Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 29)

    Чіпка прос­пав до обідньої по­ри. Про­ки­нув­ся, підвівся… У го­лові - дур­ман, у гру­дях - зга­га… Да­вай він при­га­ду­ва­ти… Пер­ше всього спа­ла йо­му на дум­ку зігну­та у три по­ги­белі пос­тать Чи­жи­ка - гнуч­ка, хо­лод­на, як га­дю­ка… Чіпка мах­нув ру­кою, най­шов шап­ку, надів на го­ло­ву, вий­шов з ха­ти. Над­ворі хо­див з люлькою в зу­бах п'яненький По­рох і усміхав­ся.

    - Прощайте!

    - Куди?

    - Додому.

    - Щасливо…

    Поніс Чіпка у Піски за­дур­ма­не­ну го­ло­ву, ще дуж­че по­му­че­не сер­це… Те­пер уже не жевріла в душі надія, не підніма­ла вго­ру йо­го ду­ху, не гна­ла впе­ред, як у го­род. Од­на неп­рав­да та ут­ра­та - ут­ра­та всього най-милішо­го, най­любішо­го - пек­ла йо­го сер­це… Він ішов, лед­ве здійма­ючи но­ги.

    Надвечір до­волікся до мос­ка­ле­во­го ху­то­ра, до своєї землі… Йо­го об­да­ло хо­ло­дом, потім об­си­па­ло жа­ром… Порівняв­шись з ху­то­ром, він спи­нив­ся… "Не чуть… не­ма… все про­па­ло!.. Ще вчо­ра ба­чив… ще вчо­ра… Ма­буть, і во­на зна… Ка­рай же вас смерть наг­ла, прок­ляті!.." Він при­дав хо­ди в но­ги.

    Поминув свою зем­лю, навіть не гля­нув на неї… Далі та далі… Уже сон­це зовсім сіло. Уже смерк­ло, як дійшов він до Пісок. З не­ба бли­ща­ли ясні зорі; по се­лу, то там, то там світи­лось у не­ве­личкі вікон­ця світло;; а в Гальчинім шин­ку то­пи­лось у печі,- зда­ва­лось, горіла ха­та зсе­ре­ди­ни… Ось і йо­го двір. Кру­гом ти­хо; у хаті тем­но, не світиться…

    "Мабуть, ма­ти спить,- по­ду­мав він.- Не­хай спить!.."

    І по­вер­нув до шин­ку.

    - Сип горілки, Галької - гук­нув на жидівку.

    - Сцо це во­но бу­де?!-усміхну­лась жидівка, Чіпку гля­дя.

    Він пря­мо поб­рав­ся за стіл, на по­кут­тя.

    - Не пи­тай… да­вай швид­ше!

    - Не кри­ци, не зля­ка­ла­ся… Ди­вись… скільки хоц?

    - Та сип, що хоч, гас­педське код­ло!

    - Ці ти не здурів, бу­ва?.. Ну?.. Сип… Да­вай по­пе- ре­ду гросії

    Чіпка по­ла­пав в ки­шені: ні ки­се­та".ні гро­шей… Він ски­нув сви­ту: 1

    - На! та да­вай швид­ше! - і швир­го­нув че­рез сгіл сви­ту.

    - Сцо мені з твоєї свит­ки?.. Во­на мені не­потрібна… Один з чо­ловіків, що сиділи в шин­ку та мовч­ки ди­ви­ли­ся, що це ро­биться з Чіпкою, підвівся з ла­ви, підняв з до­лу сви­ту, стрях­нув, по­вер­нув у ру­ках на всі бо­ки.

    - Сип, Галько! - ка­же.- Я за сви­ту кар­бо­ван­ця ло­жу…

    - Сцо ти кар­бо­ван­ця? - зак­ри­ча­ла жидівка, ви­ри­ва­ючи з рук сви­ту.-Цо­го ти місаєся не в своє ділої Во­на твоя?.. Він зас­тав­ля…

    - Так чо­го ж ти єре­пе­ниш­ся? Ка­же па­ру­бок} сип! Ну й сип…

    - Сип… сип,- за­по­ро­ща­ла жидівка.- Скілько з си­па­ти?

    - Та да­вай, щоб тобі ди­ха­ти не да­ло, прок­ля­та ду­ша… Сип! - гу­ко­нув Чіпка на всю ха­ту і уда­рив ку­ла­ком по сто­лу - аж вікна здвиг­ну­ли.

