події відбуваються на тлі широкої правдивої картини українського життя XVIII – XIX ст. На ній особливо виділяються жіночі образи. Майстерно описані напружені ситуації, інтригуючий сюжет сприяє тісному переплетенню соціальних та інтимно-особистісних ліній роману. Твір було заборонено в царській Росії, тому вперше надруковано у Женеві. Він став одним із найвидатніших реалістичних досягнень європейської прози XIX століття.

Панас Мирний 

Хіба ревуть воли, як ясла повні

    (Роман з на­род­но­го жит­тя)

    

Частина перша

    

Польова царівна

    

    Надворі вес­на вповні. Ку­ди не глянь - скрізь роз­вер­ну­ло­ся, роз­пус­ти­ло­ся, зацвіло пиш­ним цвітом. Яс­не сон­це, теп­ле й при­яз­не, ще не вспіло на­ло­жи­ти па­лю­чих слідів на зем­лю: як на Ве­лик­день дівчи­на, кра­сується во­на в своїм розкішнім уб­ранні… По­ле - що безк­рає мо­ре - скільки згля­неш - розісла­ло зе­ле­ний ки­лим, аж сміється у очах. Над ним синім шат­ром розіп'ялось не­бо - ні пля­моч­ки, ні хма­роч­ки, чис­те, про­зо­ре - пог­ляд так і то­не… З не­ба, як роз­топ­ле­не зо­ло­то, ллється на зем­лю блис­ку­чий світ сон­ця; на ла­нах грає со­няч­на хви­ля; під хви­лею спіє хлібо­робська до­ля… Ле­генький вітрець по­ди­хає з теп­ло­го краю, пе­ребігає з нив­ки на нив­ку, жи­вить, освіжає кож­ну би­лин­ку… І ве­дуть во­ни між со­бою ти­ху-таємну роз­мо­ву: чут­но тільки ше­лест жи­та, тра­виці… А зго­ри ли­не жай­во­рон­ко­ва пісня: до­но­ситься го­лос, як срібний дзвіно­чок,- трем­тить, пе­ре­ли­вається, зас­ти­гає в повітрі. Пе­ре­ри­ває йо­го пе­ре­пе­ля­чий крик, зірвав­шись уго­ру; заг­лу­шає до­куч­не сюр­чан­ня трав'яних ко­ників, що як не розірвуться,- і все те зли­вається до­ку­пи у який­сь чуд­ний гомін, ври­вається в ду­шу, роз­бур­кує в ній добрість, щирість, лю­бов до всього… Гар­но тобі, лю­бо, ве­се­ло! На серці сти­ха­ють не­го­ди; на дум­ку не лізуть кло­по­ти: доб­ра надія об­гор­тає те­бе доб­ри­ми дум­ка­ми, ба­жан­ня­ми… Хо­четься са­мо­му жи­ти й лю­би­ти; ба­жаєш кож­но­му щас­тя. Не­да­ром в та­ку го­ди­ну - аби неділя або яке свя­то - хлібо­ро­би ви­хо­дять на по­ле хліба об­див­ля­тись!

    Отакої са­ме по­ри, в неділю, після раннього обіднього ча­су,- тим шля­хом, що, звив­шись га­дю­кою, пос­лавсь од ве­ли­ко­го се­ла Пісок аж до слав­но­го ко­лись Ро­мо­да­ну,- ішов мо­ло­дий чо­ловік. "Не ба­га­то­го ро­ду!" - ка­за­ла прос­та сви­та, на­ки­ну­та на­опаш­ки.-"Та че­пур­ної вдачі",- од­мов­ля­ла чис­та, біла, на гру­дях ви­ши­ва­на со­роч­ка, виг­ля­да­ючи з-під сви­ти.

    

    Червоний з ки­ти­ця­ми по­яс теліпав­ся до колін, а ви­со­ка си­ва шап­ка з ре­ше­тилівських смушків, пе­ре­хи­ля­ючись на­ба­кир, на­тя­ка­ла про па­ру­боцьку вда­чу. .. Ішов справді па­ру­бок. На пер­ший пог­ляд йо­му, мо­же, літ до двад­цят­ка до­би­ра­ло­ся. Чор­ний шов­ко­вий пух тільки що ви­си­пав­ся на верхній губі, де ко­лись ма­ло­ся бу­ти ву­сам; на мов сте­саній борідці де-где по п'ялось тон­ке, як па­ву­тин­ня, во­лос­сяч­ко. Ніс не­ве­лич­кий, тон­кий, тро­хи за­гост­ре­ний; темні карі очі - теж гострі; ли­це дов­гоб­ра­зе - ко­за­че; ні ви­со­ко­го, ні нязь ко­го зрос­ту,- тільки плечі ши­рокі та гру­ди ви­сокі… Оце й уся вро­да. Та­ких па­рубків час­то й гус­то мож­на зустрітії по на­ших ху­то­рах та се­лах. Од­но тільки в цього не­аби­яке - ду­же пал­кий пог­ляд, бист­рий, як блис­кав­ка. Ним світи­ла­ся якась нез­ви­чай­на сміливість і ду­хов­на міць, ра­зом з яко­юсь хи­жою ту­гою…

    Парубок плівся по­ва­гом, по­зак­ла­дав­ши ру­ки на­зад се­бе; по­зи­рав навк­ру­ги своїми блис­ку­чи­ми очи­ма;

    іноді зу­пи­няв­ся й дов­го розг­ля­дав зе­ле­не нив'я. То зно­ву йшов; то знов ста­но­вив­ся де-не­будь на згірку- і знов ог­ля­дав по­ле. Ось пе­рей­шов і дра­ний місто­чок по­се­ред лук, на ни­зині, у балці. Під ним ще не зи­сох-ли вес­няні ка­люжі-аж зацвіли, по­зе­леніли: кум­ка­ють в них жа­би ра­но й вечір. От опшіквсь па не­ве­личкім горб­ку по той бік місточ­ка; став, обер­нув­ся ли­цем до йо­го; гля­нув на руд­ку, пе­ревів пог­ляд на крайнє жи­то. "Отже тут кращі хліба, ніж під се­лом,- по­ду­мав сам собі,- тут, ма­буть, сильніший дощ прой­шов…" Знов по­вер­нув­ся і ру­шив далі.

    Спустившись в до­ли­ну, по­вер­нув з кур­но­го шля­ху на обніжок-і пішов поміж зе­ле­ни­ми жи­та­ми. Ось підійшов до однієї ни­ви, на­хи­лив­ся, вир­вав при самім ко­рені пу­чок жи­та, гля­нув на йо­го, далі гля­нув на ни­ву,- і ли­це засвіти­лось од­ра­дою: "От де моя пра­ця,- не­мов ка­за­ли йо­го очі,- не мар­но пот­ра­че­на: во­на зро­би­ла з ме­не чо­ловіка, ха­зяїна!.." По­вертівши в ру­ках вир­ва­не жи­то, він ски­нув очи­ма на дру­гий бік межі; зно­ву гля­нув на свою ни­ву, на­че рівняв дві ни­ви між со­бою,- і про­мо­вив вго­лос: "Бач… на на­шо­му полі жи­то кра­ще, ніж у дядька Ка­бан­ця: моє та­ке гус­те та гон­ке, а в йо­го - лед­ве од землі одлізло -ни­зеньке, жов­те, зас­мок­та­не…"

    

    Не вспів до­ка­за­ти ос­таннього сло­ва,-чує: не­да­ле­ко, з-за жи­та, хтось співає… Він при­таїв дух; нас­то­ро­шив уші, слу­ха… Го­лос тон­кий, гнуч­кий, дзвінкий, так і роз­хо­див­ся на всі бо­ки: то роз­ля­гав­ся в ви­сокім прос­торі; то слав­ся по землі, по зе­ле­них жи­тах; то за­ми­рав од­да­ле­ки на по­лях роз­ло­гих; то вли­вав­ся в ду­шу якимсь несвідо­мим щас­тям.

    Парубок сто­яв, як за­ча­ро­ва­ний. Йо­му зда­ло­ся - він зро­ду не чув та­ко­го свіжо­го, гнуч­ко­го го­ло­су. У йо­го в очах засвіти­лась од­ра­да; ли­це про­яс­ни­ло­ся, на­че хто збриз­нув йо­го свіжою во­дою; сер­це затіпа­лось, не­мов хто до­торк­нув­ся до йо­го. "Хто б це?" -по­ду­мав він та й пішов на го­лос.

    Не встиг сту­пить де­ся­ти ступнів, як пісня стих­ла,- тільки од­на лу­на її бриніла ще над го­ло­вою у йо­го. Ще ступінь, ще… за­ше­лестіло жи­то, за­ко­ли­ха­ло­ся, не­мов у йо­му щось бор­са­лось, би­лось… Ще хви­ли­на - і з жи­та за­ма­ня­чи­ла діво­ча пос­тать… Па­ру­бок став. Дівчи­на, як пе­репілка, зня­лась - і пом­ча­лась впо­довж ни­ви. Ни­зенька, чор­ня­ва, заквітча­на польови­ми квітка­ми, во­на й тро­хи не схо­жа бу­ла на се­ля­нок, час­то за­пе­че­них сон­цем, ви­со­ких, іноді ду­же не­по­во­рот­них дівчат. Ма­ленька, круг­ленька, швид­ка й жва­ва, одяг­не­на в зе­ле­не уб­ран­ня, між ви­со­ким зе­ле­ним жи­том,- во­на зда­ва­ла­ся ру­сал­кою…

    

    Парубок спер­шу, ма­буть-та­ки, чи й не прий­няв її за ту польову царівну, бо сто­яв, як уко­па­ний, роз­тяг­ши й без то­го дов­гоб­ра­зе ли­це, ши­ро­ко розк­рив­ши зди­во­вані очі…

    Дівчина одбігла тро­хи і собі ста­ла. Озир­ну­лась, гля­ну­ла на йо­го ве­се­ли­ми очи­ма, усміхну­лась свіжим, мо­ло­дим лич­ком. Тут її кра­ще розг­лядів па­ру­бок. (Чор­не ку­че­ря­ве во­лос­ся, заквітча­не польови­ми квітка­ми, чу­дов­но ви­ло­ся ко­ло біло­го чо­ла; то­ненькі пас­ма то­го чор­но­го, аж по­лис­ку­ва­но­го хме­лю спа­да­ли на біле, рум'яне лич­ко, як яб­луч­ко на­лив­ча­те; очі ок­са­ми­тові, чорні,- здається, сам огонь го­во­рив ни­ми… Дві чорні бро­ви, мов дві чорні п'явки, пов­пи­ва­ли­ся над очи­ма, зле­генька прик­ри­ти­ми дов­ги­ми гус­ти­ми віями. Са­ма - не­ве­лич­ка, мет­ка й жва­ва, з ве­се­лою усмішкою на ви­ду, во­на так і ва­би­ла до се­бе. Зе­ле­на бай­ова кер­сет­ка, з чер­во­ни­ми муш­ка­ми, чер­во­на в бу­ке­тах спідни­ця, на шиї до­рогі ко­ралі, хрес­ти, зо­лоті ду­ка­ти - усе гар­но прис­та­ло до хо­ро­шої дівоцької вро­ди.

    

    Вона сто­яла навп­ро­ти па­руб­ка, як на­мальова­на,- на­че ма­ни­ла своєю див­ною кра­сою. Не спус­ка­ючи з очей, він підхо­див до неї.

    - Чого ти тут хо­диш? - обізва­лась во­на пер­ша.

    - А ти чо­го хліб то­ло­чиш? - не зовсім лас­ка­во од­ка­зав він.

    - Хіба се твій хліб?

    - Не чий же… А що?..

    - Цур тобі, як ме­не зля­кав!..- та й за­мовк­ла. Па­ру­бок і собі мов­чав.

    - А ти хто та­ка? - тро­хи зго­дом пи­тає він, ков­та­ючи сло­ва.- Де ти взя­ла­ся? звідкіля сю­ди прий­шла?..

    Дівчина по­чу­ла, як тільки чу­ють дівча­та, чо­го в йо­го зап­нув­ся го­лос: очі в неї заіскри­ли, заг­ра­ли…

    - Навіщо тобі? - пря­ду­чи ни­ми, во­на пи­тає в йо­го.

    - А чо­го ж ти прий­шла сю­ди, на чу­же по­ле? - ка­же він.- Хто ти та­ка? чо­го тобі тут тре­ба?..- Чут-но - аж дух спи­ра йо­му в гру­дях од кож­но­го сло­ва.

    - Не ск-а-ж-у! - од­мо­ви­ла во­на на­роз­тяг, осміха­ючись, і по­да­ла­ся тро­хи лич­ком впе­ред, згор­нув­ши пухкі білі ру­ки попід ліктя­ми.- А прий­шла сю­ди, бо не-да­леч­ко жи­ву… А ти хто?

    - Сюди йди! - ка­же він, усміха­ючись і ра­зом зап­ро­ху­ючи очи­ма.- Посідаємо тут… по­ба­ла­каємо… я тобі й роз­ка­жу - хто я…

    Як стрель стрельнув у дівчи­ну. Сплес­ну­ла в до­лоні, за­ре­го­та­ла­ся та й пом­ча­ла­ся буй­ни­ми жи­та­ми… Далі - вис­ко­чи­ла на зе­ле­ну лу­ку, що кра­су­ва­ла­ся польови­ми квітка­ми; потім-по­вер­ну­ла кру­то наліво, по­че­са­ла яри­ною; як білоч­ка на де­ре­ви­ну в лісі, так во­на збігла пруд­ко на згірок; ста­ла, пе­ре­ве­ла дух, озир­ну­ла­ся, осміхну­лась, мах­ну­ла пра­вою ру­кою: "сю­ди, мов!" - та на­че ма­на яка, спус­ти­ла­ся униз - і ок­ри­ла­ся за го­рою.


    Парубок ні з місця. Стоїть та ди­виться вслід їй ще дивніши­ми очи­ма - мов­би - пе­рег­ля­нув че­рез го­ру!.. У ву­хах йо­го ще вчу­вав­ся її го­лос свіжий, тон­кий, її сміх мо­ло­дий та дзвінкий; пе­ред очи­ма, як та при­чу­да, ма­ня­чи­ла її пос­тать мет­ка, жва­ва; йо­му усміха­ло­ся її лич­ко, біло-рум'яне, з яс­ни­ми очи­ма, з чор­ни­ми бро­ва­ми; уся во­на, з зе­ле­ною кер­сет­кою, з чер­во­ною спідни­цею, при­вид­жу­ва­лась йо­му, як жи­ва… "Що це? - ду­мав він.- Чи справді, чи вви­жається?…І відкіля б це?.. чи не мос­калівна?.. так же, ка­за­ли, у мос­ка­ля доч­ка вмер­ла… гм… мов, бач­ся, на ху­то­рах ніко­го та­ко­го й не­має… Хіба Хо­мен­ко­ва? - так же не бли­гий світ од Хо­мен­ко­во­го ху­то­ра сю­ди теліпа­ти­ся… А вид­но - хутірська: на селі, окрім попівни, здається, ніко­го підхо­жо­го… Оже й не попівна: попівну я знаю - попівна не та­ка, та й не піде за п'ять верс­тов од се­ла… Чия б же це?.."

    Не розв'язав­шись з та­кою дум­кою, він вий­шов на згірок - по­ди­ви­тись, ку­ди пішла дівчи­на. Бу­ло уже пізно. Дівчи­ни не вид­но,- тільки зе­леніли то там, то там, об­ло­жив­шись по­ля­ми, хутірські са­ди, як розкішні квітни­ки, а між зе­ле­ною лист­вою виш­ня­ку, груш, слив та яб­лунь біліли че­пурні ха­точ­ки. Па­ру­бок пос­то­яв на згірку, по­ми­лу­вав­ся кра­сою око­лиці, за­ди­вив­ся на один хутір, на дру­гий; при­га­ду­вав ха­зяїнів їх, пе­ре­би­рав у пам'яті їх до­чок,- та, те­ря­ючись в до­гад­ках, і по­вер­нув на­зад - до­до­му.

    Ішов він та­кою ж ти­хою хо­дою, як і сю­ди, а мо­же ще й тих­шою,- та все ду­мав та ду­мав… А в серці - по­чу­вав він-про­ки­да­лось щось невідо­ме, чуд­не: і важ­ко мов, і лег­ко, і сум­но, й ве­се­ло, і хо­четься співа­ти й хо­четься пла­ка­ти… Сльози не ллються, а го­лос рветься; нес­подіва­ний сум обіймає го­ло­ву; дум­ка дум-\ ку го­нить: нігде прис­та­ти, ні за що за­че­пи­ти­ся - так \і га­няє за ма­ною… А пе­ред очи­ма - зе­ле­на кер­сет­ка, чер­во­на спідни­ця, знад­ний з усмішкою пог­ляд, чер­воні, як кар­ма­зин, ус­та,, з кот­рих виг­ля­дає ря­док дрібних, як пер­ли, зубів… У йо­го аж мо­роз пішов по­за спи­ною… "Оце так!! - про­мо­вив він уго­лос.- Чи не здурів, бу­ва, я, чи не.збо­же­волів?.. До­ма ху­до­ба не на­по­ва­на, а я блу­каю тут - і ду­ма­ти за­був!" Та, підняв­ши вго­ру го­ло­ву, чим­дуж при­дав хо­ди в но­ги.

    Ось не­за­ба­ром і Піски. На са­мо­му краї се­ла, од ви­го­ну, (сто­яла не­ве­лич­ка хат­ка, вікна­ми на ши­ро­кий шлях. З-за хат­ки виг­ля­да­ли не­ве­личкі хлівці, повіточ-ки; тро­хи далі - тік; за то­ком - ого­род; а все кру­гом об­не­се­но ни­зенькою ліскою. Зра­зу вид­но бу­ло, що то плець не ду­же за­мож­но­го ха­зяїна. Не дос­тат­ки, а тяж­ка пра­ця ки­да­лась в вічі. Ха­та хоч ста­ренька, та; че­пур­на, біла,- вид­но, біля неї хо­ди­ли ха­зяй­ські ру­ки; двір ви­ме­те­ний, чис­тий; ого­ро­жа ціла, хоч і ни­зенька, а во­ро­та до­щані, хре­щаті.

    Недалечке від хатнього по­ро­гу сто­яла не­мо­ло­да вже мо­ло­ди­ця, бідненько зо­дяг­не­на,- і, роз­си­па­ючи з мис­ки зер­но, го­лос­но скли­ка­ла ку­рей. На­томість з хлівця про­жо­гом вис­ко­чи­ла не­ве­лич­ка свин­ка й ка­бан­чик - і да­вай по­хап­цем хла­ма­ти зер­но, не підпус­ка­ючи ку­рені Мо­ло­ди­ця спер­шу кри­ча­ла на неп­ро­ха­них гос­тей- "аря, гладкі, аря!", потім то­го плес­ка­ла в до­лоні й штовх­ну­ла ка­бан­чи­ка но­гою; а як по­ба­чи­ла, що нічо­го з та­ки­ми не­на­же­ра­ми не вдієш ні кри­ком, ні бійкою,- во­на вис­мик­ну­ла з мітли дер­жал­но - і да­вай по­тя­га­ти "не­на­сит­ну про­жир" і вздовж, і впо­пе­рек,- аж по­ки не хрус­ну­ло дер­жал­но… "От, прок­ляті! ка­торжні!.. Че­рез них зніве­чи­ла дер­жал­но…" - на весь го­лос гу­ка­ла мо­ло­ди­ця - й ки­ну­ла в сви­но­ту надтрісну­тим дер­жал­ном.

    Саме на цей крик у двір по­вер­нув па­ру­бок. Не вспів він ще га­разд і воріт при­чи­ни­ти за со­бою,- як уже на йо­го на­пус­ти­лась роз­серд­же­на мо­ло­ди­ця.

    - І де ти. Чіпко, хо­диш? де ти бро­диш? - до­ко­ря­ла во­на.- Ось до якої по­ри ви­хо­див! Ні ко­ро­ва, ні ко­би­ла не на­по­вані, а він блу­кає…

    - Я, ма­мо, на полі був… до яри­ни довіду­вав­ся,- од­ка­зав він.

    Мати пильно по­ди­ви­ла­ся йо­му в вічі, на­че вивіря­ла - чи прав­да то­му? Та син уже по­вер­нув­ся - пішов пря­мо до за­го­ро­ди, а во­на з по­рожньою по­мий­ни­цею - в ха­ту.

    - Не гай­ся ж, же­ни ко­ро­ву на­пу­ва­ти, бо тре­ба ж ще ко­лись її й доїти! - усе-та­ки з до­ко­ром гук­ну­ла з сінешніх две­рей ма­ти.

    Син уже не чув то­го до­ко­ру. Він ви­пус­тив з за­го­ро­ди ко­ро­ву, одв'язав од ясел ко­би­лу - пог­нав до во­до­пою. Хут­ко пог­нав, хут­ко й на­зад вер­нув­ся. По­за­га­няв у за­го­ро­ду ху­до­бу, наб­рав обе­ре­мок свіжої тра­ви. Зе­ле­на тра­ва на­га­да­ла йо­му зе­ле­ну кер­сет­ку: за­ма­ня-чи­ла ніби знай­ома пос­тать; він мерщій ки­нув у яс­ла обе­ре­мок… йо­му зда­ло­ся, що з-під тра­ви заб­ли­ща­ли, мов дві уг­ли­ни, двоє чор­них очей… "Згинь ти, ма­рю-ко! - скрик­нув він, вип­рос­ту­ючи з тра­ви ру­ки.- От, при­че­пи­ла­ся!!"

    Швиденько за­чи­нив за­го­ро­ду, пішов у ха­ту. По­ве­че­ря­ли мовч­ки. По­ля­га­ли спа­ти.

    - Чи ви, ма­мо, не знаєте: у мос­ка­ля е доч­ка? - пи­та він тро­хи зго­дом.

    - У яко­го мос­ка­ля, си­ну?

    - Що жи­ве ко­ло на­шо­го по­ля ху­то­ром.

    - Не знаю, моя ди­ти­но. Знаю, що бу­ла,- та, ка­за­ли, ли­бонь умер­ла. А що там?

    - Та я так пи­таю… нічо­го.

    Розмова увірва­ла­ся. Ма­ти зас­ну­ла на по­лу. Син ле­жить на лаві. Сон не йде йо­му в го­ло­ву. Душ­но йо­му, млос­но, пе­че попід бо­ка­ми, а в віччю - во­на та й во­на. "Про­па­ди ти, навіже­на!" - шеп­че він. Пе­ре­вер­нув­ся з бо­ку на бік, на­тяг на го­ло­ву ряд­ни­ну,- не спиться та й годі… "Ні, вже: не швид­ко ти діждеш, щоб я пішов на по­ле!"

    

ІІ

    

Двужон

    

    Літ за двад­цять до кріпацької волі, з то­го са­мо­го Ро­мо­да­но­во­го шля­ху, яким ішов па­ру­бок, у се­ло Піски всту­пав який­сь несвідо­мий за­хо­жий. Вид­но - з да­ле­кої до­ро­ги. Со­роч­ка на йо­му чор­на; шта­ни вибійча- г.ні, підсу­кані аж до колін; за спи­ною вірьовкою навт

    Охрест пе­рев'яза­на оде­жа; че­рез пра­ве пле­че, на па­лиці. пе­ре­ки­ну­та тор­ба - ма­буть, з хар­чю, та па­ра шка­по­вих чобіт. На взір - чо­ловік се­редніх літ. Чорні, як гай­во­рон, уси по­чи­на­ли вже по кра­ях рудіти; бо­ро­да й\уг стир­ча­ла чор­на, ос­тю­ку­ва­та, дав­но, ма­буть, не бачіла скіска.

    

    Ішов за­хо­жий ти­хо, но­га за но­гою, й роз­див­ляв­ся на всі бо­ки. Ска­за­ти б - з за­робітків, ко­ли б не та­ка ран­ня по­ра. А то тільки що вес­на нас­та­ла. Постіка­ли во­ди, за­зе­леніли тра­ви, зацвіли сад­ки, го­ро­ди; сон­це ' ще не пек­ло, як се­ред літа, а при­яз­но ся­ло та гріло.

    Дійшовши до од­но­го дво­ру, де се­ред не­чис­то­го го­ро­ду влізла в зем­лю ста­ренька ха­та, за­хо­жий став. "Оце ж, мов бач­ся, й Оку­не­ва ха­та!" - ка­же він сам до се­бе.

    На той час з ни­зеньких хатніх две­рей вий­шов мо­ло­дий па­ру­бок.

    - Здоров буві - обізвав­ся до йо­го за­хо­жий.

    - Здоров.

    - Чи це Окунь жи­ве?

    - Який Окунь?

    - Карпо Окунь, ста­рий дід.

    - Ні: це Ли­мар, а не Окунь.

    - А де ж Окунь?.

    - Та який Окунь?

    - Дід ста­рий, що з бо­ро­дою хо­див.

    На їх роз­мо­ву на­хо­пи­ла­ся з-за ха­ти ста­ренька жінка. Вид­но, по­ра­лась ко­ло го­ро­ди­ни,- бо очіпок по­дав­ся тро­хи набік, ли­це в по­ту, ру­ки в землі.

    - Та ко­го ти, чо­ловіче, пи­таєш?

    - Окуня Кар­па.

    - Е-е-е… йо­го вже дав­но й сліду не­ма… Зна­ла я то­го Оку­ня, зна­ла… Уже, ма­буть, літ з де­сять бу­де, як по­мер… А тобі ж навіщо він?

    - Та тре­ба… Так умер, ка­же­те?

    - Умер, умер.

    і- А хто ж після йо­го зос­тав­ся?

    '- Та хто ж після йо­го зос­тав­ся?! - ка­же жінка, за­ду­мав­шись…- Зос­та­ла­ся Ган­на-не­бо­га, що вий­шла за Со­ло­мен­ка. Та й та уже вмер­ла. Оце ми у неї й дво­ри­ще ку­пи­ли. Та ще зос­тав­ся Грицько - був йо­му який­сь да­ле­кий ро­дич… торік йо­го у нек­ру­ти взя­ли. Та, здається, вже й не­має ніко­го та­ко­го…

    - Так… А во­лость же ва­ша да­ле­ко?

    - Волость? - гля­ну­ла жінка на йо­го і, пе­ре­го­дя тро­хи, од­ка­за­ла: - на тім боці се­ла. От як підеш сією ули­цею, та й вий­деш прямісінько. Спер­шу бу­дуть га­ма­зеї, а там - за­раз і во­лость.

    - Ну, спа­сибі вам. Про­щай­те.

    - Щасливо.

    Пішов собі чо­ловік тою тро­пою, що роз­ка­за­ла жінка, А жінка й па­ру­бок ще дов­го сто­яли - ди­ви­лись услід, аж по­ки не скрив­ся за­хо­жий з очей у кривій ву­лиці.

    - Ти не пи­тав, Грицьку,- тоді жінка до па­руб­ка,- хто він та­кий? навіщо йо­му Окунь?

    - Ні, не пи­тав.


    - Гляди, ли­шень, чи не ро­дич який… Там у йо­го, в Дон­щині, ба­га­то, ка­жуть, вся­кої рідні… Там і брат йо­го жив. То чи не по ху­до­бу, бу­ва, прий­шов і сей?!

    - Бог йо­го зна.

    - Треба б доз­на­тись, Грицьку. Чи не збігав би ти, слідом за ним, у во­лость та розс­лу­хав­ся б: що во­но за чо­ловік.

    - Добре, ма­мо,- ка­же па­ру­бок. І обоє пішли в ха­ту. Жінка справді до­га­да­ла­ся, навіщо за­хо­жо­му здав­ся мерт­вий Кар­по Окунь. Той, що роз­пи­ту­вав, об'явив­ся у во­лості не­бо­жем Оку­ня - Ос­та­пом Хру­щем, що літ, мо­же, з п'ятнад­цять, як пішов на Дін. Уже йо­го й з ревізії ви­ки­ну­ли, не тільки з дум­ки. Тільки старі лю­ди пам'ята­ли ще - ко­ли бо­ро­да­тий та білий Окунь ви­ряд­жав на Дін до дядька сво­го хлоп­ця-не­бо­жа. А те­пер оце він на­зад по­вер­нув­ся й про­сив­ся у піщанську гро­ма­ду.

    - Чого ти звідтіля вер­нув­ся? - пи­та йо­го го­ло­ва: - Хіба там не­доб­ре ста­ло жи­ти?

    - Та труд­но вже й там,- кла­ня­ючись, ка­же Ос­тап.-Не ті те­пер по­ряд­ки пішли: ба­га­то вже й там на­шо­го бра­та… про­па­дає…

    - А тут хіба кра­ще? - пи­та пи­сар.

    - Та все ж, бач­те - рідна сто­ро­на.

    - Як же ми те­пер те­бе прий­ме­мо, що в те­бе ні ви­ду ніяко­го, нічо­го? - зно­ву го­ло­ва.

    - Та в ме­не ось є ста­рий паш­порт.- Та, ви­тягшй з га­ма­на шма­ток зас­мальцьова­но­го па­пе­ру з обтіпа­ни­ми кра­ями, й по­дав го­лові.

    Подивився той на папір, розп­ра­вив, про­чи­тав - і зно­ву зло­жив.

    - Що ж з сього?! - ка­же.- Чо­му хоч ти не об­зи­вав­ся, як ревізія пи­са­лась?

    - А бог йо­го знає - чо­му… Не знав.

    - Відколи паш­пор­та не пе­реміняв!! - не ви­пус­ка­ючи з рук па­пе­ру, ди­ву­вав­ся го­ло­ва.

    - Та там ме­не й по цьому всю­ди прий­ма­ли.

    - Гм… Що ж те­пер, Ва­силь Ва­сильович, бу­де­мо ро­би­ти? - пи­та го­ло­ва пи­са­ря.

    - А що? Тре­ба гро­ма­ду зби­ра­ти; та хай пос­та­вить гро­маді мо­го­ри­чу, то, мо­же, й діло бу­де,- од­ка­зав пи­сар.- А то, як бро­дя­гу яко­го, ще в тюр­му зап­руть.

    - Зділайте ми­лость,- ка­же, кла­ня­ючись, Ос­тап,- уже пок­ло­почіться! Я вже вам, ко­ли так не маю чо­го да­ти, то хоч одс­лу­жу за те.

    Писар тільки пок­ру­тив сво­го ру­до­го уса та ра­зом з го­ло­вою й пішли у дру­гу ха­ту.

    Через три неділі Ос­тап ко­сив у пи­са­ря сіно. Та та­кий з йо­го ко­сар: та­кий жва­вий, та­кий ро­бо­чий - нев­том­ний! Усьому лад дає, усім пе­ред ве­де - ота­ма­нує. А че­рез місяць йо­му об'явле­но, що те­пер він піщанський гро­ма­дя­нин - ко­зак, Ос­тап Ма­ка­ро­вич Хрущ.

    Аж пе­рех­рес­тив­ся Ос­тап, як по­чув це. Та во­се­ни прямісінько й поч­ва­лав у го­род най­ма­тись. Не­дов­го й місця шу­кав: за­раз жид зле­бе­нив йо­го та зап­ра­вив у пош­тарі.

    Добре Ос­та­пові. І оде­жа й хліб жидівський, і пла­та доб­ра, та й од проїжджих пе­ре­па­да. Пос­лу­жив він рік, а на дру­гий уже грунт і ха­ту ку­пив. Як­раз на край се­ла, на бе­лебні, сто­яла собі ос­то­ронь чи­ясь сирітська пуст­ка: не­об­ма­за­на, невк­ри­та, го­род не об­го­род­же­ний; звісно - сирітське, та ще й за се­лом.

    Купив Ос­тап ха­ту та, не дов­го ду­мав­ши, ішлес­та­рос-.. тів до Мотрі Жуківни - бідної, нек­ра­си­вої дівчи­ни, З уже та­ки й літньої, що жи­ла у сусідах, уд­вох з ста­рою 1 матір'ю. -

    - А що ж, Мот­ре,- ка­же їй ма­ти,- іди! Хоч ха­та своя бу­де, хоч не ти­ня­ти­меш­ся на старість, як от я, ста­ра…

    - Та чи йти, то й ітаї - од­ка­зує доч­ка.- ї так на­терпілись усього!

    Обмінили хліб, а в неділю й весілля заг­ра­ли.

    Як ус­ту­пи­ла Мот­ря в свою ха­ту, то не­мов зно­ву на світ на­ро­ди­ла­ся. Че­пу­рить її, при­би­ра. Діжда­ли вес­ни,-ого­род од­ко­па­ла, ско­па­ла, за­са­ди­ла; ха­ту ви­ма­за­ла, оббіли­ла; прис­пу жов­тою гли­ною підве­ла; ко­ло ха­ти віни­ком об­ме­ла. Чис­то кру­гом - лю­бо гля­ну­ти, і ого­ро­ди­на зе­леніє…

    Та й тільки ж то, що ого­ро­ди­на своя, а більше землі - ні ступ­ня. При­хо­ди­лось у чу­жих лю­дей ко­си­ти, хліб за­роб­ля­ти, спи­ни не роз­ги­на­ючи, спо­чив­ку не зна­ючи… Оже як не пра­цю­ва­ла Мот­ря з Ос­та­пом та з Ориш­кою - ста­рою своєю матір'ю, а все бідно жи­ли. Іноді зи­мою ні з чо­го бу­ло й га­лу­шок зва­ри­ти,- при-хо­ди­лось су­хим хлібом да­ви­тись…

    Остап - спер­шу був по­ве­селів: та­кий ба­ла­ку­чий, та­кий щи­рий,- Мот­рю жа­лує, ко­ло тещі лас­ка­вий; а далі - все хмурнішав та й хмурнішав. Ста­ла нудьга виг­ля­да­ти йо­го очи­ма, жур­ба не­ви­мов­на гніти­ти йо­го ду­шу і сер­це… Хо­дить, бу­ва­ло, во­се­ни або зи­мою по дво­ру, опус­тить на гру­ди го­ло­ву та за цілий день і сло­ва не про­мо­вить ні до ко­го…

    Так ми­нув рік; ми­нає і дру­гий; а во­ни - всі трой­ко (дітей не бу­ло) - пох­мурі, не­ве­селі… Не­має долі - не­має й ра­дості!

    Лягла зи­ма. Па­дав дрібний сніг, як бу­ва у хо­лод; буй­ний вітер кру­тив за­ме­та­ми І вив, як звір у лісі, у ди­марі Ос­та­по­вої ха­ти. Ніч уже спус­ти­ла­ся на зем­лю. Мот­ря й Ориш­ка сиділи на по­лу; пе­ред ни­ми на стільчи­ку не­яс­но бли­мав ка­га­нець - от-от зби­рав­ся по­гас­ну­ти. Во­ни пря­ли мовч­ки; кож­на про се­бе ду­ма­ла якусь тяж­ку дум­ку. Ос­тап ле­жав на печі… Ти­хо,- тільки ве­ре­те­на сюр­чать…

    - О-ох! - важ­ко зітхнув Ос­тап.- Об­рид­ло вже мені по цих кра­ях го­рю­ва­ти,- про­мо­вив він, на­че сам до се­бе.- Діжду вес­ни, піду на за­робітки. Там, мо­же, знай­ду доб­ре місце, то й вас пе­ре­ве­ду…

    - А як же не най­деш?-на це йо­му Мот­ря.- Літо втра­тиш… а я од­ни­ми ру­ка­ми що тут за­роб­лю?..- до­да­ла во­на жур­ли­во і скри­ви­ла­ся.

    - Та вже ж ви тут з матір'ю то сим, то тим бо­ком нас­тя­гаєтесь на зи­му… А я, ко­ли що, то там і за­зи­мую. Так мені тут ос­то­гид­ло!

    Діждали вес­ни. По­ра­див­ся Ос­тап з жінкою та з те­щею, узяв паш­порт, пішов собі. Мот­ря з ста­рою матір'ю зос­та­лись самі собі на ха­зяй­стві.

    Вирядили Ос­та­па на Дін у ве­ли­кий піст, а так - к зе­леній неділі - при­хо­дить з До­ну бу­ма­га: чи є, мов, у вас та­кий і та­кий ко­зак Ос­тап Хрущ? і де він у вас взяв­ся? Що тут він про­зи­вав­ся не Хрущ, а При­ти­ка… що він ки­нув у нас жінку і троє дітей, про­па­дав був - не знать де - три ро­ки без ма­ло­го… А ось те­пер - у паш­порті він уже Хру­щем пи­шеться, та ще й жо­на­тим… Що се во­но за знак? з якої це речі та­ка плу­та­ни­ця?..

    Так оце за­пи­ту­ва­ла якась Донська ста­ни­ця Піщан-ської во­лості… І за­да­ла ж ро­бо­ту во­лос­ним оця нес­подіва­на бу­ма­га!

    Як про­чи­та­ла її ко­зацька стар­ши­на, то го­ло­ву й ру­ки опус­ти­ла.

    - Оце так! - скрик­ну­ли в один го­лос і го­ло­ва й пи­сар.- Бу­де ж те­пер від ок­руж­но­го… І як-та­ки повіри­ти та­ко­му во­ло­цюзі?! Прий­шов - чорт йо­го зна й відки, ска­завсь - біс йо­го зна й ким; а ми - на тобі, та цить! - і лап­ки пок­ла­ли… Окунів небіж та й Окунів,- нес­те­мен­не Окунів… Чо­му не прий­ня­ти?.. Аж во­но - он який небіж!!

    - Еге ж…Не­да­ром я ка­зав,- вибріху­вавсь пи­сар,- підож­де­мо тро­хи, спи­ше­мось… Не пос­лу­ха­ли?..

    - Що ж те­пе­реньки ро­би­ти? - мов не чув, пи­тав го­ло­ва в пи­са­ря.

    Той мов­чав, по­ту­пив­ши в зем­лю очі. Вид­но бу­ло - щось при­га­ду­вав.

    - Недурно мені сю ніч чор­на со­ба­ка сни­ла­ся,- пох­ва­ливсь го­ло­ва.- Жінка од­га­ду­ва­ла: на­пасть… Так во­но й є!

    - А мені ру­да сви­ня,- увер­нув пи­сар. По­ра­див­шись, мерщій пос­ла­ли за Мот­рею де­сят­ни­ка. Мот­ря прий­шла.

    - Чи не роз­ка­зу­вав тобі чо­ловік чо­го про Дін? - стріли її во­лосні.

    - Ні, не роз­ка­зу­вав,- од­ка­за­ла Мот­ря, зди­ву­вав­шись та­ко­му пи­тан­ню.- А що там? Хіба яка чут­ка і прий­шла?..- за­пи­та­ла во­на зля­ка­ним го­ло­сом. Так і так - ка­жуть; "та­ке й та­ке ди­во…

    Як по­чу­ла та­ке Мот­ря, то й ли­ця на їй не ста­ло: поблідла, як крей­да, зат­ряс­лась, як лист на оси­чині; .хотіла щось ска­за­ти, та не ви­мо­ви­ла й сло­ва,- тільки раз по раз тяж­ко зітха­ла і якось чуд­но ди­ви­лась мут­ни­ми очи­ма…

    - Чого ти зди­хаєш? - грим­нув на неї го­ло­ва.- У чо­ловіка нав­чи­ла­ся?.. Той теж, як прий­шов, то та­ко­го Ла­за­ря скор­чив… Прок­ляті! Че­рез вас на Сибір ще підеш…

    Мотря нічо­го не од­ка­за­ла,- тільки жалібно ди­ви­ла­ся. Ко­ли б хто заг­ля­нув тоді у її ду­шу,- що там ро­би­ло­ся! Як­би за­зир­нув у сер­це,- що в йо­му по­вер­та­ло­ся!

    - Іди собі! - гук­нув го­ло­ва, ба­ча­чи, що в неї й річ відтя­ло.

    Мотря по­вер­ну­ла­ся, вий­шла. Ішла по улиці,- не ба­чи­ла світа пе­ред со­бою; прий­шла до­до­му,- як п'яна, мов чме­ле­на…

    - Що там, доч­ко? - стріла її ма­ти.- Чо­го те­бе кли­ка­ли?

    Пожовкло в Мотрі у віччю, за­ко­ли­хав­ся світ, пішло все хо­до­ром… Не пам'ята­ла во­на, як опус­ти­лась на ла­ву - так не роз­дяг­не­на, не роз­бу­та і впа­ла опу­кою. Сльози, як го­рох, по­ли­ли­ся з очей.


    - Чого ти, доч­ко? Чи, не при­водь гос­по­ди?..- Ориш­ка не до­ка­за­ла. У неї в думці пробігла смерть Ос­та­по­ва.

    Мотря не ози­ва­ла­ся; пла­ка­ла мовч­ки. Ориш­ка пильно ди­ви­ла­ся на неї. Сер­це по­чу­ло якесь ли­хо; пе­ред очи­ма вже сто­яла біда… У Ориш­ки затіпа­лись че­люсті, забіга­ла по ви­ду миш­ка.

    - Та ка­жи!.. чо­го ти пла­чеш? - аж скрик­ну­ла во­на.

    Мотря утер­ла ру­ка­вом сльози і прос­тог­на­ла… А далі на­ту­жи­лась і, схли­пу­ючи, пе­ре­ри­ва­ючи сло­ва, ста­ла ка­за­ти:

    - О-о, бо­же мій!.. не­дур­но він все сум­ний був… мов­чав… жу­рив­ся… та все че­рез сон про Дін вик­ри­ку­вав… про Хіврю та Грицька не­дур­но ж це во­но!.. Ой, про­па­ла ж моя го­ло­вонька бідная!!.

    - Що ж там та­ке? ка­жи вже,- не мо­роч моєї го­ло­ви! Про яку се ти Хіврю пле­щеш?

    - Про жінку то­го су­чо­го си­на, щоб йо­му,.. ні доб­ра, иі жит­тя!..

    - Кого?

    - Остапа…

    - Чи ти не збо­же­воліла, доч­ко?

    - Поневолі збо­же­волієш, ко­ли та­ке…

    - Мотре! не ту­мань їй моєї го­ло­ви: роз­ка­жи по-людській - що там та­ке?

    - Отой во­ло­цю­га, блу­дя­га… по­ки­нув на До­ну жінку з дітьми… приплівся сю­ди на мою го­ло­ву… Гос­по­ди! і за що ти ме­не отак ка­раєш на сім світі? - скрик­ну­ла Мот­ря і зно­ву за­ли­лась сльоза­ми.

    Тепер тільки Ориш­ка розібра­ла своє ли­хо. Об­ра­за, го­ра тяж­кої об­ра­зи доч­ки, людські по­го­во­ри та сміхи,- усе ра­зом підня­лось у го­лові ма­тері, на­ля­га­ло їй на ста­ре сер­це важ­ким жа­лем… Во­на гля­ну­ла ще раз на Мот­рю, пос­ту­пи­ла­ся на­зад, прос­тог­на­ла, сіла мовч­ки на піл, узяв­шись хо­лод­ни­ми ру­ка­ми за край­ню дош­ку, щоб не впас­ти. Ста­ре тіло тремтіло, ко­ли­ха­ло­ся; ста­ра го­ло­ва не здер­жу­ва­лась на в'язах-хи­ли­ла­ся на гру­ди. Ориш­ка болізно підніма­ла її і тяж­ко стог­на­ла… Мот­ря не пе­рес­та­ва­ла пла­ка­ти. Гіркий її плач, стог­нан­ня ма­тері зли­ва­ли­ся вку­пу, но­си­ли­ся по хаті, сла­лись по білих стінах. І темніли во­ни для доч­ки й для ма­тері: зда­ва­лась тем­ною ха­та, і світ, що ври­вав­ся в вікна, чорнів у віччю в них… І сто­яла в тем­ноті тій ще темніша до­ля їх - чор­на, тем­на, страш­на, з ху­дим, з'їде­ним нуж­дою ли­цем, з зли­ми од го­ле ду очи­ма…

    Таке ли­хо скоїлось пе­ред обідом. Стра­ва дав­но сто­яла у печі: ще як у во­лость ішла Мот­ря, то за­су­ну­ла, щоб упріва­ла. Те­пер ніхто й не зга­дав про неї. Го­ре без стра­ви на­го­ду­ва­ло обох. Ніхто з них не ки­дав­ся до печі. Обидві навіть за­бу­ли про обід.

    Так день нас­тав, так і ми­нув. Од­хо­дя­чи на спокій, сон­це об­да­ло зем­лю блис­ку­чим промінням; зем­ля на про­щан­ня усміхну­ла­ся - і по­темніла. Спус­ти­ла­ся ніч; вик­ли­ка­ла собі на втіху зорі; ви­ко­тив­ся з-за гаю місяць - і став ог­ля­да­ти око­ли­цю… Усе кру­гом спа­ло, мов за­ча­ро­ва­не, в тихім за­бутті теп­лої ночі,- не спав тільки один со­ло­вей­ко, виспіву­ючи в зе­ленім са­доч­ку свою лю­бу пісню,- та не спа­ло ще ли­хо в Ори­щинім та в Мот­ринім серці… За­ве­ло і во­но свою пісню - гірку, жур­ли­ву, без­надійну… І не роз­хо­ди­лась та пісня по світу, не ок­ли­ка­ла­ся лу­ною в лузі, як со­ло­вей­ко­ва; а, як важ­кий камінь, на­ля­га­ла на ду­шу, мо­ро­чи­ла го­ло­ву цілим роєм тем­них га­док, пек­ла сер­це не­роз­важ­ною ту­гою… Мот­ря й Ориш­ка не спа­ли, не пла­ка­ли,- тільки то од­на, то дру­га зітха­ла… І відкіля це ли­хо взя­ло­ся? і чо­го во­но до них вче­пи­ло­ся? чим бу­ла Мот­ря Ос­та­пові?.. чим во­на те­пер ос­та­ла­ся?.. Мот­ря й Ориш­ка роз­ду­му­ва­ли, роз­га­ду­ва­ли… Жінка жо­на­то­го чо­ловіка?.. пок­рит­ка-дівка?.. Ні жінка, ні дівка, а г?а-муж­ня вдо­ва… Гріх пе­ред бо­гом,- чим йо­го за­мо­ли­ти? Со­ром пе­ред людьми,- чим йо­го зми­ти?.. А ще?к, мо­же, і ка­ра­тись за це прий­деться - хоч не на сім, то на -тім світі… Не­пев­ний той Ос­тап,- він щось ли­хе, страш­не… Страх справді після та­ких ду­мок зак­ра­дав­ся їм в ду­шу - і во­ни обидві ти­хо мо­ли­ли­ся.

    Як не му­чи­лись во­ни цілу ту ніч, що вже не ду­ма­ли, а все-та­ки не ви­ду­ма­ли нічо­го для се­бе утішно­го.

    Не ви­га­да­ли по­ра­ди й во­лосні. Су­ди­ли, ря­ди­ли - та ок­руж­но­му, а ок­руж­ний - та гу­бер­на­то­рові. Пішли пи­са­ти та од­пи­су­ва­ти…

    Незабаром наїха­ло у се­ло чи­нов­но­го панст­ва. Пи­та­ють-роз­пи­ту­ють, пи­шуть-за­пи­су­ють. На­терпіла­ся стра­ху Мот­ря од тих хит­рих спросів та пе­респ­росів; наб­ра­ла­ся го­ря Ориш­ка, гля­дя на свою ди­ти­ну.

    А в селі - тільки й мо­ви, тільки й речі, що про Хру­ща. На­че все на світі для Пісок про­ва­ли­ло­ся, один Хрущ зос­тав­ся, а че­рез Хру­ща - й Мот­ря… Хто її зро­ду не знав,- став до­пи­ту­ва­тись: де во­на й що во­на. Не мож­на Мотрі ніку­ди очей по­ка­за­ти, щоб на неї пальця­ми не ти­ка­ли. Вий­де Мот­ря на ули­цю,- малі діти слідком за нею; по­рається Мот­ря на вго­роді,- ба­чить: дві жінки сто­ять ко­ло ти­ну, див­ляться на неї й пе­решіпту­ються. Не­має Мотрі спо­кою і в церкві:

    І там її не спус­ка­ють з очей.

    - Ото… ото во­на! ни­зенька, чор­ня­ва… чор­ним плат-ком го­ло­ва пов'яза­на,- чує Мот­ря по­зад се­бе в ба­бинці.

    - Ота чор­ня­ва, що хрес­титься?

    - Еге ж, еге… Ото во­на са­ма… за жо­на­то­го заміж пішла…

    Чує Мот­ря, та боїться озир­ну­тись: їй чо­гось со­ром­но, страш­но. Во­на впа­де нав­колішки, при­ник­не го­ло­вою до по­мос­ту,- шеп­че мо­лит­ву щи­ру, про­сить у бо­га лас­ки, од­мо­лює свій гріх - і ра­зом сльози ков­тає.

    Тоді тільки лю­ди тро­хи за­бу­ли про Хру­ща, як жни­ва нас­та­ли. Свої кло­по­ти, пра­ця, уто­ма тро­хи заціпи­ли язи­ки людські.

    Коли це - пе­ред дру­гою пре­чис­тою - ве­дуть Хру­ща у лан­цю­гах че­рез Піски. Як за­чу­ли лю­ди, то за ма­лим не все се­ло вибігло з хат, мов на вед­ме­дя, ди­ви­тись. "Хрущ… Хрущ іде!.. Хру­ща… Хру­ща ве­дуть!.." - вик­ри­ку­ють з усіх боків по се­лу. І біжить на Хру­ща ди­ви­тись ста­ре й ма­ле.

    Повели Хру­ща у Гетьманське; за­са­ди­ли в тюр­му за залізні шти­би; да­вай ви­пи­ту­ва­ти та роз­пи­ту­ва­ти. Підня­ли­ся зно­ву спро­си та пе­реп­ро­си… Зовсім за­гу­би­ла спокій Мот­ря: во­дять її то в го­род, то з го­ро­да… А тут - дру­ге ли­хо: Мот­ря по­чу­ла - щось за­во­ру­ши­лось під сер­цем…

    Помітили лю­ди - та як у дзвін задз­во­ни­ли:

    - Чи чу­ли?..- пи­тає мо­ло­ди­ця дру­гу, стрівши на улиці.- За­ва­готніла…

    - Чула, сер­денько, чу­ла… І скажіть: од та­ко­го!!

    - Це вже, вид­но, не пе­ред доб­ром, моя матінко!.. Чи не кінець, бу­ва, й віку швид­ко бу­де… Там: торік хвос­та­та зо­ря світи­ла, а це знов про­ява якась ви­рис­ка­лась…

    - І я ка­жу: не пе­ред доб­ром та­ке на світі коїться! Та як підуть отак цо­ко­та­ти,- не пе­рес­лу­хаєш. А під неділю або свя­то збе­реться де-не­будь чо­ловіків ку­па, надійдуть жінки, па­руб­ки, дівча­та - наз­би­рається чи­ма­ла юр­ба лю­дей та й да­вай пе­ре­ти­ра­ти на зу­бах у со­тий раз то­го чуд­но­го Хру­ща.

    Аж ось - не знать звідкіль - узя­лась на селі чут­ка,, що він ні Хрущ, ні При­ти­ка, а прямісінько-та­ки Іван Ва­ре­ник - кріпак па­на Польсько­го, що па­ну­вав у Пісках.

    Така чут­ка зби­ла з пан­те­ли­ку су­до­вих і гро­ма­ду. Що з ним ро­би­ти? Як те­пер йо­го су­ди­ти? Ки­ну­лись до па­на,- пан од­сах­нув­ся: робіть, мов, з ним, що хо­че­те, як знаєте… Тоді гро­ма­да розв'яза­ла діло. Як го­ли­ли хлопців у мос­калі: "У рек­ру­ти йо­го!.. лоб йо­му! лоб!.."-зак­ри­ча­ла гро­ма­да. Поїхав го­ло­ва у. Гетьманське, пішов, ку­ди тре­ба, одніс, що го­ди­лось,-? і "пе­ре­верт­ня" пря­мо з тюр­ми по­ве­ли до прий­ому. За­го­лив­ши лоб, пе­ре­вер­ну­ли йо­го ще вчет­вер­те - і став він з Ва­ре­ни­ка Хру­що­вим. Не­за­ба­ром йо­го ку­дись пог­на­ли,- та більше він ні вер­тав­ся, ні озив&вся.

    Оддали Ос­та­па в мос­калі пе­ред пок­ро­вою. А так, пе­ред лу­щен­ням, по­ро­ди­ла Мот­ря си­на,- та ще й по­ро­ди­ла не­аби­як. Ро­ди бу­ли тяж­ко трудні: по­ту­гу­ва­ла ни­ми Мот­ря два дні і дві ночі, не своїм го­ло­сом вик­ри­ку­ючи… Що вже не ро­би­ла "дов­гоп'ята" ба­ба-по­ви­ту­ха,- ніщо не по­ма­га­ло. Лед­ве Мот­ря на той світ не пе­рес­та­ви­лась. Уже й не кри­ча­ла й не стог­на­ла - ле­жа­ла мерт­вою ко­ло­дою… Аж на третій день "гос­подь її по­ми­лу­вав": се­ред ти­хо­го пла­чу Ори­щи­но­го по­чув­ся го­лос­ний ди­тя­чий крик…

    - Єнерал!..- зрадівши, скрик­ну­ла "дов­гоп'ята ба­ба".

    Оришка підня­ла ру­ку, пе­рех­рес­ти­ла­ся… Мот­ря важ­ко зітхну­ла - і розк­ри­ла сплю­щені очі… Ха­ту об­ня­ла ти­ха од­ра­да.

    Як же по­чу­ли лю­ди про такі ро­ди,- зно­ву за­го­моніли. Пішло знов по се­лу шу­шу­кан­ня, глум, таємні стра­хи… Дійшло до то­го, що ніхто вже Ва­ре­ни­ка не щи­тав і за чо­ловіка, а так-та­ки за самісінько­го ку­цо­го… Дех­то помітив і не­ве­личкі ріжки на го­лові в йо­го, як стриг­ли в прий­омі. А Ки­ри­ло Кнур - не­да­леч­кий сусіда - Хрис­том-бо­гом кляв­ся, що як ку­па­лись з Ос­та­пом укупі, то й хвос­ти­ка ба­чив… Не при хаті зга­ду­ючи - ку­ций та й годі!

    

    А тут ще ди­тин­ка знай­шла­ся, та ще при та­ких Іро­дах!!


    - Щось во­но та­ки не­пев­не, моя матінко!..- цо­ко-уть жінки, по­хи­ту­ючи го­ло­ва­ми. І не од­на й не дві на­рош­не забіга­ли у ха­ту до Мотрі-довіда­тись: чи не­має на йо­му яких оз­наків? Од­на якось за­ба­чи­ла на лівім колінці не­ве­лич­ку ро­димій.. "Оце ж во­но й є!" - по­ду­ма­ла та мерщій з ха­ти.

    - А що?? - стріва її ку­ма.

    - То ж во­но, ку­монько, са­ме!..-ка­же ку­ма, пе­рех­рес­тив­шись.

    Незабаром ціле се­ло сле­бе­зу­ва­ло про ту пля­му. Усі в один го­лос: "чор­те­ня" та й годі!

    Прийшлось кумів бра­ти,- ніхто не хо­че. Що тут ро­би­ти? Уже три дні як ди­ти­на нех­ре­ще­на… Не дай бо­же яко­го слу­чаю -і вмре, не уве­де­не в за­кон!..

    Кинулась Ориш­ка по сусідах… Всяк дя­кує, сто­ро­ниться… Хо­дить во­на по хаті - са­ма не своя: світить сідим во­ло­сом, ло­мить сухі ру­ки… Мотрі вже й не хва­литься: во­на й без то­го лед­ве ди­ше.

    На той час лу­чи­лись у селі пе­ре­хожі мос­калі. Ориш­ка до них: "Мос­ка­ли­ки-ле­бе­ди­ки, ох­рестім ди­тя!" Ку­пи­ла мос­ка­лям квар­ту горілки. Тоді один якось зго­див­ся. Мос­каль за ку­ма, са­ма Ориш­ка за ку­му.

    Понесли до ба­тюш­ки. А па­но­тець і собі: "Як йо­го та­ко­го ви­род­ка у хрест уво­ди­ти?!"

    "Боже мій!.. що йо­го ро­би­ти на світі?!" - пла­че Ориш­ка-та до по­паді: "Ма­туш­ка!.. я вам сього й то­го… я вам мо­ток пряжі нап­ря­ду,-умов­те па­нот­ця!.."

    Попадя згля­ну­лась. Ох­рес­тив ди­ти­ну ба­тюш­ка: наз­вав Не­чи­по­ром.

    

ІІІ

    

Дитячі літа

    

    Не су­ди­ло­ся Мотрі щас­тя. Не заз­на­ла во­на йо­го змал­ку; не ба­чи­ла дівкою, жінкою; не сподіва­ла­ся за-мужньою вдо­вою..!

    Не тільки її, а й її матір ста­ру ста­ли цу­ра­ти­ся лю­ди. Са­ме те місце, де во­ни жи­ли, зро­би­ло­ся якимсь страш­ним,- ста­ли йо­го оббіга­ти… Ка­за­ли, що до Метрі кож­ної ночі змій у ди­мар літає: який­сь за­хо­жий чо­ловік зас­тав йо­го у хаті та на­си­лу з ду­шею вир­вав­ся… Не­пев­не місце! Бу­ва­ло, уночі ніхто не прой­де повз їх ха­ту, не пе­рех­рес­тив­шись; а дітям - то й удень за­бо­ро­ня­ли ту­ди біга­ти…

    Місцина справді ста­ла пус­ти­рем од­го­ни­ти. Ле­жить за се­лом, на са­мо­му бе­лебні, не­ого­род­же­на, не­об­ко­па-на - так рівець не­ве­лич­кий про­ко­па­ний та й годі… Іде ско­ти­на - не­ма пе­ре­по­ну - че­рез гряд­ки так і че­ше; со­ба­ки так і гніздяться-куб­ла по­ви­би­ва­ли… Пус­тир пус­ти­рем! Ха­та хоч ста­ра бу­ла, та як по­ла­го­див був Ос­тап, по­ки ще не же­нив­ся, то во­на, мов, і бадьори­ла­ся; а як підня­лась ли­ха го­ди­на, що зам­ча;, ла не тільки лад в хаті, а й са­мо­го Ос­та­па,- то й ха­та осу­ну­лась… Стріха місця­ми по­виг­ни­ва­ла, покрівля де-где про­ва­ли­ла­ся, вікна по­биті: замість ши­бок - ганчірки світять; ще до то­го дощ та хур­то­ви­на об­би­ла, обш­ма­ру­ва­ла… Пуст­кою аж во­няє! І все­ре­дині не кра­ще. Стіни чорні, аж цвіллю взя­ли­ся од во­ди, що дощі, по­на­ли­ва­ли крізь ли­ху осе­лю; че­ре­ва­та піч потріска-1 лась,-диміла, куріла; замість лав якісь кри­во­ногі ослінчи­ки-і сісти на них страш­но; стіл-хо­до­ром хо­дить; піл-на п'ядь дош­ка од дош­ки: Мот­ря під хо­лод дві дош­ки спа­ли­ла, бо не бу­ло чим у хаті про-! ку­ри­ти… Бідо­та нес­ка­зан­на, злидні не­ви­лазні!…

    Неодрадне жит­тя Мот­ри­не. Не­ве­се­лим оком ди­ви­ла­ся й її ста­ра ма­ти на ту осе­лю, на ли­хий той за­хист, че­рез який во­ни стільки го­ря прий­ня­ли, стільки кло­по­ту звіда­ли… Во­ни б йо­го дав­но ки­ну­ли, як­би бу­ло де при­ту­ли­ти­ся. Та де йо­го при не­дос­та­чах, при убо­жестві?! Ко­ли на ро­бо­ту прий­ма­ли Мот­рю з опас­кою…

    Літом Мот­ря стає жа­ти. У Пісках ніхто не прий­мав,- бо поміти­ли, що в ко­го Мот­ря жне - уся ни­ва зак­рут­ня­ми уни­за­на. У сусідньому селі Бай­ра­ках Мот­ря хліб за­роб­ля­ла - на жни­ва ста­но­ви­ла­ся.

    Що за літо за­ро­бить Мот­ря, те за зи­му й про­жи­вуть… ко­ли ще й ста­ва­ло! А бу­ло так, що ні дрібка солі, ні пи­ли­ни бо­рош­на… Де вже ду­ма­ти про оде­жи­ну!! Що, діву­ючи, прид­ба­ла Мот­ря, то все поз­но­шу­ва­ла - са­ме ґнот­тя та рам'я висіло… Як за­ро­бить ко­но­пель,- то й доб­ре. По­мо­чить їх, ви­су­шить, витіпа: кост­ри­ця на топ­ли­во, во­лок­но на пря­ди­во. Нап­ря­де отак літ за двоє, ос­нує, вит­че, та й со­роч­ка є; виб'є - спідни­цю по­шиє, юп­ку… У вибійча­но­му і в свя­то хо­ди­ла. Другі у плах­тах та за­пас­ках, го­ло­ви шов­ко­ви­ми плат­ка­ми їіовнв'язу­ють, а Мот­ря з вибійча­ної юп­ки та спідниці-не ви­ла­зи­ла. Біленькою хуст­кою зав'яжеться та й шма­рує… Ото бу­ден­не й праз­ни­ко­ве? А що ста­ре, дра-не"- поз­ши­ває, по­заш­то­пує,- ма­тері ста­ре тіло прик­риє або ди­тині - штанці, ку­ци­ну… Нуж­да!! На зи­му на всіх од­на юп­ка бу­ла. Піде ку­ди Мот­ря,- си­ди, ма­ти, з хлоп­чи­ком до­ма - і не ри­пай­ся! Піти тре­ба ма­тері,- си­ди, Мот­ре… бо й чо­бо­ти одні!

    Робота не страш­на, як си­ла є. Мот­ря день і ніч в ро­боті та в ро­боті; літом - на полі, зи­мою - до­ма. А Ориш­ка - ста­ра вже,- нез­ду­жа­ла - тільки й то­го, що дог­ля­дає ди­ти­ни… Як літком не­має Мотрі до­ма,- ба­ба зва­рить йо­му їстки, дог­ля­не, й на­го­дує, й спа­ти по­ло­жить, кот­ка співає…

    А й ди­ти­на ж то вий­шла - на сла­ву! Пов­но­ви­де, чор­ня­ве, го­ло­ва­те, ро­зум­не… Тільки якесь не­ве­се­ле, вовч­ку­ва­те, ти­хе. Другі діти жваві,- як дзиґа кру­титься, на місці не вси­дить… Ска­жеш йо­му: дай те! дай дру ге! - як стріла пус­титься… Чіпка, як йо­го зва­ли,- не та­кий, ні! Оце, бу­ло, Мот­ря чи Ориш­ка ска­же: "По­дай, Чіпко, во­ди! - або - но­жа, або - ве­ре­те­но!.." То він і поч­не: "А де ж во­но ле­жить, чи стоїть?" Отак роз­пи­тає, по­ва­гом ус­та­не, по­ва­гом піде, підніме й по­ва­гом по­дасть. Мот­ря за це не лю­би­ла Чіпки.- "Десь

    Чіпка у нас бу­де ду­же ве­ли­ке ле­да­що! - жаліється Оришці: - Йо­му як що ро­би­ти, то тре­ба за тиж­день ра­га­ду­ва­ти, щоб роз­ду­мав­ся.. А іноді, бу­ло, й бу­хан­ця уліпить Чіпці у спи­ну, щоб дов­го "не роз­ду­му­вав".'" Тоді Чіпка ру­ки опус­тить, ре­ве на всю хатд". Є, зна­чить, ро­бо­та бабі! Ориш­ка справді душі не чу­ла в Чіпці: так йо­го лю­би­ла й жа­лу­ва­ла! І цяцьок йо­му на­дає, й ігра­шок яких там - по­лив'яно­го півни­ка, свистілоч­ку; а їсти - са­ма не доїсть - йо­му зос­тав­ляє…

    Як підріс Чіпка - став біга­ти, то вибіжить, бу­ло, з дво­ру на вигін та пря­мо до дітво­ри так і че­ше. Так же й дітво­ра йо­го не прий­має. За­раз поч­нуть з йо­го глу­зу­ва­ти, щи­па­ти, а іноді поб'ють та й про­же­нуть… Не-дур­но па­ни своїм ро­дом ве­ли­ча­ються. На селі теж роз­пи­ту­ють - хто яко­го ро­ду. Тільки те не­од­на­ко­во, що в го­роді пи­та­ють: чим той рід ус­ла­вив­ся - чи давністю, чи бо­ями, чи пос­лу­га­ми? А се­ло знає од­ну сла­ву - честь. Тим на селі й пи­та­ють: чи "чес­но­го" ро­ду? А тоді вже й бра­та­ються… Чіпка був "ви­ро­док"… Як же Чіпку прий­ня­ти дітям до іграш­ки?! Хіба, щоб пог­лу­ми­ти­ся…

    - Виродок іде! - кри­чить, за­ба­чив­ши зда­ле­ка Чіпку, біло­го­ло­вий, мир­ша­венький хлоп­чик.

    - Запорток! - підхо­пить дру­гий…- Ходім до йо­го!

    Побіжать, ос­туп­лять кру­гом. То це зза­ду хто-не­будь і скуб­не Чіпку за чор­не во­лос­ся. Ок­рут­неться Чіпка, на­су­пить бро­ви, скри­виться, тільки очи­ма світить… Злі Чіпчині очі, та не­добрі й діти, що до­ве­ли до то­го. По­ну­ро й гост­ро ди­виться на них Чіпка. А ті - за бо­ки бе­руться зо сміху…

    - Чіпко! де ти взяв­ся? - смик­нув­ши Чіпку за по­лу, пи­тає хто з хлопців.. Мов­чить Чіпка - со­пе.

    - Ти з яй­ця ви­лу­пив­ся?! - зно­ву дру­гий… Усі за­ре­го­та­лись. Чіпка пох­ню­пить го­ло­ву, по­ту­пить в зем­лю очі, ко­пир­сає нігтем під нігтем.

    - Ні!.. ме­не ба­бу­ся на вго­роді пійма­ла… в бур'яні,- од­мов­ляє по­ну­ро та все ко­пир­сає під нігтем. Регіт - аж вигін роз­ля­гається.

    - Так ти. Чіпко, з бур'яну взявсь?..

    - Ні…

    - А де ж твій батько, ко­ли ти не з бур'яну?

    - Не знаю…

    - То-то й є… ти бай­ст­рюк!..

    - Брешеш!..- зирк­нув, як той вовк, Чіпка.

    - А хто ж ти?

    - Я… Чіпка.

    - Ти - Чепіга, а не Чіпка! - крик­не хто з се­ре­ди­ни - і вскуб­не Чіпку…

    - Чого ти ску­беш­ся? - з пла­чем ви­мов­ля Чіпка.- Постій, я ба­бусі ска­жу,- во­на тобі дасть!

    - Боюсь я твоєї ба­бусі,- ку­ди ж пак! - од­ка­зує хло­пець та й зно­ву вскуб­не.

    За ним дру­гий, третій. По­вер­тається Чіпка на всі бо­ки в крузі, як ведмідь на це­пу, а хлопці ре­го­чуться та за чуп­ри­ну сми­чуть - аж по­ки не розп­ла­четься Чіпка. Тоді візьмуть та й про­же­нуть йо­го геть.

    Іде Чіпка до­до­му,- іде та й пла­че.

    - Чого ти. Чіпко, пла­чеш? - стріва Ориш­ка. Чіпка жаліється, пла­че… Бе­ре йо­го Ориш­ка за ру­ку, по­ве­де у ха­ту, поч­не умов­ля­ти:

    - Не хо­ди ту­ди, си­ну! Не хо­ди, моя ди­ти­но! Бач, які то лихі діти: б'ють те­бе, ма­ло­го, зо­би­жа­ють… Не хо­ди!..


    Утишиться тро­хи Чіпка, ся­де на колінах у ба­би або при­ля­же голівкою. Щоб за­ба­ви­ти ди­ти­ну, поч­не йо­му /ба­ба ка­зоч­ку про ря­беньку ку­роч­ку або про го­роб­ця - доб­ро­го мо­лод­ця… Чіпка слу­хає-й ду­ма: "І чо­го отой дід з ба­бою пла­че? чо­го тая ку­роч­ка куд­ку­да­че?.. І чо­му тій би­лині зра­зу не по­ко­ли­ха­ти го­роб­ця - доб­ро­го мо­лод­ця?!."

    Дуже лю­бив Чіпка каз­ки слу­ха­ти. В каз­ках йо­го зро­ду ро­зум­на го­ло­ва зна­хо­ди­ла не­ма­лу ро­бо­ту. Каз­ка бу­ла йо­му не ви­гад­кою, а би­ли­цею. Не раз хлоп'я рівня­ло каз­ку до жит­тя, а жит­тя до каз­ки - і са­мо собі мірку­ва­ло, ди­ву­ва­ло­ся… В казці звірі та птиці те са­ме й так са­мо го­во­рять, як і лю­ди… А так - птиці ще­бе­чуть, во­ли ре­вуть, со­ба­ки гав­ка­ють… І ніхто не знає, що во­ни ка­жуть… "А доб­ре б-доз­на­тись: що то ка­же ско­ти­на, як іде ре­ву­чи з по­ля до­до­му? яку пісню співає пташ­ка у лузі?.. І чо­го - одні пташ­ки так гар­но ще­бе­чуть, а от го­робці - тільки цвірінька­ють?! І про що то роз­мов­ляє тра­ви­ця між со­бою, ко­ли, мов жи­ва, ше­лес­тить ма­ли­ми лис­точ­ка­ми?.."

    - - Чи во­ли, ба­бу­сю, го­во­рять?..- пи­тає Чіпка в Ориш­ки.

    - Бог їх зна, си­ну… Ка­жуть би то, що го­во­рять.

    - А птиці?

    - І птиці го­во­рять…

    - Як же во­ни го­во­рять? Про що во­ни го­во­рять?..- до­пи­тується.

    І роз­ка­зує ба­ба, як уміє, про все те Чіпці. "Скот, мов, ніко­ли не ре­ве без нуж­ди… Як вер­тається до­до­му та ре­ве - то він радіє, що ско­ро до­ма бу­де та спо­чи­не… А мо­же, го­лод­ний, то поїсть, піджи­виться… А птиці ще­бе­чуть так, як сам гос­подь дав: одній ска­зав гар­но ще­бе­та­ти, а другій - ні. От со­ло­вей­ко - як гар­но співає? Він був ко­лись лю­ди­ною, та став пташ­кою…" Та й зач­не роз­ка­зу­ва­ти, як од­на ма­ти та прок­ля­ла своїх діток,- си­на й доч­ку,- що вби­ли її му­жа-ужа… Си­нок ка­же: "Не вби­вай, сест­ро!" А сест­ра не пос­лу­ха­ла - вби­ла. За те ма­ти й прок­ля­ла їх. Си­нові ж ка­же: "Ле­ти ти, си­ну, сірим со­ло­вей­ком та ще­бе­чи лю­дям і пізно й ра­ненько: щоб те­бе лю­ди слу­ха­ли - й не нас­лу­ха­лись! - А ти,- ка­же,- доч­ко, стань жал­кою кро­пи­вою: щоб те­бе лю­ди прок­ли­на­ли, щоб те­бе з го­родів ви­ки­да­ли!" - От син по­летів со­ло­вей­ком, а доч­ка ста­ла кро­пи­вою… То-то: як со­ло­вей­ко ще­бе­че, то увесь мир йо­го слу­ха - так гар­но! А кро­пи­ву завж­ди ви­ри­ва­ють, як по­га­не зілля,- щоб і го­ро­ди­ни не глу­ши­ло, й лю­дей не жа­ли­ло!"

    Такі ка­зоч­ки ба­бу­сині, при са­мотньому житті, ос­то­ронь од то­ва­рист­ва, плас­том ло­жи­ли­ся на ди­тя­чий ро­зум, го­ни­ли в го­лові дум­ку за дум­кою, гад­ку за гад­кою… ли­бо­ко за­па­да­ли во­ни у йо­го га­ря­че сер­це, а в дуйгі підійма­ли хви­лю го­рою - з са­мо­го спо­ду до вер­ху. Як рій той, гу­ли в ди­тячій голівоньці; яй завірю­ха/кру­ти­лись, ви­хо­ри­лись… Од би­лин­ки пе­реліта­ли до птиці; од птиці до ско­ти­ни; од ско­ти­ни до чо­ловіка - по­ки не за­ся­га­ли усього світа! І зда­вав­ся він йо­му увесь жи­вим, ба­ла­ку­чим. І скот, і тра­ви­ця, і навіть каміння - все те ма­ло свій говір, свою мо­ву, тільки ви­мов­ля­ло якось інак­ше… А ко­лись усе те бу­ло - лю­ди, і все ба­ла­ка­ло однією мо­вою… А те­пер - ніяк і довіда­тись, що то за роз­мо­ва!! А че­рез віщо?.. Че­рез лю­дей… Все то винні лю­ди! То во­ни так на­ро­би­ли. Во­ни і в тра­виці, і в пташ­ки, і в ху­до­би - одібра­ли людську мо­вуї Во­ни лю­дей - своїх рідних - по­вер­ну­ли у все те.. І за лю­дей жал­ку­вав Чіпка на лю­дей. Зда­ва­ли­ся во­ни йо­му ли­хи­ми, не­доб­ри­ми… І про­ки­да­ла­ся не­ве­лич­ка злість у йо­го не­ве­лич­ко­му серці, рос­ла, ви­рос­та­ла - і сто­ро­нив­ся він лю­дей далі та далі… Та й лю­ди йо­го не жа­лу­ва­ли

    - Бабусю! - пи­тає раз Ориш­ки.-чи в ме­не батько був?

    - Був, си­ну.

    - Де ж він те­пер?

    - У мос­калі пішов. . - Бач, а хлопці ка­за­ли, що в ме­не батька не бу­ло… бай­ст­рюк! - ка­жуть.

    - То - дурні хлопці!

    - А хіба що?.. Що то во­но - не­доб­ре що?

    - Старий, си­ну, бу­деш, як усе зна­ти­меш. Не ду­май про се: то по­га­не сло­во! Ви­кинь йо­го з го­ло­ви… То тільки злі діти так ка­жуть…

    - Я не бу­ду злий, ба­бу­сю!..- од­ка­зує Чіпка - та й за­ду­мається. Тро­хи пе­ре­го­дя зно­ву пи­тає;

    - А чо­го ж мій батько пішов у мос­калі? навіщо він по­ки­нув матір?

    - Люди од­да­ли.

    - За віщо ж во­ни од­да­ли йо­го?

    - Так тре­ба бу­ло… Ви­рос­теш, си­ну, тоді все сам збаг­неш, а те­пер ще не го­диться тобі роз­ка­зу­ва­ти.

    - Чому, ба­бу­сю?

    - Так. Ма­лий ще ти ду­же…

    Така роз­мо­ва ве­лась у них не вря­ди-го­ди, Чіпку усе зачіпа­ло, усе тор­ка­ло.Він про все ба­би роз­пи­ту­вав. Ба­ба роз­ка­зу­ва­ла, їй лю­бо бу­ло одк­ри­ва­ти світ йо­го очам.-утішно ду­мя­ти; а яко­юо на­топ­та­ною го­ло­вою ви­ро­етя її ону­ча.

    Щедрою ру­кою пе­рек­ла­да­ла ба­ба з своєї ста­рої в мо­ло­ду Чіпчи­ну го­ло­ву все, що за­хо­ва­ла її шес­ти­де­ся­тилітня пам'ять А Чіпка не брав - гар­бав усе те!

    "Оце, бу­ло, літком, як зай­де вже сон­цей спус­титься вечір на зем­лю, вий­де ба­ба з Чіпкою з ха­ти (бо в хаті душ­но), прос­те­ле ряд­но пе­ред по­ро­гом; до­жи­да­ють Мотрі з ро­бо­ти. Ориш­ка ся­де, а Чіпка - ко­ли си­дить, ко­ли ле­жить… Та отак собі й да­вай роз­мов­ля­ти… Чіпка більше слу­хав,-іноді й зас­не, слу­ха­ючи ба­би­ної мо­ви, що як струмінь ти­хо жур­ча­ла… А іноді й сам роз­ще­бе­четься… Уже й ніч нас­та­ла: засвіти­ли зорі, за­ми­готіли, заіскри­ли… За­ди­вив­ся Чіпка на не­бо.

    - Що то, ба­бу­сю? - ука­зує на зорі.

    - То? - Зорі.

    - Що ж то за зорі?

    - То - ян­го­ли див­ляться! У кож­но­го є свій ян­гол: то-то він і пильнує за ду­шею, сте­ре­же її, щоб, бу­ва, що ли­хе і;е спітка­ло. Ото ж - як зіроч­ка по­ко­титься, то ду­ша пе­рес­та­виться… Ду­ша пе­рес­та­виться - й зіроч­ка по­ко­титься - щез­не…

    - І моя там, ба­бу­сю, є зіроч­ка? й ва­ша? й ма­ми­на?

    - І твоя є, і моя, й ма­ми­на.

    - А де ж моя, ба­бу­сю? - пи­та Чіпка, по­ло­жив­ши го­ло­ву на ба­бині но­ги й не спус­ка­ючи очей з ціло­го рою зірок, що, зда­ва­ло­ся, во­ру­ши­ли­ся на тем­но-синьому небі.

    - Бог йо­го знає, си­ну! Чо­ловікові ту­ди не до­сяг­ну­ти… То бо­же діло, то він і знає…

    - А й бог там?..

    - Там, си­ну…

    - А що то за бог, ба­бу­сю?

