Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 25)

    Іван, ще ди­ти­ною нап­ря­мо­ва­ний по хлібо­робській] л До­розі, так її й дер­жав­ся. Орав по­ле, сіяв, ко­сив, жав, мо­ло­тив, скла­дав зер­но - те на посів, те на по­жи­ву, те на про­даж, або в гор­латі ями - на го­лодні го­ди. Мот­ря, жінка хо­ро­шо­го гос­по­дарсько­го ро­ду, теж до­по­ма­га­ла Іва­нові у йо­го праці.

    З вес­ни Іван щод­ня у полі - то оре, то засіває яри­ною. Зран­ку поїде, пізно вве­чері вер­тається. Так до са­мої пас­ки. Одс­вят­ку­ють Ве­лик­день - ко­со­ви­ця. Тут уже й Мотрі ро­бо­та - гро­мадіння. Далі нас­та­ють жни­ва. Ціле літо, як му­ха в ок­ропі, вик­ру­тяться обоє, ра­но вста­ючи, пізно ля­га­ючи. Після жнив Іва­нові - во­зо­ви­ця; далі - оран­ка на зи­ми­ну; ще далі - сійба; а там уже в осінь - мо­лотіння за­роб­ле­но­го хліба. Метрі на осінь ніби лег­шає тро­хи: хат­ня ро­бо­та - спо­чи­вок, а над­ворі - прих­ват­ком, тіпає плоскінь або матірку; скри­пить тер­ли­ця під повіткою… А там уже й зи­ма - за­ме­ти на­вер­тає… При­хо­дить во­на в се­ло страш­ною хур­то­ви­ною, при­во­дить за со­бою своїх діток - хи­зи й охи­зи та тріскучі мо­ро­зи… Лю­ди аж пе­ре­ля­ка­ли­ся. Да­вай мат­ки нлес­ти; ну за­пи­на­ти вікна й двері, щоб не пер­ся мо­роз у ха­ту… Од­на­че й зи­мою - не сид­ня, згор­нув­ши ру­ки. Жінкам - своє діло, чо­ловікам - теж своє. У хаті - Мот­ря обід або ве­че­рю ва­рить, дітей пант­рує й го­дує; а вве­чері, при ка­ганці, пря­де кужіль або що гол­кою шиє; над­ворі - хо­дить ко­ло ко­ро­ви: на­пу­ває її сит­ним пійлом з висівка­ми або м'яки­ною, ра­но й вечір - доїть. Іван ко­ло ху­до­би по­рається: ско­тові й вівцям підкла­дає в яс­ла про­ся­ної або гре­ча­ної со­ло­ми, двічі на день до во­до­пою го­нить, сам ви­чи­щає двічі на тиж­день за­го­ро­ду… Не­ма ро­бо­ти біля то­ва­ру - лаш­тує під повіткою що потрібніше до вес­ня­ної спра­ви. А вве­чері пле­те ру­ка­виці, ба­виться з дітка­ми - шут­кує, вчить мо­ли­тись, спа­ти їх ло­жить або сам ле­жить на печі униз че­ре­вом - па­риться.

    А в неділю або в свя­то Іван з Мот­рею підуть до церк­ви; іноді, як не ду­же хо­лод­но, по­за­би­ра­ють і хлопців з со­бою. Прий­шов­ши з церк­ви, обіда­ють ласіше, ніж у бу­день; після обіду - ськає Мот­ря Іва­нові. Спо­чив­ши тро­хи, ко­ли го­дин­ка, підуть во­ни ку­ди-не­будь до сусід у гос­ти­ну або ж у се­бе гос­тей прий­ма­ють. А вве­чері - тре­ба Іва­нові ко­ло худібки по­ра­тись, тре­ба її на­пу­ва­ти, на ніч паші підкла­да­ти;

    Мотрі - ве­че­рю ва­ри­ти, діток спа­ти ло­жи­ти…

    Так і зи­ма ми­не; на вес­ну крас­не сон­це заг­рає… І зно­ву в по­ле та в по­ле… зно­ву торішня ро­бо­та… зно­ву торішні кло­по­ти… Та так не один, не два ро­ки: так ціле жит­тя, цілий вік… Ро­биш, щоб бу­ло що їсти; І їси, щоб зду­жав ро­би­ти. Ота­ка-то ве­се­ла хлібо­робська до­ля!

