Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 17)

    - Кажуть: грішка зма­леч­ку прив­ча­тись, як з людьми би­тись… Тре­ба з ни­ми у ми­ру жи­ти!

    - Бреше ма­ти! То з доб­ри­ми, то й у ми­ру; а а ли­хи­ми - ко­ли їх не вкла­деш, то во­ни те­бе уло­жать… Оже важ­чим здається Іва­севі ти­хе, люб'язне ма­те­ри­не сло­во, ніж су­во­ре та гру­бе батько­ве. Так що, як по­вер­ну­ло Іва­севі на шістнад­ця­тий рік, то він зовсім по­ки­нув іграш­ки у бої та став хо­ди­ти біля волів, до­див­ля­ти­ся до плу­га, до бо­ро­ни. Спер­шу й це все бу­ло хлоп­цеві за іграш­ку, а далі - увійшло у йо­го що­денні кло­по­ти, близько при­па­ло до сер­ця. Став він уже більше нудьгу­ва­ти тоді, ко­ли підла­сий або сірий віл зах­воріє, ніж од при­повістки батько­вої за та­тарський набіг… Ма­ти раділа. Та й батько - не то, щоб лег­ко бу­ло йо­го січо­во­му сер­цю ди­ви­тись, як за­ми­ра­ла в си­нові ли­царська вда­ча, а вже ж і батько не ду­же го­рю­вав від то­го… Кру­гом уже ста­ре ли­царст­во роз­та­ва­ло. Не ста­ло рівност- не ста­ло братст­ва. Ко­зацька стар­ши що ко­лись ви­би­ра­ючи, на її го­ло­ви груд­дям ки-Дйли, щоб не заз­на­ва­ла­ся,- по­за­ди­ра­ла де­пер го­ло­ви

    „гору, а прості ко­зачі до са­мої землі по­на­ги­на­ла… Дря-піліішки, гу'гмЖни­ки, всякі військові то­ва­риші роз­ки-аули свої те­не­та - і, як зайців, ло­ви­ли в них прос­ту тем­но­ту… Не ста­ло уже й гетьма­на. Та й навіщо він "годі, ко­му він тоді здав­ся?! Кру­гом Ук­раїну об­ляг­ло $ панст­во, по­за­ла­зи­ло в са­ме р"0 - 1, "к т° гпйдпппн- у ТГЯгїїімп.гт,., ',"• „-- я_

    - 

    - "Дцматувало її по­лу­мерт­вин труп ле­венці - та вже бу­ло пізно!- Тя

    

    Зажурились наші та вже бу­ло пізно!- Та са­ма зем­ля, кот во­ни дов­ги­ми спи­са­ми ско­ро­ди­ли, своїми кістка­ми засіва­ли, обо­ро­ня­ючись од лю­тих во­рогів, ста­ла для них во­ро­гом, од кот­ро­го при­хо­ди­лось тіка­ти. Підняв­ся струс, біга­ни­на… З од­но­го місця пе­ре­хо­ди­ли лю­ди на дру­ге, шу­ка­ючи долі, ба­жа­ючи панів зди­ха­тись - не чу­жих, а своїх уже крев­них панів! Од панів тіка­ли у ко­за­ки, да­ва­ли військо­вим дряпіжкам ба­са­рин­ки, щоб за­пи­са­ли у "ком­пут ко­за­чий"; а ко­за­ки не вря­ди-го­ди шу­ка­ли лас­ки у панів - біга­ли од ко­зацької стар­ши­ни, про­си­ли­ся "під про­текцію"… А пан і стар­ши­на - як бра­ти рідні! Во­рон во­ро­ну ока не вик­лює. А час­то - сам пан, сам і стар­ши­на… Хто сам собі во­рог?

    (Правда, піща­ни ще бу­ли вільні. Та що з то­го, ко­ли при­хо­ди­лось до­жи­да­ти, що от-от і їх за­ли­га­ють… А кру­гом не­во­ля, кру­гом сум людський - ніко­му по­ра­доньки да­ти. Підня­лись бу­ли за Дніпром гай­да­ма­ки, та й ті по­вер­ну­лись у роз­би­ша­ки, а не справжніх ли­царів. А тут уже чут­ка: Те­ке­ля на Січі по­по­рав­ся!! Роз­тек­ло­ся то­ва­рист­во - хто ку­ди… Одні - в зем­лю; другі - до тур­ка; а треті-на Вкраїну, до плу­га. При­ди­ба­ло їх щось два чи три й у Піски - та не­за­ба­ром і по­мер­ли. Тільки й пам'ятки, що цер­ков по­ча­ли бу­ду­ва­ти… Все це пе­ре­жи­вав ста­рий Мирін, за плу­гом хо­дя­чи; все це пе­ре­боліло йо­го га­ря­че сер­це, ко­ло ха­зяй­ст­ва ну­дя­чись… Зос­тав­ся Мирін сам собі, як па­лець. Як дуб се­ред оси­чок в лісі, так він се­ред піщанської гро­ма­ди. Один один­цем! І син, йо­го крев­ная ди­ти­на, цу­рав­ся батьківсько­го ду­ху!! Сум­не й не­до­лад­не прий­шло­ся січо­ви­кові во­ло­чи­ти жит­тя на старість… І скрізь во­ро­ги - і во­рогів не­має, бо лю­ди по­ниділи: ніхто не хо­че пря­мо міря­тись си­лою! Всю­ди ти­хо, хоч уми­рай… А ще ко­за­ча вда­ча гуч­но одк­ли­ка­ла­ся у ста­ро­му серці; ру­ка шу­ка­ла по­тя­га­тись з во­ро­гом… Так же й во­ро­га, окрім сво­го хатнього, не­має… Сум­но й глу­хо!