    - Бог?.. Бог-батько. Він усе дер­жить на світі: уся­ку ко­ма­ши­ну, уся­ку ско­ти­ну й уся­ку лю­ди­ну… Він за всім хо­дить, до всього до­див­ляється, од зло­го бе­ре­же… Ото, як по­ба­чить, що са­та­на умішується у йо­го свя­те діло,- по­чи­на світом ка­ла­му­ти­ти,- то й шле свя­то­го Ілію на вог­няній колісниці уби­ти са­та­ну… Ото як Ілія ко­тить, то грім гри­мить: а як стрільне вог­ня­ною стрілою - то блис­кав­ка заб­ли­ще… Ота­кий-то бог! Він страш­ний зад­ля зло­го, а для доб­ро­го - й він доб­рий. Бог-батько… на світі нас дер­жить і хлібом го­дує…

    Загадається Чіпка. І встає пе­ред йо­го очи­ма розгніва­ний бог, об­гор­нув­шись чор­ни­ми хма­ра­ми… і гу­кає на Ілію- ка­ра­ти зло­го!.. Ко­тить Ілія - не­бо й зем­ля двиг­тять, як од вітру пе­ри­на, од йо­го бігу…Ось шкварк­ну­ло… вог­ня­на стріла роз­па­на­хує не­бо… Страх обіймав Чіпку! Над­ворі зовсім тем­но; міся­ця не вид­но; біліє, ми­го­тить Чу­мацький Шлях че­рез не­бо; бли­щать, ми­го­тять зорі… Ту­литься Чіпка до ба­би та сти­ха шеп­че:

    - Я, ба­бу­сю, бу­ду доб­рий… я зло­го не ро­би­ти­му, то й бог ме­не не поб'є… А отих дітей, що ме­не би­ли та про­га­ня­ли - тих бог поб'є, бо во­ни злі!.. Я бу­ду доб­рий, ба­бу­сю…

    Замовк Чіпка - дух при­таїв: ду­має про Ілію страш­но­го, про бо­га доб­ро­го… Тро­хи зго­дом пи­тає ба­би:

    - Ви ка­за­ли, ба­бу­сю, що бог нас хлібом го­дує?

    - Він, ди­ти­но,- він нас го­дує…

    - А чо­го.ж ма­ма хліб за­роб­ляе,-ось досі з ро­бо­ти не­ма… Ка­же, як­би не ро­би­ла, то нічо­го б-бу­ле й їсти?..

    - Дурний ти, хлоп­че! - ка­же ба­ба.- Чо­ловік на те й уро­див­ся, щоб ро­би­ти, а не ле­жа­ти. То тільки, ка­жуть, спер­шу, по­ки ще лю­ди в раю жи­ли, то нічо­го не ро­би­ли - як святі бу­ли… Там, ка­жуть, бу­ло вся­кої вся­чи­ни - і їсти, й пи­ти! От во­ни хо­ди­ли собі та їли… А са­та­на й зазд­рив на їх щас­тя,- та да­вай підби­ва­ти, щоб согріши­ли… Во­ни й пе­рес­ту­пи­ли сло­во бо­же… Тоді ото гос­подь виг­нав їх з раю ог­ня­ною різкою - й рай за­чи­нив, і ска­зав ро­би­ти са­мим на се­бе… Отож з то­го ча­су й по­ча­ли лю­ди ро­би­ти. А то - нічо­го не ро­би­ли,- як святі бу­ли!

    - І навіщо ті лю­ди согріши­ли, ба­бо?.. От би те­пер і ма­ма до­ма бу­ла, не пла­ка­ла б так час­то… і хліб би був: ко­ли зду­мав, їв би!..

    - На те бо­жа во­ля, моя ди­ти­но!..

    Недурно Чіпка жал­ку­вав про хліб: він був у них, як роз­ва­же­ний… Од­ни­ми ру­ка­ми що за­ро­биш? Тільки Що з го­ло­ду не мер­ли… Ска­за­но - убо­жест­во! Раз бу­ла чу­дасія з-за то­го хліба.


    Мотря бу­ла на полі. Оришпі тре­ба на гряд­ках по­ло­ти. Як на те Чіпка роз­ве­ре­ду­вав­ся: "їсти та й їсти, ба­бо!"-в од­ну шку­ру: "їсти!" Взя­ла Ориш­ка ок­раєць хліба, од­ло­ми­ла шма­то­чок, да­ла йо­му, а ос­танній по­ло­жи­ла на столі: "Не бе­ри ж цього,-на­ка­зує Чіпці,-бо он ди­вись: ди­виться бо­зя! Прий­де ма­ти, спи­тає: - хто хліб поїв? - То бо­зя вка­же пальцем, ма­ти й виб'є… Гля­ди ж, не бе­ри!" Та й пішла собі. Сів Чіпка се­ред ха­ти; ди­виться на об­раз - очей не спус­кає - їсть. З'їв той шма­то­чок, що ба­ба да­ла,- ще їсти хо­четься! Хліб на столі ле­жить,- кор­тить йо­го. Гля­не в ку­ток - бо­зя ди­виться! От став він крадько­ма до хліба ру­ку по­си­ла­ти, а на об­раз - все ди­виться… По­си­лає ру­ку, не спус­кає очей - здається йо­му, що й бо­зя гля­дить на йо­го, хо­че пос­ва­ри­тись пальцем… він і прий­ме ру­ку на­зад… Оце при­ля­же до сто­лу голівкою (заб­рав­ся на ла­ву), зно­ву підкра­дається. Гля­не на об­раз - ди­виться бо­зя та й годі! І їсти хо­четься, і хліб пе­ред очи­ма,- та бо­зя ди­виться!.. За­ду­мав­ся Чіпка. А це, зра­зу, як ки­неться од сто­лу… Очі го­рять, гу­би од­ду­ли­ся… Та до стільця, що ба­ба підстав­ля­ла під но­ги, як пря­ла. Ухо­пив стільця, сте­ре­бив на ла­ву, знай­шов но­жа, зліз на стілець та й по­ви­дов­бу­вав очі у об­ра­за! Тоді взяв - увесь хліб з'їв та й побіг на гряд­ки до ба­би. "Ба­бо! ба­бо-о!" - гу­кає.- "Чо­го, Чіпко? хо­ди сю­ди!" - ози­вається з бур'яну ба­ба. Прибіга Чіпка.- "А я, ба­бо, і той хліб з'їв!" - хва­литься.- "На­що ж ти, си­ну, з'їв? А як ма­ти прий­де та спи­тає: "хто хліб поїв?"-то бо­зя й ска­же…" - "Е… е… бо­зя, ба­бо, не ба­чи­ла… Я по­вий­мав очі, щоб не ди­ви­ла­ся!.." І бай­ду­же собі, за­бу­ло­ся. Ко­ли так, пе­ред різдвом, прий­шло­ся ха­ту біли­ти, об­ра­зи ми­ти. Зирк! Мот­ря на об­раз - аж очей не­має! Во­на так і оте­теріла. "Хто це очі по­вий­мав?" - пи­тає в Ориш­ки.-"Де?"-Гля­ну­ла-справді без очей… Тоді до Чіпки: "Ти очі по­вий­мав?" Сміється: - "Я… Щоб не ба­чи­ла, як хліб їсти­му!" Зга­да­ла тоді Ориш-ка, що їй хва­лив­ся Чіпка. Та що? Звісно - ди­ти­на: дур­не, ма­ле!.. Пог­ри­ма­ла на йо­го Мот­ря, на­ля­ка­ла, що бо­зя би­ти­ме, ко­ли та­ке бу­де ро­би­ти, та й годі.

    А бу­ли такі ча­си, що не бо­зя, а Мот­ря би­ла Чіпку - і доб­ре би­ла! Си­ня­ки іноді по міся­цю не схо­ди­ли. Не мож­на ска­за­ти, щоб во­на не лю­би­ла Чіпки. Ні. Во­на йо­го лю­би­ла - як кож­на ма­ти свою ди­ти­ну. Чи, не дай бо­же, за­не­ду­жає Чіпка,- Мот­ря са­ма не своя. Цілу ніч очей не зап­лю­щить: си­дить над ним, пла­че, мо­литься… "Тільки ж й утіхи й надії! Все-та­ки ви­рос­те своя ди­ти­на, ста­не хоч на старість у по­мочі… Мо­же, хоч на старість не прий­деться до кри­ва­во­го по­ту ро­би­ти, терпіти од хо­ло­ду й го­ло­ду та од літньої спе­ки па­лю­чої!.." Та­ка в Мотрі дум­ка. І не до­сип­ляє во­на но­чей, прис­лу­хається, як ди­ше її єди­на "надія й утіха"… А не­хай, здо­ро­вий, зро­бить що Чіпка,- не­хай з'їсть лишній шма­ток хліба чи по­ка­чається в ка­люжі… Ли­шенько! То не огонь па­ше, то ли­це Мот­ри­не; то не іскри сип­лються - то її кльони й прокльони та ду­хо­пе­ли­ки… Інша ма­чу­ха здер­жує ру­ку над па­син­ком, а Мот­ря, роз­па­лив­шись, не вміла здер­жу­ва­ти над рідним си­ном.

    Та не та­кий же й Чіпка вдав­ся, щоб йо­го мож­на бу­ло бійкою спи­ни­ти. Спер­шу-та­ки бо­яв­ся ма­тері, а далі - звик уже й до бійки, хоч як во­на гли­бо­ко іноді в сер­це впи­ва­ла­ся, до жи­вих печінок до­хо­ди­ла… Ой,(злий же він був тоді! Ой, лю­тий! Він би - зміг - ма-і тері очі вид­рав або сам собі що за­подіяв, як­би не ба ба… А то во­на, її ти­ха мо­ва га­си­ла йо­го лю­тощі. Як поч­не, бу­ва­ло, йо­го умов­ля­ти,- та сло­вом, як по­ви­ва-(чем, зів'є… За те Чіпка лю­бив ба­бу; душі не чув у їй.. Що ба­ба не ска­же, усе пос­лу­хає. А ма­тері не лю­бив і не слу­хав… Од бійки то схо­вається, то вте­че; а пос­лу­ха­ти - не пос­лу­ха. Не раз Мот­ря з сер­ця гірко пла­ка­ла…

    

IV     

Жив-жив!

    

    (Отак жив Чіпка, ріс, ви­рос­тав у го­лоді та у хо­лоді, У злид­нях та не­дос­та­чах. І все сам собі, як па­лець. Другі до дітей, до гур­ту, а він знай са­мо­тою, са­мо­тою… За­бе­реться, бу­ло, у бур'яни, нар­ве квіток, наз­би­ра кузьок та й грається ни­ми ниш­ком. А до лю­дей, до дітво­ри - ні! Чіпка мав доб­ру пам'ять: з неї ніко­ли не ви­хо­ди­ла дум­ка, що він -"ви­ро­док"; він ніко­ли не за­бу­вав ба­би­ної ра­ди… Собі на ли­хо, ря­дом з доб­ри­ми дум­ка­ми, у ма­ло­му серці во­ру­ши­ло­ся щось не­доб­ре, нев­покійне… Роз­буд­же­не, во­но не да­ва­ло йо­му за­бу­ти­ся, ніко­ли не про­ща­ло ніко­го, ко­ли ба­чи­ло яку по­мил­ку..І рос­ло ли­хо в йо­го серці - і ви­рос­та­ло до га­ря­чої відпла­ти.кот­ра ни зна ні впи­ну, ні за­бо­ро­ни. Не бу­ло тоді нічо­го, пе­ред чим би він ос­ту­пив­ся; яка б стра­хо­ви­на пе­ред ним не вста­ва­ла - не зля­ка­ти їй йо­го відваж­но­го ду­ху, упер­тої дум­ки, пал­ко­го сер­ця… Та­ко­му не­ма на світі нічо­го та­ко­го, чо­го б він зля­кав-ся/Ю_бог, ні лю­ди не страшні йо­му… Бог страш­ний зло­му, Чіпка ду­ма, що як­що він доб­рий, а лихі лю­ди йо­го дра­ту­ють-…

    

    Ось йо­му ми­ну­ло два­над­цять літ. Во­се­ни ра­диться Мот­ря з матір'ю:

    - Чи не най­ня­ти б нам Чіпку хоч за харч слу­жи­ти?

    - Я вже й са­ма ду­маю,- ка­же Ориш­ка.- Тільки ку­ди він год­ний? Який­сь не­люд­ний, не­говіркий, якась ту­ма з йо­го… І з дітьми він не по­во­диться, як другі,- усе са­мо­тою, усе собі до­ма…

    - Що ж йо­го на світі ро­би­ти? - жур­ли­во од­ка­зує Мот­ря.- Уже ж всяк ба­че, як я пра­цюю… Та що моя пра­ця? Си­лу вит­ра­ти­ла, здо­ров'я зба­ви­ла, а тільки що з го­ло­ду не мре­мо… Як­би йо­го най­ня­ти,- хоч би мен­ше з'їжі… все б та­ки хоч на оде­жи­ну зос­та­ло­ся!

    - Як зна"ш, доч­ко.

    Пішла Мот­ря пи­та­ти місця. Не­за­ба­ром і знай­шла.

    Богатий ко­зак Бо­ро­дай шу­кав хлоп­ця до ско­ту. З ним во­на й умо­ви­лась.

    - А зби­рай­ся ли­шень, Чіпко, на завт­ра у най­ми,- ка­же, вер­нув­шись уве­чері, Мот­ря.- Годі до­ма сидіти та хліб пе­ре­во­ди­ти-по­ра й са­мо­му за­ро­би­ти!

    Чіпка- ру­ка­ми й но­га­ми! Та вже Ориш­ка - да­вай йо­го умов­ля­ти: ста­ла йо­му ви­чи­ту­ва­ти їх гіркі не­дос­тачі та нуж­ди. Пос­лу­хав Чіпка, пішов. Прий­няв йо­го Бо­ро­дай на зи­му за харч та оде­жу. Вер­ну­ла­ся Мот­ря до­до­му ра­да та ве­се­ла.

    - А що, доч­ко? - стріва її Ориш­ка.

    - Зоставила… Ко­ли б то ша­ну­вав­ся!

    - А мо­же, звик­не… Дай-то бо­же! - потіша й мо­литься Ориш­ка.

    Зостався Чіпка у Бо­ро­дая. Ха­зяїн ко­ло йо­го спер­шу ми­ром та лас­кою, по­ка­зує й роз­ка­зує - як і що, й ко­ли ро­би­ти… Так же Чіпка нічо­го й зна­ти не хо­че! Ха­зяїн при­ка­зує: "Піди, Чіпко, за­го­ро­ду по­чисть". А Чіпка піде на тік, за­бе­реться у оже­ред со­ло­ми та й да­вай з неї то вер­чи­ки кру­ти­ти, то хрес­ти вив'язу­ва­ти…

    Раз якось роз­сер­див­ся гос­по­дар, що не пос­лу­хав Чіпка,-узяв йо­го та й ви­бив. Роз­сер­див­ся й Чіпка… та тро­хи за ма­лим не спа­лив ха­зяїна! Як не бу­ло в хаті ніко­го, він поліз у піч, ви­тяг жа­ру у пок­риш­ку та й виніс у хлівець… Доб­ре, що лю­ди по­ба­чи­ли - за­ли­ли.

    Прогнав йо­го Бо­ро­дай. Пішов до­до­му Чіпка, на­су­пив­шись, поніс у серці гірке по­чут­тя не­на­висті на до­лю, що поділи­ла лю­дей на ха­зяїна й робітни­ка Мот­ря пла­че,- уже не б'є, пла­че… Страш­но їй, щоб, бу-ва, не по­зи­вав Бо­ро­дай… Ориш­ка умов­ляє Чіпку, а Чіпка тільки по­ну­ро ди­виться, мов­чить, мов йо­му у рот во­ди на­ли­то… Так і зос­тав­ся до­ма зи­му­ва­ти.

    На вес­ну зно­ву ра­диться Мот­ря з матір'ю.

    - Найняти б Чіпку?

    - То й най­ми.

    Знову йде Мот­ря шу­ка­ти ха­зяїна - і зно­ву швид­ко ви­шу­ка­ла. Дід Улас, вівчар, що пас гро­мадську ота­ру, за­шу­ку­вав хлопців у поміч.

    Дід Улас - сам панський, хо­див у па­на Польсько­го за ско­том. Оже як став ста­рий, не­мощ­ний, та ще за-хо­ру­вав до то­го,- так йо­го й ви­ту­ри­ли з дво­ру, щоб не пе­ре­во­див да­рем­но пансько­го хліба… Лед­ве виліз Улас за во­ро­та та й за­га­дав­ся… "Ку­ди йо­го?!" До ро­ду - близько­го ніко­го, а да­ле­кий - у панській ро­боті… Прий­шло­ся Ула­сові - хоч під греб­лю! Та вже гро­ма­да зжа­ли­лась: ви­бу­ду­ва­ла йо­му зем­лян­ку у ца­рині та й нас­та­ви­ла ча­ба­ном.

    До йо­го ото став Чіпка підпа­си­чем. І - ди­во! зго­див­ся відра­зу… Ро­бо­та прий­шла­ся йо­му по душі.

    - Устане він ра­но, ще до сон­ця, на­бе­ре хліба у тор­бу, візьме ма­ла­хай, що дід дав за­вер­та­ти овець, та й іде у ца­ри­ну, до зем­лян­ки, до­жи­да­ти, по­ки збе­реться ота­ра. При­хо­дить. У діда усе ще по­за­пи­ра­но. Тільки Лис­ко ле­жить ко­ло две­рей, прос­тяг­ши пе­редні ла­пи, по­ло­жив на них го­ло­ву… Дріма ран­ком.

    - Лиско! - гу­ка Чіпка.

    Лиско підве­де, не­хо­тя, го­ло­ву, по­ди­виться на Чіпку - і зно­ву кла­де її на но­ги, позіхнув­ши на все гор­ло… Тоб­то: "ра­но, хлоп­че, хо­диш: ще дід спить!"

    Сіда Чіпка ко­ло зем­лян­ки, вий­має черст­вий хліб з тор­би­ни - по­чи­нає сніда­ти. Тим ча­сом лю­ди зга­ня­ють овець до ца­ри­ни. І розійдуться во­ни по­над ро­ва­ми, щи­па­ючи зе­ле­ну тра­ви­цю.

    Ось при­хо­дить і дру­гий підпа­сич - Грицько, Чуп­рунів син, хлоп­чик од­на­ко­вих з Чіпкою літ, та не кра­щих, вид­но, й дос­татків… На йо­му со­роч­ка чор­на-чор­на, по­лот­на не знать, та ще й пор­ва­на; шта­не­ня­та - са­ме ґнот­тя ви­сить на оч­курі - по­за­су­ку­вані аж за коліна.


    Грицько - ко­за­чий син, си­ро­та. -Після смерті батька та ма­тері (во­ни під хо­ле­ру по­мер­ли обоє од­но­го-та­ки й ро­ку) гро­ма­да од­да­ла си­ро­ту да­лекій ро­дичці - вдові Вов­чисі; а як підняв­ся хло­пець на но­ги, то дід узяв йо,го-до се­бе в поміч ко­ло ота­ри.

    Сідає й Грицько ко­ло Чіпки, розв'язує свою тор­бу, вий­має з неї су­харі - чорні, як зем­ля, і сніда­ють обид­ва ра­зом, ко­ли-не-ко­ли пе­ре­ки­да­ючись сло­вом…

    От рип­ну­ли двері - по­ка­зав­ся дід на по­розі.

    - Уже ви, хлопці, ту­та?

    - Тута.

    - А що ж це овець так ма­ло?

    - Згонять.

    - А ви снідаєте?

    - Снідаємо.

    - Ну, снідай­те ж, по­ки овець поз­го­нять. А я тим ча­сом уми­юся та збе­ру­ся, та й ру­ши­мо!

    Іде дід у присінки; на­би­ра во­ди ку­холь - уми­вається…

    Тим ча­сом - світ, як день, тільки сон­це щось за­ба­ри­ло­ся… Зак­ра­сив­ши увесь східень пал­ко-ро­же­вим цвітом, во­но ще не ру­ша­ло з-за го­ри, ще не блис­ну­ло ні од­ним про­ме­нем над зем­лею… А зем­ля вже на­ла­го­ди­лась йо­го стріти: зе­лені тра­ви по­розп­рав­ля­ли свої дрібненькі лис­точ­ки, пов­ми­ва­ли­ся свіжою ранньою ро­сою… Як дівчи­на, до­жи­да­ючи сво­го ми­ло­го, уми­вається й при­би­рається, трем­тить, мов у ли­хо­манці, й па­лає, на­че у огні,- за­ми­рає, дов­го жду­чи, й ожи­ває, не терп­ля­чи,- так зем­ля до­жи­дає яс­но­го сон­ця… і міниться, не дож­дав­шись. Повіне ти­хий вітрець - ро-темніє й на­су­питься її зе­ле­ний убір; за­тих­не вітрець - убір за­ясніє, усміхається..,

    Уже й овець поз­го­ни­ли, і дід зібрав­ся. Вий­шов з зем­лян­ки. На го­лові со­лом'яний бриль; на плечі, на ґерлизі, ви­сить тор­ба з хлібом та сви­та - на слу­чай не­го­ди; у руці - ма­ла­хай.

    - А що, хлопці, бу­де­мо ру­ша­ти! - ка­же дід.

    Хлопці підво­дяться, хо­ва­ють у тор­би своє чор­но-хлібне снідан­ня й біжать зго­ни­ти овець, що роз­тек­ли­ся по всій ца­рині, нат­ще­сер­це сма­ку­ючи ро­ся­ною тра­вою… От уже й овець поз­го­ни­ли до гур­ту.

    

    - А-г-у-у… тю-у-у! - гук­нув дід.- Треш-те­реш-треш!

    Свиснув ма­ла­хай у руці… Од­чи­няє Чіпка або Грицько во­ро­та у ца­рині - і ти­хо-по­ма­лу, пос­хи­ляв­ши униз го­ло­ви, по­тяг­ли вівці шля­хом у по­ле… Хлопці по бо­ках, дід зза­ду, а Лис­ко, підняв­ши свій хвіст і го­ло­ву вго­ру, гор­до вис­ту­пає за дідом, мов вірний джу­ра за ота­ма­ном.

    Отара су­не по­ма­лу, вик­ри­кує - то "бе-е!", то "ме-е!" - ка­хи­кає, як зи­мою старі ба­би на пе­чах, ко­ли поч­нуть пря­ди­во м'яти… А ку­ря­ва, як хма­ра, слідком за вівця­ми…

    - Агу-тю-у-у! - гук­нув дід, ляс­нув­ши ма­ла­хаєм.

    - А ку­ди, ру­да? - кри­чить Грицько на овеч­ку, що одрізни­лась од ота­ри й про­жо­гом по­че­са­ла з шля­ху до зе­ле­но­го обніжку. Вівця не слу­хає Грицько­во­го пок­ри­ку: біжить шви­денько до зе­ле­но­го моріжку ухо­пи­ти свіжої тра­виці та хоч ка­пельку прок­ва­си­ти ду­шу од тієї стра­шен­ної пи­лю­ги, що до са­мих печінок до­би­ра­ла­ся, да­ви­ла-ду­ши­ла.

    Грицько ба­чить, що за ру­дою й другі по­вер­та­ють з шля­ху,- пус­тив­ся підтюп­цем, раз по раз ви­гу­ку­ючи "те­реш! те­реш!" та ви­ляс­ку­ючи ма­ла­хаєм. Блу­дя­ги не­хо­тя по­вер­ну­ли до гур­ту.

    Сонечко по­ча­ло з-за го­ри вип­ли­ва­ти - гра­ло, усміха­ло­ся. Як ле­генькі блис­ка­воч­ки, забіга­ли по землі- йо­го па­ро­си, і криш­та­лем заіскри­ла ро­са по зе­леній траві… За сон­цем усе жив­ло про­ки­ну­лось. Там ко­ни­ки кри­ча­ли та сюр­ча­ли, як не по­роз­ри­ва­ються; там пе­ре­пе­ли ха­вав­ка­ли та як у забій би­ли; тут вівці бе­ка­ють, ме­ка­ють, ка­хи­ка­ють… Ле­генький вітрець по­ди­хає - і скрізь роз­но­сить теп­ло раннього літнього ран­ку… Хо­ро­ше так, ве­се­ло!

    Чіпк.а-йде з бо­ку ота­ри, пох­ню­пив­ши го­ло­ву… Об чім він ду­має? що га­дає? - Нічо­го він не ду­має, не га­дає… Він прис­лу­хається, що діється у йо­го в серці, -В-дхщі.. Хо­че збаг­ну­ти"- і за­су­ває… все за­бу­ває… Йо­му так гар­но, ве­се­ло; йо­му так вільно, прос­то­ро".. Чва­ла собі по­ма­лу. Тор­би­на на плечі, ма­ла­хай у руці… Бай­ду­же йо­му!.. По­си­лає упе­ред но­гу за но­гою - не ду­має: де він, і що він, і як він… Лег­ко тре­пе­че йо­го сер­це; дивні якісь ра­дощі - не то сон, не то дрімо­та - спо­ви­ва­ють йо­го ду­шу-Дог­на­ли ота­ру до ста­но­ви­ща. Дід свис­нув ма­ла­хаєм - вівці розс­ко­чи­лись, роз­си­па­лись по зе­ле­но­му по­лю…

    - Отепер, хлопці, спо­чи­не­мої

    І сіда­ють наші вівчарі утрьох під де­ре­вом. Дід вий­має шма­ток хліба та дрібок солі, по­чи­нав й собі сніда­ти…

    Грицько, чи присів, чи ні - вже, ди­вись, опи­нив­ся гін за двоє, ско­чив вер­хи на ба­ра­на, трен­ди­кає та вис­вис­тує…

    Чіпка ле­жить на спині, ди­виться в бла­кит­не не­бо. Не­бо синє, чис­те - ні хма­роч­ки, ні пля­моч­ки - гли­бо­ке, прос­то­ре та ши­ро­ке. Не про­ди­ви­ти­ся йо­го гли­би­ни, не до­сяг­ну­ти оком до краю! Пог­ляд то­не у тій синій бе­зодні, як у си­во­му ту­мані… тільки дум­ка рос­те та шир­ша…

    "Що там? -ду­ма Чіпка.-Там, ма­буть, гар­но так… Ач, як синіє!.. як со­неч­ко сяє!.."

    - Діду!

    - А що, си­ну?

    - Що там?

    - Де?

    - У небі?

    - Бог…

    Задумається Чіпка… Ди­виться у не­бо,- йо­му так гар­но ди­ви­тись у йо­го…

    - Чи во­но, діду, є там лю­ди?

    - Де?

    - На небі…

    - Нема, си­ну! Там бог свя­тий, ян­го­ли йо­го та душі пра­ведні…

    - А хіба хто там був?

    - Так ка­жуть. Ба­тюш­ка так і в церкві чи­тає.

    - А гар­но, ма­буть, там… Бач­те: яке синє, гар­не!.. Дід, поснідав­ши, мо­лив­ся бо­гу.

    - Гарно, си­ну! - про­шеп­тав­ши мо­лит­ву, од­ка­зав Чіпці.- Гар­но!.. Не те, що тут, на землі… Там усе доб­ре, свя­те… А тут - усе грішне та зле…

    Замовк дід. Тро­хи зго­дом про­каш­ляв­ся та й зно­ву по­чав:

    - То ще тільки один бог ми­ло­серд­ний дер­жить нас на світі; а то б нас дав­но тре­ба ви­по­ло­ти, як твар не­чес­ти­ву. Ди­вись: вівця!.. Що во­на ко­му за­подіє?.. Ніко­му нічо­го!.. Хо­дить собі, щип­ле тра­ви­цю зе­ле­ну… вівця, та й годі!.. А ми й її ріже­мо, ми їмо її, як

    

    Вовки го­лодні… І чо­го ми тільки нє їмо?.. А во­но то все - гріх! Усе нам од­дя­читься на тім світі, усе… Грішні ми, прок­ляті душі! Ми не тільки над ско­ти­ною зну­щаємо­ся,- ми й сво­го бра­та ча­сом черк­не­мо… Бач! У бра­та - он те й дру­ге, а у ме­не ні сього, ні то­го… заріжу, мов­ляв, бра­та,- доб­ро йо­го по­жи­ву! І ріже чо­ловік чо­ловіка… Ріже - за­був і ду­ма­ти, що йо­му на тім світі бу­де!..'Ли­хий йо­го пу­тає-він/і ріже… Ох, грішні ми, прок­ляті душі!

    Чіпка слу­хає - і про­хо­дить по йо­го душі страх, хо­лод… і шеп­че він сти­ха за дідом: "Грішні ми, прок­ляті душі!.. І ма­ти моя грішна,- ду­має він,- бо во­на ме­не би­ла ма­ло­го, во­на ме­не се­ред зи­ми на шлях ви­ки­да­ла, щоб не про­сив хліба… А ба­ба не грішна: во-.на ме­не ніко­ли не би­ла; во­на мені усього да­ва­ла, жа-•лу­ва­ла ме­не, вго­во­рю­ва­ла, от як дід… І дід, ма­буть, не грішний… А Грицько? Грицько-грішний: он як він вер­хи на ба­рані пре!.."

    - Грицьку! Грицьку! - ско­чив­ши на но­ги, крик­нув Чіпка: - не їдь на ба­рані - гріх! А Грицько ги­ка на тпру­ка на все по­ле…

    - А він на ба­рані їздить? - пи­тає дід.- Бач! Я й не ту­ди, чо­го він так ви­гу­кує… Ось я тобі, я тобі!! - сва­риться на Грицька дід зда­ле­ка ґерлиґою.

    Грицько ско­чив з ба­ра­на, побіг до верб, що рос­ли над шля­хом. А дід, по­ню­хав­ши та­ба­ки, розіслав сви­ту, роз­вер­нув­ся про­ти сон­ця та грів ста­ре тіло. І Чіпка біля йо­го при­мос­тив­ся.

    Незабаром Грицько вер­нув­ся з пов­ною па­зу­хою го­ро­бе­нят.

    - А я, діду, ось скільки -го­ро­бе­нят над­рав! - хва­литься.

    - Навіщо ж ти їх вад­рав? - пи­тає дід, не підво­дя­чи го­ло­ви.

    - А щоб оця по­гань не пло­ди­ла­ся!

    - Хіба во­на ко­му зро­би­ла що?.. А гріх! - про­мо­вив Чіпка, при­да­вив­ши на ос­танньому слові.

    - А хто, як жи­ди Хрис­та му­чи­ли, кри­чав: жив-жив? - од­ка­зав Грицько та й ви­си­пав з па­зу­хи го­ло­дюцьків з жов­ти­ми заїда­ми.

    Чіпка по­ди­вив­ся на діда, що ле­жав собі та дрімав, не слу­ха­ючи їх роз­мо­ви. Го­ро­бе­ня­та по­ча­ли роз­ла­зи­тись. Грицько ухо­пив ґерлиґу.

    - А ку­ди?.. ку­ди?..- зак­ри­чав. Та - гепі гер­ли­гою по го­ро­бе­ня­тах… Так ки­шеч­ки й по­вис­ка­ку­ва­ли…

    - Оце вам жив-жив!.. жив-жив! - гу­кає Грицько та раз по раз ґерлиґою, ґерлиґою…

    Чіпка ди­виться то на го­ро­бе­нят, то на діда: чи не ска­же чо­го дід? Дід ле­жав собі мовч­ки. "Зна­чить, прав­да, що во­ни кри­ча­ли: жив-жив!" - по­ду­мав Чіпка та як схо­питься… Очі го­рять, сам тру­ситься…


    - Стривай, Грицьку! стри­вай! не бий… Да­вай кра­ще їм го­ло­ви поск­ру­чуємо!..

    Як схо­пить го­ро­бе­ня, як крут­не за го­лов­ку… Не вспів оком морг­ну­ти,- у одній руці зос­тав­ся ту­лу­бець, а в другій - голівка.

    - А що - жив! а що - жив!! - кри­чить Чіпка…

    - А що - жив! а що - жив!..- вто­рує за ним Грицько…

    Незабаром го­ро­бе­нят не ста­ло: ва­ля­ли­ся тільки одні голівки та ту­лубці…

    - От те­пер мож­на й ґерлиґою,- ка­же Чіпка, взяв­ши ґерлиґу в ру­ки. Грицько й собі за ним. Та зло­жи­ли го­ро­бе­нят у ку­пу й по­ча­ли періщи­ти, як сно­пи мо­ло­ти­ли… Не зос­та­лось го­ро­бе­нят і сліду: ва­ля­ло­ся тільки од­но м'ясо та ки­шеч­ки, пе­ре­биті, пе­ремішані з зем­лею..

    - Ходім ще дра­ти,-ка­же Грицько:-там ще є.

    - Ходім,- згод­жується Чіпка.

    Та й побігли до верб, один од­но­го ви­пе­ред­жа­ючи.

    - А ку­ди ви? - підвівши го­ло­ву, пи­тає дід.- Підіть ли­шень овець по­за­вер­тай­те! Ба­чи­те, як по­роз­хо­ди­лись… Щоб ще звірю­ка не зай­няв…

    Дід зно­ву ліг. Ско­ро й зас­нув.

    Хлопці побігли.

    - А хіба жи­ди Хрис­та му­чи­ли? - пи­тає на бігу

    Чіпка.

    - Жиди ж… А го­робці сиділи та кри­ча­ли: жив-жив! Щоб ото ще му­чи­ли…

    - Ну, те­пер же мені не по­па­дай­ся ні один жид! - нах­ва­ляється Чіпка. А очі, як у то­го вов­че­ня­ти, го гять…

    - Е-е! Жи­дам ти нічо­го не зро­биш,- ка­же Грицько,- во­ни здо­рові… А жи­де­ня­там мож­на бе­бе­хи над­са­ди­ти! Я вчо­ра од­но­го бив-бив та ще й пей­си вир­вав…

    - їй-богу?

    - їй-богу.

    - От, ко­ли б я піймав!…Я б йо­му го­ло­ву скру­тив, як го­ро­бе­няті!

    Швидко во­ни по­за­вер­та­ли овець і, як ко­ше­ня­та, дра­ли­ся по вер­бах, ви­ди­ра­ючи го­ро­бе­нят. Уд­вох над­ра­ли ще більше, ніж сам Грицько над­рав. А далі - поск­ру­чу­вав­ши го­ло­ви, би­ли ґерлиґами… поміси­ли чис­то на га­муз!

    Сонце де­далі все ви­ще та ви­ще підпли­ва­ло. Пер­ше ж так гар­но ся­ло та гріло, а це вже ста­ло пек­ти-па­ли­ти, аж дід про­ки­нув­ся…

    - Ач, як угріло! - обізвав­ся він, підсу­ва­ючи сви­ту під вер­бу, у хо­ло­док.- Ану, ще по­ню­хаємо та заг­раємо… Хлопці, вид­но, десь го­робців де­руть…

    Дід по­ню­хав.

    - А-а.. та й доб­ра ясі - про­мо­вив, чхнув і поліз у тор­бу за сопілкою.

    Вийняв сопілку, пос­ли­нив діроч­ку, свис­нув раз, уд­ру­ге - і за­чав "Вівча­ри­ка". Гуч­но-гуч­но за­гу­ла сопілка на все по­ле, не­мов хто заспівав жалібно; аж ось за-ми­ра, за­ми­ра,- тільки со­пе… А це зра­зу, не­мов опік хто, зак­ри­ча­ло, за­ви­ща­ло - та й стих­ло… вдру­ге-втретє… і по­лив­ся тяж­кий плач… Сум­но зро­би­ло­ся, важ­ко… Ота­ра пос­хи­ля­ла вниз го­ло­ви, не­мов слу­ха­ла то­го пла­чу тяж­ко­го… От зно­ву сопілка за­мовк­ла. Тро­хи пе­ре­го­дя ти­хий регіт крізь сльози сти­ха ве­се­лив по­ле; далі-дуж­че… дуж­че… сльози сох­ли… регіт за­ми­рав… понісся ве­се­лий, тан­цю­рис­тий ко­за­чок…

    - То дід гра,- ка­же Чіпка.- Ходім до йо­го!

    - Ходім. Побігли.

    - А, ма­буть, час, хлопці, й.овець на­пу­ва­ти! -зустрічає їх дід.

    Хлопці зібра­ли ва­та­гу, пог­на­ли до во­до­пою. Тут з ни­ми тро­хи ха­ле­пи не ста­ло­ся. Як гна­ли ота­ру че­рез луг,- де не взяв­ся сірий вовк і по­тяг ниш­ком яг­нят­ко в дібро­ву… Ота­ра сха­ра­пу­ди­лась, сип­ну­ла вбік - аж до Грицька по­ва­ли­ла; Лис­ко май­нув за вов­ком,, Чіпка за Лис­ком. Вовк ба­чить, що не­пе­ре­лив­ки,- по­ки­нув яг­нят­ко та дра­ла в ліс… Чіпка з Лис­ком за ним. Дід по­чув, що Лис­ко гав­ка на вов­ка, й собі надійшов… Так де ж ти вов­ка в лісі шу­ка­ти­меш? Тільки й то­го, що дід пох­ва­лив Чіпку за те, що не по­бо­яв­ся вов­ка, од­бив яг­нят­ко…]

    Вернулися з во­до­пою. По­обіда­ли су­хий хліб з сіллю; дід зно­ву ліг спа­ти; хлопці біга­ли за­вер­та­ти овець; Чіпка роз­ка­зу­вав, який йо­му вовк здав­ся: "здо­ро­вий, а лег­ко­ду­хий"; Грицько, не вва­жа­ючи на гріх, на ба­рані, їздив, щоб тільки дід не ба­чив… Потім то­го во­ни по­луд­ну­ва­ли… Чіпка діда про що-не­будь роз­пи­ту­вав; дід роз­ка­зу­вав про вся­ку вся­чи­ну, грав на сопілці… Так - аж по­ки сон­це не по­вер­та­ло нав­за­хо­ди. Тоді дід завж­ди ка­зав хлоп­цям: "По­ра, хлопці, до­до­му вер­та­ти!"

    Хлопці зби­ра­ли овець в ота­ру, гна­ли до се­ла. Там, у ца­рині, стріва­ли їх лю­ди, і кож­не своїх овець за­лу­ча­ло до­до­му. По­роз­пус­кав­ши овець, хлопці вер­та­ли по домівках, а дід за­пи­рав­ся у зем­лянці до дру­го­го ран­ку.

    

V     

    

Тайна-невтайна

    

    Добре Чіпці у діда підпа­са­чем. Ро­бо­та не­важ­ка, са­ме при­па­ла йо­му до впо­до­би - по йо­го літах і по йо­го душі. Та не те, щоб і без ко­ристі. Дід брав за літо по п'ята­ку од вівці. Ша­га да­вав на Чіпку та Грицька, та ще хліба мішків з п'ять, та яг­нят двоє або троє на рік. Чо­го ще? На харч він собі за­роб­ляв; гроші йшли на оде­жу; яг­ня­та - на при­бу­ток.

    - Слава тобі, гос­по­ди, що ти згля­нув­ся на на­ше без­та­лан­ня! - дя­кує Мот­ря бо­гові.- А я вже не ду­ма­ла, щоб з йо­го вий­шли лю­ди…

    - Став ро­зу­му до­хо­ди­ти,- од­ка­зує Ориш­ка,- сам по­ба­чив, що тре­ба ро­би­ти… І мені, старій, до­ве­ло­ся йо­го хліба з'їсти… спа­сибі бо­гу!

    Отак радіють та бо­гові не на­дя­ку­ються, що хоч тро­хи втек­ли од тих важ­ких злиднів, нуж­ди, го­ря… І в хаті у них ста­ло че­пурніше, ясніше; і хліб не та­кий чор­ний та су­хий; і ка­ша до бор­щу не вря­ди-го­ди; а ча­сом і сир на ва­ре­ни­ки… І оде­жа, хоч про свя­то, бу­ла як у лю­дей; та й у бу­день не висіло та не бов­та-ло­ся ста­ре ґнот­тя… І зо­ко­ла ха­та об­ма­за­на, хоч ру­дою гли­ною, та все ж рівненько; звер­ху по­ла­та­на - не світить гни­лою, діря­вою осе­лею; з-за ха­ти хлівець ви­зи­рає, льох чорніє… Уже за­ве­лась сви­ня з по­ро­сят­ком і ове­чат де­ся­ток. Уже під пас­ку є своє по­ро­сят­ко й своє яг­нят­ко, і пас­ка - біла… Дос­татків більше, й дос­тат­ки кращі.

    

    А тут ще, після смерті яко­гось бездітно­го, да­ле­ко­го Мот­ри­но­го ро­ди­ча, зосіало­ся їм днів на де­сять по­ля… Після судів та пе­ре­судів,- після двох мішків пше­ниці та двох ове­чок-ярок, що Мот­ря по­да­ру­ва­ла во­лос­но­му пи­са­реві,- од­су­ди­ли Мотрі зем­лю гро­ма­дою…

    - Не жу­рись. Чіпко,- ка­же, радіючи, Мот­ря.- Те­пер бу­де своє жи­то й своя пше­ни­ця, і про­со, й ячмінь, і греч­ка… Од­бе­ру місци­ну, кар­топлі на­сад­жу - на зи­му бу­де!.. Ік різдву за­го­дуємо сви­ню… Са­ло про­да­мо, м'ясо по­со­ли­мо, ков­ба­си на­чи­ни­мо… Бу­де з нас! Хай те­пер наші во­ро­ги сміються, не­хай цу­ра­ються, ми­на­ють!..

    Аж по­мо­лод­ша­ла Мот­ря, ве­се­ла ста­ла.

    Чи все ж то такі щас­ливі та ясні дні ко­ли­ха­ли Чіпку? Чи все ж то одні удачі та ра­дощі скла­да­ли йо­го мо­ло­ду си­лу, кот­ра так і про­би­ва­ла­ся з-під йо­го гост­ро­го пог­ля­ду, сміло­го пос­ту­пу?..

    Ой, ні! Жит­тя- що стер­няс­та ни­ва: не прой­деш, но­ги не вко­лов­ши.

    Першою та­кою ко­люч­кою у Чіпчинім житті бу­ла смерть ба­би­на. Йо­му тоді тільки що спов­ни­лось п'ятнад­цять літ. Ба­ба уже бу­ла ста­ра-ста­ра, як мо­ло­ко біла, як су­хар су­ха. Уже й літом з ха­ти не ви­ла­зи­ла,- хіба у па­лю­чий день вий­де, бу­ло, з ха­ти, ся­де на при-спі, скла­де свої сухі сині ру­ки на колінах та й гріється про­ти сон­ця. А во­се­ни усе жаліється та жаліється Мотрі:

    - Отже, доч­ко, щось мені по­га­но… Так по­га­но, так по­га­ної Чую, на­че у ме­не все­ре­дині щось зас­ти­гає; ру­ка­ми й но­га­ми зовсім не во­лодію, не знаю, чи й

    є во­ни у ме­не… Ма­буть, це вже моя за мною при­хо­дить…

    Так ка­за­ла Ориш­ка зве­чо­ра, а до світа-й бо­гу ду­шу од­да­ла.

    Лежить ба­ба на столі у хаті. Хрест у ру­ках, свічка в го­ло­вах… Та ж ба­ба - тільки очі зап­лю­щи­ла, РОТ зціпи­ла… Прий­шов піп, дяк, зійшли­ся лю­ди, узя­ли ба­бу, од­нес­ли на кла­до­ви­ще, опус­ти­ли в яму, заг­реб­ли… Мот­ря пла­че. Чіпка не пла­че… Йо­му тільки чо­гось страш­но, жал­ко… "Не­ма ба­би…- ду­має він.- Умер­ла ба­ба… не бу­де більше ба­би… Смерть узя­ла ба­бу­сю… лю­та смерть… А що ж то за смерть?.. Хто анае?.."

    Темна ма­ра ус­та­ла в Чіпчиній думці, як стра­шид­ло яке, хо­лод­не, неп­ривітне… Го­во­ри, ди­вись - а тут… зу­би зціпи­ло, язик одібра­ло, очі зак­ле­пи­ло… Ки­да­ють у зем­лю,- тем­но­та неп­ривітная, німо­та неп­ро­буд­ная, не­роз­га­да­ний хо­лод та мо­рок! Ось і черв'як пла­зує - хо­лод­ний та слизький, аж на­пи­нається, аяс зви­вається, поспіша­ючи до тіла…


    Приліз, при­ло­жив свій чер­во­ний ро­тик - як не­ве­лич­ким сверд­ли­ком про­то­чив діроч­ку в тілі і уп'явся… По йо­му аж хви­ля за­хо­дить, так він на­ту­жу­вав­ся, то­чив… Ось уже діроч­ка… А там - ди­вись - і дру­гий пнеться, третій, чет­вер­тий… Подірчавіло тіло… Чут­но глу­хий стук. То од­ва­ли­ла­ся од­то­че­на час­ти­на тіла. Чер­ви за­во­ру­ши­ли­ся, підніма­ючи вго­ру свої хвос­ти­ки…

    "Ух!.. гид­ко… страш­но!.." Чіпка здриг­нув. "І від ко­го се? - за­пи­ту­ва­ла йо­го зля­ка­на дум­ка.- Ка­жуть, від бо­га?.. Смерть від бо­га?.. тем­на німо­та… чер­ви­веє від бо­га??! Гос­по­ди бо­же! нев­же це тре­ба?.. І для ли­хо­го йо­го ба­га­то, а то ж для доб­ро­го?.. А ба­ба та­ка (доб­ра бу­ла, до всіх доб­ра… І так ка­ра­ти­ся?.. Чи для.у всіх во­но од­на­ко­во?.. Де ж тоді прав­да?.. Ой, ні, ні! тут щось та не так,- тут щось дру­ге, інше…"

    Задумався, за­га­дав­ся Чіпка… Зро­бив­ся - аж страш­ний, по­марнів, пох­ню­пив­ся, ди­виться якось чуд­но… Зве­де оце на те­бе очі - і нічо­го не ба­чить; клич йо­го - не чує… Аж за­не­пав. Уночі схо­питься - одя­гається, озу­вається…

    - Чіпко! ку­ди ти?'-пи­та зди­во­ва­на ма­ти.

    - Га-а?

    - Куди ти?

    - Баба кли­че… піду до ба­би…

    - Та гос­подь з то­бою! Ба­би не­має - умер­ла…

    - А що ж ото?.. слу­хай­те!..- Та й нас­та­вить ухо,-слу­хає…'-О-о-о-о! "Чіпко!.. Чі-п-ко!.." Чуєте?.. - За­раз, за­раз, ба­бу­сю… я за­раз!..

    Хапається, чо­бо­ти на­бу­ває, ряд­ном на­пи­нається…

    - Господь з то­бою! ку­ди ти? - хрес­тить і пе­рей­ма йо­го Мот­ря. Поч­не йо­го умов­ля­ти; роз­дя­гає йо­го, роз­зу­ває… То він тро­хи й ути­шиться, ся­де на лаві.

    - Ляж, си­ну.

    Чіпка по­во­рух­неться, по­су­неться тро­хи - си­дить… Тро­хи зго­дом затіпа­лась йо­го пос­тать, схи­ли­ла­ся го­ло­ва на гру­ди, по­чу­ли­ся важкі за­во­ди пла­чу…

    - Чого ти, си­ну, пла­чеш?

    Мовчить Чіпка, пла­че.

    Напала йо­го про­пас­ни­ця. На ве­ли­ку си­лу од­хо­ди­ла йо­го Мот­ря. Оже хоч він оду­жав, а з літа­ми уби­рав­ся в си­лу, та вже ніко­ли не те­ряв сво­го сум­но­го пог­ля­ду, по­ну­ро­го ви­ду. Ба­би­на смерть за­га­да­ла йо­му за­гад­ку, кот­ру він ніяк не міг роз­га­да­ти… Він все хмурнішав та хмурнішав…

    Не вспіло од­но га­разд за­бу­ти­ся - дру­га прик­люч­ка прик­лю­чи­ла­ся, кот­ра обізва­лась на всім ос­таннім житті Чіпчинім.

    Чіпці ми­ну­ло сімнад­цять літ. То­го са­мо­го ро­ку віковічні кріпацькі кай­да­ни роз­би­ли­ся… Сто­яла ран­ня вес­ня­на по­ра над­ворі. Ра­но-ра­но схо­пи­ло­ся сон­це, виг­ра­ючи та висвічу­ючи чер­во­ним світом…

    - Е-е, щось ду­же ра­но про­ки­ну­лось сон­це,- ка­же дід Улас, див­ля­чись на не­бо: - ко­ли б ще до­щу не бу­ло!..

    Коли так: не встиг­ли во­ни ота­ри й за верст­ву од се­ла одігна­ти, як по­ча­ли хма­ри з усіх боків стя­га­ти­ся та й зас­ла­ли, за­ма­за­ли не­бо… Не­за­ба­ром во­но й розп­ла­ка­лось… За­ря­див дощ - дрібний-дрібний та гус­тий, мов крізь си­то… Спер­шу вівці на­че зраділи - роз­ко­ти­ли­ся по то­лоці, щи­па­ючи по­пас­ки ни­зеньку, при­зем­ну тра­ви­цю; а далі - як став дощ допіка­ти - зби­ли­ся до­ку­пи, пос­хи­ля­ли го­ло­ви між но­ги та так цілий день і прос­то­яли. Гна­ти до­до­му ніяк не мож­на: що з ни­ми до­ма ро­би­ти? А дощ - од­но пе­ре, од­но пе­ре… Не зос­та­ло­ся на на­ших вівча­рах ні руб­ця су­хо­го, а він і не ду­має пе­рес­та­ва­ти.

    Посідали во­ни усі три під вер­бою. Си­дять - пе­ре­жи­да­ють дощ. Лис­ко й собі звив­ся ко­ло них буб­ли­ком. Сумні усі.

    - Так оце, діду, й вам во­ля прий­шла? - пи­тає Чіпка дїда, щоб хоч сло­вом роз­ва­жи­тись.

    - Кому во­ля, а ко­му не­во­ля! - сум­но од­мов­ля дід.

    - Як са­ме?

    ~- Так… Ба­га­то ка­за­ти, а тро­хи слу­ха­ти!.. Ще ми ма­ло ро­би­ли, ще з нас ма­ло сліз та крові то­чи­ли… хай ше два ро­ки по­то­чать!.. Ох, бо­же, бо­же! ко­ли твій суд пра­вий нас­та­не?..

    - Та вам же все рівно, діду: ви дав­но вже вільні,- при­мо­вивсь Грицько.

    - Вільні?.. Бу­ли вільні, по­ки волі не бу­ло… Ох!. Ро­бив, до­ки си­лу вит­ра­тив та зу­ба в роті не ста­ло… Тоді й з дво­ру - геть на вис­тупці! Не пе­ре­водь да­рем­но пансько­го хліба!.. Спа­сибі, лю­ди добрі згля­ну­лись, а то б прий­шло­ся ти­ня­ти­ся, про­па­да­ти, як со­баці під ти­ном,- хрис­та ра­ди ру­ку прос­тя­га­ти… А от те­пер зно­ву за­ва­ди­ло: пла­ти де­сять кар­бо­ванців на рік!.. За віщо?.. з чо­го?.. Ти, ка­жуть, гро­мадську ота­ру па­сеш,- рублів з півсотні ви­роб­ляєш… Яких? де? Я - ста­рець, ни­щий… Спа­сибі, лю­ди зми­ло­сер­ди­лись… Так - ні! І те їм од­дай… а сам з го­ло­ду про­па­ди… Прок­ляті! і су­ду на вас не­має, й пра­ва!..-гірко закінчив дід.

    У Чіпки аж мо­роз под­рав по спині: він ніко­ли не чув та­ко­го дідо­во­го го­ло­су… Дум­ка йо­го за­ка­ла­му­ти­лась, за­ви­хо­ри­лась; кров при­ли­ла в го­ло­ву; він мов­чав, бо­яв­ся сло­вом пе­рер­ва­ти дідо­ве го­ре… Він сам не знав та­ко­го, а по­чу­вав з дідо­вої мо­ви, що во­но тяж­ке-тяж­ке… $$$

    Хвилин з де­сять мов­ча­ли, на­че во­ди по­на­би­ра­ли в рот. На душі важ­ко, на серці сум­но - аж мов нуд­но… Так бу­ває тоді, як сер­цем чуєш якесь ли­хо, а наз­ва­ти йо­го не вмієш. Хви­ли­ни тоді зда­ються за ча­си, ча­си - за дні, дні - за ро­ки… Черв'як швид­ше пла­зує, ніж такі хви­ли­ни… І хо­четься впе­ред заг­ля­ну­ти, по­ди­ви­тись - що з то­го бу­де, і страх обіймає, аж во­лос­ся на го­лові підіймається, сер­це ка­меніє.

    Дід зно­ву за­ба­ла­кав, на­че сам до се­бе: "Ще ма­ло лю­дей за­би­ли, на той світ по­за­го­ни­ли? Ще ма­ло у манд­рах про­па­ло, мов їх зем­ля прог­ли­ну­ла?.. А з жи­вих - тро­хи юш­ки по­по­ва­ри­ли?!. Так ще й До стар­ця… Що ж з ме­не візьмеш?!. Я лю­дям слу­жу, гро­маді слу­жу - за хліб, за спа­сибі… от що! Ну, беріть зно­ву у двір, ле­жа­ти­му та да­рем­но хліб їсти­му та й годі… Беріть?.. Лег­ко ска­за­ти - беріть! А степ?.. а' вівці?.. Я при­вик до цього, як до рідно­го… Про­щай­те?! Щоб ви з своєю си­лою поп­ро­ща­ли­ся!.. Вівця для ме­не-все од­но, що лю­ди­на: і їсть, і п'є, і боліє… тільки не ска­же нічо­го, не ви­мо­вить!.. Хіба я не ба­чу, хіба я не знаю, як їм оцей дощ до­зо­ля?.. Мені він не так до­зо-ля: я вже ста­ра со­ба­ка, на­терпівся всього… А он- яг­ня? Зігну­ло­ся, трем­тить, змерз­ло… Ба­чу, ба­чу… Я б те­бе ко­ло сво­го сер­ця обігрів, як ди­ти­ну… Та не обігрію! Во­рог наш бе­ре ме­не од вас, щоб за­му­чи­ти… Йо­му ще тро­хи… Ще, бач… ще…"

    Дід не зміг далі го­во­ри­ти… Дві га­рячі сльози ви­ко­ти­лось з йо­го ста­рих жов­тих очей і роз­ли­ло­ся по кар­бо­ва­но­му старістю та не­го­да­ми ви­ду.

    Грицько сидів, ро­та роз­зя­вив­ши,- сам не знав, що йо­му ка­за­ти…

    Чіпка пильно ди­вив­ся на діда - очей не спус­кав… Ли­це аж по­по­лотніло; по­за спи­ною му­рав'я ла­зи­ла; верх­ню гу­бу миш­ка тіпа­ла, а очі сухі-сухі - горіли, на­литі сльоза­ми по­по­лам з кров'ю.

    - Хто? хто?! - за­ти­на­ючись, скрик­нув він.- Хто од­бе­ре у нас діда?.. Ні!.. Ми діда не да­мо - по­ки нас не вкла­де!

    Дід гля­нув - і стрівся очи­ма з пал­ки­ми Чіпчи-ни­ми.

    - Пан одніме. Чіпко!.. він од­бе­ре, мій си­ну!.. У двір піду-ста­ро­го не­дов­го­го віку ко­ро­та­ти у не­волі… по­ки­ну вас… Усе по­ки­ну: степ, овець… Лис­ка-сер­де­гу…." Не од­бе­ре він… ні! Хай тільки од­бе­ре… Я йо­му [та­ко­го пу­щу півня!! - грізно ка­же Чіпка. _-~ _у Дід аж не стя­мив­ся. '

    - Що це ти ка­жеш, си­ну? Чи ти маєш бо­га в жи­воті, а ца­ря в го­лові?! Сха­ме­нись! Йо­го спа­лиш, а че­рез йо­го й другі по­го­рять… Йо­му ж тільки шко­ди на­ро­биш,- він собі швид­ко знов ви­бу­дується; а то - убогі по­го­рять, що, мо­же, тільки й щас­тя, що свій за­хист є… Оха­нись, гос­подь з то­бою!

    Ще сумніше, ще важ­че ста­ло. Дощ, як із відра, ли­нув. Ко­жен по­во­рух­нув­ся й на самі очі на­со­ву­вав ко­бе-ня­ка. Лис­ко ближ­че підсу­нув­ся до діда; ліг у са­мих йо­го ніг. Дід мот­нув го­ло­вою: "А той же батько! як дві каплі во­ди…" - про­мо­вив уго­лос.

    - Хто? - пос­пи­тав Грицько.

    - Отой! - дід ука­зав на Чіпку.

    - Хіба ви зна­ли батька? - пи­та по­ну­ро Чіпка.

    - Чому ж не зна­ти, ко­ли ми з од­но­го дво­ру.

    - Хіба мій батько панський був? Ад­же він - мос­каль! - ка­же, зди­ву­вав­шись. Чіпка.

    - То що, що мос­каль… Хіба мос­калі ро­дяться мос­ка­ля­ми?.. Тобі ще, вид­но, ніхто не роз­ка­зу­вав за йо­го…

    - Отож-то й є! Лю­ди ще й досі не за­бу­ли…

    - А що ж там? - пи­та Чіпка, нас­то­ро­чив­ши'уха й не зво­дя­чи очей з діда.

    - Гм… бач! - дід вий­няв луб'яну та­ба­тир­ку, по­ню­хав та­ба­ки.

    - Розкажіть, діду! - прис­тає Чіпка.


    - Добре. Ко­ли ніхто не роз­ка­зу­вав, то я тобі роз­ка­жу… Дав­ня то річ,-за­чав дід.-Мені бу­ло тоді літ з двад­цять, як при­ве­ли тво­го батька у гор­ниці ла­кеєм до па­ни­ча… Роз­ка­зу­ва­ли, що твоїй, бабі ста­рий пан ко тів лас­ку зро­би­ти,- та взяв та й прис­та­вив до сво­го си­на тво­го­батька-Він був собі який­сь~малй­й, пузд-Тра­жу­ватй­йТюлізний… та шкод­ли­вий та­кий, як кіт! За па­ни­чем хо­дить - не хо­дить, слу­хать - не слу­ха. Па­нич якось йо­го чи вскуб­нув, чи вщип­нув… А той як ви­ва­жить ру­ку, як уде­ре йо­го з усього ма­ху по пиці… так па­не­няті но­са й роз­товк! Прибігла на крик пані; увійшов сам пан… - "На стай­ню йо­го!.." - Узя­ли йо­го ла­кеї на стай­ню,-та так. од­жа­ри­ли, що ні ляг­ти, ні сісти… Тоді йо­му уже ніко­му бу­ло й по­жаліти­ся; батько у вин­ниці в ка­зані скипів,-упав якось у ка­зан,- а ма­ти з хо­ле­ри вмер­ла… Ото, як одшк­ва-ри­ли йо­го, то вже він ніко­ли не бив­ся - тільки пус­тив­ся на хит­рощі. Усе ду­рить па­ни­ча та ви­ду­рює з рук уся­чи­ну… аж по­ки йо­го й за це не ви­би­ли! Як пров­чи­ли, він хотів уто­пи­тись, та лю­ди не до­пус­ти­ли… А пан зно­ву ви­бив, щоб не то­пив кріпацької душі, бо за неї тре­ба по­душ­не пла­ти­ти! Так він ото, як манд­ру­вав Шам­рай,- та­ки з дво­ру ку­чер,- то й він за ним по­тяг аж у Дон­щи­ну. Та­меч­ки виріс, оже­нив­ся й осе­лив­ся… Та ли­хий йо­го по­пу­тав провіда­ти про Хру­ща, ко­за­чо­го си­на, що од­них з ним літ поп­лен­тав­ся на Дін до дядьків,- та там би то, ка­жуть, і вмер… Та не так про Хру­ща, як про рідну сто­ро­ну… Як зга­дає її, здається, за­раз би та­ки зняв­ся та й по­летів, ко­ли б не не­во­ля… А тут, як на те, підско­чив Хрущ. От він роз­до­був десь Хрущів праш­порт та по­ки­нув жінку, дітей й осе­лю - приплівся сю­ди. Йо­го прий­ня­ли у ко­за­чу гро­ма­ду. Хрущ та й Хрущ! Ко­зак, вільний… А мо­же, він ду­мав ху­до­бу Хру­ще­ву посісти, та добрі лю­ди до йо­го ще по шмат­ках роз­нес­ли… Так він став у служ­бу, за­ро­бив гро­шей, ку­пив ха­ту та й од­ру­жив­ся з твоєю матір'ю. Літ зо двоє, мо­же, по­жив,- та й зно­ву по­тяг на Дін до пер­шої жінки. Отам йо­го й зла­па­ли! При­ве­ли сю­ди… су­ди та пе­ре­су­ди… Хто він та­кий?.. Що це він зро­бив?.. Та, ка­жуть, н а ш-та­ки шеп­нув ко­мусь там: спро­вадьте, мов, йо­го, ку­ди знаєте,- мені йо­го не тре­ба! Так до йо­го ду­же не чіпля­лись, а в пер­ший прий­ом і зав­да­ли у мос­калі… Бач! Он він який мос­каль! Знаєш те­пер?!

    Чіпка слу­хав, слу­хав та й го­ло­ву схи­лив на гру­ди, слу­ха­ючи… Нез­чув­ся, ко­ли й ве­чоріти ста­ло… Дід уд­вох з Грицьком й ота­ру зай­ня­ли.

    - Ану, ру­шай! до­до­му час! - гук­нув дід уже з шля­ху.

    Чіпка гля­нув на діда, підвівсь і поп­лен­тав­ся сто­ро­ною, по­зад ота­ри, не­мов п'яний, на­че учадів… Го­ло­ву на гру­ди звісив, очі в зем­лю по­ту­пив… Нічо­го не чув, не ба­чив… Не знав, ко­ли й у се­ло прий­шов, як і до­до­му дос­тав­ся… Очу­мав­ся уже в хаті…

    - Так ота­кий мій батько був, ма­мо?

    - Який?

    Чіпка по­чав роз­ка­зу­ва­ти…

    - Такий же…

    - Чому ж ви мені дав­но цього не ка­за­ли?

    - То що б бу­ло, си­ну? За­мовк Чіпка. Щось ду­мав…

    - Нічого…- неш­вид­ко вже од­мо­вив та й зно­ву за­мовк.

    Сумно ста­ло у хаті, як у льоху… Чіпка сидів на.лаві, но­ги звісив, го­ло­ву спус­тив тро­хи не до колін… як­би йо­го так на­ма­лю­ва­ти,-ска­за­ли б: то не чо­ловік си­дить, то-сам сум! Мот­ря, див­ля­чись на йо­го Іта зга­дав­ши давнє, ти­хо пла­ка­ла…

    - Ні! Не­доб­ре зро­бив батько,- глу­хо якось, з про­тя­гом, по­чав Чіпка…- Ні… не га­разд!.. Чо­му він їх не вирізав, не ви­па­лив?..

    - Кого, си­ну?

    - Панів! - од­ка­зав твер­до Чіпка.

    - Що це ти, си­ну, ка­жеш? Хай їм гос­подь за те од­дя­чить, а не лю­ди!

    Чіпка мов­чав. Мот­ря пе­рех­рес­ти­лась та й зно­ву зап­ла­ка­ла. Ти­хо но­сив­ся той плач по хаті під тем­ний вечір; ти­хо слав­ся по долівці, по стелі, по білих стінах та да­вив, як об­ценька­ми, сер­це і в ма­тері і в си­на.

    Він сидів за­жу­ре­ний, німий, як стіна. У йо­го дум-'"Ред йо­го очи­ма, но­сив­ся чор­ним во­ро­ном батько… рідний мій та­ту! - ду­мав він.- Не знав ти долі від са­мо­го мал­ку - мо­же, аж до смерті… Га­ня­ла во­на '/те­бе з од­но­го краю світа на дру­гий; од пансько­го дво­ру до До­ну, од До­ну - до прий­ому… Де ж те­пер ти? Що те­пер з то­бою?.. Чи тліє під зем­лею твоє на­болілеє тіло? чи пор­ва­ла йо­го на­гай­ка на шмат­тя? чи про­ни­за­ла те­бе вра­жа ку­ля у бої!.. І заг­реб­ли твої кості з кінськи­ми кістка­ми в од­ну до­мо­ви­ну, у од­ну ви­со­ку мо­ги­лу?! І ніко­му во­на не ска­же, не повіда, що під нею ле­жить твоя му­че­на ду­ша без одп­ла­ти… А мо­же, те­бе до­ля за­нес­ла ку­ди у да­ле­ку чу­жи­ну, на інший край світу, ти ду­маєш-га­даєш, не до­сип­ля­ючи но­чей, про матір: як во­на тут, бідо­лаш­на, по­вер­тається, що з нею ви­роб­ля­ють лю­ди… Ой, бо­же наш, бо­же! Ти - всесвітній ца­рю: ти все ба­чиш, все знаєш… Ти один наг­ля­даєш над зем­лею - і маєш во­лю над нею… Чо­му ж ти не ска­раєш зло­го - хай не ка­рає доб­ро­го?! Чо­му ти не вда­риш на зло­чин­ця своїм гнівом пра­вед­ним?.. Ні… ти мов­чиш… мов­чиш, як глу­па ніч… До те­бе не до­хо­дить плач наш… наші сльози… їх зас­ту-,пи­ли от те­бе во­ро­ги, наші… Т иЬе ска­раєш їх… ні?!"

    Знемігся Чіпка. Як ко­ло­да, по­ва­лив­ся на ла­ву та тільки стог­нав. Си­лу йо­го під'їха­ла важ­ка, нес­подіва­на ту­га; дум­ки по­му­ти­ли­ся, куй­ов­ди­лись у го­лові без по­ряд­ку, як завірю­ха зи­мою…

    Не пам'ятав він, що ду­мав; не по­чу­вав, як тяж­ко стог­нав…

    - Чого ти стог­неш, си­ну? - пи­тає жур­ли­во Мот­ря. Мов­чить Чіпка.

    - Чи ти нез­ду­жаєш? Мов­чить.

    - Ти спиш, си­ну? Мов­чить.

    Дощ дав­но вже пе­рес­тав; хма­ри розійшли­ся; $ ви­яснілив яс­ний місяць, заг­ля­дав у вікна, а на долівці й г по стінах роз­мальову­вав чудні якісь ви­во­ди-узо­ри. Мот­ря ти­хенько підве­лась, підійшла крадько­ма до ла­ви, де спав Чіпка, заг­ля­дає у йо­го бліде ли­це. Очі йо­му від зне­мо­ги зак­ри­ли­ся, зу­би зціплені, вид - страш­ний, грізний. У ма­тері аж сер­це бо­ля­че по­вер­ну­ло­ся од то­го ви­ду страш­но­го…

    - Хай те­бе криє ма­ти бо­жа від усього ли­хо­го,- шеп­че во­на.- Спи, си­ну, мо­же, пе­рес­пиш.

    Та, про­ки­нув­ши на по­лу ряд­ни­ну, ляг­ла й са­ма хоч задріма­ти. •" Те­пер Чіпку не на­па­ла про­пас­ни­ця, тільки по­марнів на ви­ду тро­хи. За­те сум об­няв йо­го го­ло­ву. Та­кий сум та жур­ба, що аж див­но: як-та­ки та­кий мо­ло­дий па­ру­бок, та та­кий сум­ний!

    Сяк-так до­був Чіпка підпа­са­чем до осені. Во­се­ни по­ча­ли з діда пра­ви­ти гроші. Дід не да­вав, бо де­ся­ти кар­бо­ванців не бу­ло, а п'яти не прий­ня­ли. По­тяг­ли діда, як до різниці во­ла, до па­на Польсько­го у двір… На Чіпку на­ляг­ла ще гірша жур­ба, ще міцніше спо­ви­вав йо­го сму­ток. То, бу­ло, хоч з дідом од­ве­де ду­шу, роз­ва­житься, а те­пер - діда не­ма… і в двір не пус­ка­ють!

    

VI

    

Дознався

    

    Лягла зи­ма. Вий­шов Чіпка за ца­ри­ну, хо­дить ко­ло зем­лян­ки, го­ло­ву повісив­ши. Дідо­ва осе­ля снігом прик­ри­та; мо­роз малі вікон­ця по­за­му­ро­ву­вав; двері за­ме­ло, за­би­ло. Розгріб Чіпка но­га­ми сніг, од­ки­нув тро­хи, од­хи­лив двері, увійшов у зем­лян­ку. Пус­то та хо­лод­но! - "Не­ма діда,- ду­має Чіпка,- і зем­лян­ка, та­ка ще не­дав­но привітна, теп­ла, ста­ла хо­лод­ною та неод-аф&дною… От що ро­бить сильний з немічним! Па­ни - з •кріпа­ка­ми… Во­ни й з моїм батьком та­ке ви­роб­ля­ли… уодібра­ли йо­го від ме­не… я йо­го не знаю, не ба­чив… по-іїКри­ли мою го­ло­ву со­ро­мом, до­ко­ра­ми… Прок­лятії"

    Вертає Чіпка у се­ло. Іде ву­ли­цею ми­мо шин­ку; роз­див­ляється, прис­лу­хається. Там лю­ди сно­ви­га­ють; там чо­ловіки бідка­ються своїм убо­жест­вом та лю­ти­ми мо­ро­за­ми; там мо­ло­диці сва­ряться че­рез тин… Ко­ло шин­ку кріпаків ціла юр­ба, поз­би­ва­лась у ку­пу. Крик, гук, спірка, зма­ган­ня… Одні вик­ри­ку­ють:

    - Що во­ни нас ду­рять?.. що во­ни над на­ми зну­ща­ються? Ще якісь два ро­ки ви­ду­ма­ли?.. ще тро­хи?!

    - А вид­но, що тро­хи,- од­ка­зу­ють другі.- Так во­ни, бач, на­мо­ви­лись, щоб не зра­зу свої панські ру­ки по­ка­ля­ти…

    - Кат їх бе­ри, з їх ру­ка­ми! - ози­ва­ються треті: - во­ни звик­ли чу­жи­ми жар загріба­ти…

    - Еге ж… А те­пер прий­шло­ся своїми, так во­ни: хоч ще два ро­ки!

    - Так-то, вид­но, їм наші ру­ки по­до­ба­лись,- за-рцпає си­во­го­ло­вий дід.

    - Ну, стри­вай! - кри­чить зно­ву хтось з га­рячіших: - Тільки дійде до ца­ря чут­ка, що во­ни й йо­го й нас ду­рять,- зна­ти­муть во­ни! Він їх за­раз у кріпа­ки по­вер­не, а нас па­на­ми по­ро­бить…

    - Це тоді бу­де, як на до­лоні во­лос­ся ви­рос­те,-охо­лод­жує ней­мовірний.

    - Чого. во­лос­ся ви­рос­те? - кри­чить га­ря­чий,-Ска­же цар: будьте па­на­ми… ну, й бу­де­мо!

    - От тоді-то бу­де!!-глу­зує ней­мовірний.

    - Авжеж… не те, що те­пер!

    - Я б сво­го за­раз, як бов­ку­на, запріг у сан­ча­та - та по дро­ва… а то те­пер у хаті та­ка хо­лод­не­ча, що аж вов­ки ви­ють,- ка­же хтось з гур­ту.

    - Ну, вже й мо­ро­зи! Ще та­ких сю зи­му й не бу­ло…- за­го­монів гурт.


    - То чи не піде­мо гріться до Гальки?

    - Ходім, ходім! - од­ка­за­ло ра­зом кілька го­лосів. Юр­ба по­су­ну­ла в ши­нок. Чіпка пішов до­до­му, повісив­ши го­ло­ву, про все, що чув, роз­ду­му­ючи… Прокльони кле­ко­та­ли в йо­го серці, пек­ли йо­го, му­чи­ли. На вес­ну ра­диться Чіпка з матір'ю:

    - Що, ма­мо, ро­би­ти? дід у не­волі… чи не взя­тись мені з ким овець пас­ти?

    - Знаєш, си­ну, яка моя ра­да? - ка­же ма­ти.-' Ось по­кинь ти свої вівці,- не вік же їх тобі пас­ти… Прий­май­ся кра­ще ко­ло землі. Не все ж чу­жим та чу­жим її ро­би­ти. Мо­же, як-не­будь роз­гор­таємось на ско­тин­ку: свій хліб бу­де. Сам ха­зяїном ста­неш. А на осінь, як бог при­ве­де діжда­ти, тре­ба й об чо­му іншо­му по­ду­ма­ти. Я вже ста­ра, нікчем­на ста­ла… хто в хаті по­ря­док дасть? Сла­ва тобі гос­по­ди, і ти вже не­ма­лий… Другі твоїх літ дітей ма­ють…

    Та не слу­ха Чіпка ма­те­ри­ної ра­ди. Степ, привілля,- от що йо­му сниться! "Я зріс, ви­ко­хав­ся ко­ло овець… ко­ло них і по­сивію",- ду­ма він.

    На дру­гий день пішов ра­ди­тись з гро­ма­дою.

    Не прий­ня­ла йо­го пос­лу­ги гро­ма­да. "Мо­ло­дий ще, не­на­деж­ний… Нам тре­ба вівча­ря ста­ро­го, щоб овець не по­роз­губ­лю­вав".-Так од­ка­за­ли Чіпці ха­зяй­ські го­ло­ви і нас­та­ви­ли вівча­рем яко­гось діда з дру­го­го се­ла.

    Тяжко об­ра­зи­ла Чіпку гро­мадська неп­рав­да. "Чи я не слу­жив? чи я не го­див? чи за ме­не яка про­па­жа ста­ла­ся?.. І де прав­да? де во­на? І гро­ма­да, ба­чу. жи­ве крив­дою… Скрізь од­на­ко­во…"

    Вернувся він до­до­му, тро­хи не пла­чу­чи. Во­лею-не­во­лею тре­ба бу­ло за плуг бра­тись.

    $ За­киїцлавЧш­киу ру­ках ро­бо­та. Най­няв плуг, волїбТ'зо­равіоле, засіяв, за­бо­ро­нив; зійшло - як щітка! У ко­со­ви­цю став за ко­са­ря,- ви­ко­сив два­над­цять ко­пиць сіна. Є чим ове­чок узи­му го­ду­ва­ти. Нас­та­ли жни­ва - місяч­ної ночі жне. Роз­го­рю­вав­ся десь на де­сять рублів; ку­пив у заїжджо­го ци­га­на ста­ру ко­би­лу зво­зив хліб, пос­та­вив у то­ку: отакі скир­ти по­на­веї тав!

    Дивуються лю­ди, що Чіпка до ха­зяй­ст­ва та­кий удат­ний! А Чіпка, ди­вись, уже й хліб ви­мо­ло­тив, са­ма, со­ло­ма стоїть - за­ва­лив увесь го­род оже­ре­да­ми. Скої ту не­ма. Про­дав Чіпка більшу по­ло­ви­ну со­ло­ми, кілька мішків хліба та во­се­ни ку­пив ко­ро­ву на яр­мар­ку.

    Радіє Мот­ря. Ко­ло тієї ко­ро­ви, як ко­ло ди­ти­ни, хо­дить. Ось і те­лят­ко знай­шло­ся. І мо­ло­ко своє, і сир, і мас­леч­ко. Чо­го ще? Є для се­бе, є й для лю­дей. Про­дає Мот­ря мо­ло­ко гле­чи­чок по гле­чич­ку, скла­дає копійку до копієчки. Нас­тя­га­ла­ся рублів на кілька гро­шей та к різдву спра­ви­ла Чіпці па­ру­боцьку оде­жу: ку­пи­ла доб­ру си­ву шап­ку, чер­во­но­го по­яса, чо­бо­ти добрі юх­тові. Дя­кує бо­гові, що з Чіпки вий­шли лю­ди.

    Ось зно­ву вес­на-крас­на. Чіпка так і при­па­дає до ха­зяй­ст­ва. Ра­но встає, пізно ля­гає,- та все в полі та в полі. Хоч не ду­же радіє, та й не жу­риться: за ро­бо­тою ніко­ли. Сам на се­бе, на свою пра­цю всю надію пок­ла­дає. При­па­дає до то­го по­ля, на­че за­ко­хав­ся у йо­го… Не тільки в бу­день - і в свя­то…

    - Чого се ти, си­ну, так уна­див­ся у те по­ле, що й У неділю не по­си­диш до­ма? - пи­тає Мот­ря.- Чи ти, бу­ва, не наг­лядів чо­го там?

    - Еге ж, наг­лядів,- сміється Чіпка: - там та­ка пе­ре­пе­лич­ка!

    - Ти б собі по­шу­кав, си­ну, ха­зяй­ки, а мені - по­мочі…

    Чіпка нічо­го не од­ка­зав; узяв шап­ку, вий­шов з ха­ти.

    Неділя. День ви­пав який­сь хму­рий. До­щу не бу­ло,- тільки десь сон­це за­хо­ва­ло­ся, не­бо сіри­ми хма­ра-чи об­ма­за­лось. Ста­ли бла­говістить до церк­ви. Чіпка уб­рав­ся, пішов з матір'ю. Вер­ну­ли­ся з церк­ви, по­обіда­ли. На­поїв Чіпка ко­ро­ву, ко­би­лу. Ра­но ще. Хо­дить він по дво­ру, ну­диться. "Хіба піти? - ду­ма.- Піду… її не по­ба­чу,- на по­ле на­лю­бу­юся…"

    Знявся й пішов. Пе­ре­хо­пивсь че­рез місток, до­хо­дить до лу­ки. Ко­ли чує - зно­ву той са­мий го­лос. Він увесь зат­ру­сив­ся, а сер­це-отак за­хо­ди­ло!

    - Ні, пост­ри­вай… те­пер не так! - про­шеп­тав він: - те­пер нез­чуєшся, звідкіля й ли­хо скла­деться!..- Пос­то­яв ще тро­хи, пос­лу­хав та присів у бо­роз­ну і ти­хо, як той злодій, по­рач­ку­вав на го­лос.

