Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 3)

    - Гляди, ли­шень, чи не ро­дич який… Там у йо­го, в Дон­щині, ба­га­то, ка­жуть, вся­кої рідні… Там і брат йо­го жив. То чи не по ху­до­бу, бу­ва, прий­шов і сей?!

    - Бог йо­го зна.

    - Треба б доз­на­тись, Грицьку. Чи не збігав би ти, слідом за ним, у во­лость та розс­лу­хав­ся б: що во­но за чо­ловік.

    - Добре, ма­мо,- ка­же па­ру­бок. І обоє пішли в ха­ту. Жінка справді до­га­да­ла­ся, навіщо за­хо­жо­му здав­ся мерт­вий Кар­по Окунь. Той, що роз­пи­ту­вав, об'явив­ся у во­лості не­бо­жем Оку­ня - Ос­та­пом Хру­щем, що літ, мо­же, з п'ятнад­цять, як пішов на Дін. Уже йо­го й з ревізії ви­ки­ну­ли, не тільки з дум­ки. Тільки старі лю­ди пам'ята­ли ще - ко­ли бо­ро­да­тий та білий Окунь ви­ряд­жав на Дін до дядька сво­го хлоп­ця-не­бо­жа. А те­пер оце він на­зад по­вер­нув­ся й про­сив­ся у піщанську гро­ма­ду.

    - Чого ти звідтіля вер­нув­ся? - пи­та йо­го го­ло­ва: - Хіба там не­доб­ре ста­ло жи­ти?

    - Та труд­но вже й там,- кла­ня­ючись, ка­же Ос­тап.-Не ті те­пер по­ряд­ки пішли: ба­га­то вже й там на­шо­го бра­та… про­па­дає…

    - А тут хіба кра­ще? - пи­та пи­сар.

    - Та все ж, бач­те - рідна сто­ро­на.

    - Як же ми те­пер те­бе прий­ме­мо, що в те­бе ні ви­ду ніяко­го, нічо­го? - зно­ву го­ло­ва.

    - Та в ме­не ось є ста­рий паш­порт.- Та, ви­тягшй з га­ма­на шма­ток зас­мальцьова­но­го па­пе­ру з обтіпа­ни­ми кра­ями, й по­дав го­лові.

    Подивився той на папір, розп­ра­вив, про­чи­тав - і зно­ву зло­жив.

    - Що ж з сього?! - ка­же.- Чо­му хоч ти не об­зи­вав­ся, як ревізія пи­са­лась?

    - А бог йо­го знає - чо­му… Не знав.

    - Відколи паш­пор­та не пе­реміняв!! - не ви­пус­ка­ючи з рук па­пе­ру, ди­ву­вав­ся го­ло­ва.

    - Та там ме­не й по цьому всю­ди прий­ма­ли.

    - Гм… Що ж те­пер, Ва­силь Ва­сильович, бу­де­мо ро­би­ти? - пи­та го­ло­ва пи­са­ря.

    - А що? Тре­ба гро­ма­ду зби­ра­ти; та хай пос­та­вить гро­маді мо­го­ри­чу, то, мо­же, й діло бу­де,- од­ка­зав пи­сар.- А то, як бро­дя­гу яко­го, ще в тюр­му зап­руть.

    - Зділайте ми­лость,- ка­же, кла­ня­ючись, Ос­тап,- уже пок­ло­почіться! Я вже вам, ко­ли так не маю чо­го да­ти, то хоч одс­лу­жу за те.

    Писар тільки пок­ру­тив сво­го ру­до­го уса та ра­зом з го­ло­вою й пішли у дру­гу ха­ту.

    Через три неділі Ос­тап ко­сив у пи­са­ря сіно. Та та­кий з йо­го ко­сар: та­кий жва­вий, та­кий ро­бо­чий - нев­том­ний! Усьому лад дає, усім пе­ред ве­де - ота­ма­нує. А че­рез місяць йо­му об'явле­но, що те­пер він піщанський гро­ма­дя­нин - ко­зак, Ос­тап Ма­ка­ро­вич Хрущ.

    Аж пе­рех­рес­тив­ся Ос­тап, як по­чув це. Та во­се­ни прямісінько й поч­ва­лав у го­род най­ма­тись. Не­дов­го й місця шу­кав: за­раз жид зле­бе­нив йо­го та зап­ра­вив у пош­тарі.

    Добре Ос­та­пові. І оде­жа й хліб жидівський, і пла­та доб­ра, та й од проїжджих пе­ре­па­да. Пос­лу­жив він рік, а на дру­гий уже грунт і ха­ту ку­пив. Як­раз на край се­ла, на бе­лебні, сто­яла собі ос­то­ронь чи­ясь сирітська пуст­ка: не­об­ма­за­на, невк­ри­та, го­род не об­го­род­же­ний; звісно - сирітське, та ще й за се­лом.

