Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 2)

    Парубок ні з місця. Стоїть та ди­виться вслід їй ще дивніши­ми очи­ма - мов­би - пе­рег­ля­нув че­рез го­ру!.. У ву­хах йо­го ще вчу­вав­ся її го­лос свіжий, тон­кий, її сміх мо­ло­дий та дзвінкий; пе­ред очи­ма, як та при­чу­да, ма­ня­чи­ла її пос­тать мет­ка, жва­ва; йо­му усміха­ло­ся її лич­ко, біло-рум'яне, з яс­ни­ми очи­ма, з чор­ни­ми бро­ва­ми; уся во­на, з зе­ле­ною кер­сет­кою, з чер­во­ною спідни­цею, при­вид­жу­ва­лась йо­му, як жи­ва… "Що це? - ду­мав він.- Чи справді, чи вви­жається?…І відкіля б це?.. чи не мос­калівна?.. так же, ка­за­ли, у мос­ка­ля доч­ка вмер­ла… гм… мов, бач­ся, на ху­то­рах ніко­го та­ко­го й не­має… Хіба Хо­мен­ко­ва? - так же не бли­гий світ од Хо­мен­ко­во­го ху­то­ра сю­ди теліпа­ти­ся… А вид­но - хутірська: на селі, окрім попівни, здається, ніко­го підхо­жо­го… Оже й не попівна: попівну я знаю - попівна не та­ка, та й не піде за п'ять верс­тов од се­ла… Чия б же це?.."

    Не розв'язав­шись з та­кою дум­кою, він вий­шов на згірок - по­ди­ви­тись, ку­ди пішла дівчи­на. Бу­ло уже пізно. Дівчи­ни не вид­но,- тільки зе­леніли то там, то там, об­ло­жив­шись по­ля­ми, хутірські са­ди, як розкішні квітни­ки, а між зе­ле­ною лист­вою виш­ня­ку, груш, слив та яб­лунь біліли че­пурні ха­точ­ки. Па­ру­бок пос­то­яв на згірку, по­ми­лу­вав­ся кра­сою око­лиці, за­ди­вив­ся на один хутір, на дру­гий; при­га­ду­вав ха­зяїнів їх, пе­ре­би­рав у пам'яті їх до­чок,- та, те­ря­ючись в до­гад­ках, і по­вер­нув на­зад - до­до­му.

    Ішов він та­кою ж ти­хою хо­дою, як і сю­ди, а мо­же ще й тих­шою,- та все ду­мав та ду­мав… А в серці - по­чу­вав він-про­ки­да­лось щось невідо­ме, чуд­не: і важ­ко мов, і лег­ко, і сум­но, й ве­се­ло, і хо­четься співа­ти й хо­четься пла­ка­ти… Сльози не ллються, а го­лос рветься; нес­подіва­ний сум обіймає го­ло­ву; дум­ка дум-\ ку го­нить: нігде прис­та­ти, ні за що за­че­пи­ти­ся - так \і га­няє за ма­ною… А пе­ред очи­ма - зе­ле­на кер­сет­ка, чер­во­на спідни­ця, знад­ний з усмішкою пог­ляд, чер­воні, як кар­ма­зин, ус­та,, з кот­рих виг­ля­дає ря­док дрібних, як пер­ли, зубів… У йо­го аж мо­роз пішов по­за спи­ною… "Оце так!! - про­мо­вив він уго­лос.- Чи не здурів, бу­ва, я, чи не.збо­же­волів?.. До­ма ху­до­ба не на­по­ва­на, а я блу­каю тут - і ду­ма­ти за­був!" Та, підняв­ши вго­ру го­ло­ву, чим­дуж при­дав хо­ди в но­ги.

    Ось не­за­ба­ром і Піски. На са­мо­му краї се­ла, од ви­го­ну, (сто­яла не­ве­лич­ка хат­ка, вікна­ми на ши­ро­кий шлях. З-за хат­ки виг­ля­да­ли не­ве­личкі хлівці, повіточ-ки; тро­хи далі - тік; за то­ком - ого­род; а все кру­гом об­не­се­но ни­зенькою ліскою. Зра­зу вид­но бу­ло, що то плець не ду­же за­мож­но­го ха­зяїна. Не дос­тат­ки, а тяж­ка пра­ця ки­да­лась в вічі. Ха­та хоч ста­ренька, та; че­пур­на, біла,- вид­но, біля неї хо­ди­ли ха­зяй­ські ру­ки; двір ви­ме­те­ний, чис­тий; ого­ро­жа ціла, хоч і ни­зенька, а во­ро­та до­щані, хре­щаті.

