Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 24)

    Та вже ж і си­нок у Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча,-" ска­за­но" '", як­би та­кий ро­зум-батько, як дві каплі во­ди. Та­кий,' з ли­ця, та­кий з ста­ну, та­ка вро­да, та­ка й на­ту­ра.›, ' Батько, як був ще хлоп­цем, лю­бив ла­па­ти за осе­лед- і чик чу­ма­зо­го. Си­нок, як зіп'явся на но­ги, лю­бив і і собі ла­па­ти… А так як піща­ни уже осе­ледців не но­си­ли, то й за м'яке тіло мож­на по­ла­па­ти.

    Василь Се­ме­но­вич - чо­ловік твер­дий на сло­во. Ска­зав Уляні: не за­бу­ду - і не за­був! Як підріс її Івась, Ва­силь Се­ме­но­вич звелів узя­ти йо­го до па­ни­ча в гор­ниці. Так же й ле­да­що Уля­ни син, а Чіпчин батько… Ні ро­бо­ти з йо­го, ні пос­лу­ги ніякої - од­на шко­да!

    Натерпівся від йо­го си­нок Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча… по­ки за­пек­ла ду­ша не по­тяг­ла в манд­ри… Так мо­ло­денький па­нич і не до­ла­пав­ся: чи твер­де, чи м'яке в нього тіло. Прав­да, не­за­ба­ром ку­дись й са­мо­го па­ни­ча одп­ра­ви­ли учи­тись.

    Не такі доч­ки у Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча: якісь ци­ган­ки пов­да­ва­ли­ся! З чор­ни­ми очи­ма, з дов­ги­ми, як кен­дю­хи, но­са­ми, з ци­ганським ку­че­ря­вим во­лос­сям, а чорні ж то, чорні, як у са­жу ви­ма­зані! Нес­те­мен­не - пла­щу­ваті ци­ган­ки… За­те у Сте­па­на Се­ме­но­ви­ча доч­ки - кож­ну хоч у рям­ця вправ! А про­те і пла­щу­ва-тим, і в рям­цях тре­ба же­нихів… аж цілий де­ся­ток же­нихів!

    Бажали б па­ни Польські по­ви­да­ва­ти своїх до­чок за ба­га­тирів і з ро­ду знач­но­го… Та де ж ти на­бе­реш стільки ба­га­тих та знат­них же­нихів? А в Гетьмансько­му - як на те усього тільки три знач­них ро­ди на цілий повіт. Один рід - Гетьманський, ніко­ли не жив у се­бе до­ма: у сто­лиці ро­див­ся, хрес­тив­ся, виріс, там і жив. Дру­гий рід - ба­га­тий рід ко­зач­ки Шве­ди­хи - Шве­до­вих ба­би, що зуміла про­вес­ти онуків з прос­то­го ко­за­чо­го ро­ду се­ла Сви­нок аж у са­мий дво­рець. А третій рід - Польських.

    Два ко­ти у однім мішку не по­ми­ряться. Не по­ми­ри­ли­ся й Шве­до­ви з Польськи­ми. Ва­силь Се­ме­но­вич хвас­тає бу­ло, що йо­го батько у дворі був, як свій чо­ловік; а Пет­ро Сте­па­но­вич Шве­дов сам ка­мер­гер, сам по­куш­ту­вав то­го ди­ва; то, бу­ва­ло, хоч нічо­го й не ска­же на ті хвас­тощі,- так же гля­не ско­са так, мов ска­же: "А ти що, го­луб­чи­ку?!" Ва­силь Се­ме­но­вич по­ту­пить тільки очі… Отак ні за що, з-за панської пи­хи, й во­ро­гу­ва­ти ста­ли. А во­но б і га­разд: у Пет­ра Сте­па­но­ви­ча - си­ни, у Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча - доч­ки… Та ба! Та­ка во­рож­не­ча підня­ла­ся… крий гос­по­ди!

    Літа йдуть… Доч­ки рос­туть… хоч на ба­зар ви­водь! Хоч би тобі хто на сміх зду­мав у се­бе в хаті за­вес­ти пла­щу­ва­ту ци­ган­ку! А то ж - нікогісінько! Сте­па­на Се­ме­но­ви­ча доч­ки - дар­ма, що мо­лодші - уже й са­му й онуків по­да­ру­ва­ли, а ци­ган­ки - си­дять у батька, як під шат­ром…

    Нічого ро­би­ти: да­вай Ва­силь Се­ме­но­вич зак­ли­каї до се­бе не ба­га­тих й не ве­ли­ко­род­них па­ничів, а тільки з дво­рянсько­го код­ла; да­вай на них на­ки­даї своїх пла­щу­ва­тих… По­ро­би­ли­ся зя­тя­ми Со­винські, Кри­винські, Бо­рецькі, Митілі… Скрізь, поі-цло­му повіту, по­за­во­ди­лись ху­то­ри пла­щу­ва­тих ци­ган. Дійшло до то­го, що у Гетьмансько­му і кру­гом Гетьмансько­го па­ни - ро­дичі та й ро­дичі. Роз­ко­ре­нив­ся й рід Саєнків - жіно­че коліно панів Польських,- усе-та­ки своя кров.

