Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 11)

    - Добре. Ко­ли ніхто не роз­ка­зу­вав, то я тобі роз­ка­жу… Дав­ня то річ,-за­чав дід.-Мені бу­ло тоді літ з двад­цять, як при­ве­ли тво­го батька у гор­ниці ла­кеєм до па­ни­ча… Роз­ка­зу­ва­ли, що твоїй, бабі ста­рий пан ко тів лас­ку зро­би­ти,- та взяв та й прис­та­вив до сво­го си­на тво­го­батька-Він був собі який­сь~малй­й, пузд-Тра­жу­ватй­йТюлізний… та шкод­ли­вий та­кий, як кіт! За па­ни­чем хо­дить - не хо­дить, слу­хать - не слу­ха. Па­нич якось йо­го чи вскуб­нув, чи вщип­нув… А той як ви­ва­жить ру­ку, як уде­ре йо­го з усього ма­ху по пиці… так па­не­няті но­са й роз­товк! Прибігла на крик пані; увійшов сам пан… - "На стай­ню йо­го!.." - Узя­ли йо­го ла­кеї на стай­ню,-та так. од­жа­ри­ли, що ні ляг­ти, ні сісти… Тоді йо­му уже ніко­му бу­ло й по­жаліти­ся; батько у вин­ниці в ка­зані скипів,-упав якось у ка­зан,- а ма­ти з хо­ле­ри вмер­ла… Ото, як одшк­ва-ри­ли йо­го, то вже він ніко­ли не бив­ся - тільки пус­тив­ся на хит­рощі. Усе ду­рить па­ни­ча та ви­ду­рює з рук уся­чи­ну… аж по­ки йо­го й за це не ви­би­ли! Як пров­чи­ли, він хотів уто­пи­тись, та лю­ди не до­пус­ти­ли… А пан зно­ву ви­бив, щоб не то­пив кріпацької душі, бо за неї тре­ба по­душ­не пла­ти­ти! Так він ото, як манд­ру­вав Шам­рай,- та­ки з дво­ру ку­чер,- то й він за ним по­тяг аж у Дон­щи­ну. Та­меч­ки виріс, оже­нив­ся й осе­лив­ся… Та ли­хий йо­го по­пу­тав провіда­ти про Хру­ща, ко­за­чо­го си­на, що од­них з ним літ поп­лен­тав­ся на Дін до дядьків,- та там би то, ка­жуть, і вмер… Та не так про Хру­ща, як про рідну сто­ро­ну… Як зга­дає її, здається, за­раз би та­ки зняв­ся та й по­летів, ко­ли б не не­во­ля… А тут, як на те, підско­чив Хрущ. От він роз­до­був десь Хрущів праш­порт та по­ки­нув жінку, дітей й осе­лю - приплівся сю­ди. Йо­го прий­ня­ли у ко­за­чу гро­ма­ду. Хрущ та й Хрущ! Ко­зак, вільний… А мо­же, він ду­мав ху­до­бу Хру­ще­ву посісти, та добрі лю­ди до йо­го ще по шмат­ках роз­нес­ли… Так він став у служ­бу, за­ро­бив гро­шей, ку­пив ха­ту та й од­ру­жив­ся з твоєю матір'ю. Літ зо двоє, мо­же, по­жив,- та й зно­ву по­тяг на Дін до пер­шої жінки. Отам йо­го й зла­па­ли! При­ве­ли сю­ди… су­ди та пе­ре­су­ди… Хто він та­кий?.. Що це він зро­бив?.. Та, ка­жуть, н а ш-та­ки шеп­нув ко­мусь там: спро­вадьте, мов, йо­го, ку­ди знаєте,- мені йо­го не тре­ба! Так до йо­го ду­же не чіпля­лись, а в пер­ший прий­ом і зав­да­ли у мос­калі… Бач! Он він який мос­каль! Знаєш те­пер?!

    Чіпка слу­хав, слу­хав та й го­ло­ву схи­лив на гру­ди, слу­ха­ючи… Нез­чув­ся, ко­ли й ве­чоріти ста­ло… Дід уд­вох з Грицьком й ота­ру зай­ня­ли.

    - Ану, ру­шай! до­до­му час! - гук­нув дід уже з шля­ху.

    Чіпка гля­нув на діда, підвівсь і поп­лен­тав­ся сто­ро­ною, по­зад ота­ри, не­мов п'яний, на­че учадів… Го­ло­ву на гру­ди звісив, очі в зем­лю по­ту­пив… Нічо­го не чув, не ба­чив… Не знав, ко­ли й у се­ло прий­шов, як і до­до­му дос­тав­ся… Очу­мав­ся уже в хаті…

    - Так ота­кий мій батько був, ма­мо?

    - Який?

    Чіпка по­чав роз­ка­зу­ва­ти…

    - Такий же…

    - Чому ж ви мені дав­но цього не ка­за­ли?

