Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 28)

    Чіпка сів на рун­дуці. Після не­дос­па­ної ночі, після вга­ги осіння ран­ко­ва про­хо­ло­да зда­ва­лась йо­му та­кою хо­ро­шою, ніби ожи­ви­ла йо­го… Го­ло­ва пот­ро­ху од­хо­ди­ла; ве­селіші дум­ки про­ки­да­ли­ся. Вранішнє сон­це об­ли­ва­ло йо­го м'яким світом, пес­ти­ло йо­го вид, очі, на­го­ни­ло сон­не за­бут­тя… Чіпка за­хи­тав­ся - задрімав. Йо­го роз­бу­див який­сь гомін. Розп­лю­щив­ши очі, він по­ба­чив - ціла ку­па лю­дей ува­ли­ла в двір. У од­но­го з-за па­зу­хи виг­ля­дав край­ок па­пе­ру; у дру­го­го на гру­дях на­че горб виріс: то од­ди­мав­ся цілий хліб, узя­тий з до­му на цілий день; у третього за пле­чи­ма тор­би­на… Ко­жен щось роз­ка­зу­вав дру­го­му; інший роз­ма­ху­вав ру­ка­ми: вся­ко­го кло­по­та­ло своє діло… Чіпка сидів мовч­ки, навіть не дос­лу­хав­ся до людсько­го го­мо­ну; у йо­го го­моніло своє ли­хо… Якось нез­на­рош­не пог­ляд йо­го впав на од­но­го чо­ловіка. Нарізно сто­яв він лід за­бо­ром, за­жу­ре­ний, пох­нюп­ле­ний. Другі посіда­ли, сміялись, ба­ла­ка­ли. А він сто­яв мовч­ки, як од­шиб­ле-ний, і, здається, нічо­го не чув, не ба­чив… Чіпка по­ду­мав: "Ма­буть, не­аби­яке діло і в цього!.."

    Аж ось-хтось крик­нув: "Сек­ре­тарі Сек­ре­тар ідеї. -л› Усі повс­та­ва­ли, нас­то­ро­ши­лись; "Підвівся й Чіпка(1 У во­ро­тях. по­ка­зав­ся су­хий, пе­рег­ну­тий ут­роє па­нок, в зе­ле­ним коміром, з блис­ку­чи­ми ґудзи­ка­ми… Чіпма гля­нув на йо­го. Бо­ро­да йо­му бу­ла гла­денько ви­го­ле­на; ї як та со­кир­ка ви­да­лась во­на упе­ред, хо­ва­ючи у про­га­лині між дов­гим но­сом і со­бою за­па­лий рот, з сухі ми то­неньки­ми гу­ба­ми; го­ло­ва тро­хи по­да­ла­ся на­зад дов­га шия вип'ялась так, як у во­ла, ко­ли йо­го у яр­мо зап­ря­га­ють; на гру­дях од­то­пи­ри­лись верхні краї фор ме­но­го сюр­ту­ка, зас­теб­не­но­го уни­зу на два ґудзи­ки

    Д ро­би­ли ніби горб, а на спині був справжній горб -• аж од са­мих пле­чей до тон­ко­го, пе­рег­ну­то­го ста­ну…

    І "Ну й цього пе­рег­ну­ло!" - по­ду­мав Чіпка.

    Секретар Чцжк,-то був він са­мий,-увійшов у двір, об­пи­ра­ючись на дов­гий ціпок, як об­пи­ра­ються старці. Лю­ди поздійма­ли шап­ки. Він озир­нув усіх своїм ми­ша­чим пог­ля­дом і підсту­пив до лю­дей.

    - І ви до нас, Осип Фе­до­ро­вич? - осміхнув­шись, про­мо­вив він до од­но­го, вид­но, по­лу­пан­ка, що сто­яв тут же та­ки між на­ро­дом.

    Той пок­ло­нив­ся, роз­ка­зав своє діло. Сек­ре­тар підсту­пив до дру­го­го, до третього - до всіх по черзі. Зна-ко­мих ве­ли­чав на мен­ня; нез­най­омих пря­мо за­пи­ту­вав: "А чо­го?" Дійшов і до Чіпки:

    - Ти чо­го?

    - З про­шенієм.

    - Об чім?

    Чіпка по­дав до рук про­шеніе. Сек­ре­тар шморг­нув но­сом, ви­тяг лівою ру­кою з-за па­зу­хи, з чер­во­ни­ми роз­во­да­ми, чор­ну хуст­ку, об­тер­ся і -став по­ти­хеньку чи­та­ти про­шеніє…

    - уНічого не бу­де!,- відда­ючи на­зад про­шеніє, од-ка­зав він; навіть не гля­дя на Чіпку.

