Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 23)

    Лакеї побігли на­зад. Дівча­та ниж­че поп­ри­ги­на­лись до п'ялиць. У тій тихій говірці їм по­чу­ла­ся грізна бу­ря. Усе при­тих­ло, при­таїло­ся… Так за­ти­хає чор­на хма­ра пе­ред тим, як має грім за­гур­ка­ти. У хаті зро­би­ло­ся душ­но, важ­ко, мов сте­ля вниз опус­ти­ла­ся і нагнічу­ва­ла дівча­там го­ло­ви. Ні од­на з них не во­ру­ши­ла­ся-їм страш­но бу­ло по­ду­ма­ти: що, не дай бо­же, як стрінуться їхні мутні від стра­ху та жа­лю очі з її очи­ма?! Во­ни бо­яли­ся гля­ну­ти й на Уля­ну… щоб не скрик­ну­тиі

    А Уля­на сто­яла по один бік ха­ти, ко­ло од­них две­рей… Ли­ця на ній не знать! По дру­гий бік ха­ти, ко­ло дру­гих две­рей - Стьопка… Він якось смут­но ди­вив­ся униз, на поміст, мов за­був: де він, що він,- за­був і про ге­не­ральшу, і про Уля­ну, ду­мав щось дру­ге… своє… А по­се­ред ха­ти, між дво­ма ви­ну­ва­ти­ми, сто­яла ге­не­ральша. Вип­ря­ми­лась - ви­со­ка, су­ха, му­ра, аж ве­ле­на; а очі - як у її лю­бим­чиків - жовті-жовті. Во­на ни­ми грізно по­во­ди­ла то на Стьопку, то на Уля­ну.

    Вернулися ла­кеї з пуч­ка­ми у ру­ках.

    - А ну­те, провчіть її… щоб зна­ла, як ба­ри­ню об­ду­рю…

    - Панійко! го­лу­бонько!!-не да­ла до­го­во­ри­ти Уля­на - і ки­ну­лась в но­ги.

    - Прочь!

    - Не бу­ду!.. Я не ба­чи­ла­ся з Стьопкою… Ой, не бу­ду!.. Я не бу­ла в кухні… Ря-ту-уй-те!.. Я біга­ла до дя­ди­ни… Ой, ря-ту-у-уйте!.. Ря… ТУ…У…У…Й… хто в бо­га вірує!!!

    Дівчата ще ниж­че, до са­мо­го шит­ва, по­на­ги­на­ли го­ло­ви. На п'яльці за­ка­па­ли сльози…

    Стьопка - за двері.

    Насилу підве­ли Уля­ну…

    До Стьопки - як йо­го лизь зли­зав. Що вже бу­ло Пет­рові та Йва­нові, що ви­пус­ти­ли Стьопку! Про­пав Стьопка, як у во­ду впав… Не­ма та й не­ма, та й по сей день не­ма!

    Перетривожилась ге­не­ральша. Де Стьопка? Де він дівся?.. Чо­го він утік? Чо­му він, дур­ний, не схотів об­но­ви­ти ста­рої на но­ву шку­ру?! А все не че­рез ко­го, як че­рез неї… че­рез ту дівку Уля­ну! Ска­за­но: не дасть Уля­на ге­не­ральші віку до­жи­ти!

    Знемоглася ге­не­ральша… Уве­чері спать ляг­ла, стри­во­же­на,-не поп­ро­ща­лась навіть і з ко­та­ми; уночі по­си­ла­ли Дмит­ра ку­че­ра в Гетьманське за ліка­рем; вранці вер­хо­вий бігав у Ки­тай­ку до "ма­зе­пи­хи"… Бі- да! А на третій день товс­то­пу­зий По­та­по­вич сам підтюп­цем пер до от­ця Юхи­ма, щоб зби­рав "со­бор" - ро­би­ти мас­лос­вятіє. По­со­бо­ру­ва­ли ге­не­ральшу у обідню го­ди­ну, а на ра­нок і по душі продз­во­ни­ли…

    Доїхала-таки її дівка Уля­на!!

    Не вспіли ге­не­ральшу по­хо­ва­ти, як приїхав з пол­ку cтар­ший па­нич - те­пер уже який­сь там по­ру­чик, чи що. Тон­кий, ци­ба­тий, як жу­ра­вель, з ри­жу­ва­тим,, шорст­ким, як на вед­меді, во­лос­сям, з ве­ли­ким ло­бом - хоч ко­ше­нят бий, з ве­ли­ки­ми, ро­зум­ни­ми, сіри­ми очи­ма, з товс­тою, униз од­вис­лою гу­бою… Як ви­ли­та ма­ти!

