Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 14)

    - Невже? Де ж та­ки?! Ви гляньте: он як у йо­го очі бли­щать!

    - То що, що бли­щать? І очі йо­му скляні повс­тав­ля­ли…

    - А чо­го ж він та­кий страш­ний? І навіщо ро­би­ти та­ку страш­ну іграш­ку?! - до­пи­ту­вавсь Грицько, приг­ля­да­ючись крізь скло на неї.

    - Та хай йо­му цур! Ходімо… а то ще тут по га­ма­ли­ку за­ро­би­мо.

    Пішли. Од­на­че у Грицька з ума не схо­ди­ла та страш­на лялька. "І що во­но за звіря­ка? - ду­мав він.- Гри­ва тобі - як у ко­ня; а са­мо - бог йо­го знає, на віщо й схо­же! А лю­те, ма­буть?.. Лютіше вов­ка!.. Не­да­ром так ро­та роз­зя­пи­ло, зу­би ви­щи­ри­ло… А чи во­но то мож­на та­ко­го чо­ловікові зло­ви­ти? Нав­ряд чи зло­виш! Во­но, ма­буть, дуж­че від най­дуж­чо­го чо­ловіка… А чи я б то йо­го по­ду­жав? Ні, ма­буть… І Чіпка б, ма­буть, не по­ду­жав… а вов­ка він раз сам на сам оді-гнав від овець… Цього нав­ряд чи од­же­неш… І де во­но за­ве­деться та­ке!.. Гос­по­ди ти мій ми­лий…"

    - Дядьку Ос­та­пе!

    - Чого?

    - Що во­но та­ке за звіря­ка ото? - пи­тає зно­ву Грицько, як пе­рей­шли во­ни ули­цю з ма­га­зи­на­ми та йшли тро­хи глухішою.

    - Та я й знав, як йо­го зва­ти, та за­був!

    - Кого там зва­ти? - пи­тає третій чо­ловік.

    - Звіряку… Там ми ба­чи­ли у вікні од­но­го: гри­ва біла, са­мо ру­де, го­ле, ро­та роз­зя­ви­ло, не­мов те­бе прог­ли­ну­ти зби­рається,- од­мов­ляє Грицько.

    - А хвіст дов­гий?.. на кінці з ки­ти­цею?

    - Еге-ге!

    - То - лев.

    - Лев?! - ви­мо­вив зди­во­ви­же­ний Грицько.- Що ж то во­но за лев?

    - Звір та­кий… Цар над звіра­ми…

    - Цар?! Так ото той цар!! А нес­те­мен­ний тобі царі Уже, ма­буть, що тільки він не ска­же, то ко­жен пос­лу­хає. Бо де йо­го та­ко­го стра­хо­ви­ща не пос­лу­ха­ти?!

    - А звісно. На те він і цар,- од­мов­ля чрловік.

    - Та, ма­буть же, він і здо­ро­вий ду­же, сильний?

    - Авжеж сильний: сильніше від уся­ко­го звіра!

    - Як же йо­го лов­лять та­ко­го? - пи­та Грицько.

    - Як? Звісно - якось-то лов­лять… при­ро­зуміли якось, ко­ли, ка­жеш, дер­жать у хаті.

    - Його, ма­буть, один наш цар тільки й змо­же пійма­ти; а на­шо­му бра­тові-не сікай­ся!-ка­же Грицько.

    - Так! цар тобі ло­ви­ти­ме! - увер­нув дядько Ос­тап.- Пош­ле та­ких, як ти… от і ло­ви!

    - А як по­ку­са? як з'їсть?!

    - То що, що з'їсть?

    - А як я не хо­чу?

    - То го­ло­ву зітнуть…

    - Та як же йо­го та­ке пійма­ти, ко­ли на йо­го й гля­ну­ти страш­но? Вовк який,- та й то­го боїмо­ся… а то ж та­ки та­ке стра­хо­ви­ще, гос­по­ди!

    - Цареві до то­го діла не­має. Ска­за­но: ло­ви! то й ло­ви…

    - А що ж у нас нігде та­ко­го не чут­но, щоб ло­ви­ло­ся?

    - Та во­но у нас не во­диться.

    - А де ж во­но во­диться?

    - Десь за мо­рем.

    - А хіба й за мо­рем є зем­ля?

