Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 15)

    - Не хо­ди до Рос­то­ву, ходім до Хер­со­ну! - ра­яв йо­му один з них.

    - Чому?

    - Там ма­лий за­робіток, а в Хер­соні на ко­раб­лях ду­же доб­рий.

    - Зате ж далі.

    - На півтиж­ня… То що? Ходім!

    - Та чи ходімо, то й ходімо,- по­ду­мав­ши од­ка­зав Грицько та й пішов з людьми. Прий­шли во­ни у Хер­сон ще за­рані; обійшли го­род, роз­ди­ви­ли­ся; пішли на прис­тань.

    Лиман пе­ред їх очи­ма - скільки за­сяг­ну­ти - лелів; по йо­му, мов ве­ликі па­ла­ци, хо­ди­ли суд­на, бер­ли­ни, бар­ка­си, пло­ти, а між ни­ми й па­ро­хо­ди сну­ва­ли. Лю­ди на прис­тані, як чер­ва, во­ру­ши­ли­ся, біга­ли, уся­ку вся­чи­ну ви­но­си­ли, кри­ча­ли, ґвал­ту­ва­ли.

    - По пол­ти­ни­ку од сотні до­щок! - кри­чав ха­зяїн з пло­ту. На­род біг ту­ди.

    - По три се­миг­ри­ве­ни­ки! - кри­чав з дру­го­го - і на­род, як хви­ля, ки­дав цей плот, пе­ребігав до дру­го­го.

    - По кар­бо­ван­цю день! - кри­ча­ли з суд­на.

    - По кар­бо­ван­цю з чет­вер­та­ком!.. По півто­ра! Усяк вик­ри­ку­вав свою ціну, усяк бігав, як не­са­мо­ви­тий, од од­но­го суд­на до дру­го­го, де більше да­ва­ли; од пло­ту до пло­ту… Стор­гу­вав­шись в ціні, робітни­ки зла­зи­ли на плот або на бер­ли­ну, вий­ма­ли звідти уся­чи­ну і нерідко, по по­яс у воді, ви­но­си­ли на го­ло­вах дош­ки, бо­чон­ки, ка­ча­ли на вірьовках со­ро­кові боч­ки.

    Став і Грицько до од­но­го пло­ту. За день - ма­ло не три кар­бо­ванці за­ро­бив.

    "Еге! - по­ду­мав він,- та це місяць ота­кої ро­бо­ти, то й ба­га­ти­рем ста­неш!"

    Оже - ба! Раз - та­ка ро­бо­та не щод­ня й трап­ляється, а вдру­ге - з кож­ним днем міняється й пла­та за ро­бо­ту: то більшає, як ба­га­то то­ва­ру при­су­не, то мен­шає, ко­ли дві чи три бер­ли­ни… Од­на­че пла­та за день ніко­ли не па­да­ла від кар­бо­ван­ця; за­те більша­ла іноді й до п'яти. Все-та­ки да­ле­ко ко­рисніше ко­со­виці! Грицько радів, дя­ку­вав у душі по­рад­ників. А ро-; бив - як той віл, цілий день; спав на голій землі або) на ко­лод­дях; ус­та­вав тільки що на світ бла­гос­ло­ви­ло­ся та зно­ву за ро­бо­ту брав­ся; навіть ма­ло що й їв, та й то все на хо­ду: пильну­вав, на­до­лу­жав, як би більше за­ро­би­ти!

    Пізньої осені, як уже пло­ти пе­рес­та­ли при­го­ни­ти, а бар­ки та суд­на ко­ли-не-ко­ли при­хо­ди­ли, ро­бо­ти тре­ба бу­ло до­жи­да­ти дня­ми, а не ча­са­ми, Грицько полічив свої ба­риші: дві сотні з лиш­кою ле­жа­ли у йо­го в ки­шені…

    Грицько радів, як ма­ла ди­ти­на. Те­пер йо­го надія, Що. як ви­хо­див на за­робітки, ще тільки мріла­ся, ста­ла рчразніще вис­ту­па­ти пе­ред очи­ма: й ого­род з сад­ком, 1 но­ва теп­ла ха­та мов уже ле­жа­ли у йо­го в ки­шені… "Во­но б та­ке, що й до­до­му час",-по­ду­мав Грицько, та зи­ма зас­ту­ка­ла.

    - Які тут у вас за­робітки зи­мою? - пи­тав він знай­омих хер­сонців.

    - Очерети ко­си­ти,- ра­яли ті. Пішов Грицько оче­ре­ти ко­си­ти.

    - Все ж та­ки хоч на ті гроші про­жи­ву та одяг­ну­ся, а вес­на нас­та­не - за­раз і по­тяг­ну у Піски!

    Минула зи­ма; нас­ту­пи­ла вес­на. Зно­ву за­кипіла ро­бо­та то на прис­тані, то в полі.

    Залишив Грицько дум­ку вер­ну­тись по­весні до­до­му: одіклав на осінь. "А мо­же, тим ча­сом хто надійде з своїх, то тоді уже ра­зом!"

