Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 22)

    Як на те ж: уст­ряв за мен­шою доч­кою "чу­ма­зий ха­хол" - отой са­мий хо­ро­ший сот­ни­чен­ко Саєнко. Уст­ряв та й уст­ряв!

    - Слушай, Ду­ня, чо­го він до нас їздить? Я вже сьогодні йо­му й ру­ки не по­да­ла,- ка­же раз ма­ти, ви­ря­див­ши Саєнка.

    - Незвичайно зро­би­ли… Саєнко - чо­ловік як слід.

    - Хто? чу­ма­зий ха­хол?

    - То що, що ха­хол, - од­ка­зує доч­ка: -хіба хах­ли не лю­ди?

    - Мазепи! об­ли­ванці… а не лю­ди!,

    - Та хто там був: чи йо­го ку­па­ли, чи об­ли­ва­ли,- зас­ту­пається доч­ка.

    - Гляди, справді: чи ти, бу­ва, не вля­па­лась у то­го жуч­ка, щсУ так зас­ту­паєшся?

    - А хоч би й так… Чим не чо­ловік?

    - Що це з то­бою?! чи він тобі рівня? Тво­го батька са­ма ца­ри­ця віта­ла, прий­ма­ла. Піска­ми жа­лу­ва­ла… А він - що? Мо­же, йо­го батько у гай­да­ма­ках був!.. Хар­ци­за! дігтяр!! П-ху-у!

    - Яке мені діло до йо­го батька,- од­ка­зу­ва­ла доч­ка, вже йду­чи до се­бе в ха­ти­ну. Че­рез день Саєнко зно­ву у Пісках.

    - І сти­да й со­ро­ма не­має, й честі! Я йо­му спи­ну по­ка­зую, а він щод­ня… Ска­за­но: з ха­ма. -не бу­де да­на! - ка­же розгніва­на ге­не­ральша. ~ Оже хам та­ки сво­го доїздив­ся. Раз доч­ка приз­на­лась ма­тері, що во­на ха­ма по­ко­ха­ла, а хам її по­ко­хав, і обоє ра­зом про­сять у ма­тері "бла­гос­ло­венія".

    - З ким? з ким?? - зак­ри­ча­ла ге­не­ральша, мов хто ши­лом шпи­го­нув її.- 3 дігтя­рем?!! Та ру­ка б мені од сох­ла!

    - Ну, як знаєте… Не хо­че­те - ми й так по­бе­ре­мо­ся… Бог з ва­ми: ви не моя ма­ти, я - не ва­ша доч­ка!

    Як по­чу­ла та­ке ге­не­ральша, як заллється сльоза­ми…

    - Чи я ж га­да­ла, чи я до­жи­да­ла, щоб моя рідна ди­ти­на так моє сер­це вра­зи­ла?!

    Щось з місяць ішла ба­талія. А далі - ба­чить ге­не­ральша, що доч­ки не пе­ре­мо­жеш,- ще, не дай гос­по­ди, всьому ро­ду на­ро­бить со­ро­му,- взя­ла та й поб­ла­гос­ло­ви­ла.

    Весілля не справ­ля­ли: ге­не­ральша за­не­ду­жа­ла…

    Повіз Саєнко свою мо­ло­ду жінку до се­бе в Ки­тай­ку,- та не повіз по­са­гу…

    Зосталася ге­не­ральша са­ма собі на ха­зяй­стві. Не­дав­но бу­ла сім'я ве­ли­ка, бу­ло так ве­се­ло, гар­но; а те­пер - ніко­му ні роз­ва­жи­ти, ні розігна­ти су­му. Стар­ша доч­ка - десь да­ле­ко в Мос­ков­щині; се­ред­ня - '"тя­гається по всГх усю­дах за пол­ком, а мен­ша, хоч і не­да­ле­ко, так же кра­ще її не ба­чи­ти! Не так її, як її "ма­зе­пи", без кот­ро­го во­на ступ­ня не сту­пить. Ге­не­ральша довіку не прос­ти­ла дігтя­реві то­го, як він осмілив­ся зне­ва­жи­ти "честь" її ста­рин­но­го ро­ду - поб­ра­тись з її доч­кою!

