Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 21)

    Незабаром прий­шов при­каз роз­хо­ди­тись: ба­ри­ня з до­ро­ги спо­чи­ва­ти хо­чуть! Ла­ви пе­реміша­ли­ся… По­тяг­ли піща­ни по домівках, но­си повісив­ши, по­нес­ли не­од­радні дум­ки в пох­нюп­леній го­лові, не­ве­се­ле по­чу­ван­ня в серці…

    Доброго, ка­жуть, до­жи­да­ти тре­ба, а ли­хе- са­мо прий­де. На дру­гий же та­ки день прий­шла за­гад­ка: зно­си­ти Омелько­ву й Стецько­ву ха­ту, що при­ля­га­ли го­ро­да­ми до пансько­го дво­ру: нігде бу­ло са­ду за­во­ди­ти! Знес­ли ха­ту Омелько­ву й Стецько­ву, на­са­ди­ли са­док, ста­вок ви­ко­па­ли і ри­би на­пус­ти­ли. Тро­хи зго Дом - ули­ця узька. Тре­ба роз­ши­ри­ти,- тре­ба уріза ти людських го­родів! Уріза­ли й го­родів,- роз­чис­тилі йе ву­ли­цю, а май­дан… Уп'ять ве­ле­но: поз­но­си­ти на-суп­ро­ти па­ла­цу усі хат­ки, бо за ти­ми кри­во­бо­ки­ми "атка­ми не­має ніяко­го ви­ду з панських вікон! Поз­но­си­ли й суп­ро­тивні хат­ки, на­са­ди­ли пе­ред дво­ром ви­со­ких та тон­ких то­поль…

    Отак що день - усе но­вий та й но­вий при­каз, но­ва та й но­ва ви­гад­ка! Щод­ня камінець ло камінчи­ку ви­би­ва­ли з людської ролі. Ко­жен час вко­ро­чу­вав­ся ури­вок, на котрім бу­ли піща­ни прив'язані до ге­не­ральші,- по­ки не вко­ро­ти­ли так, що вже мож­на бу­ло без­печ­но за чу­би бра­ти…

    Піщани дов­го не по­да­ва­ли­ся, а все-та­ки ге­не­ральської си­ли не по­ду­жа­ли. Тоді во­ни ки­ну­лись до то­го, до чо­го ки­дається немічний. Во­ни на­ляг­ли на но­ги,- да­вай тіка­ти! Зніметься оце чо­ловік, май­не на вільні сте­пи Ка­те­ри­нос­лавські або Хер­сонські, або й на Дін, осе­литься, де знає, а че­рез рік жінку з дітка­ми вик­ра­де - пе­ре­ве­де ту­ди. Ба­га­то тоді на­ки­ва­ло п'ята­ми і оди­но­ких і ціли­ми сім'ями… Тоді й по­говірку зло­жи­ли: мандрівоч­ка - на­ша тіточ­ка!

    Такі що­денні без­пе­рес­танні манд­ри ду­же об­ра­жа­ли ге­не­ральши­не сер­це. Во­на усім й усю­ди жаліла­ся на нев­дячність "хах­лац­ка­ва му­жичья", на йо­го гру­бу, звіря­чу на­ту­ру. Де ж пак? Прок­ляті "хах­ли", греч­косії не хотіли па­ха­ти ланів ми­лос­ти­вої, ве­ли­ко­род­ної панії Польської, по ба­тюшці - Ди­рюгіної. У неї в Бо­ро­даєві усе на­род "руський" - і той слу­хав, а ці "ма­зе­пи" - тіка­ли!!!

    Отже як не манд­ру­ва­ли "ма­зе­пи", а все-та­ки більше сотні сімей зос­та­ло­ся на розвід па­нам Польським, на пос­лу­гу їх прим­хам та ви­гад­ли­вим при­му­сам. Ге­не­ральський при­каз, з на­гай­кою в ру­ках, зро­бив до ла­ду своє діло. Він розім'яв гру­бу звіря­чу на­ту­ру; оббілу­вав її, як овеч­ку; при­че­сав, приг­ла­див; нат­во­рив цілу ва­та­гу двірні; а з зав­зя­тих сте­по­виків по­на­ро­бив покірних волів, котрі вздовж і впо­пе­рек пе­ре­орю­ва­ли те­пер уже панське нив'я та засіва­ли зер­ном - на при­бу­ток панській ки­шені…

    А й не тро­хи ж то тре­ба, щоб її на­пов­ни­ти! Сімей­ка у ге­не­ральші,- аби гос­по­ди! З нею приїха­ло два си­ни - опецьку­ваті, швидкі, як мо­лочні те­ля­та. Че­рез рік синів ге­не­ральша од­вез­ла у на­уку, а з на­уки вер­ну­лась стар­ша доч­ка.

    - Гей! Кто там? - гук­ну­ла ге­не­ральша. У по­ро­га, як стовп, сто­яв ла­кей, у чор­но­му сер­туці, у ма­нишці з бри­жа­ми, при ча­сах. $

    - Позвать По­та­пи­ча! - при­ка­за­ла глу­хим го­ло­сом, з про­тя­гом. Ла­кей вий­шов. Не­за­ба­ром По­та­по­вич увійшов.

