Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 27)

    Люди зно­ву по­наз'їзди­лись про­ща­ти­ся, мо­же, вже вос­таннє з своїми бідо­лаш­ни­ми си­на­ми, чо­ловіка­ми, бра­та­ми. То не гли­бо­ка річка кле­ко­че, прор­вав­ши греб­лю,- то гу­дуть се­ля­ни, про­ща­ючись з нек­ру­та­ми… То не хо­ва­ють мерт­вих, то лю­ди ту­жать за жи­ви­ми ро­ди­ча­ми… І Мот­ря між ни­ми… Згор­би­лась, скри­ви­лась, зап­ла­ка­на, стоїть во­на, опус­тив­ши на гру­ди го­ло­ву, а ко­ло неї Ва­силь з Ониськом - і Мак­сим… Вид­но, ма­те­рин жаль ура­зив і йо­го без­жур­не сер­це: стоїть він біля ма­тері, пох­ню­пив­шись… Аж ось за­тур­котів ба­ра­бан; мос­калі ско­ман­ду­ва­ли у ла­ву строїтись. Підня­лась ша­та­ни­на… Скрізь за­ту­жи­ли, за­го-і ло­си­ли… Ста­ли про­ща­ти­ся. Мак­сим підсту­пив до ма­тері…

    - Прощайте, ма­мо!.. не зга­дуй­те ли­хом…

    - Прощай, си­ну!.. про­щай, моя ди­ти­но!.. Ша… ша­нуй… се­бе…

    Мотря об­хо­пи­ла йо­го шию обо­ма ру­ка­ми та так і по­вис­ла, за сльоза­ми світа не ба­ча­чи…

    - Та годі вам, ма­мо!.. Не журіться: я не про­па­ду! - він вис­во­бо­див­ся з зак­ляк­лих рук ста­рої ма­тері,- да­вай про­ща­тись з бра­та­ми.

    От уже пост­роїли нек­рут у ла­ви: один за од­ним, один за од­ним. Зно­ву за­тур­ко­тав ба­ра­бан; старші ско­ман­ду­ва­ли…

    - Прощавайте!..

    - Оставайтесь здо­рові!.. і

    - Хай вам бог по­ма­гаві..

    - Щасливо!..

    - Прощайте, ма­мо!..- ка­зав Мак­сим, про­хо­дя­чи повз матір.

    - Постой, си­ну!..

    Мотря підско­чи­ла, су­ну­ла Мак­си­мові в ру­ку гро­шей…

    - Спасибі, ма­мо!..- ска­зав Мак­сим і гроші на хо­ду за­хо­вав у ки­ше­ню.- Про­щай­те… по­дя­куй­те батькові, що в мос­калі віддав!..

    - Ша…нуй…ся… про-їдай.. си…

    Мотря не до­го­во­ри­ла. Та й Мак­сим не чув: він був уже да­ле­ко…

    Вернулися се­ля­ни до­до­му. Вер­ну­ла­ся й Мот­ря з си­на­ми - зап­ла­ка­на, уби­та го­рем… Іван хо­див по хаті хму­рий, як осіння тем­на ніч. Він ні на од­но­го си­на ве гля­нув, не обізвав­ся. А як во­ни пішли з ха­ти, тоді до Мотрі:

    - Ну що… пішов?

    - Провела…- ка­же Мот­ря, за­ли­ва­ючись сльоза­ми.

    - Що ж він?.

    - Нічого…

    - А од­да­ла?..

    - Оддала…

    - Що ж?

    - Казав: по­дя­куй­те батькові, що в мос­калі од­дав!..

    - Нехай він дя­кує своєму дур­но­му ро­зу­мові,- ска­зав Іван та й за­мовк…

    Не ста­ло Мак­си­ма - за­тих­ла бу­ча та лай­ка у Іва­новій хаті, не чуть ніякої й шко­ди у Пісках. Не ста­ло ва­таж­ка - то­ва­рист­во не­мов роз­ко­ти­лось по світу. Хоч во­но тут же та­ки й бу­ло, тільки пішло іншим шля­хом, за­жи­ло дру­гим жит­тям. Одні пов­ми­ра­ли; другі по­же­ни­лись, ха­зяїна­ми ста­ли, дітей го­ду­ють…

    Іван вос­таннє зга­ду­вав Мак­си­ма в той день, як Мот­ря з про­водів вер­ну­ла­ся. З то­го ча­су сам ніко­ли й не зга­дає і сер­диться, бу­ло, як хто дру­гий на­га­дує.