    Осівся Ва­силь Се­ме­но­вич на батьківськім добрі. Перш усього звелів роз­пу­ди­ти ко­тя­че царст­во. Годі йо­му роз­ко­шу­ва­ти! Ста­рих котів з кішка­ми роз­да­ва­ли піща­нам, мов гос­тинці од но­во­го па­на; а ко­ше­ня­та­ми, яких лю­ди не бра­ли, ве­ле­но у став­ку ри­бу по­го­ду­ва­ти. Ска­за­но - зроб­ле­но… Потім то­го од­пус­ти­ли за двір Пет­ра-ла­кея: па­ни­чеві бу­де од­но­го Йва­на. Дівчат Ва­силь Се­ме­но­вич не роз­пус­кав чо­мусь. Нерідко бу­ло сам у діво­чу зай­де, жар­тує з дівчат­ка­ми. Тим тільки, бу­ло, й ду­шу од­во­дить, що хо­дить з руш­ни­цею та ко­ли там з дівча­та­ми по­ба­ла­кає. Най­більше йо­му по­до­ба­лась Уля­на. Ве­се­ла, співу­ча, во­на не да­ва­ла жу­ри­тись мо­ло­до­му па­ни­чеві.

    - Десь у те­бе, Улінько, со­ло­вей у го­лосі гніздо звив! - хва­лить Ва­силь Се­ме­но­вич її го­лос.

    - А мо­же - си­ни­ця,- жар­тує Уля­на.

    - Ти са­ма - си­ни­ця! - од­ка­зує па­нич і зле­генька зда­вить її за но­са пальця­ми.

    Уляна зардіється, як ма­ко­ва квітка.

    Розкіш дівча­там за мо­ло­дим па­ном. То бу­ло - страш­но лишнього сло­ва ска­за­ти, бо­яли­ся лишній ступінь сту­пи­ти од уроч­ної ро­бо­ти. А те­пер - ро­бо­та ле­жить, а дівча­та своє справ­ля­ють… Ре­го­ти, співи - аж бу­ди­нок роз­ля­гається! Уля­на всім вер­хо­во­дить. Па­ни­чеві за но­са од­дя­чи­ла: ста­ла йо­го за но­са во­ди­ти. Що Уля­на схо­че - па­нич не встоїть!

    Отак щось тяг­ло­ся з півро­ку. Ко­ли це од­но­го ве­чо­ра ве­лить па­нич Іва­нові скла­да­ти що нужніше в че­мо­да­ни - завт­ра ку­дись да­ле­ко їха­ти.

    Вранці-рано, чуть світо­ва зо­ря зай­ма­ла­ся, підня­лась у па­лаці біга­ни­на. То зби­ра­ли в че­мо­да­ни збіж- ' жя Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча. По­ки вста­ло сон­це, усе вже бу­ло ро­то­ве.

    Прокинувся й Ва­силь Се­ме­но­вич. На­пив­ся чаю, пок­ли­кав до се­бе дівку Уля­ну; ска­зав їй, що, мо­же, він більше не вер­неться; обіщав за її щирі пос­лу­ги ніко­ли не за­бу­ти; доз­во­лив їй по­ки­ну­ти па­лац, жи­ти, де са­ма знає; дав на но­ве ха­зяй­ст­во 50 кар­бо­ванців гро­шей; по­да­ру­вав усе їй, яке ма­ла, уб­ран­ня; поцілу­вав навіть на про­щан­ня у лоб, як цілу­ють мерт­во­го дру­га… та й був та­кий!

    Вийшла Уля­на од па­ни­ча з чер­во­ни­ми, зап­ла­ка­ни­ми очи­ма. То­го ж са­мо­го дня заб­ра­ла во­на, які по­да­ру­вав па­нич, ма­нат­ки; поп­ро­ща­ла­ся з под­ру­га­ми, котрі її з пла­чем про­вод­жа­ли аж до її дя­ди­ни, де во­на й осе­ли­ла­ся. Че­рез місяць - гу­ля­ли весілля. Уля­на йшла заміж за Пет­ра Ва­ре­ни­ка - то­го са­мо­го ко­лись ла­кея, що на­шив їй но­ву шку­ру. А че­рез три місяці - пос­лав бог Пет­рові си­на Іва­на!

    

    Поки все це діялось, Піска­ми пра­вив По­та­по­вич. ТЦе ніко­ли піща­ни не заз­на­ли та­ко­го ли­ха, як тоді, ко­ли ни­ми пра­ви­ла тілис­та ру­ка товс­то­пу­зо­го По­та­по­ви­ча. Не од­но­му во­на вип­ра­ви­ла ще­ле­пи: не в од­но­го ви­лу­щи­ла зу­би; не одній мо­ло­диці попідси­ню­ва­ла очі… Важ­кий був на ру­ку По­та­по­вич та ду­жий!

