Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 20)

    Попрощався ге­не­рал з ни­ми. Сіда­ючи у візок, гук­нув: "Глядіть… бе­режіть мені Лей­бу!" Та тільки йо­го піща­ни й ба­чи­ли.

    Лейба зос­тав­ся на ха­зяй­стві. Че­рез місяць при­ко­ти­ла в Піски ве­ли­ка-ве­ли­ка бу­да,- піща­ни зро­ду та­кої не ба­чи­ли; $ в тій буді-Лей­бр­ва жінка­и­иси­де­нят з_де­ся­те­ро. од­но од­но­го­мен­ше. Ге­не­рал оді бря й.іійй. бі. на край се­ла, гу­ля­ще місде­ва­гаіто аоп'щвЛот­Код-на ви­со­ких стов­пах бу­ди­но­чок і став шин­ку­ва­ти. ~

    Пішло усе ттд-тарт'му та по-давнтіЛмуКр'заіщ й ге­не­ра­лові-Жй'ли собі в ми­ру, спокійно, ти­хо; ора­ли зем­лю, засіва­ли, жа­ли, ко­си­ли, мо­ло­ти­ли; зби­ра­ли Доб­ро, ху­до­бу; діток пло­ди­ли - рід ши­ри­ли… Прий­шло у Піски ще кілька душ за­хо­жих та й осе­ли­лись між се­ля­на­ми. Ге­не­ра­лові да­ва­ли Лейбі - чи то пак ге­не­ра­лові - од­сип­но­го тро­хи, пла­ти­ли не­ве­ли­кий чинш, та самі й собі по­ряд­ку­ва­ли, як зна­ли. Звик­ли піща­ни до Лей­би. При­вик Лей­ба до піщан. Ста­ли во­ни до Лей­би в ши­нок хо­ди­ти - мо­го­ри­чу пи­ти. Ко­зачі шин­ки об­ми­на­ли, бо в Лей­би горілка де­шев­ша… Став Лей­ба нуж­ний чо­ловік на селі!

    І Лейбі - нівро­ку! З дов­го­по­ло­го, зас­мальцьова­но­го, де­ми­ко­то­но­во­го ба­ла­хо­ну уб­рав­ся Лей­ба в чор­ний лас­ти­ко­вий; і Сур­ка Лей­бо­ва хо­ди­ла не та­кою зай­ол-за­ною, як приїха­ла; і Лей­бові діти - не такі мир­шаві та шо­лу­диві… Є в Лей­би - не знать де він й узяв її - і ко­за з ко­зе­нят­ком; біля Лей­бо­вої ко­ро­ви хо­дить уже най­мич­ка Гап­ка; завів Лей­ба й па­ру шкапійок… За­жив Лей­ба з піща­на­ми… ска­зав би: як у Хрис­та за па­зу­хою,- ко­ли б Лей­ба у Хрис­та вірив. А то Лей­ба - "невіра"; Лей­бові пред­ки над Хрис­том зну­ща­лись… Бу­ло іноді за те Лейбі, як підоп'ють піща­ни! Та не так Лейбі, як Лей­бо­вим дітям… Не раз ґвал­ту­вав Лей­ба, що хлопці йо­го дітяміови­ри­ва­ли пей­си­ки, по­на­ма­зу­ва­ли са­лом гу­би, що - а(Їи де встріли - за­раз і на­ся­дуть, як шуліка,, кур­чат! Та сількісь! Пей­си"-ки зно­ву од­рос­та­ли, са­ло на "гу­бах об­ми­ва­ла Сур­ка,- жи­де­ня­та рос­ли, глад­ша­ли,, ста­ли аж ви­лис­ку­ва­тись, як ситі по­ро­ся­та, кот­ри­ми їх драж­ни­ли хлопці… Га­разд Лейбі! .Не­по­га­но й піща­нам. Піски підня­ли­ся, роз­ко­ре­ни­ли­ся, роз­рос­ли­ся. Ве­се­ло ки­да­лись в вічі се­ред ши­ро­ко­по­ло­го сте­пу квітучі ого­ро­ди з виш­не­ви­ми са­доч­ка­ми. Чорні, по­нурі зем­лян­ки час од ча­су все зла­зи­ли. На­томість, поміж аеле­ною гу­ща­ви­ною ко­лю­чих груш, пла­ку­чих верб, тем­но-зе­ле­ної виш­ни­ни біліли че­пурні ма­зан­ки, з трьома вікна­ми, з підве­де­ною чер­во­ною гли­ною прис­пою, все­ре­дині - з присінка­ми, з хи­жею, а ча­сом і з кімна­тою. І ти­ни скрізь ка­ла­чи­ком по­за-пле­тені, де-где й з острішком; і во­ро­та - там і там до­щані; а ко­ло воріт, мов сто­рожі, виг­ля­да­ли на шлях дов­го­шиї жу­равлі…

    Миронові нічо­го то­го не до­ве­лось ба­чи­ти. Як ко­сою, ско­си­ла йо­го дум­ка про не­во­лю. За­хирів ста­рий, згор­бив­ся, скар­лю­чив­ся… та й умер ос­танній січо­вик без од­но­го ро­ку ста літ.