    - Пустіє, глух­не наш край! Не­за­ба­ром й запліснявіє се­ред та­кої ка­ла­муті! - ка­зав іноді Мирін, зга­ду­ючи давнє.

    - І по­ряд­ки які те­пер нас­та­ли!? Що во­но за по­ряд­ки?.. Свій сво­го у не­во­лю прав­то­рить… Стар­ши­на ко­зацт­во унівець по­вер­ну­ла… Усі землі посіла… Не­да­ром у пісні співа­ють: "Ой, ду­ки ви, ду­ки, по­за­би­ра­ли ви наші сте­пи й лу­ки!." А те­пер на них чу­жи­ми ру­ка­ми ро­бо­тиз­ну справ­ля­ють… Ой, не так ко­лись бу­ло у нас на Січі - у на­шо­му ко­зацько­му краї! Усі рівні, усі вільні… Сьогодні ти ота­ман, а завт­ра - я! А землі - скільки хоч… Ори, сій, жни, де любішу місци­ну ви­бе­реш… Ска­за­но: во­ля… А те­пер?.. те­пер що?.. Скажіть мені: до чо­го це йдеться?! Ні! не­має доб­ра… не­має - та вже, ма­буть, йо­го ніко­ли й не бу­де! - до­дасть, як гвіздком приб'є, та й за­мовк­не.

    Люди слу­ха­ють, пох­ню­пив­шись. Інші - по­ти­ли­цю скре­буть…

    Трохи зго­дом, од­ди­хав­ши, Мирін зно­ву роз­чи­нає:

    Із ля­ха­ми-па­на­ми ми би­ли­ся, ру­ба­ли­ся, вста­ва­ли, як один чо­ловік… Навіщо? На те хіба, щоб нас на­шою ж стар­ши­ною по­би­то, у не­во­лю по­вер­не­но?! Це на те й вий­шло: на­шим са­лом та по нашій шкурі! Ну, й носіть її, здо­рУві, по­ки ще ціла… по­ки не зде­руть… А че­рез віщо все? Усе че­рез те, що кож­не са­мо про се­бе дбає… Бра­то­ве ли­хо - чу­же ли­хо! Не­має єдності - чорт має й волі! А як­би гур­том заб­ра­ли ко-~ си та шар­ко­ну­ли всю кро­пи­ву… От би - так! Чо­го ди­ви­тесь? Косіть, ка­жу! Косіть, а то гірше бу­де!..? Отак не раз і не два ви­гу­кує, бу­ло, роз­па­лив­шись, п'яненький Мирін своїм сусідам, як пос­хо­дяться де на гу­лян­ку, під неділю або під свя­то.

    Піщани слу­ха­ють, мірку­ють… Дех­то з давніших хлібо­робів і зас­по­рить з Ми­ро­ном: як і в ста­ри­ну доб­ра та ла­ду не бу­ло, а бу­ли тільки бучі, ко­лот­не­ча та сва­во­ля.

    Що ми тоді од ляшні та од та­тар­ви на­ру­ги прий­ня­ли! Що ми терпіли від тур­ка та від мос­ка­ля!.. Та ча­сом і свій брат за­по­ро­жець, як, бу­ло, убе­реться у ха­ту, то й ла­да­ном не ви­ку­риш… Ро­зор був!

    - А те­пер? а те­пер?? - кри­чить Мирін.

    - А те­пер - що? Те­пер, спа­сибі бо­гові, хоч ти­хо… У нас і хліб б, й ско­тин­ка при­бу­ває, і за­хист без­печ­ний… Жи­ве­мо, як і лю­ди!

    - Живете? - кри­чить Мирін.- Нидієте, а не яси-аете! цвіте­те… Та пос­той­те, пос­той­те тро­хи. Бу­де й вам ге, що вед­медівцям! По­пом­нуть і вам бо­ки, -як поділь-Цям!.. Тоді зна­ти­ме­те: чи жи­ве­те, чи ні! По­ба­чи­те… Вид­но вже - відкіль вітер віє…

    - Поки хвалько нах­ва­литься - будько на­бу­деться! - Бевзні! нікчем­ни­ки!.. пеньки го­ло­ваті!! - зак­ри­чить на­ос­тан­ку Мирін та й за­тих­не…

