Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 18)

    Кабанець доб­ре знав ста­ро­го Ми­ро­на, знав Ма­ри­ну і рід Ма­ри­нин. Все лю­ди чесні, ро­бо­тящі, не во­ло­цю­ги, не п'яниці. Чо­го ще?

    - Як знаєш, доч­ко! - ка­же Мотрі. А Мот­ря стоїть ко­ло печі та в запічку ко­лу­пав-По­чер­воніла, роз­горіла­ся - ще кра­ща ста­ла, ніж бу­ла.

    - Як ма­ти ска­жуть…- од­мов­ляе батькові.

    - А що, ста­ра?-Ка­ба­нець своїй жінці: -Ка­жи ще ти!

    - Та що ж мені ка­за­ти? Ма­ри­на жінка доб­ра… Мирін трош­ки кру­тенький… Та хіба їй з Ми­ро­ном жи­ти?.. А Іван па­ру­бок - хоч ку­ди!

    - Ну, то й будьмо сва­та­ми! - од­ка­зав Ка­ба­нець ста­рос­там.

    Пов'язали мо­ло­дим ру­ки, поб­ла­гос­ло­ви­ли їх свя­тим хлібом з сіллю. Вер­нув­ся Іван з ве­ли­кою радістю: при­нес­ли ста­рос­ти обміне­ний хліб в батько­ву ха­ту.

    Через два тижні повінча­ли мо­ло­дих.

    Зажив Іван Ґудзь з своєю мо­ло­дою дру­жи­ною ти­хо та мир­но, люб'язно - спокійним хлібо­робським жит­тям. Зем­лю па­ше, доб­ро скла­дає. Мот­ря по­ряд­кує з свек­ру­хою в хаті. Жи­вуть - як мед п'ють… А тут уже й дітки пус­ти­ли­ся. По­ро­ди­ла Мот­ря за три ро­ки трьох синів, як со­колів. Є бабі на старість утіха й за­бав­ка І А хлоп'ята справді вда­ли­ся - нівро­ку; один Мак­сим, дру­гий Ва­силь, а третій Онисько - здо­рові, чер­во­но­щокі, повні! Раділо сер­це батько­ве та ма­те­ри­не, на їх див­ля­чись; раділа й ста­ра Ма­ри­на, гой­да­ючи онуків… Один тільиї Мирін на все чо­гось по­ну­ро ди­вив­ся… Од­на­че й вїн час­тенько са­до­вив на коліна до се­бе Мак­си­ма і, по­ки ди­ти­на за­бав­ля­ла­ся йо­го здо­ро­вен­ни­ми си­ви­ми уса­ми, він йо­му роз­ка­зу­вав грізні при­повісті про давні чва­ри…

    Од тих пе­ре­казів січо­ва кров го­лос­но за­го­моніла у серці ма­ло­го ону­ка. Мак­сим по­лю­бив діда більше батька, ма­тері; прий­шлись йо­му до впо­до­би йо­го роз­ка­зи страшні, а іноді й смішні; по­лю­би­лись йо­му дідові ви­чи­ти - ро­зумні, прав­диві, добрі… Упо­до­бав і дід сво­го ціка­во­го й мо­тор­но­го ону­ка. На крайнім по­розі жит­тя од­дав ста­рий своє, літа­ми та не­го­да­ми по­би­те, сер­це малій ди­тині! Старість поб­ра­та­лась з мо­лодістю,- мо­лодість при­лип­ла до ста­рості. Жи­ли од­ним жит­тям; тіши­лись однією втіхою; су­му­ва­ли од­ним су­мом… Ста­рий січо­вик натх­нув свою ду­шу в мо­ло­де­сеньку ду­шу ону­ка!

    

IX

    

Піски в неволі

    

    Та не­дов­го прий­шло­ся Ми­ро­нові втіша­тись своїм ма­лим ону­ком; не­дов­го й ону­кові - дос­лу­ха­тись до дідо­вих пе­ре­казів. Жит­тя кру­то по­вер­ну­ло своїм важ­ким ко­ле­сом - та й зак­ру­ти­ло Піски… в не­во­лю!

