Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 26)

    Як з це­пу зірвав­ся Мак­сим - так пом­чав­ся до­до­му. Дос­та­ло­ся б Іва­нові од ге­не­ральші за то­го бу­гая, як­би бу­ли кріпа­ки не пок­ри­ли Мак­си­ма. А то ска­за­ли, що бу­гай пог­нав­ся за со­ба­кою та й про­бивсь. Прав­да, не пог­ла­ди­ли за те по голівці ско­тин­щи­ка, а вліпи­ли, скільки зду­жа­ли,- та Іван на­поїв йо­го за те доб­ре. Так і про­пав бу­гай. Тільки всього - Мак­си­ма ви­бив батько. Та що та бійка? Пе­реп­ла­кав Мак­сим - та й зно­ву за своє…

    Душа йо­го про­ха­ла волі; мо­лоді си­ли - прос­то­ру. Сум­но бу­ло Мак­си­мові се­ред ши­ро­ко­го, пус­то­го сте­пу, се­ред по­ора­ної ріллі; тісно у тихій батьківській; хаті; тяж­ко між мов­чаз­ною ско­ти­ною, кот­ру йо­му,-як стар­шо­му, пер­шо­му до­ве­лось пас­ти… І хло­пець ви­ду­му­вав шкод­ливі ігри: то на ба­ра­нах їздив, то те­лят ля­кав, то прив'язу­вав їм до хвос­та дрюч­ки й за­ли­вав­ся за­лив­ним ре­го­том, як те­ля­та дро­чи­ли­ся. Час­то й гус­то батько йо­го маніжив за.це; оже нічим не зміг пе­ре­ло­ми­ти шкод­ли­во­го, ве­се­ло­го но­ро­ву Мак-си­мо­во­го. Оце, бу­ло, виб'є йо­го батько, а че­рез го­ди­ну уже Мак­сим на улиці з хлоп­ця­ми нав­ку­лач­ки б'ється або братів за чу­би тас­кає, або зап­ря­же їх у ґринд­жо­ля­та, як зи­мою, ся­де сам за па­на й ба­то­гом по­га­няє… по­ки не вшквар­не так, що ре­ви на усю ули­цю.

    Палкий, як по­рох, сміли­вий, як го­лод­ний вовк, і він усіх по­би­вав, над усім вер­хо­во­див… А насміяти­ся над ким, ук­рас­ти, од­ня­ти що - йо­му дай! Ге­не­ральша ніко­ли не їла ово­щей з сво­го мо­ло­до­го сад­ка: він усе по­об­но­сить, усе вик­ра­де, не див­ля­чись ні на со­бак, ні на сто­рожів. Раз йо­го зас­ту­ка­ли на яб­луні. Що ж - він зля­кав­ся? Сто­рожі до йо­го, а він як по­чав на них шпур­ля­ти яб­лу­ка­ми,- так ті на­зад… Тоді він ско­чив на зем­лю; як вітер, пом­чав­ся сад­ком; як со­ба­ка, пе­рес­ка­ку­вав че­рез ти­ни - і скрив­ся у чис­те по­ле. Як же дійшов до літ та уб­рав­ся у си­лу,- біда з ним, та й годі! Ви­со­ко­го зрос­ту, стан­кий, бра­вий, ши­ро­коп­ле­чий, як з заліза зби­тий, а до то­го ще мет­кий, як заєць, співун-ре­го­тун… Хо­ро­ший з ли­ця-пов­но­ви­дий, рум'янець на всю що­ку, з чор­ни­ми, ве­се­ли­ми очи­ма, з чор­ним лис­ку­чим усом,- він був пер­ший кра­сень на селі… Вся мо­лодіж лю­би­ла Мак­си­ма за йо­го вда­чу, за ве­се­лий, без­бо­яз­ний но­ров,- усі йо­му ко­ри­ли­ся… Хто на­пе­реді став­ник не­се, як ідуть вес­ною свя­ти­ти па­ру­боцьку кри­ни­цю? Мак­сим не­се. Хто на Гуд­зевій улиці ота­ма­нує, ули­цю во­дить? Не ко­му, як не Мак­си­мові… Ко­му насміятись над ким? У Мак­си­ма язик, як гост­ра брит­ва… Хто заніс Лу- цен­кові во­ро­та й по­че­пив на самім версі столітнього ду­ба? Хто у Тхо­ри­хи-вдо­ви ви­ма­зав дьогтем во­ро­та?, Не хто, як не Мак­сим… Чиїх рук не втек­ла Хо­мен­ко­ва доч­ка Хвеська?.. Не втек­ла Мак­си­мо­вих рук! Хто пус­тив по­га­ну сла­ву на ба­га­тир­ку Шрам­чен­ко-ву доч­ку? У ко­го ж язик дов­ший, як не в Мак­си­ма! Сам уст­ря­не, зве­де дівчи­ну,- сам потім пер­ший і насміхається… Не од­на їх і не дві на­ро­би­ло сти­да-со­ро­му батькові й ма­тері; не од­ну матір, не од­но­го батька на до­нинім весіллі у хо­му­тах че­рез се­ло во­ди­ли… Не од­на й не дві матірки пла­ка­ло на Ма­ха-ме­да, як йо­го проз­ва­ли старі ба­би. Не один па­ру­бок] або й чо­ловік, по­куш­ту­вав­ши на ку­лач­ках Ма­ха­ме-до­во­го "безміна", по­хиріє-по­хиріе та че­рез півро­ку і на той світ пе­рес­ту­пить… А горілку пи­ти, гу­ля­ти - Ма­ха­мед усім п'яню­гам привід дає! По­за­ли­ва­ють очі та шко­ду, ка­пості лю­дям роб­лять-Ста­ли лю­ди жаліти­ся батькові, що Ма­ха­мед синів їх роз­поює, ста­ли ра­ди­ти, щоб здер­жу­вав си­на. Та що батько вдіє з та­ким ве­лет­нем? Ні батько­ва грізьба, ні ма­те­ри­на умо­ва - нічо­го не подіють з та­ким гульвісою, ши­бе­ни­ком - Дай од­ру­жу! - ду­ма Іван і ра­диться з Мот-рею. Знай­шли й мо­ло­ду; умо­ви­ли якось Мак­си­ма, пішов з ста­рос­та­ми. Так що ж? На за­ру­чи­нах Мак­сим так на­ли­зав­ся, що тро­хи-тро­хи не по­бив сво­го на­ре­че­но­го тес­тя.