    Ті, що не­дав­но ви­се­ли­лись звідкіль-не­будь до вільних Пісок, по­тяг­нуть ру­ку за Ми­ро­ном. Поч­нуть на всі бо­ки кас­ти­ти те­перішні по­ряд­ки, а най­більше - панів. Ста­нуть роз­ка­зу­ва­ти, як у Гетьмансько­му не тільки пан пол­ков­ник над людьми зну­щав­ся, а як пані 'пол­ков­ни­ця че­ре­ви­ка­ми зу­би й очі ви­би­ва­ла, як по ціло­му тиж­ню у ко­лод­ках мо­ри­ла сер­деш­них дівчат, як їм ко­си різа­ла, го­ло­ву дьогтем ма­за­ла і пір'ям на­ти­ка­ла, як ніхто ні же­нив­ся, ні заміж не йшов, не зап­ла­тив­ши ку­ниці…

    - Та во­но й прав­ду ка­же дядько Мирін,- процідить хто-не­будь крізь зу­би.- Во­но б то й ви­ко­си­ти… та ніко­му!

    Мирін си­дить, на­су­пив­ши бро­ви, чер­во­ний, як жар,- мов­чить. Вид­но тільки, як у йо­го гру­ди то підійма­ються, то опус­ка­ються та як іноді з-під гус­тих брів блис­кає блис­кав­ка…

    Отак пос­по­рять, пок­ри­чать; одні поб­ла­гос­лов­лять, другі прок­ле­нуть тодішні по­ряд­ки та й розійдуться. А на завт­ра - і ті, й другі зно­ву за що­ден­ну хлібо­робську пра­цю.

    - Хто та­ки нас зай­ме?.. Вже ко­ли за гетьманів не зай­ня­ли, то те­пер - бай­ду­же!

    І порп­литься ко­жен собі в гос­поді, як кур­ка на гнізді. Ви­мо­щує, підмо­щує, сми­че, обс­ми­кує, кур­чат ви­сид­жує… Рос­туть Піски - і ба­гатіють… Не вря­ди-го­ди - ди­вись: ні відсіль, ні відтіль, та й вир­веться який за­хо­жий: або з но­вої Січі, з-під тур­ка (бо там віра ту­рецька, зем­ля бу­сур­манська!), або з-за Дніпра, від ляхів - та все на вільні сте­пи, все на вільні сте­пи… Зоп­не курінь, ви­ко­пає зем­лян­ку, візьме жінку та й за­жи­ве ти­хим хлібо­ро­бом. Глянь: зем­лян­ка по зем­лянці, ма­зан­ка по ма­занці - з не­ве­лич­ких хутірців наб­ра­ло­ся ха­ток на ціле се­ло, з ули­ця­ми, з го­ро­да­ми, з сад­ка­ми, з ле­ва­да­ми! Спа­сибі за­по­рож­цям, і цер­ков своя. Не тре­ба вже до чу­жо­го по­па йти ні ди­ти­ни хрес­ти­ти, ні шлюб бра­ти.

    Уже Іва­севі за двад­цять років ми­ну­ло. Па­ру­бок літній - час би вже й про жінку по­ду­ма­ти. Так же батько - не хо­че про невістку й слу­ха­ти. "Мо­ло­дий ще!" - бу­ло ка­же. У си­на вже уси по­зак­ру­чу­ва­лись, а Мирін, аби зга­да­ли про невістку, ка­же: "Ще мо­ло­ко не об­сох­ло ко­ло губів!" Усе ще, мов, чо­гось до­жи­дав ста­рий: не ра­яв си­нові же­ни­тись. Тільки тоді вже, як по­чув Мирін, Що зруй­ну­ва­ли Очаків, клик­нув Ма­ри­ну (си­нові ста­рий січо­вик со­ро­мив­ся про це на­га­ду­ва­ти) та й ка­же:

    - Нічого вже те­пер до­жи­да­ти… Годі! Не так уже поцвіло все - хлібо­робським ле­дарст­вом при­па­ло… Не ко­за­ку­ва­ти вже ні нам, ні дітям на­шим… Не тре­ба нас!! Ми­ну­ло­ся ко­за­че царст­во, нас­та­ло хлібо­робське гос­по­дарст­во… По­ра й си­нові ха­зяїном ста­ти… Час йо­му по­шу­ка­ти дру­жи­ни - своє куб­ло звис­ти!

    А ма­ти - дав­но вже й дівчи­ну наг­ляділа. У за­мож­но­го ко­за­ка Ка­бан­ця бу­ла од­ним од­на доч­ка Мот­ря. Урод­ли­ва, мо­тор­на дівчи­на; працьови­та і нев­си­пу­ща ха­зяй­ка. Ма­ти си­нові: так і так - оте й те ка­зав батько. У Іва­ся аж усміх пробіг по ли­цю. Рає ма­ти си­нові-Мот­рю. А в си­на дав­но вже сер­це он як тіпається, як де зустрінеться з Мот­рею.

    Порадились отак; поб­ла­гос­ло­вив батько з матір'ю свя­тим хлібом Іва­на; важ­ко здих­нув ста­рий; ма­ти зап­ла­ка­ла - і ви­ря­ди­ли ста­ростів до Ка­бан­ця.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2