Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 16)

Частина друга

    

VIII

Січовик

    

    Велике се­ло Піски. Роз­ки­ну­лось, роз­ляг­ло­ся і вздовж, і вшир, і впо­пе­рек на рівній ни­зині, в балці, а пе­ред са­мим се­лом мов хто бо­рош­на на­си­пав - біло­го піску се­ред чор­ної землі. Так, на­че хто білий ки­ли­мок прос­лав, щоб ви­ти­ра­ти но­ги, всту­па­ючи в се­ло. По­се­ред се­ла стоїть не­ве­лич­ка ста­ренька цер­ков­ця, тро­хи пе­ре­хи­ли­ла­ся на один бік і врос­ла в зем­лю. Не тільки покрівля, де-где й реб­ра по­рос­ли зе­ле­ним мо­хом. Про­ти церк­ви, на не­ви­сокім згірку, ве­ли­чез­ний па­лац світить две­ри­ма-вікна­ми… І па­лац оже, вид­но, давній, та ще й за­пу­ще­ний. Стіни по­об­лу­пу­вані - де-где ви­ва­люється цег­ла; покрівля пор­жавіла; у вікнах ши­бок не долічиш­ся. Ма­буть, ніхто не жи­ве в то­му па­лаці, бо й двір не­роз­чи­ще­ний - заріс гус­тою му­ра­вою. Тільки дві про­топ­тані узенькі сте­жеч­ки тяг­нуться че­рез увесь двір до двох не­ве­лич­ких бу­динків - по один і по дру­гий бік па­ла­цу. Все те осу­ну­лось, опус­ти­ло­ся… Так виг­ля­да­ли Піски пе­ред во­лею.

    А літ за півто­ри сотні не тільки цього па­ла­цу, а й са­мих Пісок і сліду не бу­ло. Там сто­яло не­ве­лич­ке сільце, або кра­ще - не­ве­личкі хутірці роз­си­па­лись по балці, як сто­ги сіна зи­мою по сте­пу. Ма­за­нок бу­ло всього, мо­же, хат з п'ять, а то все - зем­лян­ки при самій землі, як мо­гил­ки, повідди­ма­ли­ся. Тільки один ди­мар на­га­ду­вав, що то не бер­ло­га звіря­ча, а людська осе­ля, що бе­рег­ла лю­дей од звіра і од ли­хої го­ди­ни. Зем­лян­ка бу­ла з присінок, схо­жих на рів, та ха­ти - льоху. У хаті бу­ла піч, не мож­на зва­ри­ти їсти та погріти­ся; од­ним од­но віко­неч­ко-ма­ле, як од­ду­ши­на у бджо­ля­ни­ках, виг­ля­да­ло збо­ку на шлях. Не­да­ле­ко від зем­лян­ки сто­яли круж­ком вер­би, мов за­ча­ро­вані дівча­та, а по­се­ре­дині - чорніла яма, обс­тав­ле­на оче­ре­том. То - ко­пан­ка для во­ди. Ого­рожі - ніякої. То те­пер тільки ста­ли го­ро­ди об­го­род­жу­ва­ти, а тоді - ніхто цього і в думці не мав. Зай­вої землі ле­жа­ло не­озор­но пе­ред то­бою й за то­бою… При­ходь, за­ори, скільки хоч - ніхто тобі й сло­ва не ска­же. Хіба тільки сусідній пан пол­ков­ник або сот­ник по­ду­має: "Ло­вись, мов, риб­ко, ма­ла й ве­ли­ка!" По­ки там пан на­ла­го­диться сплес­ти не­во­да, риб­ка собі в за­тиш­ку пло­диться, при­бу­ває, ви­рос­тає… Се­ред пус­тих степів кра­су­ються, як квітни­ки, ве­селі ху­то­ри, присілки, се­ла; де-где вже, по­се­ред се­ла, й церк­ва біліє,- ще зда­ле­ка го­рить хрест на сонці… Так уро­ди­ло­ся ба­га­то сіл і ху­торів кру­гом Гетьмансько­го. Де був ко­лись бір - ста­ло ве­ли­ке се­ло Бірки; се­ред ярів та бай­раків, мов з землі ви­рос­ли, Бай­ра­ки - малі й ве­ликі; там, де ко­лись на ло­щині вов­ки ви­ли та ли­сиці но­ри ри­ли,- кра­сується се­ло Вов­ча До­ли­на. Тоді зас­ну­ва­ли­ся й Піски.