    Дівчина сиділа на обніжку, на зе­леній траві, та пле­ла вінок з ро­ме­ну, со­ки­рок, трав'янок і дру­гих польових квіток, що тут же не­да­ле­ко на луці розс­ти­ла­лись чу­до­вим цвітним ки­ли­мом, на­пу­ва­ли па­хо­ща­ми обітря. Во­на сиділа спи­ною до то­го місця, звідкіля підкрав­ся Чіпка. Кру­гом неї об­си­па­но бу­ло квітка­ми, нат­ру­ше­но тра­вою; пов­на фар­ту­ши­на то­го польово­го доб­ра розс­ти­ла­лась на колінах. Дівчи­на знай опус­ка­ла ту­ди то од­ну, то дру­гу ру­ку, ви­тя­га­ла квіточ­ку по квіточці, підби­ра­ла один колір до дру­го­го, спліта­ла до­ку­пи, пе­рев'язу­ючи гнуч­ки­ми Пет­ро­ви­ми ба­то­га­ми. Од­на­че ро­бо­та ця заб­ра­ла не всі її дум­ки: дівчи­на сти­ха співа­ла… Ти­хенький по­ди­хав вітер, ше­ве­лив її не­ве­лич­ки­ми чор­ни­ми ку­че­ря­ми, що по­ви­би­ва­лись на вис­ках з товс­тої та дов­гої ко­си, ма­яв чер­во­ною ши­ро­кою стьожкою, зап­ле­те­ною в ко­су, і роз­но­сив по по­лю жур­ли­ву пісню… По сум­но­му го­ло­су, по за­ду­ма­но­му лич­ку мож­на бу­ло поміти­ти, що дівчи­на не жи­ла без ли­ха…

    - Здорова бу­ла! - гук­нув їй на са­ме ухо Чіпка, скрав­шись з-за спи­ни.

    Дівчина ки­ну­лась, зат­ряс­ла­ся; схо­пи­лась, щоб утіка­ти, та, ви­си­пав­ши на зем­лю квітки з фар­ту­ши­ни, по­хо­пи­ла­ся; зно­ву опус­ти­лась на тра­ву і ста­ла обо­ма ру­ка­ми гар­ба­ти й ки­да­ти на­зад у фар­ту­ши­ну польове доб­ро.

    - А ку­ди ти те­пе­реньки вте­чеш від ме­не? - пи­та її Чіпка.

    - Я й тіка­ти не бу­ду…- пе­ревівши дух, од­мо­ви­ла во­на та й підве­ла на йо­го свої ок­са­митні очі.- 0-ох… та й зля­кав же ти ме­не… хай тобі!

    Од іскрис­то­го пог­ля­ду, од її го­ло­су, свіжо­го та дзвінко­го,-так і звив­ся Чіпка. "А хо­ро­ша ж яка!.. а лю­ба та ми­ла!.."-про­мелькну­ло у йо­го в думці. Він сто­яв пе­ред нею мовч­ки та ми­лу­вав­ся та­кою врод­ли­вою кра­сою. Мов­ча­ла й во­на, підби­ра­ла квітки. Він осмілив­ся - сів по­руч з нею.

    - Що це бу­де? - обізвав­ся пер­ший, по­ка­зу­ючи на не­доп­ле­те­ний вінок.

    - Хіба не ба­чиш? - вінок! - аж скрик­ну­ла. Зно­ву за­мовк­ли обоє. Він схи­лив­ся біля неї тро­хи на лікоть та ско­са пог­ля­дав на її лич­ко, що від та­кої нес­подіва­ної три­во­ги за­шарілось, здається - пашіло по­лум'ям. Во­на підби­ра­ла квітки та зв'язу­ва­ла у не­ве­личкі пу­чеч­ки од­но­мас­них кольорів. Навк­ру­ги ти­хо, гар­но, зе­ле­но; тільки буйні жи­та сти­ха шур­ча­ли дов­ги­ми ко­лос­ка­ми, мов роз­мов­ля­ли з со­бою; од квіток па­хощі ра­зом з повітрям втя­га­лись грудьми - і лег­ко й ми­ло бу­ло ди­ха­ти…

    - Се твоє по­ле? - тро­хи зго­дом, якось бо­яз­ко, спи­та­ла во­на Чіпки, не од­ри­ва­ючи очей од вінка.

    - Моє.

    І хліб твій? Мій.

    - І то, під гаєм, твоє? Моє.

    А я ту місци­ну най­дуж­че люб­лю… Бач, які на ній гарні квітки рос­туть.

    Чіпка не пот­ра­пив, що їй од­мо­ви­ти,- та замість то­го ус­та­вивсь на неї очи­ма. Роз­мо­ва пе­рер­ва­ла­ся. Хви­ли­на… дві… Чіпка не спус­кає з неї очей.

    - Чого ти ди­виш­ся на ме­не? - обізва­ла­ся во­на, ски­нув­ши на йо­го пог­ляд.- Ди­вись - яку мо­ду ви­га­дав… мов з'їсти хо­че…

    Чіпка не од­ри­ває очей. Так йо­му ми­ло ди­ви­ти­ся на неї!

    - Не ди­вись! - скрик­ну­ла во­на та й за­ту­ли­ла йо­му очі своєю ру­кою.

    Чіпка - сам не свій… так йо­му лю­бо, що во­на до­торк­ну­ла­ся до йо­го ви­ду своєю біленькою, пух­кенькою РУ­КОЮ… Здається, як­би мож­на, так би й гамк­нув за ми­зин­чик-пальчик, що світив­ся навп­ро­ти світа, як ро­же­ва квітка… Во­на в од­ну мить прий­ня­ла ру­ку. Він зно­ву, осміха­ючись, уп'яв свої очі.

    - Не ди­вись! чуєш?.. а то по­вер­ну­ся! - Та взя­ла ‹вравді й по­вер­ну­ла­ся до йо­го спи­ною.

    Чіпка, як ма­ла ди­ти­на, пе­реліз на дру­гий бік,- та все-та­ки заг­ля­дає в вічі. - А-а-а, осо­руж­ний… при­че­па! не ди­вись, ка­жу! не ди­вись! - Та да­вай йо­го вінком по го­лові й по ви­ду би­ти.

    "Бий,- ду­ма Чіпка,- бий дуж­че… бий хоч цілий вік так, тільки не про­гонь від се­бе… Мені так лю­бо та ми­ло з то­бою!"

    Вона тріпа­ла об йо­го вінок, а він тільки осміхав­ся… Вінок швид­ко роз­си­пав­ся; голівки од квіток по­од-літа­ли; ба­дил­ля во­на ки­ну­ла геть у тра­ву і за­цо­ко­та­ла;

    - Бач, що ти на­ро­бив? Бач, що? Бач?!.-Та, згор­нув­ши попід ліктя­ми свої білі ру­ки,- са­ма вже пос­ла­ла йо­му біси­ки очи­ма…

    Чіпка не ви­дер­жав. Як кіт на ми­шу,- так він ки­нув­ся на неї; міцно-міцно зда­вив її цуп­ки­ми ру­ка­ми, вліпив­ши в що­ку та­кий поцілу­нок, що аж ви­ляс­ки роз­да­ли­ся, на­че хто уд­рав до­ло­нею з усієї мочі.

    - Пу-у-сти… п-у-у-ст-и-и! - зак­ри­ча­ла дівчи­на, пру­ча­ючись. Він її ще міцніше при­гор­тав, по­ки во­на, вип­ру­чавші ру­ку, не маз­ну­ла йо­го по ви­ду… Тоді він ви­пус­тив.

    - Ну, та й уд­ра­ла ж,- аж зак­ру­ти­ло в носії - ка­же він, скри­вив­шись.


    - А чо­го ж ти лізеш, безс­тид­ни­ку? Рад, що са­му дівчи­ну зас­ту­кав на полі, то вже й лізе!..- ка­же во­на. А в са­мої очі - так і сміються, так і гра­ють!

    - Дурна ти… хіба що?

    - Як що? Он, пос­ли­нив… ве-е! - та й ста­ла ви­ти­ра­ти ру­ка­вом що­ку.

    - Не од­ку­сив же,- сміється Чіпка.

    - Ото б доб­ре, як­би од­ку­сив… Тоді б я тобі й очі вид­ра­ла.

    - Якби по­ду­жа­ла.

    - Тоді б по­ба­чив…

    Розмова знов унишк­ла. Во­на ку­дись геть-геть ди­ви­ла­ся, а він - на неї. Повінув вітрець; розірвав дим­час­ту хмар­ку, що зас­ту­ва­ла сон­це; во­но з-під неї ви-пли­ло у своїй пишній красі і об­да­ло їх хви­ля­ми блис­ку­чо­го світу, на­че га­ря­чим зо­ло­тим до­щем оси­па­ло. Жи­та за­ша­мотіли, підніма­ючи до­го­ри свої по­хи­лені ко­лос­ки.

    Дівчина пря­мо гля­ну­ла Чіпці у вічі; як­раз стріла­ся з йо­го очи­ма та, спус­тив­ши вниз довгі й густі вії, за­пи­та­ла: і- Де ти був, що так дов­го те­бе не вид­но бу­ло? чо­му ти сю­ди не при­хо­див?

    - Школи бу­ло,-не приз­нається Чіпка, а сам собі по­ду­мав: - чо­му я її не зустрічав тут?

    - Що ж ти ро­бив? - во­на йо­му.

    - Коло ха­зяй­ст­ва…

    - А в те­бе зем­ля ще де є?

    - Ні, не­ма.

    - А ха­та є?

    - Є.

    - А батько та ма­ти? бра­ти та сест­ри?

    - Одна ма­ти.

    - Де ж ти жи­веш?

    - У Пісках. А ти де?

    - Тобі навіщо?

    - А ти ж ме­не пи­та­ла…

    - Нащо ж ти роз­ка­зу­вав?

    - Скажи хоч: як те­бе зо­вуть?

    - Так, як хліб жу­ють…

    - Чия ти?

    - Батькова та ма­те­ри­на…

    - Чудна ти!

    Він приліг грудьми на зем­лю, підпер своє ли­це обо­ма ру­ка­ми під що­ки та пильно-пильно за­ди­вив­ся на неї.

    - Чи ти справді на­ла­го­див­ся ме­не з'їсти?.. Чо­го ти витріщив очі?

    - Бо хо­ро­ша ду­же…

    Вона осміхну­ла­ся, на­ве­ла на йо­го свої чорні очі -' гла­ди­ла ни­ми, ва­би­ла…

    - Іди вже собі до­до­му… Чо­го ти прий­шов?.. ковт­нуть до­че! не дав вінка доп­лес­ти…

    - Нащо ж ти по­би­ла?

    - Чого ж ти ліз, безс­тид­ни­ку? Геть собі!..- та як пи­хор­не йо­го ру­ки своїми,- так Чіпка й клю­нув но­сом у зе­ле­ну тра­ву. Во­на за­ре­го­та­ла­ся мо­ло­дим та Дзвінким сміхом, мов хто срібло роз­ко­тив по зо­лотій тарілці.

    Не вспів Чіпка підня­ти го­ло­ву, ко­ли чує, щось гу­кає: "Га­лю!.. Га­лю!.. Га­лю!.."

    Дівчина ки­ну­лась, стре­пе­ну­ла­ся. Чіпка ди­виться "то на неї, то в той бік, звідкіля вчув­ся го­лос.

    - Хто то? - пи­тає він.

    - Не знаю! - про­мо­ви­ла во­на. Та як спо­лох­ну­та че­пел­ка, ра­зом зірвав­шись з гніздеч­ка, про­жо­гом пур­хає вго­ру,- так во­на одс­ко­чи­ла від йо­го, і - тільки оком морг­ну­ти - май­ну­ла по­довж жи­та.

    Чіпка підвівся, встав, вип­ря­мив­ся, не спус­кав її з очей… Во­на, як ви­хор, мча­ла­ся гус­тим жи­том - во­но тільки роз­ля­га­ло­ся за нею, як роз­ля­га­ються хвилі під на­тис­ком ду­жої ру­ки, що ке­рує чов­ном. Далі та далі, про­ли­нув­ши че­рез квіту­чу лу­ку, во­на підня­лась на го­ру, ста­ла з очей зни­ка­ти… Чіпка підтюп­цем побіг собі в до­го­ню за нею… Во­на ок­ри­ла­ся за го­рою. Він нап­ру­жив но­ги, на­че до­га­няв злодія; мчав­ся стрілою; мит­тю вис­ко­чив на го­ру, пе­ревів дух, гля­нув на до­ли­ну - і йо­му в вічі ки­ну­лось ось що. Ко­ло ху­то­ра, гін, мо­же, зо двоє від гре­бе­ня то­го са­мо­го згірка, на котрім сто­яв він, під дво­ром сто­яла на­топ­ту­ва­на жінка, нас­та­вив­ши ру­ку над очи­ма від сон­ця, та на всю око­ли­цю гу­ка­ла Га­лю. Дівчи­на бігла пря­мо до жінки та ще зда­ле­ка ози­ва­ла­ся: "Чо­го ви? Я-ось! Ось-осьо- за-раз!.. за­раз…" - Не­за­ба­ром во­на опи­ни­ла­ся ко­ло жінки, та ра­зом обидві й пішли у двір.

    - Ну, те­пер же і я знаю, чия ти! - про­мо­вив го­лос­но Чіпка і ве­се­ло по­вер­нув на­зад.

    Після то­го - не пізна­ти Чіпки: з ли­ця спа­ла дав­ня ту­га, очи­ма не виг­ля­дав сму­ток; став він ве­селіший, привітніший; іноді мож­на бу­ло й пісню по­чу­ти від йо­го… Щас­тя йо­го ма­нить до се­бе, пес­тить, го­лу­бить доб­рою надією; світ йо­му лю­бо усміхається, хоч і ба­чить він у йо­му ли­ха ба­га­то, пла­чу, ле­мен­ту… Він те­пер ди­виться на йо­го не злим оком; прис­лу­хається чут­ким сер­цем; хо­четься йо­му увесь мир об­ня­ти, втер­ти йо­му сльози, ути­хо­ми­ри­ти го­ре…

    Повернеться він до се­бе дум­кою, чує, як у го­лові бо­рю­кається ост­рах з надією: то надія по­ду­жує ост­рах, то ост­рах - надію, Оже надія все-та­ки звер­ху! "А мо­же… всього на світі бу­ває! Ча­сом убо­гий по­ко­хає ба­гач­ку, а ба­гач­ка убо­го­го, та й по­бе­руться…" А страх зно­ву спо­лох­не надію: "Мо­же, мос­каль її па­нові су­до­во­му ко­хає… не по­пус­ти, бо­же! зав'язне, по­марніє свіжий квіт її вро­ди під хо­лод­ним, жов­тим пог­ля­дом су­до­ви­ка… по­гас­нуть ясні очі, поб­лек­нуть ро­жеві ус­та… зах­ля­не ду­ша… Не до­ве­ди, гос­по­ди! не од­на ду­ша зги­не, а ра­зом аж дві! А мо­же…- про­ри­вається на­верх-та­ки надія: -щас­тя, як тряс­ця…" -І очі в йо­го за­ся­ють радістю; сер­це зат­ре­пе­че в гру­дях вільніше…

    З то­го ча­су - по­ле як при­ча­ру­ва­ло йо­го. Пе­ре­бу­де день, два,- та й іде… "Мо­же, хоч зда­ле­ка по­ба­чу, ко­ли не до­ве­деться по­ба­ла­ка­ти…" Хо­дить по по­лю, з ни­ви на ни­ву, від шля­ху до го­ри, від го­ри до шля­ху; всю­ди ни­кає, до всього до­див­ляється. "Отут її впер­ше за­ба­чив… осьдеч­ки вінок пле­ла… ось та місци­на, де сиділи… сю­ди тіка­ла… а це, вид­но, не­дав­но хо­ди­ла, бо свіжий слід…" Ди­вись- не стя­мив­ся й звідки - ви­хо­пи­лась та й по­чим­чи­ку­ва­ла жи­та­ми - тільки оде­жа мат­нається. Чіпка помітив - бе­рег­ти­ся ста­ла.

    - Ач, утек­ла!..- мо­вить він го­лос­но.- Ген-ген уже… за го­рою… Ну, та й дівчи­на ж!!

    І вер­тає він на­зад у Піски, ра­дий та ве­се­лий, що хоч зда­ле­ка по­ба­чив.

    

VII

    

Хазяїн

    

    Ну, а Грицько що?

    Грицько - неп­ро­мах. Як тільки по­чув, що діда у двір бе­руть: "Е-е, ко­ли так, ма­буть, годі на ба­ра­нах їздить, годі за вівця­ми га­ня­ти,- бо не­ве­ли­ка з них ко­ристь… Ось слу­жив-слу­жив, та тільки й то­го, що на мені… Час, ма­буть, про хліб по­ду­ма­ти". По­ду­мав,- та тієї ж та­ки вес­ни й їіоки­нув діда. Ви­хо­ди­ли на за­робітки піща­ни,- по­тяг і Грицько з ни­ми, ски­нув­ши" сО че­рез пле­че ко­су, а за спи­ну - тор­би­ну з су­ха­ря­ми, ли- хеньку сви­ти­ну та не кращі й чо­бо­ти. Невідомі місця, котрі до­ве­лось Грицькові впер­ше 1 У пе­ре­хо­ди­ти, лю­ди, яких їм лу­ча­ло­ся стріча­ти,- усе це ма­ло нез­ви­чай­ний по­шиб на па­руб­ка. На все те він ди­ву­вав­ся, ро­та роз­зя­вив­ши.

    "Ач, як лю­ди жи­вуть! Ач, як бу­до­ви по­му­ру­ва­ли!.. які двері, вікна повс­тав­ля­ли… всього те­бе, як у воді, вид­но! І що то во­но кош­тує?.. Ад­же, як­би узяв цег­ли­ну та пош­пу­рив у шиб­ку, ма­буть би, й за рік не од-ужив за неї!.. Та­ке ба­гатст­во, такі роз­коші!" -ду-в він, про­хо­дя­чи ши­ро­ку ули­цю ве­ли­чез­них ма­га­зинів.

    У ли­ця - справді на ди­во. По обид­ва бо­ки сплош-у $ ‹,0 Чим му­ром ви­тя­гай­сь у струн­ку ви­со­ченні па­ла­ци: і білі - як сніг, і зе­лені - як ру­та, і бла­китні - як ки­тай­ка. Пістро­та ки­да­лась в вічі. Па­ру­бок не знав, на чо­му зу­пи­ниться, на віщо по­ди­ву­ва­тись: чи блис­ку­чи­ми про­ти сон­ця, як криш­таль, две­ри­ма, над кот-. ри­ми висіла або сто­яла по бо­ках здо­ро­вен­на чер­во­на або бла­кит­на дош­ка з зо­ло­тою на­ков­кою або з гар­ним ма­люн­ком уся­кої вся­чи­ни - ма­ши­нерії, оку­лярів, хліба, ков­бас, сви­ня­чих окост; чи дзер­кальни­ми, у чо­ловічий зріст, вікна­ми, з кот­рих ви­зи­ра­ли на ули­цю до ла­ду розс­тав­лені різні зо­лоті й срібні ви­роб­ки, пістрі-\, ли вся­ки­ми кольора­ми ситці, шов­кові саєти бли­ща­ли, м'які ок­са­ми­ти сизіли, чер­воніли, ціле мо­ре роб­ле­них квіток, як живі, ва­би­ли но­са по­ню­ха­ти… По улиці, з од­но­го й з дру­го­го бо­ку, сну­ва­ли ла­ва­ми лю­ди; по се­ре­дині, битій ка­ме­нем, гур­ко­та­ли ка­ре­ти, ко­ля­си, фа­ето­ни, де­рен­ча­ли звож­чицькі дрож­ки…

    І За­робітча­ни про­хо­ди­ли ми­мо ма­га­зи­на з ди­тя­чи­ми цяцька­ми.

    - Дядьку Ос­та­пе!'- обер­нувсь Грицько до од­но­го з своїх: - Що то?

    - Ляльки.

    - Навіщо?

    - Панам на іграш­ки…

    - А дивіться, що то за звір роз­зя­вив так стра­шен­но ро­та, не­мов те­бе з'їсти хо­че? Гляньте - як в роті чер­во­но!.. А зу­би які?! От, як­би та­ко­го ви­пус­ти­ти та піймав він ко­го на зу­би!..

    - Хіба, ти ду­маєш, він жи­вий? То зроб­ле­но з чо­гось.


    - Невже? Де ж та­ки?! Ви гляньте: он як у йо­го очі бли­щать!

    - То що, що бли­щать? І очі йо­му скляні повс­тав­ля­ли…

    - А чо­го ж він та­кий страш­ний? І навіщо ро­би­ти та­ку страш­ну іграш­ку?! - до­пи­ту­вавсь Грицько, приг­ля­да­ючись крізь скло на неї.

    - Та хай йо­му цур! Ходімо… а то ще тут по га­ма­ли­ку за­ро­би­мо.

    Пішли. Од­на­че у Грицька з ума не схо­ди­ла та страш­на лялька. "І що во­но за звіря­ка? - ду­мав він.- Гри­ва тобі - як у ко­ня; а са­мо - бог йо­го знає, на віщо й схо­же! А лю­те, ма­буть?.. Лютіше вов­ка!.. Не­да­ром так ро­та роз­зя­пи­ло, зу­би ви­щи­ри­ло… А чи во­но то мож­на та­ко­го чо­ловікові зло­ви­ти? Нав­ряд чи зло­виш! Во­но, ма­буть, дуж­че від най­дуж­чо­го чо­ловіка… А чи я б то йо­го по­ду­жав? Ні, ма­буть… І Чіпка б, ма­буть, не по­ду­жав… а вов­ка він раз сам на сам оді-гнав від овець… Цього нав­ряд чи од­же­неш… І де во­но за­ве­деться та­ке!.. Гос­по­ди ти мій ми­лий…"

    - Дядьку Ос­та­пе!

    - Чого?

    - Що во­но та­ке за звіря­ка ото? - пи­тає зно­ву Грицько, як пе­рей­шли во­ни ули­цю з ма­га­зи­на­ми та йшли тро­хи глухішою.

    - Та я й знав, як йо­го зва­ти, та за­був!

    - Кого там зва­ти? - пи­тає третій чо­ловік.

    - Звіряку… Там ми ба­чи­ли у вікні од­но­го: гри­ва біла, са­мо ру­де, го­ле, ро­та роз­зя­ви­ло, не­мов те­бе прог­ли­ну­ти зби­рається,- од­мов­ляє Грицько.

    - А хвіст дов­гий?.. на кінці з ки­ти­цею?

    - Еге-ге!

    - То - лев.

    - Лев?! - ви­мо­вив зди­во­ви­же­ний Грицько.- Що ж то во­но за лев?

    - Звір та­кий… Цар над звіра­ми…

    - Цар?! Так ото той цар!! А нес­те­мен­ний тобі царі Уже, ма­буть, що тільки він не ска­же, то ко­жен пос­лу­хає. Бо де йо­го та­ко­го стра­хо­ви­ща не пос­лу­ха­ти?!

    - А звісно. На те він і цар,- од­мов­ля чрловік.

    - Та, ма­буть же, він і здо­ро­вий ду­же, сильний?

    - Авжеж сильний: сильніше від уся­ко­го звіра!

    - Як же йо­го лов­лять та­ко­го? - пи­та Грицько.

    - Як? Звісно - якось-то лов­лять… при­ро­зуміли якось, ко­ли, ка­жеш, дер­жать у хаті.

    - Його, ма­буть, один наш цар тільки й змо­же пійма­ти; а на­шо­му бра­тові-не сікай­ся!-ка­же Грицько.

    - Так! цар тобі ло­ви­ти­ме! - увер­нув дядько Ос­тап.- Пош­ле та­ких, як ти… от і ло­ви!

    - А як по­ку­са? як з'їсть?!

    - То що, що з'їсть?

    - А як я не хо­чу?

    - То го­ло­ву зітнуть…

    - Та як же йо­го та­ке пійма­ти, ко­ли на йо­го й гля­ну­ти страш­но? Вовк який,- та й то­го боїмо­ся… а то ж та­ки та­ке стра­хо­ви­ще, гос­по­ди!

    - Цареві до то­го діла не­має. Ска­за­но: ло­ви! то й ло­ви…

    - А що ж у нас нігде та­ко­го не чут­но, щоб ло­ви­ло­ся?

    - Та во­но у нас не во­диться.

    - А де ж во­но во­диться?

    - Десь за мо­рем.

    - А хіба й за мо­рем є зем­ля?

    - Бог йо­го знає. Вид­но - є, ко­ли цей звір з-за мо­ря…

    - А чо­го ж старі лю­ди ка­жуть, що за мо­рем уже землі не­має, а тільки три ко­ти… на них і зем­ля дер­житься…

    - То, мо­же, во­но там, між ти­ми ко­та­ми, й во­диться! - од­ка­зав третій чо­ловік. Роз­мо­ва на цім обірва­ла­ся.

    Ішли уже за­робітча­ни мовч­ки, но­га за но­гою, ко­жен сам - з своєю дум­кою.

    Вийшли з міста у по­ле на би­тий шлях. Тут уже інші речі кло­по­чуть Грицько­ву го­ло­ву; інші дум­ки за­хоп­лю­ють йо­го сер­це.

    Серед ши­ро­ко­го й прос­то­ро­го сте­пу, рівно­го, як до­ло­ня, над кот­рим но­сив­ся тільки буй­ний вітер та чор­ний во­рон ко­ли-не-ко­ли скри­ку­вав над го­ло­вою, прорізу­ючи дзвінко обвітря своїм ду­жим кри­лом, або сте­по­ва чай­ка ки­ги­ка­ла, з ку­пи­ни на ку­пи­ну зліта­ючи, мов за дітка­ми пла­ка­ла ма­ти,- тут йо­му дум­ка роз­мальову­ва­ла кар­ти­ну за кар­ти­ною… То пе­ред йо­го очи­ма ви­во­ди­ла обс­та­ви го­родсько­го жит­тя, буч­но­го, шум­ли­во­го, клопітли­во­го. Усе те рев­ло та кле­котіло, як во­да в прірві, й ля­ка­ло йо­го своїми роз­ко­ша­ми, біга­ни­ною, ви­гу­ка­ми та вик­ри­ка­ми. Зак­ви­ли­ла чай­ка - і ра­зом пе­ре­нес­ла йо­го дум­ку на се­ло, в ти­ху сільську ха­ти­ну, на­га­да­ла про жінку, про діток… Жіноч­ка та­ка ма­ленька, че­пур­ненька, шви­денька - усе в неї до ла­ду якось, не тільки в хаті, а й у ро­боті: швид­ко во­на по­вер­тається, діло го­рить у неї в ру­ках,- чис­то, глад­ко… Ди­виться він на її ро­бо­ту, а са­мо­го жаль бе­ре, що во­на так пра­цює. Він аж роз­ри­вається, щоб най­більше за­че­пи­ти, най­важ­че са­мо­му зро­би­ти, а жінці щоб мен­ше зос­та­ло­ся, щоб во­на не нат­ру­ди­ла своїх білих ру­чок. Хай ко­ли й ро­бить, то так, не­на­ро­ком, мов для іграш­ки, а не від нуж­ди. А прий­де свя, то, неділя, підуть во­ни у парі до церк­ви; з церк­ви - обіда­ти; після обіда-по­ля­га­ють од­по­чи­ти… А тут - ди­вись: Івась або Ва­силько прилізе, стає диб­ки ко­ло ма­тері, спи­нається їй на ру­ку, не дає задріма­ти.

    - Піди, Іва­сю, піди гра­ти­ся,- ка­же ма­ти,- по­ки та­то задрімає…

    - Ді-ма-ю… ма… - ле­пе­че ди­ти­на.

    А та­то чує це, ди­виться на ди­ти­ну крізь вії й сер­цем радіє…

    Син одс­ту­пив од ма­тері; ди­бає ма­ли­ми но­га­ми до йо­го. Він умис­не по­вер­нув набік го­ло­ву - ско­са пог­ля­дає на ди­ти­ну.

    - Бач, бач! збу­див батька,-ка­же ма­ти,-не дав спо­чи­ти…

    - Бу-див… ци-ти… - од­но ле­пе­че ди­ти­на.

    - А батько візьме пру­та та - аж-аж-аж-а! Ди­ти­на стоїть, пильно ди­виться то на батька, то на матір.

    - Жа-жа!.. жа-жа! - про­мо­ви­ло й собі за матір'ю, за­ма­ху­ючи ма­лою руч­кою ко­ло батько­во­го ви­ду.

    - Ой, ти, су­чий си­ну! за що ти б'єш батька? Ось постій: я те­бе за­ки­ну,-обізвав­ся він; підвівся, бе­ре на ру­ки ди­ти­ну - гой­дає. Ди­ти­на ле­жить-усміхається. Жінка лю­бо-при­яз­но пог­ля­дає то на ди­ти­ну, то на чо­ловіка…

    - Нічого б я у світі не хотів,- шеп­тав він се­ред та­ких ду­мок,- тільки б ха­ту теп­лу, жінку-люб­ку та ма­лу ди­тин­ку! А то б - усе мав… Хліба б ми за­ро­би­ли за літо та й за­жи­ли б цілу зи­му!

    Голублячи та­ку дум­ку у серці, неп­римітне пе­ре­хо­див він безк­раї сте­пи без уто­ми, без­водні довгі шля­хи без пе­ку­чої зга­ги; тільки й ба­жав, щоб швид­ше ста­ти на місце, за­ро­би­ти гро­шей, вер­ну­ти­ся у се­ло, ку­пи­ти дво­ри­ще, оже­ни­ти­ся та й за­жи­ти ти­хим сільським гро­ма­дя­ни­ном.

    - У місті ду­же ба­га­то кри­ку та га­ла­су, а в селі най­кра­ще - і ти­хо й вільно…

    Прийшли во­ни на місце. Грицько не ки­дав­ся своїх. Цілою гро­ма­дою ста­ли во­ни на ко­со­ви­цю сіна, а потім і хліба.

    Легка то­му ро­бо­та й са­ма най­важ­ча, са­ма най­за-барніша, хто її ро­бить по своїй волі, за­люб­ки, хто пес­тить у серці надію, що не­мар­не во­на піде, що че­рез ту ро­бо­ту він за­сяг­не сво­го щас­тя, кот­ре ще й не вид­не, ще не чут­но йо­го й ше­лес­ту, кот­ре десь да­ле­ко-да­ле­ко, ген за скілько­ма ро­ка­ми праці" нуж­ди, вся­ко­го го­ря, ма­лює йо­го дум­ка ро­же­ви­ми квітка­ми надії… і Лег­ко то­му за вся­чи­ну бра­тись,- ро­бить він, як віл, без уто­ми; пра­цює, як ха­зяїн, завж­ди ве­се­лий, покій др ний.

    Так ро­бив Грицько вес­ну й літо. За цілий день ви­пус­кав ко­су. з рук тільки тоді, ко­ли тре­ба бу­ло по­поїсти та вис­па­тись. І спав він ту ко­ро­теньку літню нічку мерт­вим сном, яким тільки спить чо­ловік, ви­мо­ре­ний важ­кою ро­бо­тою. А тільки що світо­ва зо­ря зай­ма­ла­ся, по­чи­нав жевріти схід сон­ця,- зно­ву у Грицько­вих ру­ках зви­ва­лась ко­са, як та га­дю­ка, по рівно­му сте­пу. Ха­зяїн згля­нув­ся на йо­го щи­ру пра­цю, пох­ва­лив йо­го і на­ба­вив тро­хи пла­ту.

    - Либонь ти, Грицьку, маєш дум­ку го­ро­ди та се­ла за­ку­пи­ти, що так на­ля­гаєш на ро­бо­ту! - ка­за­ли йо­му зем­ля­ки-се­ля­ни.

    - А що? - усміха­ючись, пи­тав Грицько.- Чо­го тут ди­виться? Узяв ко­су - че­ши!

    - Гляди лиш, щоб оч­кур не ур­вав­ся,- хто-не­будь щип­не.

    - Не бійсь: не твоєї на­ту­ри! - од­ка­же Грицько та й зно­ву за ко­су,

    Одначе, як не щи­ро на­ля­гав Грицько, як з мочі не рвав­ся, а прий­шло­ся під осінь лічи­ти за­робітки,- тільки сот­ню й налічив!

    "Воно й доб­ре,- ду­ма сам собі,- оже все-та­ки тро­хи. Що ти з сот­нею вдієш? По­га­ненький грунт мож­на ку­пи­ти,- так же до грун­ту ще ба­га­то тре­ба. Де ти, об віщо ру­ки за­че­пиш?.. Хіба на зи­му зос­та­тись?"

    І справді Грицько зос­тав­ся. Се­ля­ни пішли на­зад до­до­му, а він по­тяг далі - до Рос­то­ва. На до­розі зустрів він та­ких, як і сам.

    - А ку­ди? - завж­ди пи­та­ли йо­го по­до­рожні.

    - До Рос­то­ву.


    - Не хо­ди до Рос­то­ву, ходім до Хер­со­ну! - ра­яв йо­му один з них.

    - Чому?

    - Там ма­лий за­робіток, а в Хер­соні на ко­раб­лях ду­же доб­рий.

    - Зате ж далі.

    - На півтиж­ня… То що? Ходім!

    - Та чи ходімо, то й ходімо,- по­ду­мав­ши од­ка­зав Грицько та й пішов з людьми. Прий­шли во­ни у Хер­сон ще за­рані; обійшли го­род, роз­ди­ви­ли­ся; пішли на прис­тань.

    Лиман пе­ред їх очи­ма - скільки за­сяг­ну­ти - лелів; по йо­му, мов ве­ликі па­ла­ци, хо­ди­ли суд­на, бер­ли­ни, бар­ка­си, пло­ти, а між ни­ми й па­ро­хо­ди сну­ва­ли. Лю­ди на прис­тані, як чер­ва, во­ру­ши­ли­ся, біга­ли, уся­ку вся­чи­ну ви­но­си­ли, кри­ча­ли, ґвал­ту­ва­ли.

    - По пол­ти­ни­ку од сотні до­щок! - кри­чав ха­зяїн з пло­ту. На­род біг ту­ди.

    - По три се­миг­ри­ве­ни­ки! - кри­чав з дру­го­го - і на­род, як хви­ля, ки­дав цей плот, пе­ребігав до дру­го­го.

    - По кар­бо­ван­цю день! - кри­ча­ли з суд­на.

    - По кар­бо­ван­цю з чет­вер­та­ком!.. По півто­ра! Усяк вик­ри­ку­вав свою ціну, усяк бігав, як не­са­мо­ви­тий, од од­но­го суд­на до дру­го­го, де більше да­ва­ли; од пло­ту до пло­ту… Стор­гу­вав­шись в ціні, робітни­ки зла­зи­ли на плот або на бер­ли­ну, вий­ма­ли звідти уся­чи­ну і нерідко, по по­яс у воді, ви­но­си­ли на го­ло­вах дош­ки, бо­чон­ки, ка­ча­ли на вірьовках со­ро­кові боч­ки.

    Став і Грицько до од­но­го пло­ту. За день - ма­ло не три кар­бо­ванці за­ро­бив.

    "Еге! - по­ду­мав він,- та це місяць ота­кої ро­бо­ти, то й ба­га­ти­рем ста­неш!"

    Оже - ба! Раз - та­ка ро­бо­та не щод­ня й трап­ляється, а вдру­ге - з кож­ним днем міняється й пла­та за ро­бо­ту: то більшає, як ба­га­то то­ва­ру при­су­не, то мен­шає, ко­ли дві чи три бер­ли­ни… Од­на­че пла­та за день ніко­ли не па­да­ла від кар­бо­ван­ця; за­те більша­ла іноді й до п'яти. Все-та­ки да­ле­ко ко­рисніше ко­со­виці! Грицько радів, дя­ку­вав у душі по­рад­ників. А ро-; бив - як той віл, цілий день; спав на голій землі або) на ко­лод­дях; ус­та­вав тільки що на світ бла­гос­ло­ви­ло­ся та зно­ву за ро­бо­ту брав­ся; навіть ма­ло що й їв, та й то все на хо­ду: пильну­вав, на­до­лу­жав, як би більше за­ро­би­ти!

    Пізньої осені, як уже пло­ти пе­рес­та­ли при­го­ни­ти, а бар­ки та суд­на ко­ли-не-ко­ли при­хо­ди­ли, ро­бо­ти тре­ба бу­ло до­жи­да­ти дня­ми, а не ча­са­ми, Грицько полічив свої ба­риші: дві сотні з лиш­кою ле­жа­ли у йо­го в ки­шені…

    Грицько радів, як ма­ла ди­ти­на. Те­пер йо­го надія, Що. як ви­хо­див на за­робітки, ще тільки мріла­ся, ста­ла рчразніще вис­ту­па­ти пе­ред очи­ма: й ого­род з сад­ком, 1 но­ва теп­ла ха­та мов уже ле­жа­ли у йо­го в ки­шені… "Во­но б та­ке, що й до­до­му час",-по­ду­мав Грицько, та зи­ма зас­ту­ка­ла.

    - Які тут у вас за­робітки зи­мою? - пи­тав він знай­омих хер­сонців.

    - Очерети ко­си­ти,- ра­яли ті. Пішов Грицько оче­ре­ти ко­си­ти.

    - Все ж та­ки хоч на ті гроші про­жи­ву та одяг­ну­ся, а вес­на нас­та­не - за­раз і по­тяг­ну у Піски!

    Минула зи­ма; нас­ту­пи­ла вес­на. Зно­ву за­кипіла ро­бо­та то на прис­тані, то в полі.

    Залишив Грицько дум­ку вер­ну­тись по­весні до­до­му: одіклав на осінь. "А мо­же, тим ча­сом хто надійде з своїх, то тоді уже ра­зом!"

    Грицько не по­ми­лив­ся: прий­шли вес­ною піща­ни; ров­пи­ту­ють - як, що, до чо­го; роз­ка­зу­ють за Піски - хто оже­нив­ся, хто заміж вий­шов, хто умер; роз­ка­зу­ють, як тро­хи кріпа­кам поз­на­чи­ло­ся не­волі, які по­дат­ки…

    - А Чіпка як за­жив, ко­ли б ти знав, Грицьку! - хва­ляться йо­му.

    - А ще не од­ру­жив­ся?

    - Ще. Та дур­ний бу­де, як не оже­ниться… Ма­ти щод­ня $ гт; усе одк­ла­дає та й одк­ла­дає; не­має ка­ри!

    Грицько й то­му ра­дий.

    - Ми з ним пас­ли вівці. Він па­рень доб­рий, та тільки чуд­ний собі. А те­пер, ка­же­те, за­жив? От і доб­ре!

    Витрудив Грицько ру­ки ту вес­ну і те літо; а во­се­ни - вер­нув­ся з своїми у Піски.

    Як тільки прий­шов, за­раз ки­нув­ся ви­шу­ку­ва­ти грун­ту. Тоді їх не труд­нація бу­ла ку­пи­ти: ко­за­ки, по­чув­ши за ку­банські пус­тоші, що каз­на од­да­ва­ла ви­се­лен­цям, ша­рах­ну­ли на Ку­бань. Грицько швид­ко ку­пив ве­ли­чез­ний ого­род з но­вою ха­тою, з повітка­ми, пог­ре­бом, ко­ло­дя­зем. За все те щось півто­ри сотні, чи що. Ку­пив­ши грунт, по­чув се­бе Грицько за­раз іншим, не­мов на ар­шин виріс, на корх по­тов­щав. І лю­ди за­го­во­ри­ли у селі: "От па­ру­бок! от ха­зяїн!" Батьки та ма­тері гост­ри­ли на йо­го зу­би, як на ко­рис­но­го же­ни­ха, л І особ­ли­во убогші. Та Грицько те­пер зовсім інши­ми очи­ма ди­вив­ся на лю­дей: до ба­гачів гор­нув­ся, а на го­ло­ту ди­вив­ся згор­да, Між па­руб­ка­ми він по­во­дивсь зви­со­ка. Як же слу­ча­ло­ся йо­му вий­ти на ули­цю або піти ку­ди на ве­чор­ниці, він за­раз пус­кав їм ма­ну у вічі. Де, мов, ви бу­ва­ли? що ви­да­ли? Що ви знаєте?.. Ось як я був… отам і там!.. Та іноді поч­не верз­ти та­ке, як той мос­каль, що вер­нув­ся в рідне се­ло по біле­ту. Хлопці слу­ха­ють, уха розвішав­ши, ро­ти по­роз­зяв­ляв­ши. А він - та­ке пле­те, що й на го­ло­ву не налізе! Прав­да, дівча­та, пос­терігши відра­зу такі ба­ля­си, по своїй жартівливій на­турі ча­сом і геть-то сміяли­ся з йо­го, при­ши­ва­ли квіт-, ки йо­му при­люд­но; а про­те на са­моті кож­на ду­ма­ла:! "От би за Грицьком бу­ти! Ха­та є, ого­род є, та й гро­ше­ня­та, ма­буть, во­дяться… не тре­ба б на першцщі ду­же й пра­цю­ва­ти… От би доб­ре!"

    Отже Грицько, хвас­та­ючи своєю бу­валістю, пішаю чись своїми дос­тат­ка­ми, сам те­пер ду­мав не про убо­жест­во. Йо­му ба­жа­ло­ся до сво­го доб­ра при­то­чи­ти ще, й жінчи­не, щоб вий­шло од­но, та ве­ли­ке! Отак помірку­вав­ши сам з со­бою, за­си­лає він ста­ростів до най­ба­гат­шо­го ко­за­ка Ло­зи, кот­рий що­ро­ку по­си­лає в до­ро­гу па­ро­виць по де­сять за сіллю та за РДАііже й Ло­за Грицько­вої на­ту­ри. $ Він ду­мав іННІНІ "Р0' сто­го ко­за­ка, не та­ко­го, що ко­лисійДвД~ВІшта­не-ня­тах за вівця­ми бігав, м ' -жг.

    - Ще моя доч­ка не­ба­га­то хліба йїгреїла, си­дя­чи, до­ма,- од­ка­зав Ло­за ста­рос­там.

    Це тро­хи зби­ло пи­ху Грицькові, оса­ди­ло йо­го на­низ. Він при­тих, прис­мирів, навіть зай­шов якось раз до Чіпки, кот­рим по­чав був гор­ду­ва­ти, та не зас­тав до­ма.

    Оселився Грицько на зи­му у чужій сім'ї, у кот­рої ку­пив го­род з уго­во­ром, що во­ни жи­ти­муть до вес­ни У про­даній хаті. Прис­тав у сусіди, хоч і в своїй хаті, та й по­чав роз­ду­му­ва­ти: яку собі жінку бра­ти. Хо­четься й ба­гач­ки; хо­четься, щоб бу­ла й урод­ли­ва… Дов­го він мірку­вав собі, пе­ре­би­рав у думці всіх дівчат на селі,- та сам нез­чув­ся: як і ко­ли за­ко­хав­ся у сідчи­ну най­мич­ку - ве­се­лу, мо­тор­ну й ро­бо­чу дів-ну, хоч і не­ве­ли­ку кра­су­лю.

    Христя - так її зва­ли - зос­та­ла­ся ма­лою після) батька-ма­тері. Ро­дичі, що мож­на бу­ло, роз­нес­ли; ос­та­ло­ся тільки днів на п'ять по­ля, та й тим ору­ду­вав (і Дядько, у кот­ро­го спер­шу во­на й жи­ла. Як підня­лась на но­ги, ба­чить: скільки не ро­би на дядька, нічо­го собі не прид­баєш. Так во­на ки­ну­ла дядька, а са­ма пішла у най­ми. Пе­ре­пе­ли­ха, за­мож­на ко­зач­ка-удо­ва, що жи­ла не­да­леч­ке од Грицько­вої ха­ти, най­ня­ла Хрис­тю. За­жи­ла во­на у Пе­ре­пе­ли­хи, як у се­бе до­ма. Пе­ре­пе­ли­ха бу­ла вже ста­ра лю­ди­на, доб­ра, жалісна. Во­на жи­ла ве­ли­кою сім'єю - з доч­ка­ми, си­ро­та­ми-ону­ка­ми, за кот­ри­ми тре­ба бу­ло приг­ля­ну­ти, на­го­ду­ва­ти, на­поїти. Хрис­тя - мо­ло­да, ве­се­ла, ще­бе­ту­ха, працьови­та дівчи­на - дя­ди­на ще змал­ку не да­ва­ла но­гам та ру­кам її од­по­чив­ку, приз­ви­чаїла до ро­бо­ти. Ха­зяй­ка упо­до­ба­ла най­мич­ку, най­мич­ка - ха­зяй­ку. Збо­ку див­ля­чись - Хрис­тя не най­мич­ка, а доч­ка рідна.

    - Так оця-то Хрис­тя, ни­зенька, чор­ня­венька, не ду­же хо­ро­шої вро­ди дівчи­на, якось не­на­ро­ком за­па­ла Грицькові в сер­це. За­був Грицько про ве­ли­кий по­саг, який ду­мав за­тяг­ти за жінкою; годі ду­ма­ти про якусь нез­ви­чай­ну кра­су,- да­вай ли­ця­ти­ся та же­ни­ха­ти­ся з Хрис­тею… Не­дов­го й тяг­ли­ся їх лю­бощі: після во­до-хрес­тя зас­лав Грицько ста­ростів до Христі, а че­рез тиж­день наші мо­лоді й поб­ра­ли­ся.

    На вес­ну одібрав Грицько у дядька Хрис­ти­ну зем­лю, ку­пив пар­ку биків та корівчи­ну за ос­танні гроші, які за­ро­бив, пло­ти роз­би­ра­ючи, оче­ре­ти б'ючи, та й став тую зем­лю ора­ти, спряг­шись з та­ким же, як і він, не­ба­га­тим ко­за­ком - сусідом. За­жив Грицько ти­хим па­харським жит­тям - хоч не та­ким, яке йо­му за па-уру­боцт­ва дум­ка вис­но­ву­ва­ла, а все-та­ки га­разд-так, як і лю­ди.

    З жінкою Грицько жив мир­но, люб'язно: ні лай­ки, ні свар­ки не чу­ла їх прос­то­ра, ве­се­ла ха­та. В будні обоє во­ни пра­цю­ва­ли; у свя­то - хо­ди­ли вкупі до церк­ви; по обіді-спо­чи­ва­ли або ку­ди в гос­ти­ну хо­ди­ли,, або в се­бе гос­тей прий­ма­ли… І ста­ли во­ни між людьми по­важ­ни­ми ха­зяїна­ми, чес­ни­ми, ро­бо­чи­ми людьми, доб­ри­ми сусіда­ми, нав­ди­во­ви­жу па­рою…

    - От з ко­го беріть, дітки, примір, як у ми­ру жи­ти! - не од­на, не дві матірки ра­ди­ли своїм доч­кам з зя­тя­ми або си­нам з невістка­ми: - з Грицька та Христі… Він зос­тав­ся си­ро­тою й во­на си­ро­тою. А що з них вий­шло? Чес­ною пра­цею он скільки над­ба­ли! Чес­но во­ни й по­жи­вуть йо­го… у ми­ру та в ла­ду, як брат з сест­рою… ніхто з них і не за­му­тить… Од­на в них дум­ка, од­на ра­да… Отак, дітки, тре­ба на світі жи­ти!

    


Частина друга

    

VIII

Січовик

    

    Велике се­ло Піски. Роз­ки­ну­лось, роз­ляг­ло­ся і вздовж, і вшир, і впо­пе­рек на рівній ни­зині, в балці, а пе­ред са­мим се­лом мов хто бо­рош­на на­си­пав - біло­го піску се­ред чор­ної землі. Так, на­че хто білий ки­ли­мок прос­лав, щоб ви­ти­ра­ти но­ги, всту­па­ючи в се­ло. По­се­ред се­ла стоїть не­ве­лич­ка ста­ренька цер­ков­ця, тро­хи пе­ре­хи­ли­ла­ся на один бік і врос­ла в зем­лю. Не тільки покрівля, де-где й реб­ра по­рос­ли зе­ле­ним мо­хом. Про­ти церк­ви, на не­ви­сокім згірку, ве­ли­чез­ний па­лац світить две­ри­ма-вікна­ми… І па­лац оже, вид­но, давній, та ще й за­пу­ще­ний. Стіни по­об­лу­пу­вані - де-где ви­ва­люється цег­ла; покрівля пор­жавіла; у вікнах ши­бок не долічиш­ся. Ма­буть, ніхто не жи­ве в то­му па­лаці, бо й двір не­роз­чи­ще­ний - заріс гус­тою му­ра­вою. Тільки дві про­топ­тані узенькі сте­жеч­ки тяг­нуться че­рез увесь двір до двох не­ве­лич­ких бу­динків - по один і по дру­гий бік па­ла­цу. Все те осу­ну­лось, опус­ти­ло­ся… Так виг­ля­да­ли Піски пе­ред во­лею.

    А літ за півто­ри сотні не тільки цього па­ла­цу, а й са­мих Пісок і сліду не бу­ло. Там сто­яло не­ве­лич­ке сільце, або кра­ще - не­ве­личкі хутірці роз­си­па­лись по балці, як сто­ги сіна зи­мою по сте­пу. Ма­за­нок бу­ло всього, мо­же, хат з п'ять, а то все - зем­лян­ки при самій землі, як мо­гил­ки, повідди­ма­ли­ся. Тільки один ди­мар на­га­ду­вав, що то не бер­ло­га звіря­ча, а людська осе­ля, що бе­рег­ла лю­дей од звіра і од ли­хої го­ди­ни. Зем­лян­ка бу­ла з присінок, схо­жих на рів, та ха­ти - льоху. У хаті бу­ла піч, не мож­на зва­ри­ти їсти та погріти­ся; од­ним од­но віко­неч­ко-ма­ле, як од­ду­ши­на у бджо­ля­ни­ках, виг­ля­да­ло збо­ку на шлях. Не­да­ле­ко від зем­лян­ки сто­яли круж­ком вер­би, мов за­ча­ро­вані дівча­та, а по­се­ре­дині - чорніла яма, обс­тав­ле­на оче­ре­том. То - ко­пан­ка для во­ди. Ого­рожі - ніякої. То те­пер тільки ста­ли го­ро­ди об­го­род­жу­ва­ти, а тоді - ніхто цього і в думці не мав. Зай­вої землі ле­жа­ло не­озор­но пе­ред то­бою й за то­бою… При­ходь, за­ори, скільки хоч - ніхто тобі й сло­ва не ска­же. Хіба тільки сусідній пан пол­ков­ник або сот­ник по­ду­має: "Ло­вись, мов, риб­ко, ма­ла й ве­ли­ка!" По­ки там пан на­ла­го­диться сплес­ти не­во­да, риб­ка собі в за­тиш­ку пло­диться, при­бу­ває, ви­рос­тає… Се­ред пус­тих степів кра­су­ються, як квітни­ки, ве­селі ху­то­ри, присілки, се­ла; де-где вже, по­се­ред се­ла, й церк­ва біліє,- ще зда­ле­ка го­рить хрест на сонці… Так уро­ди­ло­ся ба­га­то сіл і ху­торів кру­гом Гетьмансько­го. Де був ко­лись бір - ста­ло ве­ли­ке се­ло Бірки; се­ред ярів та бай­раків, мов з землі ви­рос­ли, Бай­ра­ки - малі й ве­ликі; там, де ко­лись на ло­щині вов­ки ви­ли та ли­сиці но­ри ри­ли,- кра­сується се­ло Вов­ча До­ли­на. Тоді зас­ну­ва­ли­ся й Піски.

    Оже, як не дав­но Піски нас­та­ли, що вже по­ча­ла -"вивітрю­ва­тись і людська пам'ять про їх нас­тан­ня, та. людська пам'ять не схо­ва­ла то­го: ко­ли і як осе­лив­ся у них за­хо­жий січо­вик Мирін Гудзь. За­хо­ва­ла тільки людська спом­ка, що цей Мирін був уже не­мо­ло­дий чо­ловік, ко­ре­нас­тий, з дов­ги­ми уса­ми, з зак­ру­че­ним за ухо осе­лед­цем та що він ще дов­го після то­го, як осе­лив­ся, не ки­дав сво­го за­по­розько­го зви­чаю - во­юван­ня. "Во­ював,- ка­зав він,- з ляш­нею, во­ював з ба­шею, во­ював з та­тар­вою, а те­пер во­юва­ти­му-з звіром!" І ди­вись: ски­нув руш­ни­цю на пле­че та " по­тяг по­довж по­ля - скільки оком згля­неш… Не­має день, не­має два, іноді й на третій не вид­но. А там - глянь! і не­се шкур п'ять або шість вов­чих.

    Отак Мирін до­ки во­ював, до­ки бив­ся, ру­бав­ся, по­ки й сам не набіг на сво­го звіра, що й йо­го зво­ював. І ніхто дру­гий звір той, як Ма­ри­на Зай­цівна - з піщан-ських-та­ки ху­торів ко­за­ча доч­ка.

    Ішов якось раз Мирін з по­лю­ван­ня до­до­му. Сон­це сто­яло на вечірньому прузі, а ще як ог­нем пек­ло. Вітер по­ди­хав га­ря­чий-га­ря­чий… "До­ход­жу я,- ка­же Мирін,- до Зай­це­во­го ху­то­ра - ви­мо­ре­ний, змо­че­ний по­том. Пи­ти - аж ду­ша го­рить. Ко­ли - зирк! - вис­ко­чи­ла ла­соч­ка з зем­ля­ної но­ри з відер­цем у ру­ках та скік у кру­жа­ло верб, до ко­пан­ки! Як за­ба­чив я відро, то у ме­не аж за­кипіло все­ре­дині… Піду, ду­маю, нап'юся во­ди хо­лод­ної… Іду. А дівчи­на на­хи­ли­лась над ко­пан­кою, бе­ре во­ду та сти­ха співає… Та та­ким же то лю­бим го­ло­сом, та­ким важ­ним співом - аж за сер­це ха­па… Підход­жу я… "Дівчи­но! - ка­жу,- дай лиш во­ди на­пи­ти­ся!" - Во­на гля­ну­ла на ме­не - лю­бе­сенько так… та й співа­ти годі… А мені вже тоді й пи­ти пе­ре­хотіло­ся… В її чор­них, блис­ку­чих очах вто­пи­ла­ся моя зга­га! По­дає во­на мені відро; на­хи­лив­ся я… "А бо­дай те­бе,- ка­жу,- з та­кою во­дою… яка мут­на та не­чис­та!" Та вже хотів був на­пи­ти­ся… Во­на -хвіть відро… Во­ди - як не бу­ло,- тільки ка­люж­ка на землі ста­ла. "Стри­вай­те, стри­вай­те,- за­цо­ко­та­ла дівчи­на,- я дру­ге ви­тяг­ну!" -Та за відро, та до ко­пан­ки… При­хи­ли­лась, ви­тяг­ла. Та вже ж і во­да! хо­лод­на та чис­та, як сльоза… На­пив­ся я,- тро­хи чи не цілісіньке відро ви­дув; по­дя­ку­вав та й пішов… При­ход­жу до­до­му. Що за знак?.. з ума не схо­дить моя дівчи­на: так пе­ред очи­ма й вер­титься… "Що за не­чис­та ма­ти? - ду­маю.-От тобі й на­пив­ся во­ди!.." Пе­ре­хо­дить день,- все од­но, що вчо­ра. Ми­нає дру­гий,- не за­бу­вається… Піду на по­лю­ван­ня,- во­на мені, на­че ма­ра, з-за бур'янів при­вид­жується!! Раз на вов­ка ху­ка дав; уд­ру­ге схи­бив; за третім ра­зом за­ряд у пеньок вса­див… Ов­ва! зовсім здурів…

    - Так во­но ж, ба­чу, тільки на Січі доб­ре ко­за­ку­ва­ти, а на зай­ман­щині - хліб ро­би­ти! - ска­зав сам собі та, діждав­ши неділі, і пішов до Зай­ця на хутір. Роз­ка­зую йо­му свою при­го­ду та ра­зом, ніби шут­кую-чи, й доч­ку сва­таю. Го­мо­ни­мо собі уд­вох… Клик­нув Заєць Ма­ри­ну,- ста­рої не бу­ло, за рік пе­ред тим умер­ла… "Отак і так,-ка­же дочці: -сва­тає те­бе Мирін, Чи підеш?" А во­на-звісно, мо­ло­да, со­ром'язна: "Не знаю",-одка­зує… "А хто ж зна?"-пи­тає батько.- Мов­чить во­на. Так ми уд­вох з Зай­цем ви­пи­ли доб­ре та й спра­ву зро­би­ли. Узяв він та й поб­ла­гос­ло­вив нас. А че­рез тиж­день, у неділю, пішли ми до по­па на По-би­ван­ку та й повінча­ли­ся…"

    З то­го ча­су зар­жавіла січо­ва руш­ни­ця, злігся по­рох, роз­гу­би­ло­ся креміння. Став Мирін Ґудзь по­ле ора­ти та хліб па­ха­ти, а Ма­ри­на - си­на Іва­на ко­ли­ха­ти…

    Серед ши­ро­ких та роз­ло­гих степів, на вільнім прос­торі, ви­ро­щу­вав Івась свою мо­ло­ду си­лу. Кров батьківська, січо­ва, ще змал­ку обізва­ла­ся у жи­лах ма­лої Ди­ти­ни. Най­любішою за­бав­кою бу­ло йо­му бу­ду­ва­ти та ро­зо­ря­ти зем­лян­ки, ва­ли, око­пи, шанці… Чу­ючи од батька страшні при­повісті про війни та по­хо­ди на

    Туреччину, на та­тар­ву, на панів-ляхів,- Івась пе­рек­ла­дав усе те у ди­тячі іграш­ки. Оце зро­бить окіп та й да­вай йо­го роз­вер­та­ти - буцім з бою бе­ре… Батько ди­виться, сміється. Лю­бо ста­ро­му ру­баці зга­да­ти на своїй ди­тині свої мо­лоді літа! Він, бу­ло, Іва­ся й підо­хо­чує: "Ану-ну, син­ку! учи­ся зма­лу: на старість- як нахідка бу­де!"

    Зате ма­ти не ду­же втіша­ла­ся ти­ми страш­ни­ми іграш­ка­ми. Івась у неї був од­ним один. їй тяж­ко й страш­но бу­ло по­ду­ма­ти, що, як ви­рос­те її один­чик, а тут - не дай гос­по­ди! схо­питься яка завірю­ха з ба­шею або з та­тар­вою та зам­че її яс­но­го со­ко­ла боз­на за який край світа,- во­на йо­го, мо­же, більше й не по­ба­чить… Там десь, в чужій сто­роні, се­ред кри­ва­вої січі, зло­же він свою ру­ся­ву голівоньку, а во­на, ма­ти, не зак­риє очей своїй рідній ди­тині: їх хижі ор­ли з гра­ка­ми по-викльову­ють, го­лодні вов­ки-сіро­манці по­роз­но­сять жовті кості… Хіба тільки зо­зулька, не­утішна віщу­ня, при­не­се вісточ­ку, що її син бідо­лаш­ний поліг се­ред чис­то­го по­ля!.. Важ­ко ма­тері, та­ке зга­ду­ючи: гірко та сум­но на душі, бо­ля­че в серці - так, на­че хто шма­то­чок од­ри­ває од йо­го… І Ма­ри­на па­да­ла нав­ко­люш­ки, мо­ли­ла матір бо­жу, щоб ве­ли­ка зас­туп­ни­ця нас­ла­ла мир на її рідну сто­ро­ну і за­хис­ти­ла від на­пасті! Жа­ха­ючись тії страш­ної хур­то­ви­ни, яка тоді час­то й гус­то підійма­ла­ся, ма­те­ри­не сер­це бо­яло­ся, щоб Івась у іграш­ках, бу­ва, не прив­чив­ся до неї. І, ко­ли батько ті іграш­ки підхва­лю­вав. Ма­ри­на гри­ма­ла на батька й на си­на, що збив та­ку кеп­тю­гу ко­ло зем­лян­ки.

    А вве­чері, як не спиться Іва­севі, візьме ма­ти йо­го ру­ся­ву голівоньку у свої ру­ки, цілує, ми­лує і сти­ха, лю­бим го­ло­сом, ма­лює йо­му кар­ти­ну іншо­го жит­тя… жит­тя ти­хо­го па­харсько­го по­би­ту: літньої праці на своїй добрій ниві; зимньої лежні у теплій хаті, що як пов­на ча­ша; се­ред ма­лих діток, що од­но го­во­ре, дру­ге белько­че, а третє у ко­лисці му­ги­че; се­ред доб­рих сусід, що - не дай, бо­же, хво­ро­би - і одвіда­ють, і провіда­ють… не то, що січо­ве то­ва­рист­во, кот­ре всю­ди не­се смерть за со­бою!

    Івась після то­го хи­лив­ся на ма­те­ри­ну руч. На дру­гий день уже він не рив ровів, не ко­пав шанців, не ви­си­пав окопів, не брав їх з бою, а хо­див собі по го­ро­ду або по по­лю та ве­се­ло виспіву­вав.

    Такі речі ра­зом ври­ва­ли­ся у Іва­се­ву го­ло­ву. Ди­ти- на са­ма не зна­ла: що ро­би­ти, ко­го слу­ха­ти. Оце батько роз­ка­же про наїзди на Ту­реч­чи­ну. На дру­гий день Івась і воює з нею. А тут ма­ти, уве­чері, своїм пест­ли­вим го­ло­сом на­шеп­че ди­тині про лю­бов до всього жи­во­го: Івась ки­дає свої боїща та руй­ну­ван­ня, лю­бується кра­сою світо­вою, квіту­чи­ми рос­ли­на­ми, жив-лом уся­ким - пес­тить ко­зачків, со­неч­ко, ко­ників, слу­хає дзвінку жай­во­рон­ко­ву пісню… Гля­не батько на ди­ти­ну: той Івась, та не той! - не ви­си­пає окопів, не риє шанців, не бе­ре їх боєм…

    - А що ж ти, Йва­не, не бе­реш сво­го Бе­рес­теч­ка? - пи­тає батько.

    - Не хо­чу!

    - Чому?

    - Мати не ве­лять…

    - Чому?


    - Кажуть: грішка зма­леч­ку прив­ча­тись, як з людьми би­тись… Тре­ба з ни­ми у ми­ру жи­ти!

    - Бреше ма­ти! То з доб­ри­ми, то й у ми­ру; а а ли­хи­ми - ко­ли їх не вкла­деш, то во­ни те­бе уло­жать… Оже важ­чим здається Іва­севі ти­хе, люб'язне ма­те­ри­не сло­во, ніж су­во­ре та гру­бе батько­ве. Так що, як по­вер­ну­ло Іва­севі на шістнад­ця­тий рік, то він зовсім по­ки­нув іграш­ки у бої та став хо­ди­ти біля волів, до­див­ля­ти­ся до плу­га, до бо­ро­ни. Спер­шу й це все бу­ло хлоп­цеві за іграш­ку, а далі - увійшло у йо­го що­денні кло­по­ти, близько при­па­ло до сер­ця. Став він уже більше нудьгу­ва­ти тоді, ко­ли підла­сий або сірий віл зах­воріє, ніж од при­повістки батько­вої за та­тарський набіг… Ма­ти раділа. Та й батько - не то, щоб лег­ко бу­ло йо­го січо­во­му сер­цю ди­ви­тись, як за­ми­ра­ла в си­нові ли­царська вда­ча, а вже ж і батько не ду­же го­рю­вав від то­го… Кру­гом уже ста­ре ли­царст­во роз­та­ва­ло. Не ста­ло рівност- не ста­ло братст­ва. Ко­зацька стар­ши що ко­лись ви­би­ра­ючи, на її го­ло­ви груд­дям ки-Дйли, щоб не заз­на­ва­ла­ся,- по­за­ди­ра­ла де­пер го­ло­ви

    „гору, а прості ко­зачі до са­мої землі по­на­ги­на­ла… Дря-піліішки, гу'гмЖни­ки, всякі військові то­ва­риші роз­ки-аули свої те­не­та - і, як зайців, ло­ви­ли в них прос­ту тем­но­ту… Не ста­ло уже й гетьма­на. Та й навіщо він "годі, ко­му він тоді здав­ся?! Кру­гом Ук­раїну об­ляг­ло $ панст­во, по­за­ла­зи­ло в са­ме р"0 - 1, "к т° гпйдпппн- у ТГЯгїїімп.гт,., ',"• „-- я_

    - 

    - "Дцматувало її по­лу­мерт­вин труп ле­венці - та вже бу­ло пізно!- Тя

    

    Зажурились наші та вже бу­ло пізно!- Та са­ма зем­ля, кот во­ни дов­ги­ми спи­са­ми ско­ро­ди­ли, своїми кістка­ми засіва­ли, обо­ро­ня­ючись од лю­тих во­рогів, ста­ла для них во­ро­гом, од кот­ро­го при­хо­ди­лось тіка­ти. Підняв­ся струс, біга­ни­на… З од­но­го місця пе­ре­хо­ди­ли лю­ди на дру­ге, шу­ка­ючи долі, ба­жа­ючи панів зди­ха­тись - не чу­жих, а своїх уже крев­них панів! Од панів тіка­ли у ко­за­ки, да­ва­ли військо­вим дряпіжкам ба­са­рин­ки, щоб за­пи­са­ли у "ком­пут ко­за­чий"; а ко­за­ки не вря­ди-го­ди шу­ка­ли лас­ки у панів - біга­ли од ко­зацької стар­ши­ни, про­си­ли­ся "під про­текцію"… А пан і стар­ши­на - як бра­ти рідні! Во­рон во­ро­ну ока не вик­лює. А час­то - сам пан, сам і стар­ши­на… Хто сам собі во­рог?

    (Правда, піща­ни ще бу­ли вільні. Та що з то­го, ко­ли при­хо­ди­лось до­жи­да­ти, що от-от і їх за­ли­га­ють… А кру­гом не­во­ля, кру­гом сум людський - ніко­му по­ра­доньки да­ти. Підня­лись бу­ли за Дніпром гай­да­ма­ки, та й ті по­вер­ну­лись у роз­би­ша­ки, а не справжніх ли­царів. А тут уже чут­ка: Те­ке­ля на Січі по­по­рав­ся!! Роз­тек­ло­ся то­ва­рист­во - хто ку­ди… Одні - в зем­лю; другі - до тур­ка; а треті-на Вкраїну, до плу­га. При­ди­ба­ло їх щось два чи три й у Піски - та не­за­ба­ром і по­мер­ли. Тільки й пам'ятки, що цер­ков по­ча­ли бу­ду­ва­ти… Все це пе­ре­жи­вав ста­рий Мирін, за плу­гом хо­дя­чи; все це пе­ре­боліло йо­го га­ря­че сер­це, ко­ло ха­зяй­ст­ва ну­дя­чись… Зос­тав­ся Мирін сам собі, як па­лець. Як дуб се­ред оси­чок в лісі, так він се­ред піщанської гро­ма­ди. Один один­цем! І син, йо­го крев­ная ди­ти­на, цу­рав­ся батьківсько­го ду­ху!! Сум­не й не­до­лад­не прий­шло­ся січо­ви­кові во­ло­чи­ти жит­тя на старість… І скрізь во­ро­ги - і во­рогів не­має, бо лю­ди по­ниділи: ніхто не хо­че пря­мо міря­тись си­лою! Всю­ди ти­хо, хоч уми­рай… А ще ко­за­ча вда­ча гуч­но одк­ли­ка­ла­ся у ста­ро­му серці; ру­ка шу­ка­ла по­тя­га­тись з во­ро­гом… Так же й во­ро­га, окрім сво­го хатнього, не­має… Сум­но й глу­хо!

    - Пустіє, глух­не наш край! Не­за­ба­ром й запліснявіє се­ред та­кої ка­ла­муті! - ка­зав іноді Мирін, зга­ду­ючи давнє.

    - І по­ряд­ки які те­пер нас­та­ли!? Що во­но за по­ряд­ки?.. Свій сво­го у не­во­лю прав­то­рить… Стар­ши­на ко­зацт­во унівець по­вер­ну­ла… Усі землі посіла… Не­да­ром у пісні співа­ють: "Ой, ду­ки ви, ду­ки, по­за­би­ра­ли ви наші сте­пи й лу­ки!." А те­пер на них чу­жи­ми ру­ка­ми ро­бо­тиз­ну справ­ля­ють… Ой, не так ко­лись бу­ло у нас на Січі - у на­шо­му ко­зацько­му краї! Усі рівні, усі вільні… Сьогодні ти ота­ман, а завт­ра - я! А землі - скільки хоч… Ори, сій, жни, де любішу місци­ну ви­бе­реш… Ска­за­но: во­ля… А те­пер?.. те­пер що?.. Скажіть мені: до чо­го це йдеться?! Ні! не­має доб­ра… не­має - та вже, ма­буть, йо­го ніко­ли й не бу­де! - до­дасть, як гвіздком приб'є, та й за­мовк­не.

    Люди слу­ха­ють, пох­ню­пив­шись. Інші - по­ти­ли­цю скре­буть…

    Трохи зго­дом, од­ди­хав­ши, Мирін зно­ву роз­чи­нає:

    Із ля­ха­ми-па­на­ми ми би­ли­ся, ру­ба­ли­ся, вста­ва­ли, як один чо­ловік… Навіщо? На те хіба, щоб нас на­шою ж стар­ши­ною по­би­то, у не­во­лю по­вер­не­но?! Це на те й вий­шло: на­шим са­лом та по нашій шкурі! Ну, й носіть її, здо­рУві, по­ки ще ціла… по­ки не зде­руть… А че­рез віщо все? Усе че­рез те, що кож­не са­мо про се­бе дбає… Бра­то­ве ли­хо - чу­же ли­хо! Не­має єдності - чорт має й волі! А як­би гур­том заб­ра­ли ко-~ си та шар­ко­ну­ли всю кро­пи­ву… От би - так! Чо­го ди­ви­тесь? Косіть, ка­жу! Косіть, а то гірше бу­де!..? Отак не раз і не два ви­гу­кує, бу­ло, роз­па­лив­шись, п'яненький Мирін своїм сусідам, як пос­хо­дяться де на гу­лян­ку, під неділю або під свя­то.

    Піщани слу­ха­ють, мірку­ють… Дех­то з давніших хлібо­робів і зас­по­рить з Ми­ро­ном: як і в ста­ри­ну доб­ра та ла­ду не бу­ло, а бу­ли тільки бучі, ко­лот­не­ча та сва­во­ля.

    Що ми тоді од ляшні та од та­тар­ви на­ру­ги прий­ня­ли! Що ми терпіли від тур­ка та від мос­ка­ля!.. Та ча­сом і свій брат за­по­ро­жець, як, бу­ло, убе­реться у ха­ту, то й ла­да­ном не ви­ку­риш… Ро­зор був!

    - А те­пер? а те­пер?? - кри­чить Мирін.

    - А те­пер - що? Те­пер, спа­сибі бо­гові, хоч ти­хо… У нас і хліб б, й ско­тин­ка при­бу­ває, і за­хист без­печ­ний… Жи­ве­мо, як і лю­ди!

    - Живете? - кри­чить Мирін.- Нидієте, а не яси-аете! цвіте­те… Та пос­той­те, пос­той­те тро­хи. Бу­де й вам ге, що вед­медівцям! По­пом­нуть і вам бо­ки, -як поділь-Цям!.. Тоді зна­ти­ме­те: чи жи­ве­те, чи ні! По­ба­чи­те… Вид­но вже - відкіль вітер віє…

    - Поки хвалько нах­ва­литься - будько на­бу­деться! - Бевзні! нікчем­ни­ки!.. пеньки го­ло­ваті!! - зак­ри­чить на­ос­тан­ку Мирін та й за­тих­не…

    Ті, що не­дав­но ви­се­ли­лись звідкіль-не­будь до вільних Пісок, по­тяг­нуть ру­ку за Ми­ро­ном. Поч­нуть на всі бо­ки кас­ти­ти те­перішні по­ряд­ки, а най­більше - панів. Ста­нуть роз­ка­зу­ва­ти, як у Гетьмансько­му не тільки пан пол­ков­ник над людьми зну­щав­ся, а як пані 'пол­ков­ни­ця че­ре­ви­ка­ми зу­би й очі ви­би­ва­ла, як по ціло­му тиж­ню у ко­лод­ках мо­ри­ла сер­деш­них дівчат, як їм ко­си різа­ла, го­ло­ву дьогтем ма­за­ла і пір'ям на­ти­ка­ла, як ніхто ні же­нив­ся, ні заміж не йшов, не зап­ла­тив­ши ку­ниці…

    - Та во­но й прав­ду ка­же дядько Мирін,- процідить хто-не­будь крізь зу­би.- Во­но б то й ви­ко­си­ти… та ніко­му!

    Мирін си­дить, на­су­пив­ши бро­ви, чер­во­ний, як жар,- мов­чить. Вид­но тільки, як у йо­го гру­ди то підійма­ються, то опус­ка­ються та як іноді з-під гус­тих брів блис­кає блис­кав­ка…

    Отак пос­по­рять, пок­ри­чать; одні поб­ла­гос­лов­лять, другі прок­ле­нуть тодішні по­ряд­ки та й розійдуться. А на завт­ра - і ті, й другі зно­ву за що­ден­ну хлібо­робську пра­цю.

    - Хто та­ки нас зай­ме?.. Вже ко­ли за гетьманів не зай­ня­ли, то те­пер - бай­ду­же!

    І порп­литься ко­жен собі в гос­поді, як кур­ка на гнізді. Ви­мо­щує, підмо­щує, сми­че, обс­ми­кує, кур­чат ви­сид­жує… Рос­туть Піски - і ба­гатіють… Не вря­ди-го­ди - ди­вись: ні відсіль, ні відтіль, та й вир­веться який за­хо­жий: або з но­вої Січі, з-під тур­ка (бо там віра ту­рецька, зем­ля бу­сур­манська!), або з-за Дніпра, від ляхів - та все на вільні сте­пи, все на вільні сте­пи… Зоп­не курінь, ви­ко­пає зем­лян­ку, візьме жінку та й за­жи­ве ти­хим хлібо­ро­бом. Глянь: зем­лян­ка по зем­лянці, ма­зан­ка по ма­занці - з не­ве­лич­ких хутірців наб­ра­ло­ся ха­ток на ціле се­ло, з ули­ця­ми, з го­ро­да­ми, з сад­ка­ми, з ле­ва­да­ми! Спа­сибі за­по­рож­цям, і цер­ков своя. Не тре­ба вже до чу­жо­го по­па йти ні ди­ти­ни хрес­ти­ти, ні шлюб бра­ти.

    Уже Іва­севі за двад­цять років ми­ну­ло. Па­ру­бок літній - час би вже й про жінку по­ду­ма­ти. Так же батько - не хо­че про невістку й слу­ха­ти. "Мо­ло­дий ще!" - бу­ло ка­же. У си­на вже уси по­зак­ру­чу­ва­лись, а Мирін, аби зга­да­ли про невістку, ка­же: "Ще мо­ло­ко не об­сох­ло ко­ло губів!" Усе ще, мов, чо­гось до­жи­дав ста­рий: не ра­яв си­нові же­ни­тись. Тільки тоді вже, як по­чув Мирін, Що зруй­ну­ва­ли Очаків, клик­нув Ма­ри­ну (си­нові ста­рий січо­вик со­ро­мив­ся про це на­га­ду­ва­ти) та й ка­же:

    - Нічого вже те­пер до­жи­да­ти… Годі! Не так уже поцвіло все - хлібо­робським ле­дарст­вом при­па­ло… Не ко­за­ку­ва­ти вже ні нам, ні дітям на­шим… Не тре­ба нас!! Ми­ну­ло­ся ко­за­че царст­во, нас­та­ло хлібо­робське гос­по­дарст­во… По­ра й си­нові ха­зяїном ста­ти… Час йо­му по­шу­ка­ти дру­жи­ни - своє куб­ло звис­ти!

    А ма­ти - дав­но вже й дівчи­ну наг­ляділа. У за­мож­но­го ко­за­ка Ка­бан­ця бу­ла од­ним од­на доч­ка Мот­ря. Урод­ли­ва, мо­тор­на дівчи­на; працьови­та і нев­си­пу­ща ха­зяй­ка. Ма­ти си­нові: так і так - оте й те ка­зав батько. У Іва­ся аж усміх пробіг по ли­цю. Рає ма­ти си­нові-Мот­рю. А в си­на дав­но вже сер­це он як тіпається, як де зустрінеться з Мот­рею.

    Порадились отак; поб­ла­гос­ло­вив батько з матір'ю свя­тим хлібом Іва­на; важ­ко здих­нув ста­рий; ма­ти зап­ла­ка­ла - і ви­ря­ди­ли ста­ростів до Ка­бан­ця.


    Кабанець доб­ре знав ста­ро­го Ми­ро­на, знав Ма­ри­ну і рід Ма­ри­нин. Все лю­ди чесні, ро­бо­тящі, не во­ло­цю­ги, не п'яниці. Чо­го ще?

    - Як знаєш, доч­ко! - ка­же Мотрі. А Мот­ря стоїть ко­ло печі та в запічку ко­лу­пав-По­чер­воніла, роз­горіла­ся - ще кра­ща ста­ла, ніж бу­ла.

    - Як ма­ти ска­жуть…- од­мов­ляе батькові.

    - А що, ста­ра?-Ка­ба­нець своїй жінці: -Ка­жи ще ти!

    - Та що ж мені ка­за­ти? Ма­ри­на жінка доб­ра… Мирін трош­ки кру­тенький… Та хіба їй з Ми­ро­ном жи­ти?.. А Іван па­ру­бок - хоч ку­ди!

    - Ну, то й будьмо сва­та­ми! - од­ка­зав Ка­ба­нець ста­рос­там.

    Пов'язали мо­ло­дим ру­ки, поб­ла­гос­ло­ви­ли їх свя­тим хлібом з сіллю. Вер­нув­ся Іван з ве­ли­кою радістю: при­нес­ли ста­рос­ти обміне­ний хліб в батько­ву ха­ту.

    Через два тижні повінча­ли мо­ло­дих.