    Їхала не­до­ля до ляхів у гості, та за­вер­ну­ла в Піски. Про­нес­ла­ся, як грім гря­нув, чут­ка: піщан од­да­ли ге­не­ра­лові! Під той са­ме час ля­хи за­куй­ов­ди­лись. Затіпа­лось розш­ма­то­ва­не тіло Речі Пос­по­ли­тої, як тіпається індик після то­го, як го­ло­ва од­ру­ба­на. Як не рвав­ся, як не ки­дав­ся га­ря­чий Кос­тюш­ко, щоб роз­бу­ди­ти чо­ловічу ду­шу в пансько­му тілі,- нічо­го не вдіяв… Він прок­ляв тоді вельмож­не шля­хетст­во, що до­ве­ло от­чи­ну до смерті, натк­нув­ся з го­ря на свою смерть, швир­го­нув геть від се­бе, як більше не потрібну, гост­ру шаб­лю-і зак­ри­чав не своїм го­ло­сом: "Ка­пут Польщі!.." Од­гук­нув­ся той крик да­ле­ко-да­ле­ко - аж у са­мих Пісках… Дос­та­ли­ся Піски па­нові Польсько­му… Що ж то за пан? Хто він? де він узяв­ся?.. Ка­жуть би то, що то був не­ба­га­тий шлях­тич - з тієї "го­ло­пу­зої шлях­ти", кот­ра у Польщі, за па­ну­ван­ня маг­натів, кишіла по їх дво­рах, пи­ла їх ме­ди; ви­на, око­ви­ту, їла хліб, над­ба­ний "хлопст­вом", тан­цю­ва­ла під панську му­зи­ку, ви­би­ра­ла вельмож­но­го маг­на­та - сво­го пат­ро­на - в уряд, у сей­мові пос­ли, їзди­ла з ним по сей­ми­ках та сей­мах, кри­ча­ла, ко­ли хотів її вла­ди­ка: зго­да! а підчас го­то­ва бу­ла за сво­го хлібо­да­ра ви­тяг­ти з піхов гострі шаблі - і роз­ли­ва­ти бра­терську кров… Гультяї, сва­вольни­ки, дар­моїди, во­ни іноді зрад­жу­ва­ли па­на, пе­ребіга­ли до дру­го­го, кот­рий більше ви­ко­чу­вав їм п'яно­го трун­ку, кот­рий роз­ки­дав їм за­роб­лені хлопськи­ми ру­ка­ми гроші… Маг­нат лю­тив­ся, роз­су­по­ню­вав свою ка­лит­ку, ки­дав п'яній зграї зо­лоті червінці, пе­ре­ма­ню­вав ни­ми щи­рих прис­луж­ників від третього маг­на­та, за­во­див­ся з тим, що пе­ре­ма­нив йо­го, ба­жав помс­ти­ти­ся… і зно­ву роз­ли­ва­ла­ся, шуміла річка братньої крові… Та так не раз, не два- та­ке жит­тя тяг­ло­ся цілі довгі віки шля­хетсько­го па­ну­ван­ня, аж по­ки Польща впа­ла, роз­ша­та­на ру­ка­ми сво­го без­пут­но­го вельмож­но­го шля­хетст­ва… Маг­на­там же - бай­ду­же!.. У них бу­ло землі неміря­но: бу­ли ху­то­ри, се­ла, навіть цілі го­ро­ди - не де­сят­ки, а сотні сел по нашій розкішній Ук­раїні, скрізь - скільки оком зглянь - од Ся­ну аж до Дніпра ши­ро­ко­го; у тих ху­то­рах, се­лах та го­ро­дах жи­ло де­сят­ки, сотні ти­сяч лю­ду, з здо­ро­ви­ми до праці ру­ка­ми, котрі, на­че сам бог, розгнівав­шись, при­су­див тру­ди­ти на од­но­го вельмож­но­го дар­моїда… Маг­на­там бу­ло - бай­ду­же! За­те ур­ва­ла­ся нит­ка "го­ло­пу­зим"… То бу­ло у па­на в дворі- і си­тий він, і п'яний; а те­пер-не тре­ба вже па­нові кон­ниці, пікінерів, жовнірства: він те­пер роз­ко­шує у Па­рижі, в Римі, в Ба­дені… Що ж бу­ло ро­би­ти тим го­лод­ним ро­там, котрі приз­ви­чаєні до гу­ля­нок, до сва­волі, а не до праці?.. Чим йо­го й де йо­го го­ду­ва­ти­ся, обу­ва­ти­ся?.. "Го­ло­пузі" сип­ну­ли по всіх усю­дах… По­ро­би­лись око­но­ма­ми, уп­ра­ви­те­ля­ми, по­се­со­ра­ми не­ве­лич­ких маєтків, а де­які поб­ра­лись на служ­бу. По-Дриб­зав піхту­рою і пан Польський з бист­рої Стирі аж До са­мої хо­лод­ної Не­ви… Заліз у який­сь полк, тер­ся по пе­редніх вельмож, по­ки та­ки до­тер­ся до ге­не­ра­ла… І До Пісок!

    Не вспіли піща­ни оду­ма­тись, як приїздить сам вельожний у Піски,- та ще й не сам, а з якимсь жид­ком - обтіпа­ним, обс­ми­ка­ним, у дов­го­по­ло­му, зай­ол-за­но­му ба­ла­хоні, у яр­мулці на го­лові, у па­тин­ках на но­гах… Хто зро­ду не ба­чив жи­да, не знав, на ко­го більше ди­ви­ти­ся: чи на ге­не­ра­ла, чи на йо­го жи­да, що хо­див за ним слідом - мов при­ши­тий до ге­не­ральських хвос­тиків…

    Генерал про­чу­мав піщан пер­ший.