    Купив Ос­тап ха­ту та, не дов­го ду­мав­ши, ішлес­та­рос-.. тів до Мотрі Жуківни - бідної, нек­ра­си­вої дівчи­ни, З уже та­ки й літньої, що жи­ла у сусідах, уд­вох з ста­рою 1 матір'ю. -

    - А що ж, Мот­ре,- ка­же їй ма­ти,- іди! Хоч ха­та своя бу­де, хоч не ти­ня­ти­меш­ся на старість, як от я, ста­ра…

    - Та чи йти, то й ітаї - од­ка­зує доч­ка.- ї так на­терпілись усього!

    Обмінили хліб, а в неділю й весілля заг­ра­ли.

    Як ус­ту­пи­ла Мот­ря в свою ха­ту, то не­мов зно­ву на світ на­ро­ди­ла­ся. Че­пу­рить її, при­би­ра. Діжда­ли вес­ни,-ого­род од­ко­па­ла, ско­па­ла, за­са­ди­ла; ха­ту ви­ма­за­ла, оббіли­ла; прис­пу жов­тою гли­ною підве­ла; ко­ло ха­ти віни­ком об­ме­ла. Чис­то кру­гом - лю­бо гля­ну­ти, і ого­ро­ди­на зе­леніє…

    Та й тільки ж то, що ого­ро­ди­на своя, а більше землі - ні ступ­ня. При­хо­ди­лось у чу­жих лю­дей ко­си­ти, хліб за­роб­ля­ти, спи­ни не роз­ги­на­ючи, спо­чив­ку не зна­ючи… Оже як не пра­цю­ва­ла Мот­ря з Ос­та­пом та з Ориш­кою - ста­рою своєю матір'ю, а все бідно жи­ли. Іноді зи­мою ні з чо­го бу­ло й га­лу­шок зва­ри­ти,- при-хо­ди­лось су­хим хлібом да­ви­тись…

    Остап - спер­шу був по­ве­селів: та­кий ба­ла­ку­чий, та­кий щи­рий,- Мот­рю жа­лує, ко­ло тещі лас­ка­вий; а далі - все хмурнішав та й хмурнішав. Ста­ла нудьга виг­ля­да­ти йо­го очи­ма, жур­ба не­ви­мов­на гніти­ти йо­го ду­шу і сер­це… Хо­дить, бу­ва­ло, во­се­ни або зи­мою по дво­ру, опус­тить на гру­ди го­ло­ву та за цілий день і сло­ва не про­мо­вить ні до ко­го…

    Так ми­нув рік; ми­нає і дру­гий; а во­ни - всі трой­ко (дітей не бу­ло) - пох­мурі, не­ве­селі… Не­має долі - не­має й ра­дості!

    Лягла зи­ма. Па­дав дрібний сніг, як бу­ва у хо­лод; буй­ний вітер кру­тив за­ме­та­ми І вив, як звір у лісі, у ди­марі Ос­та­по­вої ха­ти. Ніч уже спус­ти­ла­ся на зем­лю. Мот­ря й Ориш­ка сиділи на по­лу; пе­ред ни­ми на стільчи­ку не­яс­но бли­мав ка­га­нець - от-от зби­рав­ся по­гас­ну­ти. Во­ни пря­ли мовч­ки; кож­на про се­бе ду­ма­ла якусь тяж­ку дум­ку. Ос­тап ле­жав на печі… Ти­хо,- тільки ве­ре­те­на сюр­чать…

    - О-ох! - важ­ко зітхнув Ос­тап.- Об­рид­ло вже мені по цих кра­ях го­рю­ва­ти,- про­мо­вив він, на­че сам до се­бе.- Діжду вес­ни, піду на за­робітки. Там, мо­же, знай­ду доб­ре місце, то й вас пе­ре­ве­ду…

    - А як же не най­деш?-на це йо­му Мот­ря.- Літо втра­тиш… а я од­ни­ми ру­ка­ми що тут за­роб­лю?..- до­да­ла во­на жур­ли­во і скри­ви­ла­ся.

    - Та вже ж ви тут з матір'ю то сим, то тим бо­ком нас­тя­гаєтесь на зи­му… А я, ко­ли що, то там і за­зи­мую. Так мені тут ос­то­гид­ло!

    Діждали вес­ни. По­ра­див­ся Ос­тап з жінкою та з те­щею, узяв паш­порт, пішов собі. Мот­ря з ста­рою матір'ю зос­та­лись самі собі на ха­зяй­стві.