    - Як? - зди­ву­вав­ся той.

    - Так… до­ку­ментів не­ма!

    - Та нам же гро­ма­да цю зем­лю од­су­ди­ла…

    - То що, що гро­ма­да?..

    - А в йо­го хіба є? - за­пи­тав Чіпка про сво­го суп­ро­тив­ни­ка.

    Секретар гля­нув, як п'ята­ка дав, і знов шморг­нув но­сом.

    - Підожди,- ска­зав він Чіпці, іду­чи в ха­ту. Жде Чіпка го­ди­ну, жде дві, жде уже й три… Ба­чить він: лю­ди то при­хо­дять, то ви­хо­дять з су­ду, а йо­го все не кли­чуть… Бе­ре йо­го не­терп­ляч­ка; ну­диться він… Ко­ли це - ви­хо­дить сто­рож:

    - Іди до сек­ре­та­ря! - ска­зав і повів Чіпку аж че­рез три ха­ти, де сиділо ба­га­то су­до­виків: одні за ділом, другі без діла.

    - О-о! вже повів… чує му­ха, де струпі - сміяли­ся. во­ни услід Чіпці.

    Чіпка увійшов у не­ве­лич­ку хат­ку, де. сидів сек­ре­тар, об­ло­же­ний кру­гом діла­ми..Сто­рож вий­шов 1 при­хи­лив двері. Ос­тав­ся Чіпка з сек­ре­та­рем віч-на-віч.

    - Ага! - гля­нув­ши на Чіпку, ска­зав сек­ре­тар, та й зно­ву вп'яв очі у діло. Чіпка сто­яв у по­ро­га; мов­чав.

    - То тобі По­рох просьбу пи­сав? - не див­ля­чись у вічі, спи­тав зно­ву сек­ре­тар, на­хи­лив­шись над ділом і щось чер­ко­нув­ши пе­ром.

    - Порох.

    Мовчанка. Чіпці аж важ­ко ста­ло…

    - А що дав?

    - Нічого не­дав. Сек­ре­тар"ней­мовірно гля­нув на Чіпку.

    - Знаєш що?..- по­чав він - і зап­нув­ся.- Як- п'ятде­сят рублів, то й діло мож­на поп­ра­ви­ти…

    - Х-хе!..- хек­нув Чіпка, не то усміха­ючись, не то ди­ву­ючись.

    - Чого ти хе­каєш? Чіпка мов­чав.

    - А де ж та прав­да, ко­ли так?! -уго­лос по­ду­мав він. -- -. •.-.,.•.-..-…,… „дц,_,,__

    Секретар зміряв йо­го з го­ло­ви д(ГнІг своїм ми­ша­чим пог­ля­дом, кот­рий, зда­ва­лось, ка­зав: "Ой, який же ти мо­ло­дий та зе­ле­ний! • Чіпка гля­нув на сек­ре­та­ря: очи­ма во­ни стрілись. Ми­ша­чий пог­ляд не ви­дер­жав пал­ко­го та гост­ро­го і в 'однЗПіпіта'пе­ребііна діло.

    Знову мов­чан­ка.

    - Ну, чо­го ж ти стоїш?.. І ме­не не дер­жи, і се­бе…

    - Рука б мені од­сох­ла от по сю!..- скрик­нув Чіпка, по­ка­зу­ючи на лікоть пра­вої ру­ки, та й по­вер­нув з ха­ти, не до­ка­зав­ши.

    - Ов-ва'!.- гук­нув сек­ре­тар услід йо­му.- Га­ря­чий який… Гля­ди лиш, щоб не опікся! - докінчив він, йду­чи за Чіпкою.

    Судовики спер­шу витріщи­лись на сек­ре­та­ря; потім про­ве­ли очі на Чіпку.

    Чіпка гор­до й швид­ко йшов че­рез ха­ту. Він ба­чив, як усміха­лись су­до­ви­ки, пе­рег­ля­да­ючись між со­бою і по­ка­зу­ючи очи­ма на сек­ре­та­ря.

    - Сутяжище! - бовк­нув Чіпка вго­лос, вий­шов­ши надвір. Кров при­ли­ла йо­му в го­ло­ву;. сер­це затіпа- лось; на ви­ду зблід, а очі світи­ли, яв у вов­ка. Лю­ди, гля­дя на йо­го, розс­ту­па­ли­ся, да­ва­ли йо­му до­ро­гу… Він по­тяг нап­рям­ки до По­ро­ха.