    - Бог йо­го знає. Вид­но - є, ко­ли цей звір з-за мо­ря…

    - А чо­го ж старі лю­ди ка­жуть, що за мо­рем уже землі не­має, а тільки три ко­ти… на них і зем­ля дер­житься…

    - То, мо­же, во­но там, між ти­ми ко­та­ми, й во­диться! - од­ка­зав третій чо­ловік. Роз­мо­ва на цім обірва­ла­ся.

    Ішли уже за­робітча­ни мовч­ки, но­га за но­гою, ко­жен сам - з своєю дум­кою.

    Вийшли з міста у по­ле на би­тий шлях. Тут уже інші речі кло­по­чуть Грицько­ву го­ло­ву; інші дум­ки за­хоп­лю­ють йо­го сер­це.

    Серед ши­ро­ко­го й прос­то­ро­го сте­пу, рівно­го, як до­ло­ня, над кот­рим но­сив­ся тільки буй­ний вітер та чор­ний во­рон ко­ли-не-ко­ли скри­ку­вав над го­ло­вою, прорізу­ючи дзвінко обвітря своїм ду­жим кри­лом, або сте­по­ва чай­ка ки­ги­ка­ла, з ку­пи­ни на ку­пи­ну зліта­ючи, мов за дітка­ми пла­ка­ла ма­ти,- тут йо­му дум­ка роз­мальову­ва­ла кар­ти­ну за кар­ти­ною… То пе­ред йо­го очи­ма ви­во­ди­ла обс­та­ви го­родсько­го жит­тя, буч­но­го, шум­ли­во­го, клопітли­во­го. Усе те рев­ло та кле­котіло, як во­да в прірві, й ля­ка­ло йо­го своїми роз­ко­ша­ми, біга­ни­ною, ви­гу­ка­ми та вик­ри­ка­ми. Зак­ви­ли­ла чай­ка - і ра­зом пе­ре­нес­ла йо­го дум­ку на се­ло, в ти­ху сільську ха­ти­ну, на­га­да­ла про жінку, про діток… Жіноч­ка та­ка ма­ленька, че­пур­ненька, шви­денька - усе в неї до ла­ду якось, не тільки в хаті, а й у ро­боті: швид­ко во­на по­вер­тається, діло го­рить у неї в ру­ках,- чис­то, глад­ко… Ди­виться він на її ро­бо­ту, а са­мо­го жаль бе­ре, що во­на так пра­цює. Він аж роз­ри­вається, щоб най­більше за­че­пи­ти, най­важ­че са­мо­му зро­би­ти, а жінці щоб мен­ше зос­та­ло­ся, щоб во­на не нат­ру­ди­ла своїх білих ру­чок. Хай ко­ли й ро­бить, то так, не­на­ро­ком, мов для іграш­ки, а не від нуж­ди. А прий­де свя, то, неділя, підуть во­ни у парі до церк­ви; з церк­ви - обіда­ти; після обіда-по­ля­га­ють од­по­чи­ти… А тут - ди­вись: Івась або Ва­силько прилізе, стає диб­ки ко­ло ма­тері, спи­нається їй на ру­ку, не дає задріма­ти.

    - Піди, Іва­сю, піди гра­ти­ся,- ка­же ма­ти,- по­ки та­то задрімає…

    - Ді-ма-ю… ма… - ле­пе­че ди­ти­на.

    А та­то чує це, ди­виться на ди­ти­ну крізь вії й сер­цем радіє…

    Син одс­ту­пив од ма­тері; ди­бає ма­ли­ми но­га­ми до йо­го. Він умис­не по­вер­нув набік го­ло­ву - ско­са пог­ля­дає на ди­ти­ну.

    - Бач, бач! збу­див батька,-ка­же ма­ти,-не дав спо­чи­ти…

    - Бу-див… ци-ти… - од­но ле­пе­че ди­ти­на.

    - А батько візьме пру­та та - аж-аж-аж-а! Ди­ти­на стоїть, пильно ди­виться то на батька, то на матір.

    - Жа-жа!.. жа-жа! - про­мо­ви­ло й собі за матір'ю, за­ма­ху­ючи ма­лою руч­кою ко­ло батько­во­го ви­ду.