    

Х

    

Пани Польські

    

    Біда, ка­жуть, не са­ма хо­ди­те я п літкямд Пер­ший раз во­на за­те­са­лась у Піски з ге­не­ра­лом. А так - років, мо­же, че­рез де­ся­ток - як з не­ба впа­ла се­ред Пісок вістка, що ге­не­рал умер, а ге­не­ральша їде з си­на­ми на се­ло жи­ти.

    Піщани спер­шу не віри­ли. Чо­го во­на сю­ди приїде? Що во­на тут за­бу­ла? Чо­го тут не ба­чи­ла?.. Та тоді тільки пой­ня­ли віри, та й то ще не зовсім, як по­наїзди­ли в Піски бо­ро­даті ка­ца­пи. Ге­не­ральша, перш ніж са­ма приїха­ла, заз­да­легідь по­на­си­ла­ла з батьківщи­ни при­каж­чиків. Лей­ба тоді, од­пас­шись на пансько­му добрі, пішов на підніжний корм.

    Понаїздили нові при­каж­чи­ки та за­раз ки­ну­лись од-би­ра­ти місце для панських по­коїв. Ди­ви­лись, об­див­ля­лись, міря­ли, розміря­ли,- та звеліли Бліщен­кові та Мо­тузці ви­се­ли­тись аж на вигін. Ті, як по­чу­ли - ру- • ка­ми й но­га­ми! Та тро­хи не на­ло­жи­ли го­ло­ва­ми… Так во­ни му­си­ли все своє доб­ро по­ки­да­ти, ки­ну­ли сім'ю та й зманд­ру­ва­ли…

    Піщани та­ке по­ба­чи­ли та й за­жу­ри­ли­ся. Вста­ла пе­ред їх очи­ма їх бу­ду­ща до­ля - сум­на, зап­ла­ка­на, без волі, без ра­дості… з ба­то­гом у ру­ках!

    Дожидати страш­но­го страшніше, ніж йо­го пе­ре­жи­ва­ти. "Що бу­де? Що завт­ра бу­де?.." - ко­жен ду­мав, ля­га­ючи. А тим ча­сом на сьогодні ро­бо­ти бу­ло до­волі: ка­ца­пи роз­ки­да­ли Бліщен­ко­ву та Мо­туз­чи­ну ха­ту… На завт­ра - за­ло­жи­ли на­томість па­лац. Десь по­на­бу­ва­ли й де­ре­ва: та­ко­го по­на­вер­та­ли, що піща­ни аж жа­ха­ли­ся… На після­завтрього за­га­да­ли чо­ловікам теє де­ре­во обтісу­ва­ти. Заб­ра­ли чо­ловіки со­ки­ри - пішли обтісу­ва­ти…

    Незабаром і вро­ди­лись, як з землі ви­рос­ли, ве­ликі Руб­лені па­ла­ти, аж у два­над­цять гор­ниць, з пог­ре- ' ба­ми під ни­зом, з бля­ша­ною покрівлею. Ди­ву­ва­лись, піща­ни, що та­ка озія стоїть се­ред се­ла, ото­ро­чи­лась,, їх ни­зеньки­ми ха­точ­ка­ми. А па­лац справді виг­ля­дав уда­ле­ко кра­ще, ніж піщанська не­ве­лич­ка цер­ков­ця. Оже во­ни ще більше - не то зди­ву­ва­ли­ся, не то пе­ре­ля­ка­ли­ся, як уве­чері бо­ро­да­тий при­каж­чик хо­див від ха­ти до ха­ти - за­га­ду­вав, щоб на завт­ра жінки бу­ли той па­лац ма­за­ти.

    - Ой, го­ренько! що ж то те­пер бу­де?.,- пи­та­ли крізь сльози чо­ловіків жінки.

    - Не що… Тре­ба йти, щоб не бу­ло, бу­ва, то­го, Мо­тузці…- ра­яли чо­ловіки.

    На завт­ра ра­но-ра­но, чуть зо­ря, жінки, за­ли­ва­ючись слізьми, про­ща­ли­ся з дітка­ми, мов ви­хо­ди­ли у да­ле­ку до­ро­гу,- пер­ший раз по­тяг­ли на пан­щи­ну…

    Швидко той па­лац й об­ма­за­ли. А ка­ца­пи тим ча­сом бу­ду­ва­ли кухні, ко­мо­ри, са­раї, стай­ню. Не тільки тре­ба па­нам десь жи­та - тре­ба десь че­лядь місти­ти, провізію скла­да­ти, ко­ней ста­ви­ти… Тре­ба поспіша­ти, щоб дов­го­бо­ро­до­му По­та­по­ви­чу пре­вос­хо­ди­тельна й спа­сибі ска­за­ла!