    Недалечке від хатнього по­ро­гу сто­яла не­мо­ло­да вже мо­ло­ди­ця, бідненько зо­дяг­не­на,- і, роз­си­па­ючи з мис­ки зер­но, го­лос­но скли­ка­ла ку­рей. На­томість з хлівця про­жо­гом вис­ко­чи­ла не­ве­лич­ка свин­ка й ка­бан­чик - і да­вай по­хап­цем хла­ма­ти зер­но, не підпус­ка­ючи ку­рені Мо­ло­ди­ця спер­шу кри­ча­ла на неп­ро­ха­них гос­тей- "аря, гладкі, аря!", потім то­го плес­ка­ла в до­лоні й штовх­ну­ла ка­бан­чи­ка но­гою; а як по­ба­чи­ла, що нічо­го з та­ки­ми не­на­же­ра­ми не вдієш ні кри­ком, ні бійкою,- во­на вис­мик­ну­ла з мітли дер­жал­но - і да­вай по­тя­га­ти "не­на­сит­ну про­жир" і вздовж, і впо­пе­рек,- аж по­ки не хрус­ну­ло дер­жал­но… "От, прок­ляті! ка­торжні!.. Че­рез них зніве­чи­ла дер­жал­но…" - на весь го­лос гу­ка­ла мо­ло­ди­ця - й ки­ну­ла в сви­но­ту надтрісну­тим дер­жал­ном.

    Саме на цей крик у двір по­вер­нув па­ру­бок. Не вспів він ще га­разд і воріт при­чи­ни­ти за со­бою,- як уже на йо­го на­пус­ти­лась роз­серд­же­на мо­ло­ди­ця.

    - І де ти. Чіпко, хо­диш? де ти бро­диш? - до­ко­ря­ла во­на.- Ось до якої по­ри ви­хо­див! Ні ко­ро­ва, ні ко­би­ла не на­по­вані, а він блу­кає…

    - Я, ма­мо, на полі був… до яри­ни довіду­вав­ся,- од­ка­зав він.

    Мати пильно по­ди­ви­ла­ся йо­му в вічі, на­че вивіря­ла - чи прав­да то­му? Та син уже по­вер­нув­ся - пішов пря­мо до за­го­ро­ди, а во­на з по­рожньою по­мий­ни­цею - в ха­ту.

    - Не гай­ся ж, же­ни ко­ро­ву на­пу­ва­ти, бо тре­ба ж ще ко­лись її й доїти! - усе-та­ки з до­ко­ром гук­ну­ла з сінешніх две­рей ма­ти.

    Син уже не чув то­го до­ко­ру. Він ви­пус­тив з за­го­ро­ди ко­ро­ву, одв'язав од ясел ко­би­лу - пог­нав до во­до­пою. Хут­ко пог­нав, хут­ко й на­зад вер­нув­ся. По­за­га­няв у за­го­ро­ду ху­до­бу, наб­рав обе­ре­мок свіжої тра­ви. Зе­ле­на тра­ва на­га­да­ла йо­му зе­ле­ну кер­сет­ку: за­ма­ня-чи­ла ніби знай­ома пос­тать; він мерщій ки­нув у яс­ла обе­ре­мок… йо­му зда­ло­ся, що з-під тра­ви заб­ли­ща­ли, мов дві уг­ли­ни, двоє чор­них очей… "Згинь ти, ма­рю-ко! - скрик­нув він, вип­рос­ту­ючи з тра­ви ру­ки.- От, при­че­пи­ла­ся!!"

    Швиденько за­чи­нив за­го­ро­ду, пішов у ха­ту. По­ве­че­ря­ли мовч­ки. По­ля­га­ли спа­ти.

    - Чи ви, ма­мо, не знаєте: у мос­ка­ля е доч­ка? - пи­та він тро­хи зго­дом.

    - У яко­го мос­ка­ля, си­ну?

    - Що жи­ве ко­ло на­шо­го по­ля ху­то­ром.

    - Не знаю, моя ди­ти­но. Знаю, що бу­ла,- та, ка­за­ли, ли­бонь умер­ла. А що там?

    - Та я так пи­таю… нічо­го.

    Розмова увірва­ла­ся. Ма­ти зас­ну­ла на по­лу. Син ле­жить на лаві. Сон не йде йо­му в го­ло­ву. Душ­но йо­му, млос­но, пе­че попід бо­ка­ми, а в віччю - во­на та й во­на. "Про­па­ди ти, навіже­на!" - шеп­че він. Пе­ре­вер­нув­ся з бо­ку на бік, на­тяг на го­ло­ву ряд­ни­ну,- не спиться та й годі… "Ні, вже: не швид­ко ти діждеш, щоб я пішов на по­ле!"