    - Господь з ва­ми, з ва­шим мо­ло­дим та­ким!-ка­же тоді батько ста­рос­там.- Хоч би мені прий­шло­ся го­лод­ною смер­тю по­ми­ра­ти та ска­за­но: як відда­си Ме­лаш­ку за Мак­си­ма, то жи­вий не бу­деш,- то й тоді б не зго­див­ся!

    Вернулися лю­ди з гар­бу­зом; роз­ка­за­ли батькові-ма­тері.

    - Побила ме­не ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­вая та­кою ди­ти­ною! - кри­чить батько.

    - Ти нас, си­ну, на старість у сла­ву ввів… на­шо­го не­дов­го­го віку не жа­луєш,- пла­че ма­ти.

    А Мак­сим - як но­гу вло­мив: з ха­ти та на ули­цю, а там-у ши­нок до жи­да. Так роз­ле­дачів, розібрав­ся, роз­пив­ся, що ска­за­но: ні до чо­го! Знай у шин­ку кис­не… Аж за­пух, як той бу­гай, щод­ня очі за­ли­ва­ючи… Зовсім пус­тив­ся бе­ре­га: що до­ма не зар­ве,-за­раз у ши­нок! П'є, гу­ляє, з жи­да насміхається, з кріпа­ка­ми панібра­та­еться, жал­ки­ми до­ко­ра­ми їх ко­ле, що роб­лять на панів, нав­чає не слу­ха­тись їх при­ка-зів - манд­ру­ва­ти. На ка­пості чо­ловік здав­ся та й годі!

    Сама ге­не­ральша зна­ла Ма­ха­ме­да. І так йо­го зне­на­виділа, що як при­хо­ди­лось проїзди­ти або про­хо­ди­ти повз йо­го, то во­на завж­ди од­вер­та­ла­ся й спльову­ва­ла. Як же по­чу­ла, що він кріпаків бун­тує, то жаліла­ся коміса­рові. Ко­ли був Мак­сим на той час "не пос­терігся-не зманд­ру­вав ку­дись з Пісок, щось на тиж­день чи' йбільше - то, ма­буть би, не ми­ну­ти йо­му й ттпртіШ) п мгт*г-іт-мттіідТтт'~]ттг›тіТу иір?

    Нічого! $

    Мучився отак з ним батько, му­чив­ся, та, зап­ла­кав­ши, й ка­же Мотрі: "Ні, вже нічо­го з хар­ци­зою не вдію! Ні ти­хе сло­во," ні просьба, ні лай­ка,-ніщо не по­ма­гає… Не­має си­ли мені з ним би­тись… Хай же йде у мос­калі! Не­хай йо­го у службі по­по­мушт­ру­ють,- мо­же, вит­руть ту юш­ку, що наб­рав­ся до­ма!.. Хай йо­го другі вчать: я з ним нічо­го не враю!.."

    Мотря у сльози. Жал­ко ма­тері своєї ди­ти­ни. Уже який там він не ли­хий, який не не­доб­рий, а все ж та­ки своя кров… Мот­ря пла­ка­ла гірки­ми, а про­ха­ти Іва­на не посміла; во­на до­га­да­ла­ся, що то ос­таннє сло­во батько­во­го го­ря. Тут уже ніяке про­хан­ня не по­мо­же!

    А Мак­сим як по­чув, то ні скри­вив­ся, ні по­мор­щив­ся. Так-та­ки зра­зу зго­див­ся та й пішов до прий­ому, виспіву­ючи та ви­гу­ку­ючи.