    Усе то бу­ли жи­во­ти, котрі притьмом ба­жа­ли їсти й пи­ти, аж ро­ти по­роз­зяв­ля­ли. То бу­ла здав­на, ще за гетьман­щи­ни, го­лод­на, не­на­жер­ли­ва са­ра­на, кот­ра на­летіла з Польщі на вільні сте­пи розкішної Ук­раїни… Жер­ти, тро­щи­ти - од­на в неї здав­на дум­ка… Звик­ши підби­ра­ти крих­ти з пансько­го сто­лу, ви­ли­зу­ва­ти тарілки після смач­них панських страв, во­на пе­ре­да­ла й по­тем­кам нахлібницькі зви­чаї й стра­шен­ну жа­гу до всього смач­но­го, со­лод­ко­го. Своїми ру­ка­ми во­на нічо­го не за­роб­ля­ла, бо шля­хетські ру­ки зда­лись на що інше - до гост­рої шаблі, до лег­кої пос­лу­ги чи ко­ро­лю, чи маг­на­ту… По­том­ки "го­ло­пу­зих" ус­мок­та­ли з ма­те­ри­ним мо­ло­ком про це дум­ку… Бу­ло їх у війську си­ла,- най­більше там во­ни й по­чи­на­ли свою служ­бу. А вер­та­ючись до­до­му,- бо військо­ва служ­ба раз - не­лег­ка, а вдру­ге - й не­без­печ­на,- осіда­лись на батьківських грун­тах - і роз­зяв­ля­ли ро­ти… Хотіло­ся їсти й пи­ти, і хо­ро­ше по­хо­ди­ти… З чо­го ж йо­го? Де йо­го взя­ти, щоб своїх панських ру­чок не по­ка­ля­ти?

    От во­ни й по­ро­би­лись зя­тя­ми за­мож­них панів. Пря­мо ска­за­ти: поп­ро­да­лись, сподіва­ючись за те на­го­ро­ди.

    Пани Польські не ви­пус­ка­ли своїх до­чок з до­му го­лих і бо­сих. Та й тільки ж то, що ма­нат­ки да­ва­ли Та по півсотні душ на завід. Що ти з та­кою жменькою лю­дей зро­биш? Не прий­ма­ти­ся ж справді зя­тям панів Польських са­мим за плу­га: дво­ря­ни­нові со­ром­но бу­ло свої ру­ки ко­ло землі тру­ди­ти; не ко­па­ти­ся ж У гряд­ках і доч­кам ве­ли­ких панів, котрі за­мо­ло­ду їх ко­ха­ли у ба­гатстві, у роз­ко­шах… Що ж йо­го ка-аати?

    З по­ло­ви­ни двад­ця­тих по шес­ти­де­сяті ро­ки був у нас зо­ло­тий вік пансько­го па­ну­ван­ня. Па­ни не тільки па­ну­ва­ли над ху­то­ра­ми та се­ла­ми, над ро­до­ви­ми й ' не­ро­до­ви­ми маєтнос­тя­ми; не тільки пе­ре­орю­ва­ли ши­рокі й довгі ла­ни се­ля­на­ми та ху­то­ря­на­ми, іноді їх міня­ючи на дов­го­но­гих хортів,- панський дух ви­тав скрізь і всю­ди: і в го­роді, і в повіті, і в гу­бернії.

    - Усім й усю­ди зап­рав­ля­ли па­ни. З панів ви­би­ра­ли комісарів; потім то­го з них пе­ре­роб­лю­ва­ли капітан-справ­ників, а далі - прос­то справ­ників; панський ви­бор­ний був суд­дя й підсуд­ки… А го­ло­вою ціло­го поч віту бу­вав теж-та­ки ви­бор­ний дво­ря­на­ми мар­шал, пізніше-пред­во­ди­тель дво­рянст­ва… Ска­за­но: як є, цілий повіто­вий уряд, окрім каз­на­чея (скарб­ни­ка), ок­руж­но­го, пошт­мей­ст­ра, стряп­чо­го ("ца­ре­во­го ока" та ста­но­вих,- був панський ви­бор­ний… Лах­ва бу­ла!!

    Тоді са­ме нас­та­ло ца­рю­ван­ня й панів Польських у Гетьмансько­му. Ху­до­ба роз­тек­лась на всі бо­ки, по всьому повіту. Доч­ки не при­не­суть, а й що е, то роз­не­суть. Увірва­ли во­ни тро­хи доб­ра і в Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча, та ні самі не за­ба­гатіли - тільки йо­го зу­бо­жи­ли. Що ж йо­го вбо­гим ро­би­ти? Тре­ба на щось жи­ти… Тре­ба роз­до­бу­ва­ти й доб­ра на по­жи­ву, й честі - для піддерж­ки слав­но­го ро­ду… Нігде дітись: тре­ба у служ­бу йти… Тре­ба - то й тре­ба… І пішли!