    Довелося ге­не­ральші на ста­рості літ са­мо­тою світом ну­ди­ти. А й старість же її упо­до­ба­ла! То бу­ла су­ха, а то ще дуж­че ви­сох­ла; аж згор­би­лась, аж мов по­ниж­ча­ла; го­ло­ва-си­вим сріблом бли­ща­ла…

    Будинок ве­ли­кий - а ніко­го не­ма! Йдеш на однім кінці - на другім ступні од­гу­ку­ються… Аж сум бе­реї Об­няв сум та нудьга й ге­не­ральши­ну го­ло­ву. Від су­му й ге­не­ральські го­ло­ви не за­хо­ва­ються. Са­ма не знав вельмож­на - що ро­би­ти. Хоч би чим тро­хи од­вес­ти свою са­мот­ню ду­шу, погріти оди­но­ке сер­це. Ста­ре сер­це завж­ди шу­кає, де б йо­го погріти­ся, ко­му б йо­го посвіти­ти на про­щан­ня своїм по­гас­лим світом… Ге­не­ральша до лю­дей дав­но охо­ло­ла. Лю­ди самі шу­ка­ють теп­ла та світу. Де світ, там і теп­ло. А теп­ла в старім серці на ма­ко­ве зер­но… Ко­му ж йо­го од­да­ти?

    

    Генеральша не­дов­го за­ду­му­ва­лась: взя­ла та й од­да­ла йо­го ко­там. Ла­кеї й гор­ничні скрізь хо­ди­ли по се­лу та зно­си­ли у гор­ниці хвос­та­тих ми­шо­давів. Ге­не­ральша виб­ра­ла, яких са­ма зна­ла. За­ве­лось у па­лаці ціле ко­ша­че царст­во: ко­ти, й кішки, і ко­те­ня­та. Для пос­лу­ги царст­ву ге­не­ральша на­рош­не взя­ла у двір бездітну вдо­ву Мок­ри­ну.

    Мокрина за ни­ми ди­виться: Мок­ри­на їх завж­ди го­дує, вичісує, сте­ле їм постіль… То во­ни за Мок­ри­ною слідом. Іде якось раз Мок­ри­на, а за нею ко­тят­ко. Во­на й не дог­ляділа, при­да­ви­ла якось две­ри­ма. Ко­тят­ко за­пи­ща­ло. Ге­не­ральша, як по­чу­ла - на­че їй пальця од­ру­ба­ли! На дру­гий день ко­тят­ко здох­ло. Що ж, так те Мок­рині й ми­ну­ло­ся? Так їй те й по­да­ру­ва­ти?.. Ге­не­ральша бу­ла не з тих, що по­сер­дяться та й за­бу­дуть. Не по­да­ру­ва­ла во­на й Мок­рині ко­тя­чої смерті. На дру­гий день Мок­ри­на се­ред се­ла, при­люд­но, цілий день ма­за­ла панські кухні зо­ко­ла, а на шиї в Мок­ри-ни - за її щирі пос­лу­ги - на чер­воній стьожечці теліпа­ло­ся здох­ле ко­тят­ко!!

    Та дос­та­ва­лось тоді не одній Мок­рині й не за одні ко­тят­ка. Бу­ло всім доб­ре! Доч­ку, ка­жуть, дай, та й за доч­кою од­дай. По­ви­да­ва­ла ге­не­ральша до­чок: за стар­шою да­ле­кий Бо­ро­даїв 'дда­ла - ніко­му "оброків" те­пер пла­ти­ти; за се­редньою-упли­ли ті "обро­ки", що наск­ла­да­ла давніше; тільки од­на "ма­зе­пи­ха" не по­жи­ви­ла­ся… А все ж та­ки, що ге­не­ральша прид­ба­ла, те й уп­ли­ло за доч­ка­ми. Тре­ба, зна­чить, зно­ву скла­да­ти, своє убо­жест­во по­ла­та­ти. Піща­ни роб­лять тільки чо­ти­ри дні на тиж­день. Щоб уже їм і п'ятий ро­би­ти?! за­га­да­ли п'ятий. Піща­ни пос­лу­ха­ли: пішли на пан­щи­ну й на п'ятий день… сподіва­ли­ся не­за­ба­ром ще й шос­то­го… Шос­тий за­га­яв­ся. Шос­то­го ге­не­ральша не вспіла на­ки­ну­ти.

    - Через цю Ульку жит­тя мені не­ма! Що не зро­бить - все не по-людській; що не ска­же - то збре­ше! Так не вря­ди-го­ди жаліла­ся ге­не­ральша своїм сусі-ідам на гор­нич­ну Уля­ну, що з ма­лої дівчин­ки на панськім хлібі ви­ко­ха­лась у справж­ню дівку - біло­ли­цю, ор­ня­ву, з пов­ни­ми ве­се­ли­ми очи­ма, співу­ху нев­си­пу­щу.

