Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 19)

    - Щоб я їздив? щоб я про­сив?? - зак­ри­чав Мирін не своїм го­ло­сом.- Та кра­ще я всю свою сім'ю під тур­ка ви­ве­ду! Лег­ше в бу­сур­манській землі зог­ни­ти, ніж у се­бе до­ма, в панській не­волі, про­пас­ти…

    Громада пішла від Ми­ро­на ні з чим, мірку­ючи та су­му­ючи…

    Зажурився й ста­рий січо­вик. Не їсть, не спить… "Син… ону­ки… своя кров… своє доб­ро… зем­ля… ху­до­ба… усе, усе в не­волі!.." Так шеп­тав ста­рий, по дво­ру хо­дя­чи. Не знає, де місце знай­ти!

    Коли це - од­но­го ве­чо­ра про­пав ста­рий. Не­має но­чу­ва­ти, не при­хо­дить уранці, не йде обіда­ти, не вер­тає й над­вечір… Де він? Де ста­рий січо­вик Мирін Ґудзь?.. Чи не ба­чи­ли? чи не чу­ли?.. Ніхто ні чув, ні ба­чив. Пе­ре­хо­дить день; ми­нає дру­гий, третій… як крізь зем­лю про­ва­лив­ся! Ма­ри­на - пла­че. Син - су­мує. Невістка - як з хрес­та зня­та. Діти - і ті при­тих­ли, мов і в хаті не­має…

    А ге­не­рал тим ча­сом не си­дить, зло­жив­ши ру­ки, не до­жи­дає, по­ки піщанська гро­ма­да са­мохіть підста­вить під яр­мо шию: "Ори, мов, вельмож­ний па­не!" Ге­не­рал знає, що во­ла тре­ба приз­ви­чаїти, щоб, ко­ли ска­жеш: "ший!" - він шию підста­вив… А по­ки то він об­хо­диться, тре­ба йо­го си­лою не­во­ли­ти… Ге­не­рал своє ро­бить…

    То немічний дбає за си­лу, а "ге­не­ра­лові - що? По­ко­тив у Гетьманське, роз­ка­зав, який бунт підня­ли піща­ни, як не­уваж­но прий­ня­ли ца­ри­ци­ну ми­лость, обізвав їх за це бид­лом, га­дю­ка­ми,- нєх їх дзяб­ли візьмуть!.. А на дру­гий день зно­ву приїхав у Піски,- та тільки вже не вдвох з жи­дом. Ще чуть зо­ря зай­ма­ла­ся, у Піски всту­па­ла мос­калів ро­та. На­летіла на Піски, як са­ра­на на зе­ле­не по­ле, та й ки­ну­лась усе жер­ти, усе тро­щи­ти…

    Піщани та­ко­го не сподіва­ли­ся. По­то­ропіли, самі не зна­ли, що по­ча­ти… По­ви­хо­ди­ли з хат; зби­лись у ку­пу, як ота­ра під дощ, ко­ло церк­ви; пос­ла­ли за ба­тюш­кою, щоб одп­ра­вив мо­ле­бень. Ба­тюш­ка по­бо­яв­ся - не пішов. Тро­хи-пот­ро­ху піща­ни зак­ри­ча­ли, заґвал­ту­ва­ли, що во­ни ляш­кові довіку не по­ко­ряться, що від ляхів діди та батьки їх тіка­ли сю­ди на сло­бо­ди, а те­пер ляшків сю­ди на­си­ла­ють па­ну­ва­ти! Мо­же б ще дов­го ґвал­ту­ва­ли, ко­ли б прик­ла­да­ми ротів не заціпи­ли…

    Порозганяли їх по домівках. Як сха­ра­пуд­же­на ота­ра, ки­ну­лись во­ни врозтіч… хто ку­ди! Дех­то в другі се­ла; інші в ліси та бо­ло­та; а де­які аж на піч по­за­ла­зи­ли… Та­кий сум, на­че на се­ло бо­жа ка­ра впа­ла або та­тар­ва най­шла… Над­ворі більше жінок вид­но; а чо­ловіки, які бу­ли до­ма, бо­яли­ся з ха­ти й но­са витк­ну­ти. Ко­жен сидів - як той кріт у норі…

    Такий пе­ре­по­лох - ге­не­ра­лові на ру­ку ковінька. Він без­печ­но хо­див з ха­ти в ха­ту - ро­бив усьому своєму доб­ру пе­ре­пис. Лей­ба на пальчи­ках ти­хо слідку­вав за па­ном, як вірний со­ба­ка за стрільцем. На ніч поїдуть у Гетьманське, а на ра­нок - зно­ву у Пісках. Пи­ше та й пи­ше…

    Поки ге­не­рал пе­ре­пи­су­вав своє доб­ро, спра­вив­ся й Мирін. Тижнів там че­рез два, чи що, вер­нув­ся він до­до­му - зас­ма­ле­ний сон­цем, увесь при­би­тий пи­лом.