    Заверховодили па­ни Польські у Гетьмансько­му, як у се­бе на царстві. Ва­силь Се­ме­но­вич - царьок; йо­го ро­дичі - царські слу­ги; а цілий повіт з па­на­ми й му­жи­ка­ми - піддані. Ва­силь Се­ме­но­вич у се­бе й при-' йо­ми царські ус­та­вив. Хто б з панів не приїхав в повіт, ко­го б з чи­нов­ників не прис­ла­но,- не їдь на своє доб­ро, не прий­май­ся за своє діло, не пок­ло­нив­шись Крас­но­горсько­му вла­диці…

    І всяк їздив, кла­няв­ся… А що вже й ка­за­ти - в ус­та­нов­лені дні… їзди­ли на різдво, їзди­ли поз­до­ров­ля­ти "з но­вим ро­ком, з но­вим щас­тям, і з Ва­сил­лям", у чет­вер на мас­ниці там олад­ки їли, на дру­гий день ве­ли­код­ня - пас­ку… Ко­жен знав, що у ці дні нігде більше не мож­на бу­ти, як у Крас­но­горці. Що б там не бу­ло, а бу­ти тре­ба! Жінка у постіль зляг­ла, ди­тин­ка лед­ве ди­ше,- не мож­на: тре­ба їха­ти! На різдво іноді та­ке ме­те, що й світа бо­жо­го не вид­но, на мас­ниці або на ве­ли­код­них свят­ках та­ка ка­лю­ка, що ні прой­ти, ні проїха­ти, іноді дощ, як з відра ллє… У Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча день - тре­ба бу­ти.

    

    Цілий повіто­вий уряд плівся у Мек­ку. Ко­жен підслу­жу­вав­ся, піддоб­рю­вав­ся, за­побігав лас­ки, доб­ро­го сло­ва, хоч пог­ля­ду привітно­го… Ко­го бу­ло Ва­силь Се­ме­но­вич "по­да­рує" лас­кою - той не­мов ви­рос­те… Другі див­ляться, за­ви­ду­ють; виріс чо­ловік од од­но­го сло­ва! А на ко­го Ва­силь Се­ме­но­вич гнів по­ло­жить - пря­мо хоч в опо­лон­ку… І ті, що бу­ли при­яте­ля­ми, од­вер­та­ються…

    Зате ж і ра­вив па­ню­га Гетьманським як своєю батьківщин6ю.~Цо­ул'о'ска­же-~так.'Зго­му й бу­ти. Як за­га­дає - так і ста­неться. Йо­му тільки од­но­му го­ди­ли й слу­жи­ли,- та ще хіба орен­да­рю йо­го, Лей-бі Ов­ра­мо­ви­чу - зя­теві ста­ро­го Лей­би, ге­не­ральсько­го при­каж­чи­ка.

    Та як же йо­го й не слу­жи­ти? Свої слу­ги, свої й прис­луж­ни­ки! Не­хай би хто ска­зав сло­во нас­торч - тільки б і місце ба­чив! Пішло у Гетьмансько­му так, що ніхто місця не зна­хо­див в уряді без волі Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча.

    Сам - пред­во­ди­тель; ро­дичі •- уряд­ни­ки} справ­ник, суд­дя, підсуд­ки - все то зяті, ро­дичі зятів, племінни­ки… Як квоч­ка кур­чат зби­рає під кри­ла, так Ва­силь Се­ме­но­вич приб­рав до своїх лап цілий повіт…

    І все кру­гом мов­ча­ло, терпіло, слу­ха­ло й ро­би­ло на ко­ре­нас­тий рід панів Польських та все ниж­че, ниж­че на­ги­на­ло го­ло­ву пе­ред йо­го вла­ди­кою.,…

    

XI

    

Махамед

    

    Після смерті Ми­ро­на й Ма­ри­ни ли­ха до­ля, за­че­пив­ши край­ком слізьми змо­че­но­го кри­ла жит­тя Іва­но­ве та Мот­ри­не, май­ну­ла на інші ха­ти з більши­ми не­дос­та­ча­ми, злид­ня­ми - на кріпацькі ха­ти порізне­них лю­дей… Ко­зачі куб­ла об­гор­ну­ло ти­хе хлібо­робське щас­тя. Нас­та­ли ро­ки ко­хан­ня в полі та в ху­добі, скла­дан­ня вся­ко­го при­бут­ку, тяж­кої гос­по­дарської праці до­ма й на полі, та втіха дітка­ми, ко­го бла­гос­ло­вив гос­подь…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2