    Грицько не по­ми­лив­ся: прий­шли вес­ною піща­ни; ров­пи­ту­ють - як, що, до чо­го; роз­ка­зу­ють за Піски - хто оже­нив­ся, хто заміж вий­шов, хто умер; роз­ка­зу­ють, як тро­хи кріпа­кам поз­на­чи­ло­ся не­волі, які по­дат­ки…

    - А Чіпка як за­жив, ко­ли б ти знав, Грицьку! - хва­ляться йо­му.

    - А ще не од­ру­жив­ся?

    - Ще. Та дур­ний бу­де, як не оже­ниться… Ма­ти щод­ня $ гт; усе одк­ла­дає та й одк­ла­дає; не­має ка­ри!

    Грицько й то­му ра­дий.

    - Ми з ним пас­ли вівці. Він па­рень доб­рий, та тільки чуд­ний собі. А те­пер, ка­же­те, за­жив? От і доб­ре!

    Витрудив Грицько ру­ки ту вес­ну і те літо; а во­се­ни - вер­нув­ся з своїми у Піски.

    Як тільки прий­шов, за­раз ки­нув­ся ви­шу­ку­ва­ти грун­ту. Тоді їх не труд­нація бу­ла ку­пи­ти: ко­за­ки, по­чув­ши за ку­банські пус­тоші, що каз­на од­да­ва­ла ви­се­лен­цям, ша­рах­ну­ли на Ку­бань. Грицько швид­ко ку­пив ве­ли­чез­ний ого­род з но­вою ха­тою, з повітка­ми, пог­ре­бом, ко­ло­дя­зем. За все те щось півто­ри сотні, чи що. Ку­пив­ши грунт, по­чув се­бе Грицько за­раз іншим, не­мов на ар­шин виріс, на корх по­тов­щав. І лю­ди за­го­во­ри­ли у селі: "От па­ру­бок! от ха­зяїн!" Батьки та ма­тері гост­ри­ли на йо­го зу­би, як на ко­рис­но­го же­ни­ха, л І особ­ли­во убогші. Та Грицько те­пер зовсім інши­ми очи­ма ди­вив­ся на лю­дей: до ба­гачів гор­нув­ся, а на го­ло­ту ди­вив­ся згор­да, Між па­руб­ка­ми він по­во­дивсь зви­со­ка. Як же слу­ча­ло­ся йо­му вий­ти на ули­цю або піти ку­ди на ве­чор­ниці, він за­раз пус­кав їм ма­ну у вічі. Де, мов, ви бу­ва­ли? що ви­да­ли? Що ви знаєте?.. Ось як я був… отам і там!.. Та іноді поч­не верз­ти та­ке, як той мос­каль, що вер­нув­ся в рідне се­ло по біле­ту. Хлопці слу­ха­ють, уха розвішав­ши, ро­ти по­роз­зяв­ляв­ши. А він - та­ке пле­те, що й на го­ло­ву не налізе! Прав­да, дівча­та, пос­терігши відра­зу такі ба­ля­си, по своїй жартівливій на­турі ча­сом і геть-то сміяли­ся з йо­го, при­ши­ва­ли квіт-, ки йо­му при­люд­но; а про­те на са­моті кож­на ду­ма­ла:! "От би за Грицьком бу­ти! Ха­та є, ого­род є, та й гро­ше­ня­та, ма­буть, во­дяться… не тре­ба б на першцщі ду­же й пра­цю­ва­ти… От би доб­ре!"

    Отже Грицько, хвас­та­ючи своєю бу­валістю, пішаю чись своїми дос­тат­ка­ми, сам те­пер ду­мав не про убо­жест­во. Йо­му ба­жа­ло­ся до сво­го доб­ра при­то­чи­ти ще, й жінчи­не, щоб вий­шло од­но, та ве­ли­ке! Отак помірку­вав­ши сам з со­бою, за­си­лає він ста­ростів до най­ба­гат­шо­го ко­за­ка Ло­зи, кот­рий що­ро­ку по­си­лає в до­ро­гу па­ро­виць по де­сять за сіллю та за РДАііже й Ло­за Грицько­вої на­ту­ри. $ Він ду­мав іННІНІ "Р0' сто­го ко­за­ка, не та­ко­го, що ко­лисійДвД~ВІшта­не-ня­тах за вівця­ми бігав, м ' -жг.

    - Ще моя доч­ка не­ба­га­то хліба йїгреїла, си­дя­чи, до­ма,- од­ка­зав Ло­за ста­рос­там.

    Це тро­хи зби­ло пи­ху Грицькові, оса­ди­ло йо­го на­низ. Він при­тих, прис­мирів, навіть зай­шов якось раз до Чіпки, кот­рим по­чав був гор­ду­ва­ти, та не зас­тав до­ма.