    - Слушай, По­та­пич! Ве­ре Се­ме­нов­не нуж­но гор­нич­ную.

    - Вестима, нуж­на,- про­гув гус­тим ба­сом По­та­по­вич.

    - Внбери кра­си­вую де­вуш­ку…

    - Как при­ка­же­те, ва­ше пре­вос­хо­дитст­во!

    - Маладую… лет адак - шест­над­ца­ти… Толька пас­ка­рее!

    - Слушаю-с.

    - Завтра, што ли…

    - Слушаю-с.

    - Ну, сту­пай!

    Потапович вий­шов.

    А вранці-ра­но Ки­ри­ло Оч­кур з жінкою, з ма­ли­ми дітка­ми про­во­ди­ли до дво­ру, як до гро­бу, стар­шу доч­ку Ган­ну - врод­ли­ву, хо­ро­шу дівчи­ну.

    На дру­гий рік приїздить дру­га доч­ка, на третій - тре­тя.

    Хто ж бу­де вичісу­ва­ти, запліта­ти їх довгі чорні ко­си? Хто стя­га­ти­ме дівоцькі кер­се­ти? Хто бу­де ви­ши­ва­ти спідниці, комірчи­ки, ру­кавці?..

    Не ми­ну­ла пансько­го хліба Омелько­ва доч­ка Оле­ся; хо­ди­ла за мен­шою ба­риш­нею не­ве­лич­ка дівчин­ка - си­ро­та Уля­на, доч­ка то­го са­мо­го хре­ще­ни­ка, що ге­не­рал,- не­хай царст­вує! - пох­рес­тив. В дівочій за п'яльця­ми сиділи Сте­ха, Ма­ру­ся; тка­ла ки­ли­ми Гап­ка. На другім кінці па­ла­цу, у ла­кей­ській, ну­ди­ли світом без ро­бо­ти Пет­ро, Ва­ре­ників син, та Йван Шкляр; а пе­ред са­мою за­лою, на стільчи­ку, сидів, у лівреї з зо­ло­ти­ми по­зу­мен­та­ми, Сте­пан Пу­гач - мо­ло­дий, врод­ли­вий ка­мер­ди­нер ге­не­ральшин. А в кух­нях - скільки!!!

    Треба по­ду­ма­ти, чим ту юр­бу го­лод­них ротів на­го­ду­ва­ти; тре­ба ж їх і зо­дяг­ти чимсь… А своя сім'я? Три доч­ки - як го­лу­боч­ки!! Прос­то­му чо­ловікові тре­ба ро­зу­мом роз­ки­ну­ти, щоб дочці скри­ню прид­ба­ти. А що ж то за ду­ма мо­ро­чи­ла ге­не­ральши­ну го­ло­ву, щоб над­ба­ти доб­ра аж трьом ге­не­ральським доч­кам? Та чи од­на у ма­тері дум­ка! Не дер­жа­ти ж до­чок на ви­сад­ки: тре­ба й про зятів по­ду­ма­ти. Дівча­та - не ро­са­да, щоб їх хо­ва­ти геть од світу. Дівча­там тре­ба світу - ба­га­то світу… Тре­ба, щоб і їх по­ба­чи­ли; тре­ба, щоб і во­ни ба­чи­ли… Тре­ба, щоб бу­ло чим зга­да­ти мо­ло­дий, дівоцький вік!

    Заклекотав ге­не­ральський па­лац… Му­зи­ка, аж стру­ни рве - грає; у вікнах світла-світла - зда­ле­ка здається: го­рить усе­ре­дині па­лац! Са­ме ве­ли­кий наїзд… Ціле чор­не подвір'я ка­ре­та­ми, ко­ля­са­ми та по­воз­ка­ми зас­тав­ле­но; під ка­ре­та­ми, по­засвічу­вав­ши ліхтарі, гра­ють ку­че­ри у хвильки, у три­лис­ни­ка або в джгу­та; у стайні хру­ма­ють коні смач­не сте­по­ве сіно.

    А в гор­ни­цях гос­тей - нігде про­су­ну­тись! Наїха­ли з Гетьмансько­го гу­са­ри; за­вер­нув ста­рий Кри­винський з цілою мет­кою ста­рих до­чок; не за­бу­ла й Швед­чи -ха - і во­на тут з своєю доч­кою-кра­лею; а ко­ло неї вер­титься сот­ни­чен­ко Са­ен­ко, мо­ло­дий, чор­ня­вий, ве­се­лий, тан­цю­рис­тий; тут же й гетьмансько­го ко­лись пол­ков­ни­ка Кря­жа син по­ход­жає з си­ном пол­ков­ни­ка Кар­ма­зи­ном, що приїхав на бен­кет з мо­ло­дою жінкою, аж з са­мо­го Ром­на… Не тільки з Гетьмансько­го, наїзди­ли іноді до ге­не­ральші гості й з сусідніх повітів.