    - А що? - зустрів йо­го По­рох. Чіпка ще хижіше засвітив очи­ма.

    - Проклятий!.. ка­торж­ний!.. не­да­ром йо­го у три по­ги­белі скру­ти­ло…

    - Як са­ме?

    - Хоче п'ятде­сят кар­бо­ванців… За мою зем­лю п'ятде­сят кар­бо­ванців!!. Х-хе!!! І ка­ри на вас не­має,

    - Отак во­но завж­ди. Ти ду­маєш, як во­но ро­биться?..- підогріває По­рох.- Не підма­жеш - не до" їдеш… Су­ха лож­ка­ро­те­ре… ка-хи.. ка-хи!.. Бач, як де­ре в горлі… Хоч'%ПТро"г6чйти…

    - А горілка є? - якось по­ну­ро спи­тав Чіпка.

    - Кий біс, хоч би ка­пелька… по­рож­ня пляш­ка.-Бач! - і По­рох по­ка­зав над вікном по­рож­ню пляш­ку,

    Чіпка мовч­ки ви­тяг з ки­шені кар­бо­ван­ця, ки­нув на стіл, а сам за­хо­див з кут­ка в ку­ток по хаті - хму­рий, як ніч, німий, як до­мо­ви­на.

    Порох обо­ма ру­ка­ми схо­пив кар­бо­ван­ця - та шморг з ха­ти! Не­за­ба­ром вер­нув­ся з ве­се­лим пог­ля­дом і ве­се­лою усмішкою на ви­ду, а у ру­ках - з пов­ною пляш­кою, со­ло­ною ри­бою-та­ла­вир­кою й не­ве­лич­кою па­ля­ни­цею…

    - Не жу­рись! - ска­зав він Чіпці;-пов­на пляш­ка… Вип'ємо! - підсо­ло­див­ши го­лос і на Чіпку гля­дя, ка­же він.- Доб­ре, що чор­тя­ка виніс ку­дись Гальку.." Вип'ємо! га?..

    Чіпка мов­чав.

    - Будьмо здо­ровії - обер­нув­ся до йо­го По­рох І пе­ре­хи­лив в рот чар­ку горілки.

    - На здо­ров'я…

    - А на­шим во­ро­гам на про­пас­ты - до­дав По­рох, підно­ся­чи Чіпці пов­ну чар­ку. Чіпка ви­пив і собі.

    - Що, по­со­лод­ша­ло?

    - Кий біс!

    - Випий ще - по­со­лод­шає… Підно­сить Чіпці чар­ку… Той прос­тяг був уже ру­ку, щоб узя­ти, та По­рох ви­лив собі чар­ку в рот.

    - А що, прав­да, гірко?! - ска­зав він, жар­ту­ючи.-Ну, на, на - підсо­ло­ди… Чіпка,.ви­лив і дру­гу чар­ку… По­со­ловіло в віччюї вда­ри­ло в го­ло­ву… Віїг за­хо­див по хаті; роз­пус­тив язик; дав во­лю сер­цю-став батьку­ва­ти, ла­ятись… По­рох, заїда­ючи та­ла­вир­кою, підогрівав сло­ва­ми…

    Випили ще, ще… Очі в Чіпки на­ли­ли­ся кров'ю, у чо­ловічках засвіти­ли огні… Ко­ло сер­ця - не­має ні міри, ні ва­ги то­му, що там дієтьсяі.. Горілка зміша­ла­ся З страш­ною злістю - і за­па­ли­ла сер­це… Аж знемігся Чіпка. Сів на триніжку ко­ло сто­лу, схи­лив на ру­ки го­ло­ву - засндв…

    Порох ще дов­го со­лон­цю­вав та­ла­вир­кою, обс­мок­ту­вав кож­ну кісточ­ку, ко­жен шма­то­чок та ви­пи­вав по повній… аж по­ки не ста­ло ні ри­би ні па­ля­ниці, а горілка-тільки на денці… Тоді він ус­тав, за­хо­вав у гру­бу пляш­ку, на про­щан­ня на­хильці ви­пив й ос­тан­ню горілку - і став хо­ди­ти по хаті… Дов­го він хо­див ко­ло Чіпки, при­хи­ляв­ся, прис­лу­хав­ся, тор­кав йо­го, бу­див… Чіпка спить. Тоді По­рох-ти­хенько про­су­нув ру­ку до Чіпки ві(ище­ню,ви­тяі_ки­сет з тю­тю­ном та грішми \. радіючи, мерщій вибіг навспй­няч­ках із-хаїздтп-•- $

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2