    Подруги в Уляні душі не чу­ли. Лю­би­ли Уля­ну в дворі й за дво­ром, ста­ре й ма­ле. Лю­би­ли в Уляні щи­ру ду­шу, доб­ре сер­це, й най­більше - ве­се­лу на­ту­ру. Хто ко­го по­ко­хає - Уля­на пер­ша знає; за­жу­рив­ся хто - Уля­на роз­ва­жить. Уля­на не знає го­ря! Во­на справді ніко­ли не жу­ри­ла­ся; а мо­же й жу­ри­ла­ся, та ніхто то­го не знав, не ба­чив. Ба­чи­ли Уля­ну - ве­се­ла; чу­ли Уля­ну - співає; слу­ха­ли - які Уля­на ви­гад­ки ви­га­дує, квітки при­ши­ває… Ска­за­но: не жур - дівка!

    Одно тільки ли­шенько: не­має ге­не­ральші жит­тя че­рез дівку Уля­ну! Не дос­па­ла пре­вос­хо­ди­тельна: "чи то мож­на зас­ну­ти за тією зіпа­кою?" А Уля­ни цілий ра­нок і в гор­ни­цях не бу­ло: в кухні лю­дей сміши­ла по­ки ге­не­ральша спить. Не до­ши­ла Сте­ха уроч­ної ро­бо­ти-ру­кав­чиків,-Уля­на вин­на: во­на своїми ре­го-та­ми та те­ре­ве­ня­ми не дає дівча­там діла ро­би­ти! Не швид­ко прибіг ла­кей на ге­не­ральшин клик. Не де ж він був - як не лу­пив зу­би з Уля­ною! Ска­за­но: не­ма жит­тя ге­не­ральші че­рез ту Уля­ну!!

    Одного дня - чує ге­не­ральша - у Дівочій ти­хо. "Ма­буть, уже ку­дись май­ну­ла, побігай­ка!" - по­ду­ма­ла ге­не­ральша та й вий­шла довіда­тись. Уля­ни в дівочій не бу­ло.

    - Де Улька? - пи­тає дівчат.

    - Пішла, ка­жуть, у кух­ню во­ди на­пи­тись.

    - Позвать! При­хо­дить Уля­на.

    - Де ти бу­ла?..- заг­ля­да­ючи в вічі, пи­тає ге­не­ральша і на кож­но­му слові при­дав­лює. "По­га­ний знак!" - по­ду­ма­ли дівча­та.

    - В кух­ню хо­ди­ла… во­ди пи­ти…- од­ка­зує Уля­на.

    - Хіба тут тобі во­ди не­має? - по­ка­зує на гра­фин з во­дою…

    - Це вже дав­ня… Я хо­ди­ла свіжої на­пи­тись,- ка­же Уля­на.

    - Свіжої?.. Бре­шеш!.. Ти з ба­ху­ра­ми зню­ха­лась…

    Ти з Стьопкою… Стьопка! Стьопка! - гук­ну­ла ге­не­ральша.

    Через увесь бу­ди­нок, мов не­са­мо­ви­тий, летів ка­мер­ди­нер Стьопка. Ге­не­ральша Стьопку впо­до­ба­ла за те, що він мо­тор­ний і кра­си­вий з се­бе. На Ве­лик­день од­но­го Стьопку підпус­ка­ла до ру­ки пох­рис­то­са­тись… Гап­ка-тка­ля сле­бе­зу­ва­ла в кухні, що оче­ви­дяч­ки ба­чи­ла, як ге­не­ральша гла­ди­ла Стьопку по підборіддю своєю су­хою, кістля­вою ру­кою… Чи прав­ду Гап­ка ка­за­ла, чи ви­ду­му­ва­ла,- ніхто не ска­ясе. Лю­дям, а над­то гор­нич­ним, ротів не по­зав'язуєш!

    - Ти де був? - стріла Стьопку ге­не­ральша і пря­мо гля­ну­ла йо­му в вічі.

    - У ла­кей­ській.

    - Брешеш! Ти був у кухні… Приз­на­вай­ся: був у кухні?

    - Був,- ка­же Стьопка.

    - Бач, ш…! бач!.. Не я ж ка­за­ла… Аж так і є!! Так ти за­ду­ма­ла ба­ри­ню об­ду­рю­ва­ти? Так ти зли­га­лась з ла­ке­ями?.. з Стьопкою?? Так ти у моїм ге­не­ральськім домі осміли­лась ба­хурів по­за­во­ди­ти??! Пос­той же!

    - Петре! Йва­не!

    Лакеї, як опе­чені, один од­но­го штов­ха­ючи, ки­ну­лись на ге­не­ральшин крик, - При­несіть берьозки! - ска­за­ла ге­не­ральша по­важ­но, ти­хо, мов звеліла хуст­ку або во­ди по­да­ти,- тільки очи­ма засвіти­ла хи­жо.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2