    Вирядили Ос­та­па на Дін у ве­ли­кий піст, а так - к зе­леній неділі - при­хо­дить з До­ну бу­ма­га: чи є, мов, у вас та­кий і та­кий ко­зак Ос­тап Хрущ? і де він у вас взяв­ся? Що тут він про­зи­вав­ся не Хрущ, а При­ти­ка… що він ки­нув у нас жінку і троє дітей, про­па­дав був - не знать де - три ро­ки без ма­ло­го… А ось те­пер - у паш­порті він уже Хру­щем пи­шеться, та ще й жо­на­тим… Що се во­но за знак? з якої це речі та­ка плу­та­ни­ця?..

    Так оце за­пи­ту­ва­ла якась Донська ста­ни­ця Піщан-ської во­лості… І за­да­ла ж ро­бо­ту во­лос­ним оця нес­подіва­на бу­ма­га!

    Як про­чи­та­ла її ко­зацька стар­ши­на, то го­ло­ву й ру­ки опус­ти­ла.

    - Оце так! - скрик­ну­ли в один го­лос і го­ло­ва й пи­сар.- Бу­де ж те­пер від ок­руж­но­го… І як-та­ки повіри­ти та­ко­му во­ло­цюзі?! Прий­шов - чорт йо­го зна й відки, ска­завсь - біс йо­го зна й ким; а ми - на тобі, та цить! - і лап­ки пок­ла­ли… Окунів небіж та й Окунів,- нес­те­мен­не Окунів… Чо­му не прий­ня­ти?.. Аж во­но - он який небіж!!

    - Еге ж…Не­да­ром я ка­зав,- вибріху­вавсь пи­сар,- підож­де­мо тро­хи, спи­ше­мось… Не пос­лу­ха­ли?..

    - Що ж те­пе­реньки ро­би­ти? - мов не чув, пи­тав го­ло­ва в пи­са­ря.

    Той мов­чав, по­ту­пив­ши в зем­лю очі. Вид­но бу­ло - щось при­га­ду­вав.

    - Недурно мені сю ніч чор­на со­ба­ка сни­ла­ся,- пох­ва­ливсь го­ло­ва.- Жінка од­га­ду­ва­ла: на­пасть… Так во­но й є!

    - А мені ру­да сви­ня,- увер­нув пи­сар. По­ра­див­шись, мерщій пос­ла­ли за Мот­рею де­сят­ни­ка. Мот­ря прий­шла.

    - Чи не роз­ка­зу­вав тобі чо­ловік чо­го про Дін? - стріли її во­лосні.

    - Ні, не роз­ка­зу­вав,- од­ка­за­ла Мот­ря, зди­ву­вав­шись та­ко­му пи­тан­ню.- А що там? Хіба яка чут­ка і прий­шла?..- за­пи­та­ла во­на зля­ка­ним го­ло­сом. Так і так - ка­жуть; "та­ке й та­ке ди­во…

    Як по­чу­ла та­ке Мот­ря, то й ли­ця на їй не ста­ло: поблідла, як крей­да, зат­ряс­лась, як лист на оси­чині; .хотіла щось ска­за­ти, та не ви­мо­ви­ла й сло­ва,- тільки раз по раз тяж­ко зітха­ла і якось чуд­но ди­ви­лась мут­ни­ми очи­ма…

    - Чого ти зди­хаєш? - грим­нув на неї го­ло­ва.- У чо­ловіка нав­чи­ла­ся?.. Той теж, як прий­шов, то та­ко­го Ла­за­ря скор­чив… Прок­ляті! Че­рез вас на Сибір ще підеш…

    Мотря нічо­го не од­ка­за­ла,- тільки жалібно ди­ви­ла­ся. Ко­ли б хто заг­ля­нув тоді у її ду­шу,- що там ро­би­ло­ся! Як­би за­зир­нув у сер­це,- що в йо­му по­вер­та­ло­ся!

    - Іди собі! - гук­нув го­ло­ва, ба­ча­чи, що в неї й річ відтя­ло.

    Мотря по­вер­ну­ла­ся, вий­шла. Ішла по улиці,- не ба­чи­ла світа пе­ред со­бою; прий­шла до­до­му,- як п'яна, мов чме­ле­на…

    - Що там, доч­ко? - стріла її ма­ти.- Чо­го те­бе кли­ка­ли?

    Пожовкло в Мотрі у віччю, за­ко­ли­хав­ся світ, пішло все хо­до­ром… Не пам'ята­ла во­на, як опус­ти­лась на ла­ву - так не роз­дяг­не­на, не роз­бу­та і впа­ла опу­кою. Сльози, як го­рох, по­ли­ли­ся з очей.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2