    - То що б бу­ло, си­ну? За­мовк Чіпка. Щось ду­мав…

    - Нічого…- неш­вид­ко вже од­мо­вив та й зно­ву за­мовк.

    Сумно ста­ло у хаті, як у льоху… Чіпка сидів на.лаві, но­ги звісив, го­ло­ву спус­тив тро­хи не до колін… як­би йо­го так на­ма­лю­ва­ти,-ска­за­ли б: то не чо­ловік си­дить, то-сам сум! Мот­ря, див­ля­чись на йо­го Іта зга­дав­ши давнє, ти­хо пла­ка­ла…

    - Ні! Не­доб­ре зро­бив батько,- глу­хо якось, з про­тя­гом, по­чав Чіпка…- Ні… не га­разд!.. Чо­му він їх не вирізав, не ви­па­лив?..

    - Кого, си­ну?

    - Панів! - од­ка­зав твер­до Чіпка.

    - Що це ти, си­ну, ка­жеш? Хай їм гос­подь за те од­дя­чить, а не лю­ди!

    Чіпка мов­чав. Мот­ря пе­рех­рес­ти­лась та й зно­ву зап­ла­ка­ла. Ти­хо но­сив­ся той плач по хаті під тем­ний вечір; ти­хо слав­ся по долівці, по стелі, по білих стінах та да­вив, як об­ценька­ми, сер­це і в ма­тері і в си­на.

    Він сидів за­жу­ре­ний, німий, як стіна. У йо­го дум-'"Ред йо­го очи­ма, но­сив­ся чор­ним во­ро­ном батько… рідний мій та­ту! - ду­мав він.- Не знав ти долі від са­мо­го мал­ку - мо­же, аж до смерті… Га­ня­ла во­на '/те­бе з од­но­го краю світа на дру­гий; од пансько­го дво­ру до До­ну, од До­ну - до прий­ому… Де ж те­пер ти? Що те­пер з то­бою?.. Чи тліє під зем­лею твоє на­болілеє тіло? чи пор­ва­ла йо­го на­гай­ка на шмат­тя? чи про­ни­за­ла те­бе вра­жа ку­ля у бої!.. І заг­реб­ли твої кості з кінськи­ми кістка­ми в од­ну до­мо­ви­ну, у од­ну ви­со­ку мо­ги­лу?! І ніко­му во­на не ска­же, не повіда, що під нею ле­жить твоя му­че­на ду­ша без одп­ла­ти… А мо­же, те­бе до­ля за­нес­ла ку­ди у да­ле­ку чу­жи­ну, на інший край світу, ти ду­маєш-га­даєш, не до­сип­ля­ючи но­чей, про матір: як во­на тут, бідо­лаш­на, по­вер­тається, що з нею ви­роб­ля­ють лю­ди… Ой, бо­же наш, бо­же! Ти - всесвітній ца­рю: ти все ба­чиш, все знаєш… Ти один наг­ля­даєш над зем­лею - і маєш во­лю над нею… Чо­му ж ти не ска­раєш зло­го - хай не ка­рає доб­ро­го?! Чо­му ти не вда­риш на зло­чин­ця своїм гнівом пра­вед­ним?.. Ні… ти мов­чиш… мов­чиш, як глу­па ніч… До те­бе не до­хо­дить плач наш… наші сльози… їх зас­ту-,пи­ли от те­бе во­ро­ги, наші… Т иЬе ска­раєш їх… ні?!"

    Знемігся Чіпка. Як ко­ло­да, по­ва­лив­ся на ла­ву та тільки стог­нав. Си­лу йо­го під'їха­ла важ­ка, нес­подіва­на ту­га; дум­ки по­му­ти­ли­ся, куй­ов­ди­лись у го­лові без по­ряд­ку, як завірю­ха зи­мою…

    Не пам'ятав він, що ду­мав; не по­чу­вав, як тяж­ко стог­нав…

    - Чого ти стог­неш, си­ну? - пи­тає жур­ли­во Мот­ря. Мов­чить Чіпка.

    - Чи ти нез­ду­жаєш? Мов­чить.

    - Ти спиш, си­ну? Мов­чить.

    Дощ дав­но вже пе­рес­тав; хма­ри розійшли­ся; $ ви­яснілив яс­ний місяць, заг­ля­дав у вікна, а на долівці й г по стінах роз­мальову­вав чудні якісь ви­во­ди-узо­ри. Мот­ря ти­хенько підве­лась, підійшла крадько­ма до ла­ви, де спав Чіпка, заг­ля­дає у йо­го бліде ли­це. Очі йо­му від зне­мо­ги зак­ри­ли­ся, зу­би зціплені, вид - страш­ний, грізний. У ма­тері аж сер­це бо­ля­че по­вер­ну­ло­ся од то­го ви­ду страш­но­го…

    - Хай те­бе криє ма­ти бо­жа від усього ли­хо­го,- шеп­че во­на.- Спи, си­ну, мо­же, пе­рес­пиш.

