Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 30)

    - Де це твоя свит­ка, шап­ка?.. За­хо­див, ка­жеш, не тільки гроші, та й те…

    - ввитка? шап­кар.. Не­ма!.. На­що во­ни?.. Навіщо все, ко­ли… у-у… у…- за­вив на всю ха­ту, мот­нув роз­куд­ла­ною го­ло­вою, засвітив пов­ни­ми сліз очи­ма.

    Материне сер­це мов хто у жмені зда­вив… Да­вай во­на йо­го умов­ля­ти:

    - Навіщо це ти, си­ну, сам собі ли­хо ро­биш? Це ж ти сам се­бе з світа зжи­ваєш!.. Плюнь ти на ту зем­лю!.. Що ж ро­би­ти? Жи­ли ж он без землі кільки літ, та хліб їли… й те­пер не сидіти­ме­мо без йо­го… Ти тоді ма­лий був,- са­ма пуч­ка­ми та руч­ка­ми за­роб­ля­ла,- та не по­мер­ли з го­ло­ду… А те­пер - не те, що тоді!.. Те­пер і ти за­ро­биш, і я до­по­мо­жу… Що ж ро­би­ти? На все йо­го свя­тая во­ля!

    - Ет, тол­куй!.. Не­має те­пер у ме­не нічо­го - ані-ні!.л Що те­пер я?.. Людський по­пи­хач, най­мит?.. Про­па­ло…] все про­па­ло!.. І доб­ро і ду­ша про­па­ла… ба не­має прав­ди не­має між людьми… Те­пер моє щас­тя дей-та­сЕ­бу­ло, та… уп­ли­ло!..- Чіпка розвів ру­ка­ми, і за­ду­мав­ся…

    А все лю­ди, все лю­ди… Во­ни в ме­не й батька од­ня­ли, лю­доїди; во­ни ме­не ще зма­леч­ку не­на­виділи, з ігра­шок про­го­ни­ли, йшли повз ха­ту, одх­ре­щу­ва­лись… Я ма­лим був, а їсе ба­чив… За чор­те­ня щи­та-ли… Я чорт… е-е… Я чорт… над чор­та­ми чорт!.. А ба­ба і," учи­ла ме­не лю­дей про­ща­ти, а дід-лю­би­ти… Дурні! дурні! не сто­ять во­ни сло­ва доб­ро­го… їх му­чи­ти… {м,у… морр…

    Та - пуць! на зем­лю… Так і за­хар­чав… Мот­ря вста­ла, ви­тяг­ла з-під се­бе ряд­ни­ну, ук­ри­ла нею Чіпку, пе­рех­рес­ти­ла йо­го, са­ма пе­рех­рес­ти­лась, ляг­ла на го­ло­му по­лу, та сон уже не йшов їй на дум-.; ку… Спли­ли пе­ред нею давні лихі ро­ки; при­га­да­ла " во­на свою кри­ва­ву пра­цю; пе­рес­ко­чи­ла її гад­ка на сво­го чо­ловіка-мос­ка­ля… Де він?.. що з ним ста­ло­ся?.. Мо­же, роз­пив­ся, роз­во­ло­чив­ся та так де-не­будь під а шин­ком бо­гу й ду­шу віддав… Гля­ну­ла на си­на, що яіе той сніп, ле­жав на долівці -хар­чав, і сти­ха про­шепД та­ла: "Гос­по­ди! сох­ра­ни йо­го й зас­ту­пи!" •

    Прокинувся Чіпка - вже геть підби­ло­ся сон­це. ГоИ ло­ва кру­титься; ко­ло сер­ця пе­че, мов га­ди­на смок­чет кров з йо­го… По­хо­див він, по­хо­див по хаті, не гля­нув навіть ма­тері в вічі, вий­шов, ніби до ху­до­би, та й по­тяг - не в за­го­ро­ду, а прямісінько до Гальки… На третій день - зно­ву на ос­лоні в шин­ку. На чет­вер­тий - там йо­го сон­це пра­вед­не стріти­ло, там і ніч тем­на привіта­ла…

    

XVI

    

Товариство •

    

    П'ючи та гу­ля­ючи, підібрав собі Чіпка трьох то­ва­ришів щи­рих: Луш­ня, Мат­ня та Па­цюк - од­на дум­ка, од­на гад­ка. Усі во­ни од­на­ко­вих літ: не то, щоб старі, не то й мо­лоді,- вже підтоп­тані па­руб­ки.

    Лушня був ши­ро­коп­ле­чий пар­ни­ще, ви­со­кий, бра­вий, з хо­ро­шим панським лич­ком, з чор­ни­ми гар­ни­ми уса­ми, з ка­ри­ми ве­се­ли­ми очи­ма… Во­ни так і го­во­ри­ли у йо­го!.. Та, здається, на йо­му й шку­ра го­во­ри­ла - та­кий ба­ла­ку­чий. Па­пюк собі ху­до­ща­вий, низький, ми­шас­тий - справ-ясній па­цюк, та­кий і пруд­кий, говіркий, співу­чий - на селі пер­ший співа­ка.