    Зажив Іван Ґудзь з своєю мо­ло­дою дру­жи­ною ти­хо та мир­но, люб'язно - спокійним хлібо­робським жит­тям. Зем­лю па­ше, доб­ро скла­дає. Мот­ря по­ряд­кує з свек­ру­хою в хаті. Жи­вуть - як мед п'ють… А тут уже й дітки пус­ти­ли­ся. По­ро­ди­ла Мот­ря за три ро­ки трьох синів, як со­колів. Є бабі на старість утіха й за­бав­ка І А хлоп'ята справді вда­ли­ся - нівро­ку; один Мак­сим, дру­гий Ва­силь, а третій Онисько - здо­рові, чер­во­но­щокі, повні! Раділо сер­це батько­ве та ма­те­ри­не, на їх див­ля­чись; раділа й ста­ра Ма­ри­на, гой­да­ючи онуків… Один тільиї Мирін на все чо­гось по­ну­ро ди­вив­ся… Од­на­че й вїн час­тенько са­до­вив на коліна до се­бе Мак­си­ма і, по­ки ди­ти­на за­бав­ля­ла­ся йо­го здо­ро­вен­ни­ми си­ви­ми уса­ми, він йо­му роз­ка­зу­вав грізні при­повісті про давні чва­ри…

    Од тих пе­ре­казів січо­ва кров го­лос­но за­го­моніла у серці ма­ло­го ону­ка. Мак­сим по­лю­бив діда більше батька, ма­тері; прий­шлись йо­му до впо­до­би йо­го роз­ка­зи страшні, а іноді й смішні; по­лю­би­лись йо­му дідові ви­чи­ти - ро­зумні, прав­диві, добрі… Упо­до­бав і дід сво­го ціка­во­го й мо­тор­но­го ону­ка. На крайнім по­розі жит­тя од­дав ста­рий своє, літа­ми та не­го­да­ми по­би­те, сер­це малій ди­тині! Старість поб­ра­та­лась з мо­лодістю,- мо­лодість при­лип­ла до ста­рості. Жи­ли од­ним жит­тям; тіши­лись однією втіхою; су­му­ва­ли од­ним су­мом… Ста­рий січо­вик натх­нув свою ду­шу в мо­ло­де­сеньку ду­шу ону­ка!

    

IX

    

Піски в неволі

    

    Та не­дов­го прий­шло­ся Ми­ро­нові втіша­тись своїм ма­лим ону­ком; не­дов­го й ону­кові - дос­лу­ха­тись до дідо­вих пе­ре­казів. Жит­тя кру­то по­вер­ну­ло своїм важ­ким ко­ле­сом - та й зак­ру­ти­ло Піски… в не­во­лю!

    Їхала не­до­ля до ляхів у гості, та за­вер­ну­ла в Піски. Про­нес­ла­ся, як грім гря­нув, чут­ка: піщан од­да­ли ге­не­ра­лові! Під той са­ме час ля­хи за­куй­ов­ди­лись. Затіпа­лось розш­ма­то­ва­не тіло Речі Пос­по­ли­тої, як тіпається індик після то­го, як го­ло­ва од­ру­ба­на. Як не рвав­ся, як не ки­дав­ся га­ря­чий Кос­тюш­ко, щоб роз­бу­ди­ти чо­ловічу ду­шу в пансько­му тілі,- нічо­го не вдіяв… Він прок­ляв тоді вельмож­не шля­хетст­во, що до­ве­ло от­чи­ну до смерті, натк­нув­ся з го­ря на свою смерть, швир­го­нув геть від се­бе, як більше не потрібну, гост­ру шаб­лю-і зак­ри­чав не своїм го­ло­сом: "Ка­пут Польщі!.." Од­гук­нув­ся той крик да­ле­ко-да­ле­ко - аж у са­мих Пісках… Дос­та­ли­ся Піски па­нові Польсько­му… Що ж то за пан? Хто він? де він узяв­ся?.. Ка­жуть би то, що то був не­ба­га­тий шлях­тич - з тієї "го­ло­пу­зої шлях­ти", кот­ра у Польщі, за па­ну­ван­ня маг­натів, кишіла по їх дво­рах, пи­ла їх ме­ди; ви­на, око­ви­ту, їла хліб, над­ба­ний "хлопст­вом", тан­цю­ва­ла під панську му­зи­ку, ви­би­ра­ла вельмож­но­го маг­на­та - сво­го пат­ро­на - в уряд, у сей­мові пос­ли, їзди­ла з ним по сей­ми­ках та сей­мах, кри­ча­ла, ко­ли хотів її вла­ди­ка: зго­да! а підчас го­то­ва бу­ла за сво­го хлібо­да­ра ви­тяг­ти з піхов гострі шаблі - і роз­ли­ва­ти бра­терську кров… Гультяї, сва­вольни­ки, дар­моїди, во­ни іноді зрад­жу­ва­ли па­на, пе­ребіга­ли до дру­го­го, кот­рий більше ви­ко­чу­вав їм п'яно­го трун­ку, кот­рий роз­ки­дав їм за­роб­лені хлопськи­ми ру­ка­ми гроші… Маг­нат лю­тив­ся, роз­су­по­ню­вав свою ка­лит­ку, ки­дав п'яній зграї зо­лоті червінці, пе­ре­ма­ню­вав ни­ми щи­рих прис­луж­ників від третього маг­на­та, за­во­див­ся з тим, що пе­ре­ма­нив йо­го, ба­жав помс­ти­ти­ся… і зно­ву роз­ли­ва­ла­ся, шуміла річка братньої крові… Та так не раз, не два- та­ке жит­тя тяг­ло­ся цілі довгі віки шля­хетсько­го па­ну­ван­ня, аж по­ки Польща впа­ла, роз­ша­та­на ру­ка­ми сво­го без­пут­но­го вельмож­но­го шля­хетст­ва… Маг­на­там же - бай­ду­же!.. У них бу­ло землі неміря­но: бу­ли ху­то­ри, се­ла, навіть цілі го­ро­ди - не де­сят­ки, а сотні сел по нашій розкішній Ук­раїні, скрізь - скільки оком зглянь - од Ся­ну аж до Дніпра ши­ро­ко­го; у тих ху­то­рах, се­лах та го­ро­дах жи­ло де­сят­ки, сотні ти­сяч лю­ду, з здо­ро­ви­ми до праці ру­ка­ми, котрі, на­че сам бог, розгнівав­шись, при­су­див тру­ди­ти на од­но­го вельмож­но­го дар­моїда… Маг­на­там бу­ло - бай­ду­же! За­те ур­ва­ла­ся нит­ка "го­ло­пу­зим"… То бу­ло у па­на в дворі- і си­тий він, і п'яний; а те­пер-не тре­ба вже па­нові кон­ниці, пікінерів, жовнірства: він те­пер роз­ко­шує у Па­рижі, в Римі, в Ба­дені… Що ж бу­ло ро­би­ти тим го­лод­ним ро­там, котрі приз­ви­чаєні до гу­ля­нок, до сва­волі, а не до праці?.. Чим йо­го й де йо­го го­ду­ва­ти­ся, обу­ва­ти­ся?.. "Го­ло­пузі" сип­ну­ли по всіх усю­дах… По­ро­би­лись око­но­ма­ми, уп­ра­ви­те­ля­ми, по­се­со­ра­ми не­ве­лич­ких маєтків, а де­які поб­ра­лись на служ­бу. По-Дриб­зав піхту­рою і пан Польський з бист­рої Стирі аж До са­мої хо­лод­ної Не­ви… Заліз у який­сь полк, тер­ся по пе­редніх вельмож, по­ки та­ки до­тер­ся до ге­не­ра­ла… І До Пісок!

    Не вспіли піща­ни оду­ма­тись, як приїздить сам вельожний у Піски,- та ще й не сам, а з якимсь жид­ком - обтіпа­ним, обс­ми­ка­ним, у дов­го­по­ло­му, зай­ол-за­но­му ба­ла­хоні, у яр­мулці на го­лові, у па­тин­ках на но­гах… Хто зро­ду не ба­чив жи­да, не знав, на ко­го більше ди­ви­ти­ся: чи на ге­не­ра­ла, чи на йо­го жи­да, що хо­див за ним слідом - мов при­ши­тий до ге­не­ральських хвос­тиків…

    Генерал про­чу­мав піщан пер­ший.

    - Тепер уже ви не ко­за­ки,- ска­зав він, зібрав­ши гро­ма­ду.- Годі вам гай­да­мацт­во пло­ди­ти! Те­пер ви мої… За мої щирі пос­лу­ги са­ма ца­ри­ця по­жа­ло­ва­ла мені Піски…

    - Як це? що це? з якої це речі?? - за­гу­ла гро­ма­да, як гу­де мо­ре пе­ред бу­рею.

    Мирін одрізнив­ся од гро­ма­дян. Вис­ту­пив з ла­ви, підійшов до ге­не­ра­ла.

    - То це,- ка­же,- так?! Це вже й до нас ру­ки прос­тя­гаєте?.. Уже й на вільні сте­пи по­ра?.. По­ма­гай­бі!.. А хіба там за­бу­ли, який уго­вор ма­ли? га?.. за­бу­ли??.

    Генерал тро­хи по­дав­ся на­зад, пильно ди­вив­ся на

    Мирона; з-за ге­не­ральської спи­ни виг­ля­да­ла пе­ре­ля­ка­на жидівська пи­ка з пей­са­ми… Лю­ди по­то­ропіли… Ти­хо… ніхто ні па­ри з уст… Ге­не­рал чув, як тіпа­лось сер­це в Ми­ро­на…

    А Мирін про­ка­зав ото ге­не­ра­лові та до гро­ма­дян:

    - А що, лю­ди добрі? Не я вам ка­зав? Не я вам про­ро­ку­вав?.. От­же - радьте те­пер! Се­ля­ни, як жу­ки, за­гу­ли…

    - Не діжде! Довіку не діжде!.. Щоб ми ро­би­ли?.. щоб ми йо­му слу­жи­ли?.. Не діждеш, ля­ше!! Ге­не­рал не ви­терпів.

    - Молчать! - зак­ри­чав він, ще й но­гою туп­нув. Жу­ки при­тих­ли… По­су­ну­лись на­зад тро­хи… Ми­ро­ва. не вид­но… Мирін під шар­па­ни­ну десь дівся… А ге­не­рал, мов по ко­манді, вик­ри­кує:

    - Земля моя!.. цід-мої!.. івсе моєї!.

    - Брехали тво­го батька си­ни, та й ти з ни­ми! -. хтось йо­му зсе­ре­ди­ни-Як хто прис­ком ки­нув на вельмож­но­го! Підско­чив до ла­ви, зацідив по уху пе­реднього - той аж стов­бу­ра став, зак­ри­чав на зво­щи­ка, пхнув у по­воз­ку жи­да, що вже дав­но вертівся ко­ло по­воз­ки, вско­чив сам - і тільки ку­ря­ва вста­ла…

    Крайній підвівся, пок­рек­тав, підняв з землі шап­ку, по­чу­хав за ухом і обізвав­ся до то­ва­ри­ша:

    - Оце так!.. Оце поз­до­ров­кав­ся!!

    - Чом ти йо­му зубів не полічив? - за­го­моніли кру­гом, з усіх боків.

    - Еге… чом! Ко­ли він-біси йо­го батькові-не вздрів, звідкіля й ви­хо­пив­ся!..

    - Чому ж ти йо­го хоч на по­воз­ку не підса­див? - жар­тує хтось зсе­ре­ди­ни.

    - Тому, що за твоєю спи­ною не хо­вав­ся! - од­ка-зав з оби­дою крайній.

    - Зате ж він те­бе й ох­рес­тив, що ти на­пе­ред лізеш!

    - Охрестив!!, о-го-го… го-о, го-о!.. То справді -' ох­рес­тив!..- ре­го­че гро­ма­да.

    З то­го ча­су край­нього проз­ва­ли Хре­ще­ни­ком: Хре­ще­ник та й Хре­ще­ник.

    - Та бу­де вам! годі! - гу­кав чо­ловік з чор­ни­ми уса­ми, а з си­вою, як лунь го­ло­вою.- Є чо­го ре­го­та­ти­ся!.. Кажіть кра­ще: що ро­би­ти?

    Регіт за­тих. Гро­ма­да за­го­моніла:

    - Та ми й до Києва… ми й у сто­ли­цю… ми до са­мої ца­риці!.. Що це за на­пасть? Де ця про­ява ви­рис­ка­лась?..

    Приходять до Ми­ро­на ра­ди­тись: що ро­би­ти, як би кра­ще…

    - Чи не з'їзди­ли б ви, Ми­ро­не, у сто­ли­цю розвіда­ти… Що це за при­че­па та­ка звідтіля вир­ва­ла­ся? Чи не пе­реп­ро­си­ли б там ко­го?


    - Щоб я їздив? щоб я про­сив?? - зак­ри­чав Мирін не своїм го­ло­сом.- Та кра­ще я всю свою сім'ю під тур­ка ви­ве­ду! Лег­ше в бу­сур­манській землі зог­ни­ти, ніж у се­бе до­ма, в панській не­волі, про­пас­ти…

    Громада пішла від Ми­ро­на ні з чим, мірку­ючи та су­му­ючи…

    Зажурився й ста­рий січо­вик. Не їсть, не спить… "Син… ону­ки… своя кров… своє доб­ро… зем­ля… ху­до­ба… усе, усе в не­волі!.." Так шеп­тав ста­рий, по дво­ру хо­дя­чи. Не знає, де місце знай­ти!

    Коли це - од­но­го ве­чо­ра про­пав ста­рий. Не­має но­чу­ва­ти, не при­хо­дить уранці, не йде обіда­ти, не вер­тає й над­вечір… Де він? Де ста­рий січо­вик Мирін Ґудзь?.. Чи не ба­чи­ли? чи не чу­ли?.. Ніхто ні чув, ні ба­чив. Пе­ре­хо­дить день; ми­нає дру­гий, третій… як крізь зем­лю про­ва­лив­ся! Ма­ри­на - пла­че. Син - су­мує. Невістка - як з хрес­та зня­та. Діти - і ті при­тих­ли, мов і в хаті не­має…

    А ге­не­рал тим ча­сом не си­дить, зло­жив­ши ру­ки, не до­жи­дає, по­ки піщанська гро­ма­да са­мохіть підста­вить під яр­мо шию: "Ори, мов, вельмож­ний па­не!" Ге­не­рал знає, що во­ла тре­ба приз­ви­чаїти, щоб, ко­ли ска­жеш: "ший!" - він шию підста­вив… А по­ки то він об­хо­диться, тре­ба йо­го си­лою не­во­ли­ти… Ге­не­рал своє ро­бить…

    То немічний дбає за си­лу, а "ге­не­ра­лові - що? По­ко­тив у Гетьманське, роз­ка­зав, який бунт підня­ли піща­ни, як не­уваж­но прий­ня­ли ца­ри­ци­ну ми­лость, обізвав їх за це бид­лом, га­дю­ка­ми,- нєх їх дзяб­ли візьмуть!.. А на дру­гий день зно­ву приїхав у Піски,- та тільки вже не вдвох з жи­дом. Ще чуть зо­ря зай­ма­ла­ся, у Піски всту­па­ла мос­калів ро­та. На­летіла на Піски, як са­ра­на на зе­ле­не по­ле, та й ки­ну­лась усе жер­ти, усе тро­щи­ти…

    Піщани та­ко­го не сподіва­ли­ся. По­то­ропіли, самі не зна­ли, що по­ча­ти… По­ви­хо­ди­ли з хат; зби­лись у ку­пу, як ота­ра під дощ, ко­ло церк­ви; пос­ла­ли за ба­тюш­кою, щоб одп­ра­вив мо­ле­бень. Ба­тюш­ка по­бо­яв­ся - не пішов. Тро­хи-пот­ро­ху піща­ни зак­ри­ча­ли, заґвал­ту­ва­ли, що во­ни ляш­кові довіку не по­ко­ряться, що від ляхів діди та батьки їх тіка­ли сю­ди на сло­бо­ди, а те­пер ляшків сю­ди на­си­ла­ють па­ну­ва­ти! Мо­же б ще дов­го ґвал­ту­ва­ли, ко­ли б прик­ла­да­ми ротів не заціпи­ли…

    Порозганяли їх по домівках. Як сха­ра­пуд­же­на ота­ра, ки­ну­лись во­ни врозтіч… хто ку­ди! Дех­то в другі се­ла; інші в ліси та бо­ло­та; а де­які аж на піч по­за­ла­зи­ли… Та­кий сум, на­че на се­ло бо­жа ка­ра впа­ла або та­тар­ва най­шла… Над­ворі більше жінок вид­но; а чо­ловіки, які бу­ли до­ма, бо­яли­ся з ха­ти й но­са витк­ну­ти. Ко­жен сидів - як той кріт у норі…

    Такий пе­ре­по­лох - ге­не­ра­лові на ру­ку ковінька. Він без­печ­но хо­див з ха­ти в ха­ту - ро­бив усьому своєму доб­ру пе­ре­пис. Лей­ба на пальчи­ках ти­хо слідку­вав за па­ном, як вірний со­ба­ка за стрільцем. На ніч поїдуть у Гетьманське, а на ра­нок - зно­ву у Пісках. Пи­ше та й пи­ше…

    Поки ге­не­рал пе­ре­пи­су­вав своє доб­ро, спра­вив­ся й Мирін. Тижнів там че­рез два, чи що, вер­нув­ся він до­до­му - зас­ма­ле­ний сон­цем, увесь при­би­тий пи­лом.

    - Не жу­рись, си­ну! - скрик­нув ста­рий, увійшов­ши в ха­ту,- за­був і поз­до­ров­каться.- Ось тобі -на! По­ки світа-сон­ця, ко­за­ком бу­деш… А ті, що не слу­ха­ли ме­не, дур­но­го,- хай те­пер, як самі зна­ють! - та й віддав си­нові до рук бу­ма­гу.

    Мов сон­це всту­пи­ло у ха­ту. Такі всі раді, ве­селі… І Мирін вер­нув­ся, й во­лю приніс! Те­пер їх ніхто не при­си­лує ні пан­щи­ною, ні чин­шем…

    Як же довіда­лись про бу­ма­гу піща­ни,- да­вай уве­чері, крадько­ма, до Ми­ро­на біга­ти: роз­пи­ту­ва­ти, ди­ви­тись…

    - А що?.. А як?..

    - А так - як ба­чи­те! - ка­же Мирін.- Хто за­пи­са­ний "в ком­пут",- той довіку вільний, і сім'я йо­го, на­щад­ки йо­го навіки вільні; а хто не за­пи­са­ний,- то­му ге­не­ра­ло­вим бу­ти…

    Як по­чу­ли та­ке піща­ии… ба­теч­ки! Що б йо­го да­ти, як би йо­го зро­би­ти, щоб тільки за­пи­са­ним бу­ти?.. На лю­дях і смерть крас­на. А то - як-та­ки: од­но­го се­ла лю­ди, од­на­ко­во жи­ли, вкупі хліб-сіль діли­ли, вкупі ро­би­ли… а те­пер: одні-вільні, другі-невільні!!! Одні за­пи­сані в який­сь "ком­пут", другі за­пи­сані (не­да­ром він пи­сав!)… за ге­не­ра­лом!.. Хто ж ту­ди за­пи­са­ний? хто сю­ди? Хто роз­бе­ре?.. Біда та й годі!

    Генерал розібрав. Не­дур­но ж він тер­ся щось з місяць у Гетьмансько­му - об­би­вав у стар­ши­ни по­ро­ги; не­да­ром своїми но­га­ми об­хо­див кож­ну хат­ку у Пісках…

    Що це за знак: то піщан роз­го­ни­ли, а це війт по се­лу біга - за­га­дує на завт­ра усім ха­зяїнам до церк­ви зби­ра­тись? "Уже вп'ять якась но­ви­на!" - мірку­ють піща­ни. А про­те - пос­хо­ди­лись.

    Рано ще. Сон­це тільки що схо­пи­ло­ся, та та­ке пе­ку­че, сер­ди­те, мов хто не дав йо­му вис­па­тись. Аж душ­но піща­нам… Сто­ять во­ни на цвин­тарі, го­мо­нять… Ко­ли, тро­хи, зго­дом, на шля­ху щось за­куріло… за­те­ленькав го­лос­ний дзвінок. Сер­це у кож­но­го на хви­ли­ноч­ку ста­ло, а далі - дуж­че затіпа­лось… Поп­ри­ти­ха­ли усі; пос­ла­ли очі на шлях… "Пру-у!" Коні спи­ни­лись ко­ло бра­ми. Гро­ма­да за­во­ру­ши­лась, за­тов­пи­лась. Ко­жен знав, хто то приїхав, і ко­жен по­су­вав­ся впе­ред своїми очи­ма по­ба­чи­ти.

    З по­воз­ки вис­ко­чив ге­не­рал, як слід ге­не­ра­лові: у мун­дирі, в палєтах, срібний по­яс з ки­ти­ця­ми стя­гу­вав тон­кий пе­рех­ват. За ге­не­ра­лом виліз з по­воз­ки який­сь па­нок - ни­зенький, ста­ренький, згорб­ле­ний тро­хи, а за пан­ком- Лей­ба, ге­не­ральський жид. Мос­калі вист­роїлись не­да­ле­ко за цвин­та­рем, на ви­гоні. Ге­не­рал перш усього підійшов до них, привітав­ся. Мос­калі йо­му за­гел­ка­ли, мов інди­ки. Далі пос­ла­ли Лей­бу за ба­тюш­кою - мо­ле­бень слу­жи­ти… Ба­тюш­ка- як з землі виріс. Одп­ра­ви­ли й мо­ле­бень. Тоді ста­ренький па­нок, що з ге­не­ра­лом приїхав, да­вай піща­нам ви­чи­ту­ва­ти: за які й за які пос­лу­ги "по­жа­лу­ва­ли" їх ге­не­ра­лові та хто з них за­пи­са­ний в "ко­за­чий ком­пут", а хто в ге­не­ральський "реєстр". Кож­но­го ха­зяїна ви­чи­ту­вав та вик­ри­ку­вав… і не по­ми­лив­ся! Ко­заків - тільки жменька; а ге­не­ра­ло­вих - повнісінькі Піски!

    Як піднімуть тоді ге­не­ра­лові ба­талію!.. Де той і страх дівся?!

    - Ми все; усе по­ки­даємо!.. до­чис­та усе!.. грун­ти, й ха­ти, й ху­до­бу… піде­мо шу­ка­ти іншо­го краю… кра­щої сто­ро­ни… волі!!

    Ґвалт, ле­мент та­кий - аж у дзвіниці гу­де.

    Козаки тим ча­сом ста­ли одрізня­тись. По­ви­хо­ди­ли з гур­ту та й по­тяг­ли до­до­му, жінкам хва­ли­тись, що їх те­пер ніхто не зай­ме, бо во­ни й діти їх довіку вільні.

    Зосталися на цвин­тарі одні ге­не­ра­лові. Дов­го во­ни ґвал­ту­ва­ли, кри­ча­ли, що от за­раз же та­ки все по­ки­да­ють та й підуть… Ге­не­рал да­вай їх утіша­ти, що те­пер во­ни йо­му не­потрібні, що він їх не бу­де на­сильною ро­бо­тою мо­ри­ти - на пан­щи­ну га­ня­ти…

    - Ви мені да­вай­те ото­го й то­го, по скільки там, та платіть чинш за зем­лю, а там - живіть собі, як самі знаєте! Мені з ва­ми не жи­ти: моє місце у сто­лиці… Що слід, од­да­вай­те Лейбі: він у ме­не на ха­зяй­стві зос­та­неться…

    - Служилем яс­но­вельмож­не­му па­ну,- увер­нув Лей­ба, пе­ре­ги­на­ючись,- з ма­лих лят і бен­де служінь до коньця ме­го жіця.

    - Вєм, Лей­бо, вємі ти єстесь шля­хет­ни жид,- од-ка­зав ге­не­рал.

    - Так прис­таєте? - обер­нув­ся зно­ву до гро­ма­ди.

    - Щоб ми пла­ти­ли за свою зем­лю?.. Щоб ми да­ва­ли?.. За віщо?! Ні зро­ду-віку! - зак­ри­ча­ла гро­ма­да.

    - Як знаєте… Ко­ли не хо­че­те пла­ти­ти, я вас по­же­ну на пан­щи­ну… Даю вам день-по­ду­ма­ти: що для вас зручніше. Чуєте? Шсля­завтрього щоб я знав!

    Та й поїхав собі. На цвин­тарі підняв­ся ґвалт ще більший… Усі вик­ри­ку­ва­ли, що по­ки­да­ють… З тим і розійшли­ся. Прав­да, де­які, га­рячіші - душ, мо­же, з де­сять - по­за­би­ра­ли тор­би на плечі та й по­тяг­ли шу­ка­ти вільної сто­ро­ни… А реш­та - зос­та­ла­ся. Ку­ди йо­го? як йо­го? Во­но б то й тяґу да­ти, п'ята­ми на­ки­ва­ти,- та як гля­нуть во­ни на свої ха­ти, са­доч­ка­ми зак­ра­шені, на свої засіяні по­ля, що зе­леніють навк­ру­ги се­ла; як зга­да­ють, як біля них, мов біля ди­ти­ни, свої ру­ки хо­ди­ли; як зду­ма­ють про­ща­тись з ста­рим гніздом, де, мов­ляв, і ви­лу­пив­ся, й ви­го­ду­вав­ся, зріс, і по­сивів,- з батьківськи­ми мо­ги­ла­ми… Шко­да їм ста­не рідної сто­ро­ни; страш­но невідо­мої, тем­ної, як ніч, бу­дущй-ни… Та й зос­та­ли­ся - до-слуш­но­го ча­су!

    Приїздить ге­не­рал.

    - А що? як?

    - Та ми вже вам, па­не, да­мо, чо­го там тре­ба, тільки не зачіпай­те нас!

    - Добре, хлопці! доб­ре! Так би дав­но… Покірли­ве те­лят­ко дві мат­ки ссе. От вам на мо­го­рич! - вий­няв зо­ло­то­го, по­дав край­ньому.

    Лейба кру­тив­ся ко­ло па­на, не знав, з яко­го бо­ку підсту­пи­ти. Ге­не­рал помітив.

    - Що тобі, Лей­бо, тре­ба? - пи­тає.

    - Нєх яс­но­вельмож­ни пан бен­де лас­кав,- же­би хлопі не єдней го­ральні нє бу­до­валі, не теж жад­ней карч­ми не тржи­малі!

    - Та ще, слу­хай­те - ось що. Щоб ніхто з вас більше ні горілки не ку­рив, ні шин­ку­вав! Ви мої - й ши­нок бу­де мій. Ось вам Лей­ба й горілки на­ку­рить.

    Піщани по­чу­ха­ли по­ти­лиці. Во­ни до­га­да­ли­ся, що це тільки по­ча­лось - ось що!!!


    Попрощався ге­не­рал з ни­ми. Сіда­ючи у візок, гук­нув: "Глядіть… бе­режіть мені Лей­бу!" Та тільки йо­го піща­ни й ба­чи­ли.

    Лейба зос­тав­ся на ха­зяй­стві. Че­рез місяць при­ко­ти­ла в Піски ве­ли­ка-ве­ли­ка бу­да,- піща­ни зро­ду та­кої не ба­чи­ли; $ в тій буді-Лей­бр­ва жінка­и­иси­де­нят з_де­ся­те­ро. од­но од­но­го­мен­ше. Ге­не­рал оді бря й.іійй. бі. на край се­ла, гу­ля­ще місде­ва­гаіто аоп'щвЛот­Код-на ви­со­ких стов­пах бу­ди­но­чок і став шин­ку­ва­ти. ~

    Пішло усе ттд-тарт'му та по-давнтіЛмуКр'заіщ й ге­не­ра­лові-Жй'ли собі в ми­ру, спокійно, ти­хо; ора­ли зем­лю, засіва­ли, жа­ли, ко­си­ли, мо­ло­ти­ли; зби­ра­ли Доб­ро, ху­до­бу; діток пло­ди­ли - рід ши­ри­ли… Прий­шло у Піски ще кілька душ за­хо­жих та й осе­ли­лись між се­ля­на­ми. Ге­не­ра­лові да­ва­ли Лейбі - чи то пак ге­не­ра­лові - од­сип­но­го тро­хи, пла­ти­ли не­ве­ли­кий чинш, та самі й собі по­ряд­ку­ва­ли, як зна­ли. Звик­ли піща­ни до Лей­би. При­вик Лей­ба до піщан. Ста­ли во­ни до Лей­би в ши­нок хо­ди­ти - мо­го­ри­чу пи­ти. Ко­зачі шин­ки об­ми­на­ли, бо в Лей­би горілка де­шев­ша… Став Лей­ба нуж­ний чо­ловік на селі!

    І Лейбі - нівро­ку! З дов­го­по­ло­го, зас­мальцьова­но­го, де­ми­ко­то­но­во­го ба­ла­хо­ну уб­рав­ся Лей­ба в чор­ний лас­ти­ко­вий; і Сур­ка Лей­бо­ва хо­ди­ла не та­кою зай­ол-за­ною, як приїха­ла; і Лей­бові діти - не такі мир­шаві та шо­лу­диві… Є в Лей­би - не знать де він й узяв її - і ко­за з ко­зе­нят­ком; біля Лей­бо­вої ко­ро­ви хо­дить уже най­мич­ка Гап­ка; завів Лей­ба й па­ру шкапійок… За­жив Лей­ба з піща­на­ми… ска­зав би: як у Хрис­та за па­зу­хою,- ко­ли б Лей­ба у Хрис­та вірив. А то Лей­ба - "невіра"; Лей­бові пред­ки над Хрис­том зну­ща­лись… Бу­ло іноді за те Лейбі, як підоп'ють піща­ни! Та не так Лейбі, як Лей­бо­вим дітям… Не раз ґвал­ту­вав Лей­ба, що хлопці йо­го дітяміови­ри­ва­ли пей­си­ки, по­на­ма­зу­ва­ли са­лом гу­би, що - а(Їи де встріли - за­раз і на­ся­дуть, як шуліка,, кур­чат! Та сількісь! Пей­си"-ки зно­ву од­рос­та­ли, са­ло на "гу­бах об­ми­ва­ла Сур­ка,- жи­де­ня­та рос­ли, глад­ша­ли,, ста­ли аж ви­лис­ку­ва­тись, як ситі по­ро­ся­та, кот­ри­ми їх драж­ни­ли хлопці… Га­разд Лейбі! .Не­по­га­но й піща­нам. Піски підня­ли­ся, роз­ко­ре­ни­ли­ся, роз­рос­ли­ся. Ве­се­ло ки­да­лись в вічі се­ред ши­ро­ко­по­ло­го сте­пу квітучі ого­ро­ди з виш­не­ви­ми са­доч­ка­ми. Чорні, по­нурі зем­лян­ки час од ча­су все зла­зи­ли. На­томість, поміж аеле­ною гу­ща­ви­ною ко­лю­чих груш, пла­ку­чих верб, тем­но-зе­ле­ної виш­ни­ни біліли че­пурні ма­зан­ки, з трьома вікна­ми, з підве­де­ною чер­во­ною гли­ною прис­пою, все­ре­дині - з присінка­ми, з хи­жею, а ча­сом і з кімна­тою. І ти­ни скрізь ка­ла­чи­ком по­за-пле­тені, де-где й з острішком; і во­ро­та - там і там до­щані; а ко­ло воріт, мов сто­рожі, виг­ля­да­ли на шлях дов­го­шиї жу­равлі…

    Миронові нічо­го то­го не до­ве­лось ба­чи­ти. Як ко­сою, ско­си­ла йо­го дум­ка про не­во­лю. За­хирів ста­рий, згор­бив­ся, скар­лю­чив­ся… та й умер ос­танній січо­вик без од­но­го ро­ку ста літ.

    

Х

    

Пани Польські

    

    Біда, ка­жуть, не са­ма хо­ди­те я п літкямд Пер­ший раз во­на за­те­са­лась у Піски з ге­не­ра­лом. А так - років, мо­же, че­рез де­ся­ток - як з не­ба впа­ла се­ред Пісок вістка, що ге­не­рал умер, а ге­не­ральша їде з си­на­ми на се­ло жи­ти.

    Піщани спер­шу не віри­ли. Чо­го во­на сю­ди приїде? Що во­на тут за­бу­ла? Чо­го тут не ба­чи­ла?.. Та тоді тільки пой­ня­ли віри, та й то ще не зовсім, як по­наїзди­ли в Піски бо­ро­даті ка­ца­пи. Ге­не­ральша, перш ніж са­ма приїха­ла, заз­да­легідь по­на­си­ла­ла з батьківщи­ни при­каж­чиків. Лей­ба тоді, од­пас­шись на пансько­му добрі, пішов на підніжний корм.

    Понаїздили нові при­каж­чи­ки та за­раз ки­ну­лись од-би­ра­ти місце для панських по­коїв. Ди­ви­лись, об­див­ля­лись, міря­ли, розміря­ли,- та звеліли Бліщен­кові та Мо­тузці ви­се­ли­тись аж на вигін. Ті, як по­чу­ли - ру- • ка­ми й но­га­ми! Та тро­хи не на­ло­жи­ли го­ло­ва­ми… Так во­ни му­си­ли все своє доб­ро по­ки­да­ти, ки­ну­ли сім'ю та й зманд­ру­ва­ли…

    Піщани та­ке по­ба­чи­ли та й за­жу­ри­ли­ся. Вста­ла пе­ред їх очи­ма їх бу­ду­ща до­ля - сум­на, зап­ла­ка­на, без волі, без ра­дості… з ба­то­гом у ру­ках!

    Дожидати страш­но­го страшніше, ніж йо­го пе­ре­жи­ва­ти. "Що бу­де? Що завт­ра бу­де?.." - ко­жен ду­мав, ля­га­ючи. А тим ча­сом на сьогодні ро­бо­ти бу­ло до­волі: ка­ца­пи роз­ки­да­ли Бліщен­ко­ву та Мо­туз­чи­ну ха­ту… На завт­ра - за­ло­жи­ли на­томість па­лац. Десь по­на­бу­ва­ли й де­ре­ва: та­ко­го по­на­вер­та­ли, що піща­ни аж жа­ха­ли­ся… На після­завтрього за­га­да­ли чо­ловікам теє де­ре­во обтісу­ва­ти. Заб­ра­ли чо­ловіки со­ки­ри - пішли обтісу­ва­ти…

    Незабаром і вро­ди­лись, як з землі ви­рос­ли, ве­ликі Руб­лені па­ла­ти, аж у два­над­цять гор­ниць, з пог­ре- ' ба­ми під ни­зом, з бля­ша­ною покрівлею. Ди­ву­ва­лись, піща­ни, що та­ка озія стоїть се­ред се­ла, ото­ро­чи­лась,, їх ни­зеньки­ми ха­точ­ка­ми. А па­лац справді виг­ля­дав уда­ле­ко кра­ще, ніж піщанська не­ве­лич­ка цер­ков­ця. Оже во­ни ще більше - не то зди­ву­ва­ли­ся, не то пе­ре­ля­ка­ли­ся, як уве­чері бо­ро­да­тий при­каж­чик хо­див від ха­ти до ха­ти - за­га­ду­вав, щоб на завт­ра жінки бу­ли той па­лац ма­за­ти.

    - Ой, го­ренько! що ж то те­пер бу­де?.,- пи­та­ли крізь сльози чо­ловіків жінки.

    - Не що… Тре­ба йти, щоб не бу­ло, бу­ва, то­го, Мо­тузці…- ра­яли чо­ловіки.

    На завт­ра ра­но-ра­но, чуть зо­ря, жінки, за­ли­ва­ючись слізьми, про­ща­ли­ся з дітка­ми, мов ви­хо­ди­ли у да­ле­ку до­ро­гу,- пер­ший раз по­тяг­ли на пан­щи­ну…

    Швидко той па­лац й об­ма­за­ли. А ка­ца­пи тим ча­сом бу­ду­ва­ли кухні, ко­мо­ри, са­раї, стай­ню. Не тільки тре­ба па­нам десь жи­та - тре­ба десь че­лядь місти­ти, провізію скла­да­ти, ко­ней ста­ви­ти… Тре­ба поспіша­ти, щоб дов­го­бо­ро­до­му По­та­по­ви­чу пре­вос­хо­ди­тельна й спа­сибі ска­за­ла!

    Та й га­няв­ся ж По­та­по­вич за тим спа­сибі! Ки­дав­ся сю­ди й ту­ди, сам бігав за тим і за дру­гим, скрізь уст­ря­вав, всю­ди веш­тав­ся, при­див­ляв­ся, над робітни­ка­ми кряч­кою висів… Здається, піща­ни не дба­ли так за своїм доб­ром, як ІІота­по­вич за ге­не­ральським. Та­ке йо­му смач­не те ге­не­ральське спа­сибі!!

    Ще ге­не­ральша в до­розі, а вже По­та­по­вич цілі Піски зга­няє: мушт­рує "хохліков", як тре­ба "гас­па­жу" зустріча­ти.

    Аж ось - і са­ма приїха­ла. Збіглись піща­ни - ко­за­ки й ге­не­ра­лові - ди­ви­тись на неї, мов на яке ди­во. Ка­ца­пи по­ряд­ку­ва­ли. Ко­заків геть поп­ро­го­ни­ли. А ге­не­ра­ло­вих - чо­ловіків ви-строїли у од­ну ла­ву; жінок - у дру­гу; па­рубків - у тре­тю; дівчат - у чет­вер­ту, а ма­лих діток - у п'яту. Си­вих дідів вис­ла­ли на­зустріч з хлібом-сіллю… "Ось, мов, вельмож­на - усе твоє доб­ро при­па­дає…" По­та­по­вич так і вчив, щоб ска­за­ли… "при­па­дає до твоїх пре­вос­хо­ди­тельних ніг!"

    Вийшли діди сиві без ша­пок, з хлібом-сіллю". Так батько та­ма­ти стріча­ють мо­ло­дих, як ті вер­та­ються д церк­вил‹Ге­не­ральша за до­ро­гу ду­же вто­ми­ла­ся,- ска­за­ла, що не­ду­жа, не прий­ня­ла ні хліба, ні солі… навіть не гля­ну­ла на ку­медію… Так і пішов за­ряд да­ром! Піща­ни тільки за­ба­чи­ли свою "мо­ло­ду" зза­ду -• ви­со­ку, су­ху, як в'ялу та­ра­ню,- ко­ли во­на ви­ла­зи­ла 9 пиш­но­го рид­ва­ну та су­ну­ла у гор­ниці, зля­га­ючи на ру­ки двох хо­ро­ше зо­дяг­не­них дівок…

    

    Діти - два хлоп­чи­ки: стар­шенько­му літ, мо­же, два­над­цять, а мен­шо­му з де­сять,- по­вис­ка­ку­ва­ли за ма-'5Л тір'ю з рид­ва­ну та й побігли між на­род. Не гля­ну­ли во­ни на ста­рих дідів, ми­ну­ли чо­ловіків, жінок, па­рубків… Панські оче­ня­та зра­зу забіга­ли по цвіту­чо­му са­доч­ку різних квіток, що виг­ля­да­ли з-за чор­ня­вих діво­чих голів…

    Оглядівши дівчат, пе­ребігли во­ни до хлоп'ячої ла­ви. Хлоп'ята сто­яли без ша­пок, з ни­зенько пост­ри­же­ни­ми го­ло­ва­ми, з не­ве­лич­ки­ми осе­лед­ця­ми. Па­ничі за­пи­та­ли, що то, по­ла­па­ли ру­че­ня­та­ми, пос­куб­ли зле­генька. Нарізно од піщан, не­по­да­ле­ку, сто­яли ка­ца­пи - у чер­во­них со­роч­ках, у ши­ро­ких бо­ро­дах - і сміяли­ся з па­ничівської ви­гад­ки. $

    - Вишь, Афо­ня,- на што зфти хох­ли­ки!.. Знат­на, ба­ря, де­ри!.. Ану, вот та­во хах­лен­ка!

    - Какова? - пи­та стар­шенький, пог­ля­да­ючи то на хлоп'ят, то на ка­цапів.

    - А вот та­во - чу­ма­за­во!

    Панич узяв за осе­лед­чик чор­но­го­ло­во­го хлоп­ця, що сто­яв скраю. Той, як яст­руб, вир­вав­ся.

    - За що ти ску­беш­ся? Ди­вись - який!!

    - Ты… ты…ты!..- за­ри­ча­ли на йо­го бо­ро­даті зас­туп­ни­ки, зціпив­ши ку­ла­ки й зу­би.

    Старенька, згорб­ле­на ба­бу­ся, пов'яза­на білою хуст­кою з наміткою, ви­су­ну­лась з-за дру­гих жінок. Бліда, як крей­да, во­на крізь сльози лед­ве про­мо­ви­ла:

    - За віщо ви, па­ни­ченьки, зну­щаєтесь з хлоп'ят!.. А грішка!

    Паничі ве­се­ло за­ре­го­та­лись та й побігли у гор­ниці.


    Незабаром прий­шов при­каз роз­хо­ди­тись: ба­ри­ня з до­ро­ги спо­чи­ва­ти хо­чуть! Ла­ви пе­реміша­ли­ся… По­тяг­ли піща­ни по домівках, но­си повісив­ши, по­нес­ли не­од­радні дум­ки в пох­нюп­леній го­лові, не­ве­се­ле по­чу­ван­ня в серці…

    Доброго, ка­жуть, до­жи­да­ти тре­ба, а ли­хе- са­мо прий­де. На дру­гий же та­ки день прий­шла за­гад­ка: зно­си­ти Омелько­ву й Стецько­ву ха­ту, що при­ля­га­ли го­ро­да­ми до пансько­го дво­ру: нігде бу­ло са­ду за­во­ди­ти! Знес­ли ха­ту Омелько­ву й Стецько­ву, на­са­ди­ли са­док, ста­вок ви­ко­па­ли і ри­би на­пус­ти­ли. Тро­хи зго Дом - ули­ця узька. Тре­ба роз­ши­ри­ти,- тре­ба уріза ти людських го­родів! Уріза­ли й го­родів,- роз­чис­тилі йе ву­ли­цю, а май­дан… Уп'ять ве­ле­но: поз­но­си­ти на-суп­ро­ти па­ла­цу усі хат­ки, бо за ти­ми кри­во­бо­ки­ми "атка­ми не­має ніяко­го ви­ду з панських вікон! Поз­но­си­ли й суп­ро­тивні хат­ки, на­са­ди­ли пе­ред дво­ром ви­со­ких та тон­ких то­поль…

    Отак що день - усе но­вий та й но­вий при­каз, но­ва та й но­ва ви­гад­ка! Щод­ня камінець ло камінчи­ку ви­би­ва­ли з людської ролі. Ко­жен час вко­ро­чу­вав­ся ури­вок, на котрім бу­ли піща­ни прив'язані до ге­не­ральші,- по­ки не вко­ро­ти­ли так, що вже мож­на бу­ло без­печ­но за чу­би бра­ти…

    Піщани дов­го не по­да­ва­ли­ся, а все-та­ки ге­не­ральської си­ли не по­ду­жа­ли. Тоді во­ни ки­ну­лись до то­го, до чо­го ки­дається немічний. Во­ни на­ляг­ли на но­ги,- да­вай тіка­ти! Зніметься оце чо­ловік, май­не на вільні сте­пи Ка­те­ри­нос­лавські або Хер­сонські, або й на Дін, осе­литься, де знає, а че­рез рік жінку з дітка­ми вик­ра­де - пе­ре­ве­де ту­ди. Ба­га­то тоді на­ки­ва­ло п'ята­ми і оди­но­ких і ціли­ми сім'ями… Тоді й по­говірку зло­жи­ли: мандрівоч­ка - на­ша тіточ­ка!

    Такі що­денні без­пе­рес­танні манд­ри ду­же об­ра­жа­ли ге­не­ральши­не сер­це. Во­на усім й усю­ди жаліла­ся на нев­дячність "хах­лац­ка­ва му­жичья", на йо­го гру­бу, звіря­чу на­ту­ру. Де ж пак? Прок­ляті "хах­ли", греч­косії не хотіли па­ха­ти ланів ми­лос­ти­вої, ве­ли­ко­род­ної панії Польської, по ба­тюшці - Ди­рюгіної. У неї в Бо­ро­даєві усе на­род "руський" - і той слу­хав, а ці "ма­зе­пи" - тіка­ли!!!

    Отже як не манд­ру­ва­ли "ма­зе­пи", а все-та­ки більше сотні сімей зос­та­ло­ся на розвід па­нам Польським, на пос­лу­гу їх прим­хам та ви­гад­ли­вим при­му­сам. Ге­не­ральський при­каз, з на­гай­кою в ру­ках, зро­бив до ла­ду своє діло. Він розім'яв гру­бу звіря­чу на­ту­ру; оббілу­вав її, як овеч­ку; при­че­сав, приг­ла­див; нат­во­рив цілу ва­та­гу двірні; а з зав­зя­тих сте­по­виків по­на­ро­бив покірних волів, котрі вздовж і впо­пе­рек пе­ре­орю­ва­ли те­пер уже панське нив'я та засіва­ли зер­ном - на при­бу­ток панській ки­шені…

    А й не тро­хи ж то тре­ба, щоб її на­пов­ни­ти! Сімей­ка у ге­не­ральші,- аби гос­по­ди! З нею приїха­ло два си­ни - опецьку­ваті, швидкі, як мо­лочні те­ля­та. Че­рез рік синів ге­не­ральша од­вез­ла у на­уку, а з на­уки вер­ну­лась стар­ша доч­ка.

    - Гей! Кто там? - гук­ну­ла ге­не­ральша. У по­ро­га, як стовп, сто­яв ла­кей, у чор­но­му сер­туці, у ма­нишці з бри­жа­ми, при ча­сах. $

    - Позвать По­та­пи­ча! - при­ка­за­ла глу­хим го­ло­сом, з про­тя­гом. Ла­кей вий­шов. Не­за­ба­ром По­та­по­вич увійшов.

    - Слушай, По­та­пич! Ве­ре Се­ме­нов­не нуж­но гор­нич­ную.

    - Вестима, нуж­на,- про­гув гус­тим ба­сом По­та­по­вич.

    - Внбери кра­си­вую де­вуш­ку…

    - Как при­ка­же­те, ва­ше пре­вос­хо­дитст­во!

    - Маладую… лет адак - шест­над­ца­ти… Толька пас­ка­рее!

    - Слушаю-с.

    - Завтра, што ли…

    - Слушаю-с.

    - Ну, сту­пай!

    Потапович вий­шов.

    А вранці-ра­но Ки­ри­ло Оч­кур з жінкою, з ма­ли­ми дітка­ми про­во­ди­ли до дво­ру, як до гро­бу, стар­шу доч­ку Ган­ну - врод­ли­ву, хо­ро­шу дівчи­ну.

    На дру­гий рік приїздить дру­га доч­ка, на третій - тре­тя.

    Хто ж бу­де вичісу­ва­ти, запліта­ти їх довгі чорні ко­си? Хто стя­га­ти­ме дівоцькі кер­се­ти? Хто бу­де ви­ши­ва­ти спідниці, комірчи­ки, ру­кавці?..

    Не ми­ну­ла пансько­го хліба Омелько­ва доч­ка Оле­ся; хо­ди­ла за мен­шою ба­риш­нею не­ве­лич­ка дівчин­ка - си­ро­та Уля­на, доч­ка то­го са­мо­го хре­ще­ни­ка, що ге­не­рал,- не­хай царст­вує! - пох­рес­тив. В дівочій за п'яльця­ми сиділи Сте­ха, Ма­ру­ся; тка­ла ки­ли­ми Гап­ка. На другім кінці па­ла­цу, у ла­кей­ській, ну­ди­ли світом без ро­бо­ти Пет­ро, Ва­ре­ників син, та Йван Шкляр; а пе­ред са­мою за­лою, на стільчи­ку, сидів, у лівреї з зо­ло­ти­ми по­зу­мен­та­ми, Сте­пан Пу­гач - мо­ло­дий, врод­ли­вий ка­мер­ди­нер ге­не­ральшин. А в кух­нях - скільки!!!

    Треба по­ду­ма­ти, чим ту юр­бу го­лод­них ротів на­го­ду­ва­ти; тре­ба ж їх і зо­дяг­ти чимсь… А своя сім'я? Три доч­ки - як го­лу­боч­ки!! Прос­то­му чо­ловікові тре­ба ро­зу­мом роз­ки­ну­ти, щоб дочці скри­ню прид­ба­ти. А що ж то за ду­ма мо­ро­чи­ла ге­не­ральши­ну го­ло­ву, щоб над­ба­ти доб­ра аж трьом ге­не­ральським доч­кам? Та чи од­на у ма­тері дум­ка! Не дер­жа­ти ж до­чок на ви­сад­ки: тре­ба й про зятів по­ду­ма­ти. Дівча­та - не ро­са­да, щоб їх хо­ва­ти геть од світу. Дівча­там тре­ба світу - ба­га­то світу… Тре­ба, щоб і їх по­ба­чи­ли; тре­ба, щоб і во­ни ба­чи­ли… Тре­ба, щоб бу­ло чим зга­да­ти мо­ло­дий, дівоцький вік!

    Заклекотав ге­не­ральський па­лац… Му­зи­ка, аж стру­ни рве - грає; у вікнах світла-світла - зда­ле­ка здається: го­рить усе­ре­дині па­лац! Са­ме ве­ли­кий наїзд… Ціле чор­не подвір'я ка­ре­та­ми, ко­ля­са­ми та по­воз­ка­ми зас­тав­ле­но; під ка­ре­та­ми, по­засвічу­вав­ши ліхтарі, гра­ють ку­че­ри у хвильки, у три­лис­ни­ка або в джгу­та; у стайні хру­ма­ють коні смач­не сте­по­ве сіно.

    А в гор­ни­цях гос­тей - нігде про­су­ну­тись! Наїха­ли з Гетьмансько­го гу­са­ри; за­вер­нув ста­рий Кри­винський з цілою мет­кою ста­рих до­чок; не за­бу­ла й Швед­чи -ха - і во­на тут з своєю доч­кою-кра­лею; а ко­ло неї вер­титься сот­ни­чен­ко Са­ен­ко, мо­ло­дий, чор­ня­вий, ве­се­лий, тан­цю­рис­тий; тут же й гетьмансько­го ко­лись пол­ков­ни­ка Кря­жа син по­ход­жає з си­ном пол­ков­ни­ка Кар­ма­зи­ном, що приїхав на бен­кет з мо­ло­дою жінкою, аж з са­мо­го Ром­на… Не тільки з Гетьмансько­го, наїзди­ли іноді до ге­не­ральші гості й з сусідніх повітів.

    Генеральша - привітна ха­зяй­ка-хлібо­сол­ка. Кож­но­му ска­же лас­ка­ве сло­во; до од­но­го обер­неться з усміхом, до дру­го­го - з по­ва­гою; кож­но­му го­дить, -ко­ло кож­но­го хо­дить… Гос­тям - привілля! Хто в кар­ти грає, хто ди­виться, інші ба­ла­ка­ють то се, то те; там зібра­лась куп­ка - роз­ка­зує, які те­пер ле­да­цю­ги кріпа­ки по­ро­би­ли­ся, увер­не й ге­не­ральша своє сло­во про своїх "ма­зеп"… А в гос­тинній - панійки скре­ко­тять, як ті со­ро­ки: без со­ро­ма кож­но­го на зу­бах пе­ре­ти­ра­ють… У за­лу двері роз­чи­нені, у них на­тов­пи­лась ціла юр­ба теж панійок - ніяк прой­ти… Підміча­ючи, хто ко­ло якої дівчи­ни за­ли­цяється, мо­торні цо­ко­ту­хи ше­по­чуть од­на другій свої дум­ки про лю­бощі, надії - про шлю­би. А в залі роз­вер­ну­лись танці на всі бо­ки - аж поміст хо­до­ром хо­дить. Тільки - круть та верть, круть та верть! Гу­са­ри не­да­ром наїха­ли. По тан­цях - ту­ди вже к світу, як прок­ри­чать другі півні,- ве­че­ря. Світом тільки роз'їжджа­ються…

    Та так справ­ля­ють не одні іме­ни­ни (а й тож-то чо­ти­ри ра­зи на рік!): справ­ля­ють на різдво бен­кет, бен­ке­ту­ють на мас­ниці, на ве­ли­код­них свят­ках. Це ве­ликі, про­хані бен­ке­ти. А так гості - не ми­нає дня, щоб за сто­лом не сиділо душ три або чо­ти­ри чу­жих.

    Весело, розкішне жи­ла ге­не­ральша. Не су­му­ва­ли й ге­не­ральські доч­ки, бо ніко­ли бу­ло. Та й чо­го йо­го жу­ри­ти­ся пан­ночці - мо­лодій, не­по­ганій, з ве­ли­ко­род­ної сім'ї та й не з по­рожніми ру­ка­ми? Прав­да, чи по­рожні в ге­не­ральських до­чок ру­ки чи не по­рожні,- про те самі во­ни ніко­ли не ду­ма­ли, не га­да­ли. За них ду­ма­ла ма­ти, а справд­жу­ва­ли її дум­ку - бо­ро­даєвці, та піща­ни… Бо­ро­даєвці при­во­зи­ли їй по два ра­зи нарік "обро­ки", а піща­ни, як ті во­ли, ро­би­ли на неї по чо­ти­ри дні в тиж­день та зно­си­ли у двір ку­рей, гу­сей, яй­ця… Чо­му не гу­ля­ти?!

    Гуло отак ге­не­ральське подвір'я щось, ма­буть, років з п'ять. У стар­шої доч­ки по­ча­ли вже в ку­точ­ках ко­ло очей скла­да­тись лед­ве примітні бри­жи­ки, пох­мурнішав тро­хи вид… Ко­ли це - приїхав зда­ле­ка, аж з-за Бо­ро­даєва, сусіда-па­нок та й оже­нив­ся на старшій. Од­гу­ля­ли весілля. Піски зро­ду-віку не ба­чи­ли, не чу­ли та­ко­го весілля! Па­лац аж ревів, аж стог­нав…

    Почин, ка­жуть, ве­ли­кий чо­ловік. Як по­ба­чи­ли гу­са­ри, що з-пе­ред но­са та­ке доб­ро уп­ли­ває, та ще дуж­че за­час­ти­ли в Піски. Че­рез півро­ку од­да­ли дру­гу доч­ку - за ста­ро­го гу­сарсько­го пол­ков­ни­ка. Ос­та­ла­ся на утіху ма­тері са­ма мен­ша. Так же й утіхи з неї - ніякої! Мен­шої доч­ки ге­не­ральша не­до­люб­лю­ва­ла. Не раз, бу­ва­ло, гри­має на неї, сва­риться і зо­дя­га­ла її бідніше, ніж стар­ших. Роз­ка­зу­ва­ли, що мен­ша доч­ка прогніви­ла бу­ла матір: у се­бе в хаті раз пе­ре­хо­ва­ла гор­нич­ну Уля­ну, кот­ра - ка­пос­на дівчи­на! - тільки те й ро­би­ла, що сер­ди­ла ге­не­ральшу. Ска­же гру­бо, гля­не якось ду­же вільно, мов ди­виться у вічі своїй рівні. "Яка са­ма - та­ка у те­бе й гор­ниш­на!" - до­ко­ряє, бу­ло, розгнівав­шись на доч­ку, ге­не­ральша. А доч­ка, на ли­хо собі, га­ря­ча вда­ла­ся: ніко­ли, бу­ло, не змов­чить. Піде в них спірка та змаж­ка… Не раз ма­те­ри­не сер­це щеміло від її гірко­го сло­ва.


    Як на те ж: уст­ряв за мен­шою доч­кою "чу­ма­зий ха­хол" - отой са­мий хо­ро­ший сот­ни­чен­ко Саєнко. Уст­ряв та й уст­ряв!

    - Слушай, Ду­ня, чо­го він до нас їздить? Я вже сьогодні йо­му й ру­ки не по­да­ла,- ка­же раз ма­ти, ви­ря­див­ши Саєнка.

    - Незвичайно зро­би­ли… Саєнко - чо­ловік як слід.

    - Хто? чу­ма­зий ха­хол?

    - То що, що ха­хол, - од­ка­зує доч­ка: -хіба хах­ли не лю­ди?

    - Мазепи! об­ли­ванці… а не лю­ди!,

    - Та хто там був: чи йо­го ку­па­ли, чи об­ли­ва­ли,- зас­ту­пається доч­ка.

    - Гляди, справді: чи ти, бу­ва, не вля­па­лась у то­го жуч­ка, щсУ так зас­ту­паєшся?

    - А хоч би й так… Чим не чо­ловік?

    - Що це з то­бою?! чи він тобі рівня? Тво­го батька са­ма ца­ри­ця віта­ла, прий­ма­ла. Піска­ми жа­лу­ва­ла… А він - що? Мо­же, йо­го батько у гай­да­ма­ках був!.. Хар­ци­за! дігтяр!! П-ху-у!

    - Яке мені діло до йо­го батька,- од­ка­зу­ва­ла доч­ка, вже йду­чи до се­бе в ха­ти­ну. Че­рез день Саєнко зно­ву у Пісках.

    - І сти­да й со­ро­ма не­має, й честі! Я йо­му спи­ну по­ка­зую, а він щод­ня… Ска­за­но: з ха­ма. -не бу­де да­на! - ка­же розгніва­на ге­не­ральша. ~ Оже хам та­ки сво­го доїздив­ся. Раз доч­ка приз­на­лась ма­тері, що во­на ха­ма по­ко­ха­ла, а хам її по­ко­хав, і обоє ра­зом про­сять у ма­тері "бла­гос­ло­венія".

    - З ким? з ким?? - зак­ри­ча­ла ге­не­ральша, мов хто ши­лом шпи­го­нув її.- 3 дігтя­рем?!! Та ру­ка б мені од сох­ла!

    - Ну, як знаєте… Не хо­че­те - ми й так по­бе­ре­мо­ся… Бог з ва­ми: ви не моя ма­ти, я - не ва­ша доч­ка!

    Як по­чу­ла та­ке ге­не­ральша, як заллється сльоза­ми…

    - Чи я ж га­да­ла, чи я до­жи­да­ла, щоб моя рідна ди­ти­на так моє сер­це вра­зи­ла?!

    Щось з місяць ішла ба­талія. А далі - ба­чить ге­не­ральша, що доч­ки не пе­ре­мо­жеш,- ще, не дай гос­по­ди, всьому ро­ду на­ро­бить со­ро­му,- взя­ла та й поб­ла­гос­ло­ви­ла.

    Весілля не справ­ля­ли: ге­не­ральша за­не­ду­жа­ла…

    Повіз Саєнко свою мо­ло­ду жінку до се­бе в Ки­тай­ку,- та не повіз по­са­гу…

    Зосталася ге­не­ральша са­ма собі на ха­зяй­стві. Не­дав­но бу­ла сім'я ве­ли­ка, бу­ло так ве­се­ло, гар­но; а те­пер - ніко­му ні роз­ва­жи­ти, ні розігна­ти су­му. Стар­ша доч­ка - десь да­ле­ко в Мос­ков­щині; се­ред­ня - '"тя­гається по всГх усю­дах за пол­ком, а мен­ша, хоч і не­да­ле­ко, так же кра­ще її не ба­чи­ти! Не так її, як її "ма­зе­пи", без кот­ро­го во­на ступ­ня не сту­пить. Ге­не­ральша довіку не прос­ти­ла дігтя­реві то­го, як він осмілив­ся зне­ва­жи­ти "честь" її ста­рин­но­го ро­ду - поб­ра­тись з її доч­кою!

    Довелося ге­не­ральші на ста­рості літ са­мо­тою світом ну­ди­ти. А й старість же її упо­до­ба­ла! То бу­ла су­ха, а то ще дуж­че ви­сох­ла; аж згор­би­лась, аж мов по­ниж­ча­ла; го­ло­ва-си­вим сріблом бли­ща­ла…

    Будинок ве­ли­кий - а ніко­го не­ма! Йдеш на однім кінці - на другім ступні од­гу­ку­ються… Аж сум бе­реї Об­няв сум та нудьга й ге­не­ральши­ну го­ло­ву. Від су­му й ге­не­ральські го­ло­ви не за­хо­ва­ються. Са­ма не знав вельмож­на - що ро­би­ти. Хоч би чим тро­хи од­вес­ти свою са­мот­ню ду­шу, погріти оди­но­ке сер­це. Ста­ре сер­це завж­ди шу­кає, де б йо­го погріти­ся, ко­му б йо­го посвіти­ти на про­щан­ня своїм по­гас­лим світом… Ге­не­ральша до лю­дей дав­но охо­ло­ла. Лю­ди самі шу­ка­ють теп­ла та світу. Де світ, там і теп­ло. А теп­ла в старім серці на ма­ко­ве зер­но… Ко­му ж йо­го од­да­ти?

    

    Генеральша не­дов­го за­ду­му­ва­лась: взя­ла та й од­да­ла йо­го ко­там. Ла­кеї й гор­ничні скрізь хо­ди­ли по се­лу та зно­си­ли у гор­ниці хвос­та­тих ми­шо­давів. Ге­не­ральша виб­ра­ла, яких са­ма зна­ла. За­ве­лось у па­лаці ціле ко­ша­че царст­во: ко­ти, й кішки, і ко­те­ня­та. Для пос­лу­ги царст­ву ге­не­ральша на­рош­не взя­ла у двір бездітну вдо­ву Мок­ри­ну.

    Мокрина за ни­ми ди­виться: Мок­ри­на їх завж­ди го­дує, вичісує, сте­ле їм постіль… То во­ни за Мок­ри­ною слідом. Іде якось раз Мок­ри­на, а за нею ко­тят­ко. Во­на й не дог­ляділа, при­да­ви­ла якось две­ри­ма. Ко­тят­ко за­пи­ща­ло. Ге­не­ральша, як по­чу­ла - на­че їй пальця од­ру­ба­ли! На дру­гий день ко­тят­ко здох­ло. Що ж, так те Мок­рині й ми­ну­ло­ся? Так їй те й по­да­ру­ва­ти?.. Ге­не­ральша бу­ла не з тих, що по­сер­дяться та й за­бу­дуть. Не по­да­ру­ва­ла во­на й Мок­рині ко­тя­чої смерті. На дру­гий день Мок­ри­на се­ред се­ла, при­люд­но, цілий день ма­за­ла панські кухні зо­ко­ла, а на шиї в Мок­ри-ни - за її щирі пос­лу­ги - на чер­воній стьожечці теліпа­ло­ся здох­ле ко­тят­ко!!

    Та дос­та­ва­лось тоді не одній Мок­рині й не за одні ко­тят­ка. Бу­ло всім доб­ре! Доч­ку, ка­жуть, дай, та й за доч­кою од­дай. По­ви­да­ва­ла ге­не­ральша до­чок: за стар­шою да­ле­кий Бо­ро­даїв 'дда­ла - ніко­му "оброків" те­пер пла­ти­ти; за се­редньою-упли­ли ті "обро­ки", що наск­ла­да­ла давніше; тільки од­на "ма­зе­пи­ха" не по­жи­ви­ла­ся… А все ж та­ки, що ге­не­ральша прид­ба­ла, те й уп­ли­ло за доч­ка­ми. Тре­ба, зна­чить, зно­ву скла­да­ти, своє убо­жест­во по­ла­та­ти. Піща­ни роб­лять тільки чо­ти­ри дні на тиж­день. Щоб уже їм і п'ятий ро­би­ти?! за­га­да­ли п'ятий. Піща­ни пос­лу­ха­ли: пішли на пан­щи­ну й на п'ятий день… сподіва­ли­ся не­за­ба­ром ще й шос­то­го… Шос­тий за­га­яв­ся. Шос­то­го ге­не­ральша не вспіла на­ки­ну­ти.

    - Через цю Ульку жит­тя мені не­ма! Що не зро­бить - все не по-людській; що не ска­же - то збре­ше! Так не вря­ди-го­ди жаліла­ся ге­не­ральша своїм сусі-ідам на гор­нич­ну Уля­ну, що з ма­лої дівчин­ки на панськім хлібі ви­ко­ха­лась у справж­ню дівку - біло­ли­цю, ор­ня­ву, з пов­ни­ми ве­се­ли­ми очи­ма, співу­ху нев­си­пу­щу.

    Подруги в Уляні душі не чу­ли. Лю­би­ли Уля­ну в дворі й за дво­ром, ста­ре й ма­ле. Лю­би­ли в Уляні щи­ру ду­шу, доб­ре сер­це, й най­більше - ве­се­лу на­ту­ру. Хто ко­го по­ко­хає - Уля­на пер­ша знає; за­жу­рив­ся хто - Уля­на роз­ва­жить. Уля­на не знає го­ря! Во­на справді ніко­ли не жу­ри­ла­ся; а мо­же й жу­ри­ла­ся, та ніхто то­го не знав, не ба­чив. Ба­чи­ли Уля­ну - ве­се­ла; чу­ли Уля­ну - співає; слу­ха­ли - які Уля­на ви­гад­ки ви­га­дує, квітки при­ши­ває… Ска­за­но: не жур - дівка!

    Одно тільки ли­шенько: не­має ге­не­ральші жит­тя че­рез дівку Уля­ну! Не дос­па­ла пре­вос­хо­ди­тельна: "чи то мож­на зас­ну­ти за тією зіпа­кою?" А Уля­ни цілий ра­нок і в гор­ни­цях не бу­ло: в кухні лю­дей сміши­ла по­ки ге­не­ральша спить. Не до­ши­ла Сте­ха уроч­ної ро­бо­ти-ру­кав­чиків,-Уля­на вин­на: во­на своїми ре­го-та­ми та те­ре­ве­ня­ми не дає дівча­там діла ро­би­ти! Не швид­ко прибіг ла­кей на ге­не­ральшин клик. Не де ж він був - як не лу­пив зу­би з Уля­ною! Ска­за­но: не­ма жит­тя ге­не­ральші че­рез ту Уля­ну!!

    Одного дня - чує ге­не­ральша - у Дівочій ти­хо. "Ма­буть, уже ку­дись май­ну­ла, побігай­ка!" - по­ду­ма­ла ге­не­ральша та й вий­шла довіда­тись. Уля­ни в дівочій не бу­ло.

    - Де Улька? - пи­тає дівчат.

    - Пішла, ка­жуть, у кух­ню во­ди на­пи­тись.

    - Позвать! При­хо­дить Уля­на.

    - Де ти бу­ла?..- заг­ля­да­ючи в вічі, пи­тає ге­не­ральша і на кож­но­му слові при­дав­лює. "По­га­ний знак!" - по­ду­ма­ли дівча­та.

    - В кух­ню хо­ди­ла… во­ди пи­ти…- од­ка­зує Уля­на.

    - Хіба тут тобі во­ди не­має? - по­ка­зує на гра­фин з во­дою…

    - Це вже дав­ня… Я хо­ди­ла свіжої на­пи­тись,- ка­же Уля­на.

    - Свіжої?.. Бре­шеш!.. Ти з ба­ху­ра­ми зню­ха­лась…

    Ти з Стьопкою… Стьопка! Стьопка! - гук­ну­ла ге­не­ральша.

    Через увесь бу­ди­нок, мов не­са­мо­ви­тий, летів ка­мер­ди­нер Стьопка. Ге­не­ральша Стьопку впо­до­ба­ла за те, що він мо­тор­ний і кра­си­вий з се­бе. На Ве­лик­день од­но­го Стьопку підпус­ка­ла до ру­ки пох­рис­то­са­тись… Гап­ка-тка­ля сле­бе­зу­ва­ла в кухні, що оче­ви­дяч­ки ба­чи­ла, як ге­не­ральша гла­ди­ла Стьопку по підборіддю своєю су­хою, кістля­вою ру­кою… Чи прав­ду Гап­ка ка­за­ла, чи ви­ду­му­ва­ла,- ніхто не ска­ясе. Лю­дям, а над­то гор­нич­ним, ротів не по­зав'язуєш!

    - Ти де був? - стріла Стьопку ге­не­ральша і пря­мо гля­ну­ла йо­му в вічі.

    - У ла­кей­ській.

    - Брешеш! Ти був у кухні… Приз­на­вай­ся: був у кухні?

    - Був,- ка­же Стьопка.

    - Бач, ш…! бач!.. Не я ж ка­за­ла… Аж так і є!! Так ти за­ду­ма­ла ба­ри­ню об­ду­рю­ва­ти? Так ти зли­га­лась з ла­ке­ями?.. з Стьопкою?? Так ти у моїм ге­не­ральськім домі осміли­лась ба­хурів по­за­во­ди­ти??! Пос­той же!

    - Петре! Йва­не!

    Лакеї, як опе­чені, один од­но­го штов­ха­ючи, ки­ну­лись на ге­не­ральшин крик, - При­несіть берьозки! - ска­за­ла ге­не­ральша по­важ­но, ти­хо, мов звеліла хуст­ку або во­ди по­да­ти,- тільки очи­ма засвіти­ла хи­жо.


    Лакеї побігли на­зад. Дівча­та ниж­че поп­ри­ги­на­лись до п'ялиць. У тій тихій говірці їм по­чу­ла­ся грізна бу­ря. Усе при­тих­ло, при­таїло­ся… Так за­ти­хає чор­на хма­ра пе­ред тим, як має грім за­гур­ка­ти. У хаті зро­би­ло­ся душ­но, важ­ко, мов сте­ля вниз опус­ти­ла­ся і нагнічу­ва­ла дівча­там го­ло­ви. Ні од­на з них не во­ру­ши­ла­ся-їм страш­но бу­ло по­ду­ма­ти: що, не дай бо­же, як стрінуться їхні мутні від стра­ху та жа­лю очі з її очи­ма?! Во­ни бо­яли­ся гля­ну­ти й на Уля­ну… щоб не скрик­ну­тиі

    А Уля­на сто­яла по один бік ха­ти, ко­ло од­них две­рей… Ли­ця на ній не знать! По дру­гий бік ха­ти, ко­ло дру­гих две­рей - Стьопка… Він якось смут­но ди­вив­ся униз, на поміст, мов за­був: де він, що він,- за­був і про ге­не­ральшу, і про Уля­ну, ду­мав щось дру­ге… своє… А по­се­ред ха­ти, між дво­ма ви­ну­ва­ти­ми, сто­яла ге­не­ральша. Вип­ря­ми­лась - ви­со­ка, су­ха, му­ра, аж ве­ле­на; а очі - як у її лю­бим­чиків - жовті-жовті. Во­на ни­ми грізно по­во­ди­ла то на Стьопку, то на Уля­ну.

    Вернулися ла­кеї з пуч­ка­ми у ру­ках.

    - А ну­те, провчіть її… щоб зна­ла, як ба­ри­ню об­ду­рю…

    - Панійко! го­лу­бонько!!-не да­ла до­го­во­ри­ти Уля­на - і ки­ну­лась в но­ги.

    - Прочь!

    - Не бу­ду!.. Я не ба­чи­ла­ся з Стьопкою… Ой, не бу­ду!.. Я не бу­ла в кухні… Ря-ту-уй-те!.. Я біга­ла до дя­ди­ни… Ой, ря-ту-у-уйте!.. Ря… ТУ…У…У…Й… хто в бо­га вірує!!!

    Дівчата ще ниж­че, до са­мо­го шит­ва, по­на­ги­на­ли го­ло­ви. На п'яльці за­ка­па­ли сльози…

    Стьопка - за двері.

    Насилу підве­ли Уля­ну…

    До Стьопки - як йо­го лизь зли­зав. Що вже бу­ло Пет­рові та Йва­нові, що ви­пус­ти­ли Стьопку! Про­пав Стьопка, як у во­ду впав… Не­ма та й не­ма, та й по сей день не­ма!

    Перетривожилась ге­не­ральша. Де Стьопка? Де він дівся?.. Чо­го він утік? Чо­му він, дур­ний, не схотів об­но­ви­ти ста­рої на но­ву шку­ру?! А все не че­рез ко­го, як че­рез неї… че­рез ту дівку Уля­ну! Ска­за­но: не дасть Уля­на ге­не­ральші віку до­жи­ти!

    Знемоглася ге­не­ральша… Уве­чері спать ляг­ла, стри­во­же­на,-не поп­ро­ща­лась навіть і з ко­та­ми; уночі по­си­ла­ли Дмит­ра ку­че­ра в Гетьманське за ліка­рем; вранці вер­хо­вий бігав у Ки­тай­ку до "ма­зе­пи­хи"… Бі- да! А на третій день товс­то­пу­зий По­та­по­вич сам підтюп­цем пер до от­ця Юхи­ма, щоб зби­рав "со­бор" - ро­би­ти мас­лос­вятіє. По­со­бо­ру­ва­ли ге­не­ральшу у обідню го­ди­ну, а на ра­нок і по душі продз­во­ни­ли…

    Доїхала-таки її дівка Уля­на!!

    Не вспіли ге­не­ральшу по­хо­ва­ти, як приїхав з пол­ку cтар­ший па­нич - те­пер уже який­сь там по­ру­чик, чи що. Тон­кий, ци­ба­тий, як жу­ра­вель, з ри­жу­ва­тим,, шорст­ким, як на вед­меді, во­лос­сям, з ве­ли­ким ло­бом - хоч ко­ше­нят бий, з ве­ли­ки­ми, ро­зум­ни­ми, сіри­ми очи­ма, з товс­тою, униз од­вис­лою гу­бою… Як ви­ли­та ма­ти!

    Осівся Ва­силь Се­ме­но­вич на батьківськім добрі. Перш усього звелів роз­пу­ди­ти ко­тя­че царст­во. Годі йо­му роз­ко­шу­ва­ти! Ста­рих котів з кішка­ми роз­да­ва­ли піща­нам, мов гос­тинці од но­во­го па­на; а ко­ше­ня­та­ми, яких лю­ди не бра­ли, ве­ле­но у став­ку ри­бу по­го­ду­ва­ти. Ска­за­но - зроб­ле­но… Потім то­го од­пус­ти­ли за двір Пет­ра-ла­кея: па­ни­чеві бу­де од­но­го Йва­на. Дівчат Ва­силь Се­ме­но­вич не роз­пус­кав чо­мусь. Нерідко бу­ло сам у діво­чу зай­де, жар­тує з дівчат­ка­ми. Тим тільки, бу­ло, й ду­шу од­во­дить, що хо­дить з руш­ни­цею та ко­ли там з дівча­та­ми по­ба­ла­кає. Най­більше йо­му по­до­ба­лась Уля­на. Ве­се­ла, співу­ча, во­на не да­ва­ла жу­ри­тись мо­ло­до­му па­ни­чеві.

    - Десь у те­бе, Улінько, со­ло­вей у го­лосі гніздо звив! - хва­лить Ва­силь Се­ме­но­вич її го­лос.

    - А мо­же - си­ни­ця,- жар­тує Уля­на.

    - Ти са­ма - си­ни­ця! - од­ка­зує па­нич і зле­генька зда­вить її за но­са пальця­ми.

    Уляна зардіється, як ма­ко­ва квітка.

    Розкіш дівча­там за мо­ло­дим па­ном. То бу­ло - страш­но лишнього сло­ва ска­за­ти, бо­яли­ся лишній ступінь сту­пи­ти од уроч­ної ро­бо­ти. А те­пер - ро­бо­та ле­жить, а дівча­та своє справ­ля­ють… Ре­го­ти, співи - аж бу­ди­нок роз­ля­гається! Уля­на всім вер­хо­во­дить. Па­ни­чеві за но­са од­дя­чи­ла: ста­ла йо­го за но­са во­ди­ти. Що Уля­на схо­че - па­нич не встоїть!

    Отак щось тяг­ло­ся з півро­ку. Ко­ли це од­но­го ве­чо­ра ве­лить па­нич Іва­нові скла­да­ти що нужніше в че­мо­да­ни - завт­ра ку­дись да­ле­ко їха­ти.

    Вранці-рано, чуть світо­ва зо­ря зай­ма­ла­ся, підня­лась у па­лаці біга­ни­на. То зби­ра­ли в че­мо­да­ни збіж- ' жя Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча. По­ки вста­ло сон­це, усе вже бу­ло ро­то­ве.

    Прокинувся й Ва­силь Се­ме­но­вич. На­пив­ся чаю, пок­ли­кав до се­бе дівку Уля­ну; ска­зав їй, що, мо­же, він більше не вер­неться; обіщав за її щирі пос­лу­ги ніко­ли не за­бу­ти; доз­во­лив їй по­ки­ну­ти па­лац, жи­ти, де са­ма знає; дав на но­ве ха­зяй­ст­во 50 кар­бо­ванців гро­шей; по­да­ру­вав усе їй, яке ма­ла, уб­ран­ня; поцілу­вав навіть на про­щан­ня у лоб, як цілу­ють мерт­во­го дру­га… та й був та­кий!

    Вийшла Уля­на од па­ни­ча з чер­во­ни­ми, зап­ла­ка­ни­ми очи­ма. То­го ж са­мо­го дня заб­ра­ла во­на, які по­да­ру­вав па­нич, ма­нат­ки; поп­ро­ща­ла­ся з под­ру­га­ми, котрі її з пла­чем про­вод­жа­ли аж до її дя­ди­ни, де во­на й осе­ли­ла­ся. Че­рез місяць - гу­ля­ли весілля. Уля­на йшла заміж за Пет­ра Ва­ре­ни­ка - то­го са­мо­го ко­лись ла­кея, що на­шив їй но­ву шку­ру. А че­рез три місяці - пос­лав бог Пет­рові си­на Іва­на!

    

    Поки все це діялось, Піска­ми пра­вив По­та­по­вич. ТЦе ніко­ли піща­ни не заз­на­ли та­ко­го ли­ха, як тоді, ко­ли ни­ми пра­ви­ла тілис­та ру­ка товс­то­пу­зо­го По­та­по­ви­ча. Не од­но­му во­на вип­ра­ви­ла ще­ле­пи: не в од­но­го ви­лу­щи­ла зу­би; не одній мо­ло­диці попідси­ню­ва­ла очі… Важ­кий був на ру­ку По­та­по­вич та ду­жий!

    Через рік вер­нув­ся Ва­силь Се­ме­но­вич з мо­ло­дою жінкою. Не­за­ба­ром і брат йо­го, Сте­пан, приїхав - теж офіцер і теж з мо­ло­дою жінкою. Взя­ли во­ни та й поділи­ли між со­бою "піщанський ключ". Од­но­му - по тей бік Чор­то­по­ло­ху, дру­го­му - по той бік. Вов­ча До­ли­на, Бай­ра­ки, По­би­ван­ка - дос­та­ли­ся мен­шо­му, а Піски, Гай­да­маківка та Крас­но­горський хутір - стар­шо­му. Піща­нам спер­шу на­чеб­то й по­во­ди по­пус­ти­ли. Пан навіть на новім ха­зяй­стві по­да­ру­вав на сім'ю по дню по­ля. За­те тро­хи зго­дом прик­ру­тив їх так, що ніко­ли бу­ло й то­го по­ля па­ха­ти.