    Оже, як не дав­но Піски нас­та­ли, що вже по­ча­ла -"вивітрю­ва­тись і людська пам'ять про їх нас­тан­ня, та. людська пам'ять не схо­ва­ла то­го: ко­ли і як осе­лив­ся у них за­хо­жий січо­вик Мирін Гудзь. За­хо­ва­ла тільки людська спом­ка, що цей Мирін був уже не­мо­ло­дий чо­ловік, ко­ре­нас­тий, з дов­ги­ми уса­ми, з зак­ру­че­ним за ухо осе­лед­цем та що він ще дов­го після то­го, як осе­лив­ся, не ки­дав сво­го за­по­розько­го зви­чаю - во­юван­ня. "Во­ював,- ка­зав він,- з ляш­нею, во­ював з ба­шею, во­ював з та­тар­вою, а те­пер во­юва­ти­му-з звіром!" І ди­вись: ски­нув руш­ни­цю на пле­че та " по­тяг по­довж по­ля - скільки оком згля­неш… Не­має день, не­має два, іноді й на третій не вид­но. А там - глянь! і не­се шкур п'ять або шість вов­чих.

    Отак Мирін до­ки во­ював, до­ки бив­ся, ру­бав­ся, по­ки й сам не набіг на сво­го звіра, що й йо­го зво­ював. І ніхто дру­гий звір той, як Ма­ри­на Зай­цівна - з піщан-ських-та­ки ху­торів ко­за­ча доч­ка.

    Ішов якось раз Мирін з по­лю­ван­ня до­до­му. Сон­це сто­яло на вечірньому прузі, а ще як ог­нем пек­ло. Вітер по­ди­хав га­ря­чий-га­ря­чий… "До­ход­жу я,- ка­же Мирін,- до Зай­це­во­го ху­то­ра - ви­мо­ре­ний, змо­че­ний по­том. Пи­ти - аж ду­ша го­рить. Ко­ли - зирк! - вис­ко­чи­ла ла­соч­ка з зем­ля­ної но­ри з відер­цем у ру­ках та скік у кру­жа­ло верб, до ко­пан­ки! Як за­ба­чив я відро, то у ме­не аж за­кипіло все­ре­дині… Піду, ду­маю, нап'юся во­ди хо­лод­ної… Іду. А дівчи­на на­хи­ли­лась над ко­пан­кою, бе­ре во­ду та сти­ха співає… Та та­ким же то лю­бим го­ло­сом, та­ким важ­ним співом - аж за сер­це ха­па… Підход­жу я… "Дівчи­но! - ка­жу,- дай лиш во­ди на­пи­ти­ся!" - Во­на гля­ну­ла на ме­не - лю­бе­сенько так… та й співа­ти годі… А мені вже тоді й пи­ти пе­ре­хотіло­ся… В її чор­них, блис­ку­чих очах вто­пи­ла­ся моя зга­га! По­дає во­на мені відро; на­хи­лив­ся я… "А бо­дай те­бе,- ка­жу,- з та­кою во­дою… яка мут­на та не­чис­та!" Та вже хотів був на­пи­ти­ся… Во­на -хвіть відро… Во­ди - як не бу­ло,- тільки ка­люж­ка на землі ста­ла. "Стри­вай­те, стри­вай­те,- за­цо­ко­та­ла дівчи­на,- я дру­ге ви­тяг­ну!" -Та за відро, та до ко­пан­ки… При­хи­ли­лась, ви­тяг­ла. Та вже ж і во­да! хо­лод­на та чис­та, як сльоза… На­пив­ся я,- тро­хи чи не цілісіньке відро ви­дув; по­дя­ку­вав та й пішов… При­ход­жу до­до­му. Що за знак?.. з ума не схо­дить моя дівчи­на: так пе­ред очи­ма й вер­титься… "Що за не­чис­та ма­ти? - ду­маю.-От тобі й на­пив­ся во­ди!.." Пе­ре­хо­дить день,- все од­но, що вчо­ра. Ми­нає дру­гий,- не за­бу­вається… Піду на по­лю­ван­ня,- во­на мені, на­че ма­ра, з-за бур'янів при­вид­жується!! Раз на вов­ка ху­ка дав; уд­ру­ге схи­бив; за третім ра­зом за­ряд у пеньок вса­див… Ов­ва! зовсім здурів…