    - Не жу­рись, си­ну! - скрик­нув ста­рий, увійшов­ши в ха­ту,- за­був і поз­до­ров­каться.- Ось тобі -на! По­ки світа-сон­ця, ко­за­ком бу­деш… А ті, що не слу­ха­ли ме­не, дур­но­го,- хай те­пер, як самі зна­ють! - та й віддав си­нові до рук бу­ма­гу.

    Мов сон­це всту­пи­ло у ха­ту. Такі всі раді, ве­селі… І Мирін вер­нув­ся, й во­лю приніс! Те­пер їх ніхто не при­си­лує ні пан­щи­ною, ні чин­шем…

    Як же довіда­лись про бу­ма­гу піща­ни,- да­вай уве­чері, крадько­ма, до Ми­ро­на біга­ти: роз­пи­ту­ва­ти, ди­ви­тись…

    - А що?.. А як?..

    - А так - як ба­чи­те! - ка­же Мирін.- Хто за­пи­са­ний "в ком­пут",- той довіку вільний, і сім'я йо­го, на­щад­ки йо­го навіки вільні; а хто не за­пи­са­ний,- то­му ге­не­ра­ло­вим бу­ти…

    Як по­чу­ли та­ке піща­ии… ба­теч­ки! Що б йо­го да­ти, як би йо­го зро­би­ти, щоб тільки за­пи­са­ним бу­ти?.. На лю­дях і смерть крас­на. А то - як-та­ки: од­но­го се­ла лю­ди, од­на­ко­во жи­ли, вкупі хліб-сіль діли­ли, вкупі ро­би­ли… а те­пер: одні-вільні, другі-невільні!!! Одні за­пи­сані в який­сь "ком­пут", другі за­пи­сані (не­да­ром він пи­сав!)… за ге­не­ра­лом!.. Хто ж ту­ди за­пи­са­ний? хто сю­ди? Хто роз­бе­ре?.. Біда та й годі!

    Генерал розібрав. Не­дур­но ж він тер­ся щось з місяць у Гетьмансько­му - об­би­вав у стар­ши­ни по­ро­ги; не­да­ром своїми но­га­ми об­хо­див кож­ну хат­ку у Пісках…

    Що це за знак: то піщан роз­го­ни­ли, а це війт по се­лу біга - за­га­дує на завт­ра усім ха­зяїнам до церк­ви зби­ра­тись? "Уже вп'ять якась но­ви­на!" - мірку­ють піща­ни. А про­те - пос­хо­ди­лись.

    Рано ще. Сон­це тільки що схо­пи­ло­ся, та та­ке пе­ку­че, сер­ди­те, мов хто не дав йо­му вис­па­тись. Аж душ­но піща­нам… Сто­ять во­ни на цвин­тарі, го­мо­нять… Ко­ли, тро­хи, зго­дом, на шля­ху щось за­куріло… за­те­ленькав го­лос­ний дзвінок. Сер­це у кож­но­го на хви­ли­ноч­ку ста­ло, а далі - дуж­че затіпа­лось… Поп­ри­ти­ха­ли усі; пос­ла­ли очі на шлях… "Пру-у!" Коні спи­ни­лись ко­ло бра­ми. Гро­ма­да за­во­ру­ши­лась, за­тов­пи­лась. Ко­жен знав, хто то приїхав, і ко­жен по­су­вав­ся впе­ред своїми очи­ма по­ба­чи­ти.

    З по­воз­ки вис­ко­чив ге­не­рал, як слід ге­не­ра­лові: у мун­дирі, в палєтах, срібний по­яс з ки­ти­ця­ми стя­гу­вав тон­кий пе­рех­ват. За ге­не­ра­лом виліз з по­воз­ки який­сь па­нок - ни­зенький, ста­ренький, згорб­ле­ний тро­хи, а за пан­ком- Лей­ба, ге­не­ральський жид. Мос­калі вист­роїлись не­да­ле­ко за цвин­та­рем, на ви­гоні. Ге­не­рал перш усього підійшов до них, привітав­ся. Мос­калі йо­му за­гел­ка­ли, мов інди­ки. Далі пос­ла­ли Лей­бу за ба­тюш­кою - мо­ле­бень слу­жи­ти… Ба­тюш­ка- як з землі виріс. Одп­ра­ви­ли й мо­ле­бень. Тоді ста­ренький па­нок, що з ге­не­ра­лом приїхав, да­вай піща­нам ви­чи­ту­ва­ти: за які й за які пос­лу­ги "по­жа­лу­ва­ли" їх ге­не­ра­лові та хто з них за­пи­са­ний в "ко­за­чий ком­пут", а хто в ге­не­ральський "реєстр". Кож­но­го ха­зяїна ви­чи­ту­вав та вик­ри­ку­вав… і не по­ми­лив­ся! Ко­заків - тільки жменька; а ге­не­ра­ло­вих - повнісінькі Піски!

