Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 12)

    - То чи не піде­мо гріться до Гальки?

    - Ходім, ходім! - од­ка­за­ло ра­зом кілька го­лосів. Юр­ба по­су­ну­ла в ши­нок. Чіпка пішов до­до­му, повісив­ши го­ло­ву, про все, що чув, роз­ду­му­ючи… Прокльони кле­ко­та­ли в йо­го серці, пек­ли йо­го, му­чи­ли. На вес­ну ра­диться Чіпка з матір'ю:

    - Що, ма­мо, ро­би­ти? дід у не­волі… чи не взя­тись мені з ким овець пас­ти?

    - Знаєш, си­ну, яка моя ра­да? - ка­же ма­ти.-' Ось по­кинь ти свої вівці,- не вік же їх тобі пас­ти… Прий­май­ся кра­ще ко­ло землі. Не все ж чу­жим та чу­жим її ро­би­ти. Мо­же, як-не­будь роз­гор­таємось на ско­тин­ку: свій хліб бу­де. Сам ха­зяїном ста­неш. А на осінь, як бог при­ве­де діжда­ти, тре­ба й об чо­му іншо­му по­ду­ма­ти. Я вже ста­ра, нікчем­на ста­ла… хто в хаті по­ря­док дасть? Сла­ва тобі гос­по­ди, і ти вже не­ма­лий… Другі твоїх літ дітей ма­ють…

    Та не слу­ха Чіпка ма­те­ри­ної ра­ди. Степ, привілля,- от що йо­му сниться! "Я зріс, ви­ко­хав­ся ко­ло овець… ко­ло них і по­сивію",- ду­ма він.

    На дру­гий день пішов ра­ди­тись з гро­ма­дою.

    Не прий­ня­ла йо­го пос­лу­ги гро­ма­да. "Мо­ло­дий ще, не­на­деж­ний… Нам тре­ба вівча­ря ста­ро­го, щоб овець не по­роз­губ­лю­вав".-Так од­ка­за­ли Чіпці ха­зяй­ські го­ло­ви і нас­та­ви­ли вівча­рем яко­гось діда з дру­го­го се­ла.

    Тяжко об­ра­зи­ла Чіпку гро­мадська неп­рав­да. "Чи я не слу­жив? чи я не го­див? чи за ме­не яка про­па­жа ста­ла­ся?.. І де прав­да? де во­на? І гро­ма­да, ба­чу. жи­ве крив­дою… Скрізь од­на­ко­во…"

    Вернувся він до­до­му, тро­хи не пла­чу­чи. Во­лею-не­во­лею тре­ба бу­ло за плуг бра­тись.

    $ За­киїцлавЧш­киу ру­ках ро­бо­та. Най­няв плуг, волїбТ'зо­равіоле, засіяв, за­бо­ро­нив; зійшло - як щітка! У ко­со­ви­цю став за ко­са­ря,- ви­ко­сив два­над­цять ко­пиць сіна. Є чим ове­чок узи­му го­ду­ва­ти. Нас­та­ли жни­ва - місяч­ної ночі жне. Роз­го­рю­вав­ся десь на де­сять рублів; ку­пив у заїжджо­го ци­га­на ста­ру ко­би­лу зво­зив хліб, пос­та­вив у то­ку: отакі скир­ти по­на­веї тав!

    Дивуються лю­ди, що Чіпка до ха­зяй­ст­ва та­кий удат­ний! А Чіпка, ди­вись, уже й хліб ви­мо­ло­тив, са­ма, со­ло­ма стоїть - за­ва­лив увесь го­род оже­ре­да­ми. Скої ту не­ма. Про­дав Чіпка більшу по­ло­ви­ну со­ло­ми, кілька мішків хліба та во­се­ни ку­пив ко­ро­ву на яр­мар­ку.

    Радіє Мот­ря. Ко­ло тієї ко­ро­ви, як ко­ло ди­ти­ни, хо­дить. Ось і те­лят­ко знай­шло­ся. І мо­ло­ко своє, і сир, і мас­леч­ко. Чо­го ще? Є для се­бе, є й для лю­дей. Про­дає Мот­ря мо­ло­ко гле­чи­чок по гле­чич­ку, скла­дає копійку до копієчки. Нас­тя­га­ла­ся рублів на кілька гро­шей та к різдву спра­ви­ла Чіпці па­ру­боцьку оде­жу: ку­пи­ла доб­ру си­ву шап­ку, чер­во­но­го по­яса, чо­бо­ти добрі юх­тові. Дя­кує бо­гові, що з Чіпки вий­шли лю­ди.