    - Так во­но ж, ба­чу, тільки на Січі доб­ре ко­за­ку­ва­ти, а на зай­ман­щині - хліб ро­би­ти! - ска­зав сам собі та, діждав­ши неділі, і пішов до Зай­ця на хутір. Роз­ка­зую йо­му свою при­го­ду та ра­зом, ніби шут­кую-чи, й доч­ку сва­таю. Го­мо­ни­мо собі уд­вох… Клик­нув Заєць Ма­ри­ну,- ста­рої не бу­ло, за рік пе­ред тим умер­ла… "Отак і так,-ка­же дочці: -сва­тає те­бе Мирін, Чи підеш?" А во­на-звісно, мо­ло­да, со­ром'язна: "Не знаю",-одка­зує… "А хто ж зна?"-пи­тає батько.- Мов­чить во­на. Так ми уд­вох з Зай­цем ви­пи­ли доб­ре та й спра­ву зро­би­ли. Узяв він та й поб­ла­гос­ло­вив нас. А че­рез тиж­день, у неділю, пішли ми до по­па на По-би­ван­ку та й повінча­ли­ся…"

    З то­го ча­су зар­жавіла січо­ва руш­ни­ця, злігся по­рох, роз­гу­би­ло­ся креміння. Став Мирін Ґудзь по­ле ора­ти та хліб па­ха­ти, а Ма­ри­на - си­на Іва­на ко­ли­ха­ти…

    Серед ши­ро­ких та роз­ло­гих степів, на вільнім прос­торі, ви­ро­щу­вав Івась свою мо­ло­ду си­лу. Кров батьківська, січо­ва, ще змал­ку обізва­ла­ся у жи­лах ма­лої Ди­ти­ни. Най­любішою за­бав­кою бу­ло йо­му бу­ду­ва­ти та ро­зо­ря­ти зем­лян­ки, ва­ли, око­пи, шанці… Чу­ючи од батька страшні при­повісті про війни та по­хо­ди на

    Туреччину, на та­тар­ву, на панів-ляхів,- Івась пе­рек­ла­дав усе те у ди­тячі іграш­ки. Оце зро­бить окіп та й да­вай йо­го роз­вер­та­ти - буцім з бою бе­ре… Батько ди­виться, сміється. Лю­бо ста­ро­му ру­баці зга­да­ти на своїй ди­тині свої мо­лоді літа! Він, бу­ло, Іва­ся й підо­хо­чує: "Ану-ну, син­ку! учи­ся зма­лу: на старість- як нахідка бу­де!"