    Оселився Грицько на зи­му у чужій сім'ї, у кот­рої ку­пив го­род з уго­во­ром, що во­ни жи­ти­муть до вес­ни У про­даній хаті. Прис­тав у сусіди, хоч і в своїй хаті, та й по­чав роз­ду­му­ва­ти: яку собі жінку бра­ти. Хо­четься й ба­гач­ки; хо­четься, щоб бу­ла й урод­ли­ва… Дов­го він мірку­вав собі, пе­ре­би­рав у думці всіх дівчат на селі,- та сам нез­чув­ся: як і ко­ли за­ко­хав­ся у сідчи­ну най­мич­ку - ве­се­лу, мо­тор­ну й ро­бо­чу дів-ну, хоч і не­ве­ли­ку кра­су­лю.

    Христя - так її зва­ли - зос­та­ла­ся ма­лою після) батька-ма­тері. Ро­дичі, що мож­на бу­ло, роз­нес­ли; ос­та­ло­ся тільки днів на п'ять по­ля, та й тим ору­ду­вав (і Дядько, у кот­ро­го спер­шу во­на й жи­ла. Як підня­лась на но­ги, ба­чить: скільки не ро­би на дядька, нічо­го собі не прид­баєш. Так во­на ки­ну­ла дядька, а са­ма пішла у най­ми. Пе­ре­пе­ли­ха, за­мож­на ко­зач­ка-удо­ва, що жи­ла не­да­леч­ке од Грицько­вої ха­ти, най­ня­ла Хрис­тю. За­жи­ла во­на у Пе­ре­пе­ли­хи, як у се­бе до­ма. Пе­ре­пе­ли­ха бу­ла вже ста­ра лю­ди­на, доб­ра, жалісна. Во­на жи­ла ве­ли­кою сім'єю - з доч­ка­ми, си­ро­та­ми-ону­ка­ми, за кот­ри­ми тре­ба бу­ло приг­ля­ну­ти, на­го­ду­ва­ти, на­поїти. Хрис­тя - мо­ло­да, ве­се­ла, ще­бе­ту­ха, працьови­та дівчи­на - дя­ди­на ще змал­ку не да­ва­ла но­гам та ру­кам її од­по­чив­ку, приз­ви­чаїла до ро­бо­ти. Ха­зяй­ка упо­до­ба­ла най­мич­ку, най­мич­ка - ха­зяй­ку. Збо­ку див­ля­чись - Хрис­тя не най­мич­ка, а доч­ка рідна.

    - Так оця-то Хрис­тя, ни­зенька, чор­ня­венька, не ду­же хо­ро­шої вро­ди дівчи­на, якось не­на­ро­ком за­па­ла Грицькові в сер­це. За­був Грицько про ве­ли­кий по­саг, який ду­мав за­тяг­ти за жінкою; годі ду­ма­ти про якусь нез­ви­чай­ну кра­су,- да­вай ли­ця­ти­ся та же­ни­ха­ти­ся з Хрис­тею… Не­дов­го й тяг­ли­ся їх лю­бощі: після во­до-хрес­тя зас­лав Грицько ста­ростів до Христі, а че­рез тиж­день наші мо­лоді й поб­ра­ли­ся.

    На вес­ну одібрав Грицько у дядька Хрис­ти­ну зем­лю, ку­пив пар­ку биків та корівчи­ну за ос­танні гроші, які за­ро­бив, пло­ти роз­би­ра­ючи, оче­ре­ти б'ючи, та й став тую зем­лю ора­ти, спряг­шись з та­ким же, як і він, не­ба­га­тим ко­за­ком - сусідом. За­жив Грицько ти­хим па­харським жит­тям - хоч не та­ким, яке йо­му за па-уру­боцт­ва дум­ка вис­но­ву­ва­ла, а все-та­ки га­разд-так, як і лю­ди.

    З жінкою Грицько жив мир­но, люб'язно: ні лай­ки, ні свар­ки не чу­ла їх прос­то­ра, ве­се­ла ха­та. В будні обоє во­ни пра­цю­ва­ли; у свя­то - хо­ди­ли вкупі до церк­ви; по обіді-спо­чи­ва­ли або ку­ди в гос­ти­ну хо­ди­ли,, або в се­бе гос­тей прий­ма­ли… І ста­ли во­ни між людьми по­важ­ни­ми ха­зяїна­ми, чес­ни­ми, ро­бо­чи­ми людьми, доб­ри­ми сусіда­ми, нав­ди­во­ви­жу па­рою…

    - От з ко­го беріть, дітки, примір, як у ми­ру жи­ти! - не од­на, не дві матірки ра­ди­ли своїм доч­кам з зя­тя­ми або си­нам з невістка­ми: - з Грицька та Христі… Він зос­тав­ся си­ро­тою й во­на си­ро­тою. А що з них вий­шло? Чес­ною пра­цею он скільки над­ба­ли! Чес­но во­ни й по­жи­вуть йо­го… у ми­ру та в ла­ду, як брат з сест­рою… ніхто з них і не за­му­тить… Од­на в них дум­ка, од­на ра­да… Отак, дітки, тре­ба на світі жи­ти!

    

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2