    Ось зно­ву вес­на-крас­на. Чіпка так і при­па­дає до ха­зяй­ст­ва. Ра­но встає, пізно ля­гає,- та все в полі та в полі. Хоч не ду­же радіє, та й не жу­риться: за ро­бо­тою ніко­ли. Сам на се­бе, на свою пра­цю всю надію пок­ла­дає. При­па­дає до то­го по­ля, на­че за­ко­хав­ся у йо­го… Не тільки в бу­день - і в свя­то…

    - Чого се ти, си­ну, так уна­див­ся у те по­ле, що й У неділю не по­си­диш до­ма? - пи­тає Мот­ря.- Чи ти, бу­ва, не наг­лядів чо­го там?

    - Еге ж, наг­лядів,- сміється Чіпка: - там та­ка пе­ре­пе­лич­ка!

    - Ти б собі по­шу­кав, си­ну, ха­зяй­ки, а мені - по­мочі…

    Чіпка нічо­го не од­ка­зав; узяв шап­ку, вий­шов з ха­ти.

    Неділя. День ви­пав який­сь хму­рий. До­щу не бу­ло,- тільки десь сон­це за­хо­ва­ло­ся, не­бо сіри­ми хма­ра-чи об­ма­за­лось. Ста­ли бла­говістить до церк­ви. Чіпка уб­рав­ся, пішов з матір'ю. Вер­ну­ли­ся з церк­ви, по­обіда­ли. На­поїв Чіпка ко­ро­ву, ко­би­лу. Ра­но ще. Хо­дить він по дво­ру, ну­диться. "Хіба піти? - ду­ма.- Піду… її не по­ба­чу,- на по­ле на­лю­бу­юся…"

    Знявся й пішов. Пе­ре­хо­пивсь че­рез місток, до­хо­дить до лу­ки. Ко­ли чує - зно­ву той са­мий го­лос. Він увесь зат­ру­сив­ся, а сер­це-отак за­хо­ди­ло!

    - Ні, пост­ри­вай… те­пер не так! - про­шеп­тав він: - те­пер нез­чуєшся, звідкіля й ли­хо скла­деться!..- Пос­то­яв ще тро­хи, пос­лу­хав та присів у бо­роз­ну і ти­хо, як той злодій, по­рач­ку­вав на го­лос.

    Дівчина сиділа на обніжку, на зе­леній траві, та пле­ла вінок з ро­ме­ну, со­ки­рок, трав'янок і дру­гих польових квіток, що тут же не­да­ле­ко на луці розс­ти­ла­лись чу­до­вим цвітним ки­ли­мом, на­пу­ва­ли па­хо­ща­ми обітря. Во­на сиділа спи­ною до то­го місця, звідкіля підкрав­ся Чіпка. Кру­гом неї об­си­па­но бу­ло квітка­ми, нат­ру­ше­но тра­вою; пов­на фар­ту­ши­на то­го польово­го доб­ра розс­ти­ла­лась на колінах. Дівчи­на знай опус­ка­ла ту­ди то од­ну, то дру­гу ру­ку, ви­тя­га­ла квіточ­ку по квіточці, підби­ра­ла один колір до дру­го­го, спліта­ла до­ку­пи, пе­рев'язу­ючи гнуч­ки­ми Пет­ро­ви­ми ба­то­га­ми. Од­на­че ро­бо­та ця заб­ра­ла не всі її дум­ки: дівчи­на сти­ха співа­ла… Ти­хенький по­ди­хав вітер, ше­ве­лив її не­ве­лич­ки­ми чор­ни­ми ку­че­ря­ми, що по­ви­би­ва­лись на вис­ках з товс­тої та дов­гої ко­си, ма­яв чер­во­ною ши­ро­кою стьожкою, зап­ле­те­ною в ко­су, і роз­но­сив по по­лю жур­ли­ву пісню… По сум­но­му го­ло­су, по за­ду­ма­но­му лич­ку мож­на бу­ло поміти­ти, що дівчи­на не жи­ла без ли­ха…

    - Здорова бу­ла! - гук­нув їй на са­ме ухо Чіпка, скрав­шись з-за спи­ни.

    Дівчина ки­ну­лась, зат­ряс­ла­ся; схо­пи­лась, щоб утіка­ти, та, ви­си­пав­ши на зем­лю квітки з фар­ту­ши­ни, по­хо­пи­ла­ся; зно­ву опус­ти­лась на тра­ву і ста­ла обо­ма ру­ка­ми гар­ба­ти й ки­да­ти на­зад у фар­ту­ши­ну польове доб­ро.

    - А ку­ди ти те­пе­реньки вте­чеш від ме­не? - пи­та її Чіпка.

    - Я й тіка­ти не бу­ду…- пе­ревівши дух, од­мо­ви­ла во­на та й підве­ла на йо­го свої ок­са­митні очі.- 0-ох… та й зля­кав же ти ме­не… хай тобі!

    Од іскрис­то­го пог­ля­ду, од її го­ло­су, свіжо­го та дзвінко­го,-так і звив­ся Чіпка. "А хо­ро­ша ж яка!.. а лю­ба та ми­ла!.."-про­мелькну­ло у йо­го в думці. Він сто­яв пе­ред нею мовч­ки та ми­лу­вав­ся та­кою врод­ли­вою кра­сою. Мов­ча­ла й во­на, підби­ра­ла квітки. Він осмілив­ся - сів по­руч з нею.