    Тоді са­ме у сто­лиці ве­ли­ке діло скоїлось. Ста­рий цар умер, а зос­та­ло­ся два бра­ти. Стар­шо­му ж не мож­на чо­мусь бу­ло царст­вом пра­ви­ти,- осівся на предківськім столі мен­ший. Оже це не обійшло­ся мир­но. Тоді са­ме царська гвардія з ма­со­на­ми за­бун­ту­ва­ла… Ба­га­то тоді ляг­ло пра­вих і ви­ну­ва­тих, по­ки той бунт за­ми­ри­ли… Як за­тих­ло, то но­вий цар, роз-пу­див­ши ста­ру гвардію, звелів но­ву на­би­ра­ти. Та щоб був один у один: ви­со­кий, стан­кий, по­каз­ний… Мак­сим як­раз підійшов під міру. Як ви­пус­ка­ли йо­го з прий­ому, то не кри­ча­ли й "лоб!" А який­сь уса­тий офіцер зак­ри­чав: "У гвардію йо­го! у гвардію!" Мак­сим, як по­чув, аж засміявся… та про­жо­гом у двері. Тут він тро­хи не вда­рив­ся ло­бом об яко­гось бідо­лаш­но­го нек­ру­ти­ка. Не­дов­го ду­мав­ши, він йо­го сту­со­нув коліном під бік, зак­ри­чав: "Сто­ро­нись, кру­па! гвар-дієнець йдьоть!.." Той по­то­чив­ся, тро­хи не впав…

    Не вспів Мак­сим одяг­тись, як йо­го пог­на­ло три якихсь мос­калі у нек­рутську схо­ван­ку й за­пер­ли на за­мок. Хат­ка не­ве­лич­ка, вікна з залізни­ми шта­ба­ми, як у тюрмі, а лю­дей - пов­но. Той си­дить - пла­че; той хоч не пла­че - жу­риться; там куп­ка ре­го­четься з якоїсь ви­гад­ки…

    - Прийміть, брат­ця, й ме­не! - ка­же Мак­сим до тих, що ре­го­чуть.

    - Іди… до­да­си й сво­го сло­ва.

    - За що це нас, брат­ця, по­за­пи­ра­ли у що тісну хур­ди­гу? - пи­тає Мак­сим, ог­ля­да­ючи чорні, як са­жа, стіни нек­рутської.

    - А щоб не втік! - од­ка­зав хтось.

    - Та кий йо­го біс ду­мав тіка­ти… І дов­го во­ни так дер­жа­ти­муть?

    - Та хто йо­го зна… Ка­жуть би то, що три дні..,

    - Погано! хоч би сю­ди горілки, то во­но б якось ве­селіше.

    - А сирівцю з дох­ли­ми па­цю­ка­ми не хоч?

    - Пий сам, ко­ли по­до­бається!

    Далі Мак­сим уже ору­ду­вав бесідою: то­чив ба­ля­си та ба­лянд­ра­си; роз­ка­зу­вав про свої сільські по­хо­ди $ смішив усіх і ре­го­тав­ся сам… То­ва­риський чо­ловік ‹(-нічо­го ка­за­ти! Уночі тільки сум­но йо­му зро­би­ло­ся, як став вик­ри­ку­ва­ти ча­со­вий; "Слу­шай!"

    Через три дні їх справді ви­пу­ще­но і доз­во­ле­но піти поп­ро­ща­тись з ро­ди­ною, що по­наз'їжджа­лась до прий­ому, як на яр­ма­рок… Плач, го­лосіння -• мов мерт. вих ви­ряд­жа­ють до гро­бу. Там ста­ра ма­ти за­ли­вається гірки­ми сльоза­ми, обніма­ючи бри­ту го­ло­ву си­но­ву} тут мо­ло­да мо­ло­ди­ця з ди­тин­кою на ру­ках го­ло­сить на весь май­дан, однією ру­кою схо­пив­ши за шию мо­ло­до­го чо­ловіка; а ось сест­ра з бра­том роз­мов­ляє, сльоза­ми до­ли­ва­ючи го­ре… От і старі діди пос­хи­ля­ли го­ло­ви; от бра­ти роз­мов­ля­ють, по­ну­рив­шись. А там зно­ву батьки, ма­тері… Між ни­ми й Мот-ря, як з хрес­та зня­та, а ко­ло неї си­ни - Ва­силь та Онисько… Хо­дять во­ни утрьох од во­за до во­за, роз­пи­ту­ють нек­рут, чи не ба­чи­ли де Мак­си­ма? Ні, не ба­чи­ли… Вий­шли з нек­рутської ра­зом, а де він дівся,.А, ніхто не знає… А Мак­сим, як тільки ви­пус­ти­ли з нек­рутської, за­раз по­тяг з мос­ка­ля­ми до шин­ку… Другі про­ща­ли­ся з ро­дом, а він во­дить за со­бою юр­бу мос­калів - і поб­ра­тав­ся вже! та здо­ров­кається з скля­ним бо­гом… Так Мот­ря й поїха­ла з си­на­ми, не ба­чив­шись з Мак­си­мом…

    Незабаром нек­рут пог­на­ли ку­дись да­ле­ко-да­ле­ко.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2