    

ІІ

    

Двужон

    

    Літ за двад­цять до кріпацької волі, з то­го са­мо­го Ро­мо­да­но­во­го шля­ху, яким ішов па­ру­бок, у се­ло Піски всту­пав який­сь несвідо­мий за­хо­жий. Вид­но - з да­ле­кої до­ро­ги. Со­роч­ка на йо­му чор­на; шта­ни вибійча- г.ні, підсу­кані аж до колін; за спи­ною вірьовкою навт

    Охрест пе­рев'яза­на оде­жа; че­рез пра­ве пле­че, на па­лиці. пе­ре­ки­ну­та тор­ба - ма­буть, з хар­чю, та па­ра шка­по­вих чобіт. На взір - чо­ловік се­редніх літ. Чорні, як гай­во­рон, уси по­чи­на­ли вже по кра­ях рудіти; бо­ро­да й\уг стир­ча­ла чор­на, ос­тю­ку­ва­та, дав­но, ма­буть, не бачіла скіска.

    

    Ішов за­хо­жий ти­хо, но­га за но­гою, й роз­див­ляв­ся на всі бо­ки. Ска­за­ти б - з за­робітків, ко­ли б не та­ка ран­ня по­ра. А то тільки що вес­на нас­та­ла. Постіка­ли во­ди, за­зе­леніли тра­ви, зацвіли сад­ки, го­ро­ди; сон­це ' ще не пек­ло, як се­ред літа, а при­яз­но ся­ло та гріло.

    Дійшовши до од­но­го дво­ру, де се­ред не­чис­то­го го­ро­ду влізла в зем­лю ста­ренька ха­та, за­хо­жий став. "Оце ж, мов бач­ся, й Оку­не­ва ха­та!" - ка­же він сам до се­бе.

    На той час з ни­зеньких хатніх две­рей вий­шов мо­ло­дий па­ру­бок.

    - Здоров буві - обізвав­ся до йо­го за­хо­жий.

    - Здоров.

    - Чи це Окунь жи­ве?

    - Який Окунь?

    - Карпо Окунь, ста­рий дід.

    - Ні: це Ли­мар, а не Окунь.

    - А де ж Окунь?.

    - Та який Окунь?

    - Дід ста­рий, що з бо­ро­дою хо­див.

    На їх роз­мо­ву на­хо­пи­ла­ся з-за ха­ти ста­ренька жінка. Вид­но, по­ра­лась ко­ло го­ро­ди­ни,- бо очіпок по­дав­ся тро­хи набік, ли­це в по­ту, ру­ки в землі.

    - Та ко­го ти, чо­ловіче, пи­таєш?

    - Окуня Кар­па.

    - Е-е-е… йо­го вже дав­но й сліду не­ма… Зна­ла я то­го Оку­ня, зна­ла… Уже, ма­буть, літ з де­сять бу­де, як по­мер… А тобі ж навіщо він?

    - Та тре­ба… Так умер, ка­же­те?

    - Умер, умер.

    і- А хто ж після йо­го зос­тав­ся?

    '- Та хто ж після йо­го зос­тав­ся?! - ка­же жінка, за­ду­мав­шись…- Зос­та­ла­ся Ган­на-не­бо­га, що вий­шла за Со­ло­мен­ка. Та й та уже вмер­ла. Оце ми у неї й дво­ри­ще ку­пи­ли. Та ще зос­тав­ся Грицько - був йо­му який­сь да­ле­кий ро­дич… торік йо­го у нек­ру­ти взя­ли. Та, здається, вже й не­має ніко­го та­ко­го…

    - Так… А во­лость же ва­ша да­ле­ко?

    - Волость? - гля­ну­ла жінка на йо­го і, пе­ре­го­дя тро­хи, од­ка­за­ла: - на тім боці се­ла. От як підеш сією ули­цею, та й вий­деш прямісінько. Спер­шу бу­дуть га­ма­зеї, а там - за­раз і во­лость.

    - Ну, спа­сибі вам. Про­щай­те.

    - Щасливо.

    Пішов собі чо­ловік тою тро­пою, що роз­ка­за­ла жінка, А жінка й па­ру­бок ще дов­го сто­яли - ди­ви­лись услід, аж по­ки не скрив­ся за­хо­жий з очей у кривій ву­лиці.

    - Ти не пи­тав, Грицьку,- тоді жінка до па­руб­ка,- хто він та­кий? навіщо йо­му Окунь?

    - Ні, не пи­тав.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2