    - Ну, цет­вер­ти­ну усип­лю…

    Жидівка мот­ну­лась з сви­тою у дру­гу кімна­ту, ки­ну­ла на бе­бе­хи свит­ку, а са­ма вер­ну­лась з чет­вер­ти- ною горілки, пос­та­ви­ла її пе­ред Чіпкою та й зно­ву пішла до се­бе. Во­на бу­ла сер­ди­та, що так до­ро­го дос­та­ла­ся їй сви­та.

    Випив Чіпка од­ну чар­ку, ви­пив дру­гу, ви­пив і тре­тю. Дзенькну­ло в го­лові, по­со­ловіло у віччю. Лю­ди мовч­ки ди­ви­лись, од­на­че ніхто не зва­жив­ся пер­ший за­ба­ла­ка­ти. - Ко­ли це - увійшов в ха­ту Яків Ка­ба­нець.

    - А що це. Чіпко? І ти вже?..-обізвав­ся.- Вип'ємо, зна­чить?..

    - Вип'ємо,- по­ну­ро од­ка­зав Чіпка. А далі сміліше: - вип'ємо! - А це вже гук­нув на всю ха­ту: - Вип'ємо, дядьку, так, щоб аж мізок у лобі зак­ру­тив­ся!

    Та - гряк! по сто­лу ку­ла­ком… Заб­ряж­ча­ли пляш­ки й чар­ки, тро­хи не по­па­да­ли до­до­лу-Тут уже й другі при­мо­ви­лись. Сло­во по сло­ву, чар­ка по чарці - по­ли­ла­ся з ротів роз­мо­ва, а в ро­ти - горілка… ГО­доспіли ще людці. Прий­шов ста­рий Ку­лик, \ що один на все се­ло но­сив ще осе­ле­дець. То був уже ста­рий дід, кре­мез­ний ще нівро­ку… Йо­го скрізь по се­лу зна­ли, як чо­ловіка письмен­но­го: він завж­ди, бу­ло, на кри­ласі співає, по­се­ред церк­ви апос­то­ла чи­тає… А на язик собі удав­ся ба­ла­ку­чий, а над­то за чар­кою… Та лю­бив-та­ки й ви­пи­ти. Бу­ва­ло, у неділю, після обіду, прий­де у ши­нок та й поч­не те­ре­вені то­чи­ти, та все по-письмен­но­му, по-цер­ков­но­му… Зійдуться у ши­нок людці роз­ва­жи­тись, з людьми по­сидіти, по­ба­ла­ка­ти; візьмуть півквар­ти, квар­ту, щоб бу­ло чим гор­ло про­мо­чу­ва­ти - і діда не ми­нуть. Тоді він хоч до світа вже [бу­де] сидіти та бре­ха­ти, аби слу­ха­ли. Іноді бу­ло насмішить бе­се­ду, аж за жи­во­ти бе­руться; не вря­ди-го­ди й з йо­го по­кеп­ку­ють - з йо­го си­во­го осе­лед­ця, що аж за ухом зак­ру­тив­ся, а все-та­ки чар­кою не ми­на­ли ніко­ли. І Ку­лик що­неділі, щос­вя­та у шин­ку.

    Придибав він і те­пер. За ним - другі, треті. Засіли кру­гом сто­лу ко­ло Чіпчи­ної горілки, п'ють собі, па­тя­ка­ють, люльки цмо­лять. Най­більше там бу­ло д во-Р о в й х. Ви­пу­щені на во­лю, як пти­ця, без оселі, без землі, без при­тул­ку, во­ни шу­ка­ли собі оселі по шин­ках, щоб швид­ше ско­ро­та­ти ті тяжкі два ро­ки, котрі во­ни по­винні бу­ли од­ро­би­ти. Ще по панських дво­рах во­ни поз­ви­ка­ли в горілці кис­ну­ти, її п'яним хме­лем підсо­лод­жу­ва­ти своє гірке жит­тя: не по­ки­ну­ти ж бу­ло своєї утіхи те­пер? І во­ни мерщій ки­да­ли панські дво­ри та хо­ди­ли від шин­ку до шин­ку. Ко­ли не бу­ло за що ви­пи­ти, піджи­да­ли - мо­же хто підне­се чар­ку-дру­гу. Шин­ко­ве панібратст­во завж­ди знай­деться. Поп­ри­хо­ди­ли во­ни те­пер,- Чіпка не об­ми­нув і їх чар­кою…

    Як підпи­ли уже, то той заспівав з п'яних очей, той бідкав­ся - ку­ди йо­го прис­та­ти, як з па­ном розв'яжеться… А Чіпка не дос­лу­хається. У одній со­рочці, розх­рис­та­ний, од­но кру­жає та й кру­жає, кри­чить, батькує, по сто­лу ку­ла­ком гам­се­лить, як навіже­ний…

    - Що це во­но за знак, Чіпко? - пи­тає йо­го Ка­ба­нець, ко­ли Чіпка знемігся тро­хи: - Ти ж, мов, до сього ди­ва не теє!..