    Та й га­няв­ся ж По­та­по­вич за тим спа­сибі! Ки­дав­ся сю­ди й ту­ди, сам бігав за тим і за дру­гим, скрізь уст­ря­вав, всю­ди веш­тав­ся, при­див­ляв­ся, над робітни­ка­ми кряч­кою висів… Здається, піща­ни не дба­ли так за своїм доб­ром, як ІІота­по­вич за ге­не­ральським. Та­ке йо­му смач­не те ге­не­ральське спа­сибі!!

    Ще ге­не­ральша в до­розі, а вже По­та­по­вич цілі Піски зга­няє: мушт­рує "хохліков", як тре­ба "гас­па­жу" зустріча­ти.

    Аж ось - і са­ма приїха­ла. Збіглись піща­ни - ко­за­ки й ге­не­ра­лові - ди­ви­тись на неї, мов на яке ди­во. Ка­ца­пи по­ряд­ку­ва­ли. Ко­заків геть поп­ро­го­ни­ли. А ге­не­ра­ло­вих - чо­ловіків ви-строїли у од­ну ла­ву; жінок - у дру­гу; па­рубків - у тре­тю; дівчат - у чет­вер­ту, а ма­лих діток - у п'яту. Си­вих дідів вис­ла­ли на­зустріч з хлібом-сіллю… "Ось, мов, вельмож­на - усе твоє доб­ро при­па­дає…" По­та­по­вич так і вчив, щоб ска­за­ли… "при­па­дає до твоїх пре­вос­хо­ди­тельних ніг!"

    Вийшли діди сиві без ша­пок, з хлібом-сіллю". Так батько та­ма­ти стріча­ють мо­ло­дих, як ті вер­та­ються д церк­вил‹Ге­не­ральша за до­ро­гу ду­же вто­ми­ла­ся,- ска­за­ла, що не­ду­жа, не прий­ня­ла ні хліба, ні солі… навіть не гля­ну­ла на ку­медію… Так і пішов за­ряд да­ром! Піща­ни тільки за­ба­чи­ли свою "мо­ло­ду" зза­ду -• ви­со­ку, су­ху, як в'ялу та­ра­ню,- ко­ли во­на ви­ла­зи­ла 9 пиш­но­го рид­ва­ну та су­ну­ла у гор­ниці, зля­га­ючи на ру­ки двох хо­ро­ше зо­дяг­не­них дівок…

    

    Діти - два хлоп­чи­ки: стар­шенько­му літ, мо­же, два­над­цять, а мен­шо­му з де­сять,- по­вис­ка­ку­ва­ли за ма-'5Л тір'ю з рид­ва­ну та й побігли між на­род. Не гля­ну­ли во­ни на ста­рих дідів, ми­ну­ли чо­ловіків, жінок, па­рубків… Панські оче­ня­та зра­зу забіга­ли по цвіту­чо­му са­доч­ку різних квіток, що виг­ля­да­ли з-за чор­ня­вих діво­чих голів…

    Оглядівши дівчат, пе­ребігли во­ни до хлоп'ячої ла­ви. Хлоп'ята сто­яли без ша­пок, з ни­зенько пост­ри­же­ни­ми го­ло­ва­ми, з не­ве­лич­ки­ми осе­лед­ця­ми. Па­ничі за­пи­та­ли, що то, по­ла­па­ли ру­че­ня­та­ми, пос­куб­ли зле­генька. Нарізно од піщан, не­по­да­ле­ку, сто­яли ка­ца­пи - у чер­во­них со­роч­ках, у ши­ро­ких бо­ро­дах - і сміяли­ся з па­ничівської ви­гад­ки. $

    - Вишь, Афо­ня,- на што зфти хох­ли­ки!.. Знат­на, ба­ря, де­ри!.. Ану, вот та­во хах­лен­ка!

    - Какова? - пи­та стар­шенький, пог­ля­да­ючи то на хлоп'ят, то на ка­цапів.

    - А вот та­во - чу­ма­за­во!

    Панич узяв за осе­лед­чик чор­но­го­ло­во­го хлоп­ця, що сто­яв скраю. Той, як яст­руб, вир­вав­ся.

    - За що ти ску­беш­ся? Ди­вись - який!!

    - Ты… ты…ты!..- за­ри­ча­ли на йо­го бо­ро­даті зас­туп­ни­ки, зціпив­ши ку­ла­ки й зу­би.

    Старенька, згорб­ле­на ба­бу­ся, пов'яза­на білою хуст­кою з наміткою, ви­су­ну­лась з-за дру­гих жінок. Бліда, як крей­да, во­на крізь сльози лед­ве про­мо­ви­ла:

    - За віщо ви, па­ни­ченьки, зну­щаєтесь з хлоп'ят!.. А грішка!

    Паничі ве­се­ло за­ре­го­та­лись та й побігли у гор­ниці.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2