    Через рік вер­нув­ся Ва­силь Се­ме­но­вич з мо­ло­дою жінкою. Не­за­ба­ром і брат йо­го, Сте­пан, приїхав - теж офіцер і теж з мо­ло­дою жінкою. Взя­ли во­ни та й поділи­ли між со­бою "піщанський ключ". Од­но­му - по тей бік Чор­то­по­ло­ху, дру­го­му - по той бік. Вов­ча До­ли­на, Бай­ра­ки, По­би­ван­ка - дос­та­ли­ся мен­шо­му, а Піски, Гай­да­маківка та Крас­но­горський хутір - стар­шо­му. Піща­нам спер­шу на­чеб­то й по­во­ди по­пус­ти­ли. Пан навіть на новім ха­зяй­стві по­да­ру­вав на сім'ю по дню по­ля. За­те тро­хи зго­дом прик­ру­тив їх так, що ніко­ли бу­ло й то­го по­ля па­ха­ти.

    Потапович став уже нев­год­ний. Він ви­ку­пив­ся на во­лю і завів над Ро­мо­да­ном трах­тир. А мо­ло­да ба­ри­ня, замість ста­ро­го, ви­пи­са­ла з сво­го се­ла но­во­го при­каж­чи­ка - Кар­па-Дро­ви­чен­ка.$

    Карпо-свій чо­ловік;' "вГ піща­ни ще й досі не мо-икуть без прокльонів зга­да­ти Кар­па.

    - Уже По­та­по­вич був!-ка­жуть піща­ни! -зу­би тобі по­ви­би­ває, очі попідси­нює, ще­ле­пи звер­не… а все-та­ки ве­ли­кої шко­ди не зро­бить! А цей - іржа, а не чо­ловік! Уже як у ко­го встря­не, як уїсться: то- і чить-то­чить, по­ки-та­ки наскрізь не про­то­чить!

    Так йо­го піща­ни й проз­ва­ли Іржею. І справді - Ір- яка на­то­чив і собі не тро­хи, і па­нові… Він підбив Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча на шос­тий день і по­ле на­зад одібрав. - Роз­пи­лись… зовсім роз­ле­дачіли! З пан­щи­ни все-" та­ки не піде в ши­нок…

    Піщани справді роз­пи­лись, роз­ле­дачіли. За­бу­ли навіть в манд­ри біга­ти. Як бу­ло хто вте­че, то це та­ке ди­во - на півро­ку роз­мо­ви! Не­во­ля, як той чад, за­дур­ма­ни­ла лю­дям го­ло­ви. Уже во­ни й не су­му­ва­ли -" на­че так то­му й тре­ба! Ста­ли тільки по шин­ках кис­ну­ти… Ко­ли не на пан­щині, то в корчмі. Іржа не од­но­го вже ку­пав і в бе­ре­зині від за­пою… не по­ма­гав!

    Зубожіло се­ло… Об­шар­па­не, обтіпа­не… Тільки ко­зачі хат­ки й біліють. Ста­ли про­ки­да­тись де-где й зло-'л' діячки - но­ви­на в Пісках! Пер­ше ко­лись ніко­ли ні в ко­го й двері не за­пи­ра­ли­ся, а те­пер - і на за­сові І страш­но. Дос­та­ва­ло­ся іноді й панським ко­мо­рам…

    Бачить Ва­силь Се­ме­но­вич, що в Пісках не­пе­ре­лив­ки,- ще ко­ли-не­будь вбе­руться прок­ляті п'яню­ги та й з ду­шею не ви­пус­тять,- та ска­зав бу­ду­ва­ти но­вий па­лац на Крас­но­горськім ху­торі та й пе­реб­рав­ся ту­ди жи­ти. Ста­ли тоді ве­ли­ча­ти хутір - Крас­но­гор­кою.

    Хто з гетьманців не знає Крас­но­гор­ки?! Хто не знав "Мек­ки", ку­ди зби­ра­лось з ціло­го повіту панст­во, як на Ма­го­ме­то­ву мо­ги­лу бу­сур­ма­ни з ціло­го світу?.. Не в од­но­му Гетьмансько­му зна­ють "Мек­ку", зна­ють її й по­за Гетьманським… Та як же її не зна­ти, ко­ли там жи­ве та­кий чо­ловік, як Ва­силь Се­ме­но­вич - го­ло­ва в роді панів Польських?!

    А рід же то роз­ко­ре­нив­ся - ве­ли­кий та ду­жий! На новім ха­зяй­стві у Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча сімей­ка, як кукіль, по­ко­ти­ла­ся. Що­ро­ку та й ди­тин­ка. Шко­да тільки - всього один од­ним си­нок за де­сять років, а то все доч­ки - аж шість до­чок.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2