    Потапович став уже нев­год­ний. Він ви­ку­пив­ся на во­лю і завів над Ро­мо­да­ном трах­тир. А мо­ло­да ба­ри­ня, замість ста­ро­го, ви­пи­са­ла з сво­го се­ла но­во­го при­каж­чи­ка - Кар­па-Дро­ви­чен­ка.$

    Карпо-свій чо­ловік;' "вГ піща­ни ще й досі не мо-икуть без прокльонів зга­да­ти Кар­па.

    - Уже По­та­по­вич був!-ка­жуть піща­ни! -зу­би тобі по­ви­би­ває, очі попідси­нює, ще­ле­пи звер­не… а все-та­ки ве­ли­кої шко­ди не зро­бить! А цей - іржа, а не чо­ловік! Уже як у ко­го встря­не, як уїсться: то- і чить-то­чить, по­ки-та­ки наскрізь не про­то­чить!

    Так йо­го піща­ни й проз­ва­ли Іржею. І справді - Ір- яка на­то­чив і собі не тро­хи, і па­нові… Він підбив Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча на шос­тий день і по­ле на­зад одібрав. - Роз­пи­лись… зовсім роз­ле­дачіли! З пан­щи­ни все-" та­ки не піде в ши­нок…

    Піщани справді роз­пи­лись, роз­ле­дачіли. За­бу­ли навіть в манд­ри біга­ти. Як бу­ло хто вте­че, то це та­ке ди­во - на півро­ку роз­мо­ви! Не­во­ля, як той чад, за­дур­ма­ни­ла лю­дям го­ло­ви. Уже во­ни й не су­му­ва­ли -" на­че так то­му й тре­ба! Ста­ли тільки по шин­ках кис­ну­ти… Ко­ли не на пан­щині, то в корчмі. Іржа не од­но­го вже ку­пав і в бе­ре­зині від за­пою… не по­ма­гав!

    Зубожіло се­ло… Об­шар­па­не, обтіпа­не… Тільки ко­зачі хат­ки й біліють. Ста­ли про­ки­да­тись де-где й зло-'л' діячки - но­ви­на в Пісках! Пер­ше ко­лись ніко­ли ні в ко­го й двері не за­пи­ра­ли­ся, а те­пер - і на за­сові І страш­но. Дос­та­ва­ло­ся іноді й панським ко­мо­рам…

    Бачить Ва­силь Се­ме­но­вич, що в Пісках не­пе­ре­лив­ки,- ще ко­ли-не­будь вбе­руться прок­ляті п'яню­ги та й з ду­шею не ви­пус­тять,- та ска­зав бу­ду­ва­ти но­вий па­лац на Крас­но­горськім ху­торі та й пе­реб­рав­ся ту­ди жи­ти. Ста­ли тоді ве­ли­ча­ти хутір - Крас­но­гор­кою.

    Хто з гетьманців не знає Крас­но­гор­ки?! Хто не знав "Мек­ки", ку­ди зби­ра­лось з ціло­го повіту панст­во, як на Ма­го­ме­то­ву мо­ги­лу бу­сур­ма­ни з ціло­го світу?.. Не в од­но­му Гетьмансько­му зна­ють "Мек­ку", зна­ють її й по­за Гетьманським… Та як же її не зна­ти, ко­ли там жи­ве та­кий чо­ловік, як Ва­силь Се­ме­но­вич - го­ло­ва в роді панів Польських?!

    А рід же то роз­ко­ре­нив­ся - ве­ли­кий та ду­жий! На новім ха­зяй­стві у Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча сімей­ка, як кукіль, по­ко­ти­ла­ся. Що­ро­ку та й ди­тин­ка. Шко­да тільки - всього один од­ним си­нок за де­сять років, а то все доч­ки - аж шість до­чок.


    Та вже ж і си­нок у Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча,-" ска­за­но" '", як­би та­кий ро­зум-батько, як дві каплі во­ди. Та­кий,' з ли­ця, та­кий з ста­ну, та­ка вро­да, та­ка й на­ту­ра.›, ' Батько, як був ще хлоп­цем, лю­бив ла­па­ти за осе­лед- і чик чу­ма­зо­го. Си­нок, як зіп'явся на но­ги, лю­бив і і собі ла­па­ти… А так як піща­ни уже осе­ледців не но­си­ли, то й за м'яке тіло мож­на по­ла­па­ти.

    Василь Се­ме­но­вич - чо­ловік твер­дий на сло­во. Ска­зав Уляні: не за­бу­ду - і не за­був! Як підріс її Івась, Ва­силь Се­ме­но­вич звелів узя­ти йо­го до па­ни­ча в гор­ниці. Так же й ле­да­що Уля­ни син, а Чіпчин батько… Ні ро­бо­ти з йо­го, ні пос­лу­ги ніякої - од­на шко­да!

    Натерпівся від йо­го си­нок Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча… по­ки за­пек­ла ду­ша не по­тяг­ла в манд­ри… Так мо­ло­денький па­нич і не до­ла­пав­ся: чи твер­де, чи м'яке в нього тіло. Прав­да, не­за­ба­ром ку­дись й са­мо­го па­ни­ча одп­ра­ви­ли учи­тись.

    Не такі доч­ки у Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча: якісь ци­ган­ки пов­да­ва­ли­ся! З чор­ни­ми очи­ма, з дов­ги­ми, як кен­дю­хи, но­са­ми, з ци­ганським ку­че­ря­вим во­лос­сям, а чорні ж то, чорні, як у са­жу ви­ма­зані! Нес­те­мен­не - пла­щу­ваті ци­ган­ки… За­те у Сте­па­на Се­ме­но­ви­ча доч­ки - кож­ну хоч у рям­ця вправ! А про­те і пла­щу­ва-тим, і в рям­цях тре­ба же­нихів… аж цілий де­ся­ток же­нихів!

    Бажали б па­ни Польські по­ви­да­ва­ти своїх до­чок за ба­га­тирів і з ро­ду знач­но­го… Та де ж ти на­бе­реш стільки ба­га­тих та знат­них же­нихів? А в Гетьмансько­му - як на те усього тільки три знач­них ро­ди на цілий повіт. Один рід - Гетьманський, ніко­ли не жив у се­бе до­ма: у сто­лиці ро­див­ся, хрес­тив­ся, виріс, там і жив. Дру­гий рід - ба­га­тий рід ко­зач­ки Шве­ди­хи - Шве­до­вих ба­би, що зуміла про­вес­ти онуків з прос­то­го ко­за­чо­го ро­ду се­ла Сви­нок аж у са­мий дво­рець. А третій рід - Польських.

    Два ко­ти у однім мішку не по­ми­ряться. Не по­ми­ри­ли­ся й Шве­до­ви з Польськи­ми. Ва­силь Се­ме­но­вич хвас­тає бу­ло, що йо­го батько у дворі був, як свій чо­ловік; а Пет­ро Сте­па­но­вич Шве­дов сам ка­мер­гер, сам по­куш­ту­вав то­го ди­ва; то, бу­ва­ло, хоч нічо­го й не ска­же на ті хвас­тощі,- так же гля­не ско­са так, мов ска­же: "А ти що, го­луб­чи­ку?!" Ва­силь Се­ме­но­вич по­ту­пить тільки очі… Отак ні за що, з-за панської пи­хи, й во­ро­гу­ва­ти ста­ли. А во­но б і га­разд: у Пет­ра Сте­па­но­ви­ча - си­ни, у Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча - доч­ки… Та ба! Та­ка во­рож­не­ча підня­ла­ся… крий гос­по­ди!

    Літа йдуть… Доч­ки рос­туть… хоч на ба­зар ви­водь! Хоч би тобі хто на сміх зду­мав у се­бе в хаті за­вес­ти пла­щу­ва­ту ци­ган­ку! А то ж - нікогісінько! Сте­па­на Се­ме­но­ви­ча доч­ки - дар­ма, що мо­лодші - уже й са­му й онуків по­да­ру­ва­ли, а ци­ган­ки - си­дять у батька, як під шат­ром…

    Нічого ро­би­ти: да­вай Ва­силь Се­ме­но­вич зак­ли­каї до се­бе не ба­га­тих й не ве­ли­ко­род­них па­ничів, а тільки з дво­рянсько­го код­ла; да­вай на них на­ки­даї своїх пла­щу­ва­тих… По­ро­би­ли­ся зя­тя­ми Со­винські, Кри­винські, Бо­рецькі, Митілі… Скрізь, поі-цло­му повіту, по­за­во­ди­лись ху­то­ри пла­щу­ва­тих ци­ган. Дійшло до то­го, що у Гетьмансько­му і кру­гом Гетьмансько­го па­ни - ро­дичі та й ро­дичі. Роз­ко­ре­нив­ся й рід Саєнків - жіно­че коліно панів Польських,- усе-та­ки своя кров.

    Усе то бу­ли жи­во­ти, котрі притьмом ба­жа­ли їсти й пи­ти, аж ро­ти по­роз­зяв­ля­ли. То бу­ла здав­на, ще за гетьман­щи­ни, го­лод­на, не­на­жер­ли­ва са­ра­на, кот­ра на­летіла з Польщі на вільні сте­пи розкішної Ук­раїни… Жер­ти, тро­щи­ти - од­на в неї здав­на дум­ка… Звик­ши підби­ра­ти крих­ти з пансько­го сто­лу, ви­ли­зу­ва­ти тарілки після смач­них панських страв, во­на пе­ре­да­ла й по­тем­кам нахлібницькі зви­чаї й стра­шен­ну жа­гу до всього смач­но­го, со­лод­ко­го. Своїми ру­ка­ми во­на нічо­го не за­роб­ля­ла, бо шля­хетські ру­ки зда­лись на що інше - до гост­рої шаблі, до лег­кої пос­лу­ги чи ко­ро­лю, чи маг­на­ту… По­том­ки "го­ло­пу­зих" ус­мок­та­ли з ма­те­ри­ним мо­ло­ком про це дум­ку… Бу­ло їх у війську си­ла,- най­більше там во­ни й по­чи­на­ли свою служ­бу. А вер­та­ючись до­до­му,- бо військо­ва служ­ба раз - не­лег­ка, а вдру­ге - й не­без­печ­на,- осіда­лись на батьківських грун­тах - і роз­зяв­ля­ли ро­ти… Хотіло­ся їсти й пи­ти, і хо­ро­ше по­хо­ди­ти… З чо­го ж йо­го? Де йо­го взя­ти, щоб своїх панських ру­чок не по­ка­ля­ти?

    От во­ни й по­ро­би­лись зя­тя­ми за­мож­них панів. Пря­мо ска­за­ти: поп­ро­да­лись, сподіва­ючись за те на­го­ро­ди.

    Пани Польські не ви­пус­ка­ли своїх до­чок з до­му го­лих і бо­сих. Та й тільки ж то, що ма­нат­ки да­ва­ли Та по півсотні душ на завід. Що ти з та­кою жменькою лю­дей зро­биш? Не прий­ма­ти­ся ж справді зя­тям панів Польських са­мим за плу­га: дво­ря­ни­нові со­ром­но бу­ло свої ру­ки ко­ло землі тру­ди­ти; не ко­па­ти­ся ж У гряд­ках і доч­кам ве­ли­ких панів, котрі за­мо­ло­ду їх ко­ха­ли у ба­гатстві, у роз­ко­шах… Що ж йо­го ка-аати?

    З по­ло­ви­ни двад­ця­тих по шес­ти­де­сяті ро­ки був у нас зо­ло­тий вік пансько­го па­ну­ван­ня. Па­ни не тільки па­ну­ва­ли над ху­то­ра­ми та се­ла­ми, над ро­до­ви­ми й ' не­ро­до­ви­ми маєтнос­тя­ми; не тільки пе­ре­орю­ва­ли ши­рокі й довгі ла­ни се­ля­на­ми та ху­то­ря­на­ми, іноді їх міня­ючи на дов­го­но­гих хортів,- панський дух ви­тав скрізь і всю­ди: і в го­роді, і в повіті, і в гу­бернії.

    - Усім й усю­ди зап­рав­ля­ли па­ни. З панів ви­би­ра­ли комісарів; потім то­го з них пе­ре­роб­лю­ва­ли капітан-справ­ників, а далі - прос­то справ­ників; панський ви­бор­ний був суд­дя й підсуд­ки… А го­ло­вою ціло­го поч віту бу­вав теж-та­ки ви­бор­ний дво­ря­на­ми мар­шал, пізніше-пред­во­ди­тель дво­рянст­ва… Ска­за­но: як є, цілий повіто­вий уряд, окрім каз­на­чея (скарб­ни­ка), ок­руж­но­го, пошт­мей­ст­ра, стряп­чо­го ("ца­ре­во­го ока" та ста­но­вих,- був панський ви­бор­ний… Лах­ва бу­ла!!

    Тоді са­ме нас­та­ло ца­рю­ван­ня й панів Польських у Гетьмансько­му. Ху­до­ба роз­тек­лась на всі бо­ки, по всьому повіту. Доч­ки не при­не­суть, а й що е, то роз­не­суть. Увірва­ли во­ни тро­хи доб­ра і в Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча, та ні самі не за­ба­гатіли - тільки йо­го зу­бо­жи­ли. Що ж йо­го вбо­гим ро­би­ти? Тре­ба на щось жи­ти… Тре­ба роз­до­бу­ва­ти й доб­ра на по­жи­ву, й честі - для піддерж­ки слав­но­го ро­ду… Нігде дітись: тре­ба у служ­бу йти… Тре­ба - то й тре­ба… І пішли!

    Заверховодили па­ни Польські у Гетьмансько­му, як у се­бе на царстві. Ва­силь Се­ме­но­вич - царьок; йо­го ро­дичі - царські слу­ги; а цілий повіт з па­на­ми й му­жи­ка­ми - піддані. Ва­силь Се­ме­но­вич у се­бе й при-' йо­ми царські ус­та­вив. Хто б з панів не приїхав в повіт, ко­го б з чи­нов­ників не прис­ла­но,- не їдь на своє доб­ро, не прий­май­ся за своє діло, не пок­ло­нив­шись Крас­но­горсько­му вла­диці…

    І всяк їздив, кла­няв­ся… А що вже й ка­за­ти - в ус­та­нов­лені дні… їзди­ли на різдво, їзди­ли поз­до­ров­ля­ти "з но­вим ро­ком, з но­вим щас­тям, і з Ва­сил­лям", у чет­вер на мас­ниці там олад­ки їли, на дру­гий день ве­ли­код­ня - пас­ку… Ко­жен знав, що у ці дні нігде більше не мож­на бу­ти, як у Крас­но­горці. Що б там не бу­ло, а бу­ти тре­ба! Жінка у постіль зляг­ла, ди­тин­ка лед­ве ди­ше,- не мож­на: тре­ба їха­ти! На різдво іноді та­ке ме­те, що й світа бо­жо­го не вид­но, на мас­ниці або на ве­ли­код­них свят­ках та­ка ка­лю­ка, що ні прой­ти, ні проїха­ти, іноді дощ, як з відра ллє… У Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча день - тре­ба бу­ти.

    

    Цілий повіто­вий уряд плівся у Мек­ку. Ко­жен підслу­жу­вав­ся, піддоб­рю­вав­ся, за­побігав лас­ки, доб­ро­го сло­ва, хоч пог­ля­ду привітно­го… Ко­го бу­ло Ва­силь Се­ме­но­вич "по­да­рує" лас­кою - той не­мов ви­рос­те… Другі див­ляться, за­ви­ду­ють; виріс чо­ловік од од­но­го сло­ва! А на ко­го Ва­силь Се­ме­но­вич гнів по­ло­жить - пря­мо хоч в опо­лон­ку… І ті, що бу­ли при­яте­ля­ми, од­вер­та­ються…

    Зате ж і ра­вив па­ню­га Гетьманським як своєю батьківщин6ю.~Цо­ул'о'ска­же-~так.'Зго­му й бу­ти. Як за­га­дає - так і ста­неться. Йо­му тільки од­но­му го­ди­ли й слу­жи­ли,- та ще хіба орен­да­рю йо­го, Лей-бі Ов­ра­мо­ви­чу - зя­теві ста­ро­го Лей­би, ге­не­ральсько­го при­каж­чи­ка.

    Та як же йо­го й не слу­жи­ти? Свої слу­ги, свої й прис­луж­ни­ки! Не­хай би хто ска­зав сло­во нас­торч - тільки б і місце ба­чив! Пішло у Гетьмансько­му так, що ніхто місця не зна­хо­див в уряді без волі Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча.

    Сам - пред­во­ди­тель; ро­дичі •- уряд­ни­ки} справ­ник, суд­дя, підсуд­ки - все то зяті, ро­дичі зятів, племінни­ки… Як квоч­ка кур­чат зби­рає під кри­ла, так Ва­силь Се­ме­но­вич приб­рав до своїх лап цілий повіт…

    І все кру­гом мов­ча­ло, терпіло, слу­ха­ло й ро­би­ло на ко­ре­нас­тий рід панів Польських та все ниж­че, ниж­че на­ги­на­ло го­ло­ву пе­ред йо­го вла­ди­кою.,…

    

XI

    

Махамед

    

    Після смерті Ми­ро­на й Ма­ри­ни ли­ха до­ля, за­че­пив­ши край­ком слізьми змо­че­но­го кри­ла жит­тя Іва­но­ве та Мот­ри­не, май­ну­ла на інші ха­ти з більши­ми не­дос­та­ча­ми, злид­ня­ми - на кріпацькі ха­ти порізне­них лю­дей… Ко­зачі куб­ла об­гор­ну­ло ти­хе хлібо­робське щас­тя. Нас­та­ли ро­ки ко­хан­ня в полі та в ху­добі, скла­дан­ня вся­ко­го при­бут­ку, тяж­кої гос­по­дарської праці до­ма й на полі, та втіха дітка­ми, ко­го бла­гос­ло­вив гос­подь…


    Іван, ще ди­ти­ною нап­ря­мо­ва­ний по хлібо­робській] л До­розі, так її й дер­жав­ся. Орав по­ле, сіяв, ко­сив, жав, мо­ло­тив, скла­дав зер­но - те на посів, те на по­жи­ву, те на про­даж, або в гор­латі ями - на го­лодні го­ди. Мот­ря, жінка хо­ро­шо­го гос­по­дарсько­го ро­ду, теж до­по­ма­га­ла Іва­нові у йо­го праці.

    З вес­ни Іван щод­ня у полі - то оре, то засіває яри­ною. Зран­ку поїде, пізно вве­чері вер­тається. Так до са­мої пас­ки. Одс­вят­ку­ють Ве­лик­день - ко­со­ви­ця. Тут уже й Мотрі ро­бо­та - гро­мадіння. Далі нас­та­ють жни­ва. Ціле літо, як му­ха в ок­ропі, вик­ру­тяться обоє, ра­но вста­ючи, пізно ля­га­ючи. Після жнив Іва­нові - во­зо­ви­ця; далі - оран­ка на зи­ми­ну; ще далі - сійба; а там уже в осінь - мо­лотіння за­роб­ле­но­го хліба. Метрі на осінь ніби лег­шає тро­хи: хат­ня ро­бо­та - спо­чи­вок, а над­ворі - прих­ват­ком, тіпає плоскінь або матірку; скри­пить тер­ли­ця під повіткою… А там уже й зи­ма - за­ме­ти на­вер­тає… При­хо­дить во­на в се­ло страш­ною хур­то­ви­ною, при­во­дить за со­бою своїх діток - хи­зи й охи­зи та тріскучі мо­ро­зи… Лю­ди аж пе­ре­ля­ка­ли­ся. Да­вай мат­ки нлес­ти; ну за­пи­на­ти вікна й двері, щоб не пер­ся мо­роз у ха­ту… Од­на­че й зи­мою - не сид­ня, згор­нув­ши ру­ки. Жінкам - своє діло, чо­ловікам - теж своє. У хаті - Мот­ря обід або ве­че­рю ва­рить, дітей пант­рує й го­дує; а вве­чері, при ка­ганці, пря­де кужіль або що гол­кою шиє; над­ворі - хо­дить ко­ло ко­ро­ви: на­пу­ває її сит­ним пійлом з висівка­ми або м'яки­ною, ра­но й вечір - доїть. Іван ко­ло ху­до­би по­рається: ско­тові й вівцям підкла­дає в яс­ла про­ся­ної або гре­ча­ної со­ло­ми, двічі на день до во­до­пою го­нить, сам ви­чи­щає двічі на тиж­день за­го­ро­ду… Не­ма ро­бо­ти біля то­ва­ру - лаш­тує під повіткою що потрібніше до вес­ня­ної спра­ви. А вве­чері пле­те ру­ка­виці, ба­виться з дітка­ми - шут­кує, вчить мо­ли­тись, спа­ти їх ло­жить або сам ле­жить на печі униз че­ре­вом - па­риться.

    А в неділю або в свя­то Іван з Мот­рею підуть до церк­ви; іноді, як не ду­же хо­лод­но, по­за­би­ра­ють і хлопців з со­бою. Прий­шов­ши з церк­ви, обіда­ють ласіше, ніж у бу­день; після обіду - ськає Мот­ря Іва­нові. Спо­чив­ши тро­хи, ко­ли го­дин­ка, підуть во­ни ку­ди-не­будь до сусід у гос­ти­ну або ж у се­бе гос­тей прий­ма­ють. А вве­чері - тре­ба Іва­нові ко­ло худібки по­ра­тись, тре­ба її на­пу­ва­ти, на ніч паші підкла­да­ти;

    Мотрі - ве­че­рю ва­ри­ти, діток спа­ти ло­жи­ти…

    Так і зи­ма ми­не; на вес­ну крас­не сон­це заг­рає… І зно­ву в по­ле та в по­ле… зно­ву торішня ро­бо­та… зно­ву торішні кло­по­ти… Та так не один, не два ро­ки: так ціле жит­тя, цілий вік… Ро­биш, щоб бу­ло що їсти; І їси, щоб зду­жав ро­би­ти. Ота­ка-то ве­се­ла хлібо­робська до­ля!

    Оже, хто до неї приз­ви­чаївся, то­му во­на здається ве­се­лою й крас­ною… Наші ху­то­ри, се­ла, а ча­сом і повітові го­ро­ди, об­ло­жив­шись ро­дю­чи­ми по­ля­ми та ла­на­ми, дру­гої долі не зна­ють… А про­те - жи­вуть цілі довгі-пре­довгі віки, ко­па­ються в ситній землі, мов поп­ри­рос­та­ли до неї… Яка зем­ля, такі й лю­ди. Во­на си­та - й во­ни ситі; во­на го­лод­на - й во­ни ро­ти по­роз­зяв­ля­ли… Се­ля­нин без по­ля - ста­рець без рук і без ніг. По­ле йо­го го­дує, по­ле йо­го втішає, на полі він ви­рос­тає, на полі ча­сом і вми­рає… По­ле - що воз­дух: нічим би ди­ха­ти, як­би зос­тав­ся без йо­го!

    Важка хлібо­робська пра­ця, а ще важ­че то­му, хто її на силі не~знає, або не впо­до­бає. $ -Тим-т-до неї ще змгмтйтд7__ггрин­чятптт. ррлят­ти дітей. щоІойО­на зда­ва" лась нГ нуд­ною, ні тяж­кою. Діти на селі -' іюміч'г Аби зіп'ялись на но­ги,-за­раз у по­ле:хай змал­ку при­ви­кає до сво­го по­би­ту!

    У та­ко­му по­буті ба­жа­ли Іван з Мот­рею своїх діток зрос­ти­ти-ви­го­ду­ва­ти. Підня­лись-три­хи-хлопці,- тре­ба їх до діла приз­ви­чаїти. От і по­ча­лось завж­ден­не, на пер­ший раз для дітво­ри лю­бе, приз­ви­ча­юван­ня. Пер­ше-на­пер­ше - ско­тин­ку пас­ти, то­ва­ру дог­ля­да­ти… Тут не тре­ба ні си­ли, ні вмілості: ди­вись тільки за ху­до­бою, пильнуй сво­го лег­ко­го діла! Далі - по­га­ня­ти… Гей та цоб, та ца­бе! - от і вся не­ве­лич­ка на­ука по­го­ни­ча…

    Хлопці до всього то­го ки­да­лись з га­ря­чим за­па­лом, а най­щиріше брав­ся Мак­сим. Він цілу ніч не бу­де спа­ти, аби йо­му най­раніш ус­та­ти, братів по­бу­ди­ти у по­ле. За­те ж йо­му най­скоріше й на­до­лу­жа­ло. Двічі, тричі зро­бив що - уже йо­му й не хо­четься, уже йо­му но­вин­ку по­да­вай. Та ні зас­та­ви­ти, ні заст­ра­ха­ти! Та­ку нев­покійну на­ту­ру ви­ко­хав ста­рий дід, на ли­хо Іва­нові, і за­гар­ту­вав її своїми страш­ни­ми пе­ре­ка­за­ми про нев­ми­ру­ще зав­зят­тя та своїми сер­ди­ти­ми за­ки­да­ми про те, як те­пер на світі ста­ло­ся… Січові оповістки про за­по­розьку вда­чу, про за­по­розьку во­лю за­па­да­ли у га­ря­че сер­це ону­ко­ве.. Як у гніздеч­ку, так у Мак­си­мовім сер­деч­ку вип­ло­ди­лась во­ля, про яку дід пе­ре­ка­зу­вав; по­ри­ва­ла хлоп­ця до сва­волі) до невпр­кою,- ки­да­ла од од­но­го до дру­го­го, пек­ла не­на­вис­тю до всього, що гніти­ло або пе­ре­чи­ло, не да­ва­ло ро­би­ти, як нам хо­четься, як нам зду­мається… Живі кар­ти­ни з по­за­давнього-дав­на вис­ту­па­ли в хлоп'ячій го­лові: Мак­си­мові хотілось са­мо­му би­тись, ру­ба­тись, роз­гардіяши­ти… З ким же йо­го?.. де йо­го?! Пішла хо­до­ром дум­ка за дум­кою…

    Ось з-за се­ла підня­ла­ся стра­шен­на куш­пе­ла. Ви­хор підхо­пив її ви­со­ко-ви­со­ко і мчав пря­мо на се­ло. Мак­сим по­ба­чив - і зга­дав дідо­ву оповістку про боїще з та­тар­вою… То не куш­пе­ла куш­пе­тить, то та­тар­ва мчиться на на­ших!.. Крик, зик, га­лас не­сеться ра­зом з куш­пе­лою… "Стійте, брат­ця! - кри­чить ота­ман на на­ших.- Ви, се­редні, ні з місця, а ви, бо­кові,- у об'їзд на Сокільні Бай­ра­ки!.. За­ляж­те там, мов не­живі, анічи­чирк! - аж по­ки го­лос­на гаківни­ця не про­мо­вить: по­ра!.." Хлопці пом­ча­лись, тільки хвос­та­ми коні ма­шуть… А крик та га­лас все ближ­ча та ближ­ча. Ось уже і та­тарський ба­ша на­сам­пе­ред їде, з го­лою шаб­лею наб­ли­жається… Наші схиб­ну­лись,- далі… та­та­рю­ги навз­догін. Крик, га­лас, шар­па­ни­на… Ось блис­ну­ла блис­ка­ви­ця, гу­ко­ну­ла гаківни­ця,- по­летів та­тарський ба­ша з ко­ня стор­ча­ка бри­тою ма­ко-ти­рею… "Вий­те!.. ру­бай­те!.." - іде ле­мент з краю до краю. Аж ось і збо­ку ку­ря­ва, мов чор­на хма­ра, підня­ла­ся: то наші з-під Бай­раків поспіша­ють на ви­руч­ку… Ле­тять - аж зем­ля стог­не. У Мак­си­ма аж дух за­хо­пи­ло: заг­ра­ла га­ря­ча кров, роз­буд­же­на та­ки­ми дум­ка­ми,- Мак­сим пом­чав­ся і собі за ла­вою слав­них ли­царів… Аж ку­ра встає шля­хом, аж ідуть ви­ляс­ки од бою бо­сих ніг по твердій землі… От і май­дан. Мак­сим, як кінь, ба­сує: то, мов сха­ра­пу­див­шись, убік ша­рах­не; то, як мо­ло­де те­ля, піде ско­ком та виб­ри­ком… Ляс­кає ба­то­гом, свис­тить, гу­кає… Мо­ло­дий крик роз­ля­гається навк­ру­ги -і де­рен­чить по вікнах ге­не­ральсько­го бу­дин­ку…

    Бачить Мак­сим - у во­ро­тях за­ма­ня­чи­ла стра­шен­на пос­тать за­водсько­го бу­гая. Не­мов яке стра­хо­ви­ще, з зло­же­ною у зморш­ки шиєю, ус­тав­ле­ною в зем­лю го­ло­вою з ро­га­ми, з на­ли­ти­ми кров'ю очи­ма, ви­су­ну­ло во­но з ге­не­ральсько­го дво­ру і пішло по­ва­гом, хи­жо ре­ву­чи та за­ви­ва­ючи. Під но­га­ми стра­хо­ви­ща двигтіла зем­ля, дикі за­во­ди ре­ву роз­ля­га­лись по око­лиці… Мак­симів го­лос зда­вав­ся цвірінькан­ням го­роб­чи­ка про­ти страш­но­го бу­га­ево­го ре­ву… Оже Мак­сим не зля­кав­ся. За­був і про боїще з та­тар­вою, ки­нув­ся на нез­би­ту до­ро­гу, наб­рав груд­дя пов­ну па­зу­ху - і пом­чав­ся на­суп­ро­ти бу­гая, ре­ву­чи і пе­ред­раж­ню­ючи страш­ну звіри­ну… Бу­гай став, підняв го­ло­ву, ніби ду­мав розг­лядіти, що во­но, та зно­ву кру­то по­вер­нув шию і наг­нув го­ло­ву до са­мої землі,-• хотів ко­пирс­ну­ти ро­гом, щоб стра­ху зав­да­ти,- та від жи­ру не наг­нув­ся, Тільки зоз­ла гре­бо­нув стра­шен­но но­гою - і геть да­ле­ко відки­нув зем­лю від се­бе. Мак­сим пош­пу­рив груд­ку. Мет­ка ру­ка як­раз пійма­ла се­ред кру­то­го ло­ба; груд­ка роз­би­лась - і пил за­си­пав бу­гаєві очі. Знічев'я стра­хо­ви­ще жах­ну­ло­ся… За­лу­па­ло чер­во­ни­ми очи­ма… підве­ло го­ло­ву, гля­ну­ло на сво­го во­ро­га - та аж по­темніло… Кру­то схи­лив­ши униз го­ло­ву, во­но пішло на­суп­ро­ти Мак­си­ма. Мак­сим не зля­кав­ся і тут: груд­дя заліта­ло, як ті кулі-одно по­пе­ред дру­гим… Во­но нес­ло бу­гаєві гос­тинці то в лоб, то в ніс, то в бо­ки… Стра­хо­ви­ще нічо­го то­го не чу­ло: во­но навіть не чу­ло землі під со­бою. За­ви­ва­ючи, вонсг йшло пря­мо на Мак­си­ма - де­далі скоріше та скоріше…

    - Ей, ей! - желіпну­ло щось з ге­не­ральсько­го дво­ру: - тікай, хлоп­че, біда бу­де!

    Як опе­че­ний, крут­нув­ся Мак­сим - і вітром пом­чав" ся впо­довж май­да­ну. Бу­гай - за ним. Страш­но бул ди­ви­ти­ся, як та­ке стра­хо­ви­ще, нас­та­вив­ши ро­ги, не* сло­ся з усього сво­го страш­но­го про­жо­гу за не­ве­лич" ким хлоп­чи­ком, що, як го­ро­шин­ка, ко­тив­ся по­пе­ред йо­го… От-от бу­гай нас­тиг­не; от-от прост­ро­мить ро­гом наскрізь Мак­си­мо­ву спи­ну… Аж ось і тин від ге­не­ральсько­го дво­ру… ніку­ди бігти… про­пав Мак­сим!., Ш, не про­пав! Він, як со­ба­ка, плиг­нув на тин, а з ти" ну-в бур'яни… Ско­чив і бу­гай на тин,- та на кілку й заст­ряв. Ли­ну­ла кров з про­би­то­го бо­ку… Стра" хо­ви­ще за­ко­ли­ха­лось, рев­ну­ло не своїм го­ло­сом, рво* ну­лось з усієї мочі… Тин упав,- упав ра­зом з ти­но і бу­гай до­до­лу - і так болізно за­ревів, що аж слу‹ха­ти страш­но… Кілок прой­шов по­довж усього жи во­та, ви­мо­тав­ши геть киш­ки зсе­ре­ди­ни… Підняв­ся крик людський, збігла­ся двірня… Ша­та­ни­на-мо­та­ни­на!

    - Що ж оце ти на­ро­бив?! - пи­тав Мак­си­ма один з дво­раків, по­ка­зу­ючи на бу­гая, що лед­ве-лед­ве ди­хав - сап Мак­сим сміявся.

    - Чого ти, су­чий си­ну, зу­би ска­лиш?.. Ходім, я те­бе до панів по­ве­ду.


    Як з це­пу зірвав­ся Мак­сим - так пом­чав­ся до­до­му. Дос­та­ло­ся б Іва­нові од ге­не­ральші за то­го бу­гая, як­би бу­ли кріпа­ки не пок­ри­ли Мак­си­ма. А то ска­за­ли, що бу­гай пог­нав­ся за со­ба­кою та й про­бивсь. Прав­да, не пог­ла­ди­ли за те по голівці ско­тин­щи­ка, а вліпи­ли, скільки зду­жа­ли,- та Іван на­поїв йо­го за те доб­ре. Так і про­пав бу­гай. Тільки всього - Мак­си­ма ви­бив батько. Та що та бійка? Пе­реп­ла­кав Мак­сим - та й зно­ву за своє…

    Душа йо­го про­ха­ла волі; мо­лоді си­ли - прос­то­ру. Сум­но бу­ло Мак­си­мові се­ред ши­ро­ко­го, пус­то­го сте­пу, се­ред по­ора­ної ріллі; тісно у тихій батьківській; хаті; тяж­ко між мов­чаз­ною ско­ти­ною, кот­ру йо­му,-як стар­шо­му, пер­шо­му до­ве­лось пас­ти… І хло­пець ви­ду­му­вав шкод­ливі ігри: то на ба­ра­нах їздив, то те­лят ля­кав, то прив'язу­вав їм до хвос­та дрюч­ки й за­ли­вав­ся за­лив­ним ре­го­том, як те­ля­та дро­чи­ли­ся. Час­то й гус­то батько йо­го маніжив за.це; оже нічим не зміг пе­ре­ло­ми­ти шкод­ли­во­го, ве­се­ло­го но­ро­ву Мак-си­мо­во­го. Оце, бу­ло, виб'є йо­го батько, а че­рез го­ди­ну уже Мак­сим на улиці з хлоп­ця­ми нав­ку­лач­ки б'ється або братів за чу­би тас­кає, або зап­ря­же їх у ґринд­жо­ля­та, як зи­мою, ся­де сам за па­на й ба­то­гом по­га­няє… по­ки не вшквар­не так, що ре­ви на усю ули­цю.

    Палкий, як по­рох, сміли­вий, як го­лод­ний вовк, і він усіх по­би­вав, над усім вер­хо­во­див… А насміяти­ся над ким, ук­рас­ти, од­ня­ти що - йо­му дай! Ге­не­ральша ніко­ли не їла ово­щей з сво­го мо­ло­до­го сад­ка: він усе по­об­но­сить, усе вик­ра­де, не див­ля­чись ні на со­бак, ні на сто­рожів. Раз йо­го зас­ту­ка­ли на яб­луні. Що ж - він зля­кав­ся? Сто­рожі до йо­го, а він як по­чав на них шпур­ля­ти яб­лу­ка­ми,- так ті на­зад… Тоді він ско­чив на зем­лю; як вітер, пом­чав­ся сад­ком; як со­ба­ка, пе­рес­ка­ку­вав че­рез ти­ни - і скрив­ся у чис­те по­ле. Як же дійшов до літ та уб­рав­ся у си­лу,- біда з ним, та й годі! Ви­со­ко­го зрос­ту, стан­кий, бра­вий, ши­ро­коп­ле­чий, як з заліза зби­тий, а до то­го ще мет­кий, як заєць, співун-ре­го­тун… Хо­ро­ший з ли­ця-пов­но­ви­дий, рум'янець на всю що­ку, з чор­ни­ми, ве­се­ли­ми очи­ма, з чор­ним лис­ку­чим усом,- він був пер­ший кра­сень на селі… Вся мо­лодіж лю­би­ла Мак­си­ма за йо­го вда­чу, за ве­се­лий, без­бо­яз­ний но­ров,- усі йо­му ко­ри­ли­ся… Хто на­пе­реді став­ник не­се, як ідуть вес­ною свя­ти­ти па­ру­боцьку кри­ни­цю? Мак­сим не­се. Хто на Гуд­зевій улиці ота­ма­нує, ули­цю во­дить? Не ко­му, як не Мак­си­мові… Ко­му насміятись над ким? У Мак­си­ма язик, як гост­ра брит­ва… Хто заніс Лу- цен­кові во­ро­та й по­че­пив на самім версі столітнього ду­ба? Хто у Тхо­ри­хи-вдо­ви ви­ма­зав дьогтем во­ро­та?, Не хто, як не Мак­сим… Чиїх рук не втек­ла Хо­мен­ко­ва доч­ка Хвеська?.. Не втек­ла Мак­си­мо­вих рук! Хто пус­тив по­га­ну сла­ву на ба­га­тир­ку Шрам­чен­ко-ву доч­ку? У ко­го ж язик дов­ший, як не в Мак­си­ма! Сам уст­ря­не, зве­де дівчи­ну,- сам потім пер­ший і насміхається… Не од­на їх і не дві на­ро­би­ло сти­да-со­ро­му батькові й ма­тері; не од­ну матір, не од­но­го батька на до­нинім весіллі у хо­му­тах че­рез се­ло во­ди­ли… Не од­на й не дві матірки пла­ка­ло на Ма­ха-ме­да, як йо­го проз­ва­ли старі ба­би. Не один па­ру­бок] або й чо­ловік, по­куш­ту­вав­ши на ку­лач­ках Ма­ха­ме-до­во­го "безміна", по­хиріє-по­хиріе та че­рез півро­ку і на той світ пе­рес­ту­пить… А горілку пи­ти, гу­ля­ти - Ма­ха­мед усім п'яню­гам привід дає! По­за­ли­ва­ють очі та шко­ду, ка­пості лю­дям роб­лять-Ста­ли лю­ди жаліти­ся батькові, що Ма­ха­мед синів їх роз­поює, ста­ли ра­ди­ти, щоб здер­жу­вав си­на. Та що батько вдіє з та­ким ве­лет­нем? Ні батько­ва грізьба, ні ма­те­ри­на умо­ва - нічо­го не подіють з та­ким гульвісою, ши­бе­ни­ком - Дай од­ру­жу! - ду­ма Іван і ра­диться з Мот-рею. Знай­шли й мо­ло­ду; умо­ви­ли якось Мак­си­ма, пішов з ста­рос­та­ми. Так що ж? На за­ру­чи­нах Мак­сим так на­ли­зав­ся, що тро­хи-тро­хи не по­бив сво­го на­ре­че­но­го тес­тя.

    - Господь з ва­ми, з ва­шим мо­ло­дим та­ким!-ка­же тоді батько ста­рос­там.- Хоч би мені прий­шло­ся го­лод­ною смер­тю по­ми­ра­ти та ска­за­но: як відда­си Ме­лаш­ку за Мак­си­ма, то жи­вий не бу­деш,- то й тоді б не зго­див­ся!

    Вернулися лю­ди з гар­бу­зом; роз­ка­за­ли батькові-ма­тері.

    - Побила ме­не ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­вая та­кою ди­ти­ною! - кри­чить батько.

    - Ти нас, си­ну, на старість у сла­ву ввів… на­шо­го не­дов­го­го віку не жа­луєш,- пла­че ма­ти.

    А Мак­сим - як но­гу вло­мив: з ха­ти та на ули­цю, а там-у ши­нок до жи­да. Так роз­ле­дачів, розібрав­ся, роз­пив­ся, що ска­за­но: ні до чо­го! Знай у шин­ку кис­не… Аж за­пух, як той бу­гай, щод­ня очі за­ли­ва­ючи… Зовсім пус­тив­ся бе­ре­га: що до­ма не зар­ве,-за­раз у ши­нок! П'є, гу­ляє, з жи­да насміхається, з кріпа­ка­ми панібра­та­еться, жал­ки­ми до­ко­ра­ми їх ко­ле, що роб­лять на панів, нав­чає не слу­ха­тись їх при­ка-зів - манд­ру­ва­ти. На ка­пості чо­ловік здав­ся та й годі!

    Сама ге­не­ральша зна­ла Ма­ха­ме­да. І так йо­го зне­на­виділа, що як при­хо­ди­лось проїзди­ти або про­хо­ди­ти повз йо­го, то во­на завж­ди од­вер­та­ла­ся й спльову­ва­ла. Як же по­чу­ла, що він кріпаків бун­тує, то жаліла­ся коміса­рові. Ко­ли був Мак­сим на той час "не пос­терігся-не зманд­ру­вав ку­дись з Пісок, щось на тиж­день чи' йбільше - то, ма­буть би, не ми­ну­ти йо­му й ттпртіШ) п мгт*г-іт-мттіідТтт'~]ттг›тіТу иір?

    Нічого! $

    Мучився отак з ним батько, му­чив­ся, та, зап­ла­кав­ши, й ка­же Мотрі: "Ні, вже нічо­го з хар­ци­зою не вдію! Ні ти­хе сло­во," ні просьба, ні лай­ка,-ніщо не по­ма­гає… Не­має си­ли мені з ним би­тись… Хай же йде у мос­калі! Не­хай йо­го у службі по­по­мушт­ру­ють,- мо­же, вит­руть ту юш­ку, що наб­рав­ся до­ма!.. Хай йо­го другі вчать: я з ним нічо­го не враю!.."

    Мотря у сльози. Жал­ко ма­тері своєї ди­ти­ни. Уже який там він не ли­хий, який не не­доб­рий, а все ж та­ки своя кров… Мот­ря пла­ка­ла гірки­ми, а про­ха­ти Іва­на не посміла; во­на до­га­да­ла­ся, що то ос­таннє сло­во батько­во­го го­ря. Тут уже ніяке про­хан­ня не по­мо­же!

    А Мак­сим як по­чув, то ні скри­вив­ся, ні по­мор­щив­ся. Так-та­ки зра­зу зго­див­ся та й пішов до прий­ому, виспіву­ючи та ви­гу­ку­ючи.

    Тоді са­ме у сто­лиці ве­ли­ке діло скоїлось. Ста­рий цар умер, а зос­та­ло­ся два бра­ти. Стар­шо­му ж не мож­на чо­мусь бу­ло царст­вом пра­ви­ти,- осівся на предківськім столі мен­ший. Оже це не обійшло­ся мир­но. Тоді са­ме царська гвардія з ма­со­на­ми за­бун­ту­ва­ла… Ба­га­то тоді ляг­ло пра­вих і ви­ну­ва­тих, по­ки той бунт за­ми­ри­ли… Як за­тих­ло, то но­вий цар, роз-пу­див­ши ста­ру гвардію, звелів но­ву на­би­ра­ти. Та щоб був один у один: ви­со­кий, стан­кий, по­каз­ний… Мак­сим як­раз підійшов під міру. Як ви­пус­ка­ли йо­го з прий­ому, то не кри­ча­ли й "лоб!" А який­сь уса­тий офіцер зак­ри­чав: "У гвардію йо­го! у гвардію!" Мак­сим, як по­чув, аж засміявся… та про­жо­гом у двері. Тут він тро­хи не вда­рив­ся ло­бом об яко­гось бідо­лаш­но­го нек­ру­ти­ка. Не­дов­го ду­мав­ши, він йо­го сту­со­нув коліном під бік, зак­ри­чав: "Сто­ро­нись, кру­па! гвар-дієнець йдьоть!.." Той по­то­чив­ся, тро­хи не впав…

    Не вспів Мак­сим одяг­тись, як йо­го пог­на­ло три якихсь мос­калі у нек­рутську схо­ван­ку й за­пер­ли на за­мок. Хат­ка не­ве­лич­ка, вікна з залізни­ми шта­ба­ми, як у тюрмі, а лю­дей - пов­но. Той си­дить - пла­че; той хоч не пла­че - жу­риться; там куп­ка ре­го­четься з якоїсь ви­гад­ки…

    - Прийміть, брат­ця, й ме­не! - ка­же Мак­сим до тих, що ре­го­чуть.

    - Іди… до­да­си й сво­го сло­ва.

    - За що це нас, брат­ця, по­за­пи­ра­ли у що тісну хур­ди­гу? - пи­тає Мак­сим, ог­ля­да­ючи чорні, як са­жа, стіни нек­рутської.

    - А щоб не втік! - од­ка­зав хтось.

    - Та кий йо­го біс ду­мав тіка­ти… І дов­го во­ни так дер­жа­ти­муть?

    - Та хто йо­го зна… Ка­жуть би то, що три дні..,

    - Погано! хоч би сю­ди горілки, то во­но б якось ве­селіше.

    - А сирівцю з дох­ли­ми па­цю­ка­ми не хоч?

    - Пий сам, ко­ли по­до­бається!

    Далі Мак­сим уже ору­ду­вав бесідою: то­чив ба­ля­си та ба­лянд­ра­си; роз­ка­зу­вав про свої сільські по­хо­ди $ смішив усіх і ре­го­тав­ся сам… То­ва­риський чо­ловік ‹(-нічо­го ка­за­ти! Уночі тільки сум­но йо­му зро­би­ло­ся, як став вик­ри­ку­ва­ти ча­со­вий; "Слу­шай!"

    Через три дні їх справді ви­пу­ще­но і доз­во­ле­но піти поп­ро­ща­тись з ро­ди­ною, що по­наз'їжджа­лась до прий­ому, як на яр­ма­рок… Плач, го­лосіння -• мов мерт. вих ви­ряд­жа­ють до гро­бу. Там ста­ра ма­ти за­ли­вається гірки­ми сльоза­ми, обніма­ючи бри­ту го­ло­ву си­но­ву} тут мо­ло­да мо­ло­ди­ця з ди­тин­кою на ру­ках го­ло­сить на весь май­дан, однією ру­кою схо­пив­ши за шию мо­ло­до­го чо­ловіка; а ось сест­ра з бра­том роз­мов­ляє, сльоза­ми до­ли­ва­ючи го­ре… От і старі діди пос­хи­ля­ли го­ло­ви; от бра­ти роз­мов­ля­ють, по­ну­рив­шись. А там зно­ву батьки, ма­тері… Між ни­ми й Мот-ря, як з хрес­та зня­та, а ко­ло неї си­ни - Ва­силь та Онисько… Хо­дять во­ни утрьох од во­за до во­за, роз­пи­ту­ють нек­рут, чи не ба­чи­ли де Мак­си­ма? Ні, не ба­чи­ли… Вий­шли з нек­рутської ра­зом, а де він дівся,.А, ніхто не знає… А Мак­сим, як тільки ви­пус­ти­ли з нек­рутської, за­раз по­тяг з мос­ка­ля­ми до шин­ку… Другі про­ща­ли­ся з ро­дом, а він во­дить за со­бою юр­бу мос­калів - і поб­ра­тав­ся вже! та здо­ров­кається з скля­ним бо­гом… Так Мот­ря й поїха­ла з си­на­ми, не ба­чив­шись з Мак­си­мом…

    Незабаром нек­рут пог­на­ли ку­дись да­ле­ко-да­ле­ко.


    Люди зно­ву по­наз'їзди­лись про­ща­ти­ся, мо­же, вже вос­таннє з своїми бідо­лаш­ни­ми си­на­ми, чо­ловіка­ми, бра­та­ми. То не гли­бо­ка річка кле­ко­че, прор­вав­ши греб­лю,- то гу­дуть се­ля­ни, про­ща­ючись з нек­ру­та­ми… То не хо­ва­ють мерт­вих, то лю­ди ту­жать за жи­ви­ми ро­ди­ча­ми… І Мот­ря між ни­ми… Згор­би­лась, скри­ви­лась, зап­ла­ка­на, стоїть во­на, опус­тив­ши на гру­ди го­ло­ву, а ко­ло неї Ва­силь з Ониськом - і Мак­сим… Вид­но, ма­те­рин жаль ура­зив і йо­го без­жур­не сер­це: стоїть він біля ма­тері, пох­ню­пив­шись… Аж ось за­тур­котів ба­ра­бан; мос­калі ско­ман­ду­ва­ли у ла­ву строїтись. Підня­лась ша­та­ни­на… Скрізь за­ту­жи­ли, за­го-і ло­си­ли… Ста­ли про­ща­ти­ся. Мак­сим підсту­пив до ма­тері…

    - Прощайте, ма­мо!.. не зга­дуй­те ли­хом…

    - Прощай, си­ну!.. про­щай, моя ди­ти­но!.. Ша… ша­нуй… се­бе…

    Мотря об­хо­пи­ла йо­го шию обо­ма ру­ка­ми та так і по­вис­ла, за сльоза­ми світа не ба­ча­чи…

    - Та годі вам, ма­мо!.. Не журіться: я не про­па­ду! - він вис­во­бо­див­ся з зак­ляк­лих рук ста­рої ма­тері,- да­вай про­ща­тись з бра­та­ми.

    От уже пост­роїли нек­рут у ла­ви: один за од­ним, один за од­ним. Зно­ву за­тур­ко­тав ба­ра­бан; старші ско­ман­ду­ва­ли…

    - Прощавайте!..

    - Оставайтесь здо­рові!.. і

    - Хай вам бог по­ма­гаві..

    - Щасливо!..

    - Прощайте, ма­мо!..- ка­зав Мак­сим, про­хо­дя­чи повз матір.

    - Постой, си­ну!..

    Мотря підско­чи­ла, су­ну­ла Мак­си­мові в ру­ку гро­шей…

    - Спасибі, ма­мо!..- ска­зав Мак­сим і гроші на хо­ду за­хо­вав у ки­ше­ню.- Про­щай­те… по­дя­куй­те батькові, що в мос­калі віддав!..

    - Ша…нуй…ся… про-їдай.. си…

    Мотря не до­го­во­ри­ла. Та й Мак­сим не чув: він був уже да­ле­ко…

    Вернулися се­ля­ни до­до­му. Вер­ну­ла­ся й Мот­ря з си­на­ми - зап­ла­ка­на, уби­та го­рем… Іван хо­див по хаті хму­рий, як осіння тем­на ніч. Він ні на од­но­го си­на ве гля­нув, не обізвав­ся. А як во­ни пішли з ха­ти, тоді до Мотрі:

    - Ну що… пішов?

    - Провела…- ка­же Мот­ря, за­ли­ва­ючись сльоза­ми.

    - Що ж він?.

    - Нічого…

    - А од­да­ла?..

    - Оддала…

    - Що ж?

    - Казав: по­дя­куй­те батькові, що в мос­калі од­дав!..

    - Нехай він дя­кує своєму дур­но­му ро­зу­мові,- ска­зав Іван та й за­мовк…

    Не ста­ло Мак­си­ма - за­тих­ла бу­ча та лай­ка у Іва­новій хаті, не чуть ніякої й шко­ди у Пісках. Не ста­ло ва­таж­ка - то­ва­рист­во не­мов роз­ко­ти­лось по світу. Хоч во­но тут же та­ки й бу­ло, тільки пішло іншим шля­хом, за­жи­ло дру­гим жит­тям. Одні пов­ми­ра­ли; другі по­же­ни­лись, ха­зяїна­ми ста­ли, дітей го­ду­ють…

    Іван вос­таннє зга­ду­вав Мак­си­ма в той день, як Мот­ря з про­водів вер­ну­ла­ся. З то­го ча­су сам ніко­ли й не зга­дає і сер­диться, бу­ло, як хто дру­гий на­га­дує.

    - У ме­не не­має третього си­на - і не бу­ло ніко­ли! - ка­зав він. Та вже після то­го за цілий день або вечір ні до ко­го й сло­вом не об­зи­вав­ся. Дум­ки, вид­но, не од­же­неш від се­бе!

    Одна Мот­ря що­неділі, щос­вя­та хо­ди­ла до церк­ви та по­да­ва­ла як не ша­га, то копійку на час­точ­ку за Здо­ров'я Мак­си­ма. Од­дав­ши свою вбо­гу леп­ту, па­да- ла Мот­ря пе­ред пре­чис­тою на коліна і мо­ли­ла її ти­хим-га­ря­чим сло­вом, щоб во­на бе­рег­ла її ди­ти­ну од ли­хої го­ди­ни, щоб нап­ра­ви­ла йо­го на доб­рий ро­зум.

    Брати тро­хи по­су­му­ва­ли за Мак­си­мом, а далі й за­бу­ли.

    Життя пішло собі ти­хою хо­дою, при­но­ся­чи то од-ра­ду, то ту­гу, та все сти­ра­ючи спо­мин про Мак­си­ма.

    А він - хоч би обізвав­ся ко­ли, хоч би звістку прис­лав… Де він? як він? Ніхто нічо­го не знав, не чув…

    А тут пішли у Іва­новій хаті кло­по­ти за кло­по­та­ми. Там Ва­си­ля од­ру­жи­ли й одрізни­ли; тут Мот­ря пе­рес­та­ви­лась… Іван, по­ба­чив­ши, що й йо­му, ма­буть, не­за­ба­ром за Мот­рею, од­ру­жив Ониська; поділив синів, зос­та­вив­ши свою ха­ту та дві де­ся­ти­ни по­ля - мос­ка­леві, ко­ли одк­лик­неться… Швид­ко після то­го Іван і сам поліг. Онисько осе­лив­ся у батьківській хаті -" дог­ля­да­ти мос­ка­ле­вої ху­до­би.

    І ста­ла та ху­до­ба кісткою у горлі як в од­но­го бра­та, так і в дру­го­го. Підня­ла­ся з-за неї спірка та во­рож­не­ча між бра­та­ми. Мен­ший пра­вив ху­до­бою, як ха­зяїн, за­би­рав усю ко­ристь собі; а стар­ший, ду­ма­ючи, що мос­ка­ля уже на світі не­має, заг­ри­зав­ся з бра­том.

    - Хіба він мені брат?-ка­же бу­ло Ва­силь. - Який він брат мені?! За­хо­пив у свої ла­бе­ти усе доб­ро та й брат! Мос­ка­ля вже й кісточ­ки досі не­має… Чо­му ж він не поділяє доб­ра?.. Ти мені де­ся­ти­ну по­ля дай та півха­ти… Або-мені твоєї ха­ти не тре­ба: у ме­не своя ха­та є… Од­дай мені зем­лю, хай тобі ха­та… Або спла­ти мою по­ло­ви­ну… А то все сам… Со­ба­ка він, а не брат!

    Онисько собі не дя­кує Ва­си­леві. Не раз і за чу­би бра­ли­ся. Як­би лю­ди не роз­ли­ли, то, мо­же б, обид­ва без го­ло­ви ос­та­ли­ся на батьківськім добрі. Ста­ли во,, еором­ли­во поз­во­ди­ли на гру­дях чор­ни­ми ру­че­ня­та- "‹-ми,- бо застібок не бу­ло… Впа­ли во­ни опу­кою над "••' че­реп­ком, за­пус­ти­ли в юш­ку свої ру­че­ня­та, ви­тяг­ли по га­рячій га­лушці, за­си­ча­ли, за­ху­ка­ли - і ста­ли жу- ва­ти, цмо­ка­ти… Чіпці ста­ло аж гид­ко. Ма­буть, не лю­бо бу­ло й По­ро­хові, бо він зно­ву зак­ри­чав на них. Діти \ спідло­ба зирк­ну­ли на йо­го і на­ла­го­ди­лись ша­рах­ну­ти \ за двері. \

    - Не кри­чи, п'яни­це! - гук­ну­ла Галька на йо­го.

    - Сидіть! - обер­ну­лась до дітей. Чіпці вже не їло­ся. Доїв По­рох ос­тан­ню га­луш­ку, встав. По­дя­ку­вав Чіпка По­ро­хові і Гальці.

    - Іди ж те­пер та ля­гай спа­ти! - обізвавсь По­рох до Чіпки.

    Вийшли во­ни ра­зом з кухні. Чіпка по­ку­рив в сінях люльки, пішов у ха­ту, а По­рох хо­див ще дов­го по дво­ру, смок­тав люльку та спльову­вав…

    Лежить Чіпка у хаті на долівці, не спить, ка­чається. Душ­но йо­му, вар­ко; по жи­лах бігає га­ря­ча кров; га­ря­че по­лум'я па­шить з ро­та; а в го­лові - од­на дум­ка га­няється за дру­гою… То йо­му при­вид­жується вда­ча: зем­ля зно­ву йо­го; він та­кий ра­дий, і ма­ти ра­да: не по­пус­тив сво­го!.. І Га­ля йо­му лю­бенько вви­жається… Що не ка­жи, а Га­ля дівчи­на гар­на! От, як­би та­ка жінка… Радіє Чіпка від однієї згад­ки… Аж ось повіяло хо­лод­ним вітром з дру­го­го бо­ку… Не­ма землі!.. про­хо­див­ся дур­но… мар­но втра­тив­ся… Ма­ти пла­че,- це їй, старій, зно­ву прий­деться на чужім полі ти­ня­тись… А са­мо­му як?.. Про­па­ло все!.. То зно­ву він ха­зяїн… іде по­руч з Га­ле­го… Во­на йо­му лю­бо гля­ну­ла в вічі, усміхну­ла­ся. А ли­хий во­рог по­за­ви­ду­вав йо­му - од­няв зем­лю, зак­рив своєю не­чис­тою ру­кою її ми­лий об­раз… Що ж те­пер йо­му зос­та­ло­ся?.. Ви­со­вується, мов з ту­ма­ну, п'яна По­ро­хо­ва пос­тать; а за нею - світить страш­ни­ми очи­ма бо­жевільна Галька; про­со­ву­ють до йо­го ру­че­ня­та голі, чор­но­мазі діти - страшні, сухі, трем­тять од хо­ло­ду… І встає пе­ред ним людська неп­рав­да… Ба­чить він: во­на, як па­ву­ти­на, зас­ну­ва­ла цілий світ,- ніхто не вип­лу­тається з її тон­ких те­нет… Прав­да, один рво­нув­ся - і вир­вав­ся… та як? ру­ки й но­ги на­зад скру­чені… ні сісти, ні вста­ти: стій, як на ка­ру ви­ве­де­ний!.. "Гос­по­ди, бо­же! де ж твоя прав­да?..- шеп­че Чіпка.- Де її шу­ка­ти?.." Аж ось, здається йо­му, па­ву­ти­на і йо­го ос­но­вує,- от-от -• і він в те­не­тах! Він рво­нув­ся, ки­нув­ся… Хо­четься йо­му за­бу­ти­ся, зас­ну­ти. Пе­ре­вер­нув­ся він з бо­ку на бік-Сон - як відьми вкра­ли!..

    Хтось рип­нув две­ри­ма, увійшов у ха­ту.

    - Се ви, дядьку? - пи­тає Чіпка.

    - Я,- од­ка­зав По­рох.- А ти ще й досі не спиш? - спи­тав йо­го і поб­рав­ся до сво­го лігва, по дру­гий бік ха­ти. Не прой­шло де­ся­ти хви­лин,- По­рох за­хар­чав.

    "Щасливий він! - по­ду­мав Чіпка.- Та­ке ли­хо, а спить без­печ­но… Тут - ще тільки зак­лю­ну­лась, та й то!.." XV

    З лег­кої ру­ки

    Уранці ус­тав Чіпка з до­са­дою в серці, з дур­ма­ном у го­лові. Узяв просьбу, пок­ло­нивсь По­ро­хові, пішов у суд. Ще бу­ло ду­же ра­но: ніко­го з су­до­виків не бу­ло в суді; тільки один сто­рож підмітав скрізь по ха­тах по­роз­ки­дані шма­точ­ки нікчем­но­го па­пе­ру і цілу ко­роб­ку йо­го, ра­зом з сміттям, ви­си­пав у гру­бу…

    - Та й ранній же! - ска­зав він, по­ба­чив­ши Чіпку.- Підож­ди ли­шень… Ще ніко­го не­ма…


    Чіпка сів на рун­дуці. Після не­дос­па­ної ночі, після вга­ги осіння ран­ко­ва про­хо­ло­да зда­ва­лась йо­му та­кою хо­ро­шою, ніби ожи­ви­ла йо­го… Го­ло­ва пот­ро­ху од­хо­ди­ла; ве­селіші дум­ки про­ки­да­ли­ся. Вранішнє сон­це об­ли­ва­ло йо­го м'яким світом, пес­ти­ло йо­го вид, очі, на­го­ни­ло сон­не за­бут­тя… Чіпка за­хи­тав­ся - задрімав. Йо­го роз­бу­див який­сь гомін. Розп­лю­щив­ши очі, він по­ба­чив - ціла ку­па лю­дей ува­ли­ла в двір. У од­но­го з-за па­зу­хи виг­ля­дав край­ок па­пе­ру; у дру­го­го на гру­дях на­че горб виріс: то од­ди­мав­ся цілий хліб, узя­тий з до­му на цілий день; у третього за пле­чи­ма тор­би­на… Ко­жен щось роз­ка­зу­вав дру­го­му; інший роз­ма­ху­вав ру­ка­ми: вся­ко­го кло­по­та­ло своє діло… Чіпка сидів мовч­ки, навіть не дос­лу­хав­ся до людсько­го го­мо­ну; у йо­го го­моніло своє ли­хо… Якось нез­на­рош­не пог­ляд йо­го впав на од­но­го чо­ловіка. Нарізно сто­яв він лід за­бо­ром, за­жу­ре­ний, пох­нюп­ле­ний. Другі посіда­ли, сміялись, ба­ла­ка­ли. А він сто­яв мовч­ки, як од­шиб­ле-ний, і, здається, нічо­го не чув, не ба­чив… Чіпка по­ду­мав: "Ма­буть, не­аби­яке діло і в цього!.."

    Аж ось-хтось крик­нув: "Сек­ре­тарі Сек­ре­тар ідеї. -л› Усі повс­та­ва­ли, нас­то­ро­ши­лись; "Підвівся й Чіпка(1 У во­ро­тях. по­ка­зав­ся су­хий, пе­рег­ну­тий ут­роє па­нок, в зе­ле­ним коміром, з блис­ку­чи­ми ґудзи­ка­ми… Чіпма гля­нув на йо­го. Бо­ро­да йо­му бу­ла гла­денько ви­го­ле­на; ї як та со­кир­ка ви­да­лась во­на упе­ред, хо­ва­ючи у про­га­лині між дов­гим но­сом і со­бою за­па­лий рот, з сухі ми то­неньки­ми гу­ба­ми; го­ло­ва тро­хи по­да­ла­ся на­зад дов­га шия вип'ялась так, як у во­ла, ко­ли йо­го у яр­мо зап­ря­га­ють; на гру­дях од­то­пи­ри­лись верхні краї фор ме­но­го сюр­ту­ка, зас­теб­не­но­го уни­зу на два ґудзи­ки

    Д ро­би­ли ніби горб, а на спині був справжній горб -• аж од са­мих пле­чей до тон­ко­го, пе­рег­ну­то­го ста­ну…

    І "Ну й цього пе­рег­ну­ло!" - по­ду­мав Чіпка.

    Секретар Чцжк,-то був він са­мий,-увійшов у двір, об­пи­ра­ючись на дов­гий ціпок, як об­пи­ра­ються старці. Лю­ди поздійма­ли шап­ки. Він озир­нув усіх своїм ми­ша­чим пог­ля­дом і підсту­пив до лю­дей.

    - І ви до нас, Осип Фе­до­ро­вич? - осміхнув­шись, про­мо­вив він до од­но­го, вид­но, по­лу­пан­ка, що сто­яв тут же та­ки між на­ро­дом.

    Той пок­ло­нив­ся, роз­ка­зав своє діло. Сек­ре­тар підсту­пив до дру­го­го, до третього - до всіх по черзі. Зна-ко­мих ве­ли­чав на мен­ня; нез­най­омих пря­мо за­пи­ту­вав: "А чо­го?" Дійшов і до Чіпки:

    - Ти чо­го?

    - З про­шенієм.

    - Об чім?

    Чіпка по­дав до рук про­шеніе. Сек­ре­тар шморг­нув но­сом, ви­тяг лівою ру­кою з-за па­зу­хи, з чер­во­ни­ми роз­во­да­ми, чор­ну хуст­ку, об­тер­ся і -став по­ти­хеньку чи­та­ти про­шеніє…

    - уНічого не бу­де!,- відда­ючи на­зад про­шеніє, од-ка­зав він; навіть не гля­дя на Чіпку.

    - Як? - зди­ву­вав­ся той.

    - Так… до­ку­ментів не­ма!

    - Та нам же гро­ма­да цю зем­лю од­су­ди­ла…

    - То що, що гро­ма­да?..

    - А в йо­го хіба є? - за­пи­тав Чіпка про сво­го суп­ро­тив­ни­ка.

    Секретар гля­нув, як п'ята­ка дав, і знов шморг­нув но­сом.

    - Підожди,- ска­зав він Чіпці, іду­чи в ха­ту. Жде Чіпка го­ди­ну, жде дві, жде уже й три… Ба­чить він: лю­ди то при­хо­дять, то ви­хо­дять з су­ду, а йо­го все не кли­чуть… Бе­ре йо­го не­терп­ляч­ка; ну­диться він… Ко­ли це - ви­хо­дить сто­рож:

    - Іди до сек­ре­та­ря! - ска­зав і повів Чіпку аж че­рез три ха­ти, де сиділо ба­га­то су­до­виків: одні за ділом, другі без діла.

    - О-о! вже повів… чує му­ха, де струпі - сміяли­ся. во­ни услід Чіпці.

    Чіпка увійшов у не­ве­лич­ку хат­ку, де. сидів сек­ре­тар, об­ло­же­ний кру­гом діла­ми..Сто­рож вий­шов 1 при­хи­лив двері. Ос­тав­ся Чіпка з сек­ре­та­рем віч-на-віч.

    - Ага! - гля­нув­ши на Чіпку, ска­зав сек­ре­тар, та й зно­ву вп'яв очі у діло. Чіпка сто­яв у по­ро­га; мов­чав.

    - То тобі По­рох просьбу пи­сав? - не див­ля­чись у вічі, спи­тав зно­ву сек­ре­тар, на­хи­лив­шись над ділом і щось чер­ко­нув­ши пе­ром.

    - Порох.

    Мовчанка. Чіпці аж важ­ко ста­ло…

    - А що дав?

    - Нічого не­дав. Сек­ре­тар"ней­мовірно гля­нув на Чіпку.

    - Знаєш що?..- по­чав він - і зап­нув­ся.- Як- п'ятде­сят рублів, то й діло мож­на поп­ра­ви­ти…

    - Х-хе!..- хек­нув Чіпка, не то усміха­ючись, не то ди­ву­ючись.

    - Чого ти хе­каєш? Чіпка мов­чав.

    - А де ж та прав­да, ко­ли так?! -уго­лос по­ду­мав він. -- -. •.-.,.•.-..-…,… „дц,_,,__

    Секретар зміряв йо­го з го­ло­ви д(ГнІг своїм ми­ша­чим пог­ля­дом, кот­рий, зда­ва­лось, ка­зав: "Ой, який же ти мо­ло­дий та зе­ле­ний! • Чіпка гля­нув на сек­ре­та­ря: очи­ма во­ни стрілись. Ми­ша­чий пог­ляд не ви­дер­жав пал­ко­го та гост­ро­го і в 'однЗПіпіта'пе­ребііна діло.

    Знову мов­чан­ка.

    - Ну, чо­го ж ти стоїш?.. І ме­не не дер­жи, і се­бе…

    - Рука б мені од­сох­ла от по сю!..- скрик­нув Чіпка, по­ка­зу­ючи на лікоть пра­вої ру­ки, та й по­вер­нув з ха­ти, не до­ка­зав­ши.

    - Ов-ва'!.- гук­нув сек­ре­тар услід йо­му.- Га­ря­чий який… Гля­ди лиш, щоб не опікся! - докінчив він, йду­чи за Чіпкою.

    Судовики спер­шу витріщи­лись на сек­ре­та­ря; потім про­ве­ли очі на Чіпку.

    Чіпка гор­до й швид­ко йшов че­рез ха­ту. Він ба­чив, як усміха­лись су­до­ви­ки, пе­рег­ля­да­ючись між со­бою і по­ка­зу­ючи очи­ма на сек­ре­та­ря.

    - Сутяжище! - бовк­нув Чіпка вго­лос, вий­шов­ши надвір. Кров при­ли­ла йо­му в го­ло­ву;. сер­це затіпа- лось; на ви­ду зблід, а очі світи­ли, яв у вов­ка. Лю­ди, гля­дя на йо­го, розс­ту­па­ли­ся, да­ва­ли йо­му до­ро­гу… Він по­тяг нап­рям­ки до По­ро­ха.

    - А що? - зустрів йо­го По­рох. Чіпка ще хижіше засвітив очи­ма.

    - Проклятий!.. ка­торж­ний!.. не­да­ром йо­го у три по­ги­белі скру­ти­ло…

    - Як са­ме?

    - Хоче п'ятде­сят кар­бо­ванців… За мою зем­лю п'ятде­сят кар­бо­ванців!!. Х-хе!!! І ка­ри на вас не­має,

    - Отак во­но завж­ди. Ти ду­маєш, як во­но ро­биться?..- підогріває По­рох.- Не підма­жеш - не до" їдеш… Су­ха лож­ка­ро­те­ре… ка-хи.. ка-хи!.. Бач, як де­ре в горлі… Хоч'%ПТро"г6чйти…

    - А горілка є? - якось по­ну­ро спи­тав Чіпка.

    - Кий біс, хоч би ка­пелька… по­рож­ня пляш­ка.-Бач! - і По­рох по­ка­зав над вікном по­рож­ню пляш­ку,

    Чіпка мовч­ки ви­тяг з ки­шені кар­бо­ван­ця, ки­нув на стіл, а сам за­хо­див з кут­ка в ку­ток по хаті - хму­рий, як ніч, німий, як до­мо­ви­на.

    Порох обо­ма ру­ка­ми схо­пив кар­бо­ван­ця - та шморг з ха­ти! Не­за­ба­ром вер­нув­ся з ве­се­лим пог­ля­дом і ве­се­лою усмішкою на ви­ду, а у ру­ках - з пов­ною пляш­кою, со­ло­ною ри­бою-та­ла­вир­кою й не­ве­лич­кою па­ля­ни­цею…

    - Не жу­рись! - ска­зав він Чіпці;-пов­на пляш­ка… Вип'ємо! - підсо­ло­див­ши го­лос і на Чіпку гля­дя, ка­же він.- Доб­ре, що чор­тя­ка виніс ку­дись Гальку.." Вип'ємо! га?..

    Чіпка мов­чав.

    - Будьмо здо­ровії - обер­нув­ся до йо­го По­рох І пе­ре­хи­лив в рот чар­ку горілки.

    - На здо­ров'я…

    - А на­шим во­ро­гам на про­пас­ты - до­дав По­рох, підно­ся­чи Чіпці пов­ну чар­ку. Чіпка ви­пив і собі.

    - Що, по­со­лод­ша­ло?

    - Кий біс!

    - Випий ще - по­со­лод­шає… Підно­сить Чіпці чар­ку… Той прос­тяг був уже ру­ку, щоб узя­ти, та По­рох ви­лив собі чар­ку в рот.

    - А що, прав­да, гірко?! - ска­зав він, жар­ту­ючи.-Ну, на, на - підсо­ло­ди… Чіпка,.ви­лив і дру­гу чар­ку… По­со­ловіло в віччюї вда­ри­ло в го­ло­ву… Віїг за­хо­див по хаті; роз­пус­тив язик; дав во­лю сер­цю-став батьку­ва­ти, ла­ятись… По­рох, заїда­ючи та­ла­вир­кою, підогрівав сло­ва­ми…

    Випили ще, ще… Очі в Чіпки на­ли­ли­ся кров'ю, у чо­ловічках засвіти­ли огні… Ко­ло сер­ця - не­має ні міри, ні ва­ги то­му, що там дієтьсяі.. Горілка зміша­ла­ся З страш­ною злістю - і за­па­ли­ла сер­це… Аж знемігся Чіпка. Сів на триніжку ко­ло сто­лу, схи­лив на ру­ки го­ло­ву - засндв…

    Порох ще дов­го со­лон­цю­вав та­ла­вир­кою, обс­мок­ту­вав кож­ну кісточ­ку, ко­жен шма­то­чок та ви­пи­вав по повній… аж по­ки не ста­ло ні ри­би ні па­ля­ниці, а горілка-тільки на денці… Тоді він ус­тав, за­хо­вав у гру­бу пляш­ку, на про­щан­ня на­хильці ви­пив й ос­тан­ню горілку - і став хо­ди­ти по хаті… Дов­го він хо­див ко­ло Чіпки, при­хи­ляв­ся, прис­лу­хав­ся, тор­кав йо­го, бу­див… Чіпка спить. Тоді По­рох-ти­хенько про­су­нув ру­ку до Чіпки ві(ище­ню,ви­тяі_ки­сет з тю­тю­ном та грішми \. радіючи, мерщій вибіг навспй­няч­ках із-хаїздтп-•- $


    Чіпка прос­пав до обідньої по­ри. Про­ки­нув­ся, підвівся… У го­лові - дур­ман, у гру­дях - зга­га… Да­вай він при­га­ду­ва­ти… Пер­ше всього спа­ла йо­му на дум­ку зігну­та у три по­ги­белі пос­тать Чи­жи­ка - гнуч­ка, хо­лод­на, як га­дю­ка… Чіпка мах­нув ру­кою, най­шов шап­ку, надів на го­ло­ву, вий­шов з ха­ти. Над­ворі хо­див з люлькою в зу­бах п'яненький По­рох і усміхав­ся.

    - Прощайте!

    - Куди?

    - Додому.

    - Щасливо…

    Поніс Чіпка у Піски за­дур­ма­не­ну го­ло­ву, ще дуж­че по­му­че­не сер­це… Те­пер уже не жевріла в душі надія, не підніма­ла вго­ру йо­го ду­ху, не гна­ла впе­ред, як у го­род. Од­на неп­рав­да та ут­ра­та - ут­ра­та всього най-милішо­го, най­любішо­го - пек­ла йо­го сер­це… Він ішов, лед­ве здійма­ючи но­ги.

    Надвечір до­волікся до мос­ка­ле­во­го ху­то­ра, до своєї землі… Йо­го об­да­ло хо­ло­дом, потім об­си­па­ло жа­ром… Порівняв­шись з ху­то­ром, він спи­нив­ся… "Не чуть… не­ма… все про­па­ло!.. Ще вчо­ра ба­чив… ще вчо­ра… Ма­буть, і во­на зна… Ка­рай же вас смерть наг­ла, прок­ляті!.." Він при­дав хо­ди в но­ги.

    Поминув свою зем­лю, навіть не гля­нув на неї… Далі та далі… Уже сон­це зовсім сіло. Уже смерк­ло, як дійшов він до Пісок. З не­ба бли­ща­ли ясні зорі; по се­лу, то там, то там світи­лось у не­ве­личкі вікон­ця світло;; а в Гальчинім шин­ку то­пи­лось у печі,- зда­ва­лось, горіла ха­та зсе­ре­ди­ни… Ось і йо­го двір. Кру­гом ти­хо; у хаті тем­но, не світиться…

    "Мабуть, ма­ти спить,- по­ду­мав він.- Не­хай спить!.."

    І по­вер­нув до шин­ку.

    - Сип горілки, Галької - гук­нув на жидівку.

    - Сцо це во­но бу­де?!-усміхну­лась жидівка, Чіпку гля­дя.

    Він пря­мо поб­рав­ся за стіл, на по­кут­тя.

    - Не пи­тай… да­вай швид­ше!

    - Не кри­ци, не зля­ка­ла­ся… Ди­вись… скільки хоц?

    - Та сип, що хоч, гас­педське код­ло!

    - Ці ти не здурів, бу­ва?.. Ну?.. Сип… Да­вай по­пе- ре­ду гросії

    Чіпка по­ла­пав в ки­шені: ні ки­се­та".ні гро­шей… Він ски­нув сви­ту: 1

    - На! та да­вай швид­ше! - і швир­го­нув че­рез сгіл сви­ту.

    - Сцо мені з твоєї свит­ки?.. Во­на мені не­потрібна… Один з чо­ловіків, що сиділи в шин­ку та мовч­ки ди­ви­ли­ся, що це ро­биться з Чіпкою, підвівся з ла­ви, підняв з до­лу сви­ту, стрях­нув, по­вер­нув у ру­ках на всі бо­ки.

    - Сип, Галько! - ка­же.- Я за сви­ту кар­бо­ван­ця ло­жу…

    - Сцо ти кар­бо­ван­ця? - зак­ри­ча­ла жидівка, ви­ри­ва­ючи з рук сви­ту.-Цо­го ти місаєся не в своє ділої Во­на твоя?.. Він зас­тав­ля…

    - Так чо­го ж ти єре­пе­ниш­ся? Ка­же па­ру­бок} сип! Ну й сип…

    - Сип… сип,- за­по­ро­ща­ла жидівка.- Скілько з си­па­ти?

    - Та да­вай, щоб тобі ди­ха­ти не да­ло, прок­ля­та ду­ша… Сип! - гу­ко­нув Чіпка на всю ха­ту і уда­рив ку­ла­ком по сто­лу - аж вікна здвиг­ну­ли.

    - Ну, цет­вер­ти­ну усип­лю…

    Жидівка мот­ну­лась з сви­тою у дру­гу кімна­ту, ки­ну­ла на бе­бе­хи свит­ку, а са­ма вер­ну­лась з чет­вер­ти- ною горілки, пос­та­ви­ла її пе­ред Чіпкою та й зно­ву пішла до се­бе. Во­на бу­ла сер­ди­та, що так до­ро­го дос­та­ла­ся їй сви­та.

    Випив Чіпка од­ну чар­ку, ви­пив дру­гу, ви­пив і тре­тю. Дзенькну­ло в го­лові, по­со­ловіло у віччю. Лю­ди мовч­ки ди­ви­лись, од­на­че ніхто не зва­жив­ся пер­ший за­ба­ла­ка­ти. - Ко­ли це - увійшов в ха­ту Яків Ка­ба­нець.

