Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 13)

    - А чо­го ж ти лізеш, безс­тид­ни­ку? Рад, що са­му дівчи­ну зас­ту­кав на полі, то вже й лізе!..- ка­же во­на. А в са­мої очі - так і сміються, так і гра­ють!

    - Дурна ти… хіба що?

    - Як що? Он, пос­ли­нив… ве-е! - та й ста­ла ви­ти­ра­ти ру­ка­вом що­ку.

    - Не од­ку­сив же,- сміється Чіпка.

    - Ото б доб­ре, як­би од­ку­сив… Тоді б я тобі й очі вид­ра­ла.

    - Якби по­ду­жа­ла.

    - Тоді б по­ба­чив…

    Розмова знов унишк­ла. Во­на ку­дись геть-геть ди­ви­ла­ся, а він - на неї. Повінув вітрець; розірвав дим­час­ту хмар­ку, що зас­ту­ва­ла сон­це; во­но з-під неї ви-пли­ло у своїй пишній красі і об­да­ло їх хви­ля­ми блис­ку­чо­го світу, на­че га­ря­чим зо­ло­тим до­щем оси­па­ло. Жи­та за­ша­мотіли, підніма­ючи до­го­ри свої по­хи­лені ко­лос­ки.

    Дівчина пря­мо гля­ну­ла Чіпці у вічі; як­раз стріла­ся з йо­го очи­ма та, спус­тив­ши вниз довгі й густі вії, за­пи­та­ла: і- Де ти був, що так дов­го те­бе не вид­но бу­ло? чо­му ти сю­ди не при­хо­див?

    - Школи бу­ло,-не приз­нається Чіпка, а сам собі по­ду­мав: - чо­му я її не зустрічав тут?

    - Що ж ти ро­бив? - во­на йо­му.

    - Коло ха­зяй­ст­ва…

    - А в те­бе зем­ля ще де є?

    - Ні, не­ма.

    - А ха­та є?

    - Є.

    - А батько та ма­ти? бра­ти та сест­ри?

    - Одна ма­ти.

    - Де ж ти жи­веш?

    - У Пісках. А ти де?

    - Тобі навіщо?

    - А ти ж ме­не пи­та­ла…

    - Нащо ж ти роз­ка­зу­вав?

    - Скажи хоч: як те­бе зо­вуть?

    - Так, як хліб жу­ють…

    - Чия ти?

    - Батькова та ма­те­ри­на…

    - Чудна ти!

    Він приліг грудьми на зем­лю, підпер своє ли­це обо­ма ру­ка­ми під що­ки та пильно-пильно за­ди­вив­ся на неї.

    - Чи ти справді на­ла­го­див­ся ме­не з'їсти?.. Чо­го ти витріщив очі?

    - Бо хо­ро­ша ду­же…

    Вона осміхну­ла­ся, на­ве­ла на йо­го свої чорні очі -' гла­ди­ла ни­ми, ва­би­ла…

    - Іди вже собі до­до­му… Чо­го ти прий­шов?.. ковт­нуть до­че! не дав вінка доп­лес­ти…

    - Нащо ж ти по­би­ла?

    - Чого ж ти ліз, безс­тид­ни­ку? Геть собі!..- та як пи­хор­не йо­го ру­ки своїми,- так Чіпка й клю­нув но­сом у зе­ле­ну тра­ву. Во­на за­ре­го­та­ла­ся мо­ло­дим та Дзвінким сміхом, мов хто срібло роз­ко­тив по зо­лотій тарілці.

    Не вспів Чіпка підня­ти го­ло­ву, ко­ли чує, щось гу­кає: "Га­лю!.. Га­лю!.. Га­лю!.."

    Дівчина ки­ну­лась, стре­пе­ну­ла­ся. Чіпка ди­виться "то на неї, то в той бік, звідкіля вчув­ся го­лос.

    - Хто то? - пи­тає він.

    - Не знаю! - про­мо­ви­ла во­на. Та як спо­лох­ну­та че­пел­ка, ра­зом зірвав­шись з гніздеч­ка, про­жо­гом пур­хає вго­ру,- так во­на одс­ко­чи­ла від йо­го, і - тільки оком морг­ну­ти - май­ну­ла по­довж жи­та.