    Матня одрізняв­ся од усього то­ва­рист­ва і но­ро­вом, й око­Жиї* Який зав­товш­ки, та­кий завбільшки; не­по­во­рот­ний, не­охай­ний. Го­ло­ва -ве­ли­чез­на, об­лич­чя та­тарське, круг­ле, як гар­буз, но­ги ко­роткі та товсті, як стовпці. Не лю­бив він ні ба­ла­ка­ти, ні співа­ти, а лю­бив на світі од­ну тільки горілку: дуд­лив її, як во­ду, і в то­му пок­ла­дав усю свою утіху.

    Були во­ни усі три панські й по­ви­рос­та­ли по панських дво­рах. Луш­ня був па­на Со­винсько­го, а Па­цюк та Мат­ня - па­на Польсько­го, то­го са­мо­го, що й Чіп-чин батько.

    Матня та Па­цюк узяті в двір ще ма­ли­ми підлітка­ми: пер­ший - від плу­га, дру­гий - від овець. Гірко їм бу­ло розс­та­ва­тись з батьком, матір'ю, бра­та­ми, та сест­ра­ми, та то­ва­ри­ша­ми, та­ки­ми ж хлоп­ця­ми, як і во­ни; тяж­ко ки­да­ти рідне дво­ри­ще, де їм зна­ком! бу­ли усі за­кут­ки, де їх ро­ди­ла й пес­ти­ла ма­ти; зе­лені сте­пи, де во­ни ви­ко­ху­ва­ли хлоп'ячі си­ли; гірко бу­ло ки­да­ти, яке не є, своє, а йти до чу­жо­го, до пансько­го… Та що ти вдієш суп­ро­ти панської волі? Па­нові тре­ба… на те у йо­го й кріпа­ки, що тре­ба! Як не пла­ка­ли, як не бла­га­ли ма­тері па­на - вик­ла­да­ли йо­му, що біло­го­лові си­ни їх, як стар­шенькі, єди­на поміч у трудній і праці,- та не по­мог­ли ні сльози, ні вик­лад­ки… Па­но-,1 ві що? Хіба пан ду­мав про гірку пра­цю, хіба йо­му;' слід до то­го свою панську ува­гу звер­та­ти?! Пан дцб у й розгнівав­ся, що йо­го панську го­ло­ву якісь сільські жінки кло­по­чуть та­кою дур­ни­цею… та й звелів поп­ро-го­ни­ти матірок з дво­ру. Пішли матірки, по­нес­ли не-ви­мов­лені прокльони на ус­тах, гіркий жаль у серці… А си­ни їх зос­та­ли­ся у дворі підпа­си­ча­ми: один - ко­ло ско­ту, дру­гий - ко­ло овець.