    Зате ма­ти не ду­же втіша­ла­ся ти­ми страш­ни­ми іграш­ка­ми. Івась у неї був од­ним один. їй тяж­ко й страш­но бу­ло по­ду­ма­ти, що, як ви­рос­те її один­чик, а тут - не дай гос­по­ди! схо­питься яка завірю­ха з ба­шею або з та­тар­вою та зам­че її яс­но­го со­ко­ла боз­на за який край світа,- во­на йо­го, мо­же, більше й не по­ба­чить… Там десь, в чужій сто­роні, се­ред кри­ва­вої січі, зло­же він свою ру­ся­ву голівоньку, а во­на, ма­ти, не зак­риє очей своїй рідній ди­тині: їх хижі ор­ли з гра­ка­ми по-викльову­ють, го­лодні вов­ки-сіро­манці по­роз­но­сять жовті кості… Хіба тільки зо­зулька, не­утішна віщу­ня, при­не­се вісточ­ку, що її син бідо­лаш­ний поліг се­ред чис­то­го по­ля!.. Важ­ко ма­тері, та­ке зга­ду­ючи: гірко та сум­но на душі, бо­ля­че в серці - так, на­че хто шма­то­чок од­ри­ває од йо­го… І Ма­ри­на па­да­ла нав­ко­люш­ки, мо­ли­ла матір бо­жу, щоб ве­ли­ка зас­туп­ни­ця нас­ла­ла мир на її рідну сто­ро­ну і за­хис­ти­ла від на­пасті! Жа­ха­ючись тії страш­ної хур­то­ви­ни, яка тоді час­то й гус­то підійма­ла­ся, ма­те­ри­не сер­це бо­яло­ся, щоб Івась у іграш­ках, бу­ва, не прив­чив­ся до неї. І, ко­ли батько ті іграш­ки підхва­лю­вав. Ма­ри­на гри­ма­ла на батька й на си­на, що збив та­ку кеп­тю­гу ко­ло зем­лян­ки.

    А вве­чері, як не спиться Іва­севі, візьме ма­ти йо­го ру­ся­ву голівоньку у свої ру­ки, цілує, ми­лує і сти­ха, лю­бим го­ло­сом, ма­лює йо­му кар­ти­ну іншо­го жит­тя… жит­тя ти­хо­го па­харсько­го по­би­ту: літньої праці на своїй добрій ниві; зимньої лежні у теплій хаті, що як пов­на ча­ша; се­ред ма­лих діток, що од­но го­во­ре, дру­ге белько­че, а третє у ко­лисці му­ги­че; се­ред доб­рих сусід, що - не дай, бо­же, хво­ро­би - і одвіда­ють, і провіда­ють… не то, що січо­ве то­ва­рист­во, кот­ре всю­ди не­се смерть за со­бою!

    Івась після то­го хи­лив­ся на ма­те­ри­ну руч. На дру­гий день уже він не рив ровів, не ко­пав шанців, не ви­си­пав окопів, не брав їх з бою, а хо­див собі по го­ро­ду або по по­лю та ве­се­ло виспіву­вав.

    Такі речі ра­зом ври­ва­ли­ся у Іва­се­ву го­ло­ву. Ди­ти- на са­ма не зна­ла: що ро­би­ти, ко­го слу­ха­ти. Оце батько роз­ка­же про наїзди на Ту­реч­чи­ну. На дру­гий день Івась і воює з нею. А тут ма­ти, уве­чері, своїм пест­ли­вим го­ло­сом на­шеп­че ди­тині про лю­бов до всього жи­во­го: Івась ки­дає свої боїща та руй­ну­ван­ня, лю­бується кра­сою світо­вою, квіту­чи­ми рос­ли­на­ми, жив-лом уся­ким - пес­тить ко­зачків, со­неч­ко, ко­ників, слу­хає дзвінку жай­во­рон­ко­ву пісню… Гля­не батько на ди­ти­ну: той Івась, та не той! - не ви­си­пає окопів, не риє шанців, не бе­ре їх боєм…

    - А що ж ти, Йва­не, не бе­реш сво­го Бе­рес­теч­ка? - пи­тає батько.

    - Не хо­чу!

    - Чому?

    - Мати не ве­лять…

    - Чому?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2