    Чіпка підвівся, встав, вип­ря­мив­ся, не спус­кав її з очей… Во­на, як ви­хор, мча­ла­ся гус­тим жи­том - во­но тільки роз­ля­га­ло­ся за нею, як роз­ля­га­ються хвилі під на­тис­ком ду­жої ру­ки, що ке­рує чов­ном. Далі та далі, про­ли­нув­ши че­рез квіту­чу лу­ку, во­на підня­лась на го­ру, ста­ла з очей зни­ка­ти… Чіпка підтюп­цем побіг собі в до­го­ню за нею… Во­на ок­ри­ла­ся за го­рою. Він нап­ру­жив но­ги, на­че до­га­няв злодія; мчав­ся стрілою; мит­тю вис­ко­чив на го­ру, пе­ревів дух, гля­нув на до­ли­ну - і йо­му в вічі ки­ну­лось ось що. Ко­ло ху­то­ра, гін, мо­же, зо двоє від гре­бе­ня то­го са­мо­го згірка, на котрім сто­яв він, під дво­ром сто­яла на­топ­ту­ва­на жінка, нас­та­вив­ши ру­ку над очи­ма від сон­ця, та на всю око­ли­цю гу­ка­ла Га­лю. Дівчи­на бігла пря­мо до жінки та ще зда­ле­ка ози­ва­ла­ся: "Чо­го ви? Я-ось! Ось-осьо- за-раз!.. за­раз…" - Не­за­ба­ром во­на опи­ни­ла­ся ко­ло жінки, та ра­зом обидві й пішли у двір.

    - Ну, те­пер же і я знаю, чия ти! - про­мо­вив го­лос­но Чіпка і ве­се­ло по­вер­нув на­зад.

    Після то­го - не пізна­ти Чіпки: з ли­ця спа­ла дав­ня ту­га, очи­ма не виг­ля­дав сму­ток; став він ве­селіший, привітніший; іноді мож­на бу­ло й пісню по­чу­ти від йо­го… Щас­тя йо­го ма­нить до се­бе, пес­тить, го­лу­бить доб­рою надією; світ йо­му лю­бо усміхається, хоч і ба­чить він у йо­му ли­ха ба­га­то, пла­чу, ле­мен­ту… Він те­пер ди­виться на йо­го не злим оком; прис­лу­хається чут­ким сер­цем; хо­четься йо­му увесь мир об­ня­ти, втер­ти йо­му сльози, ути­хо­ми­ри­ти го­ре…

    Повернеться він до се­бе дум­кою, чує, як у го­лові бо­рю­кається ост­рах з надією: то надія по­ду­жує ост­рах, то ост­рах - надію, Оже надія все-та­ки звер­ху! "А мо­же… всього на світі бу­ває! Ча­сом убо­гий по­ко­хає ба­гач­ку, а ба­гач­ка убо­го­го, та й по­бе­руться…" А страх зно­ву спо­лох­не надію: "Мо­же, мос­каль її па­нові су­до­во­му ко­хає… не по­пус­ти, бо­же! зав'язне, по­марніє свіжий квіт її вро­ди під хо­лод­ним, жов­тим пог­ля­дом су­до­ви­ка… по­гас­нуть ясні очі, поб­лек­нуть ро­жеві ус­та… зах­ля­не ду­ша… Не до­ве­ди, гос­по­ди! не од­на ду­ша зги­не, а ра­зом аж дві! А мо­же…- про­ри­вається на­верх-та­ки надія: -щас­тя, як тряс­ця…" -І очі в йо­го за­ся­ють радістю; сер­це зат­ре­пе­че в гру­дях вільніше…

    З то­го ча­су - по­ле як при­ча­ру­ва­ло йо­го. Пе­ре­бу­де день, два,- та й іде… "Мо­же, хоч зда­ле­ка по­ба­чу, ко­ли не до­ве­деться по­ба­ла­ка­ти…" Хо­дить по по­лю, з ни­ви на ни­ву, від шля­ху до го­ри, від го­ри до шля­ху; всю­ди ни­кає, до всього до­див­ляється. "Отут її впер­ше за­ба­чив… осьдеч­ки вінок пле­ла… ось та місци­на, де сиділи… сю­ди тіка­ла… а це, вид­но, не­дав­но хо­ди­ла, бо свіжий слід…" Ди­вись- не стя­мив­ся й звідки - ви­хо­пи­лась та й по­чим­чи­ку­ва­ла жи­та­ми - тільки оде­жа мат­нається. Чіпка помітив - бе­рег­ти­ся ста­ла.

    - Ач, утек­ла!..- мо­вить він го­лос­но.- Ген-ген уже… за го­рою… Ну, та й дівчи­на ж!!