    Оже, хто до неї приз­ви­чаївся, то­му во­на здається ве­се­лою й крас­ною… Наші ху­то­ри, се­ла, а ча­сом і повітові го­ро­ди, об­ло­жив­шись ро­дю­чи­ми по­ля­ми та ла­на­ми, дру­гої долі не зна­ють… А про­те - жи­вуть цілі довгі-пре­довгі віки, ко­па­ються в ситній землі, мов поп­ри­рос­та­ли до неї… Яка зем­ля, такі й лю­ди. Во­на си­та - й во­ни ситі; во­на го­лод­на - й во­ни ро­ти по­роз­зяв­ля­ли… Се­ля­нин без по­ля - ста­рець без рук і без ніг. По­ле йо­го го­дує, по­ле йо­го втішає, на полі він ви­рос­тає, на полі ча­сом і вми­рає… По­ле - що воз­дух: нічим би ди­ха­ти, як­би зос­тав­ся без йо­го!

    Важка хлібо­робська пра­ця, а ще важ­че то­му, хто її на силі не~знає, або не впо­до­бає. $ -Тим-т-до неї ще змгмтйтд7__ггрин­чятптт. ррлят­ти дітей. щоІойО­на зда­ва" лась нГ нуд­ною, ні тяж­кою. Діти на селі -' іюміч'г Аби зіп'ялись на но­ги,-за­раз у по­ле:хай змал­ку при­ви­кає до сво­го по­би­ту!

    У та­ко­му по­буті ба­жа­ли Іван з Мот­рею своїх діток зрос­ти­ти-ви­го­ду­ва­ти. Підня­лись-три­хи-хлопці,- тре­ба їх до діла приз­ви­чаїти. От і по­ча­лось завж­ден­не, на пер­ший раз для дітво­ри лю­бе, приз­ви­ча­юван­ня. Пер­ше-на­пер­ше - ско­тин­ку пас­ти, то­ва­ру дог­ля­да­ти… Тут не тре­ба ні си­ли, ні вмілості: ди­вись тільки за ху­до­бою, пильнуй сво­го лег­ко­го діла! Далі - по­га­ня­ти… Гей та цоб, та ца­бе! - от і вся не­ве­лич­ка на­ука по­го­ни­ча…

    Хлопці до всього то­го ки­да­лись з га­ря­чим за­па­лом, а най­щиріше брав­ся Мак­сим. Він цілу ніч не бу­де спа­ти, аби йо­му най­раніш ус­та­ти, братів по­бу­ди­ти у по­ле. За­те ж йо­му най­скоріше й на­до­лу­жа­ло. Двічі, тричі зро­бив що - уже йо­му й не хо­четься, уже йо­му но­вин­ку по­да­вай. Та ні зас­та­ви­ти, ні заст­ра­ха­ти! Та­ку нев­покійну на­ту­ру ви­ко­хав ста­рий дід, на ли­хо Іва­нові, і за­гар­ту­вав її своїми страш­ни­ми пе­ре­ка­за­ми про нев­ми­ру­ще зав­зят­тя та своїми сер­ди­ти­ми за­ки­да­ми про те, як те­пер на світі ста­ло­ся… Січові оповістки про за­по­розьку вда­чу, про за­по­розьку во­лю за­па­да­ли у га­ря­че сер­це ону­ко­ве.. Як у гніздеч­ку, так у Мак­си­мовім сер­деч­ку вип­ло­ди­лась во­ля, про яку дід пе­ре­ка­зу­вав; по­ри­ва­ла хлоп­ця до сва­волі) до невпр­кою,- ки­да­ла од од­но­го до дру­го­го, пек­ла не­на­вис­тю до всього, що гніти­ло або пе­ре­чи­ло, не да­ва­ло ро­би­ти, як нам хо­четься, як нам зду­мається… Живі кар­ти­ни з по­за­давнього-дав­на вис­ту­па­ли в хлоп'ячій го­лові: Мак­си­мові хотілось са­мо­му би­тись, ру­ба­тись, роз­гардіяши­ти… З ким же йо­го?.. де йо­го?! Пішла хо­до­ром дум­ка за дум­кою…