    - Ой, ти, су­чий си­ну! за що ти б'єш батька? Ось постій: я те­бе за­ки­ну,-обізвав­ся він; підвівся, бе­ре на ру­ки ди­ти­ну - гой­дає. Ди­ти­на ле­жить-усміхається. Жінка лю­бо-при­яз­но пог­ля­дає то на ди­ти­ну, то на чо­ловіка…

    - Нічого б я у світі не хотів,- шеп­тав він се­ред та­ких ду­мок,- тільки б ха­ту теп­лу, жінку-люб­ку та ма­лу ди­тин­ку! А то б - усе мав… Хліба б ми за­ро­би­ли за літо та й за­жи­ли б цілу зи­му!

    Голублячи та­ку дум­ку у серці, неп­римітне пе­ре­хо­див він безк­раї сте­пи без уто­ми, без­водні довгі шля­хи без пе­ку­чої зга­ги; тільки й ба­жав, щоб швид­ше ста­ти на місце, за­ро­би­ти гро­шей, вер­ну­ти­ся у се­ло, ку­пи­ти дво­ри­ще, оже­ни­ти­ся та й за­жи­ти ти­хим сільським гро­ма­дя­ни­ном.

    - У місті ду­же ба­га­то кри­ку та га­ла­су, а в селі най­кра­ще - і ти­хо й вільно…

    Прийшли во­ни на місце. Грицько не ки­дав­ся своїх. Цілою гро­ма­дою ста­ли во­ни на ко­со­ви­цю сіна, а потім і хліба.

    Легка то­му ро­бо­та й са­ма най­важ­ча, са­ма най­за-барніша, хто її ро­бить по своїй волі, за­люб­ки, хто пес­тить у серці надію, що не­мар­не во­на піде, що че­рез ту ро­бо­ту він за­сяг­не сво­го щас­тя, кот­ре ще й не вид­не, ще не чут­но йо­го й ше­лес­ту, кот­ре десь да­ле­ко-да­ле­ко, ген за скілько­ма ро­ка­ми праці" нуж­ди, вся­ко­го го­ря, ма­лює йо­го дум­ка ро­же­ви­ми квітка­ми надії… і Лег­ко то­му за вся­чи­ну бра­тись,- ро­бить він, як віл, без уто­ми; пра­цює, як ха­зяїн, завж­ди ве­се­лий, покій др ний.

    Так ро­бив Грицько вес­ну й літо. За цілий день ви­пус­кав ко­су. з рук тільки тоді, ко­ли тре­ба бу­ло по­поїсти та вис­па­тись. І спав він ту ко­ро­теньку літню нічку мерт­вим сном, яким тільки спить чо­ловік, ви­мо­ре­ний важ­кою ро­бо­тою. А тільки що світо­ва зо­ря зай­ма­ла­ся, по­чи­нав жевріти схід сон­ця,- зно­ву у Грицько­вих ру­ках зви­ва­лась ко­са, як та га­дю­ка, по рівно­му сте­пу. Ха­зяїн згля­нув­ся на йо­го щи­ру пра­цю, пох­ва­лив йо­го і на­ба­вив тро­хи пла­ту.

    - Либонь ти, Грицьку, маєш дум­ку го­ро­ди та се­ла за­ку­пи­ти, що так на­ля­гаєш на ро­бо­ту! - ка­за­ли йо­му зем­ля­ки-се­ля­ни.

    - А що? - усміха­ючись, пи­тав Грицько.- Чо­го тут ди­виться? Узяв ко­су - че­ши!

    - Гляди лиш, щоб оч­кур не ур­вав­ся,- хто-не­будь щип­не.

    - Не бійсь: не твоєї на­ту­ри! - од­ка­же Грицько та й зно­ву за ко­су,

    Одначе, як не щи­ро на­ля­гав Грицько, як з мочі не рвав­ся, а прий­шло­ся під осінь лічи­ти за­робітки,- тільки сот­ню й налічив!

    "Воно й доб­ре,- ду­ма сам собі,- оже все-та­ки тро­хи. Що ти з сот­нею вдієш? По­га­ненький грунт мож­на ку­пи­ти,- так же до грун­ту ще ба­га­то тре­ба. Де ти, об віщо ру­ки за­че­пиш?.. Хіба на зи­му зос­та­тись?"

    І справді Грицько зос­тав­ся. Се­ля­ни пішли на­зад до­до­му, а він по­тяг далі - до Рос­то­ва. На до­розі зустрів він та­ких, як і сам.

    - А ку­ди? - завж­ди пи­та­ли йо­го по­до­рожні.

    - До Рос­то­ву.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2