    - А що це. Чіпко? І ти вже?..-обізвав­ся.- Вип'ємо, зна­чить?..

    - Вип'ємо,- по­ну­ро од­ка­зав Чіпка. А далі сміліше: - вип'ємо! - А це вже гук­нув на всю ха­ту: - Вип'ємо, дядьку, так, щоб аж мізок у лобі зак­ру­тив­ся!

    Та - гряк! по сто­лу ку­ла­ком… Заб­ряж­ча­ли пляш­ки й чар­ки, тро­хи не по­па­да­ли до­до­лу-Тут уже й другі при­мо­ви­лись. Сло­во по сло­ву, чар­ка по чарці - по­ли­ла­ся з ротів роз­мо­ва, а в ро­ти - горілка… ГО­доспіли ще людці. Прий­шов ста­рий Ку­лик, \ що один на все се­ло но­сив ще осе­ле­дець. То був уже ста­рий дід, кре­мез­ний ще нівро­ку… Йо­го скрізь по се­лу зна­ли, як чо­ловіка письмен­но­го: він завж­ди, бу­ло, на кри­ласі співає, по­се­ред церк­ви апос­то­ла чи­тає… А на язик собі удав­ся ба­ла­ку­чий, а над­то за чар­кою… Та лю­бив-та­ки й ви­пи­ти. Бу­ва­ло, у неділю, після обіду, прий­де у ши­нок та й поч­не те­ре­вені то­чи­ти, та все по-письмен­но­му, по-цер­ков­но­му… Зійдуться у ши­нок людці роз­ва­жи­тись, з людьми по­сидіти, по­ба­ла­ка­ти; візьмуть півквар­ти, квар­ту, щоб бу­ло чим гор­ло про­мо­чу­ва­ти - і діда не ми­нуть. Тоді він хоч до світа вже [бу­де] сидіти та бре­ха­ти, аби слу­ха­ли. Іноді бу­ло насмішить бе­се­ду, аж за жи­во­ти бе­руться; не вря­ди-го­ди й з йо­го по­кеп­ку­ють - з йо­го си­во­го осе­лед­ця, що аж за ухом зак­ру­тив­ся, а все-та­ки чар­кою не ми­на­ли ніко­ли. І Ку­лик що­неділі, щос­вя­та у шин­ку.

    Придибав він і те­пер. За ним - другі, треті. Засіли кру­гом сто­лу ко­ло Чіпчи­ної горілки, п'ють собі, па­тя­ка­ють, люльки цмо­лять. Най­більше там бу­ло д во-Р о в й х. Ви­пу­щені на во­лю, як пти­ця, без оселі, без землі, без при­тул­ку, во­ни шу­ка­ли собі оселі по шин­ках, щоб швид­ше ско­ро­та­ти ті тяжкі два ро­ки, котрі во­ни по­винні бу­ли од­ро­би­ти. Ще по панських дво­рах во­ни поз­ви­ка­ли в горілці кис­ну­ти, її п'яним хме­лем підсо­лод­жу­ва­ти своє гірке жит­тя: не по­ки­ну­ти ж бу­ло своєї утіхи те­пер? І во­ни мерщій ки­да­ли панські дво­ри та хо­ди­ли від шин­ку до шин­ку. Ко­ли не бу­ло за що ви­пи­ти, піджи­да­ли - мо­же хто підне­се чар­ку-дру­гу. Шин­ко­ве панібратст­во завж­ди знай­деться. Поп­ри­хо­ди­ли во­ни те­пер,- Чіпка не об­ми­нув і їх чар­кою…

    Як підпи­ли уже, то той заспівав з п'яних очей, той бідкав­ся - ку­ди йо­го прис­та­ти, як з па­ном розв'яжеться… А Чіпка не дос­лу­хається. У одній со­рочці, розх­рис­та­ний, од­но кру­жає та й кру­жає, кри­чить, батькує, по сто­лу ку­ла­ком гам­се­лить, як навіже­ний…

    - Що це во­но за знак, Чіпко? - пи­тає йо­го Ка­ба­нець, ко­ли Чіпка знемігся тро­хи: - Ти ж, мов, до сього ди­ва не теє!..

    - Не вжи­вав?.. Ні!.. А те­пер бу­ду…

    - Чого ж це так?

    - ро нігде не­має прав­ди… не­має доб­ра… Д земд не­ма! про­па­ла4 Ну й гу­ляй!

    - Та де ж твоя зем­ля діла­ся?..

    - Де?.. взя­ли… од­ня­ли гас­педські п'явки… проп ла!.. А зем­ля про­па­ла - усе про­па­ло.

    - Так, так,-підхо­пи­ли дво­ра­ки:-без землі що?.. Без землі - жит­тя не­ма!

    - Риба без во­ди, а чо­ловік без, землі-ги­не,-увер­нув Ку­лик по-письмен­но­му." ~

    - Еге ж, еге… А ко­ли так - пий, по­ки п'ється, гу­ляй, по­ки гу­ля­еться! Без землі… усе по бо­ку! На­що во­но? Навіщо те­пер ко­ро­ва, ко­би­ла, вівці?.. Га?.. Навіщо?.. Гу­ляй, ду­ша, без кун­ту­ша! - Та бух! по сто­лу ку­ла­ком…

    Стіл за­хо­див хо­до­ром; чар­ки й пляш­ки за­то­рох­та-ли, од­на чар­ка навіть упа­ла до­до­лу, під стіл, та ніхто не поліз її дос­та­ва­ти: всі за­ди­ви­лись на Чіпку… А він зно­ву за своє.

    - Дядьку Яко­ве! Ніхто не зна… о-ох! ніхто не зна… Прок­ляті! П'ятде­сят рублів хотіли за зем­лю… Не в.землі си­ла, не в землі во­на бу­ла… ні! Зем­ля-що?.. Зем­ля!;:- Хліб ро­дить, як ко­ло неї по­хо­диш, ха­зяїном ро­бить… Ска­за­но: зем­ля! А без землі-усе про­па­ло… усе! - Чіпка при­да­вив на ос­танньому слові, повів грізно по хаті очи­ма, заск­ре­го­тав зу­ба­ми, по­ло­жив на стіл ру­ки, схи­лив на них го­ло­ву - та й при­тих…

    Люди ди­ву­ва­ли­ся, пог­ля­да­ючи на Чіпку,-ди­ву­ва­ли­ся йо­го не­пев­ним ре­чам, а про­те пи­ли йо­го горілку, по­ки до каплі ви­хи­ли­ли. Тоді дех­то да­вай ру­ша­ти.,, - Ану, Ми­ки­то, час до­до­му! - ка­же, лед­ве сто­ячи на но­гах, один кріпак до дру­го­го, що сидів та слу­хав, як Ку­лик роз­ка­зу­вав про Йо­си­па, зап­ро­да­но­го бра­та­ми…- Чув, Ми­ки­то? ру­шай!

    - Підожди тро­хи,- од­ка­зує Ми­ки­та.

    - Чого?.. Ходім, ка­жу, а то по­ки­ну!.. їй-бо­гу, по­ки­ну!.. То й зос­та­неш­ся з отим осе­ледьком ро­ви лічи­ти, дар­ма, що він по-письмен­но­му ба­ла­кає…

    А Ку­лик гля­нув на кріпа­ка, по­хи­тав го­ло­вою і за­ле­пе­тав:

    - Аще, аще… єда… єгда… бо… соз­да мир… Са­та-наїл зазд­ри… Согріши Адам з ївою… не­хай царст­вує!.. Людіє! од слу­ха зла не убоїмся…

    Микита прис­лу­хав­ся. Оже, як по­чув, що це вже річ не про Йо­си­па, ус­тав, вий­шов за сусідом з ха­ти… Хто тве­резіший, собі став за шап­ку бра­тись. А зос­та­ли­ся самі п'яниці. Той хар­чав, зва­лив­шись під лав­кою; той сидів, об­пер­шись спи­ною об ко­сяк вікна, та здри­гу-вав - змерз; а дех­то ви­во­див не своїм го­ло­сом якусь п'янипьку пісню-чи про "жур­бу впря­мую", чи про нес­лух­ня­ну "до­лю"…

    Аж пе­ред світом приплівся Чіпка до­до­му, лед­ве на но­гах сто­ячи - п'яний-п'яний, п'яніший землі…

    Як гля­ну­ла Мот­ря на йо­го, то й пе­ре­ля­ка­ла­ся…

    - Що це, си­ну?!, на яких це ра­до­щах?.. Чіпка сів на лаві, схи­лив го­ло­ву…


    - Де це твоя свит­ка, шап­ка?.. За­хо­див, ка­жеш, не тільки гроші, та й те…

    - ввитка? шап­кар.. Не­ма!.. На­що во­ни?.. Навіщо все, ко­ли… у-у… у…- за­вив на всю ха­ту, мот­нув роз­куд­ла­ною го­ло­вою, засвітив пов­ни­ми сліз очи­ма.

    Материне сер­це мов хто у жмені зда­вив… Да­вай во­на йо­го умов­ля­ти:

    - Навіщо це ти, си­ну, сам собі ли­хо ро­биш? Це ж ти сам се­бе з світа зжи­ваєш!.. Плюнь ти на ту зем­лю!.. Що ж ро­би­ти? Жи­ли ж он без землі кільки літ, та хліб їли… й те­пер не сидіти­ме­мо без йо­го… Ти тоді ма­лий був,- са­ма пуч­ка­ми та руч­ка­ми за­роб­ля­ла,- та не по­мер­ли з го­ло­ду… А те­пер - не те, що тоді!.. Те­пер і ти за­ро­биш, і я до­по­мо­жу… Що ж ро­би­ти? На все йо­го свя­тая во­ля!

    - Ет, тол­куй!.. Не­має те­пер у ме­не нічо­го - ані-ні!.л Що те­пер я?.. Людський по­пи­хач, най­мит?.. Про­па­ло…] все про­па­ло!.. І доб­ро і ду­ша про­па­ла… ба не­має прав­ди не­має між людьми… Те­пер моє щас­тя дей-та­сЕ­бу­ло, та… уп­ли­ло!..- Чіпка розвів ру­ка­ми, і за­ду­мав­ся…

    А все лю­ди, все лю­ди… Во­ни в ме­не й батька од­ня­ли, лю­доїди; во­ни ме­не ще зма­леч­ку не­на­виділи, з ігра­шок про­го­ни­ли, йшли повз ха­ту, одх­ре­щу­ва­лись… Я ма­лим був, а їсе ба­чив… За чор­те­ня щи­та-ли… Я чорт… е-е… Я чорт… над чор­та­ми чорт!.. А ба­ба і," учи­ла ме­не лю­дей про­ща­ти, а дід-лю­би­ти… Дурні! дурні! не сто­ять во­ни сло­ва доб­ро­го… їх му­чи­ти… {м,у… морр…

    Та - пуць! на зем­лю… Так і за­хар­чав… Мот­ря вста­ла, ви­тяг­ла з-під се­бе ряд­ни­ну, ук­ри­ла нею Чіпку, пе­рех­рес­ти­ла йо­го, са­ма пе­рех­рес­ти­лась, ляг­ла на го­ло­му по­лу, та сон уже не йшов їй на дум-.; ку… Спли­ли пе­ред нею давні лихі ро­ки; при­га­да­ла " во­на свою кри­ва­ву пра­цю; пе­рес­ко­чи­ла її гад­ка на сво­го чо­ловіка-мос­ка­ля… Де він?.. що з ним ста­ло­ся?.. Мо­же, роз­пив­ся, роз­во­ло­чив­ся та так де-не­будь під а шин­ком бо­гу й ду­шу віддав… Гля­ну­ла на си­на, що яіе той сніп, ле­жав на долівці -хар­чав, і сти­ха про­шепД та­ла: "Гос­по­ди! сох­ра­ни йо­го й зас­ту­пи!" •

    Прокинувся Чіпка - вже геть підби­ло­ся сон­це. ГоИ ло­ва кру­титься; ко­ло сер­ця пе­че, мов га­ди­на смок­чет кров з йо­го… По­хо­див він, по­хо­див по хаті, не гля­нув навіть ма­тері в вічі, вий­шов, ніби до ху­до­би, та й по­тяг - не в за­го­ро­ду, а прямісінько до Гальки… На третій день - зно­ву на ос­лоні в шин­ку. На чет­вер­тий - там йо­го сон­це пра­вед­не стріти­ло, там і ніч тем­на привіта­ла…

    

XVI

    

Товариство •

    

    П'ючи та гу­ля­ючи, підібрав собі Чіпка трьох то­ва­ришів щи­рих: Луш­ня, Мат­ня та Па­цюк - од­на дум­ка, од­на гад­ка. Усі во­ни од­на­ко­вих літ: не то, щоб старі, не то й мо­лоді,- вже підтоп­тані па­руб­ки.

    Лушня був ши­ро­коп­ле­чий пар­ни­ще, ви­со­кий, бра­вий, з хо­ро­шим панським лич­ком, з чор­ни­ми гар­ни­ми уса­ми, з ка­ри­ми ве­се­ли­ми очи­ма… Во­ни так і го­во­ри­ли у йо­го!.. Та, здається, на йо­му й шку­ра го­во­ри­ла - та­кий ба­ла­ку­чий. Па­пюк собі ху­до­ща­вий, низький, ми­шас­тий - справ-ясній па­цюк, та­кий і пруд­кий, говіркий, співу­чий - на селі пер­ший співа­ка.

    Матня одрізняв­ся од усього то­ва­рист­ва і но­ро­вом, й око­Жиї* Який зав­товш­ки, та­кий завбільшки; не­по­во­рот­ний, не­охай­ний. Го­ло­ва -ве­ли­чез­на, об­лич­чя та­тарське, круг­ле, як гар­буз, но­ги ко­роткі та товсті, як стовпці. Не лю­бив він ні ба­ла­ка­ти, ні співа­ти, а лю­бив на світі од­ну тільки горілку: дуд­лив її, як во­ду, і в то­му пок­ла­дав усю свою утіху.

    Були во­ни усі три панські й по­ви­рос­та­ли по панських дво­рах. Луш­ня був па­на Со­винсько­го, а Па­цюк та Мат­ня - па­на Польсько­го, то­го са­мо­го, що й Чіп-чин батько.

    Матня та Па­цюк узяті в двір ще ма­ли­ми підлітка­ми: пер­ший - від плу­га, дру­гий - від овець. Гірко їм бу­ло розс­та­ва­тись з батьком, матір'ю, бра­та­ми, та сест­ра­ми, та то­ва­ри­ша­ми, та­ки­ми ж хлоп­ця­ми, як і во­ни; тяж­ко ки­да­ти рідне дво­ри­ще, де їм зна­ком! бу­ли усі за­кут­ки, де їх ро­ди­ла й пес­ти­ла ма­ти; зе­лені сте­пи, де во­ни ви­ко­ху­ва­ли хлоп'ячі си­ли; гірко бу­ло ки­да­ти, яке не є, своє, а йти до чу­жо­го, до пансько­го… Та що ти вдієш суп­ро­ти панської волі? Па­нові тре­ба… на те у йо­го й кріпа­ки, що тре­ба! Як не пла­ка­ли, як не бла­га­ли ма­тері па­на - вик­ла­да­ли йо­му, що біло­го­лові си­ни їх, як стар­шенькі, єди­на поміч у трудній і праці,- та не по­мог­ли ні сльози, ні вик­лад­ки… Па­но-,1 ві що? Хіба пан ду­мав про гірку пра­цю, хіба йо­му;' слід до то­го свою панську ува­гу звер­та­ти?! Пан дцб у й розгнівав­ся, що йо­го панську го­ло­ву якісь сільські жінки кло­по­чуть та­кою дур­ни­цею… та й звелів поп­ро-го­ни­ти матірок з дво­ру. Пішли матірки, по­нес­ли не-ви­мов­лені прокльони на ус­тах, гіркий жаль у серці… А си­ни їх зос­та­ли­ся у дворі підпа­си­ча­ми: один - ко­ло ско­ту, дру­гий - ко­ло овець.

    Лушня ро­див­ся й ви­рос­тав у пансько­му дворі. Умер ста­рий Луш­ня, що жив на Вовчій До­лині, на ху­торі, по­ки­нув доч­ку-дівку на світі. Од­ним од­на ро­бо­ча си­ла, У сім'ї, бо ма­ти вмер­ла, а си­ро­ти, як кукіль, зос­та­ли- ся… Як на те па­нові за­ма­ну­лось по­коївки, її ото й узя­ли до панських по­коїв,- бо, на ли­хо собі, й не­по га­на бу­ла. На її ж місце пе­ре­ве­ли на хутір сім'н? з дво­ру. Спер­шу пла­ка­ла дівка та бо­яла­ся усього, аї›Ґ найбільш - як би до­го­ди­ти ста­ро­му па­нові. Та, вид­но, до­го­ди­ла-та­ки, бо че­рез рік з дівки ста­ла мо­ло­ди­цею, по­ро­див­ши біло­лицього чор­но­го­ло­во­го хлоп­ця Ти­мош-ку. Як підняв­ся Ти­мош­ка на но­ги, став роз­би­ра­ти уся­чи­ну, то йо­го узя­то за ла­кей­чу­ка до мо­ло­до­го па­на,- ста­ро­го тоді вже не бу­ло на світі,- чис­ти­ти та на­би­ва­ти тю­тю­ном люльку, по­да­ва­ти во­ди, а більше всього - сто­яти у кут­ку пе­редньої ко­ло две­рей кабіне­ту, на слу­чай яко­го при­ка­зу. Всього на­терпіло­ся хлоп'я. Іноді, дов­го сто­ячи, на но­гах за­си­па­ло, па­да­ло до­до­лу. Пан тоді не то, щоб од­си­лав спа­ти, ні: ви­бив­ши доб­ре, щоб не був та­кий сон­ли­вий, ста­но­вив нав­колішки на всю ніч. А іноді, щоб не задрімав, бу­ва, й нав­колішках, підси­пав греч­ки під голі 1 коліна… Бу­ло й так, що пан, не зна­хо­дя­чи дов­го чо­го-•не­будь з своїх розс­тав­ле­них по сто­лу цяцьок, присіку­вав­ся до хлоп­ця та бив за те, що той ніби пок­рав, тоді як, роз­ди­вив­шись га­разд,- цяцьки або сто­яли, або ле­жа­ли тут же пе­ред но­сом… На­ба­чив­ши, зно­ву бив за те вже, що хоч не вкрав, то заміряв­ся ук­рас­ти, бо по­пе­рес­та­нов­лю­вав усе… Гірко прий­шло­ся хлоп­цеві \ та­ке жит­тя, злість на­ки­па­ла в мо­ло­до­му серці. "Ко­ли ' не кра­ду, то б'ють,- ду­ма сам собі,- за те, що по­ся­гаю ук­рас­ти, то хай кра­ще б'ють за те, що кра­ду!" І че­рез рік, че­рез два з ма­лої та доб­рої ди­ти­ни зро­бив­ся який­сь ли­хий злодіячка, кот­ро­му нічо­го ук­рас­ти усе, що тільки близько ле­жа­ло ко­ло йо­го, й бо­жи­тись-при­ся­га­тись, що він і сном і ду­хом не знає, як во­но опи­ни­ло­ся у йо­го в ки­шені… Мо­же хто дру­гий підки­нув, щоб йо­го тільки ви­би­ли,- вип­рав­ляв­ся він. Ти-мош­ку зно­ву за це би­ли, тяж­ко би­ли; та бійкою нічо­го не взя­ли. Підріс він - став ще хижішим, ще за­пеклішим. Ук­ра­де, бу­ва­ло, який пус­тя­чок та й підки­не дру­го­му, щоб від се­бе очі од­вес­ти; а доб­ре що вкра­де, (то так за­хо­ває сам, що не знай­дуть. А ог­ля­нуться, ста­нуть до­пи­ту­ва­тись,-він ще й ви­ка­зує: отой, мов, або ота вкра­ла! Без­не­вин­них б'ють, а він собі ниш­ком крадіжку по­жи­ве та й сміється по­тай­но-Злодійку­ва­те жит­тя не по душі са­мо­му за­пек­ло­му злодієві. І в та­ко­го іноді бу­ва­ють ча­си, що ос­туп­лять йо­го добрі дум­ки, му­чать йо­го, роз­ри­ва­ють… Чо­ловіча совість не за­ми­рає в самій за­пеклій душі. Не за­мер­ла во­на і в душі Ти­мофія Лушні. Бу­ва­ли такі го­ди­ни, ко­ли він, зга­ду­ючи свої вчин­ки та без­пут­не жит­тя, сам собі ду­мав: "А мо­же зк во­но й гріх так ро­би­ти?.. 166

    Може, за все те од­дя­читься, хоч не на сім, то на тім світі!.." Страш­но йо­му ста­ва­ло і ра­зом тяж­ко, со­ром­но. Тоді він, щоб хоч тро­хи роз­ва­жи­тись, щоб по­га­си­ти Про­ме­теїв огонь в му­ченій душі, при­хи­лив­ся до ' скля­но­го бо­га: прив­чив­ся горілоч­ку вжи­ва­ти… Поміти­ли раз йо­го п'яним - ви­би­ли доб­ре на ко­нюшні, \ прог­на­ли з гор­ниць, нас­та­ви­ли ку­че­ром. Це бу­ло літ за двоє пе­ред во­лею. Йо­му бу­ло тоді літ двад­цять.

    На стайні - вільніше тро­хи, ніж у гор­ни­цях. Там - що не зро­бив, пан ба­чить, бо з своїх очей не спус­кає; а тут - хоч і ба­чать панські коні, та ніко­му не ска­жуть… Пе­редньої по­ки­ну­ти не мож­на; а з стайні - ко­ли не вдень, то вночі вир­веш­ся… Луш­ня встряв у"' шин­ки. Там він заз­нав­ся з Мат­нею й Па­цю­ком. Ці - теж по­ви­рос­та­ли в не­волі. Хо­ча вільні сте­пи та ши­ро­ке по­ле, де во­ни влітку скот пас­ли, од­во­ди­ли тро­хи їм замлілі душі, за­те зим­ня по­ра на­ля­га­ла на їх плечі важ­кою ва­гою й да­ви­ла обох… до горілки! По­ро­би­ли-і ся во­ни п'яни­ця­ми, во­ло­цю­га­ми, зло­дю­га­ми… У шин, ку поб­ра­та­ли­ся з Луш­нею. Поб­ра­та­ли­ся - і таємні крадіжка, схо­ви та пе­ре­хо­ви, та нічні про­пої нак­ра­де- „, но­го ста­ли їх то­ва­риською ро­бо­тою…; \

    

    Мучились-мучились па­ни з ни­ми та, не діждав­ши й тих двох років, що кріпа­ки по­винні бу­ли од­ро­би­ти після волі (а ро­ки ті зда­ли­ся довгі-довгі, тяг­ли­ся віка­ми!), по­ви­га­ня­ли їх з дво­ру на всі чо­ти­ри…


    Не ма­ючи ні землі, ні оселі, ні прис­та­но­ви­ща,- ні під со­бою, ні за со­бою, ні пе­ред со­бою, як вільна пти­ця в полі, як ди­кий звір в борі,- хлопці розб­ре­ли­ся по се­лу… Де йо­го прис­та­ти? де го­ло­ву прик­ло­ни­ти, за­хо­ва­тись ча­сом від ли­хої го­ди­ни?.. Ще під бу­день сяк-так: де-не­будь на ро­боті - у жидів дро­ва ру­ба­ти, у лю­дей мо­ло­ти­ти, віяти, ко­си­ти… А як вечір нас­та­не або свя­то, або зос­тав­ся хто який день без ро­бо­ти… Хоч під греб­лю!.. Нігде при­тул­ку не­має, нігде прис­та­ти, спо­чи­ти. У селі дві місци­ни не­ку­по­вані. Од­на - ули-пя" Дру­га - ши­нок… Тільки на улиці не­без­печ­но. Ля­жеш під ти­ном спо­чи­ти - со­ба­ки стяг­нуть; по­се­ред улиці - наїде хто, а хоч не наїде - во­лосні піднімуть, зап­руть у чор­ну, по­ду­мав­ши, що п'яний… Зос­тав­ся - ши­нок… І за шию не ллє, і теп­ло, й люд­но… Є де, хоч не розкішне, спо­чи­ти - під лав­кою; є з ким роз­ва­жи­тись-по­ба­ла­ка­ти, заспіва­ти, ви­пи­ти… Став і на­шим хлоп­цям ши­нок рідним батьком, горілка - матір'ю. В шин­ку во­ни ма­ли собі за­хист, при­ту­лок; чар­ка горілки ста­ла їх по­ра­дою й од­ра­дою… Ши­нок ніко­ли не пус­тує; то той, то дру­гий… І наші хлопці там! Як пе­ре­па­де чар­ка горілки - за упо­кой ра­ба бо­жо­го, за здо­ров'я на­род­же­но­го або й так по при­годі - то й доб­ре! Ве­се­лий, співа він, ко­ли співа­ють ті, що час­ту­ють, а пла­че - ко­ли во­ни пла­чуть… Як же ви­па­дав ко­ли та­кий не­щас­ний день, що ні ро­бо­ти, ні в шин­ку ніко­го, а в са­мо­го ні крих­ти хліба, ні ша­га гро­шей, їсти - аж шку­ра бо­лить, ви­пи­ти - аж за сер­це ссе… не гріх тоді й підня­ти, що лег­ко ле­жить!..

    З оци­ми-то злодійку­ва­ти­ми ле­да­цю­га­ми, гультіпа­ка­ми заз­нав­ся Чіпка. Ти­ня­ючись з шин­ку до шин­ку, стрів він їх раз, уд­ру­ге… як час­ту­вав кож­но­го, хто підвер­тав­ся під ру­ку; во­ни за­раз же та­ки і втер­ли­ся до йо­го у то­ва­рист­во. Пи­ли на йо­го кошт; гу­ля­ли за йо­го доб­ро; роз­ка­зу­ва­ли йо­му своє бідо­лаш­не жит­тя, про свою гірку до­лю - при­вер­ну­ли йо­го жалісне, те­пер стро­юже­не не­щас­тям, сер­це і по­то­ва­ри­шу­ва­ли… Цілий день п'ють та гу­ля­ють по шин­ках, гу­ля­ють іноді й за північ, а пе­ред світом ідуть до Чіпки ви­сип­ля-, тись. Висп­ляться, ви­ка­ча­ються, візьмуть з со­бою Чіпку та з доб­ра йо­го що-не­будь, та зно­ву в ши­нок… Так кожнісінько­го дня.

    Мотря спер­шу ди­ви­ла­ся на та­ке без­пут­не жит­тя та пла­ка­ла, та вго­во­рю­ва­ла Чіпку; потім то­го - ла­яла, ганьби­ла; а далі - біга­ла у се­бе по вго­ро­ду, по улиці та кри­ча­ла-ре­пе­ту­ва­ла:

    - Ой, ли­шенько! про­па­ла ж я те­пер… по­ги­не моя бідна голівонька… Те­пер же мені все од­но, що з мос­ту та в во­ду…

    Стрівають лю­ди, жал­ку­ють, роз­пи­ту­ють…

    - Та як же?.. як же?..- роз­ка­зує кож­но­му з пла­чем Мот­ря: - лю­бий та ми­лий був, а то ж зра­зу… на тобі та цить! Не пе­ре­жи­ву ж я цього, не змо­жу… Свит­ку про­пив, оде­жу всю - у одній со­рочці, як хар­ци­за, як ма­ха­мед який!.. Уже тре­тю вівцю про­пи­ває… Та й то­ва­рист­во підоб­рав під па­ру - во­ло­цюг зо всього світа… Бо­же мій! що ж те­пе]х ро­би­ти мені, бідній?.. 9

    - Ви б йо­го умов­ля­ли; ви б йо­го сло­ва­ми ганьби­ли,- лю­ди Мотрі…

    - •- Чи я ж не вмов­ля­ла, чи я не бла­га­ла?! - пла­че Мот­ря.- Та я ж йо­му не сло­ва­ми,- я йо­му сльоза­ми ви­ли­ваю… гірки­ми до­ко­ра­ми очі ви­би­ваю… Та що з то­го?.. Ска­за­но: як об стіну го­ро­хом!..

    - То ви б у во­лость… Хай йо­го з тиж­день по­дер­жать у хо­лодній! Вит­ве­ре­зиться - опам'ятається, а то йо­му вже па­мо­ро­ки за­би­ло-Пос­лу­ха­ла Мот­ря людської ра­ди - по­жаліла­ся у во­лость. Узя­ли Чіпку п'яно­го,, си­ломіць по­са­ди­ли у чор­ну. Нез­чув­ся, як і зас­нув…

    Надвечір ог­ля­нуться то­ва­риші - не­ма між. ни­ми Чіпки. Уве­чері пішли, та як чор­на бу­ла ли­хенька вже, во­ни її прод­ра­ли й ви­пус­ти­ли не­вольни­ка.

    Іде Чіпка до­до­му… У го­лові-хміль; на серці- зло… А тут ще зза­ду йде Луш­ня, при­мов­ляє:

    - Яка во­на тобі ма­ти? жаліти­ся на си­на?! Хто наз­ве її після сього матір'ю? Са­довіть, мов, си­на у чор­ну: че­рез йо­го мені жит­тя не­має!.. Де се во­но та­ке на світі ви­да­но?!

    Не йде Чіпка - ле­тить до­до­му; не ди­ше - ог­нем /па­ше і, як ска­же­ний бик, налітає на ха­ту… Брязь! - од­но вікно… Дзень! - дру­ге… По­си­па­лось - третє… Грюк! но­гою в двері… По­летіли й двері у сіни.

    Мотря з пе­ре­ля­ку залізла на печі аж у ку­ток. Убіг Чіпка в ха­ту, кри­чить:

    - Де во­на?.. де ста­ра відьма?.. Чи не заміж, бу­ва, за­ба­жа­ла?.. Мо­же, ба­хурів на­вес­ти за­ма­ну­ло­ся?.. То) щоб син не пе­ре­чив,- у чор­ну йо­го!.. 'ї Ура­зи­ли такі га­дючі сло­ва ма­те­ри­не сер­це. Як підстре­ле­на гор­ли­ця тіпається-б'ється, ти­хо тур­ко­че й стог­не, так ма­ти затіпа­лась на печі в ку­точ­ку та сти­ха, гірко про­мо­ви­ла до си­на:

    І - Побійся, Чіпко, бо­га! По­ду­май: що це ти ка- жеш?! Мені світ не ми­лий, мені…- не до­ка­за­ла, за­ли­ла­ся гірки­ми сльоза­ми.

    - А мені?.. Мені, ти ду­маєш, лег­ко жи­веться?! У ме­не, мо­же, сер­це від бо­лю як не розірветься!.. який­сь ірод у йо­му, мов сверд­лом, кру­тить… Так ще мені - на?! , - На­що ж ти п'єш, си­ну?.. Чи во­но тобі лег­шає? Слу­хай отих брат­чиків, що по­на­во­див з со­бою, то во­ни те­бе підве­дуть!.. ви­ни бу­дуть, по­ки у те­бе бу­де; а як не ста­не, то де й дінуться…

    - Не бре­ши, ста­ра! - пе­ре­бив її Пет­ро Па­цюк.

    - Хай уже ти, мо­лод­ший, бу­деш бре­ха­ти, а мені, старій, не при­хо­диться!.. ~- І що то во­но за ма­ти, ко­ли йде на си­на жаліти­ся? - піддає Луш­ня ог­ню Чіпці.- Хіба то є ма­ти?! Який доб­рий чо­ловік ска­же путнє сло­во про неї? Не те, щоб пок­ри­ти си­на… Чи ба­чи­ла що, ка­жи: не ба­чи­ла; чи чу­ла-не чу­ла!.. Ні! во­на за­раз: ось, мов, який мій син… Беріть йо­го, лю­ди добрі, та са­довіть у чор­ну!.. Яка ж во­на ма­ти?!

    - Бач, що ка­жуть лю­ди?! - гу­ка Чіпка.- Чуєш, що ка­жуть?!

    - Люди?! - сум­но, гірко, з пла­чем про­мо­ви­ла Мот-ря, та більше не змог­ла й сло­ва ви­мо­ви­ти: уми­ва­ючись сльоза­ми, за­мовк­ла…

    Довго ще Чіпка гу­кав, дов­го кри­чав та, ви­тяг­ти з скрині ма­те­ри­ну но­ву білу сви­ту, май­нув з то­ва­рист­вом до Гальки.

    Стояла уже пізня осіння по­ра. Хо­лод­ний вітер ври­вав­ся у по­биті шиб­ки й навп­рос­тець віяв у роз­чи­нені двері, що по­ки­нув за со­бою Чіпка. Мотрі зро­би­лось хо­лод­но. Ус­та­ла во­на з печі, щоб хоч двері за­чи­ни­ти. Гля­не - у хаті, як у пустці: стіл пе­ре­ки­ну­тий, горш­ки по­биті, скри­ня роз­чи­не­на… Ки­ну­лась Мот­ря до скрині - та й охо­ло­ла… Там усе пе­ре­вер­не­но, пе­ре­ки­да­но, по­ри­то - і сви­ти не­має… Мот­ря так і впа­ла на скри­ню!

    - Боже ж мій, бо­же! скільки я літ пра­цю­ва­ла, скільки нічок не­дос­па­ла, ду­мок пе­ре­ду­ма­ла, здо­ров'я уко­ро­ти­ла, по­ки сього доб­ра наск­ла­да­ла!.. А те­пер - рідна ди­ти­на усе по шин­ках роз­но­си­ла!..

    Сльози у три ручії ллються; жаль та до­са­да да­вить оду­ре­не ма­те­ри­не сер­це… На­си­лу підве­ла­ся з скрині.;

    - Боже! Ве­ли­кий зас­туп­ни­че! - за­мо­ли­ла­ся, здійма­ючи ру­ки до бо­га: - єди­на надія, єди­на утіха - та й та ме­не оду­ри­ла!.. По­бий же йо­го свя­та твоя си­ла, де він ступ­нем сту­пить, ку­ди він ли­цем по­вер­неться, ко­ли він так зне­ва­жив матір ста­ру! Дай йо­му, гос­по­ди, діжда­ти та­кої ша­ни та честі від своїх діток…

    Та зв'язав­ши ос­таннє своє збіжжяч­ко у клу­но­чок, пе­ре­ки­ну­ла че­рез пле­че, пе­рех­рес­ти­ла­ся - і пішла до сусіди, ста­рої ба­би-пу­порізки, що жи­ла не­да­ле­ко від дво­ри­ща Не­має тоді Чіпці впи­ну, не­має за­бо­ро­ни, бо й у хаті і ніко­го не­має… Так, з по­би­ти­ми вікна­ми, сто­яла во­на 'на край се­ла пуст­кою. А Чіпка - од­но ґуля, з шин­ку до шин­ку сно­ви­гає та, знай, тяг­не з гос­по­ди все, що тільки на очі на­вер­неться. Про­пив уже ко­би­лу, ко­ро­ву, овець, сви­ню, навіть усю оде­жи­ну. Зос­та­ло­ся тільки*. те, що на йо­му: ла­та­на свит­ка, драні шта­ни та од­ним од­на со­роч­ка - чор­на, як у дьоготь вмо­че­на. Бо­сий, го­лий, без шап­ки, хо­дить він по се­лу від шин­ку до шин­ку, день у день, ніч у ніч; а пе­ред світом, як до­мо­вик, іде у свою пуст­ку… Нічо­го не­ма!.. Тільки й зос­та­ло­ся, що в то­ку стіжки не­до­мо­ло­че­но­го хліба…

    - Нащо-то у те­бе хліб гниє у стіжках? - раз пи­та йо­го Луш­ня.- Про­дай йо­го жи­дам: усе ж гроші! А то так і про­па­де…

    - А справді,- про­мо­вив Чіпка.

    На дру­гий день ки­ну­лись хлопці ви­шу­ку­ва­ти куп­ця. Чіпка шу­кав сво­го чо­ловіка, та не знай­шов. Луш­ня з Па­цю­ком мет­ну­лись по жи­дах. Най­шли куп­ця швид­ко і по­ве­ли на вго­род, де хо­див Чіпка ко­ло стіжків.

    - Чіпкої - гук­нув Луш­ня ще за дво­ром: - куп­ця ве­де­мо.

    - Жида?

    - Еге ж.

    - Жидові не про­дам!

    - Тю-тю… Чо­му? Який чорт не ку­пив, то яулив, аби гроші дав.

    - Оже, я жи­дові не про­дам…

    - А по­чо­му, Ов­ра­ме, за ко­пу да­си? - не слу­хав Луш­ня, тор­гується.

    Жид пішов навк­ру­ги стіжків об­див­ля­тись. Вис­ми­кує ко­лос­ки зсе­ре­ди­ни, ви­ми­нає на до­лоні, роз­див­ляється.

    - А по­цо­му бу­де? - пи­тає тоді.

    - По кар­бо­ван­цю да­си? - ка­же Луш­ня. Чіпка сто­яв одс­то­ронь ко­ло од­но­го стіжка та в зем­лю ди­вив­ся, мірку­вав щось.

    - Ой, вей! за цей гній? - скрик­нув жид.


    - А по­чо­му ж ти ду­мав?

    - По копі з са­гом… більсе не моз­на да­ти…

    - Іди ти к бісо­во­му батькові! - од­ру­бав Чіпка та й пішов сам до ха­ти.

    Лушня та Па­цюк зос­та­ли­ся на то­ку з жи­дом.

    - Ні, Ов­ра­ме,- ка­же Луш­ня: - за та­ку піну ти ніде не ку­пиш.

    - Це не та­кий хліб, Ов­ра­ме, як ти ду­маєш,- увер­нув Па­цюк: - це хліб ха­зяй­ський. Ми це знаємо. Ми знаємо, як він сіявся, як і скла­дав­ся… Тут хіба звер­ху тро­хи за­тек­ло, а то тобі - як по­рох, су­хе… Ось ди­вись! - та й вис­мик­нув зсе­ре­ди­ни сто­га жме­ню жи­та.

    Жито бу­ло справді доб­ре: ко­лос­ки товсті, довгі, повні су­хо­го зер­на. •

    - Ось на, по­ди­вись - яке жи­то!,3 Жид хоч сам уже ви­ми­нав ко­лос­ки й роз­ди­вив­ся пев­но доб­ре, що то за жи­то, а про­те ще взяв ко­ло­сок 'і у жме­ню, вим­няв і розг­ля­дав зер­но. Ли­це йо­го нічо­го не ви­ка­за­ло - ні пох­ва­ли, ні огу­ди; тільки лед­ве примітні іскор­ки за­жевріли на од­ну хви­ли­ну в йо­го чор­них очах, та й ті по­тух­ли… Він по­чу­хав бо­ро­ду.

    - Не ску­пись, Ов­ра­ме,- прис­тає Луш­ня: - ми тобі йо­го й ви­мо­ло­ти­мо, до ро­зу­му до­ве­де­мо.;

    - Ну, сцо з, не ску­пи­ся? За вісцо йо­го більсе да­ва­ти?!

    - Як, за віщо? за хліб! Глянь: як од­но тобі зер­ної і Чис­те, пов­не… не­мо­ло­те б їв! - Луш­ня справді взяв і кілька зе­рен у рот і жу­вав. •

    - Та сцо з, по кар­бо­ван­цю?!

    - Та ні, не по кар­бо­ван­цю,-одка­зує Луш­ня: він де­шев­ше віддасть.

    - Де ха­зяїн? Цо­му він не йде тор­гу­ва­тись?

    - Він у ха­ту пішов… ма­буть, во­ди на­пи­тись. Побі-; жи ли­шень, Пет­ре, та клик­ни!

    - Чіпко! Чіпко-о! - гук­нув Па­цюк, до ха­ти йду­чи.'

    - Чого? - по­дає го­лос Чіпка з ха­ти.

    - Іди ж кінчать, чи що.

    - Я ска­зав: жи­дові не про­дам.

    - Чому?

    Чіпка не об­зи­вав­ся. Па­цюк підож­дав тро­хи, Чіпка не ви­хо­див з ха­ти.

    - Ідіть сю­ди, до ха­ти! - гук­нув Па­цюк на Луш­ню з жи­дом.

    Ті ру­ши­ли, ве­ду­чи все-та­ки роз­мо­ву про жи­то.

    - Ні, ти, Ов­ра­ме, не ску­пи­ся,- ка­же Луш­ня.-• Хліб, я тобі ска­жу, та­кий, що, от ми скільки мо­ло­ти­ли, а не ба­чи­ли та­ко­го на селі!

    - Та сцо хліб? Хліб - як скрізь хліб.

    - Та ні! То не з тії землі. Це тобі хліб з ціли­ни, та ще та­кої ціли­ни, що років з де­сять ні ра­ла, ні плу­га не ба­чи­ла… Це з си­тої землі хліб,- роз­пи­нав­ся Луш­ня.

    Тут во­ни са­ме дійшли до ха­ти. Чіпка сидів собі в хаті, мовч­ки, на­че за­жу­рив­ся. Як ще не при­хо­ди­ли то­ва­риші з жи­дом, він об­див­ляв­ся тяж­кою пра­цею наск­ла­дані стіжки. Чорні зо­ко­ла, во­ни ура­зи­ли йо­го сер­це, пе­рем­ча­ли йо­го дум­ки у той не­давній час, ко­ли він, ще вес­ною, на­зи­рав "оцей са­мий хліб зе­ле­ним, як ру­та, буй­ним, як де­ре­во, ко­ли зустрівся з Га­лею,- ба­ла­кав, жар­ту­вав з нею… Ко­ли він жав йо­го, ра­но вста­ючи, пізно ля­га­ючи, в'язав у сно­пи, скла­дав у ко­пи, во­зив, скла­дав на то­ку, по­чу­ва­ючи се­бе ха­зяїном, го­луб­ля­чи у серці надію уд­вох се доб­ро по­жи­ва­ти… Те­пер та надія по­чорніла, як і йо­го ко­лись зе­ле­не та зо­ло­те жи­то… Бро­ви в йо­го на­су­пи­лись; ко­ло сер­ця, мов чор­на га­ди­на, об­вив­ся жаль…

    "Ні, не про­дам! хай кра­ще зог­ниє на моїх очах… а не про­дам!" - ду­мав він.

    На той час Луш­ня з жи­дом нап­ря­ми­лись у ха­ту. Чіпка вис­ко­чив на поріг, та - як од­ру­бав - грізно про­мо­вив:

    - Нащо ви йо­го ве­де­те сю­ди? Хліба я не про­дам! Усі зди­ву­ва­ли­ся, аж по­то­ропіли.

    - То ко­ли не про­да­си,- зґвал­ту­вав жид: - нас­цо з бу­ло ме­не во­ди­ти? Мені ніко­ли, в ме­не сце он скільки діла, а во­ни во­дять!.. - та й побіг з дво­ру.

    Чіпка за­хо­вав­ся зно­ву у ха­ту; Луш­ня й Па­цюк, пох­ню­пив­ши го­ло­ви, за ним увійшли.

    - Чи ти не здурів, Чіпко? - тро­хи пе­ре­го­дя, пи­тає Луш­ня.- Та­ко­го до­ро­го­го куп­ця та відісла­ти… Ко­му ж ти хліб збу­деш?

    - Я ска­зав, що не про­даю!

    - А що ж? Хіба кра­ще, як він у те­бе зог­ниє?.. Га?.. Ле­жить со­ба­ка на сіні…

    Чіпка грізно зирк­нув на йо­го… Луш­ня за­тих. На той час у ха­ту вско­чив Мат­ня.

    - - Га-га, брат­ця! Є! гу­ляй! - кри­чав він, дер­жа­ча обо­ма ру­ка­ми пляш­ку з горілкою.

    - Де ти за­по­пав? - зрадів Па­цюк.

    - Знайшов, брат­ця!

    - Де?

    - У шин­ку…

    - Як же ти?

    - А так…- Мат­ня по­ка­зав ру­ка­ми, як він схо­пив пляш­ку.

    Розмова по­вер­ну­ла на інший шлях.

    - Та як же ти - чи ук­рав, чи од­няв? - до­пи­ту­вав­ся Па­цюк.

    - Не пи­тай - як, а пи­тай - чи доб­раї - ка­же Мат­ня, час­ту­ючи Па­цю­ка.

    Той пох­ва­лив. Мат­ня до Чіпки.

    - Ось на, братіку, по­куш­туй! Ось - на! Ска­за­но: гу­би зли­па­ються, та­ка доб­ра!

    Чіпка ви­пив. Ви­пив і Луш­ня. Горілка розв'яза­ла язи­ки - по­ча­лись ка­зи та пе­ре­ка­зи…

    Лушня зно­ву прис­тає до Чіпки: чом та й чом хліва не про­дає?

    - Не про­дам я жи­дові,-• од­ка­зує Чіпка.

    - Та ко­му ж ти про­да­си йо­го?

    - Нікому!

    - А шко­да! Зог­ниє - так ні за ца­по­ву ду­шу… й: . чар­ки горілки не вип'ємо! Про­дай, ка­жу. Про­дай, бра­те! Ти знаєш, як за­гу­ляємо?

    - Не хо­четься, брат­ця! Ко­ли б ти знав, Ти­мофію, як не хо­четься!..- вер­зе Чіпка вже напідпит­ку.

    - А на­що ж во­но?.. Од­но ж - зог­ниє!.. І

    - Ну, так стійте: піду завт­ра до Грицька… Ко­ли йо­му не про­дам, то хоч так віддам…

    - Тю-тю! То ти кра­ще мені так віддай,- ка­же Луш­ня.- Я знаю, як по­вер­ну. А Грицько - що? Звіс-но - ба­га­тир: візьме собі, по­жи­ве й спа­сибі не ска­же…

    - Другому ніко­му не про­дам… не го­диться! Да­ле­ко за північ то­ва­рист­во підби­ва­ло Чіпку ко­му про­да­ти хліб - то про­да­ти, а да­ром Грицькові не да­ва­ти. Чіпка не згод­жу­вав­ся.

    - Яз ним то­ва­ри­шу­вав; я з ним ще ма­ли­ми хлоп­ця­ми укупі овець пас­ли… Хай йо­му на но­ве ха­зяй­ст­во.

    Нехай хоч він чес­но по­жи­ве мою пра­цю, ко­ли так су­ди­ло­ся!

    

XVII

    

Сповідь і покута

    

    На дру­гий день, ра­но-вранці, Чіпка пішов до Грицька. Но­ва ха­та, біла, че­пур­на, привітно виг­ля­да­ла з-за об­го­ле­них ли­хою осінньою не­го­дою груш та ряд­ка прут­няс­тих верб. Двір був прос­то­рий, чис­тий, оп­ле­те­ний; зза­ду, на то­ку, сто­яли оже­ре­ди со­ло­ми; з ліво­го бо­ку чорніли гряд­ки та не­ве­лич­кий мо­ло­дий виш­ник; з пра­во­го - хлівець, за­го­ро­да та погріб. Ко­ло воріт, над пе­ре­ла­зом, білів но­вою цям­ри­ною ко­ло­дязь, виг­ля­дав на шлях но­вим ви­со­ким жу­рав­лем… Чіпка ус­ту­пив у двір. Ве­ли­ка, чор­на, куд­ла­та со­ба­ка ки­ну­лась на йо­го з-під за­го­ро­ди. Чіпка по­дав­ся на­зад до ліси, став вип­ру­чу­ва­ти хво­рос­ти­ну. На со­ба­чу брех­ню вибігла з ха­ти мо­ло­да, як дівчи­на, мо­ло­ди­ця - ни­зенька, че­пур­ненька, та й по­ча­ла гу­ка­ти на со­ба­ку. Со­ба­ка одбіг на вго­род та ска­ву­чав. Чіпка підійшов до мо­ло­диці, привітав­ся.

    - Добридень!

    - Здорові бу­ли.

    - Що, Грицько до­ма?..

    - Ні, не­ма…

    - А де ж?

    - У пив­ниці.

    - І дав­но там став?

    - Ні, не­дав­но… На тім, бач­ся, тижні… Ні, аж на третім… приїхав жид та й най­няв.

    - А ко­ли він до­ма бу­ває?

    - У п'ятни­цю на ніч завж­ди бу­ває… А це щось за знак - учо­ра не бу­ло. Сьогодні по­ви­нен бу­ти. А він вам на­що?

    - Та тре­ба… Хо­чу йо­му хліб про­да­ти.

    - Не знаю,- ка­же во­на, за­ду­мав­шись.- Надійдіть тро­хи пізніше, ту­ди к обіду мо­же, він звер­неться…

    - Добре… Про­ща­вай­те!

    - Ідіть здо­рові.

    Чіпка пішов шля­хом до­до­му; мо­ло­ди­ця - в ха­ту.


    Грицька справді не бу­ло до­ма. Во­се­ни, упо­рав­шись з хлібом, він по­ра­див­ся з Хрис­тею та й став до пив­ниці. Оже те­пер уже він ро­бив без то­го за­па­лу, з яким ки­дав­ся до діла торік. Він те­пер уже сво­го дос­ко­чив. у\ Чо­го ж йо­му з шку­ри ви­ла­зи­ти. А ко­ли жид дає доб- ауру пла­ту, то щоб си­дя­чо­го та­та­ри не взя­ли та на печіу-не ле­жать,- чо­му той тиж­день і не про­ро­би­ти, по­ва­гом та роз­ду­му­ючи та розг­ля­да­ючи на ві бо­ки?!

    Не ми­ну­ло й го­ди­ни, як Чіпка пішов, Грицько приїхав.

    - Чому це те­бе учо­ра на ніч не бу­ло? - стріла -йо­го Хрис­тя.

    - Та тут та­ке тра­пи­лось: не мені б ка­за­ти, не тобі слу­ха­ти! - од­мов­ля Грицько.

    - Що ж там та­ке? ли­хе що?

    - Та щоб ду­же ли­хе - то, дя­ка бо­гові, ні!.. Та й доб­ро­го ма­ло… - Та що ж там справді та­ке? прис­тає зля­ка­на Хрис­тя.

    Кажи швид­шеї

    - Жида Ов­ра­ма обікра­де­но… То це нас дер­жа­ли аж до сьогодні.

    - Я ду­ма­ла, що там?!! Хто ж йо­го обікрав?

    - Бог йо­го знає… Якісь, ка­же, за­мур­до­вані лю­ди… По­надіва­ли маш­ка­ри, пов'яза­ли га­раз­денько всіх та й заб­ра­ли, що знай­шли.

    - Що ж во­но за лю­ди?

    - Він од­га­дує на мос­калів, бо по-мос­ковській ба­ла­ка­ли… А шко­да, ко­ли хоч, Ов­ра­ма!

    - От, ве­ли­ка шко­да - жи­да! Од­нак з нас над­рав…

    - Ні, Хрис­те: жид жи­дові не рівня. Дру­гий жид, то та­ки насп­равж­ки жи­дю­га, а Ов­рам, я тобі ска­жу, доб­рий чо­ловік, хоч і жид… Нічо­го бо­га-гніви­ти: він тобі й за­по­мо­же, ко­ли там по­душ­не, нуж­да яка… Звісно, своє візьме - не гро­ши­ма, так ро­бо­тою… І те­пер у йо­го на пив­ниці тро­хи не всі - за од­робіток… Доб­рий жид. Усі йо­го там­тешні лю­ди шко­ду­ють…

    - Усі во­ни добрі, як сплять: а тільки розп­лю­щить очі, то так і но­ро­вить, як би у те­бе що ви­ду­ри­ти, як би те­бе так за­бор­са­ти, щоб з йо­го лап не вир­вав­ся-Дасть кар­бо­ван­ця, двох, а од­ро­би йо­му на де­сять. Всі во­ни од­ним ми­ром ма­зані! Бач! А я тобі й за­бу­ла хва­ли­тись: до те­бе Чіпка при­хо­див. - - Який Чіпка?

    - А той… що, як навіже­ний, га­няє по се­лу…

    - Ага!.. Чо­го ж це?

    - Та ка­же: чи не ку­пив би ти хліба?

    - Якого хліба? - пи­та, роз­ду­му­ючись, Грицько.

    - Не знаю. Ка­же - хліб про­да­ти… А я стою собі га ду­маю: який це він хліб про­дає, й навіщо тобі хліб ку­пу­ва­ти, ко­ли, спа­сибі бо­гу, й свій ще пот­ро­ху тяг­неться…

    - Що ж ти йо­му од­ка­за­ла?

    - Що ж я йо­му од­ка­за­ла? Ска­за­ла, щоб зай­шов пізніше, як ти до­ма бу­деш..;

    - Ну, а він тобі - що?

    - Каже: зай­ду - та й пішов з дво­ру.

    - Гм,- му­гик­нув Грицько.- От, дивіться, ко­ли не здурів па­ру­бок… З кру­гу спив­ся!

    Розмова про Чіпку на цім обірва­ла­ся. Грицько став роз­пи­ту­ва­ти, чи все га­разд в гос­поді, що ро­би­ла Хрис­тя, чи зду­жа­ла, чи ні?.. Хрис­тя од­ка­зу­ва­ла і собі роз­пи­ту­ва­ла Грицька: що їм ка­за­ли, про віщо роз­пи­ту­ва­ли, як за­дер­жа­ли? Пе­ре­го­дя тро­хи, Хрис­тя пи­тає чо­ловіка:

    - Чи не час уже обіда­ти? Ти з до­ро­ги - ви­мо­рив­ся, ви­го­ло­дав­ся… по­обідаєш, спо­чи­неш…

    - Та та­ки й справді ви­го­ло­дав­ся. Хліба не ста­ло, вип­ро­сив був краєць у чо­ловіка та пе­ре­хо­пив тро­хи… А те­пер - не­мов­би й теє…

    Собача брех­ня пе­рер­ва­ла їх річ. Хрис­тя гля­ну­ла у вікно.

    - От і Чіпка йде… Грицько собі гля­нув.

    - Та й обірва­ний та обш­ма­то­ва­ний який, гос­по­ди!

    - Може б, ска­за­ти, що те­бе не­ма до­ма, по­ки по­обідаємо? - див­ля­чись на Грицька, пи­тає Хрис­тя.

    - Ні, хай… чо­ловікові втретє не за­би­ва­тись… Ти знаєш, ми з ним ко­лись то­ва­ри­шу­ва­ли, як ще уд­вох вівці пас­ли. Чуд­ний тро­хи… а доб­рий був дру­зя­ка… А те­пер - глянь: що з ним ста­ло­ся?!

    Чіпка скрип­нув две­ри­ма, увійшов у сіни; со­ба­ка аж за одвірки гри­зе, так ва­лує. Хрис­тя од­чи­ни­ла хатні двері.

    - Та й со­ба­ка ж у вас! - обізвавсь до неї Чіпка.- З по­рожніми ру­ка­ми не сікай­ся!.. Здо­рові бу­ли!

    - Здорові… Ідіть у ха­ту; я вже са­ма зак­ру­чу за­верт­ку, бо во­на у нас так ту­го хо­дить, що як хто дру­гий, то й не зак­ру­тить…

    Христя ки­ну­лась до надвірних две­рей, од­чи­ни­ла їх, гук­ну­ла на со­ба­ку, потім за­чи­ни­ла й зак­ру­ти­ла за­верт­кою.

    - Що, Грицько вер­нув­ся? - пи­тає Чіпка, до­жи­да­ючи, по­ки Хрис­тя по­ра­лась біля две­рей.

    - Вернувся. Чо­му ж ви не йде­те у ха­ту? Ідіть! Чіпка несміли­во ус­ту­пив у ха­ту та й став ко­ло по­ро­га. Йо­му якось і со­ром­но ста­ло, і страш­но… Грицько привітав­ся пер­ший. - - Здо­ров, Чіпко!

    - Здоров, Грицьку! Здо­ров, бра­те!.. Чи бач, як ти пе­ремінив­ся!.. Як од­ру­жив­ся, то й не пізна­ти те­бе!

    - Чим же я пе­ремінив­ся?

    - Усім… заріс, пос­тарів…

    - От, ще ви­га­дай­те,- за­ще­бе­та­ла Хрис­тя.- Де ж та­ки він ста­рий?.. То він не по­го­лив­ся-то так во­но вдається… - А мо­же… Та ні: я та­ки те­бе, Грицьку, мо­лод­шим ба­чив…

    - Це так ме­не зос­та­ри­ла мо­ло­да жінка,- сміється Грицько.

    - Тільки б і ста­рості…- усміха­ючись, ка­же Чіпка.

    - Та й ти. Чіпко, пе­ремінив­ся… на се­бе не схо­жий… Чо­го це ти так за­не­пав?

    - Лихо, бра­те!.. - зітхнув­ши, од­ка­зав Чіпка і сів по­руч з Грицьком крло сто­лу.- Ко­го те ли­хо до доб­ра до­ве­де?

    - Що ж тобі за ли­хо та­ке?..

    - Багато, Грицьку, роз­ка­зу­ва­ти…- ще раз зітхнув­ши, од­мо­вив Чіпка і ско­рим пог­ля­дом оки­нув ха­ту. /" Прос­то­ра ха­ти­на, че­пур­но вибіле­на, теп­ла та яс­на, ти­ха та щас­на, війну­ла на йо­го якимсь теп­лим ду­хом… ".Йо­му так ста­ло лег­ко, мов стіни до йо­го ли­ха при­хи-/ля­ли­ся… На серці у йо­го ста­ло так люб'язно; дум­ки

    • йо­го по­вер­ну­ли­ся на­зад і пе­ре­нес­ли йо­го ра­зом на і степ; на­ма­лю­ва­ли йо­му ста­рою неміччю скаліче­но­го і діда Ула­са, швид­ко­го Грицька, що на ба­рані їздив; ки­ну­ли йо­го на вер­би го­ро­бе­нят дра­ти… Жив-жив! Жив-жив!..- на­че хто мо­лот­ка­ми гам­се­лив ци­ми сло­ва­ми у вис­ки йо­му… Він болізно усміхнув­ся… Гля­нув на Хрис­тю… І по­нес­ли йо­го дум­ки на по­ле, між зе­лені жи­та, де він пер­ше зустрівся з Га­лею… Жаль йо­му ста­ло сво­го бу­ва­ло­го жит­тя, кот­ре пес­ти­ло йо­го надії; йо­му за­ма­ну­ло­ся ко­му-не­будь їх одк­ри­ти, з ким поділи­ти­ся… На очі на­вер­та­ли­ся-чув він-сльози; він бо­яв­ся, щоб не бриз­ну­ли, та во­див очи­ма то на Грицька, то на Хрис­тю… І зда­ли­ся во­ни йо­му та­ки­ми щас­ли­ви­ми, та­ки­ми доб­ри­ми, привітни­ми, що він нез­чув­ся, де дівся йо­го страх пе­ред ни­ми, со­ром за своє без­пут­тя… Йо­му за­ба­жа­ло­ся щи­ро, від сер­ця, по­ба­ла­ка­ти з ни­ми, як з рідни­ми. Звісив­ши на гру­ди го­ло­ву,

    ' в зем­лю по­ту­пив­ши очі, він став на­вер­та­ти на се­бе роз­мо­ву.

    - Багато, ка­жу,- по­чав він,- роз­ка­зу­ва­ти… і за день усього не пе­ре­ка­жеш… Ли­хо, ска­за­но, як до ко­го при­че­питься,- не одскіпаєшся!..

    • - Хто ж ви­ну­ва­тий у ва­шо­му ли­хові? - обізва­ла­ся, гля­дя на йо­го, Хрис­тя.- Ма­буть, чи не самі най­більше?..

    Докір цей хоч і уко­лов з пер­шо­го ра­зу Чіпку, оже він ні зморш­кою, ні пог­ля­дом не ви­явив то­го. Йо­му аж по­до­ба­лось пи­тан­ня, так пря­мо ви­мов­ле­не жіно­чи­ми ус­та­ми.

    - Та тро­хи й сам ви­нен,- од­мо­вив він, за­ду­му­ючись.- А то-та­ки й лю­ди…

    - Чим же лю­ди винні? - сповідає Хрис­тя. Чіпка по­во­рух­нув­ся. Вид­ко, він не ждав та­кої сповіді. По­мов­чав тро­хи та все униз ди­вив­ся, ніби роз­ду­му­вав: чи ка­за­ти, чи ні? А далі ту­го, не­мов сло­ва до язи­ка поп­ри­ли­па­ли, а він їх од­ри­вав з ве­ли­ким бо­лем, про­мо­вив:

    - Неправдою своєю!..

    Грицько по­ба­чив, з яким бо­лем та жа­лем про­мо­вив Чіпка оці два сло­ва, ски­нув очи­ма на Хрис­тю:

    - Ось годі тобі базіка­ти! - обізвав­ся до неї: - го­туй лиш кра­ще обіда­ти, та по­обідаємо всі ра­зом. Ти, Чіпко, ще не обідав?

    - Та я вже, бог йо­го знав, ко­ли й стра­ву ба­чив,- з жа­лем приз­нав­ся Чіпка.

    Мова йо­го ура­зи­ла жа­ло­ща­ми Грицька й Хрис­тю, та й з се­бе він був та­кий який­сь, що, хоч-не-хоч, по­жалієш… Грицько мерщій по­су­нув­ся за стіл, на по­кут­тя, та зап­ро­ху­вав Чіпку су­ну­тись ближ­че до йо­го. Хрис­тя мет­ну­лась до хліба, до ми­сок, до печі. Шви­денько на­си­па­ла бор­щу у мис­ку, пос­та­ви­ла се­ред сто­лу, дос­та­ла лож­ки з мис­ни­ка, по­розк­ла­да­ла пе­ред кож­ним,- та вже ма­ла бу­ла са­ма сіда­ти на ос­лоні до сто­лу, як Грицько про­мо­вив:


    - Чи це б то так на су­ху й сіда­ти?.. Во­но, ма­буть, жінко, у нас у хижці й горілка є… Ми так дав­но ба­чи­лись з Чіпкою, що го­ди­лось би й ви­пи­ти. Ось да­вай лиш по ча­ру­пині… Та ме­не, прав­ду ка­жу­чи, на­че щось ло­мить, тре… Чи не по­ки­не, бу­ва?

    Христя вий­шла до хижі, не­за­ба­ром унес­ла пляш­ку а горілкою, пос­та­ви­ла на столі й са­ма сіла.

    - Наливай, жінко!

    Христя на­ли­ла. Грицько узяв чар­ку в ру­ку та, обер­та­ючись до Чіпки, про­мо­вив:

    - Пошли ж нам, бо­же, усього, чо­го ми тільки ба­жаємо!

    - Дай, бо­же! - од­ка­зує Чіпка.

    Потім Хрис­тя зно­ву на­ли­ла чар­ку, а Грицько підсу­нув її до Чіпки. Ви­пив і Чіпка.

    Тоді уже сам Грицько на­лив півчар­ки, по­су­нув до Христі, при­мов­ля­ючи:

    - Випий же й ти, жінко!

    Христя взя­ла чар­ку у ру­ки, при­гу­би­ла, кив­ну­ла го­ло­вою - й по­ча­ла їсти борщ.

    Прийнялись до бор­щу й чо­ловіки. Чіпці зда­ло­ся, що він зро­ду не пив та­кої доб­рої горілки, не їв та­ко­го смач­но­го бор­щу. Поїли борщ, Хрис­тя дос­та­ла лок­ши­ну на мо­лоці… Чіпка - як три дні не їв… Усе йо­му зда­ва­ло­ся та­ким доб­рим, смач­ним; самі ха­зяїни - та­ки­ми щи­ри­ми, привітни­ми людьми, що він аж по­ве­селішав тро­хи… З ли­ця спа­ла в йо­го ту­ма; на лобі розп­ра­ви­лись зморш­ки, що як ті хвилі то набіга­ли, то збіга­ли; він радісно засвітив своїми ро­зум­ни­ми очи­ма і став сповіда­тись…

    - Так ви, панімат­ко,- обер­нув­ся він з сло­вом до Христі,-хо­че­те зна­ти: чим лю­ди винні у моїм без­го­лов'ї? Усім винні! Од са­мо­го ма­ло­го, неп­римітно­го, до са­мо­го ве­ли­ко­го, най­більшо­го. Ви тільки пог­ляньте; як во­ни між со­бою жи­вуть? Чи так, як лю­ди, як бра­ти, як бог при­ка­зав жи­ти?.. Еге ж! Во­ни б ма­ли - один од­но­го в ложці во­ди вто­пи­ли, з ли­ця землі ЗМе-ЛиІ.. •' '. • •.

    " Ґрицько усміхнув­ся…

    - Ну, що тобі до то­го. Чіпко, ска­жи мені, бо­га ра­ди?.. Ад­же тобі від то­го ні зно­бить, ні гріє…

    - Як не зно­бить? А прав­да де? Де та прав­да, по котрій нам ве­ле­но жи­ти? де во­на діла­ся? хто її ук­рав у нас?-га­ря­чив­ся Чіпка.-Ку­ди во­на забігла?.. га? -.._, д не­ма прав­ди,- од­ка­зав Ґрицько,- то жи­ви так, як і всі жи­вуть…

    - А як не да­ють жи­ги? Що тоді?

    - То все ма­на тільки!

    - Ой, Грицьку! ой,.братікуі не ка­жи так… важ­ко мені, пе­че ме­не та­ке сло­во…

    - Не знать, що ви­га­дуєш. Чіпко! не знать, об чо­му тур­буєшся!.. Не та­кий те­пер вік нас­тав, не такі лю­ди на­ро­ди­ли­ся…

    - Що ж мені ро­би­ти, ко­ли я не мо­жу з ни­ми ужи­ти­ся? Чим же я ви­ну­ва­тий?.. Я ще й так терп­лю… Ти тільки пос­лу­хай, яка у лю­дей прав­да. Ти знав мою зем­лю?

    - Знав…

    - Ти чув, що її одібра­ли у ме­не… знаєш?.. ту са­му зем­лю, про яку са­ма гро­ма­да ска­за­ла: це твоя зем­ля, Чіпко, во­лодій нею! А те­пер знай­шли­ся такі митці, що й гро­мадську во­лю по­ла­ма­ли… Узя­ли та й од­су-ди­ли мою зем­лю бог йо­го знає й ко­му, бог знає на­що… На те, ма­буть, щоб пе­ревів її на гроші та й повіявся ту­ди, звідкіля й привіявся… І як, спи­таєш, він одібрав ту зем­лю?.. Підси­пав су­до­ви­кам… от і ріше­нець: не твоя зем­ля. Чіпко! То бу­ла твоя, а те­пер - не твоя!..

    - Чому ж ти не схо­див у суд до Чи­жи­ка? - пи­та Ґрицько.- Він, ка­жуть, іноді по­ма­га.

    - Ходив. Поміг… Як п'ятде­сят кар­бо­ванців, то й по­мо­жу!

    - Що ж ти?

    - Де ж я візьму їх?.. Ота­ка-то в світі прав­да! Один прий­шов, підси­пав-і од­су­див; а дай ти п'ятде­ся­ти кар­бо­ванців - тобі од­су­дять… А як­би бу­ла прав­да, 'га цього б не бу­ло… зем­ля б зос­та­ла­ся у ме­не… А ко­ли о 'Зем­ля бу­ла у ме­не, я б ніко­ли не став та­ким, яким ви ме­не ба­чи­те… Хіба я не знаю, хіба я не чую, що про ме­не ка­жуть, ду­ма­ють?.. Знаю… доб­ре знаю!.. Та хай ка­жуть, ду­ма­ють… кож­но­му вільно, що хо­че ка­за­ти й ду­ма­ти!.. Тільки не кож­но­му да­но зна­ти… заг­ля­ну­ти у чу­жу ду­шу, зро­зуміти, що там і до чо­го, по­ди­ви­тись у чу­же сер­це… Гляньте у йо­го прав­ди­вим оком, то й по­ба­чи­те: що там діється, що там вит­во­ряється, які іноді тяжкі му­ки гнітять йо­го, яке ли­хо роз­ри­ває… На те у них ке­бе­ти кат­ма… не да­но їм!.. От і во­ло­цю­га я, й п'яни­ця, й гультіпа­ка… А я, мо­же, кра­щий від них… та ли­ха до­ля моя!.. Ка­жу вам, ба­га­то ка­за­ти, а тро­хи слу­ха­ти… Хай я гульвіса, бо мої ру­ки до ро­бо­ти не здійма­ються; хай я п'яни­ця, бо у горілці тільки мені й ду­шу од­вес­ти… На чо­му я її од­ве­ду, скажіть ви мені?..

    Річ Чіпчи­на, як во­да, ри­ну­ла.

    Ґрицько з Хрис­тею слу­ха­ли та ззи­ра­ли­ся, а Хрис­тя ко­ли-не-ко­ли зітха­ла ти­хо та гли­бо­ко…

    Пообідали. Чіпка по­дя­ку­вав бо­гові й ха­зяїнам.

    - Знаєш що, Грицьку? '

    - А що?

    - Чого це я до те­бе прий­шов?

    - Скажи.

    - Прийшов… чи не ку­пив би ти у ме­не то­го хліба, що зос­тав­ся у то­ку? Уже я йо­го сам до ро­зу­му не до­ве­ду; жи­дові про­да­ва­ти не хо­четься… Ку­пи ти, бра­те!

    - Навіщо він мені здав­ся, Чіпко? Я з своїм уже уп­ра­вив­ся, ба­чу - бу­де з ме­не… - А мо­же у Чіпки доб­рий хліб, то на посів би зос­та­ви­ли,- якось лю­бенько при­мо­ви­лась Хрис­тя.

    - Та й гро­шей у ме­не те­пер кат­ма,- бідкається Грицько.

    - То відда­си, ко­ли бу­дуть,- на те йо­му Чіпка.- Не хо­четься мені своєї праці у жидівські ру­ки по­пус­ка­ти… Знех­тує, прок­ля­та жи­до­ва, на горілку пе­ре­же­не… А ти, як ха­зяїн, знаю, до ума до­ве­деш…

    - Ні, Чіпко, не кул­лю: не тре­ба мені! Чіпка за­ду­мав­ся; очі по­тускніли; він по­тущів їх униз… Оже швид­ко жур­ли­ва дум­ка про­май­ну­ла; очі зно­ву заіскри­ли - і він, на­че зрадівши, твер­до про­мо­вив:

    - Ну, ко­ли ж не ку­пиш, то так візьми!

    - Нащо я в те­бе візьму йо­го? Ось роз­су­ди га­разд…

    У те­бе тільки один хліб і зос­тав­ся; а я, сла­ва бо­гу, не терп­лю ще нуж­ди!..

    - То про­па­де ж, Грицьку! проп'ю… Візьми, бра­те, по­жалій моєї праці! Ти чо­ловік доб­рий, я те­бе змал­ку знаю… Пам'ятаєш, як го­ро­бе­нят дра­ли? Пам'ятаєш діда?.. Візьми! Я те­бе люб­лю й твою жінку люб­лю-Увійшов я до вас у ха­ту, як у рай ус­ту­пив… Ви ме­не привіта­ли, як рідні, моє сер­це, мою ду­шу одігріли… Візьми, Грицьку, про­шу я те­бе.

    - Про ме­не…- од­ка­зав, мов не­хо­тя, Грицько.- Ко­ли вже тобі так хо­четься, то й за­бе­ру. Тільки, знаєш що. Чіпко? У те­бе ма­ти ста­рая, а ти її гак зне­ва­жив… у чу­жих лю­дей хліб за­роб­ляє, сер­деш­на…

    - Мати… ма­ти…- за­бу­бонів Чіпка і на­су­пив бро­ви.- За матір не ка­жи… Хто йо­го знає, хто з нас більш ви­ну­ва­тий…

    Грицьків докір ду­же ура­зив Чіпку. Він за­мовк, по­ту­пив очі в зем­лю, мов бо­яв­ся на Грицька гля­ну­ти; по­ду­мав тро­хи та швид­ше поп­ро­щав­ся й вий­шов з ха­ти.

    - Так ти завт­ра, гу­лян­ка­ми, й за­бе­реш, Грицьку? - спи­тав уже з-за две­рей.

    - Добре. А мо­же, ще й сьогодні над'їду, ко­ли спра­ва справ­на…

    Чіпка пішов. Грицько, під ос­ла вши свит­ку у го­ло­ви, ліг на лаві спо­чи­ти. Хрис­тя по­пе­ре­ми­ва­ла по­су­ду, поп­ри­би­ра­ла, сіла на по­лу, ко­ло печі, за гребінь пряс­ти мич­ку. У хаті бу­ло ти­хо-ти­хо, аж мов важ­ко, тільки чут­но бу­ло, як ве­ре­те­но сюр­ча­ло та ко­ли-не-ко­ли 182

    Христя ле­генько зітха­ла… Хрис­тя ду­ма­ла про сьогоднішню роз­мо­ву з Чіпкою. Дум­ки обс­ту­пи­ли її, по­ви­ли, як сиві ту­ма­ни зем­лю… Во­на од­да­лась їм на во­лю: робіть, мов, що знаєте; несіть, ку­ди хо­че­те!.. І зда­вав­ся їй Чіпка не та­ким гультіпа­кою та во­ло­цю­гою, яким йо­го лю­ди взи­ва­ли, яким са­ма во­на йо­го щи­та­ла до сього дня… Скривд­же­не з са­мо­го мал­ку, її сирітське сер­це до­га­да­ло­ся, що Чіпка - не та­кий… Не гультіпа­ка - ли­хий чо­ловік; гультіпа­ка - зло людське, неп­рав­да людська! - ка­за­ло їй сер­це… У Чіпки й сер­це добріше, й ду­ша чистіша… А що він п'є?.. То йо­го ли­хо п'є… не­да­ром він хва­лив­ся ним!.. Та як же йо­го й не пи­ти, жи­ву­чи між та­ки­ми людьми, що ко­жен тільки й ду­ма: як би мені та мені, як би ко­го обідра­ти, ошу­ка­ти? Бра­ти рідні, сест­ри - перші во­ро­ги між со­бою…

    - А прав­ду ка­зав Чіпка,- про­мо­ви­ла во­на вго­лос - аж Грицько від дрімо­ти про­ки­нув­ся.

    - Яку прав­ду? - позіхнув­ши, пи­тає він.

    - Що не­має між людьми прав­ди, що жи­вуть во­ни не по за­ко­ну!

    - Толкуй!.. дур­ний, спив­шись з кру­гу, вер­зе не знать що, а во­на то­му й віри діймає…

    - Як же не дійма­ти, ко­ли во­но так і в?..

    - Як так?

    - А так! От хоч би й я… Як­би лю­ди по правді жи­ли, чи терпіла б я, зос­тав­шись си­ро­тою, те го­ре та нуж­ду, що прий­шлось ви­терпіти? Чи роз­ко­ти­ло­ся б доб­ро сирітське? Ко­ли б во­ни по правді, не по кривді жи­ли, то всього б то­го при­бе­рег­ли, не по­пус­ти­ли б, щоб си­ро­та ски­та­ла­ся по лю­дях, не зав­да­ли б її у най­ми, де б, мо­же, не стрівшись з то­бою, й вік звіку­ва­ла…

    - Своя со­роч­ка ближ­че до тіла…


    - Ото ж то є й!.. Усе - ко­ли б собі та собі; а про сиріт та без­та­лан­них - ні гад­ки!.. Хай си­ро­ти ги­нуть…

    - Хто ж тобі ста­не дур­но чу­же доб­ро дог­ля­да­ти? - за­пи­тав Грицько.

    Христю - як хто гол­кою укольнув,.. Зля­ка­ним пог­ля­дом во­на гля­ну­ла на йо­го: во­на ніко­ли не жда­ла та­ко­го від Грицька…

    - Невже ж би й ти так зро­бив? - не спус­ка­ючи очей з йо­го, во­на пря­мо за­пи­та­ла. Грицько оха­нув­ся і, по­ду­мав­ши, од­ка­зав:

    - То що ж, що я б- не зро­бив? - другі б зро­би­ли!

    Та чо­го це ти так прискіпа­лась до ме­не? - пе­ремінив­ши свій лас­ка­вий го­лос, уже він за­пи­тав Хрис­тю та й собі гост­ро гля­нув на неї.

    Христя сиділа на днищі бліда, сум­на та, скри­вив­шись, ди­ви­ла­ся пря­мо йо­му у вічі. Го­ло­ва її схи­ли­ла­ся тро­хи набік; нит­ка у одній руці, а по­чи­нок у другій - за­коліли… По ви­ду мож­на бу­ло ба­чи­ти, що во­на, хоч і ди­ви­ла­ся на Грицька, ди­ви­ла­ся пря­мо йо­му в вічі, та нічо­го не ба­чи­ла; дум­ка її десь да­ле­ко-да­ле­ко но­си­ла…

    Грицько помітив; сер­це в йо­го якось болізно тьохну­ло…

    - Христе! - гук­нув він.

    Христя ки­ну­лась, аж по­чи­нок з рук ви­пав; во­на ско­чи­ла йо­го дос­та­ва­ти…

    - Що це з то­бою? Чи не за­ко­ха­лась, бу­ва, у Чіпчи-ні голі п'яти?..

    Чи від то­го, що во­на на­хи­ля­ла­ся, чи, мо­же, й від то­го, що мет­ке Грицько­ве сло­во влу­чи­ло пря­мо їй в сер­це й пог­на­ло кров у го­ло­ву, тільки зблідле до то­го ли­це Хрис­ти­не зра­зу пок­ри­ло­ся чер­во­ним за­ре-вом…

    - Ох… як ти ме­не зля­кав, хай йо­му цур! - пе­ре­во­дя­чи дух, усміха­ючись, ве­се­ленько обізва­ла­ся во­на до

    Грицька, щоб пок­ри­ти усміхом свій не­давній сму­ток.

    Грицько пильно по­ди­вив­ся на неї. Крас­ка з ли­ця уже одійшла, тільки при­таєне ле­геньке зітхан­ня та який­сь бо­яз­кий, со­ром­ли­вий пог­ляд з блис­ку­чих очей на­га­ду­ва­ли, що, мо­же, Грицько й прав­ду ска­зав… Од­на­че Грицько не об­зи­вав­ся. Спус­тив­ши з ла­ви но­ги, він по­чав у ки­шені шу­ка­ти люльки. На­ла­пав­ши й ви-тяг­щи люльку, дов­го він дов­бав­ся у ній про­тич­кою, по­тя­га­ючись та позіха­ючи, потім ви­би­вав об ла­ву згар…

    - Піти ли­шень по­ку­ри­ти,- мну­чи тю­тюн у жмені й дер­жа­чи у зу­бах люльку, ка­же він,- та по­ди­ви­ти­ся на віз… чи добрі осі? Бо завт­ра справді гу­лян­ка­ми, мо­же, хліб пе­ре­ве­зу…

    Грицько пішов з ха­ти. Хрис­тя са­ма. Во­на аж пле­чи­ма здвиг­ну­ла.