    - Не вжи­вав?.. Ні!.. А те­пер бу­ду…

    - Чого ж це так?

    - ро нігде не­має прав­ди… не­має доб­ра… Д земд не­ма! про­па­ла4 Ну й гу­ляй!

    - Та де ж твоя зем­ля діла­ся?..

    - Де?.. взя­ли… од­ня­ли гас­педські п'явки… проп ла!.. А зем­ля про­па­ла - усе про­па­ло.

    - Так, так,-підхо­пи­ли дво­ра­ки:-без землі що?.. Без землі - жит­тя не­ма!

    - Риба без во­ди, а чо­ловік без, землі-ги­не,-увер­нув Ку­лик по-письмен­но­му." ~

    - Еге ж, еге… А ко­ли так - пий, по­ки п'ється, гу­ляй, по­ки гу­ля­еться! Без землі… усе по бо­ку! На­що во­но? Навіщо те­пер ко­ро­ва, ко­би­ла, вівці?.. Га?.. Навіщо?.. Гу­ляй, ду­ша, без кун­ту­ша! - Та бух! по сто­лу ку­ла­ком…

    Стіл за­хо­див хо­до­ром; чар­ки й пляш­ки за­то­рох­та-ли, од­на чар­ка навіть упа­ла до­до­лу, під стіл, та ніхто не поліз її дос­та­ва­ти: всі за­ди­ви­лись на Чіпку… А він зно­ву за своє.

    - Дядьку Яко­ве! Ніхто не зна… о-ох! ніхто не зна… Прок­ляті! П'ятде­сят рублів хотіли за зем­лю… Не в.землі си­ла, не в землі во­на бу­ла… ні! Зем­ля-що?.. Зем­ля!;:- Хліб ро­дить, як ко­ло неї по­хо­диш, ха­зяїном ро­бить… Ска­за­но: зем­ля! А без землі-усе про­па­ло… усе! - Чіпка при­да­вив на ос­танньому слові, повів грізно по хаті очи­ма, заск­ре­го­тав зу­ба­ми, по­ло­жив на стіл ру­ки, схи­лив на них го­ло­ву - та й при­тих…

    Люди ди­ву­ва­ли­ся, пог­ля­да­ючи на Чіпку,-ди­ву­ва­ли­ся йо­го не­пев­ним ре­чам, а про­те пи­ли йо­го горілку, по­ки до каплі ви­хи­ли­ли. Тоді дех­то да­вай ру­ша­ти.,, - Ану, Ми­ки­то, час до­до­му! - ка­же, лед­ве сто­ячи на но­гах, один кріпак до дру­го­го, що сидів та слу­хав, як Ку­лик роз­ка­зу­вав про Йо­си­па, зап­ро­да­но­го бра­та­ми…- Чув, Ми­ки­то? ру­шай!

    - Підожди тро­хи,- од­ка­зує Ми­ки­та.

    - Чого?.. Ходім, ка­жу, а то по­ки­ну!.. їй-бо­гу, по­ки­ну!.. То й зос­та­неш­ся з отим осе­ледьком ро­ви лічи­ти, дар­ма, що він по-письмен­но­му ба­ла­кає…

    А Ку­лик гля­нув на кріпа­ка, по­хи­тав го­ло­вою і за­ле­пе­тав:

    - Аще, аще… єда… єгда… бо… соз­да мир… Са­та-наїл зазд­ри… Согріши Адам з ївою… не­хай царст­вує!.. Людіє! од слу­ха зла не убоїмся…

    Микита прис­лу­хав­ся. Оже, як по­чув, що це вже річ не про Йо­си­па, ус­тав, вий­шов за сусідом з ха­ти… Хто тве­резіший, собі став за шап­ку бра­тись. А зос­та­ли­ся самі п'яниці. Той хар­чав, зва­лив­шись під лав­кою; той сидів, об­пер­шись спи­ною об ко­сяк вікна, та здри­гу-вав - змерз; а дех­то ви­во­див не своїм го­ло­сом якусь п'янипьку пісню-чи про "жур­бу впря­мую", чи про нес­лух­ня­ну "до­лю"…

    Аж пе­ред світом приплівся Чіпка до­до­му, лед­ве на но­гах сто­ячи - п'яний-п'яний, п'яніший землі…

    Як гля­ну­ла Мот­ря на йо­го, то й пе­ре­ля­ка­ла­ся…

    - Що це, си­ну?!, на яких це ра­до­щах?.. Чіпка сів на лаві, схи­лив го­ло­ву…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2