    Та, про­ки­нув­ши на по­лу ряд­ни­ну, ляг­ла й са­ма хоч задріма­ти. •" Те­пер Чіпку не на­па­ла про­пас­ни­ця, тільки по­марнів на ви­ду тро­хи. За­те сум об­няв йо­го го­ло­ву. Та­кий сум та жур­ба, що аж див­но: як-та­ки та­кий мо­ло­дий па­ру­бок, та та­кий сум­ний!

    Сяк-так до­був Чіпка підпа­са­чем до осені. Во­се­ни по­ча­ли з діда пра­ви­ти гроші. Дід не да­вав, бо де­ся­ти кар­бо­ванців не бу­ло, а п'яти не прий­ня­ли. По­тяг­ли діда, як до різниці во­ла, до па­на Польсько­го у двір… На Чіпку на­ляг­ла ще гірша жур­ба, ще міцніше спо­ви­вав йо­го сму­ток. То, бу­ло, хоч з дідом од­ве­де ду­шу, роз­ва­житься, а те­пер - діда не­ма… і в двір не пус­ка­ють!

    

VI

    

Дознався

    

    Лягла зи­ма. Вий­шов Чіпка за ца­ри­ну, хо­дить ко­ло зем­лян­ки, го­ло­ву повісив­ши. Дідо­ва осе­ля снігом прик­ри­та; мо­роз малі вікон­ця по­за­му­ро­ву­вав; двері за­ме­ло, за­би­ло. Розгріб Чіпка но­га­ми сніг, од­ки­нув тро­хи, од­хи­лив двері, увійшов у зем­лян­ку. Пус­то та хо­лод­но! - "Не­ма діда,- ду­має Чіпка,- і зем­лян­ка, та­ка ще не­дав­но привітна, теп­ла, ста­ла хо­лод­ною та неод-аф&дною… От що ро­бить сильний з немічним! Па­ни - з •кріпа­ка­ми… Во­ни й з моїм батьком та­ке ви­роб­ля­ли… уодібра­ли йо­го від ме­не… я йо­го не знаю, не ба­чив… по-іїКри­ли мою го­ло­ву со­ро­мом, до­ко­ра­ми… Прок­лятії"

    Вертає Чіпка у се­ло. Іде ву­ли­цею ми­мо шин­ку; роз­див­ляється, прис­лу­хається. Там лю­ди сно­ви­га­ють; там чо­ловіки бідка­ються своїм убо­жест­вом та лю­ти­ми мо­ро­за­ми; там мо­ло­диці сва­ряться че­рез тин… Ко­ло шин­ку кріпаків ціла юр­ба, поз­би­ва­лась у ку­пу. Крик, гук, спірка, зма­ган­ня… Одні вик­ри­ку­ють:

    - Що во­ни нас ду­рять?.. що во­ни над на­ми зну­ща­ються? Ще якісь два ро­ки ви­ду­ма­ли?.. ще тро­хи?!

    - А вид­но, що тро­хи,- од­ка­зу­ють другі.- Так во­ни, бач, на­мо­ви­лись, щоб не зра­зу свої панські ру­ки по­ка­ля­ти…

    - Кат їх бе­ри, з їх ру­ка­ми! - ози­ва­ються треті: - во­ни звик­ли чу­жи­ми жар загріба­ти…

    - Еге ж… А те­пер прий­шло­ся своїми, так во­ни: хоч ще два ро­ки!

    - Так-то, вид­но, їм наші ру­ки по­до­ба­лись,- за-рцпає си­во­го­ло­вий дід.

    - Ну, стри­вай! - кри­чить зно­ву хтось з га­рячіших: - Тільки дійде до ца­ря чут­ка, що во­ни й йо­го й нас ду­рять,- зна­ти­муть во­ни! Він їх за­раз у кріпа­ки по­вер­не, а нас па­на­ми по­ро­бить…

    - Це тоді бу­де, як на до­лоні во­лос­ся ви­рос­те,-охо­лод­жує ней­мовірний.

    - Чого. во­лос­ся ви­рос­те? - кри­чить га­ря­чий,-Ска­же цар: будьте па­на­ми… ну, й бу­де­мо!

    - От тоді-то бу­де!!-глу­зує ней­мовірний.

    - Авжеж… не те, що те­пер!

    - Я б сво­го за­раз, як бов­ку­на, запріг у сан­ча­та - та по дро­ва… а то те­пер у хаті та­ка хо­лод­не­ча, що аж вов­ки ви­ють,- ка­же хтось з гур­ту.

    - Ну, вже й мо­ро­зи! Ще та­ких сю зи­му й не бу­ло…- за­го­монів гурт.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2