    - Що це справді зі мною ста­ло­ся?! - са­ма се­бе за­пи­та­ла та тро­хи пе­ре­го­дя й за­тяг­ла сум­ну та жур­ли­ву пісню на всю ха­ту… У го­лосі її по­чу­ли­ся сльози, 184 жур­ба; по­ви­ва­ли во­ни ха­ту й Хрис­тю; во­на го­ло­сом ви­во­ди­ла свій сум тяж­кий, а ру­кою - нит­ку за нит­кою.

    У неділю, тільки що вий­шли з церк­ви та по­обіда­ли, за­раз Грицько запріг своїх па­ру биків, вип­ро­хав у сусіди ще па­ру та дво­ма па­ра­ми й поїхав до Чіпки.

    Пуста го­ро­ди­на, ли­хий тин, криві во­ро­та, не­об­ма­за-\ _ на ха­та з по­би­ти­ми вікна­ми неп­ри­яз­но ки­ну­лись в вічі! у, й об­ра­зи­ли Грицько­ву ха­зяй­ли­ву на­ту­ру… Він з ло­ко-у. ром і ра­зом з жа­лем ди­вив­ся на Чіпчи­не доб­ро… " суе"

    - Господи, бо­же! до­жи­веться ж чо­ловік от до сьо- ' го?І А все - своя во­ля…

    Грицько став ко­ло ха­ти. Двері бу­ли за­чи­нені й за­щеп­нуті. Він по­ди­вив­ся кру­гом ха­ти, гля­нув на тік,- нігде ніко­го не вид­ко, тільки стіжки чорніли у то­ку. Грицько підійшов під вікно, заг­ля­нув у роз­би­ту шиб­ку. На по­лу ле­жа­ло три чо­ловіки, спа­ли; на лаві Чіпка - чет­вер­тий.! - Чіпко! Чіпко! -"гук­нув Грицько.

    - А хто там? - пер­ший про­ки­нув­шись, пи­тає Луш­ня.

    - Збудіть мені, будь лас­ка. Чіпку.

    - Нащо тобі? - пи­та, по­тя­га­ючись, Луш­ня.

    - Та я до йо­го за хлібом приїхав. Луш­ня штовх­нув но­гою Чіпку.

    - Чіпкої

    - Чого?

    - Чоловік за хлібом приїхав.

    - Ага-а,- про­мо­вив Чіпка й хут­ко ско­чив на но­ги.- Здо­ров, Грицьку!

    - Здоров… То це ти так ко­чуєш?!

    - Отак, як бач!

    - Чому ж ти хоч вікон не повс­тав­ляєш? Хо­ло­ди на­хо­дять.

    - Доброго мо­лод­ця кров гріє,- од­мо­вив за Чіпку Луш­ня.

    Чіпка вий­шов у сіни од­чи­ни­ти двері. Луш­ня став бу­ди­ти то­ва­рист­во.

    - Уставайте, брат­ця, гро­шей лічи­ти!

    - Яких гро­шей?

    - Чіпка про­дав хліб.

    - Кому про­дав?

    - Чупруненкові Грицькові… - А до­ро­го?

    - Не знаю.

    Пацюк та Мат­ня попідво­ди­лись, тер­ли спро­сон­ня очі, позіха­ли.

    - Я, ма­буть, не дос­пав,- ка­же Мат­ня,- бо го­ло­ва щось бо­лить,- і зно­ву ліг.

    - Тим те­бе й об­ду­ло, як бок­ла,- до­ко­ряв Лу-шня.

    На той час Чіпка увійшов у ха­ту.

    - Ходім, брат­ця, по­мо­же­мо чо­ловікові хліба на­би­ра­ти,- ка­же до то­ва­ришів.

    - Ходімо. Чув, Яки­ме? Ус­та­вай та ходім! - гук­нув Луш­ня.- За­те вве­чері - он як по­гу­ляємо!!

    Пацюк за­раз пос­лу­хав, а Мат­ня підвівся, да­вай зно­ву про­ти­ра­ти очі та по­тя­га­тись. А далі - й він, не­хо­тя, ус­тав; усі ра­зом по­тяг­ли до стогів.

    Два по­дає, два на во­зи скла­дає. На­ван­та­жи­ли оби-, два во­зи, при­да­ви­ли руб­лем, уш­ну­ру­ва­ли як слід, по" ха­зяй­ській. Поїхав Грицько.

    - А за що про­дав. Чіпко? - пи­тає Луш­ня.

    - Ні за що.

    - Як ні за що? - усі ра­зом скрик­ну­ли.

    - Так… по­да­ру­вав…

    Товариство за­мовк­ло, пос­хи­ля­ло го­ло­ви.

    - Отуди к лихій го­дині! - сум­но про­мо­вив пер ший Луш­ня.

    - А жид, бач, ку­пу­вав - не про­дав,- й собі процідив сум­но крізь зу­би Па­цюк.

    - Бо жид! - гост­ро од­ру­бав Чіпка.

    - От тобі й раз! от і по­гу­ляємо… чор­то­во­го батька!..- чу­ха­ючи по­ти­ли­цю, блеє Мат­ня.- Кра­ще б бу­ло ме­не не бу­ди­ти, хлопці… А то - тільки сон пе­рер­ва­ли…

    - Жид - та да­вав по тро­яку од ко­пи,- зно­ву Луш-ия,- а це й свій чо­ловік, та на дур­ни­цю звик!.. Ота­ке!

    - Таке, як бач! - ко­ле Па­цюк.

    - А-а-а…-позіха, по­тя­га­ючись, Мат­ня:-І навіщо бу­ло бу­ди­ти?!

    Чіпка зирк­нув на то­ва­рист­во очи­ма, поблід на ви­ду…

    - Ви на ме­не, брат­ця, як ба­чу, гніваєтесь,- сам се­бе здер­жу­ючи, обізвав­ся він до то­ва­ришів.- Так тре­ба бу­ло… От вам і все! Жи­дюзі я не про­дав ні за які гроші, а то­ва­ри­шеві - так віддав… - А ми ж у те­бе що,- ка­же Луш­ня, по­пус­тив­ши по­во­ди сер­цеві…- Хіба вже ми й не то­ва­риші?.. Чо­му ж ти нам не віддав? Ми б самі йо­го про­да­ли…

    - Жидові?

    - Та там би по­ба­чи­ли - ко­му…

    - Чоловік,- тяг­не Чіпка далі,- чес­но по­жи­ве, доб­рим сло­вом зга­дає… А жид - що?

    - А теп­ло ж бу­де від то­го доб­ро­го сло­ва? - щи­пав Па­цюк.

    - Тепло! - уже грізно од­ру­бав Чіпка, а далі, ниж­че спус­ка­ючи го­лос, ка­же: - Я знаю, що моя пра­ця не про­па­де мар­но, а до­ве­де її доб­рий чо­ловік до ро­зу­му…

    - Отуди к лихій го­дині!.. Оце так!.. От тобі й по­гу­ля­ли! - од­но бу­бо­нить Мат­ня, присівши нав­колішки та взяв­шись ру­ка­ми за одутлі що­ки.

    - Не жда­ли ми. Чіпко, від те­бе та­ко­го! - дош­ку­ля Луш­ня.

    - Якого?

    - Такого, як ти зро­бив… Про­па­ло доб­ро!.. Усі поп­рисіда­ли на то­ку та, як хижі вов­ки, очи­ма світи­ли. Один Чіпка сто­яв, об­пер­шись спи­ною об не-доб­ра­тий стіг, та сум­но по­зи­рав то на то­ва­ришів, то на цілі стіжки, то на шлях - чи не їде Грицько. Аж ось Грицько уже спра­вив­ся: приїхав уд­ру­ге.

    - Отак-то ти нас обвів, дядьку? - обізвавсь до йо­го Луш­ня.

    - Як?

    - На дур­ни­цю, ка­жеш, хліб во­зиш?

    - На дур­ни­цю? Гм… Да­ро­ва­но­му ко­неві в зу­би не див­ляться…

    - То ти нас хоч мо­ло­ти­ти візьми, по кар­бо­ван­цю од ко­пи,- шут­кує Па­цюк.

    Усі засміяли­ся; Грицько й собі; один Чіпка мов­чав…

    - Годі, брат­ця, не знать що то­ро­чи­ти,- обер­нув­ся він до то­ва­рист­ва: - ну­те ли­шень чо­ловікові по­мо­же­мо хліб до­би­ра­ти, бо час не стоїть!


    - Нехай же сам і за­би­ра, ко­ли поцінно ку­пив,- ка­же з до­ко­ром Луш­ня.

    - Тимофію! - грізно гля­нув­ши, гук­нув Чіпка.- Або до ро­бо­ти, або з дво­ру! Я про­ха­ти не ста­ну…

    Лушня зітхнув, а все-та­ки підвівся, поліз на стіг; другі, гля­дя на йо­го, й собі прий­ня­лись за діло… Од­на­че ро­бо­та в ру­ках не горіла, як спер­шу. Оже сяк-так по­нак­ла­да­ли во­зи, за­бен­дю­гу­ва­ли, уш­ну­ру­ва­ли. Повіз Грицько до­до­му. Луш­ня пішов за ним слідом.

    - Дядьку!

    - Агов?..

    - Ви вже нам хоч за поміч пе­ре­киньте що… Нев­же ж ми дур­но пра­цю­ва­ли?.. аж спи­на бо­лить.

    - Що ж я вам пе­ре­ки­ну?

    - Та хоч кар­бо­ванців п'ять…

    - А де ж ті п'ять кар­бо­ванців - на смітни­ку знай­деш?

    - А хліба хіба тро­хи? Ад­же кіп більше трид­цят­ка бу­де…

    Грицько мов­чав.

    - Ну, хоч три кар­бо­ванці на нас трьох! Хай уже Чіпка по­да­ру­вав - йо­го во­ля… І

    - Добре… Не­хай же, я ут­ре­те вер­ну­ся, то й при­ве­зу. Тільки про­ха­ти­му вас - по­мог­ти мо­ло­ти­ти.

    - Молотити? - ве­се­ло скрик­нув Луш­ня.- Доб­ре! Що там нам йо­го мо­ло­ти­ти? Аби гос­подь дав го­ди­ну, то ми йо­го учо­тирьох за день зоб'ємо!

    - То я ще й мо­го­ри­чу пос­тав­лю,- до­мов­ляв Грицько.

    - Добре, дядьку!.. Доб­ре!

    Грицько поїхав, Луш­ня вер­нув­ся до гур­ту ве­се­лий. З ра­дощів він штовх­нув Мат­ню, кот­рий прос­лав під стіжком кілька снопів, ліг, ук­рив­ся теж сно­пом та зби­рав­ся вже зас­ну­ти.

    - Не штов­хай­ся! тут і так бік бо­лить за хлібом,- од­мо­вив Мат­ня.

    - Не бійсь! не візьме ли­ха го­ди­на, хіба, мо­же, від горілки прог­ниє,- ка­же Па­цюк.

    - Од тії, що за хліб вип'ємо?

    - Може й від тії! - вста­вив Луш­ня.

    Чіпка не дос­лу­хав­ся до їх роз­мо­ви. Він хо­див собі по­за сто­га­ми та підгрібав, що на­би­ли, пе­рек­ла­да­ючи хліб на во­зи.

    Лушня морг­нув на то­ва­рист­во: не журіться, мов!

    - Погуляємо? - за­пи­та­ли ті сти­ха. Луш­ня мот­нув го­ло­вою: еге ж, мов!

    - А скільки? - пи­та Мат­ня.

    - Три кар­бо­ванці.

    - Мало,-• ка­же Па­цюк. - 3 чер­ви­вої со­ба­ки що ур­ва­ти, то ур­ва­ти - хоч кло­чок шерсті! - утішив Луш­ня.

    Вернувся Грицько ут­ретє, привіз гроші, заб­рав ос­танній хліб. Як на­ло­жи­ли во­зи, Луш­ня й ка­же:

    - Ну, те­пер, дядьку Грицьку, хоч і мо­го­ри­чу'

    - Та ходімо вже: забіжи­мо до Гальки, вип'ємо по осьмушці.

    Пішли. Клик­нув Грицько й Чіпку. Пішов і той за ни­ми. Грицько ви­пив сам осьмуш­ку, дав по осьмушці дру­гим та й повіз собі хліб до­до­му, розігрітий - не так горілкою, як по­да­рун­ком.

    Товариство засіло на цілу ніч…

    XVIII Пер­ший ступінь

    Мотря зовсім осе­ли­ла­ся у "дов­гоп'ятої бабйіТ Бра­ла лю­дям пряс­ти то кужіль, то вов­ну та з то­го тільки й жи­ла.

    Тяжко їй ро­би­ло­ся на душі, гірко на серці, як по­ду­має, що на ста­рості літ прий­шло­ся най­мич­ку­ва­ти у лю­дей. І ха­та своя, й дос­тат­ки, хоч які там не які бу­ли, а все б та­ки жи­ти мож­на… А прий­шло­ся в чужій хаті лю­дям го­ди­ти, лю­дей слу­ха­ти… Ще день ся­ким-та­ким бо­ком пе­ре­бу­де, а нас­та­не ніч - дум­ки, як за по­душ­не, ос­туп­лять… Мот­ря іноді цілу ніч вип­ла­че. Шко­да їй Чіпки… ко­ха­ла ж, рос­ти­ла, дов­гих зимніх, ко­рот­ких літніх нічок не­до­сип­ля­ла - ра­но вста­ва­ла, пізно ля­га­ла… Не зад­ля ко­го ж? зад­ля йо­го… А він?

    Спливе їй на дум­ку та прок­ля­та ніч, ко­ли він п'яний зне­ва­жив її, матір, тяж­ки­ми до­ко­ра­ми… Стає ру­ба шма­ток хліба у горлі, як во­на зга­дає про це, сіда­ючи їсти. Змо­чить Мот­ря усю по­душ­ку, як зду­має уночі… "Кра­ще б я те­бе, си­ну, не зро­ди­ла або, зро­див­ши, узя­ла за но­ги та об пень го­ло­вою, ніж те­пер від те­бе та­ку зне­ва­гу прий­ма­ти!.. Без­та­лан­на та хви­ли­на, ко­ли я за­ча­ла те­бе; прок­ля­та та радість, якою я раділа, чу­ючи, що щось во­ру­шиться під сер­цем… Бо­же! чи я те­бе не мо­ли­ла? чи я пе­ред то­бою пе­рес­ту­пи­ла?.. За що ж мені та­ка ка­ра, та­ка нев­по­ва­га від рідної ди­ти­ни?!"

    - І чо­го ти так уби­ваєшся, Мот­ре? - вго­во­рює її ба­ба.- Хай би що доб­ре, а то та­ке ле­да­що! Он сьогодні…не­мов дідько но­сив йо­го по чу­жих го­ро­дах - без шап­ки, бо­сий, у одній со­рочці, та й та розх­рис­та­на, як у хар­ци­зя­ки… Ос­тапійчи­них дітей на смерть пе­ре­ля­кав. Гра­ли­ся собі у дворі. На той час йо­го ли­ха го­ди­на но­си­ла. Біжить, ка­жуть, як ска­же­на со­ба­ка, че­рез го­род… Діти в крик; він - за ни­ми… ухо­пив ма­леньку дівчин­ку Па­ра­сю - чет­вер­тий го­док пішов - та й не­се… Навіщо вже він її взяв? Один бог відає… Ска­за­но: з кру­гу спив­ся! Уже в йо­го в очах і чо­ловічки до­го­ри но­га­ми по­пе­ре­вер­та­ли­ся… Я та­ки й са­ма ба­чи­ла, що він по улиці бігав. Та й бай­ду­же! Кат те­бе, ду­маю, бе­ри: бігай, по­ки на своє набіжиш! Та й іду собі… Ми­ну­ла вже Ос­тапійчи­ну ха­ту. Ко­ли чую - хтось біжить за мною та гу­кає: "ба­бо! ба­бо-о!" Ог­ля­ну­ся - аж са­ма Ос­тапійчи­ха Хим­ка… ли­ця на їй не­має! "Чо­го се ти, га­лоч­ко?" - пи­таю. Во­на в плач та так про­сить: "Будь лас­ка, ба­бу­сю, ра­ди са­мо­го бо­га, я вже вам се й те, верніться у ха­ту та по­можіть моїй Па­ра­сочці!" Що ж там з нею? "Та, бо­же мій! - з пла­чем ка­же: - отой ши­бе­ник, ота п'яни­ця, щоб йо­му ні жит­тя, ні доб­ра! на смерть ди­ти­ну пе­ре­ля­кав-Біг че­рез двір та й ухо­пив на ру­ки… чи за­нес­ти ку­ди хотів, чи що… Я не знаю: чо­му йо­го на цеп не прип­нуть?.." Я пос­лу­ха­ла, пішла. Уход­жу - ко­ли ди­ти­на ле­жить на по­лу та так в'ється, так б'ється та кри­чить, не­мов на йо­му, не до­водь гос­по­ди! ро­ди­мець… Пе­рех­рес­ти­ла я йо­го, по­шеп­та­ла - одійшло тро­хи… Та тоді й пе­ре­по­лох ви­ли­ла. І та­ки нес­темісінько він вий­шов, так і ви­лив­ся з вос­ку!.. То чи я б за та­ким пла­ка­ла та по­би­ва­ла­ся? Я б йо­го й з дум­ки ви­ки­ну­ла.

    - Як же мені не пла­ка­ти, як не по­би­ва­ти­ся, слу­ха­ючи та­ке за йо­го? Хай би їх у ме­не де­ся­те­ро, то од­но в од­но не вдасться; а то ж він у ме­не один, як по­ро­ши­на у оці! Я йо­го ко­ха­ла, рос­ти­ла, здо­ров'я стра­ти­ла, надії пок­ла­да­ла… А те­пер - самій прий­шло­ся по чу­жих лю­дях хи­ля­ти­ся… Хіба ж во­но лег­ко? Та що й лю­ди ска­жуть. Яка, ска­жуть, то ма­ти, що до­пус­ти­ла си­на до то­го, не за­бо­ро­ни­ла йо­му?.. Бо­же мій, бо­же! од­но­го тільки в те­бе про­шу: однії смерті мо­лю! Наш­ли її швид­ше… Чо­го во­на по доб­рих лю­дях хо­дить, чом до ме­не не прий­де?.. Зак­ри­ла­ся б я тоді пле­чи­ма й очи­ма - хай що хо­че ро­бить. Мої очі не ба­чи­ли б, уха не чу­ли…

    - 1-і! боз­на-що ти, Мот­ре, ви­га­дуєш! Що лю­ди ска­жуть? Не­хай що хо­чуть, те й го­во­рять… Чор­та йо­му да­си, ко­ли во­но та­ке удасться. Чи хо­ди­ла б ти по чу­жих ха­тах, як­би він доб­рий був?

    Не вит­ри­ма­ла Мот­ря дов­шої роз­мо­ви: сиділа собі та пла­ка­ла не­роз­важ­ни­ми, дрібни­ми сльоза­ми…

    А Чіпка - на­че та­ке собі діло ви­га­дав - кожнісінький день ґуля та й ґуля… Зовсім пус­тив­ся бе­ре­га… До­пив­ся до то­го, що ні знад­во­ру, ні в хаті нічо­го… Аж за­дув­ся від гульні та не­дос­па­них но­чей…

    Поки ха­зяй­ст­веч­ко бу­ло, бу­ло за що пи­ти; а як заб­рав Грицько ос­танній хлібець з дво­ру, то хоч що хоч - без гро­шей жидівка і осьмуш­ки не дає. "Да­вай гроші!" - та й усе.

    "Гроші,- ду­ма собі Чіпка, ле­жа­чи в хаті після то­го, як заб­рав Грицько жи­то до се­бе. Зга­га пек­ла йо­го, як свічкою; похмілля йо­го му­чи­ло.-Гроші… Як­би-то гроші! Не ка­чав­ся б я, як те­пер ка­ча­юся, місця не знай­ду; не гу­ляв би так… од­дав би й зем­лю, і усе за гроші. Ко­ли б гроші! Бряз­нув би тільки - так би все і вро­ди­ло­ся… і во­на моя! А то…"

    І звер­ну­ли йо­го дум­ки у бу­ва­ле, не­давнє. Роз­вер­ну­ло­ся пе­ред ним зе­ле­не по­ле; хо­дить він по йо­му, об­див­ляється; радіє, що так доб­ре зійшло, рос­те, зе­леніє, цвіте… А тут і во­на зня­ла­ся пе­репілкою з-за ви­со­ко­го жи­та… Роз­ряд­же­на, як па­ва; ле­генька, як ме­те­лик; ве­се­ленька, як уранішнє сон­це… Лю­бо йо­го очам ди­ви­тись на неї, як во­на усміхається до йо­го своїми пов­ни­ми ро­же­ви­ми ус­та­ми, як во­на гла­дить йо­го ве­се­ли­ми чор­ни­ми ок­са­мит­ни­ми очи­ма… Щас­ли­вий він!.. А те­пер? Се­ред пуст­ки не­ме­те­ної, у смітті, у баг­нюці, ва­ляється - обірва­ний, об­шар­па­ний, як во­ло­цю­га, як хар­ци­за який… А до цього що вит­во­ряв?! Де діла­ся ко­би­ла, вівці, ко­ро­ва? Де оде­жа, що ма­ти спра­ви­ла? де діла­ся ма­ти? ку­ди во­на пішла? де прик­ло­ни­ла си­ву го­ло­ву?! Си­ро­тою стоїть над шля­хом ха­та, з по­би­ти­ми вікна­ми, не­топ­ле­на, не­обш­па­ро­ва­на, чор­на, по­лу­па­на… А вже хо­ло­ди за­хо­дять; мо­роз у ха­ту преться… І хо­лод­но, і го­лод­но!.. Зга­га хме­лю за­пек­ла йо­му сер­це…

    - О-о-о… я ка­торж­ний! прок­ля­тий!.. що я на­ро­бив собі?! - Він зо зла уп'явся ру­ка­ми у свою не­че­са­ну кушт­ру. По­си­па­лось во­лос­ся; заіскри­ли очі… Він при­ку­сив зу­ба­ми гу­би, аж кров вис­ту­пи­ла…


    Осіннє сон­це сіда­ло у хма­ри. Про­ща­ючись з зем­лею, за­ли­ва­ло хма­ри й зем­лю ог­ня­ним світом. Як кров,чер­вонів захід йон­ця і заг­ля­дав своїми чер­во­ни­ми очі ма крізь по­биті шиб­ки у Чіпчи­ну ха­ту… Чіпка ка­ча] ся на со­ломі по долівці. І

    На ту по­ру в ха­ту увійшли то­ва­риші. Як глян Луш­ня на Чіпку, так і по­ко­тив­ся зо сміху. Па­цюк Мат­ня сто­ять у по­ро­га та тільки ди­ву­ються.

    - Чіпко! - гук­нув Луш­ня.- Чи ти, бу­ва, не збі же­волів? Яко­го ти-бісо­во­го батька ка­чаєшся та рвеі на го­лові во­лос­ся?

    Несподіваний регіт сха­ме­нув Чіпку, і

    - Братіку! - мо­вить, як ди­ти­на.- Хоч ча­роч­ку, хоч ка­пельку, бо про­па­ду! Пе­че ме­не… да­вить… пиц мені… пи­ти!.1

    - На, та пий, дур­ню! - гу­кає Луш­ня, по­да­ючі йо­му пляш­ку горілки, у квар­ту, міри. 1

    Аж затіпав­ся Чіпка, ухо­пив­ши обіруч пляш­ку. При ло­жив він її до своїх по­па­ле­них сма­гою, за­ма­за­низв кров'ю губів та дуд­лив на­хильці, як во­ду.

    Матня по­ба­чив та й собі зат­ру­сив­ся… Ки­нув­ся на Чіпку та ну одніма­ти.

    - Ну те­бе к лихій ма­тері! От, ди­вись: ні ка­пельки не ки­не, лу­ци­пер!

    Та за пляш­ку… Чіпка не пус­кає та мо­лить:

    - Ще, братіку! ще… ще… хоч тро­шеч­ки… Хоч ка­пельку!.. ду­шу прок­ва­си­ти…

    - Та ну те­бе к бісу!.. От, опіяка!..

    Та, вир­вав­ши пляш­ку, при­пав до неї, мов п'явка до тіла… Мат­ня не вмів ки­да­ти горілки дру­гим. Чи да­ва­ли чар­ку, він ков­тав її як ка­пельки; чи осьмуш­ку, він за­ли­вав нею гор­ло не од­ди­ха­ючи; чи півквар­ти, квар­ту,- він тяг, по­ки ста­ва­ло ду­ху, а пе­ревівши дух, зно­ву тяг, по­ки ос­та­ва­лась по­рож­ня по­су­ди­на…

    Уже Луш­ня з Па­цю­ком ки­ну­лись на Мат­ню та і;а-си­лу од­ня­ли, тро­хи пляш­ки не роз­би­ли… Зчи­нив­ся регіт, крик… Сон­це зовсім сіло; на­су­ва­ла на зем­лю ніч, за­ку­та­на в чорні хма­ри, і усе ро­би­ла тем­ним… А во­ни, у темній хаті, як ви­ходці з то­го світу, світять п'яни­ми очи­ма, кри­чать, ре­го­чуться…

    Забрала Чіпку горілка: кров уда­ри­ла в го­ло­ву, від пе­ку­чої зга­ги одійшло йо­го сер­це. Ве­се­лий, підво­диться він, гу­кає:

    - До шин­ку, брат­ця! до жи­да!

    - Шкода до жи­да… Жид не повірить! - на те йо­му Луш­ня. - Як, сви­ня­че ухо, не повіре? Як я йо­му усю свою ху­до­бу про­пив, то й нічо­го?!. А йо­го, іро­до­во­го си­на, осьмуш­ка горілки вда­вить?..

    - Та вже чи вда­вить, чи ні, а не повірить! - глу­хо, з про­тя­гом ка­же Па­цюк…- Уже кра­ще підня­ти, де лег­ко ле­жить…

    - Украсти? - грізно за­пи­тав Чіпка і ско­са гля­нув на Па­цю­ка; а далі повів очи­ма на Луш­ню з Мат­нею, ніби очи­ма до­пи­ту­вав­ся у них: чи ук­рас­ти мож­на?

    Лушня не за­га­яв­ся:

    - Атож! - од­ка­зує.- Чим усил­ко­ву­ва­тись та про­си­ти пар­ха, то вже кра­ще своїми ру­ка­ми до­ти та погріти­ся…

    - Та й справді, що погрітись,- підхо­пив Мат­ня,- а то опух­неш з хо­ло­ду… ' _

    Чіпка сто­яв, як за­чум­ле­ний… Дум­ки йо­го хо­дор.0,„дП за­хо­ди­ли. "Украс­ти?..- ду­мав він.- Доб­ре діла"ИІ1 ук­рас­ти… Прий­шов, узяв чу­же - і є в те­бе… Чо­го ще?.. \ Од­но тільки… Там ог­ля­нуться, ки­нуться шу­ка­ти зло-і \ дія… прок­ли­на­ти­муть… От і в ме­не зем­лю ук­ра­ли…, ук­ра­ли моє щас­тя, мо­го до­лю… щоб во­ни не діжда­ли сон­ця пра­вед­но­го по­ба­чи­ти!.. 0-х!.. Прок­ляті!.." - та і як гу­ко­не на всю ха­ту: (/,

    

    - Гайда, брат­ця! ра­зом по­гу­ляємо… Мо­же жи­дю­га,/' повірить, а мо­же знай­деться доб­рий чо­ловік, по­час­тує… У-ух!.. тяж­ко мені… гу­лять хо­четься… хо­четься би­тись, бо­ро­тись… гу-у-у!..

    І да­вай ма­ха­ти, сту­лив­ши ку­лак, ру­кою кру­гом се­бе, по­вер­та­ючись то в ту, то в дру­гу сто­ро­ну - на всі бо­ки… То­ва­рист­во по­розс­ка­ку­ва­лось по кут­ках, щоб ча­сом не дістав Чіпка.

    - Та ну те­бе к не­чистій ма­тері!..- скрик­нув Луш­ня, як увірвав йо­го по плечі Чіпка…- Мов безміном уд­рав! Вий­шов би на двір та об причілок і гам­се­лив, скільки зду­жав!..

    - Бережись,-кричить Чіпка,-укла­ду! Як му­ху, роз­дав­лю…- та, по­вер­та­ючись на одній нозі, од­но ру­ка­ми ма­хає, як вітряк кри­ла­ми…

    Товариші зморг­ну­лись, ра­зом ки­ну­лись на йо­го. Той за ру­ки, той за но­ги, а той за по­пе­рек - на­си­лу по­ло­жи­ли на долівку. З по­би­тих вікон вир­вав­ся не­са­мо­ви­тий регіт, гар­ми­дер -і розіслав­ся по глу­хо­му подвір'ю… Роз­буд­жені со­ба­ки ста­ли ва­лу­ва­ти…

    - Чи ми ще дов­го отут се­ред ночі сидіти­ме­мо? як стих тро­хи регіт, пи­тає Луш­ня.- Хо­дим уже ку­ди-не­будь, чи що?

    - Еге ж, еге! - од­ка­за­ли Па­цюк з Мат­нею ра­зом.

    - А знаєш, Ти­мофію, ку­ди ходім? - пе­ре­го­дя тро­хи, ве­де річ Па­цюк.- До па­на!.. Він чо­ловік доб­рий, хоч і пан: наділяв нас не раз то сим, то тим, по­ки ще у дворі бу­ли… Нев­же те­пер пош­ко­дує? А ко­мо­ри те­пер у йо­го, взим­ку, повні…

    - Гляди лиш, щоб на бан­тині не за­висі - приз­ро гля­нув­ши на Па­цю­ка, увер­нув Чіпка.

    - Чого?.. Та я там усі вхо­ди й ви­хо­ди знаю,- од-мов­ля той.

    - Там ко­мо­ри ли­хенькі,- крізь зу­би процідив Луш­ня: - за ніч мож­на по­ла­го­дить…

    - Може, на яку квар­ту пе­ре­па­де від жи­да,- кінчає Мат­ня.

    У хаті за­тих­ло. Си­дя­чи ко­ло Чіпки на підог­не­них но­гах, усі мов­ча­ли. Чіпка, ви­бив­шись з си­ли, ле­жав, як со­ло­ми куль, важ­ко ди­хав… Тільки йо­го сап роз­буд­жу­вав сон­ну тем­ря­ву, що на­су­пи­лась над зем­лею. А на дум­ку на­вер­нув­ся По­рох з своїм пе­ре­ка­зом. Ус­та­ла пе­ред ним ціла панська об­ла­ва на прав­ду. "А справді,- ду­ма Чіпка…- Он во­ни що роб­лять!.. То їм і мож­на?.. Чо­му ж нам не мож­на?.. Гид­ко тільки… Зло­дю­га, ска­жуть… Гос­по­ди! де ж тая прав­да?.."

    - Чіпко? - зно­ву обізвав­ся Луш­ня.

    - Чого?

    - Ходім.

    - Куди?

    - До па­на.

    - Чого?

    - У гості.

    - Добре…

    Надворі сто­яла тем­на ніч; густі хма­ри за­ма­за­ла не­бо - ні міся­ця не вид­ко, ні зорі не бли­щать… Тем­ний мо­рок спус­тив­ся на зем­лю - і тут нічо­го не вид­ко, хоч стрель у вічі… Кру­гом та­ка ти­ша, як у вусі: ні лю­ди­на не за­го­мо­нить, ні со­ба­ка не гавк­не… хіба тільки трісне су­ха дро­ви­няч­ка під важ­ки­ми ступ­ня­ми то­ва­рист­ва.

    Пройшли во­ни ули­цю, дру­гу; по­се­ред, се­ла, на третій, одрізнив­ся від них Луш­ня. - Стійте тут! - про­мо­вив ти­хо.

    Усі ста­ли. Один Чіпка без тям­ку по­волік но­ги далі. Луш­ня пря­мо підійшов до ха­ти. То був жидівський ши­нок. Вид­но, жи­ди уже спа­ли, бо нігде не бли­ща­ло світло. Луш­ня пос­ту­кав у вікно.

    - Гершку! Герш­ку! відчи­ни!..

    - А хто там та­кий? - хтось обізвав­ся а ха­ти.

    - Свої… відчи­ни!

    - Які свої та­кої по­ри? цо­го тобі тре­ба? - уже га­разд чут­но бу­ло жидівський го­лос.

    - Хоч пше­ниці ку­пи­ти?

    - Якої пас­ниці? - швид­ко од­ка­зав Герішсо й од­су­нув ква­тир­ку. Під вікно підсту­пи­ли Па­цюк а Мат­нею.

    - Хто з ви? звідкіля пше­ни­ця? - пи­тає жид, по­ба­чив­ши ко­ло вікна: три чо­ловіки стоїть.

    - Та звідкіля б не бу­ла,- на­що тобі? Ти ка­жи, що да­си за мішок?

    - А-а-а… це ти, Ти­мофію! іди з у ха­ту. А то сце хто з то­бою?

    - Свої.

    - Ну, то й ідіть у ха­ту - тут по­ба­ла­каємо. Луш­ня ог­ля­нув­ся - не вид­но Чіпки.

    - А де ж Чіпка? - пи­тає.

    - Он, як ма­рю­ка, пішов,- ка­же Мат­ня, по­ка­зу­ючи на тем­ну пля­му, що чорніла-ко­ли­ха­ла­ся у тем­ряві.

    - Біжи, Пет­ре, пок­лич! - по­ряд­кує Луш­ня.

    Пацюк побіг, дог­нав чор­ну пля­му - вер­нув­ся з Чіпкою.

    Тим ча­сом заб­ли­ща­ло світло у роз­би­ту вікон­ни­цю; скрип­ну­ли хатні двері; дзенькнув за­сов ко­ло надвірних - корч­ма роз­зя­пи­лась і всіх прог­ли­ну­ла…

    Не веліли хлопці посіда­ти - де не вро­ди­ло­ся півквар­ти горілки, півхліба, мис­ка со­ло­них огірків. То­ва­рист­во за­раз же на­ляг­ло на їжу, на горілку." Не прой­шло го­ди­ни, як усе те бу­ло зме­те­не… \

    - Ну… а де з та пси­ни­ця? - пи­тає жид.

    - Та пше­ниці не пи­тай,-Луш­ня йо­му: -ми до­бу­де­мо… '

    - Та я знаю… Сце б та­кий зва­вий ко­зак та не до­був… з пек­ла дос­та­не!

    - То-то ж… а ти ка­жи: по чо­му" за мішок да­си?

    - Та сцо з? - се­миг­ри­ве­ни­ка…


    - "Ах ти, сви­ня­че ухо! - грим­нув на всю хаїу Чіпка*- За мішок пше­ниці - се­миг­ри­ве­и­ика?!

    - Ну… сцо з, сцо за місок?.. Я взе знаю, яка то пс„ ни­ця… сце ча­сом… крий бо­зе!..

    І по­чав чу­ха­ти ри­жу, дов­гу, клоч­ку­ва­ту бо­ро­ду.;

    Чіпка ши­ро­ко розк­рив очі і з ди­во­ви­жею ди­вив­ся то на жи­да, то на то­ва­рист­во, не­мов пи­тав: про яку се пше­ни­цю тол­кує жи­дю­га?!

    - Ну, доб­ре,- за­ми­на Луш­ня: - ти, Герш­ку, на­шо­го не схо­чеш…

    Виліз з-за сто­лу, бе­реться за шап­ку, ла­го­диться з ха­ти…

    - А ко­ли з те­бе, Ти­мофію, до­зи­да­ти?

    - Да так…-зам'явся; -пе­ред світом…-одка­зав жи­дові ти­хо.

    - Ну-ну… гля­ди!.. Бац, і півквар­ти ви­пи­ли…

    - Ну так що, що ви­пи­ли? Хіба ми дур­но ви­пи­ли? Не дос­та­ну пше­ниці,- за горілку зап­ла­чу!

    - Та сцо там пла­та… Хіба я залію, ци сцо?.. . - Еге ж… То пе­ред світом до­жи­дай. Ану, хлопці, ходім! - гук­нув на то­ва­рист­во.

    Усі по­ви­ла­зи­ли з-за сто­лу, по­на­тя­га­ли шап­ки, вий­шли з ха­ти, за­па­лив­ши люльки. Ішли во­ни ку­пою, усі ве­се­ло роз­мов­ля­ли. Один Чіпка мовч­ки по­тя­гав люльку. Огонь з люльки освічу­вав то­ва­рист­во. Чіпка ба­чив, як на ви­ду в кож­но­го гра­ла якась радість…

    Він по­зи­рав хи­жо на них очи­ма та ду­мав: що це во­но далі бу­де?

    Лушня помітив,- як блис­ну­ла люлька,- хму­рий вид Чіпчин.

    - Чого це ти, Чіпко, як ми­ла з'їв? - пи­тає.- Чо­го ти жу­риш­ся?

    - Хто жу­риться? - твер­до од­ка­зав Чіпка.

    - Хтокало…

    Розмова увірва­ла­ся. За­тих гомін то­ва­рист­ва; усе " кру­гом за­тих­ло… Сон наліг на ціле се­ло: нігде ні ля­леч­ки, нігде ні світла: вто­мив­шись після ден­ної праці, усе зас­ну­ло… Одні тільки со­ба­ки де-где не спа­ли… Як про­хо­ди­ли хлопці тем­ни­ми ули­ця­ми, по­за­ду їх підніма­лось неп­ри­яз­не ва­лу­ван­ня… Те­пер во­ни йшли мовч­ки. Три впе­ред; Чіпка по­за­ду но­гу за но­гою су­не… Так ведмідь іде не­хо­тя за ци­га­ном: опи­нається, а все-та­ки йде… Сер­це щось не­доб­ре віщує. Страх - не -.страх: якесь тем­не по­чут­тя хо­ло­дить сер­це… Хо­лод про­ни­зує ду­шу… У думці зак­ра­дається пи­тан­ня: ку­ди се?.. чогв се?.. За ни­ми… за то­ва­ри­ша­ми?.. Об­ду­рює са­ма се­бе дум­ка і тяг­не Чіпку далі та далі… Тяг­неться він ти­хо-по­ма­лу, не ма­ючи волі ос­та­тись, по­ки­нуть брат­чиків, тяг­неться, оду­ре­ний підлес­лою дум­кою, за­би­ває в серці страш­не по­чут­тя…

    Дійшли во­ни до пансько­го дво­ри­ща. Ста­ли. Чіпка ми­нає…

    - Чіпко! ходім! - гук­нув йо­му Луш­ня.

    - Що?!

    - Гуртом сво­го од­би­ра­ти… Чіпка став, за­ду­мав­ся…

    - Ходім! - од­ка­зав якось глу­хо…

    

XIX

    

Слизька дорога

    

    Хто спус­кав­ся на гро­ма­ку з ви­со­кої го­ри?.. Спер­шу не то спус­ка­тись,- униз страш­но гля­ну­ти… Як упер­ше ся­деш на гро­ма­ка, як по­ду­маєш, де той у бо­га низ,- во­лос­ся по­де­реться вго­ру… А гро­мак уже їде униз, усе вниз… хо­лод прой­має ду­шу, на лобі піт вис­ту­пає… Доїдеш до греб­ня го­ри, спус­тиш­ся про­жо­гом униз - тоді вже ніко­ли бо­ятись… Дух за­хоп­лює, якась звіря­ча радість прой­має те­бе,- у те­бе тільки й дум­ки: ко­ли б швид­ше, ко­ли б швид­ше! Та­ка са­ме дум­ка прой­ня­ла й Чіпку, як він, прий­шов­ши до па­на в гозті, спус­тив­ся у ко­мо­ру з паш­нею… По­по­рав­ся як знав, вир­нув - та й натк­нув­ся на сто­ро­жа… Чи пан, чи про­пав?.. На слизькій до­розі більше про­па­дає під та­кий час… Оже Чіпка не та­кої на­ту­ри, щоб сам на сам звер­тав ко­му з до­ро­ги… Не звер­нув він і сто­ро­жеві, а ки­нув хар­ча­ти під ко­мо­рою - лед­ве жи­во­го…

    Спить Чіпка. Совість, за­доб­ре­на горілкон),~тіого не му­чи­ла; стра­ху він зро­ду не знав; пше­ни­цю вер­га­ючи, вто­мив­ся та й спав у се­бе в бар­лозі, на­че після тяж­кої праці… Уже сон­це вста­ло; лю­ди по­ча­ли сну­ва­ти по се­лу; а сон усе не ви­пус­кає йо­го з своїх цуп­ких рук, ран­ком ще мов міцніше да­вить… А скрізь по се­лу, як у дзво­ни дзво­нять - про крадіжку, про сто­ро­жа… За­во­ру­ши­ли­ся, за­го­моніли: хто? як?

    - Авжеж не хто, як не оті хар­ци­зя­ки! - го­мо­нять лю­ди, по­ка­зу­ючи ру­кою в той бік, де Чіпчи­на ха­та.- Щод­ня п'ють та гу­ля­ють… за віщо? Хай спер­шу - гу­ля­ли на ху­до­бу то­го чор­то­во­го си­на, а те­пер же - усе І і

    'чисто про­пив, матір прог­нав… з чо­го ж йо­го, як не крас­ти?

    Така по­го­лос­ка дійшла до во­лості… "А що ж? мо­же,. й прав­да!" - мірку­ють між со­бою во­лосні,- та за­раз ки­ну­лись до Чіпки.

    Прийшли на дво­ри­ще, обійшли навк­ру­ги го­род, заг­ля­ну­ли в хлівець, в за­го­ро­ду,- чи не при­хо­ва­но чо­го; го­ло­ва навіть по­кор­пи­сав па­ли­цею гній, що зос­тав­ся після ко­ня­ки й ко­ро­ви… ніде нічо­го! По­вер­ну­ли до Д ха­ти. Ха­та бу­ла за­су­не­на. По­тор­гав го­ло­ва двері,- ні-: хто не ози­вається. Тоді підійшов під вікно, гля­нув у роз­би­ту шиб­ку: спить Чіпка на по­лу, аж хро­пе…

    - Гей! ти! - гук­нув го­ло­ва.- Відчи­ни! Чув? Чіпко! чи як те­бе? Відчи­ни!

    Чіпка по­чув крізь сон чу­жий го­лос, по­во­рух­нув­ся, пе­ре­ки­нув­ся на дру­гий бік, за­мур­чав та й зно­ву зас­нув.

    Один з соцьких зай­шов за ха­ту, підійшов до діря­во­го причільно­го вікна, су­нув Чіпку під бік па­ли­цею. Чіпка ки­нув­ся.

    - Кий там чорт штов­хається? - пи­тає спро­сон­ня.

    - Відчиняй, зло­дю­го! - гу­кає, роз­сер­див­шись, го­ло­ва.- Відчи­няй, а то двері ви­ла­маю… гірше бу­де!

    - А ти що за пти­ця? - пи­тає Чіпка, про­ти­ра­ючи очі.- Я те­бе ви­ла­маю!!

    - Бийте двері!..- кри­чить го­ло­ва.- В'яжіть йо­го, зло­дю­гу!

    Уразила та­ка мо­ва Чіпку.

    - Ану, бий-бий… чи зу­би бу­дуть цілі?

    - А чо­му ж ти не відчи­няєш?.. Гай­да­ма­ка!.. Ти сю ніч крав у па­на? Ти сто­ро­жа при­бив, ду­шо­гу­бе?.

    - У яко­го па­на? яко­го сто­ро­жа? - позіха­ючи та по­тя­га­ючись, пи­тає, мов і не він. Чіпка.

    - Не знаєш, у яко­го па­на? Ти не знаєш, який у нас пан?.. Зло­дю­го! Відчи­няй!.. Ми те­бе тру­сить прий­шли.

    - Трусить?.. Доб­ре… Трусіть… Що ж? іди тру­сить! - ка­же Чіпка, підво­дя­чись.

    Незабаром дзенькнув за­сов - у ха­ту увійшов го­ло­ва з п'ятьма чо­ловіка­ми соцьких.

    - Шукайте… трусіть скрізь! - гу­кая го­ло­ва соцьким.

    Чіпка підпер спи­ною одвірки, стоїть мовч­ки, ди­виться, що далі бу­де. Соцькі ки­ну­лись по всіх кут­ках, заг­ля­да­ли під піч, під піл, ла­зи­ли на піч, пе­ре­ки­да­ли на долівці со­ло­му… ніде нічо­го!

    - Ведіть йо­го у во­лость! - по­ряд­кує після тру­су го­ло­ва.- Та зв'яжіть, щоб не втік, бу­ва!

    - Ні!.. цього не бу­де, щоб я дав­ся зв'яза­ти… За що ти ме­не в'яжеш? - визвірив­ся на го­ло­ву Чіпка. Соцькі з вірьовкою до Чіпки… За­па­ла­ли в йо­го очі.

    - Гетьте, лю­ди добрі! - крик­нув він, ру­кою одвівши вірьовку…- За що ти ме­не в'яза­ти хо­чеш - я те­бе пи­таю?.. - до го­ло­ви.

    - За те, що ти зло­дю­га, роз­би­ша­ка!.. Нічної до­би заліз у ко­мо­ру до па­на, чо­ловіка при­бив…

    - Хто ба­чив?

    - Усі ка­жуть.

    - Хто всі?

    - Усе се­ло ка­же, що ти з Луш­нею, та з Па­цю­ком, та з Мат­нею… Вас тільки чо­ти­ри на все се­ло й є, що день у день п'єте, гу­ляєте та роз­би­ша­куєте…

    - Що п'ємо та гу­ляємо, то так; а що ми роз­би­ша­ки - брех­ня!

    - А за що ж ви п'єте?

    - А тобі яке діло?.. Он-бач: доб­ра бу­ло пов­на ха­та, а те­пер - од­на пуст­ка зос­та­ла­ся!..

    - Та що з то­бою ба­ла­ка­ти? В'яжіть йо­го! В'яжіть та ведіть у во­лость, та в го­род, та в тюр­му… там з то­бою по­ба­ла­ка­ють…

    - Стережіться, лю­ди добрі, ли­хої го­ди­ни! - Чіпка соцьким.- Не слу­хай­те ото­го ста­ро­го дур­ня… Я й так піду, ко­ли тре­ба. Він ду­ма, як го­ло­ва, то й ве­ли­ка ця­ця?!

    Голова, міг би, очи­ма йо­го з'їв, та гля­не - Чіпка як огонь…

    - Накидайте на йо­го ар­ка­ном! - кри­чить го­ло­ва, штов­ха­ючи соцьких…- В'яжіть йо­го, бу­гая ди­ко­го!..

    - Ось ну-ну! - грізно гля­нув­ши та зло­жив­ши ку­ла­ки, ка­же Чіпка.- Ось поп­ро­буй… От тобі хрест - го­ло­ва на в'язах не вси­дить! За що ти ме­не в'яжеш, га? Хто ба­чив, щоб я крав або вбив ко­го?.. Ко­ли у во­лость тре­ба, ска­жи… Я сам піду… Ти ду­маєш - страш­на мені твоя во­лость? Ку­ди ж пак!! Ходім… За­раз ходім!


    Та, вхо­пив­ши шап­ку, ски­нув на плечі дра­ну сви­ти­ну, що на по­лу бу­ла розісла­на замість пос­телі, пер­ший вий­шов з ха­ти… За ним слідом го­ло­ва й соцькі. чис­то про­пив, матір прог­нав… з чо­го ж йо­го, як йе крас­ти?

    Така по­го­лос­ка дійшла до во­лості… "А що ж? мо­же,, й прав­да!" - мірку­ють між со­бою во­лосні,- та за­раз ки­ну­лись до Чіпки.

    Прийшли на дво­ри­ще, обійшли навк­ру­ги го­род, заг­ля­ну­ли в хлівець, в за­го­ро­ду,- чи не при­хо­ва­но чо­го; го­ло­ва навіть по­кор­пи­сав па­ли­цею гній, що зос­тав­ся після ко­ня­ки й ко­ро­ви… ніде нічо­го! По­вер­ну­ли до ха­ти. Ха­та бу­ла за­су­не­на. По­тор­гав го­ло­ва двері,- ніхто не ози­вається. Тоді підійшов під вікно, гля­нув у роз­би­ту шиб­ку: спить Чіпка на по­лу, аж хро­пе…

    - Гей! ти! - гук­нув го­ло­ва.- Відчи­ни! Чув? Чіпко! чи як те­бе? Відчи­ни!

    Чіпка по­чув крізь сон чу­жий го­лос, по­во­рух­нув­ся, пе­ре­ки­нув­ся на дру­гий бік, за­мур­чав та й зно­ву зас­нув.

    Один з соцьких зай­шов за ха­ту, підійшов до діря­во­го причільно­го вікна, су­нув Чіпку під бік па­ли­цею. Чіпка ки­нув­ся.

    - Кий там чорт штов­хається? - пи­тає спро­сон­ня.

    - Відчиняй, зло­дю­го! - гу­кає, роз­сер­див­шись, го­ло­ва.- Відчи­няй, а то двері ви­ла­маю… гірше бу­де!

    - А ти що за пти­ця? - пи­тає Чіпка, про­ти­ра­ючи очі.- Я те­бе ви­ла­маю!!

    - Бийте двері!..- кри­чить го­ло­ва.- В'яжіть йо­го, зло­дю­гу!

    Уразила та­ка мо­ва Чіпку.

    - Ану, бий-бий… чи зу­би бу­дуть цілі?

    - А чо­му ж ти не відчи­няєш?.. Гай­да­ма­ка!.. Ти сю ніч крав у па­на? Ти сто­ро­жа при­бив, ду­шо­гу­бе?.

    - У яко­го па­на? яко­го сто­ро­жа? - позіха­ючи та по­тя­га­ючись, пи­тає, мов і не він. Чіпка.

    - Не знаєш, у яко­го па­на? Ти не знаєш, який у нас пан?.. Зло­дю­го! Відчи­няй!.. Ми те­бе тру­сить прий­шли.

    - Трусить?.. Доб­ре… Трусіть… Що ж? іди тру­сить! - ка­же Чіпка, підво­дя­чись.

    Незабаром дзенькнув за­сов - у ха­ту увійшов го­ло­ва з п'ятьма чо­ловіка­ми соцьких.

    - Шукайте… трусіть скрізь! - гу­кав го­ло­ва соцьким.

    Чіпка підпер спи­ною одвірки, стоїть мовч­ки, ди­виться, що далі бу­де. Соцькі ки­ну­лись по всіх кут­ках, заг­ля­да­ли під піч, під піл, ла­зи­ли на піч, пе­ре­ки­да­ли на долівці со­ло­му… ніде нічо­го!

    - Ведіть йо­го у во­лость! - по­ряд­кує після тру­су го­ло­ва.-Та зв'яжіть, щоб не втік, бу­ва!

    - Ні!.. цього не бу­де, щоб я дав­ся зв'яза­ти… За що ти ме­не в'яжеш? - визвірив­ся на го­ло­ву Чіпка. Соцькі з вірьовкою до Чіпки… За­па­ла­ли в йо­го очі.

    - Гетьте, лю­ди добрі! - крик­нув він, ру­кою одвівши вірьовку…- За що ти ме­не в'яза­ти хо­чеш - я те­бе пи­таю?..- до го­ло­ви.

    - За те, що ти зло­дю­га, роз­би­ша­ка!.. Нічної до­би заліз у ко­мо­ру до па­на, чо­ловіка при­бив…

    - Хто ба­чив?

    - Усі ка­жуть.

    - Хто всі?

    - Усе се­ло ка­же, що ти з Луш­нею, та з Па­цю­ком, та з Мат­нею… Вас тільки чо­ти­ри на все се­ло й є, що день у день п'єте, гу­ляєте та роз­би­ша­куєте…

    - Що п'ємо та гу­ляємо, то так; а що ми роз­би­ша­ки - брех­ня!

    - А за що ж ви п'єте?

    - А тобі яке діло?.. Он-бач: доб­ра бу­ло пов­на ха­та, а те­пер - од­на пуст­ка зос­та­ла­ся!..

    - Та що з то­бою ба­ла­ка­ти? В'яжіть йо­го! В'яжіть та ведіть у во­лость, та в го­род, та в тюр­му… там з то­бою по­ба­ла­ка­ють…

    - Стережіться, лю­ди добрі, ли­хої го­ди­ни! - Чіпка соцьким.- Не слу­хай­те ото­го ста­ро­го дур­ня… Я й так піду, ко­ли тре­ба. Він ду­ма, як го­ло­ва, то й ве­ли­ка ця­ця?! Го­ло­ва, міг би, очи­ма йо­го з'їв, та гля­не - Чіпка як огонь…

    - Накидайте на йо­го ар­ка­ном! - кри­чить го­ло­ва, штов­ха­ючи соцьких…- В'яжіть йо­го, бу­гая ди­ко­го!..

    - Ось ну-ну! - грізно гля­нув­ши та зло­жив­ши ку­ла­ки, ка­же Чіпка.- Ось поп­ро­буй… От тобі хрест - го­ло­ва на в'язах не вси­дить! За що ти ме­не в'яжеш, га? Хто ба­чив, щоб я крав або вбив ко­го?.. Ко­ли у во­лость тре­ба, ска­жи… Я сам піду… Ти ду­маєш - страш­на мені твоя во­лость? Ку­ди ж пак!! Ходім… За­раз ходім!

    Та, вхо­пив­ши шап­ку, ски­нув на плечі дра­ну сви­ти­ну, що на по­лу бу­ла розісла­на замість пос­телі, пер­ший вий­шов з ха­ти… За ним слідом го­ло­ва й соцькі. У во­лості Чіпка зас­тав уже то­ва­рист­во: по них хо­див пи­сар з дру­ги­ми соцьки­ми. Зібрав­ши всіх до­ку­пи, го­ло­ва, помірку­вав з пи­са­рем та й по­за­пи­ра­ли їх у чор­ну - по­ки приїде ста­но­вий.

    Мотря то­го ли­хо­го дня про­ки­ну­лась, ще тільки ста­ло на світ бла­гос­ло­ви­тись. Ще все се­ло спа­ло, а во­на про­ки­ну­лась.

    - 0-ох! щось мені не спиться… так по­га­но спа­ла, так по­га­но! Та сни такі не­добрі верз­ли­ся,- хва­литься бабі.- На сер­це на­че хто камінь на­вер­нув…

    - Та то во­но від ду­мок! - утідіа її ба­ба.

    Мотря по­мо­ли­ла­ся бо­гу, уми­ла­ся й сіла за гребінь - сум­на, за­жу­ре­на.

    Через го­ди­ну, а мо­же че­рез дві,- сон­це вже підня­ло­ся,- увійшла в ха­ту сусіда - Хівря Дмит­рен­чи­ха. Поз­до­ров­ка­лась.

    - Чували но­ви­ну?

    - Яку?

    - Сю- ніч 'па­на обікра­де­но. Щось ду­же ба­га­то заб­ра­но… й сто­ро­жа при­би­то… чи й до­жи­ве до ве­чо­ра…

    - Господи бо­же! - шеп­че Мот­ря, зітхнув­ши.

    - А оце ва­шо­го, Мот­ре, по­ве­ли у во­лость… або й не по­ве­ли, а він повів… Сам упе­ред іде, а зза­ду го­ло­ва з соцьки­ми… А він їм щось так ви­чи­тує, так ви­чи­тує!..

    Як по­чу­ла це Мот­ря, поблідла на ви­ду, затк­ну­ла в мич­ку ве­ре­те­но та мут­ни­ми очи­ма ди­ви­ла­ся на Дмит-рен­чи­ху: жаль, до­са­да і ра­зом страх виг­ля­да­ли з її жов­тих очей… А далі не ви­дер­жа­ла - за­ли­ла­ся сльоза­ми: '

    - Сину ж мій, ди­ти­но моя! кра­ще б я те­бе у зем­лю своїми ру­ка­ми за­ри­ла, ніж ота­ке чу­ти про те­бе!..

    - Та чо­го ти, Мот­ре, так се­бе му­чиш? - обізва­ла­ся ба­ба.- Мо­же, то ще брех­ня. Ма­ло на ко­го наб­ре­шуть?

    Не чує Мот­ря утіхи - пла­че… Далі ус­та­ла, на­ки­ну­ла на плечі ста­ру ко­жу­шан­ку і, згор­бив­шись, бо­са, вий­шла з ха­ти.

    - Куди ти, Мот­ре? - пи­тає ба­ба.

    Ні сло­ва Мот­ря - пішла, зігнув­шись, мов не до неї річ. Тяж­ка пе­чаль од­би­рає і слух, і мо­ву.

    Сусіда,- ще мо­ло­да мо­ло­ди­ця,- якось болізно усміхну­ла­ся, згля­ну­лась з ба­бою і нічо­го не ска­за­ла… Ти­хо та важ­ко ста­ло у хаті, як у льоху… Ба­би­на ону­ка Хрис­тя,- дівка сімнад­ця­ти літ,- ни­зенька, нек­ра­си­ва, чо­гось важ­ко зітхну­ла на всю ха­ту; зітхан­ня те так і за­гуск­ло, так і ок­ри­ло всіх… Го­ло­ва у кож­ної схи­ли­ла­ся; очі вниз по­ту­пи­лись… Кож­на щось ду­ма­ла са­ма про се­бе…

    - Що то - ма­ти! - че­рез скільки ча­су глу­хо про­мо­ви­ла ба­ба…- її зне­ва­жа­ють, з ха­ти ви­га­ня­ють рідні діти, а їй усе-та­ки шко­да!..

    Ні сусіда, ні ону­ка нічо­го не од­мо­ви­ли, тільки ще сумніші ста­ли.

    Мотря май­ну­ла аж у во­лость. Чіпки вже не зас­та­ла: по­са­ди­ли у чор­ну. Як со­ва, згор­бив­шись-скар­лю­чив­шись, хо­дить во­на кру­гом чор­ної; пог­ля­дає на не­ве­личкі, залізом пе­ре­виті вікон­ця,- та пла­че-пла­че… "Хоч би мої очі йо­го по­ба­чи­ли! Хоч би мені од­но сло­во від йо­го по­чу­ти! Хай би я зна­ла: чи прав­да то­му, що лю­ди ка­жуть?.." Ста­ла во­на про­ха­ти соцько­го, щоб пус­тив до си­на. Соцький не пус­кав…

    - Голова при­ка­зу­вав - ніко­го не підпус­ка­ти, не то що… аж по­ки не приїде ста­но­вий…

    - Я на од­ну хви­ли­ну, мій го­лу­бе! - мо­лить Мот­ря.

    - Не мож­на, ма­ту­сю, і ключ узяв з со­бою… По­хо­ди­ла Мот­ря 'ще ко­ло чор­ної, поп­ла­ка­ла ще тро­хи та й пішла до­до­му, сумніша, ніж сю­ди прий­шла. Да­ви­ли її жалісні сльози; жаліла во­на й на го­ло­ву, й на па­на, жаліла й на соцько­го; жаліла на увесь мир - на панів, що дав­лять му­жиків, на му­жиків, що пруться в па­ни… Ма­те­ри­не сер­це зак­ле­ко­та­ло прокльона­ми на увесь світ! Жаль у ма­те­ринім серці не має спи­ну, не знає уга­ву…

    А Чіпці з то­ва­рист­вом - бай­ду­же! У чорній за­ве­ли жар­ти.

    - От, не зна­ли де вис­па­тись! І ти­хо й без­печ­но… Спи собі,- соцький сте­ре­же, щоб, бу­ва, хто не вкрав…

    - Якби сю­ди горілки з піввідра,- од­ка­зує Мат­ня,- то хоч би й довіку сидіти… По­пи­вав би пот­ро­ху, заїдав ва­ре­ни­ка­ми та спав…

    - Де б же ти взяв? - пи­тає Па­цюк.

    - Голова б приніс… він з лю­дей над­рав, а нам - од­дав!

    - Сподівайся, по­ки опух­неш з го­ло­ду й хо­ло­ду,-• увер­нув Луш­ня. - А справді хо­лод­но… От би иогріться! - зно­ву за своє Мат­ня.


    - Грійся - в тісної ба­би!

    - Цур їй!.. Як­би горілка. То й ба­би не тре­ба!

    - А мені як­би дівчи­на,- ка­же Луш­ня.

    - То й я б до те­бе прис­тав у прий­ми,- шут­кув Па­цюк.

    - А знаєте що, брат­ця? - не слу­ха­ючи їх роз­мо­ви, ка­же Чіпка.- Як тільки розв'яже­мось з цим ділом, у пер­шу жнічго­ло­ву~обпіахра­тиТ.7 Та­не~так, як па­на. а он якТ Хай зна7~по­ганБ;"Що"ВЇн не~'хто-не­будь,ка­напі браг Єавка - тільки що наз­ди­рав а йдо­ти, ду­ка-чем став… Те­пе­ра бач, _у па­ни лізе, кир­цу_.гне…

    - Добре! їй-бо­гу, доб­ре! - про­ва­дять усі в один го­лос.- Як лип­ку, об­лу­пи­мо… Та й пи­са­ря зав­ряд…

    - А то - ди­вись пак: хотів ме­не в'яза­ти! Я те­бе,-• ка­жу,- су­чо­го си­на, як зв'яжу, то й довіку не розв'яжеш­ся!

    - Та ну-бо… так і ска­зав?

    - їй-богу! А за що він ме­не в'яза­ти сікається? Ти спер­шу до­ка­жи, що я там був, а тоді вже - й на вірьовку… Стра­хав тюр­мою… По­ба­чи­мо,- ка­жу,- хто там пер­ший бу­де: чи без­не­вин­ний бідак, чи ба­га­тир, що сирітське доб­ро заїдає.

    - Що ж він? - пи­тає Луш­ня.

    Мовчить, пузд­ра­та со­ба­ка, мов не до йо­го річ… Ну, а роз­ка­жи нам,- обізвав­ся Па­цюк: - як ти по­рав­ся з сто­ро­жем… то теж чо­ловік ру­чий. І Чіпка став ши­ро­ко роз­ка­зу­ва­ти, як він поліз у ко­мо­ру, як натк­нув­ся на сто­ро­жа, як бо­рю­кав­ся під ко­мо­рою, по­ки той не за­хар­чав… ‹

    - То ти та­ки доб­ре йо­го по­пом'яв?..- пи­та Луш­ня. - Та зна­ти­ме, що в доб­рих ру­ках по­бу­вав… Як насів, то тільки стог­не - уже й не кри­чить, як спер­шу, а тільки стог­не…

    - От і про­пав чо­ловік! - ка­же Па­цюк.

    - Хай не лізе, ку­ди не слід! - од­ка­зав Мат­ня за Чіпку.

    - І то прав­да,- закінчив річ Луш­ня та й зітхнув. Усі за­мовк­ли. Мов­чав і Чіпка. Швид­ко пос­ну­ли. На дру­гий день приїздить ста­но­вий. Клик­ну­ли Чіпку. Ста­но­вий да­вай йо­го роз­пи­ту­ва­ти. -

    - Знать - не знаю, відать - не відаю! Я,- ка­же,- чо­ти­ри дні уже й з ха­ти не ви­хо­див. Пок­ли­ка­ли дру­гих. І ті те ж са­ме: не знаємо, впер­ше чуємо!

    Одвели їх зно­ву у чор­ну; зно­ву замк­ну­ли на за­мок двері. Ста­но­вий поїхав, а їх звелів ще кріпше дер­жа­ти, щоб не да­ли, бу­ва, дьорки.

    Сидять хлопці день, си­дять дру­гий, си­дять і третій. їсти їм да­ють… чо­го ще? Ле­жать собі, ви­сип­ля­ються та то­чать один од­но­му ба­ля­си з ба­лянд­ра­са­ми, а іноді й прав­ду роз­ка­зу­ють, при­га­ду­ючи ко­жен свої при­го ди. Один Мат­ня су­мує.

    - Чого ти, Яки­ме, жу­риш­ся? - пи­та­ють йо­го.- Та хай увесь мир зійдеться та до­ка­зує, то й то нічо­го не вдіє: не бу­ли й не знаємо нічо­го… от і все!

    - Та не в тім, брат­ця, си­ла, що ко­би­ла си­ва! А ось уже чет­вер­тий день, як горілка в роті бу­ла… аж уха по­пух­ли…

    Сміх та регіт підняв­ся у чорній від та­ко­го тяж­ко­го су­му, а Яким зно­ву за своє:

    - Сміються?! І яко­го біса їм смішно?! Хіба неп­рав­да, що уха по­пух­ли?.. їй же ти бо­гу, по­ро­би­ли­ся як ва­ре­ни­ки завбільшки… А їм смішно!!

    Чіпка аж за живіт бе­реться та ре­го­че:

    - 0-ох… ох!.. о-ох, ли­хо!.. уха по­пух­ли!!. Як ва­ре­ни­ки… ха-ха-ха! О-ох! Дай хоч дух пе­ре­вес­ти, а то пом­ру зо сміху! О-ох, ох!

    Матня од­вер­нув­ся від то­ва­рист­ва, на­су­нув шап­ку на очі, ліг че­ре­вом униз на долівці… . Цілий тиж­день про­сиділи хлопці у чорній, аж по­ки. а го­ро­да не приїхав слідо­ва­тель та не по­ви­пус­кав.

    - Глядіть же, хлопці, не за­бу­вай­те!..- гук­нув Чіпка з до­ро­ги, пря­му­ючи з чор­ної до сво­го дво­ру.

    - Добре… не за­бу­де­мо! - відгу­ку­ють ті, ок­ри­ва­ючись в улиці, що ве­ла нап­рям­ки в ши­нок.

    На дру­гий день го­ло­си­ла по се­лу чут­ка, що прош­лої ночі якісь стра­шид­ла, у білих со­роч­ках, у чор­них бо­ро­дах, з но­са­ми, як крюч­ка­ми, з од­ним оком у лобі, як у пе­си­го­ловців, уб­ра­лись до го­ло­ви в ха­ти­ну, де він спав і ку­ди ніко­ли ніко­го не пус­кав, зв'яза­ли го­лові ру­ки й но­ги, нак­ри­ли ко­жу­хом, заб­ра­ли ве­ли­ку си­лу гро­шей - та й бу­ли такі…

    Заґвалтувало се­ло від краю до краю; пішли су­ди та пе­ре­су­ди та по­говірка… Нас­та­ла ро­бо­та язи­кам - і де­бе­лим чо­ловічим, а над­то гост­рим та дов­гим жіно­чим… - Це, вид­но, гос­подь йо­го ка­рає за без­не­винні сльози! - як со­ки­рою, ру­бає од­на жінка се­ред цілої юр­би сусідок.- Про­сив­ся торік мій чо­ловік, щоб за­пи­са­ли у ви­се­ленці… не за­пи­сав! Оце ж йо­му за те? Ко­ли б ще й пи­са­реві… П'ять кар­бо­ванців зідрав… жив­цем зідрав… ос­танні зідрав… Ка­зав, за­пи­шу… на ка­зен­ний кошт ви­ря­дять… землі щось де­ся­тин з трид­цять да­дуть… а те­пер - так! І не за­пи­сав, і гроші про­па­ли… щоб йо­му доб­ра не бу­ло!

    Це так го­моніли од­но­го ран­ку. А на дру­гий - чут-но: пи­са­ря ог­ра­бо­ва­но! Ру­ки йо­му вірьовка­ми до ніг поск­ру­чу­ва­но; на­туш­ко­ва­но на йо­го звер­ху ко­жухів, по­ду­шок,- так що як ви­тяг­ли йо­го, то піт у три ручії ллє, а сам - мов рак пе­че­ний…

    - Якби,- ка­же,- ще хоч з півго­ди­ни так по­по­ле­жав, то за­да­вив­ся б!

    - Хто ж то та­кий? - роз­пи­ту­ють йо­го.

    - А чорт йо­го знає! Якісь та­та­ри - не та­та­ри, не по-на­шо­му роз­мов­ля­ють; та сміються, вражі си­ни, та во­нючі!

    - Оце так!.. Ну, те­пер, - ка­же йо­му го­ло­ва,- один од­но­му сміятись не бу­де­мо. Тільки мені щось чуд­но: й до те­бе три, й до ме­не три… До ме­не ж такі ма­рю­ки, що як гля­нув, то й умер; а до те­бе, ка­жеш, чи тур­ки чи та­та­ри… Во­но тут щось є… Я до­га­ду­юсь, що це во­но, та мов­чу по­ки що… Ось ходім лиш до во­лості!

    Пішли до во­лості; а до­ро­гою усе щось один од­но­му го­во­ри­ли: чи то ра­ди­лись, що йо­го ро­би­ти, чи жаліли­ся, що їм роб­ле­но… А лю­ди їх так очи­ма й про­во­дять та як у дзвін дзво­нять про крадіжку… І зно­ву всі по­ка­зу­ють на Чіпку з то­ва­рист­вом.

    Оже як не пи­та­ли, як не шу­ка­ли - нічо­го! Уже го­ло­ви­ха з пи­са­ри­хою їзди­ли ку­дись у се­ло до ци­ган­ки-во­рож­ки. Наб­ре­ха­ла во­на їм і про чор­ня­во­го, і про біля­во­го, взя­ла по пол­ти­ни­ку з кож­ної, та тільки всього… Пот­ру­си­ли ще раз Чіпку - нічо­го не знай­шли… Про­па­ло!

    Діждавши неділі, го­ло­ва зак­ли­кав ба­тюш­ку, одс­лу і жив мо­ле­бень, ос­вя­тив во­ду, ок­ро­пив­ся - та після то­го вже годі й за­пи­ра­ти­ся…

    Запалив Чіпка рай ти­хо­го щас­тя у Грицьковій хаті та й по­ки­нув ку­ри­ти­ся… Хрис­тя звіда­ла на своїм віку нет­ро­хи нуж­ди та ли­ха че­рез людську неп­рав­ду… До­зо­ли­ла во­на їй до са­мих жи­вих печінок… Час­то й гус­то во­на ду­ма­ла: чи вже лю­дям не мож­на жи­ти прав­дою?.. А як би доб­ре бу­ло, ко­ли б усі жи­ли по ній!.. Чо­му ж во­ни не жи­вуть нею?.. Дум­ки Хрис­тині роз­би­ва­ли­ся об жи­течні підста­ви, як хвилі об кам'яні бе­ре­ги… Сер­це в неї щеміло; ду­ша до­пи­ту­ва­лась: чи прав­ду во­на ду­має?.. Ко­ли це - ні відсіль, ні відтіль - десь узяв­ся п'яни­ця, 'хар­ци­зя­ка і за­гу­кав про те са­ме… Не ти­хим, сла­бим го­ло­сом, не жіноцьким хиб­ли­вим по­чут­тям, а кри­ком бо­ля­чої душі, ду­жою міццю зіпо­нув гай­да­ма­ка те са­ме! Грицько її, доб­рий її Грицько, ніко­ли нічо­го та­ко­го не ка­зав, не на­тя­кав навіть… Чо­му?.. Чіпка, що ка­зав, усе те прав­да, свя­та прав­да… А Грицько - мов­чав… Ні! тут або щось не так, або щось не те… Так час­то ду­ма­ла са­ма собі Хрис­тя.

    Пригадуючи гост­рий пог­ляд, сміли­вий вид Чіпчин, во­на тремтіла: бо­яла­ся йо­го…

    Стала Хрис­тя зовсім інша й до Грицька. Лас­ка, з кот­рою кож­на жінка ви­хо­дить на спірку з своїм іноді й геть-то кру­тим чо­ловіком, кот­рою завж­ди по­би­ває йо­го, та са­ма лас­ка - як став поміча­ти Грицько - зро­би­ла­ся не­щи­рою, хо­лод­ною… Грицько помічав, як Хрис­тя ста­ла, мов не­хо­тя, при­хи­ля­ти­ся до йо­го - не­мов се­бе не­во­ли­ла.

    Оце іноді за­ма­неться йо­му, як мо­ло­до­му чо­ловікові, по­жар­ту­ва­ти з жінкою. Сум­но ди­ви­тись на йо­го за­че-їіи! Хрис­тя якось болізно усміхається до йо­го, мов крізь сльози сло­ва йо­му ро­нить… Грицька то в жар уки­не, то на­че хо­лод­ною во­дою об­дасть.

    - Що з то­бою ста­ло­ся, Хрис­те?

    - Що ж зо мною ста­ло­ся?..

    - Якась чуд­на ти ста­ла… не­ве­се­ла, не­ба­ла­ку­ча… мов чо­го ндос­тае тобі… Чи ти чо­го сер­диш­ся?

    - Чого ж би я сер­ди­лась?.. на ко­го? ска­жи, бо­га ра­ди! А що мені не­ве­се­ло… То не вік же діву­ва­ти! Не на те ж ми бра­ли­ся, щоб сміхи та жар­ти за­во­ди­ти… Тре­ба про все по­ду­ма­ти, та й…

    - Та й що?..- Грицько гля­нув на неї - і до­га­дав­ся.- Ко­ли ще те бу­де? Де те те­ля, а ти вже й в довб­нею! - закінчив, усміха­ючись…

    - Та во­но ва­шо­му бра­тові не що…

    - А ва­шо­му… чо­го жу­ри­тись? - То­го… І я си­ро­та, і ти си­ро­та, ні батька, ні ма­тері не­має ні в ко­го… А під той слу­чай - знаєш?.. Як­би своє. то во­но б і по­ра­ди­ло, і дог­ля­ну­ло усього; а то - не дай, бо­же, чо­го? - чужі й кут­ки роз­не­суть…

    Христя зап­ла­ка­ла.


    - От ко­ли зібра­лась батьків оп­ла­ку­ва­тиі Не­хай собі со свя­ти­ми спо­чи­ва­ють, ко­ли по­мер­ли; а нам, ка­жу, все-та­ки нічо­го жу­ри­ти­ся…

    То бу­ла по­ра, ко­ли Хрис­тя по­чу­ла се­бе матір'ю, з її дум­ка­ми, з ост­ра­ха­ми, су­мом, сльоза­ми… Дар­ма Гриць-ко утішав її, дар­ма хотів роз­ва­жи­ти. Хрис­тя су­му­ва­ла, жу­ри­ла­ся, а ча­сом са­ма собі гірко пла­ка­ла". Од­но до од­но­го - й жур­ба Хрис­ти­на шир­ша­ла, ви­ща­ла, глиб­ша­ла… Грицько­ва ра­да нічо­го не вдіяла.

    Грицько сер­див­ся, став гри­ма­ти на Хрис­тю - чо­го во­на все жу­риться. Не по­ма­га­ло: Хрис­тя не ки­да­ла сво­го су­му. Тоді сам Грицько став жу­ри­ти­ся, став роз­ду­му­ва­ти, да­вай ниш­ком поміча­ти за Хрис­тею… І помітив, що Хри­етя чо­гось хо­ва­ла­ся з своїми сльоза­ми, на­че со­ро­ми­лась йо­го… Зля­ка­не Грицько­ве сер­це до­га­да­ло­ся. Оже він мов­чав: бо­яв­ся зачіпа­ти, бо­яв­ся ту­ши­ти той віхоть, що курів у йо­го хаті… "Мо­же, сам собі по­тух­не,- ду­мав він,- а мо­же, са­ма во­ла заллє йо­го… сльоза­ми". Од­на­че дум­ка про це не да­ва­ла Грицькові спо­кою. Во­на йо­му на­га­ду­ва­ла, з якою охо­тою бра­ла­ся Хрис­тя по­ма­га­ти йо­му до­вес­ти до ро­зу­му 1 той хліб, що Чіпка по­да­ру­вав, як во­на йо­го вих­ва­лю­ва­ла, як ра­яла зос­та­ви­ти на насіння "доб­ре жи­то"…

    Дивлячись на сум­ну Хрис­тю, дум­ка Грицько­ва, знай, вер­та­ла­ся та й вер­та­ла­ся на­зад у той ли­хий день, ко­ли Чіпка сповідав­ся у їх хаті… Грицько не по­ми­ляв­ся, що пал­ка роз­мо­ва Чіпчи­на за­па­ла гли­бо­ко у ду­шу Христі, що йо­го грізна, а ра­зом лю­ба пос­тать" ко­ли він кри­чав, світя­чи очи­ма: "А прав­да де? де її поділи?" - ки­ну­ла жа­ри­ну у жалісне жіно­че сер­це… Все те він ба­чив те­пер своїми очи­ма, чув своїм сер­цем - та бо­яв­ся наз­ва­ти сло­ва­ми… Він ще тоді, у той ли­хий день, по­ба­чив, що Чіпка справді який­сь не­аби­який чо­ловік; він знав ще тоді, що Чіпка ка­зав прав­ду; він навіть згод­жу­вав­ся з ним у думці, хоч і пе­ре­чив у сло­вах… А сло­ва ті-як та завірю­ха, ври­ва­ли­ся про­жо­гом у ду­шу, пе­ре­вер­та­ли в го­лові дум­ки, роз­бур­ку­ва­ли у серці по­чут­тя. Грицько ба­чив: Чіпка хоч ко­го підхи­лить під се­бе - і бо­яв­ся… бо­яв­ся за Хрис­тю: йо­му ніко­му не хотіло­ся од­да­ти свою доб­ру, свою лю­бу Хрис­тю!.. Ча­сом тем­ної, дов­гої ночі Грицько не спав і на во­ло­си­ну: усе при­ду­му­вав та при­га­ду­вав, що б йо­го пе­ред жінкою ви­вес­ти та­ке, щоб звих­ну­ти Чіпчи­ну прав­ду… Ду­мав - та не на­ду­мав, а тільки більше та більше му­чив­ся…

    Аж ось те­пер - скільки по­го­во­ру! Грицько зрадів, ки­нув­ся на йо­го та да­вай поділя­ти­ся з Хрис­тею. /

    - Чи ти чу­ла, Хри­ете, про на­шо­го пра­вед­ни­ка? - ус­ко­чив­ши в ха­ту на дру­гий день після крадіжки у па­на, пи­тає він жінки.