    Ось з-за се­ла підня­ла­ся стра­шен­на куш­пе­ла. Ви­хор підхо­пив її ви­со­ко-ви­со­ко і мчав пря­мо на се­ло. Мак­сим по­ба­чив - і зга­дав дідо­ву оповістку про боїще з та­тар­вою… То не куш­пе­ла куш­пе­тить, то та­тар­ва мчиться на на­ших!.. Крик, зик, га­лас не­сеться ра­зом з куш­пе­лою… "Стійте, брат­ця! - кри­чить ота­ман на на­ших.- Ви, се­редні, ні з місця, а ви, бо­кові,- у об'їзд на Сокільні Бай­ра­ки!.. За­ляж­те там, мов не­живі, анічи­чирк! - аж по­ки го­лос­на гаківни­ця не про­мо­вить: по­ра!.." Хлопці пом­ча­лись, тільки хвос­та­ми коні ма­шуть… А крик та га­лас все ближ­ча та ближ­ча. Ось уже і та­тарський ба­ша на­сам­пе­ред їде, з го­лою шаб­лею наб­ли­жається… Наші схиб­ну­лись,- далі… та­та­рю­ги навз­догін. Крик, га­лас, шар­па­ни­на… Ось блис­ну­ла блис­ка­ви­ця, гу­ко­ну­ла гаківни­ця,- по­летів та­тарський ба­ша з ко­ня стор­ча­ка бри­тою ма­ко-ти­рею… "Вий­те!.. ру­бай­те!.." - іде ле­мент з краю до краю. Аж ось і збо­ку ку­ря­ва, мов чор­на хма­ра, підня­ла­ся: то наші з-під Бай­раків поспіша­ють на ви­руч­ку… Ле­тять - аж зем­ля стог­не. У Мак­си­ма аж дух за­хо­пи­ло: заг­ра­ла га­ря­ча кров, роз­буд­же­на та­ки­ми дум­ка­ми,- Мак­сим пом­чав­ся і собі за ла­вою слав­них ли­царів… Аж ку­ра встає шля­хом, аж ідуть ви­ляс­ки од бою бо­сих ніг по твердій землі… От і май­дан. Мак­сим, як кінь, ба­сує: то, мов сха­ра­пу­див­шись, убік ша­рах­не; то, як мо­ло­де те­ля, піде ско­ком та виб­ри­ком… Ляс­кає ба­то­гом, свис­тить, гу­кає… Мо­ло­дий крик роз­ля­гається навк­ру­ги -і де­рен­чить по вікнах ге­не­ральсько­го бу­дин­ку…