    - Тепер уже ви не ко­за­ки,- ска­зав він, зібрав­ши гро­ма­ду.- Годі вам гай­да­мацт­во пло­ди­ти! Те­пер ви мої… За мої щирі пос­лу­ги са­ма ца­ри­ця по­жа­ло­ва­ла мені Піски…

    - Як це? що це? з якої це речі?? - за­гу­ла гро­ма­да, як гу­де мо­ре пе­ред бу­рею.

    Мирін одрізнив­ся од гро­ма­дян. Вис­ту­пив з ла­ви, підійшов до ге­не­ра­ла.

    - То це,- ка­же,- так?! Це вже й до нас ру­ки прос­тя­гаєте?.. Уже й на вільні сте­пи по­ра?.. По­ма­гай­бі!.. А хіба там за­бу­ли, який уго­вор ма­ли? га?.. за­бу­ли??.

    Генерал тро­хи по­дав­ся на­зад, пильно ди­вив­ся на

    Мирона; з-за ге­не­ральської спи­ни виг­ля­да­ла пе­ре­ля­ка­на жидівська пи­ка з пей­са­ми… Лю­ди по­то­ропіли… Ти­хо… ніхто ні па­ри з уст… Ге­не­рал чув, як тіпа­лось сер­це в Ми­ро­на…

    А Мирін про­ка­зав ото ге­не­ра­лові та до гро­ма­дян:

    - А що, лю­ди добрі? Не я вам ка­зав? Не я вам про­ро­ку­вав?.. От­же - радьте те­пер! Се­ля­ни, як жу­ки, за­гу­ли…

    - Не діжде! Довіку не діжде!.. Щоб ми ро­би­ли?.. щоб ми йо­му слу­жи­ли?.. Не діждеш, ля­ше!! Ге­не­рал не ви­терпів.

    - Молчать! - зак­ри­чав він, ще й но­гою туп­нув. Жу­ки при­тих­ли… По­су­ну­лись на­зад тро­хи… Ми­ро­ва. не вид­но… Мирін під шар­па­ни­ну десь дівся… А ге­не­рал, мов по ко­манді, вик­ри­кує:

    - Земля моя!.. цід-мої!.. івсе моєї!.

    - Брехали тво­го батька си­ни, та й ти з ни­ми! -. хтось йо­му зсе­ре­ди­ни-Як хто прис­ком ки­нув на вельмож­но­го! Підско­чив до ла­ви, зацідив по уху пе­реднього - той аж стов­бу­ра став, зак­ри­чав на зво­щи­ка, пхнув у по­воз­ку жи­да, що вже дав­но вертівся ко­ло по­воз­ки, вско­чив сам - і тільки ку­ря­ва вста­ла…

    Крайній підвівся, пок­рек­тав, підняв з землі шап­ку, по­чу­хав за ухом і обізвав­ся до то­ва­ри­ша:

    - Оце так!.. Оце поз­до­ров­кав­ся!!

    - Чом ти йо­му зубів не полічив? - за­го­моніли кру­гом, з усіх боків.

    - Еге… чом! Ко­ли він-біси йо­го батькові-не вздрів, звідкіля й ви­хо­пив­ся!..

    - Чому ж ти йо­го хоч на по­воз­ку не підса­див? - жар­тує хтось зсе­ре­ди­ни.

    - Тому, що за твоєю спи­ною не хо­вав­ся! - од­ка-зав з оби­дою крайній.

    - Зате ж він те­бе й ох­рес­тив, що ти на­пе­ред лізеш!

    - Охрестив!!, о-го-го… го-о, го-о!.. То справді -' ох­рес­тив!..- ре­го­че гро­ма­да.

    З то­го ча­су край­нього проз­ва­ли Хре­ще­ни­ком: Хре­ще­ник та й Хре­ще­ник.

    - Та бу­де вам! годі! - гу­кав чо­ловік з чор­ни­ми уса­ми, а з си­вою, як лунь го­ло­вою.- Є чо­го ре­го­та­ти­ся!.. Кажіть кра­ще: що ро­би­ти?

    Регіт за­тих. Гро­ма­да за­го­моніла:

    - Та ми й до Києва… ми й у сто­ли­цю… ми до са­мої ца­риці!.. Що це за на­пасть? Де ця про­ява ви­рис­ка­лась?..

    Приходять до Ми­ро­на ра­ди­тись: що ро­би­ти, як би кра­ще…

    - Чи не з'їзди­ли б ви, Ми­ро­не, у сто­ли­цю розвіда­ти… Що це за при­че­па та­ка звідтіля вир­ва­ла­ся? Чи не пе­реп­ро­си­ли б там ко­го?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2