    - У ме­не не­має третього си­на - і не бу­ло ніко­ли! - ка­зав він. Та вже після то­го за цілий день або вечір ні до ко­го й сло­вом не об­зи­вав­ся. Дум­ки, вид­но, не од­же­неш від се­бе!

    Одна Мот­ря що­неділі, щос­вя­та хо­ди­ла до церк­ви та по­да­ва­ла як не ша­га, то копійку на час­точ­ку за Здо­ров'я Мак­си­ма. Од­дав­ши свою вбо­гу леп­ту, па­да- ла Мот­ря пе­ред пре­чис­тою на коліна і мо­ли­ла її ти­хим-га­ря­чим сло­вом, щоб во­на бе­рег­ла її ди­ти­ну од ли­хої го­ди­ни, щоб нап­ра­ви­ла йо­го на доб­рий ро­зум.

    Брати тро­хи по­су­му­ва­ли за Мак­си­мом, а далі й за­бу­ли.

    Життя пішло собі ти­хою хо­дою, при­но­ся­чи то од-ра­ду, то ту­гу, та все сти­ра­ючи спо­мин про Мак­си­ма.

    А він - хоч би обізвав­ся ко­ли, хоч би звістку прис­лав… Де він? як він? Ніхто нічо­го не знав, не чув…

    А тут пішли у Іва­новій хаті кло­по­ти за кло­по­та­ми. Там Ва­си­ля од­ру­жи­ли й одрізни­ли; тут Мот­ря пе­рес­та­ви­лась… Іван, по­ба­чив­ши, що й йо­му, ма­буть, не­за­ба­ром за Мот­рею, од­ру­жив Ониська; поділив синів, зос­та­вив­ши свою ха­ту та дві де­ся­ти­ни по­ля - мос­ка­леві, ко­ли одк­лик­неться… Швид­ко після то­го Іван і сам поліг. Онисько осе­лив­ся у батьківській хаті -" дог­ля­да­ти мос­ка­ле­вої ху­до­би.

    І ста­ла та ху­до­ба кісткою у горлі як в од­но­го бра­та, так і в дру­го­го. Підня­ла­ся з-за неї спірка та во­рож­не­ча між бра­та­ми. Мен­ший пра­вив ху­до­бою, як ха­зяїн, за­би­рав усю ко­ристь собі; а стар­ший, ду­ма­ючи, що мос­ка­ля уже на світі не­має, заг­ри­зав­ся з бра­том.

    - Хіба він мені брат?-ка­же бу­ло Ва­силь. - Який він брат мені?! За­хо­пив у свої ла­бе­ти усе доб­ро та й брат! Мос­ка­ля вже й кісточ­ки досі не­має… Чо­му ж він не поділяє доб­ра?.. Ти мені де­ся­ти­ну по­ля дай та півха­ти… Або-мені твоєї ха­ти не тре­ба: у ме­не своя ха­та є… Од­дай мені зем­лю, хай тобі ха­та… Або спла­ти мою по­ло­ви­ну… А то все сам… Со­ба­ка він, а не брат!

    Онисько собі не дя­кує Ва­си­леві. Не раз і за чу­би бра­ли­ся. Як­би лю­ди не роз­ли­ли, то, мо­же б, обид­ва без го­ло­ви ос­та­ли­ся на батьківськім добрі. Ста­ли во,, еором­ли­во поз­во­ди­ли на гру­дях чор­ни­ми ру­че­ня­та- "‹-ми,- бо застібок не бу­ло… Впа­ли во­ни опу­кою над "••' че­реп­ком, за­пус­ти­ли в юш­ку свої ру­че­ня­та, ви­тяг­ли по га­рячій га­лушці, за­си­ча­ли, за­ху­ка­ли - і ста­ли жу- ва­ти, цмо­ка­ти… Чіпці ста­ло аж гид­ко. Ма­буть, не лю­бо бу­ло й По­ро­хові, бо він зно­ву зак­ри­чав на них. Діти \ спідло­ба зирк­ну­ли на йо­го і на­ла­го­ди­лись ша­рах­ну­ти \ за двері. \

    - Не кри­чи, п'яни­це! - гук­ну­ла Галька на йо­го.

    - Сидіть! - обер­ну­лась до дітей. Чіпці вже не їло­ся. Доїв По­рох ос­тан­ню га­луш­ку, встав. По­дя­ку­вав Чіпка По­ро­хові і Гальці.