    І вер­тає він на­зад у Піски, ра­дий та ве­се­лий, що хоч зда­ле­ка по­ба­чив.

    

VII

    

Хазяїн

    

    Ну, а Грицько що?

    Грицько - неп­ро­мах. Як тільки по­чув, що діда у двір бе­руть: "Е-е, ко­ли так, ма­буть, годі на ба­ра­нах їздить, годі за вівця­ми га­ня­ти,- бо не­ве­ли­ка з них ко­ристь… Ось слу­жив-слу­жив, та тільки й то­го, що на мені… Час, ма­буть, про хліб по­ду­ма­ти". По­ду­мав,- та тієї ж та­ки вес­ни й їіоки­нув діда. Ви­хо­ди­ли на за­робітки піща­ни,- по­тяг і Грицько з ни­ми, ски­нув­ши" сО че­рез пле­че ко­су, а за спи­ну - тор­би­ну з су­ха­ря­ми, ли- хеньку сви­ти­ну та не кращі й чо­бо­ти. Невідомі місця, котрі до­ве­лось Грицькові впер­ше 1 У пе­ре­хо­ди­ти, лю­ди, яких їм лу­ча­ло­ся стріча­ти,- усе це ма­ло нез­ви­чай­ний по­шиб на па­руб­ка. На все те він ди­ву­вав­ся, ро­та роз­зя­вив­ши.

    "Ач, як лю­ди жи­вуть! Ач, як бу­до­ви по­му­ру­ва­ли!.. які двері, вікна повс­тав­ля­ли… всього те­бе, як у воді, вид­но! І що то во­но кош­тує?.. Ад­же, як­би узяв цег­ли­ну та пош­пу­рив у шиб­ку, ма­буть би, й за рік не од-ужив за неї!.. Та­ке ба­гатст­во, такі роз­коші!" -ду-в він, про­хо­дя­чи ши­ро­ку ули­цю ве­ли­чез­них ма­га­зинів.

    У ли­ця - справді на ди­во. По обид­ва бо­ки сплош-у $ ‹,0 Чим му­ром ви­тя­гай­сь у струн­ку ви­со­ченні па­ла­ци: і білі - як сніг, і зе­лені - як ру­та, і бла­китні - як ки­тай­ка. Пістро­та ки­да­лась в вічі. Па­ру­бок не знав, на чо­му зу­пи­ниться, на віщо по­ди­ву­ва­тись: чи блис­ку­чи­ми про­ти сон­ця, як криш­таль, две­ри­ма, над кот-. ри­ми висіла або сто­яла по бо­ках здо­ро­вен­на чер­во­на або бла­кит­на дош­ка з зо­ло­тою на­ков­кою або з гар­ним ма­люн­ком уся­кої вся­чи­ни - ма­ши­нерії, оку­лярів, хліба, ков­бас, сви­ня­чих окост; чи дзер­кальни­ми, у чо­ловічий зріст, вікна­ми, з кот­рих ви­зи­ра­ли на ули­цю до ла­ду розс­тав­лені різні зо­лоті й срібні ви­роб­ки, пістрі-\, ли вся­ки­ми кольора­ми ситці, шов­кові саєти бли­ща­ли, м'які ок­са­ми­ти сизіли, чер­воніли, ціле мо­ре роб­ле­них квіток, як живі, ва­би­ли но­са по­ню­ха­ти… По улиці, з од­но­го й з дру­го­го бо­ку, сну­ва­ли ла­ва­ми лю­ди; по се­ре­дині, битій ка­ме­нем, гур­ко­та­ли ка­ре­ти, ко­ля­си, фа­ето­ни, де­рен­ча­ли звож­чицькі дрож­ки…

    І За­робітча­ни про­хо­ди­ли ми­мо ма­га­зи­на з ди­тя­чи­ми цяцька­ми.

    - Дядьку Ос­та­пе!'- обер­нувсь Грицько до од­но­го з своїх: - Що то?

    - Ляльки.

    - Навіщо?

    - Панам на іграш­ки…

    - А дивіться, що то за звір роз­зя­вив так стра­шен­но ро­та, не­мов те­бе з'їсти хо­че? Гляньте - як в роті чер­во­но!.. А зу­би які?! От, як­би та­ко­го ви­пус­ти­ти та піймав він ко­го на зу­би!..

    - Хіба, ти ду­маєш, він жи­вий? То зроб­ле­но з чо­гось.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2