    Як піднімуть тоді ге­не­ра­лові ба­талію!.. Де той і страх дівся?!

    - Ми все; усе по­ки­даємо!.. до­чис­та усе!.. грун­ти, й ха­ти, й ху­до­бу… піде­мо шу­ка­ти іншо­го краю… кра­щої сто­ро­ни… волі!!

    Ґвалт, ле­мент та­кий - аж у дзвіниці гу­де.

    Козаки тим ча­сом ста­ли одрізня­тись. По­ви­хо­ди­ли з гур­ту та й по­тяг­ли до­до­му, жінкам хва­ли­тись, що їх те­пер ніхто не зай­ме, бо во­ни й діти їх довіку вільні.

    Зосталися на цвин­тарі одні ге­не­ра­лові. Дов­го во­ни ґвал­ту­ва­ли, кри­ча­ли, що от за­раз же та­ки все по­ки­да­ють та й підуть… Ге­не­рал да­вай їх утіша­ти, що те­пер во­ни йо­му не­потрібні, що він їх не бу­де на­сильною ро­бо­тою мо­ри­ти - на пан­щи­ну га­ня­ти…

    - Ви мені да­вай­те ото­го й то­го, по скільки там, та платіть чинш за зем­лю, а там - живіть собі, як самі знаєте! Мені з ва­ми не жи­ти: моє місце у сто­лиці… Що слід, од­да­вай­те Лейбі: він у ме­не на ха­зяй­стві зос­та­неться…

    - Служилем яс­но­вельмож­не­му па­ну,- увер­нув Лей­ба, пе­ре­ги­на­ючись,- з ма­лих лят і бен­де служінь до коньця ме­го жіця.

    - Вєм, Лей­бо, вємі ти єстесь шля­хет­ни жид,- од-ка­зав ге­не­рал.

    - Так прис­таєте? - обер­нув­ся зно­ву до гро­ма­ди.

    - Щоб ми пла­ти­ли за свою зем­лю?.. Щоб ми да­ва­ли?.. За віщо?! Ні зро­ду-віку! - зак­ри­ча­ла гро­ма­да.

    - Як знаєте… Ко­ли не хо­че­те пла­ти­ти, я вас по­же­ну на пан­щи­ну… Даю вам день-по­ду­ма­ти: що для вас зручніше. Чуєте? Шсля­завтрього щоб я знав!

    Та й поїхав собі. На цвин­тарі підняв­ся ґвалт ще більший… Усі вик­ри­ку­ва­ли, що по­ки­да­ють… З тим і розійшли­ся. Прав­да, де­які, га­рячіші - душ, мо­же, з де­сять - по­за­би­ра­ли тор­би на плечі та й по­тяг­ли шу­ка­ти вільної сто­ро­ни… А реш­та - зос­та­ла­ся. Ку­ди йо­го? як йо­го? Во­но б то й тяґу да­ти, п'ята­ми на­ки­ва­ти,- та як гля­нуть во­ни на свої ха­ти, са­доч­ка­ми зак­ра­шені, на свої засіяні по­ля, що зе­леніють навк­ру­ги се­ла; як зга­да­ють, як біля них, мов біля ди­ти­ни, свої ру­ки хо­ди­ли; як зду­ма­ють про­ща­тись з ста­рим гніздом, де, мов­ляв, і ви­лу­пив­ся, й ви­го­ду­вав­ся, зріс, і по­сивів,- з батьківськи­ми мо­ги­ла­ми… Шко­да їм ста­не рідної сто­ро­ни; страш­но невідо­мої, тем­ної, як ніч, бу­дущй-ни… Та й зос­та­ли­ся - до-слуш­но­го ча­су!

    Приїздить ге­не­рал.

    - А що? як?

    - Та ми вже вам, па­не, да­мо, чо­го там тре­ба, тільки не зачіпай­те нас!

    - Добре, хлопці! доб­ре! Так би дав­но… Покірли­ве те­лят­ко дві мат­ки ссе. От вам на мо­го­рич! - вий­няв зо­ло­то­го, по­дав край­ньому.

    Лейба кру­тив­ся ко­ло па­на, не знав, з яко­го бо­ку підсту­пи­ти. Ге­не­рал помітив.

    - Що тобі, Лей­бо, тре­ба? - пи­тає.

    - Нєх яс­но­вельмож­ни пан бен­де лас­кав,- же­би хлопі не єдней го­ральні нє бу­до­валі, не теж жад­ней карч­ми не тржи­малі!

    - Та ще, слу­хай­те - ось що. Щоб ніхто з вас більше ні горілки не ку­рив, ні шин­ку­вав! Ви мої - й ши­нок бу­де мій. Ось вам Лей­ба й горілки на­ку­рить.

    Піщани по­чу­ха­ли по­ти­лиці. Во­ни до­га­да­ли­ся, що це тільки по­ча­лось - ось що!!!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2