    - Іди ж те­пер та ля­гай спа­ти! - обізвавсь По­рох до Чіпки.

    Вийшли во­ни ра­зом з кухні. Чіпка по­ку­рив в сінях люльки, пішов у ха­ту, а По­рох хо­див ще дов­го по дво­ру, смок­тав люльку та спльову­вав…

    Лежить Чіпка у хаті на долівці, не спить, ка­чається. Душ­но йо­му, вар­ко; по жи­лах бігає га­ря­ча кров; га­ря­че по­лум'я па­шить з ро­та; а в го­лові - од­на дум­ка га­няється за дру­гою… То йо­му при­вид­жується вда­ча: зем­ля зно­ву йо­го; він та­кий ра­дий, і ма­ти ра­да: не по­пус­тив сво­го!.. І Га­ля йо­му лю­бенько вви­жається… Що не ка­жи, а Га­ля дівчи­на гар­на! От, як­би та­ка жінка… Радіє Чіпка від однієї згад­ки… Аж ось повіяло хо­лод­ним вітром з дру­го­го бо­ку… Не­ма землі!.. про­хо­див­ся дур­но… мар­но втра­тив­ся… Ма­ти пла­че,- це їй, старій, зно­ву прий­деться на чужім полі ти­ня­тись… А са­мо­му як?.. Про­па­ло все!.. То зно­ву він ха­зяїн… іде по­руч з Га­ле­го… Во­на йо­му лю­бо гля­ну­ла в вічі, усміхну­ла­ся. А ли­хий во­рог по­за­ви­ду­вав йо­му - од­няв зем­лю, зак­рив своєю не­чис­тою ру­кою її ми­лий об­раз… Що ж те­пер йо­му зос­та­ло­ся?.. Ви­со­вується, мов з ту­ма­ну, п'яна По­ро­хо­ва пос­тать; а за нею - світить страш­ни­ми очи­ма бо­жевільна Галька; про­со­ву­ють до йо­го ру­че­ня­та голі, чор­но­мазі діти - страшні, сухі, трем­тять од хо­ло­ду… І встає пе­ред ним людська неп­рав­да… Ба­чить він: во­на, як па­ву­ти­на, зас­ну­ва­ла цілий світ,- ніхто не вип­лу­тається з її тон­ких те­нет… Прав­да, один рво­нув­ся - і вир­вав­ся… та як? ру­ки й но­ги на­зад скру­чені… ні сісти, ні вста­ти: стій, як на ка­ру ви­ве­де­ний!.. "Гос­по­ди, бо­же! де ж твоя прав­да?..- шеп­че Чіпка.- Де її шу­ка­ти?.." Аж ось, здається йо­му, па­ву­ти­на і йо­го ос­но­вує,- от-от -• і він в те­не­тах! Він рво­нув­ся, ки­нув­ся… Хо­четься йо­му за­бу­ти­ся, зас­ну­ти. Пе­ре­вер­нув­ся він з бо­ку на бік-Сон - як відьми вкра­ли!..

    Хтось рип­нув две­ри­ма, увійшов у ха­ту.

    - Се ви, дядьку? - пи­тає Чіпка.

    - Я,- од­ка­зав По­рох.- А ти ще й досі не спиш? - спи­тав йо­го і поб­рав­ся до сво­го лігва, по дру­гий бік ха­ти. Не прой­шло де­ся­ти хви­лин,- По­рох за­хар­чав.

    "Щасливий він! - по­ду­мав Чіпка.- Та­ке ли­хо, а спить без­печ­но… Тут - ще тільки зак­лю­ну­лась, та й то!.." XV

    З лег­кої ру­ки

    Уранці ус­тав Чіпка з до­са­дою в серці, з дур­ма­ном у го­лові. Узяв просьбу, пок­ло­нивсь По­ро­хові, пішов у суд. Ще бу­ло ду­же ра­но: ніко­го з су­до­виків не бу­ло в суді; тільки один сто­рож підмітав скрізь по ха­тах по­роз­ки­дані шма­точ­ки нікчем­но­го па­пе­ру і цілу ко­роб­ку йо­го, ра­зом з сміттям, ви­си­пав у гру­бу…

    - Та й ранній же! - ска­зав він, по­ба­чив­ши Чіпку.- Підож­ди ли­шень… Ще ніко­го не­ма…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2