    Генеральша - привітна ха­зяй­ка-хлібо­сол­ка. Кож­но­му ска­же лас­ка­ве сло­во; до од­но­го обер­неться з усміхом, до дру­го­го - з по­ва­гою; кож­но­му го­дить, -ко­ло кож­но­го хо­дить… Гос­тям - привілля! Хто в кар­ти грає, хто ди­виться, інші ба­ла­ка­ють то се, то те; там зібра­лась куп­ка - роз­ка­зує, які те­пер ле­да­цю­ги кріпа­ки по­ро­би­ли­ся, увер­не й ге­не­ральша своє сло­во про своїх "ма­зеп"… А в гос­тинній - панійки скре­ко­тять, як ті со­ро­ки: без со­ро­ма кож­но­го на зу­бах пе­ре­ти­ра­ють… У за­лу двері роз­чи­нені, у них на­тов­пи­лась ціла юр­ба теж панійок - ніяк прой­ти… Підміча­ючи, хто ко­ло якої дівчи­ни за­ли­цяється, мо­торні цо­ко­ту­хи ше­по­чуть од­на другій свої дум­ки про лю­бощі, надії - про шлю­би. А в залі роз­вер­ну­лись танці на всі бо­ки - аж поміст хо­до­ром хо­дить. Тільки - круть та верть, круть та верть! Гу­са­ри не­да­ром наїха­ли. По тан­цях - ту­ди вже к світу, як прок­ри­чать другі півні,- ве­че­ря. Світом тільки роз'їжджа­ються…

    Та так справ­ля­ють не одні іме­ни­ни (а й тож-то чо­ти­ри ра­зи на рік!): справ­ля­ють на різдво бен­кет, бен­ке­ту­ють на мас­ниці, на ве­ли­код­них свят­ках. Це ве­ликі, про­хані бен­ке­ти. А так гості - не ми­нає дня, щоб за сто­лом не сиділо душ три або чо­ти­ри чу­жих.

    Весело, розкішне жи­ла ге­не­ральша. Не су­му­ва­ли й ге­не­ральські доч­ки, бо ніко­ли бу­ло. Та й чо­го йо­го жу­ри­ти­ся пан­ночці - мо­лодій, не­по­ганій, з ве­ли­ко­род­ної сім'ї та й не з по­рожніми ру­ка­ми? Прав­да, чи по­рожні в ге­не­ральських до­чок ру­ки чи не по­рожні,- про те самі во­ни ніко­ли не ду­ма­ли, не га­да­ли. За них ду­ма­ла ма­ти, а справд­жу­ва­ли її дум­ку - бо­ро­даєвці, та піща­ни… Бо­ро­даєвці при­во­зи­ли їй по два ра­зи нарік "обро­ки", а піща­ни, як ті во­ли, ро­би­ли на неї по чо­ти­ри дні в тиж­день та зно­си­ли у двір ку­рей, гу­сей, яй­ця… Чо­му не гу­ля­ти?!

    Гуло отак ге­не­ральське подвір'я щось, ма­буть, років з п'ять. У стар­шої доч­ки по­ча­ли вже в ку­точ­ках ко­ло очей скла­да­тись лед­ве примітні бри­жи­ки, пох­мурнішав тро­хи вид… Ко­ли це - приїхав зда­ле­ка, аж з-за Бо­ро­даєва, сусіда-па­нок та й оже­нив­ся на старшій. Од­гу­ля­ли весілля. Піски зро­ду-віку не ба­чи­ли, не чу­ли та­ко­го весілля! Па­лац аж ревів, аж стог­нав…

    Почин, ка­жуть, ве­ли­кий чо­ловік. Як по­ба­чи­ли гу­са­ри, що з-пе­ред но­са та­ке доб­ро уп­ли­ває, та ще дуж­че за­час­ти­ли в Піски. Че­рез півро­ку од­да­ли дру­гу доч­ку - за ста­ро­го гу­сарсько­го пол­ков­ни­ка. Ос­та­ла­ся на утіху ма­тері са­ма мен­ша. Так же й утіхи з неї - ніякої! Мен­шої доч­ки ге­не­ральша не­до­люб­лю­ва­ла. Не раз, бу­ва­ло, гри­має на неї, сва­риться і зо­дя­га­ла її бідніше, ніж стар­ших. Роз­ка­зу­ва­ли, що мен­ша доч­ка прогніви­ла бу­ла матір: у се­бе в хаті раз пе­ре­хо­ва­ла гор­нич­ну Уля­ну, кот­ра - ка­пос­на дівчи­на! - тільки те й ро­би­ла, що сер­ди­ла ге­не­ральшу. Ска­же гру­бо, гля­не якось ду­же вільно, мов ди­виться у вічі своїй рівні. "Яка са­ма - та­ка у те­бе й гор­ниш­на!" - до­ко­ряє, бу­ло, розгнівав­шись на доч­ку, ге­не­ральша. А доч­ка, на ли­хо собі, га­ря­ча вда­ла­ся: ніко­ли, бу­ло, не змов­чить. Піде в них спірка та змаж­ка… Не раз ма­те­ри­не сер­це щеміло від її гірко­го сло­ва.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2