    Лушня ро­див­ся й ви­рос­тав у пансько­му дворі. Умер ста­рий Луш­ня, що жив на Вовчій До­лині, на ху­торі, по­ки­нув доч­ку-дівку на світі. Од­ним од­на ро­бо­ча си­ла, У сім'ї, бо ма­ти вмер­ла, а си­ро­ти, як кукіль, зос­та­ли- ся… Як на те па­нові за­ма­ну­лось по­коївки, її ото й узя­ли до панських по­коїв,- бо, на ли­хо собі, й не­по га­на бу­ла. На її ж місце пе­ре­ве­ли на хутір сім'н? з дво­ру. Спер­шу пла­ка­ла дівка та бо­яла­ся усього, аї›Ґ найбільш - як би до­го­ди­ти ста­ро­му па­нові. Та, вид­но, до­го­ди­ла-та­ки, бо че­рез рік з дівки ста­ла мо­ло­ди­цею, по­ро­див­ши біло­лицього чор­но­го­ло­во­го хлоп­ця Ти­мош-ку. Як підняв­ся Ти­мош­ка на но­ги, став роз­би­ра­ти уся­чи­ну, то йо­го узя­то за ла­кей­чу­ка до мо­ло­до­го па­на,- ста­ро­го тоді вже не бу­ло на світі,- чис­ти­ти та на­би­ва­ти тю­тю­ном люльку, по­да­ва­ти во­ди, а більше всього - сто­яти у кут­ку пе­редньої ко­ло две­рей кабіне­ту, на слу­чай яко­го при­ка­зу. Всього на­терпіло­ся хлоп'я. Іноді, дов­го сто­ячи, на но­гах за­си­па­ло, па­да­ло до­до­лу. Пан тоді не то, щоб од­си­лав спа­ти, ні: ви­бив­ши доб­ре, щоб не був та­кий сон­ли­вий, ста­но­вив нав­колішки на всю ніч. А іноді, щоб не задрімав, бу­ва, й нав­колішках, підси­пав греч­ки під голі 1 коліна… Бу­ло й так, що пан, не зна­хо­дя­чи дов­го чо­го-•не­будь з своїх розс­тав­ле­них по сто­лу цяцьок, присіку­вав­ся до хлоп­ця та бив за те, що той ніби пок­рав, тоді як, роз­ди­вив­шись га­разд,- цяцьки або сто­яли, або ле­жа­ли тут же пе­ред но­сом… На­ба­чив­ши, зно­ву бив за те вже, що хоч не вкрав, то заміряв­ся ук­рас­ти, бо по­пе­рес­та­нов­лю­вав усе… Гірко прий­шло­ся хлоп­цеві \ та­ке жит­тя, злість на­ки­па­ла в мо­ло­до­му серці. "Ко­ли ' не кра­ду, то б'ють,- ду­ма сам собі,- за те, що по­ся­гаю ук­рас­ти, то хай кра­ще б'ють за те, що кра­ду!" І че­рез рік, че­рез два з ма­лої та доб­рої ди­ти­ни зро­бив­ся який­сь ли­хий злодіячка, кот­ро­му нічо­го ук­рас­ти усе, що тільки близько ле­жа­ло ко­ло йо­го, й бо­жи­тись-при­ся­га­тись, що він і сном і ду­хом не знає, як во­но опи­ни­ло­ся у йо­го в ки­шені… Мо­же хто дру­гий підки­нув, щоб йо­го тільки ви­би­ли,- вип­рав­ляв­ся він. Ти-мош­ку зно­ву за це би­ли, тяж­ко би­ли; та бійкою нічо­го не взя­ли. Підріс він - став ще хижішим, ще за­пеклішим. Ук­ра­де, бу­ва­ло, який пус­тя­чок та й підки­не дру­го­му, щоб від се­бе очі од­вес­ти; а доб­ре що вкра­де, (то так за­хо­ває сам, що не знай­дуть. А ог­ля­нуться, ста­нуть до­пи­ту­ва­тись,-він ще й ви­ка­зує: отой, мов, або ота вкра­ла! Без­не­вин­них б'ють, а він собі ниш­ком крадіжку по­жи­ве та й сміється по­тай­но-Злодійку­ва­те жит­тя не по душі са­мо­му за­пек­ло­му злодієві. І в та­ко­го іноді бу­ва­ють ча­си, що ос­туп­лять йо­го добрі дум­ки, му­чать йо­го, роз­ри­ва­ють… Чо­ловіча совість не за­ми­рає в самій за­пеклій душі. Не за­мер­ла во­на і в душі Ти­мофія Лушні. Бу­ва­ли такі го­ди­ни, ко­ли він, зга­ду­ючи свої вчин­ки та без­пут­не жит­тя, сам собі ду­мав: "А мо­же зк во­но й гріх так ро­би­ти?.. 166

    Може, за все те од­дя­читься, хоч не на сім, то на тім світі!.." Страш­но йо­му ста­ва­ло і ра­зом тяж­ко, со­ром­но. Тоді він, щоб хоч тро­хи роз­ва­жи­тись, щоб по­га­си­ти Про­ме­теїв огонь в му­ченій душі, при­хи­лив­ся до ' скля­но­го бо­га: прив­чив­ся горілоч­ку вжи­ва­ти… Поміти­ли раз йо­го п'яним - ви­би­ли доб­ре на ко­нюшні, \ прог­на­ли з гор­ниць, нас­та­ви­ли ку­че­ром. Це бу­ло літ за двоє пе­ред во­лею. Йо­му бу­ло тоді літ двад­цять.

    На стайні - вільніше тро­хи, ніж у гор­ни­цях. Там - що не зро­бив, пан ба­чить, бо з своїх очей не спус­кає; а тут - хоч і ба­чать панські коні, та ніко­му не ска­жуть… Пе­редньої по­ки­ну­ти не мож­на; а з стайні - ко­ли не вдень, то вночі вир­веш­ся… Луш­ня встряв у"' шин­ки. Там він заз­нав­ся з Мат­нею й Па­цю­ком. Ці - теж по­ви­рос­та­ли в не­волі. Хо­ча вільні сте­пи та ши­ро­ке по­ле, де во­ни влітку скот пас­ли, од­во­ди­ли тро­хи їм замлілі душі, за­те зим­ня по­ра на­ля­га­ла на їх плечі важ­кою ва­гою й да­ви­ла обох… до горілки! По­ро­би­ли-і ся во­ни п'яни­ця­ми, во­ло­цю­га­ми, зло­дю­га­ми… У шин, ку поб­ра­та­ли­ся з Луш­нею. Поб­ра­та­ли­ся - і таємні крадіжка, схо­ви та пе­ре­хо­ви, та нічні про­пої нак­ра­де- „, но­го ста­ли їх то­ва­риською ро­бо­тою…; \

    

    Мучились-мучились па­ни з ни­ми та, не діждав­ши й тих двох років, що кріпа­ки по­винні бу­ли од­ро­би­ти після волі (а ро­ки ті зда­ли­ся довгі-довгі, тяг­ли­ся віка­ми!), по­ви­га­ня­ли їх з дво­ру на всі чо­ти­ри…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2