    - Що це бу­де? - обізвав­ся пер­ший, по­ка­зу­ючи на не­доп­ле­те­ний вінок.

    - Хіба не ба­чиш? - вінок! - аж скрик­ну­ла. Зно­ву за­мовк­ли обоє. Він схи­лив­ся біля неї тро­хи на лікоть та ско­са пог­ля­дав на її лич­ко, що від та­кої нес­подіва­ної три­во­ги за­шарілось, здається - пашіло по­лум'ям. Во­на підби­ра­ла квітки та зв'язу­ва­ла у не­ве­личкі пу­чеч­ки од­но­мас­них кольорів. Навк­ру­ги ти­хо, гар­но, зе­ле­но; тільки буйні жи­та сти­ха шур­ча­ли дов­ги­ми ко­лос­ка­ми, мов роз­мов­ля­ли з со­бою; од квіток па­хощі ра­зом з повітрям втя­га­лись грудьми - і лег­ко й ми­ло бу­ло ди­ха­ти…

    - Се твоє по­ле? - тро­хи зго­дом, якось бо­яз­ко, спи­та­ла во­на Чіпки, не од­ри­ва­ючи очей од вінка.

    - Моє.

    І хліб твій? Мій.

    - І то, під гаєм, твоє? Моє.

    А я ту місци­ну най­дуж­че люб­лю… Бач, які на ній гарні квітки рос­туть.

    Чіпка не пот­ра­пив, що їй од­мо­ви­ти,- та замість то­го ус­та­вивсь на неї очи­ма. Роз­мо­ва пе­рер­ва­ла­ся. Хви­ли­на… дві… Чіпка не спус­кає з неї очей.

    - Чого ти ди­виш­ся на ме­не? - обізва­ла­ся во­на, ски­нув­ши на йо­го пог­ляд.- Ди­вись - яку мо­ду ви­га­дав… мов з'їсти хо­че…

    Чіпка не од­ри­ває очей. Так йо­му ми­ло ди­ви­ти­ся на неї!

    - Не ди­вись! - скрик­ну­ла во­на та й за­ту­ли­ла йо­му очі своєю ру­кою.

    Чіпка - сам не свій… так йо­му лю­бо, що во­на до­торк­ну­ла­ся до йо­го ви­ду своєю біленькою, пух­кенькою РУ­КОЮ… Здається, як­би мож­на, так би й гамк­нув за ми­зин­чик-пальчик, що світив­ся навп­ро­ти світа, як ро­же­ва квітка… Во­на в од­ну мить прий­ня­ла ру­ку. Він зно­ву, осміха­ючись, уп'яв свої очі.

    - Не ди­вись! чуєш?.. а то по­вер­ну­ся! - Та взя­ла ‹вравді й по­вер­ну­ла­ся до йо­го спи­ною.

    Чіпка, як ма­ла ди­ти­на, пе­реліз на дру­гий бік,- та все-та­ки заг­ля­дає в вічі. - А-а-а, осо­руж­ний… при­че­па! не ди­вись, ка­жу! не ди­вись! - Та да­вай йо­го вінком по го­лові й по ви­ду би­ти.

    "Бий,- ду­ма Чіпка,- бий дуж­че… бий хоч цілий вік так, тільки не про­гонь від се­бе… Мені так лю­бо та ми­ло з то­бою!"

    Вона тріпа­ла об йо­го вінок, а він тільки осміхав­ся… Вінок швид­ко роз­си­пав­ся; голівки од квіток по­од-літа­ли; ба­дил­ля во­на ки­ну­ла геть у тра­ву і за­цо­ко­та­ла;

    - Бач, що ти на­ро­бив? Бач, що? Бач?!.-Та, згор­нув­ши попід ліктя­ми свої білі ру­ки,- са­ма вже пос­ла­ла йо­му біси­ки очи­ма…

    Чіпка не ви­дер­жав. Як кіт на ми­шу,- так він ки­нув­ся на неї; міцно-міцно зда­вив її цуп­ки­ми ру­ка­ми, вліпив­ши в що­ку та­кий поцілу­нок, що аж ви­ляс­ки роз­да­ли­ся, на­че хто уд­рав до­ло­нею з усієї мочі.

    - Пу-у-сти… п-у-у-ст-и-и! - зак­ри­ча­ла дівчи­на, пру­ча­ючись. Він її ще міцніше при­гор­тав, по­ки во­на, вип­ру­чавші ру­ку, не маз­ну­ла йо­го по ви­ду… Тоді він ви­пус­тив.

    - Ну, та й уд­ра­ла ж,- аж зак­ру­ти­ло в носії - ка­же він, скри­вив­шись.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2