    Бачить Мак­сим - у во­ро­тях за­ма­ня­чи­ла стра­шен­на пос­тать за­водсько­го бу­гая. Не­мов яке стра­хо­ви­ще, з зло­же­ною у зморш­ки шиєю, ус­тав­ле­ною в зем­лю го­ло­вою з ро­га­ми, з на­ли­ти­ми кров'ю очи­ма, ви­су­ну­ло во­но з ге­не­ральсько­го дво­ру і пішло по­ва­гом, хи­жо ре­ву­чи та за­ви­ва­ючи. Під но­га­ми стра­хо­ви­ща двигтіла зем­ля, дикі за­во­ди ре­ву роз­ля­га­лись по око­лиці… Мак­симів го­лос зда­вав­ся цвірінькан­ням го­роб­чи­ка про­ти страш­но­го бу­га­ево­го ре­ву… Оже Мак­сим не зля­кав­ся. За­був і про боїще з та­тар­вою, ки­нув­ся на нез­би­ту до­ро­гу, наб­рав груд­дя пов­ну па­зу­ху - і пом­чав­ся на­суп­ро­ти бу­гая, ре­ву­чи і пе­ред­раж­ню­ючи страш­ну звіри­ну… Бу­гай став, підняв го­ло­ву, ніби ду­мав розг­лядіти, що во­но, та зно­ву кру­то по­вер­нув шию і наг­нув го­ло­ву до са­мої землі,-• хотів ко­пирс­ну­ти ро­гом, щоб стра­ху зав­да­ти,- та від жи­ру не наг­нув­ся, Тільки зоз­ла гре­бо­нув стра­шен­но но­гою - і геть да­ле­ко відки­нув зем­лю від се­бе. Мак­сим пош­пу­рив груд­ку. Мет­ка ру­ка як­раз пійма­ла се­ред кру­то­го ло­ба; груд­ка роз­би­лась - і пил за­си­пав бу­гаєві очі. Знічев'я стра­хо­ви­ще жах­ну­ло­ся… За­лу­па­ло чер­во­ни­ми очи­ма… підве­ло го­ло­ву, гля­ну­ло на сво­го во­ро­га - та аж по­темніло… Кру­то схи­лив­ши униз го­ло­ву, во­но пішло на­суп­ро­ти Мак­си­ма. Мак­сим не зля­кав­ся і тут: груд­дя заліта­ло, як ті кулі-одно по­пе­ред дру­гим… Во­но нес­ло бу­гаєві гос­тинці то в лоб, то в ніс, то в бо­ки… Стра­хо­ви­ще нічо­го то­го не чу­ло: во­но навіть не чу­ло землі під со­бою. За­ви­ва­ючи, вонсг йшло пря­мо на Мак­си­ма - де­далі скоріше та скоріше…

    - Ей, ей! - желіпну­ло щось з ге­не­ральсько­го дво­ру: - тікай, хлоп­че, біда бу­де!

    Як опе­че­ний, крут­нув­ся Мак­сим - і вітром пом­чав" ся впо­довж май­да­ну. Бу­гай - за ним. Страш­но бул ди­ви­ти­ся, як та­ке стра­хо­ви­ще, нас­та­вив­ши ро­ги, не* сло­ся з усього сво­го страш­но­го про­жо­гу за не­ве­лич" ким хлоп­чи­ком, що, як го­ро­шин­ка, ко­тив­ся по­пе­ред йо­го… От-от бу­гай нас­тиг­не; от-от прост­ро­мить ро­гом наскрізь Мак­си­мо­ву спи­ну… Аж ось і тин від ге­не­ральсько­го дво­ру… ніку­ди бігти… про­пав Мак­сим!., Ш, не про­пав! Він, як со­ба­ка, плиг­нув на тин, а з ти" ну-в бур'яни… Ско­чив і бу­гай на тин,- та на кілку й заст­ряв. Ли­ну­ла кров з про­би­то­го бо­ку… Стра" хо­ви­ще за­ко­ли­ха­лось, рев­ну­ло не своїм го­ло­сом, рво* ну­лось з усієї мочі… Тин упав,- упав ра­зом з ти­но і бу­гай до­до­лу - і так болізно за­ревів, що аж слу‹ха­ти страш­но… Кілок прой­шов по­довж усього жи во­та, ви­мо­тав­ши геть киш­ки зсе­ре­ди­ни… Підняв­ся крик людський, збігла­ся двірня… Ша­та­ни­на-мо­та­ни­на!

    - Що ж оце ти на­ро­бив?! - пи­тав Мак­си­ма один з дво­раків, по­ка­зу­ючи на бу­гая, що лед­ве-лед­ве ди­хав - сап Мак­сим сміявся.

    - Чого ти, су­чий си­ну, зу­би ска­лиш?.. Ходім, я те­бе до панів по­ве­ду.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2