    - Про яко­го пра­вед­ни­ка?

    - А про Чіпку?.. Ти чу­ла, як він тут за прав­ду роз­пи­нав­ся, а он що вий­шло?!

    - Що ж там та­ке?

    - Пана обікрав… сто­ро­жа при­бив… чо­го доб­ро­го, досі бо­гові й ду­шу віддав…

    - Невже?! - див­ля-чись пильно на йо­го мут­ни­ми очи­ма, скрик­ну­ла Хрис­тя - і по­по­лотніла, ото­ропіла.

    - їй-богу!.. Те­пер у чорній си­дить… Он во­но які лю­ди бу­ва­ють! По­ду­май: на крадіжку, на ду­шо­губст­во пус­тив­ся?!!

    - Господи! ма­ти бо­жа! який те­пер світ нас­тав…- лед­ве ви­мо­ви­ла Хрис­тя та й пе­рех­рес­ти­ла­ся…- Та хіба во­но й тоді не вид­но бу­ло, що з йо­го доб­ра вже не жда­ти,- закінчи­ла во­на.

    Грицькові це - все одяо, що по гу­бах ме­дом. Після цього да­вай він ще гірше роз­пи­су­ва­ти Чіпку пе­ред Хрис­тею, не­мов са­мо­го лю­то­го во­ро­га, а не ко­лишнього сво­го то­ва­ри­ша.

    Як Чіпку ви­пус­ти­ли з чор­ної, Грицько пер­ший приніс Христі звістку, що, мов, вик­ру­тив­ся хар­ци­зя­ка, виб­ре­хав­ся! Як ста­ли го­моніти по се­лу за го­ло­ву й пи­са­ря, Грицько уп'ять пер­ший сповістив про це Хрис­тю і хрис­том бо­гом при­ся­гав­ся, що те діло не втіка­ло Чіп-чи­них рук.

    - А моє сер­це ще тоді щось не­доб­ре віщу­ва­ло,- од­ка­за­ла на йо­го при­ся­гу Хрис­тя.- Знаєш що, Гриць-ку? Чи не відда­ти б нам йо­го жи­та? Ще - чо­го доб­ро­го - ко­ли-не­будь уночі прий­де та й заріже за жи­то!

    - Ото, хай бог ми­лує! - по­хо­пивсь Грицько.- Ні, він, Хрис­те, не та­кий уясе, щоб за те, що сам віддав, та й заріза­ти.

    - А ко­ли при нужді та п'яний?

    - Він швид­ше прий­де пра­ви­ти гро­шей… Отоді, як прий­де, я йо­му й віддам жи­то… Та й то нав­ряд!

    Отак собі по­ба­ла­ка­ли - і в Грицька на­че од сер­ця од­ляг­ло. "Ну,-сам собі міркує: -те­пер уже не вер­неться те… не так я йо­го підцюк­нув!"

    Оже Хрис­тя все-та­ки не ста­ла ве­се­лою. Во­на ще дуж­че ха­па­ла­ся за свою дум­ку… "Ко­ли та­кий чо­ловік ота­ке ро­бить, що ж уже другі???"

    

XX

    

На волі

    

    Воля для чо­ловіка вільно­го - чарівни­че сло­во, а для невільни­ка - мед - п'яне чо­ло. Во­но, як дур­ма­ном, як хме­лем, за­ту­ма­нить усі йо­го дум­ки, гад­ки, надії: усе для йо­го умер­ло, ог­лух­ло, од­но во­но зос­та­ло­ся, од­но во­но тільки й сяє й гріє їіо тем­но­му шля­ху йо­го тем­но­го жит­тя…

    Ще тільки об'яви­ли во­лю,- піща­ни- за­шуміли, як окріп у горш­ку.

    - Шабаш, брат­ця! во­ля! во­ля! - за­гу­ка­ли кріпа­ки, ки­да­ючи ро­бо­ту та йду­чи у ши­нок - во­лю же­ни-т й.

    - Ні, то ще брех­ня! - дра­ту­ва­ли їх ко­за­ки.- Ще два ро­ки по­робіть на па­на, та тоді уже й во­ля.

    Піднялась спірка, зма­ган­ня. Ла­яли кріпа­ки ко­заків, ла­яли панів, ла­яли попів: не бу­ло то­го на світі, ко­го б во­ни не ла­яли, як сво­го лю­то­го во­ро­га… за ті два ро­ки! Од­на­че, на­ла­яв­шись, наз­ма­гав­шись та нак­ри­чав­шись дос­хо­чу, вер­ну­ли­ся зно­ву на ро­бо­ту. Хоч яка вже там і ро­бо­та бу­ла?! Ко­жен но­ро­вив як мож­на мен­ше ро­би­ти, а більше собі за­гар­ба­ти: як би па­на оду­ри­ти.

    Пани ди­ви­ли­ся на ту ро­бо­ту - та оха­ли, та зітха­ли, та ниш­ком-тиш­ком самі між со­бою щось ба­ла­ка­ли… А кріпа­ки собі ти­хенько один в од­но­го пи­та­ли; "Чи то ж то нам зап­ла­тять за ті два ро­ки, що ро­би­мо, чи ні?"

    Оже - як-не-як - до­бу­ва­ли два ро­ки. Підско­чи­ла га­ря­ча по­ра: оран­ка, ко­со­ви­ця, гра­бо­ви­ця, жни­ва, во­зо­ви­ця, мо­лотіння но­во­го хліба,:- ВІко­ли бу­ло дих­ну­ти, не то що…

    Ішлося вже до різдва. Ро­чис­те свя­то кло­по­та­ло кож­ну сім'ю своїми спо­конвічни­ми кло­по­та­ми. Там ко­ло­ли сви­ней, і не­са­мо­ви­тий крик їх роз­но­сив­ся по всьому се­лу; там кло­по­та­ли­ся їха­ти у місто на красні тор­ги, про­да­ти хліба, на­ку­пи­ти нуж­но­го про свя­то: і ла­да­ну під ку­тю, і ри­би - на ба­га­тий вечір, і солі - про всяк день; а тут жінки за­хо­ди­ли­ся ко­ло ма­зан­ня й зру­ши­ли завсідній покій жит­тя.

    Одному Чіпці з то­ва­рист­вом не­має кло­по­ту. Сяк-так 7 по­за­ти­кав по­биті шиб­ки то ганчірка­ми, то ону­ча­ми; уки­не у піч гни­лої со­ло­ми,- тліє во­на там собі та і ку­рить, буцім-та­ки й гріє… Бай­ду­же їм про теп­ло; дар- ма - про їжу! їх гріє жидівська горілка, а їсти -. жу­ють хліб су­хий з сіллю - теж від жи­да. А ко­ли хто і з то­ва­рист­ва зніме з сіда­ла у сусіда кур­ку чи пізня, ' роз­чи­нять, спе­чуть, наст­ро­мив­ши на спич­ку, з'їдять-.-=_. та й ситі! Хоч і ба­чив Чіпка та­ке без­путст­во,- ча­сом. ро­би­ло­ся йо­му про­тив­не та­ке жит­тя й та­ке то­ва­рист­во,- та заллє очі - мов­чить… Іноді йо­му хотіло­ся і га­ря­чої стра­ви по­поїсти. Тоді він полізе у роз­ва­ле­ний погріб, наз­би­рає ще торішньої ріпи, що де-где по кут­ках за­ва­ля­ла­ся, на­чис­тить, зва­рить юш­ки - та тільки всього!. _ -•

    Люди ди­ви­ли­ся на та­ке жит­тя та хи­та­ли го­ло­ва­ми.

    - Ні, вже: не бу­де доб­ра з та­ко­го гор­ба­то­го мо­ги­ла вип­ра­вить… Ще хоч би не то­ва­рист­во, то мо­же б… Та стійте, діжде­мо на­бо­ру: хоч отих ку­рок­радів за-прав­то­ри­мо, ко­ли йо­го не мож­на…

    Ось нас­та­ли й свят­ки. Радіють лю­ди, що діжда­ли, гос­тю­ють, гу­ля­ють то до­ма, то в шин­ку. А Чіпка з то­ва­рист­вом і не ви­ла­зять з йо­го, лю­дей зак­ли­ка­ють, час­ту­ють… Чо­ловіки - нігде прав­ди діти - та­ки ла-сенькі на дур­ни­цю ви­пи­ти, то й раді та­ко­му слу­чаю - п'ють та вих­ва­ля­ють доб­рих мо­лодців… Дех­то й з мо­ло­диць, ціка­вих по­ди­ви­тись на збо­ри­ще та ігри­ще, та ще де співи та танці, за­вер­нув ту­ди… А жид, як знав, десь і му­зи­ку вид­рав… Му­зи­ка ріже-тне; п'яні чо­ловіки тро­хи на го­ло­вах не хо­дять та ви­би­ва­ють го­ца­ка ко­ло мо­ло­диць; а ті й собі - див­ляться-див­ляться, то це од­ну й візьме не­терп­ля­ча - і пішла дрібненько бічком, бічком, не­мов пли­ве по воді; а яка з п'яніших схо­питься за за­пас­ку, підніме її тро­хи та - гай-гай по хаті, як шуліка за кур­ча­та­ми… Сміх, регіт, крик… А Чіпка знай до жи­да: да­вай те! по­да­вай дру­ге! не­си третє! Луш­ня у тан­цях, як не пе­рер­веться, му­зи­ку пе­ре­танцьовує; Па­цюк на язиці, як на ба­ла­лай­ці, ви­би­ває; один тільки Мат­ня, роз­ду­тий, чер­во­ний, як жар,] з сон­ни­ми, п'яни­ми очи­ма, си­дить у кут­ку, ку­няє: оце про­ки­неться, вип'є, за­ре­ве, як бу­гай, на всю ха­ту та й зно­ву при­тих­не - ку­няє…


    Гульня роз­вер­ну­ла­ся на всі бо­ки. За­бу­ли про свя­то, за­бу­ли про бо­га, за­бу­ли про домівку. З ран­ку до ве­чо­ра, з ве­чо­ра до ран­ку од­но п'ють та гу­ля­ють. Жінки, не ба­чив­ши третій день чо­ловіків у вічі, підня­ли та­кий га­лас, не­мов на се­ло най­шла ка­ра бо­жа або по­же­жа по­ло­ви­ну се­ла ви­по­ло­ни­ла.

    - Оце на­пасть гос­под­ня! оце ли­хо нес­подіва­не - желіпа­ли во­ни.- Та­ко­го ще зро­ду-віку ніко­ли не бу­ло!.. Бог дав свя­то - в цер­ков піти, бо­гу по­мо­ли­тись, а він у шин­ку мо­лит­вує! Бог дав свя­то, щоб до­ма з дітьми та з жінкою лю­бо-ти­хо про­вес­ти, а він у шин­ку з п'яни­ця­ми та во­ло­цю­га­ми гу­ляє! Тре­ба хоч до ба­тюш­ки піти, щоб яку по­ку­ту на­ло­жив на розп'яни­цю з п'яниць.

    Деякі та­ки зня­лись, пішли - не до ба­тюш­ки, а до ма­туш­ки жаліти­ся. Ма­туш­ка, по­час­ту­ва­ла їх горілкою і обіця­ла роз­ка­за­ти, як ус­та­не, ба­тюшці. Мо­ло­диці ' вер­ну­лись до­до­му, а чо­ловіків все-та­ки не­ма… Во­ни ще за­по­ло­ни­ли у ту гу­щу й дя­ка. Дяк цей ста­рий уже був - у піст, бу­ва­ло, "алілуї" не ви­ве­де, та­кий ста­рий. А вхо­пив­ши чар­ку та дру­гу тієї жи­виці-дур­ниці, й він по­бадьорнішав тро­хи. Де та й си­ла взя­ла­ся, міць при­бу­ла! Співає з мо­ло­ди­ця­ми так тон­ко та го­лос­но, мов мо­ло­денька дівчи­на. А це, ви­пив­ши ще чар­ку, як підбе­ре по­ли в ба­ла­хо­на, як ухо­пе товс­ту, чер­во­но­пи­ку мо­ло­ди­цю та ну го­ца­ка са­ди­ти. Тільки бо­ро­да та ко­са май­то­лає, а він - так ха­ля­сує, так ха­ля­сув… Аж упрів, аж ми­ло на йо­му ляг­ло. Чо­ловіки ре­го­чуться, а мо­ло­диці ко­ло йо­го, щоб ще дуж­че розд­ра­ту­ва­ти, так уви­ва­ються, так уви­ва­ються; од­на вто­миться, дру­га її місце зас­ту­пає…

    - Що ж усе тан­цю­ва­ти та тан­цю­ва­ти,- крик­ну­ла од­на ре­го­ту­ха: - як­би ви нас, дя­че, по­во­зи­ли щеі

    - Бач, чо­го сучі доч­ки за­хотіли! Бач, чо­го їм за-ма­ну­ло­сяГ - взяв­шись у бо­ки, ка­же дяк: - Шу­кай­те сан­чат, по­во­жу вже… Один то­му час, що батько в плахті! /

    Де взя­ли­ся й сан­ча­та. Ви­тяг­ли дя­ка з шин­ку надвір, зап­ряг­ли; насіда­ло мо­ло­диць повнісінькі сан­ча­та, ще й звер­ху; дяк аж уги­нається та са­мо­туж­ки пре, а мо­ло­диці - співа­ють та ви­гу­ку­ють, як на весіллі… А це од­на як схо­питься, як підбіжить до дя­ка.

    - Нема, дя­че, місця! не­ма, дя­че, місця! Ну, я ся­ду вер­хи! По­во­зи й ме­не!

    - Сідай, бісо­ва! - кри­чить дяк, пе­рег­нув­ши спи­ну. Мо­ло­ди­ця ско­чи­ла; дяк не здер­жав, по­то­чив­ся, упав; мо­ло­ди­ця звер­ху… Другі позс­ка­ку­ва­ли з сан­чат та й собі ту­ди-пха­ються, па­да­ють… А чо­ловіки: "ма­ла ку­па! ма­ла ку­па! на ку­пу! на ку­пу!.." На­ва­ли­ло мо­ло­диць стільки, що тро­хи дя­ка не за­да­ви­ли. Ви­тяг­ли йо­го - лед­ве ди­ше… Регіт, ґвалт… Здуріло се­ло!

    Гульня розв'яза­ла язи­ки, роз­бур­ка­ла зомлілі, пригнічені душі, роз­кор­пи­са­ла ті вра­зи, що гли­бо­ко кри­ли­ся в серці… Се­ред гульні зга­да­ли піща­ни й за два ро­ки…

    - А що ж це во­но, брат­ця? - за­во­дить хто з кріпаків: - це так - два ро­ки ро­би­ли та й дур­но?!

    - Авжеж дур­но!

    - Чого ж дур­но? Ад­же цар дав во­лю: жи­ви, де хоч, ро­би, що знаєш… Ну, щоб, бач, уже не зовсім і їх обійти-не­си­ту ту про­жир:-"по­робіть, мов, лю­ди добрі, ще два ро­ки,- хай уже во­ни звик­нуть за цей час з дум­кою, що вас не бу­де!" Та як же він ду­ма: ми йо­му ці два ро­ки дур­но ро­би­ли? дур­но втра­ча­ли­ся?.. Ад­же як­би я до ха­зяїна став, то рублів би сот­ню за­ро­бив… А в йо­го як?

    - А так: -ро­бив-ро­бив, та й ви­же­нуть з дво­ру в три вир­ви…,

    - Ні, чор­та з два! Мені ро­щот да­вай… он що! Ми знаємо ваші ка­верзні… Бу­де то­го, що над на­ши­ми діда­ми та батька­ми зну­ща­ли­ся та з нас во­ду ви­ва­рю­ва­ли… Зап­ла­ти ж мені хоч за ці два ро­ки!

    - Заплачу… нас­тав­ляй ки­ше­ню! - сміявся дру­гий, тве­резіший.

    - Чого ти смієшся?.. І зап­ла­тить! Шду ска­жу; да­вай ро­щот! - і дасть…

    - По га­ма­ли­ку…

    - Чого по га­ма­ли­ку?.. А в По­би­вавці? га, в По­би-ванці?.. Ад­же дав? Ха­ти дав, грун­ти дав… За­тя­лись в од­ну шку­ру: да­вай, ро­щот! - і дав… Брат рідний дав а наш би то й ні?.. Еге! Як­би ми не такі дурні… А то - си­ди­мо собі мовч­ки, мов не про нас річ..". Ро­щот да­вай! в од­но сло­во: ро­щот!

    - Толкуй…

    - Дурню, а не тол­куй!

    - Ти сам ду­рень… За­лив очі та" сам не знаєш, що вер­зеш…

    - Що ж я вер­зу?.. ка­жи: що? - су­читься п'яний.

    - А то… що як по­чує хто та шеп­не ту­ди… Ти знаєш, яка він си­ла?.. Бу­де ще!

    - Що ж мені бу­де? Нічо­го не бу­де, бо прав­да! А ти все-та­ки ду­рень…

    - Не ду­ри ли­шень, бо щоб сам не здурів…

    - А що, би­ти­меш, мо­же? Би­ти­меш? Ну, бий!]

    - Хай те­бе ли­ха го­ди­на поб'є без ме­не! Од­че­пись, І са­та­но!

    - Ні, бий!.. Ся­кий-та­кий си­ну, бий!..

    Та й підстав­ляє ли­це. Суп­ро­тив­ник осу­вається на­зад, нас­та­вив­ши, обидві ру­ки, щоб, бу­ва, з п'яних очей, не крес­нув за­че­па… Лю­ди збіга­ються з усіх боків, ос­туп­лять, див­ляться - що далі бу­де.

    - Бий, ка­жу!..- кри­чить пер­ший та хвіть дру­го­го по пиці… Той - здачі. Зче­пи­ла­ся бійка… крик-ґвалт… На­си­лу роз­бо­ро­ни­ли лю­ди та й ве­дуть зно­ву в ши­нок "ми­ро­ву пи­ти", щоб справді не дійшло, бу­ва, до тог о… Хто ви­ну­ва­тий, хто пра­вий? га­разд не знав ніхто… У кож­но­го бу­ла дум­ка, що доб­ре б і ро­щот одібра­ти; був і ост­рах т о г„о… "А як не дасть, та ще… не до­ве­ди бо­же, щоб гірше не вий­шло!"

    Одначе горілка взя­ла своє. Чим далі, то все більше й дуж­че вис­ту­па­ла прав­да пер­шо­го; а ост­рах дру­го­го не­ха­яли, як лег­ко­ду­хо­го чо­ловіка. За­шуміло се­ло, як на приг­ру бджо­ли: сміли­вий і несміли­вий зби­ра­ли­ся в ку­пи, го­моніли, ра­ди­лись, зма­га­лись… І хо­ди­ли до жи­да в ши­нок мо­го­ри­чу пи­ти…

    Минуло во­дох­рес­тя. Час би за ро­бо­ту бра­тись… Та чи до ро­бо­ти, ко­ли день у день збе­руться або в шин­ку, або й так де, та од­но тільки й чу­ти: ро­щот та й ро­щот… Пійма­ли раз од­но­го з По­би­ван­ки. Роз­пи­ту­ють: чи дав дво­ри? чи по­да­ру­вав ха­ти?..- Дав, по­да­ру­вав!..

    - Бач!..-в один го­лос: -зна­чить наш ту­рить! Ко­ли ж так,- не діжде!.. На завт­ра, ще чуть ста­ло сіріти, зібра­ли­ся ко­ло во­лості та взя­ли стар­ши­ну з со­бою і пішли до па­на у Крас­но­гор­ку. '-.і/' /,/'" - '{'

    Прийшли; ста­ли у дворі ко­ло ґанку - повнісінький..' у., двір, нігде гол­ки про­су­ну­ти; пос­ла­ли про­си­ти ла­кея, щоб ска­зав па­нові; обіща­ли навіть "на та­бак" ла­кеєві, ко­ли шви­денько па­нові ска­же.

    Василь Се­ме­но­вич ще спав і з ліжка по­чув щось за гомін, за топіт. Він подз­во­нив ла­кея, роз­пи­тав, що то. Той ска­зав. На­че хто гол­кою шпи­го­нув вельмож­но­го па­на,- так він про­жо­гом ско­чив з ліжка; звелів по­да­ва­ти мерщій уб­ран­ня; ви­пив нах­ват­ку ста­кан чаю і, не гля­дя на те, що жінка, ла­ма­ючи ру­ки, бла­га­ла не ви­хо­ди­ти, вис­ко­shy;зеш;чив з ха­ти - чер­во­ний, сер­ди­тий…

    Він до­га­дав­ся, що це не­да­ром ціла піщанська гро­ма­да при­су­ну­ла,- та ду­мав своєю сміливістю зра­зу її оса­ди­ти.

    - Що вам тре­ба, піща­ни? - ска­зав він, хоч грізно, але здер­жу­ючись. Піща­ни поздійма­ли шап­ки; кла­ня­ються.

    - До вас, па­не…

    - Чого?

    - За грішми, па­не…

    - За яки­ми грішми? - скрик­нув пан і гля­нув госі. ро на гро­ма­ду.. - Що два ро­ки Слу­жи­ли, па­не…

    - Дураки! Ви ж по­винні бу­ли ці два ро­ки слу­жи­ти…

    Мовчать пе­редні, кла­ня­ються.

    - Як по­винні? - обізвав­ся хтось зсе­ре­ди­ни.- За пла­ту ж, то й слу­жи­ли…

    - За яку пла­ту?.. За­кон веліві

    - Закон? - зно­ву вик­ри­кує зсе­ре­ди­ни: - То ви самі нас­та­но­ви­ли та­кий за­кон!..

    - Хто там ози­вається? - пи­тає пан.- Ану, ви­ходь сю­ди, та по­ба­ла­каємо…

    - А чор­та! да­вай гроші!

    - Хто ози­вається, сякі-такі си­ни? - кри­чить уже на все гор­ло пан.- Хто сміє бун­ту­ва­ти? - та й підска­кує" до пе­редніх.

    - Ми не бун­туємо, па­не,-ка­жуть, кла­ня­ючись, пе­редні: - ми тільки прий­шли про­си­ти пла­ти…

    - Якої пла­ти? за що пла­ти? Я вам дам!..- уже навсп­равж­ки ла­яв­ся пан… - Не цвікай!.. годі… не боїмо­ся!..- зно­ву зсе­ре­ди­ни.

    - Хто там, сякі-такі?.. Да­вай мені то­го, хто ози­ває ться! да­вай за­раз!.. Да­вай… а не то - я вас усіх у тюр­му зап­ру… на Сибір поп­ру!

    - Не ду­же! не ду­же! не ска­чи такі Ач, який пруд­кий! да­вай лиш гроші!

    - Кажіть: хто там ози­вається?..- аж роз­ля­гається пан до пе­редніх.

    Передні мов­чать: зсту­па­ються ближ­че один до од­но-. го, кла­ня­ються…


    - Ага? так ви не хо­че­те бун­тов­щи­ка ви­да­ти? не хо­че­те?.. Так ви бун­ту­ва­ти?.. га?.. Постійте ж, я вас по­бун­тую! - кри­чить пан, роз­па­лив­шись, і з кри­ком біжить до се­бе в гор­ниці.

    Громада на хви­ли­ну стих­ла, а потім - не­мов на­би­ра­ла­ся ду­ху - прой­шов спер­шу глу­хий який­сь гомін; далі - дуж­чий, дуж­чий, по­ки не пе­рей­шов у вик­рик…

    - Що він нас стра­хає? Ду­ма - зля­ка­ли­ся?.. Ми­ну­ло те!.. Да­вай пла­ту!.. пла­ту да­вай!! ро­щот!!!

    Крик, гук з усіх боків, на -увесь двір, дов­го ще не вга­вав і долітав у гор­ниці страш­ним, ди­ким га­ла­сом. Ц 'СЦВа­силь Се­ме­но­вич поблід, як крей­да. Йо­го роз­би­ра­ла, оса­да, злість; йо­му хотілось кри­ча­ти, ла­яти, би­ти,- ІД- '}•*' та страх брав своє… Він пог­нав йо­го у гор­ниці, а те­пер \) (Не ви­пус­кав надвір. Жінка Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча хо­ди­ла, мі 111 як 3 Фта зня­та. Од три­во­ги во­ни обоє мов­ча­ли; хо-V•АЛ'. 11 ди­ли тільки з однії кімна­ти у дру­гу та збо­ку ни­щеч 0. ком по­зи­ра­ли у надвірні вікна, ніби таїли свій страх і од­но пе­ред од­ним…

    Громада не роз­хо­ди­лась цілий день: ви­гу­ку­ва­ла та вик­ри­ку­ва­ла аж до са­мо­го ве­чо­ра… Так і прос­то­яли ' на но­гах. Тільки ніч пог­на­ла піщан до­до­му…

    Василя Се­ме­но­ви­ча і ніч не вдер­жа­ла. Пе­ре­го­дя тро­хи після то­го, як пішли піща­ни, він звелів зап­ря­га­ти '•Г коні, ви­но­си­ти важ­кий сун­дук з своєї спо­чи­вальні - і вкупі з жінкою по­ко­тив у Гетьманське…

    На дру­гий день - чуть зо­ря - уже бу­ли на но­гах справ­ник, по­се­ред­ник Кри­винський (що ко­лись, за ви­борів, був справ­ни­ком), пос­ла­ли гінця у Ко­то­лупівку по ста­но­во­го Лар­чен­ка, щоб їхав мерщій у Піски:

    "бунт!" Лар­чен­ка як хто по по­ти­лиці лиг­нув: він сто­яв, на­че чме­ле­ний, і якось без тям­ку ди­вив­ся вниз своїми ко­си­ми очи­ма… На по­мості ви­мальову­ва­ли йо­го дум­ки розгніва­но­го Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча, кот­рий ту­пає на йо­го, Лар­чен­ка, но­га­ми за те, що "до­пус­тив" бунт у се­бе в стані… У го­лові ста­но­во­го дум­ки ка­ла­му­ти­ли­ся: то він про­щав­ся з ко­то­лу­па­ми, і зда­ва­лось йо­му, що во­ни хрес­ти­ли­ся, як він виїжджав з їх містеч­ка; то йо­му прий­шов на дум­ку той щас­ли­вий день, ко­ли він раз на обіді вих­ва­ляв, як по­ет, Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча вірша­ми… Коні під'їха­ли під рун­дук: га­ятись бу­ло ніко­ли. Лар­чен­ко ус­ко­чив в сан­ча­та та, тільки ду­ху, по­пер у Піски.

    У піщанській во­лості сидів уже по­се­ред­ник. Він приїхав за­рані, звелів скли­ка­ти гро­ма­ду. Гро­ма­да ще тільки схо­ди­лась. Не­за­ба­ром цілі Піски збігли­ся. Хто иа гро­ма­ду, а хто - на ди­во­ви­жу.

    Становий з по­се­ред­ни­ком вий­шли з во­лості; ста­ли на гро­ма­ду гри­ма­ти, далі стра­ха­ти, потім батьку­ва­ти, а там - підска­ку­ва­ти та ре­пе­ту­ва­ти на все гор­ло,- аж піна з ро­та летіла…

    Громада собі гу­де:

    - Не заст­ра­хаєш!.. Ро­щот по­дай!.. Не ска­чи, ко­са со­ба­ко!.. ко­то­лу­пе!..

    Нічого не вдіяли ні ста­но­вий, ні по­се­ред­ник - тільки дар­ма нак­ри­ча­ли­ся та з тим і поїха­ли.

    А піща­ни слідом за ни­ми пос­ла­ли у Крас­но­гор­ку Ва­си­ля Дер­ка­ча ниш­ком довіда­тись: чи до­ма пан? що там чут­но?

    Деркач не­за­ба­ром вер­нув­ся.

    - Немає,- ка­же.- Учо­ра зве­чо­ра зібрав­ся та з па-нією й поїхав… не ска­зав і ку­ди.

    - Еге… зна­чить на­ша прав­да! Не­да­ром пе­ре­ля­кав­ся…

    - Глядіть же! Не по­пус­кай, брат­ця, сво­го! - вик­ри­ку­ва­ли піща­ни, роз­хо­дя­чись по домівках. На ди­во ко­за­кам, а на злість жи­да, рідко хто зай­шов до йо­го й у ши­нок.

    Коли це на ра­нок - ле­тить у Піски сам справ­ник, ле­тить стряп­чий, ле­тить ста­но­вий. Ска­за­но - ціле "вре­мен­не отділеніє". Приїхав і по­се­ред­ник. А не­за­ба­ром, слідом за ни­ми, всту­пи­ла мос­калів си­ла…

    Громада зби­ла­ся вку­пу, як овеч­ки під дощ та ли­ху го­ди­ну. Ніхто - ні па­ри з уст. Тільки чут­но важ­ке зітхан­ня та який­сь ти­хий гул… Мос­калі зай­шли з боків - і кру­гом, як кільцем, об­ло­жи­ли гро­ма­ду.

    Кривинський, як по­се­ред­ник, вий­шов на­пе­ред гро­ма­ди та став до­пи­ту­ва­тись: чо­го во­на бун­тує? - Ми не бун­туємо, доб­родію… Ми сво­го про­си­мо…

    - Як сво­го?

    - А так! за віщо ж ми два ро­ки слу­жи­ли?.. дур­но?? - хтось по­дає го­лос зсе­ре­ди­ни.

    - Хто там кри­чить? да­вай сю­ди! - зіпо­нув Кри-винськйй.

    Громада за­тов­пи­лась; ще тісніше зби­ла­ся в ку­пу, ста­ли один од­но­го за по­яси бра­ти…

    - Сюди йо­го да­вай! Хто вик­ри­кує? - желіпає по­се­ред­ник.

    Мовчить гро­ма­да, аніте­лень! Кри­винський не ви­терпів - лає…

    - Не ду­же лиш! не ду­же! - зно­ву хтось зсе­ре­ди­ни.

    - Ну, те­пер ва­ше діло, Іван Пет­ро­вич! - обер­нув­ся Кри­винський до справ­ни­ка.

    - Розги! - зіпо­нув той на мос­калів в од­мо­ву по­се­ред­ни­кові.

    Москалі ки­ну­лись до край­нього…

    - Не да­вай! не да­вай, брат­ця!.. за що нас би­ти? за віщо нас ніве­чи­ти? ': • '•-"•.'• гд _1 ' • у

    Громада ста­ла на­пи­ра­ти на мос­калів; мос­калі на гро­ма­ду. Підняв­ся крик, ґвалт;'зче­пи­ла­ся бійка з мос- ' ка­ля­ми.„ Лю­ди, за­чув­ши та­ку ко­лот­не­чу, біжать, як на по­же­жу ди­ви­тись. Чо­ловіки - аж до са­мих мос­калів; жінки на ти­ни пос­пи­на­лись-з ого­родів… Дід

    Улас, ста­рий, не ви­дер­жав на­тов­пу - упав… Мос­калі підня­ли…

    Чіпка по­ба­чив. За­кипіло йо­го сер­це, за­боліла

    Душа… Біга поміж ко­за­ка­ми, ме­тається на всі Йдки:

    

    '" - Брат­ця! - кри­чить: - не дай­мо глу­ми­ти­ся над на­ми! Не дай­мо зну­ща­ти­ся над дідом!.. Ходім, брат­ця!.. Ти­мофію! Пет­ре! Яки­ме! Зби­рай­те гро­ма­ду до­ку­пи! Не дай­мо, брат­ця!.. т А ті, як по­ба­чи­ли, що не­пе­ре­лив­ки, та - тільки вид­но - че­рез се­ло…

    Чіпка їх лає, батькує, мо­лить, про­сить; ки­дається то в той бік, то в дру­гий; то підско­чить до мос­калів, то вер­тає до своїх. По­ба­чив Грицька.

    Ґ- Грицьку! братіку! Ти ба­чиш? кров без­не­вин­но

    ілється… Діда Ула­са лед­ве жи­во­го підня­ли на вітер… іе дай­мо!..

    Грицько не од­ка­зав на це ні сло­ва - та мерщій дід Чіпки, та в чу­жий ого­род, та й присів за лісою,..

    Кинувся Чіпка до кріпаків… Тут йо­го й схо­пи­ли,-:- Я - вільний! - кри­чить Чіпка: - Я - ко­зак! - А ко­ли вільний та ко­зак, то не бун­туй лю­дей! - зіпо­нув справ­ник.- Ложіть йо­го! Дов­го бор­сав­ся Чіпка… Ще дов­ше йо­го би­ли… - Ні крик­нув, ні зас­тог­нав! Ус­тав - на­че з хрес­та зня тий. Очі чер­воні, на­ли­ли­ся кров'ю, горіли, як у звіра на ви­ду - блідий-блідий, мов після тяж­кої хво­ро­би., Повів він страш­ни­ми очи­ма по всій гро­маді, гля­нуї хи­жо на панст­во, на мос­калів - і підтюп­цем побіг до до­му…

    Обняло йо­го зло не­людське. Сер­це в йо­го ви­ло; ду ша па­ла­ла… "Прок­ляті! ка­торжні! ні су­да на вас, н пра­ва не­має!.." - кри­чав він, ка­ча­ючись по по­лу.Тілс боліло, як по­пе­че­не… Він стис­ку­вав зу­би. "А во­ни?. во­ни?! Сло­ва доб­ро­го… смітни­ни послідньої не сто­ять!. Прок­ляті душі!.. на вас тро­хи та­кої му­ки, тро­хи ка­тор ги… Ка­ту­ва­ти вас, пек­ти, ту­пим но­жем шма­ту­ва­ти!.." Від бо­лю він ку­сав собі нігті, пуч­ки…

    "А ти, дур­ню, во­див­ся з ни­ми!.. повірив, що й во­ни лю­ди?.. Во­ло­цю­ги, п'яниці, а не лю­ди! Во­ни тільки об­пи­ва­ли те­бе та підби­ва­ли на все ли­хе… У них доб­ро­го на ніготь не бу­ло… Сер­це їх, як іро­до­ве, тільки й зна­ло од­но ли­хо… щоб дру­го­го підвес­ти, а са­мо­му - навтіка­ча; щоб чу­жи­ми ру­ка­ми жар загріба­ти; сльоза­ми та кров'ю дру­гих се­бе тіши­ти… А потім ста­нуть на увесь світ сла­ви­ти… вий­дуть се­ред лю­дей, по­се­ред біло­го дня, ска­ли­ти­муть зу­би, бу­дуть сміяти­ся… Со­ба­ки!.. Суч­ка вас, а не ма­ти по­ро­ди­ла!.. Замість сер­ця змію по­ло­жи­ла, й тру­тою на­ли­ла… Де тільки гхне ваш дух, там ли­хо та го­ре, кров та сльози… А ти їм повірив?! Ти?!!" - він заск­ре­го­тав на всю ха­ту зу­ба­ми.

    А це - як ско­че та так без шап­ки пря­мо у ши­нок. По­ли­ла­ся горілка, як во­да. Він дуд­лив її на­хильці; ви­пив з півквар­ти - і не чув, щоб хоч за­пек­ла або вда­ри­ла в го­ло­ву… Як бриз­ка, ки­ну­та на жа­ри­ну, за-шквар­чить і зник­не, так ті ковт­ки горілки зра­зу ви­го­ря­ли, виліта­ли па­рою…

    Він ки­нув на стіл по­рож­ню по­су­ди­ну - побіг до­до­му, поліз на піч. Го­ло­ва за­хо­ди­ла хо­до­ром; у вис­ки гам­се­ли­ло, як обу­хом; свистіло та пи­ща­ло у йо­го в ушах… Він за­був­ся, не­мов зас­нув… др Трицько, нас­то­яв­шись у чу­жо­му го­роді та на­ди­вив-і /шись вдос­таль на бійку кріпаків, тро­хи змерз та й поплівся до­до­му.

    - Важко па­рять бісо­вих маш­таків! - Су­ло йо­го пер­ше сло­во до Христі.

    - Господи! там, ма­буть, на той світ по­за­би­ва­ли сер­деш­них, бо кри­ки такі до­но­си­лись сю­ди, не­мов з \мрги­ли,- відка­за­ла Хрис­тя.

    - Гак їм і тре­ба, злодіям!,

    - Скажи мені: за що ти на їх уз­лив­ся так? Хіба во­ни й не лю­ди?..


    - Життя че­рез них, прок­ля­тих, не­має! - аж скрик­нув Грицько.- Нічо­го у ха­зяй­стві не вдер­жиш за ни­ми… Так і дер­жи все під за­по­ром, а то - як раз та два роз­не­суть!.. Чи дав­но я май­ст­ру­вав у са­раї?..- Візьми, дур­ний, та й заст­ро­ми два сверд­ли за ла­ту… Хто їх там візьме? - ду­маю. Ко­ли сьогодні ог­ляд­жу­ся,- аж і сліду не знать, де стриміли…

    - Може ж то й не во­ни взя­ли?

    - А хто ж? Ко­му більше взя­ти? Ко­зак тобі візьме?.. Навіщо йо­му, ко­ли він сам ха­зяїн?.. ко­ли у йо­го са­мо­го є? А тій го­лоті, панським не­до­бит­кам, що про­пи­ти, то про­пи­ти… Хіба во­но для се­бе бра­ло? - на пропій!.. Щоб во­но по­да­ви­ло­ся…

    - За що ж їм і ви­пи­ти, як не за твої сверд­ла,- сміється Хрис­тя.- Сво­го нічо­го не­має, все те панське…

    

    - Та в їх ніко­ли й не бу­де нічо­го,- пе­ре­бив Грицько: - все проп'ють! Во­ни у панів поз­ви­ка­ли тільки крас­ти та горілку пи­ти, а не бе­рег­ти ха­зяй­сько­го доб­ра… А тут ще їм і зем­лю й во­лю да­ють… На цеп їх, а не на во­лю!

    Христі вже об­рид­ла лай­ка та крив­да Грицько­ва. Во­на не ви­терпіла.

    - Який-бо ти, Грицьку, їй-бо­гу! А як­би те­бе узя­ти в не­во­лю?..

    - Ну, то що? - витріщивсь на неї Грицько, об­ра­же­ний, чо­го во­на зас­ту­пається за та­ких злодіїв, що в йо­го сверд­ла пок­ра­ли.- То крав би? га?.. Хай уже б мені ру­ки тоді по­вик­ру­чу­ва­ли!

    - Отже, не вір сам собі, Грицьку! Як що­ден­на лай­ка та до­ко­ри: зло­дю­га та п'яню­га,- то вся­ко­го з пан­те­ли­ку зіб'є… По­не­волі чо­ловік ста­не пи­ти… А як ні за що, то й ук­ра­де… Звісно, не­во­ля! - жур­ли­во закінчи­ла Хрис­тя.

    - Яка їм не­во­ля? яка не­во­ля?.. Он, пи­ти, бун­ту­ва­ти… то їм не­во­ля?! За те ж їх і по­па­ри­ли сьогодні- От по­па­ри­ли!.. Чіпка, чу­ла? як'прий­ня­лись за них мос­калі, біжить до ме­не, блідий та­кий, тру­ситься., "Братіку, Грицьку! Ходімо - обо­ронімо… Ходімо - не дай­мо!.." Цур тобі та пек! - ду­маю,- та від йо­го.,1 Ус­ко­чив в Ос­тапійчин ого­род, за­хи­лив­ся за тин та ц див­лю­ся… А він га­ня по ви­го­ну та скли­кає на обо­роч ну. Як же пійма­ли йо­го, як за­да­ли… бу­де пам'ята­ти довіку!.. Пішов, мов чме­ле­ний… Хрис­тя тільки зітхну­ла і нічо­го не ска­за­ла. Грицько ви­ку­рив люльку ко­ло печі і "узяв­ся за шап­ку.

    - Куди ти? уже обід го­то­вий,- ка­же Хрис­тя.

    - Та я тільки ху­до­бу по­на­по­вую,- од­мо­вив він та й вий­шов з ха­ти.

    - Не ба­ри­ся яс! - гук­ну­ла навз­догін Хрис­тя й ки­ну­лась го­ту­ва­ти по­су­ду.

    

ХХІ

    

Сон у руку

    

    І сниться Чіпці - не­мов сон, і вви­жається - на­че бу­вальщи­на. Сниться йо­му й вви­жається не­дав­ня гульня. Увесь ши­нок за­ли­тий світлом - сяє, аж го­рить; му­зи­ка тне, ру­бає; підбо­ри зем­лю рвуть; кри­ки, співи… сто­го­ло­се ля­щан­ня, без­пут­тя ска­же­не… А збо­ку на­су­ває тем­на ніч, не­мов чор­на хма­ра. А в тій неп­рог­лядній тем­ряві, лед­ве вид­ко, чорніють панські ко­мо­ри, двір… Три тіні зігну­ли­ся під яко­юсь ва­гою - щось не­суть на пле­чах… тіка­ють… зник­ли у го­ло­му сад­ку… Ось блис­ну­ла іскор­ка - і вид­ко… два чо­ловіки ка­ча­ються се­ред дво­ру, бо­рю­ка­ються… Той, що звер­ху, лю­тий, як звір, шиб­кий, як вітер… При­див­ляється Чіпка… "Це ж я… я!..- скри­кує,- а підо мною сто­рож… то панський сто­рож… блідий, як смерть" тяж­ко ди­ше; болізно со­ва ру­ка­ми й но­га­ми… чут­но - кров булько­че у йо­го печінках, біжить чор­ною річкою з гор­ла, но­са… Ось розк­ри­ває очі… за­горіли во­ни на хви­ли­ну іскор­кою жит­тя… То ни­ми світить до­ко­ра? чи по­си­лає прокльони?.. Ні, то ду­ша про­щається з тілом: смерть уже зас­ти­лає очі по­лу­дою… А ніч усе рос­те-шир­шає і про­га­няє ве­се­ле гри­ще з-пе­ред очей…" Чіпка затіпав­ся, ки­нув­ся… "0-ох!" - зас­тог­нав з про тя­гом, пе­ре­вер­нув­ся на дру­гий бік та й зно­ву зас­нув

    І зно­ву йо­му вер­зеться й вви­жається… Ніч тем­на. глу­ха - німа та глу­ха. Він стоїть, а кру­гом йо­го роз ляг­ло­ся сон­не гри­ще; п'яні чо­ловіки, жінки… все те мерт­вим сном спить, по­роз­ки­да­не, як ко­ло­дяч­чя… \ Ось - угорі зай­ня­ла­ся над ним зірка: як свічка, па-\ лав во­на на небі й освічує п'яне збо­ри­ще на землі… Чіпка гля­нув на пра­вий бік… За­хи­та­ла­ся тем­но­та, зат­ру­си­ла­ся… і з неї ви­су­ну­лось дві тіні - страшні, бліді, з пе­ре­ла­ма­ни­ми кістка­ми, котрі так і виг­ля­да­ли із тіла… Лед­ве шкан­ди­ба­ють во­ни, ви­вер­та­ючи но­ги то на той,-то на дру­гий бік; хи­та­ють на йо­го го­ло­ва­ми - вка­зу­ють ру­ка­ми на сон­не гри­ще… Чіпці зда­ло­ся, що то дід Улас з матір'ю… Він зат­ремтів увесь, за­со­вав­ся - і од­вер­нув­ся…

    Трохи зго­дом, з ліво­го бо­ку, теж за­хи­та­ла­ся тем­но­та - із неї вип­ли­ло дві тіні. Од­на - товс­та, пу­за­та, чер­во­но­пи­ка; дру­га, з-за товс­тої - тон­ка, ху­да, пе­рег­ну­та ут­роє, з пе­ром за ухом… Наб­ли­зи­ли­ся оті дві тіні, гля­ну­ли на сон­не гри­ще, гля­ну­ли Чіпці пря­мо в вічі - та й за­ри­да­ли… "Так ось де по­ляг­ло на­ше доб­ро, наші гроші!" І вхо­пив­ши од­но­го п'яни­цю сон­но­го, во­ни здер­ли з йо­го оде­жи­ну та й уп'яли­ся у гор­ло зу­ба­ми… Чут­но ста­ло, як булько­та­ла кров: то во­ни сса­ли її з жи­во­го тіла… Очі їх на­ли­ва­ли­ся нею, горіли, світи­ли, як у котів… Чіпка здриг­нув - і од­вер­нув­ся…


    Гляне уго­ру - аж там, крізь яс­ний світ, за­хи­та­ла­ся но­ва тінь. Чис­та та яс­на, як літній по­го­жий ра­нок, з ве­се­лим та лю­бим пог­ля­дом у тем­них очах… "Що це?.. Моя Га­лоч­ко! моя го­лу­бонько си­ве­сенька! іди до ме-неі.." - мо­лить Чіпка і здіймає до­го­ри ру­ки. Тінь зат­ремтіла; яс­не ли­це по­темріло; на очах заб­ли­ща­ли сльози… "Що то ти на­ро­бив?!.-учув­ся йо­му зля­ка­ний го­лос.- Глянь у пра­ву руч!" - Чіпка гля­нув - і сах­нув­ся… Чо­ловік ка­чав­ся по дво­ру й не по-люд-ській стог­нав… "Що то ти на­ро­бив?! - зно­ву до­ко­ряв го­лос звер­ху.- Глянь у ліву руч!" - Чіпка не­хо­тя по­вер­нув очі… Дві чорні тіні сса­ли кров з сон­них лю­дей, ла­ма­ли їм кістки, вик­ру­чу­ва­ли ру­ки, но­ги, обс­мок­ту­ва­ли кров… "Глянь униз!.." - гу­ко­нув го­лос. Чіпка зир­нув… Ко­ло йо­го роз­вер­ну­ло­ся сон­не царст­во лю­ду; бліді об­лич­чя по­за­ди­ра­ли­ся вго­ру, очі - по­ви­во­ди­ло з ло­ба, з ро­та - виліта­ла ле­генька смуж­ка синього дим-. ку… Во­ни горіли ти­хо-ти­хо, як вугіль тліє… "Це все ти на­ро­бив!.. це все твої вчин­ки!..- гу­кав го­лос…- За віщо ж ти чо­ловіка убив? За що діток, жінку оси­ро­тив?.. Чим ви­ну­ва­тий сто­рож, ко­ли йо­го гос­по­дар по­си­лає сте­рег­ти доб­ро, ло­ви­ти злодія?.. Що то ти по­ро­бив з ти­ми п'явка­ми людськи­ми?.. Що?? З си­тих, пов­них, що, об­пив­шись крові, ти­хо до­жи­ва­ли віку, ти по­ро­бив зно­ву го­лод­них: ти ви­да­вив з них кров, кот­ру во­ни за свій дов­гий вік нас­са­ли… А от, бач: щоб зно­ву та­ки­ми ста­ти, як бу­ли, во­ни по­ро­би­ли­ся в сто крат хижіши­ми, про­жер­ливіши­ми… На го­лод­но­го й хо­лод­но­го, на п'яно­го й тве­ре­зо­го, на сон­но­го й не сон­но­го, на си­ро­ту, на стар­ця во­ни ки­да­ються, як го­лодні со­ба­ки на шма­ток хліба… Бач, як во­ни смок­чуть кров з жил людських?.. Ба­чиш?.. А то - що?.. Лю­дей опо-їв, горілкою по­па­лив… Ка­торж­ний! роз­би­ша­ка!.." Чіпка знемігся, скло­нив коліна, зло­жив ру­ки, при­пав ниць на зем­лю… А го­лос, як бу­ря, но­сив­ся кру­гом йо­го і стра­шен­но вик­ри­ку­вав, ви­гу­ку­вав: "Що ти на­ро­бив, лю­тий, ка­торж­ний?!." Чіпка при­па­дав ниць, мов хотів схо­ва­ти­ся… А го­лос той про­ри­вав­ся у кож­ну кісточ­ку, у кож­ну жи­лоч­ку, мо­ро­зив їх жа­хом, пік ог­нем ту­ги… Чіпка не вит­ри­мав. Як ска­же­ний звір, що боїться во­ди, тру­ситься й лю­тує, за­ба­чив­ши її, за­був­ши все на світі, не­са­мо­ви­то ки­дається на встрічно­го й по­пе­реч­но­го - так Чіпка ки­нув­ся, ско­чив уго­ру… "Згинь, прок­ля­ту­ща, від ме­не! хай те­бе огонь пож­ре, ви­хор роз­не­се-розвіє!.. Що ти мені та­ке?.. Жінка?.. сест­ра?? ма­ти?? Я те­бе всього двічі чи тричі ба­чив на полі, де ти стри­ба­ла, як ко­за… Чо­го ж ти сю­ди лізеш?.. чо­го ти мішаєшся?.. Ти мені ви­би­ваєш очі тим, що мені са­мо­му не дає спо­кою, що моє сер­це од­вер­тав від доб­ро­го, а підіймає ру­ку на ли­хе?.. від чо­го я сам, тікаю - та ніяк не вте­чу; хо­ва­юся - та не за­хо­ва­юся, та все глиб­ше та глиб­ше топ­лю свою го­ло­ву у п'яній \ горілці… Геть собі!.. згинь!.." Від йо­го гуч­но­го го­ло­су '' тінь зат­ремтіла, по­да­ла­ся вго­ру, ви­ще, ви­ще… Не­бо за­го­го­та­ло, заб­ли­ща­ло, шквар­ну­ло… Ог­ня­на стріла вда­ри­ла ко­ло йо­го; кру­гом усе затріща­ло і за­па­ла­ло ог­нем… Го­рить, тріщить, ло­миться, па­дає, кри­чить, ле­мен­тує, мо­лить… усі го­ло­си зли­ва­ються в один го­лос - у го­лос не­ви­раз­ної тяж­кої ту­ги; скрізь чут­но плач, ле­мент… І все те же­ре огонь - то своїм ши­ро­ким, лю­тим по­лум'ям, то своїми гост­ри­ми язи­ка­ми - ли­же… Лиз­не - і тільки чор­на вуг­ли­на після йо­го за­чорніє; ' лиз­не ще - вуг­ли­на побіліє, роз­па­дається на попіл… І піднімає йо­го уго­ру ши­ро­ка ог­ня­на хви­ля і, за­ло­по­тав­ши, не­се ви­со­ко-ви­со­ко… Огонь роз­хо­див­ся, розіграв­ся… Уже він кру­гом охо­пив Чіпку, уже до­ся­гав своїми дов­ги­ми язи­ка­ми до йо­го тіла, цілу­вав йо­го вид… Гля­не Чіпка… То ж не во­гонь, то людська кров хви­ля­ми хви­лює… "0-о-йІ" - скрик­нув він і не­са­мо­ви-, „ т,о ки­нув­ся.,.',' ' \,',..$,'-- ' '/' ' ',' •'/ 'і",у, •'''' -‹і / Сто­яв уже вечір над­ворі. Сон­це за­ко­ти­ло­ся за го­ру чер­во­но-чер­во­но, не­мов об­пи­лось тії крові, що бу­ла • про­ли­та за- день. Се­ло, на­мо­ре­не то бійкою, то ди­во­ви­жею, вти­хо­ми­ри­лось: нігде ні кри­ку, ні гу­ку. Ви­сокі стов­пи ди­му виліта­ли з верхів у не­бо ви­со­ко-ви­со­ко, на­че нес­ли ту­ди людські сльози, прокльони, мо­лит­ви… У пе­чах па­ла­ло по­лум'я - ва­ри­ла­ся ве­че­ря; людські тіні сну­ва­ли повз йо­го - і на хви­ли­ну-дру­гу зак­ри­ва­ли йо­го со­бою, не­мов якою за­по­ною. Мо­роз дуж­чав; зорі гра­ли; захід сон­ця жеврів кров'яно-крас­ною зо­рею…

    Скочив Чіпка - і по­чув, що по всіх йо­го жи­лах, у кожній кісточці, як блис­ка­виці, забіга­ли ог­няні спич-ки; злив­шись у го­лові до­ку­пи, во­ни рва­ли її ог­нем… Тіло в йо­го горіло; у дум­ках сон мішав­ся з бу­вальщи­ною; сер­це боліло, за­ми­ра­ло, кипіло не­ви­мов­ним злом… Він вий­шов надвір - хоч провітри­тись.. Свіжий вітрець пах­нув йо­му в га­ря­че ли­це, зак­ру­тив у носі, аж по­ко­ти­ли­ся з очей сльози… Гля­нув­ши на західне за­ре­во, він зра­зу зап­лю­щив очі: во­но їх різа­ло боліз-но, неп­ривітно… А на другім краї не­ба, на­суп­ро­ти, чер­воніло дру­ге за­ре­во: то схо­ди­ло пов­но­ви­де ко­зацьке сон­це.

    Чіпка вий­шов по­се­ред дво­ру і по­чав об­див­ля­ти­ся. Кру­гом пус­то й глу­хо! Став він хо­ди­ти від ха­ти до то­ку, від то­ку до ха­ти. На душі важ­ко - так важ­ко, як ще ніко­ли не бу­ло… Болі з тіла до­хо­ди­ли до сер­ця, дой­ма­ли йо­го; го­ло­ва горіла; дум­ки му­ти­ли­ся: об­ра­жа­ли йо­го неп­рав­ди­вою ка­рою, ля­ка­ли людським сміхом… Він радніший би був про­си­ти, в но­гах ла­зи­ти,; сльоза­ми мо­ли­ти, аби тільки за­бу­ти те, що бу­ло! А во­но сто­яло, як стра­хо­ви­ще, пе­ред йо­го очи­ма; як те ма­ре­во, міни­ло­ся у йо­го дум­ках. То учу­вав­ся йо­му глу­хий, здав­ле­ний сміх; то, мов не­на­ро­ком, гострі, як спич­ки, жар­ти в роз­мові; то пов­сяк­час­не пря­ме ви­би­ван­ня на очі… Він зне­ма­гав від му­ки. "Кра­ще б я не ро­див­ся, або ме­не за­би­то, ніж ота­ке терпіти!.."

    Душа ба­жа­ла поділи­ти­ся з ким-не­будь своїм ли­хом; сер­це - ви­ли­ти на­кипілі сльози. Так же кру­гом - ні ду­ха! Ла­ма­ючи ру­ки, жалібним пог­ля­дом по­ди­вив­ся Чіпка на західне за­ре­во та й по­су­нув­ся смут­ний у ха­ту… І жал­ко й страш­но бу­ло ди­ви­ти­ся на йо­го сум­ну пос­тать, що так ви­раз­но чорніла між дво­ма за" ре­ва­ми світу - місяч­ним і західним. На­че ви­хо­дець з то­го світу, мов грішна ду­ша, би­та своїми тяж­ки­ми пе­рес­ту­па­ми, зібра­ла­ся ка­ятись пе­ред бо­гом - та не змог­ла: замість мо­лит­ви, ус­та шеп­та­ли гіркі прокльони, пе­ре­чи­ту­ючи свої гріхи…

    Посеред ха­ти, освіче­ної місяч­ним світом, що че­рез вікна ври­вав­ся в ха­ту, слав­ся ши­ро­ки­ми сму­га­ми по долівці і хо­вав­ся аж під по­лом, сто­яв Чіпка нав­колішки і мо­лив­ся… прокльона­ми. Сльози бли­ща­ли у йо­го очах; він клав щи­ро пок­ло­ни…

    А то­ва­рист­во йо­го - Па­цюк, Луш­ня та Мат­ня,- як по­ба­чи­ло, що за ба­талія піднімається у Пісках, та мерщій но­ги на плечі, та по­за ха­та­ми, та по­за ого­ро­да­ми, аж у Кру­тий Яр, та й засіли в шин­ку у сво­го давнього зна­ко­мо­го жи­да Ов­ра­ма… Прок­ру­жа­ли цілісінький день на ос­танні гроші, роз­ка­зу­ючи уся­ко­му, хто за­хо­див в ши­нок, яке світоп­рес­тав­леніє скоїлось в Пісках… Уже й смерк­ло.

    - А що, брат­ця, чи не навіда­тись нам у Піски: що там діється? - ка­же Луш­ня до то­ва­ришів.- Чи не за­по­па­ли, бу­ва, на­шо­го Чіпки, бо щось він там ду­же юр­ту­вав­ся?.. Тут уже тіка­ти мерщій, ко­ли ли­хо; а він - кли­че ря­ту­ва­ти!..

    - Іди ти, ко­ли хоч,- од­ка­зу­ють йо­му Па­цюк та Мат­ня: -ми тут зос­та­не­мось…

    - №, ходім ра­зом,- підмов­ляє Луш­ня: - провідаємо справді Чіпку… Хоч він чуд­ний собі, а все-та­ки - нігде прав­ди діти - хо­ро­ша ду­ша й то­ва­риш щи­рий… уже ніза­що те­бе не ви­дасть!..

    - Я не піду, хоч ме­не ріжте,- ка­же Мат­ня.- Щоб справді ще мос­каль спіймав та дав чо­су…, - Та й я зос­та­ну­ся з Яки­мом,- ту­ди ж і Па­цюк.

    Лушня по­чу­хав­ся. Він знав, що те­пер справді у Піски йти не­без­печ­но; од­на­че совість йо­го му­чи­ла, що› так то­ва­ри­ша ки­ну­ли… - А що ж йо­го ка­за­ти? -за­пи­тає Чіпка: де бу­ли?.. ве­де він річ далі.- Ко­ли од­ка­зує Мат­ня.-Нічо­го

    - Що ж йо­му ка­за­ти? -не ка­за­ти!.. Що він за спрос?

    - Збреши що-не­будь, бо справді не га­разд…- рає Ра­цюк.- І чо­му ми йо­го не взя­ли з со­бою?.. А те­пер, мо­же, вже й у Пісках не­має,- мос­каль узяв…

    Пацюкові жа­лощі усіх ура­зи­ли: усі мов­ча­ли, ніх нічо­го…

    - Ну, сидіть же ви тут, брат­ця,- тро­хи зго­дом зав Луш­ня,- а я піду довіда­юсь…

    Пішов. Ви­хо­пив­ся на го­ру, гля­нув на ши­ро­ке,$ дол­ля- і по­ба­чив Піски, як в ту­мані, за­литі місяч­ним світом… Між тем­ною тінню го­лих верб біліла бо­ка­ми цер­ков­ка і по­зи­ра­ла навк­ру­ги своїм блис­ку­чим оком - зо­ло­тою ба­нею з хрес­том; а не­да­ле­ко від церк­ви, як ви­со­ка го­ра, чорнів панський па­лац і, зда­ва­ло­ся, сер­ди­то пог­ля­дав на все се­ло… Се­ло ще не скрізь спа­ло. Де-де бли­ща­ло по ха­тах світло, хоч і ти­хо бу­ло: людсько­го го­мо­ну не чут­но, до­но­си­лось тільки глу­хе ва­лу­ван­ня со­бак. Над­ворі ти­хо, хо­лод­но; мо­роз ска­женів і да­вив так, аж зорі пля­са­ли; під но­га­ми рипів сніг… Щоб не змерз­ну­ти, Луш­ня пішов швид­ше. Не­за­ба­ром опи­нив­ся ко­ло Чіпчи­ної ха­ти.

    Як та пуст­ка, сто­яла во­на са­ма собі на край се­ла, об­лу­па­на, чор­на… Тільки не­по­ви­би­вані шиб­ки горіли про­ти міся­ця: зда­ле­ка зда­ва­ло­ся, що в хаті світи­ло­ся. Луш­ня підійшов ближ­че. І тем­но, й ти­хо!.. Йду­чи повз вікно, що ви­хо­ди­ло пря­мо на по­ле, він заг­ля­нув, що там діється?


    На по­лу не вид­но ніко­го… Уже він хотів по­вер­ну­ти по­за ха­тою до две­рей, ко­ли це (уздрілось йо­му) - не­мов що мелькну­ло… Він зно­ву при­хи­лив­ся до шиб­ки, ди­вив­ся у ха­ту. У про­тивні вікна місяць аж бив своїм світом, ля­гав дов­ги­ми сму­га­ми че­рез усю ха­ту й хо­вав­ся аж під по­лом… По­се­ред ха­ти, увесь за­ли­тий світом, сто­яв нав­колішки Чіпка - мо­лив­ся… Йо­го яс­на тінь раз по раз то зги­на­ла­ся, то вип­рям­ля­ла­ся; на очах бли­ща­ли сльози…

    - Чіпко! - гук­нув Луш­ня під вікном.

    Чіпка ско­чив і бо­яз­ко за­хо­вав­ся за піч. Луш­ня за­ре­го­тав­ся на все гор­ло. Регіт йо­го здо­ро­вої гру­ди­ни по­се­ред нічної тиші, як грім, го­го­тав навк­ру­ги, пе­ре­ко­чу­вав­ся, бряж­чав у шиб­ки, роз­ля­гав­ся по хаті… Чіпці ста­ло со­ром­но, хоч крізь зем­лю… Йо­го пійма­ли на сльозах, він пла­кав, як ма­ла ди­ти­на! А Луш­ня ре­го­че та й ре­го­че під вікна­ми - аж шиб­ки двиг­тять…

    _ Чіпко! Чіпко! що то ти од­мов­ляєш сльоза­ми? - ре­го­чу­чись, зно­ву Луш­ня.

    Чіпка пізнав го­лос. Сміх над йо­го мо­лит­ва­ми, над йо­го сльоза­ми, то­ва­риська зра­да, до­ко­ра - ра­зом ки­ну­лись йо­му в го­ло­ву, схо­пи­ли за сер­це…

    - Уб'ю!..-аж си­чав він-та, вхо­пив­ши ма­когін, бо­соніж з ха­ти…

    На щас­тя, Луш­ня по­чув ти­хий скрип бо­сої но­ги, гля­нув - і одс­ко­чив убік… А Чіпка обіруч по­пер ма­ко­го­ном пря­мо.

    - Уб'ю!..- гу­кає він що­си­ли та зно­ву біжить за ма­ко­го­ном.

    Лушня - далі… По­ки дістав. Чіпка ма­ко­го­на, Луш­ня опи­нив­ся геть да­ле­ко…

    - Вон,… щоб ваш дух не смердів ко­ло мо­го дво­ру! - кри­чить Чіпка на все гор­ло.- Уб'ю, тільки по­ба­чу хоч зда­ле­ка…

    - Чи ти, бу­ва, не здурів? чи не збо­же­волів, Чіпко?.. За віщо ти нас ла­го­диш­ся уби­ва­ти?..- зу­пи­нив­шись так, мо­же, за го­ни, гу­кає Луш­ня.

    - Я че­рез вас со­ро­му наб­рав­ся… ме­не че­рез вас ніве­че­но… Вон!.. То­ва­ри­ша б'ють, а ви по шин­ках гу­ляє;_ те та ще й смієтесь?. Це вже не пер­ви­на… Тоді у па­на… самі за­ве­ли, самі й по­ки­ну­ли… А те­пер ту­та!.. Є ви то­ва­риші, дру­зя­ки?.. Со­ба­ки, а не то­ва­ри­шИ. Ван]! - та, ки­нув­ши ма­ко­го­на­об~зем­люГ ііїїпов на­зад у ха­ту й за­су­нув за со­бою двері.

    Лушня пос­то­яв-пос­то­яв та зно­ву підійшов під вікно.

    - Чіпко!.. Чіпко!

    Чіпка ле­жить на по­лу, мов­чить.

    - Оже не сердься!.. Ось вис­лу­хай по­пе­ре­ду… Хіба б же ми тобі, ти ду­маєш, не по­мог­ли? Та ми б радніші… Ми ото, як по­ба­чи­ли те­бе, та ра­зом і ки­ну­лись по ву­ли­цях скли­ка­ти лю­дей… Я побіг до Си­до­ра в куз­ню мо­лот­ка взя­ти… Ко­ли ог­ля­нувсь - аж Пет­ро з Яки-мом кри­чать… Див­лю­ся - аж їм уже ру­ки скру­чу­ють де­сят­ни­ки… і стар­ши­на ко­ло них… Я мерщій "на поміч, хотів обо­ро­ни­ти, а во­ни й ме­не зв'яза­ли… По­ду­май: що нам бу­ло ро­би­ти?.. Ми й по­ча­ли вибріху­ва­тись, що буцім тіка­ли з ля­ку… А стар­ши­на нас - у чор­ну… Оце тільки не­дав­неч­ко ви­пус­тив. Пет­ро ж та Яким пішли у Кру­тий Яр, а я оце зай­шов за то­бою… А ти нас уби­ва­ти зби­раєшся!-до­дав­ши жа­лю у го­лос, закінчив Луш­ня.

    - Я вже чув та­ку пісню… Я вас доб­ре знаю! - мот­нув­ши го­ло­вою, од­ка­зав Чіпка, спус­тив­ши тро­хи гніву.

    - Так що ж, ти не віриш?.. Не­хай я, де стою, там і про­ва­лю­ся! Хай ме­не свя­та зем­ля прий­ме, ко­ли неп­рав­да!..- при­ся­гав­ся Луш­ня.

    Чіпка мов­чав, не ози­вав­ся; сер­це у йо­го од­хо­ди­ло. Він ду­мав: чи Луш­ня ка­же прав­ду, чи бре­ше?..

    Лушня бре­хав і бо­яв­ся не проб­ре­ха­тись. Він чув, що Чіпка на­тяк­нув, що йо­го би­то: щоб уже зовсім роз­жа­ло­би­ти то­ва­ри­ша, він да­вай на­пи­ра­ти на це.

    - Чи вже б ми не радніші те­бе ви­ря­ту­ва­ти?.. Хіба нам не ка­за­но, як те­бе ніве­чи­ли?.. Та в нас сер­це кров'ю об­ли­ва­ло­ся… Так що ж ти бу­деш ро­би­ти, ко­ли вза-. перті?..

    - Чом же ви не роз­нес­ли чор­ної к бісовій ма­тері?..- уже без сер­ця всту­пає Чіпка в роз­мо­ву.

    - Еге… Роз­ва­ли її! Ко­ли на нас трьох пос­та­нов­ле­но сто­ро­жу аж з де­ся­ти чо­ловіка; та все один дру­го­го не ви­дасть: здо­рові, як бу­гаї, а ви­сокі, як верст­ви.

    - Де ж Пет­ро та Яким? - за­бу­ва­ючи, пи­та Чіпка.- У чорній зос­та­ли­ся?

    - Та ка­жу ж - пішли у Кру­тий Яр по­гу­ля­ти, бо тут страш­но… А ме­не оце за то­бою пос­ла­ли…

    - Я не піду! - од­ру­бав Чіпка.

    - Та й я, ма­буть, та­кий, що хай собі гу­ля­ють са- мі,- скор­чив ла­за­ря Луш­ня.)

    Чіпка нічо­го не од­ка­зав. Обид­ва по­мов­ча­ли. Луш­ня обізвав­ся пер­ший:

    - Пусти, будь лас­ка, у ха­ту, хоч погріюся, бо так змерз у тій гас­педській чорній, що тро­хи душі не вит­ряс­ло, аж печінки підки­да­ються…- і по­чав цо­ко­та­ти зу­ба­ми та здри­гу­ва­ти, буцім справді змерз.

    Чіпка повірив Лушні. Ста­ло йо­му жаль то­ва­ри­ша. Він ско­чив з по­лу, шви­денько од­су­нув двері.

    Лушня увійшов у ха­ту; вніс за со­бою ма­когін, що по­ки­нув Чіпка над­ворі.

    - Та й у те­бе в хаті-хоч вовків го­ни!..-привітав­ся Луш­ня.- Чи не­має хоч чар­ки горілки погріти­ся?

    - Чортма! Лізь на піч, ко­ли хоч…

    Лушня поб­рав­ся на піч та, не роз­дя­га­ючи­ся, ліг мовч­ки. Чіпка собі ліг на по­лу. Луш­ня ле­жав та радів, що так діло обійшло­ся. Тур­бу­вав­ся тільки про од­но: ко­ли б пер­ше Чіпки по­ба­чи­тись з Пет­ром та Яки­мом та наст­рун­чи­ти їх, щоб уже в один го­лос співа­ли… Він справді став по­бо­юва­тись Чіпки… "Ко­ли б ще са­мо­му в бре­ху­нах не ос­та­тись, а то…" - ду­мав він мовч­ки.

    Чіпка собі мов­чав, хоч теж не спав. Пе­ред йо­го очи­ма куй­ов­ди­лась ден­на завірю­ха, кру­ти­лась, ви­хо­ри­лась… Се­ред ночі, при місяці, при тяжкім болі тіла, усі денні при­го­ди вста­ва­ли пе­ред ним, як те стра­хо­ви­ще; кру­ти­ли йо­го, ки­да­ли то на один бік, то на дру­гий; не да­ва­ли бо­лю за­тих­ну­ти, думці за­бу­ти­ся… Він ле­жав, як у вогні… Ду­ша мліла й боліла - помс­тою; сер­це гу­ка­ло - од­дя­чи­ти; ро­зум пашів - злом…

    - Тимофію!

    - Чого?

    - Ти не спиш?

    - Ні, не сплю. Чіпка за­мовк.

    - Не знаю… чи ка­за­ти, чи мов­ча­ти?..- несміли­во зно­ву оз­вав­ся, пе­ре­го­дя тро­хи.

    - Про що? ка­жи!

    - Удень сьогодні я спав… мені прис­ни­ло­ся… Чіпка ви­мов­ляв кож­не сло­во з про­тя­гом, мов не­хо­тя, з пе­ре­ри­ва­ми: язик ка­зав од­но, а дум­ка упе­ред бігла - за дру­гим.

    - Ну?.. що ж тобі сни­ло­ся?..

    - Я пла­кав… Я мо­лив­ся бо­гові… не по­ма­га!

    - Та що ж там та­ке? ка­жи! - прис­тає Луш­ня.

    - Я дов­го ду­мав…- тяг Чіпка сло­во за сло­вом.

    - Що ж ти ду­мав?

    - Ти ба­чив сьогодні людську неп­рав­ду? - якось, мов на­ту­жив­шись, вик­рик­нув Чіпка.- Ба­чив?..

    - Хоч не ба­чив, то чув, роз­ка­зу­ва­ли,- од­мов­ляє Луш­ня.

    Та Чіпка уже не слу­хав тієї од­мо­ви: сло­ва йо­го по­ли­ли­ся, як бист­ра во­да, прор­вав­ши греб­лю… - - Ой!.. до­ро­го­го ціною зап­ла­тять во­ни за неї! За ті сльози, за ту кров, що сьогодні без­не­вин­но про­ли­то… бу­дуть во­ни довіку му­чи­ти­ся, до су­ду мор­ду­ва­ти­ся!..

    - Кому ж во­ни зап­ла­тять? - пе­ре­би­ває Луш­ня.

    - Мені!.. мені зап­ла­тять! - гу­кав Чіпка, підво­дя­чись на ру­ки.- Я їм по­ка­жу, що ме­не страш­но зай­ма-Д ти!.. По­ки во­ни ме­не не зачіпа­ли, я був до них, як усі лю­ди… А зро­би­ли та­ке зі мною-сте­режіться ж те­пер!.. на­чу­вай­те­ся!..

    - Що ж ти зро­биш? їх скільки, а ти - один.

    - Я - один? Хіба ма­ло та­ких, як я, як ти, та Пет­ро, та Яким, без ха­ти-оселі, без при­тул­ку-прис­та­но­ви­ща?.. Хіба тро­хи ти­няється по світу, де б свою го­ло­ву при­хи­ли­ти, де б се­бе притк­ну­ти?! Ще ж це те­пер… А як зовсім розв'яжуться з па­на­ми… тро­хи нас бу­де?? Що ж ми?.. Хіба ми не лю­ди, щоб нам по­ги­ба­ти попідтин­ню го­лод­ною смер­тю? Хіба б і ми не ле­жа­ли на пе­ри­нах так са­мо, як во­ни, ко­ли б у нас такі дос­тат­ки?.. І ми б бу­ли та­ки­ми, або ще й кра­щи­ми!.. Та ли­хо на­ше, що во­ни усе приб­ра­ли до своїх рук, зап­ряг­ли нас у плуг: "ори, мов, дур­ний хло­пе! ро­би на ме­не! А я ле­жа­ти­му та їсти­му те,, що ти на­ро­биш!.." А ко­ли оце той орач, що день у день не ви­ла­зить з тяж­кої праці, за­мо­вив тільки од­но сло­во, що йо­му тре­ба їсти, тре­ба й жи­ти, що - дай же мені пла­ту хоч за оці ос­танні два ро­ки, що ро­бив на те­бе… так во­ни, бач, якої заспіва­ли?.. "Бун­тов­щи­ки!.. роз­би­ша­ки!.." За ни­ми й си­ла… На­ве­ли на нас мос­калів, би­ли нас, ніве­чи­ли, зну­ща­ли­ся пе­ред усім світом… Так оце прав­да? Це во­на?? Ні, Ти­мофію! Ко­ли так… Не даєш лас­кою - од­да­си си­лою! На­си­лаєш на нас уся­ку на­во­лоч, по­зо­риш нас се­ред біло­го дня за те, що ми про­си­мо сльоза­ми, взи­ваєш роз­би­ша­ка­ми… Ко­ли ж так… тем­на ніч по­ка­же - де моє, де твоє!


    Лушня слу­хав, дух при­таївши, бо­яв­ся по­во­рух­ну­ти­ся, здих­ну­ти… зовсім ото­ропів. Він зро­ду не чув, щоб хто ка­зав про се, та ще та­ким зич­ним го­ло­сом, з та­ким страш­ним зав­зят­тям.

    А Чіпка не вга­вав; він-зу­пи­няв­ся тільки пе­ре­вес­ти дух.

    - Чи так, Ти­мофію?

    - Так, Чіпко,- лед­ве ви­мо­вив Луш­ня.

    - Од сьогодні - ша­баш пи­ти! годі гу­ля­ти!.. Станьмо й ми та­ки­ми, як лю­ди… Знай­де­мо ро­бо­ту,- рук не по­зи­ча­ти… А про­те - сво­го не за­бу­вай­мо! І во­ни так роб­лять… Ко­ли во­ни вміють під нас під'їзди­ти, навчімо­ся ж і ми під них! Хай зна­ють нех­рис­ти, де прав­да! Ко­ли є во­на,-то для всіх хай бу­де рівна; ко­ли не­ма,- то всім не­ма! - Доб­ре, Чіпко! їй-бо­гу, доб­ре! -.обізвав­ся Луш­ня, так йо­му по­до­ба­лась та­ка рівна прав­да.- Я пер­ший, бра­те, [ра­дий] хоч і сю ніч за­те­са­тить до па­на та роз­ка­за­ти йо­му, де прав­да…

    - Та не пан один, Ти­мофію,- не він один!.. Усі на­ляг­ли на на­шу шию… усім ба­жається поїзди­ти на їй!.. Пан, як пан: він тільки своє діло знає-панське!.. іКо­ли б до нас старші над па­ном прав­дивіші бу­ли… і і пан би був не той! Во­ни б довіда­лись, чо­го лю­ди страж-дуть, від ко­го й від чо­го во­ни терп­лять; во­ни б пря­мо ска­за­ли па­нові: ні, то бу­де неп­рав­да, ко­ли так зро­би­мо!.. Та же ні! Пан - свій брат… Пан, бач, і при­ма­же, й за­ма­же, бо у па­на є, бо він наз­ди­рав у лю­дей… А лю­дям де взя­ти?.. Та й то ще не всі, Ти­мофію! І пан, і старші - од­на біда… Он, по­пи наші! Во­ни пе­ред бо­гом за нас, во­ни ба­чать крив­ду… та й ті ні сло­ва!.. А ко­му ж, як не їм, пер­шим за­мо­ви­ти йо­го?.. Жид - і той… і той на нас!.. об­ду­рює нас, об­поює, ви­мо­тує з нас ос­таннє збіжжя, яке ще зос­та­ло­ся за ду­шею… Сам підве­де, сам і ви­дасть… Усі на нас, Ти­мофію, усі!.. І свій брат-ба­га­тир на нас… І п'яниці ми, і -злодії, й во­ло­цю­ги… Як ще ми жи­ве­мо на світі, Ти­мофію?.. Як нас не по­ду­шать усі оті пра­вед­ни­ки?.. Здається, са­мо не­бо, як­би упа­ло на наші плечі, не бу­ло б та­ке тяж­ке, як та неп­рав­да та на­ру­га, кот­ру ми тер­пи­мо від кож­но­го!.. Не будьмо ж дурні, ко­ли так!.. Оце нас ч&Т ве­ро. Годі, ка­жу, пи­ти-гу­ля­ти! Що з то­го, що ми по-" жи­ви­ли­ся у па­на та в го­ло­ви з пи­са­рем? Жид і заб­раві усе те собі; а нам ще по­на­би­ва­ли… Ні! Станьмо кра-і ще та­ки­ми людьми, як усі,- прий­ме­мось за ро­бо­ту, удень бу­де­мо пра­цю­ва­ти… а ніч-матінка - і на­учив'' і ска­же, де на­ше ле­жить… Доб­ре? "

    - Добре, Чіпко! Ззавтрьогоя сам стаю на ро­бо­ту,- годі во­ло­чи­тись! Ска­жу Пет­рові й Яки­мові… Бу­де­мо гроші за­роб­ля­ти…

    - А я ми­рюсь з матір'ю, пе­ре­вод­жу до се­бе… Ска­жуть лю­ди: оха­нув­ся! то й доб­ре… Бу­дуть і гроші… А що то, бра­те, за си­ла гроші? Ска­за­но: зо­ло­то мур ла­має! Чо­го тільки не зро­биш за гроші… Ти ду­маєш, ме­не б би­ли, ко­ли б я був ба­га­тий?.. Чи од­ня­ли б бу­ли зем­лю у ме­не, як­би я мав гроші?.. Підси­пав би яризці п'ятде­сят кар­бо­ванців, як отой во­ло­цю­га… "Не зай­май моєї землі!.. Не од­би­рай її у ме­не!.." І не зай­няв би… бог зна, що з ме­не тоді б вий­шло… Був би я, мо­же, до- сі жо­на­тий; жив би хо­ро­ше, ти­хо, з людьми у ла­ду; го­ду­вав би діток, як другі -от як Грицько А то - ма­ти… та рідна ма­ти, що те­бе на світ на­ро­ди­ла-і та. ста­ла, гобі во­ро­гом!.. Хіба во­но лег­ко то, Ти­мофію"? Зга­даю сер­це" роз­ри­вається, ду­ша бо­лить… А все че­рез ту зем­лю… Хоч і не в землі, бач, си­ла… №!.. Зем­ля-так собі: зем­ля та й годі!.. Та че&s