Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 4)

    - Чого ти, доч­ко? Чи, не при­водь гос­по­ди?..- Ориш­ка не до­ка­за­ла. У неї в думці пробігла смерть Ос­та­по­ва.

    Мотря не ози­ва­ла­ся; пла­ка­ла мовч­ки. Ориш­ка пильно ди­ви­ла­ся на неї. Сер­це по­чу­ло якесь ли­хо; пе­ред очи­ма вже сто­яла біда… У Ориш­ки затіпа­лись че­люсті, забіга­ла по ви­ду миш­ка.

    - Та ка­жи!.. чо­го ти пла­чеш? - аж скрик­ну­ла во­на.

    Мотря утер­ла ру­ка­вом сльози і прос­тог­на­ла… А далі на­ту­жи­лась і, схли­пу­ючи, пе­ре­ри­ва­ючи сло­ва, ста­ла ка­за­ти:

    - О-о, бо­же мій!.. не­дур­но він все сум­ний був… мов­чав… жу­рив­ся… та все че­рез сон про Дін вик­ри­ку­вав… про Хіврю та Грицька не­дур­но ж це во­но!.. Ой, про­па­ла ж моя го­ло­вонька бідная!!.

    - Що ж там та­ке? ка­жи вже,- не мо­роч моєї го­ло­ви! Про яку се ти Хіврю пле­щеш?

    - Про жінку то­го су­чо­го си­на, щоб йо­му,.. ні доб­ра, иі жит­тя!..

    - Кого?

    - Остапа…

    - Чи ти не збо­же­воліла, доч­ко?

    - Поневолі збо­же­волієш, ко­ли та­ке…

    - Мотре! не ту­мань їй моєї го­ло­ви: роз­ка­жи по-людській - що там та­ке?

    - Отой во­ло­цю­га, блу­дя­га… по­ки­нув на До­ну жінку з дітьми… приплівся сю­ди на мою го­ло­ву… Гос­по­ди! і за що ти ме­не отак ка­раєш на сім світі? - скрик­ну­ла Мот­ря і зно­ву за­ли­лась сльоза­ми.

    Тепер тільки Ориш­ка розібра­ла своє ли­хо. Об­ра­за, го­ра тяж­кої об­ра­зи доч­ки, людські по­го­во­ри та сміхи,- усе ра­зом підня­лось у го­лові ма­тері, на­ля­га­ло їй на ста­ре сер­це важ­ким жа­лем… Во­на гля­ну­ла ще раз на Мот­рю, пос­ту­пи­ла­ся на­зад, прос­тог­на­ла, сіла мовч­ки на піл, узяв­шись хо­лод­ни­ми ру­ка­ми за край­ню дош­ку, щоб не впас­ти. Ста­ре тіло тремтіло, ко­ли­ха­ло­ся; ста­ра го­ло­ва не здер­жу­ва­лась на в'язах-хи­ли­ла­ся на гру­ди. Ориш­ка болізно підніма­ла її і тяж­ко стог­на­ла… Мот­ря не пе­рес­та­ва­ла пла­ка­ти. Гіркий її плач, стог­нан­ня ма­тері зли­ва­ли­ся вку­пу, но­си­ли­ся по хаті, сла­лись по білих стінах. І темніли во­ни для доч­ки й для ма­тері: зда­ва­лась тем­ною ха­та, і світ, що ври­вав­ся в вікна, чорнів у віччю в них… І сто­яла в тем­ноті тій ще темніша до­ля їх - чор­на, тем­на, страш­на, з ху­дим, з'їде­ним нуж­дою ли­цем, з зли­ми од го­ле ду очи­ма…

    Таке ли­хо скоїлось пе­ред обідом. Стра­ва дав­но сто­яла у печі: ще як у во­лость ішла Мот­ря, то за­су­ну­ла, щоб упріва­ла. Те­пер ніхто й не зга­дав про неї. Го­ре без стра­ви на­го­ду­ва­ло обох. Ніхто з них не ки­дав­ся до печі. Обидві навіть за­бу­ли про обід.

    Так день нас­тав, так і ми­нув. Од­хо­дя­чи на спокій, сон­це об­да­ло зем­лю блис­ку­чим промінням; зем­ля на про­щан­ня усміхну­ла­ся - і по­темніла. Спус­ти­ла­ся ніч; вик­ли­ка­ла собі на втіху зорі; ви­ко­тив­ся з-за гаю місяць - і став ог­ля­да­ти око­ли­цю… Усе кру­гом спа­ло, мов за­ча­ро­ва­не, в тихім за­бутті теп­лої ночі,- не спав тільки один со­ло­вей­ко, виспіву­ючи в зе­ленім са­доч­ку свою лю­бу пісню,- та не спа­ло ще ли­хо в Ори­щинім та в Мот­ринім серці… За­ве­ло і во­но свою пісню - гірку, жур­ли­ву, без­надійну… І не роз­хо­ди­лась та пісня по світу, не ок­ли­ка­ла­ся лу­ною в лузі, як со­ло­вей­ко­ва; а, як важ­кий камінь, на­ля­га­ла на ду­шу, мо­ро­чи­ла го­ло­ву цілим роєм тем­них га­док, пек­ла сер­це не­роз­важ­ною ту­гою… Мот­ря й Ориш­ка не спа­ли, не пла­ка­ли,- тільки то од­на, то дру­га зітха­ла… І відкіля це ли­хо взя­ло­ся? і чо­го во­но до них вче­пи­ло­ся? чим бу­ла Мот­ря Ос­та­пові?.. чим во­на те­пер ос­та­ла­ся?.. Мот­ря й Ориш­ка роз­ду­му­ва­ли, роз­га­ду­ва­ли… Жінка жо­на­то­го чо­ловіка?.. пок­рит­ка-дівка?.. Ні жінка, ні дівка, а г?а-муж­ня вдо­ва… Гріх пе­ред бо­гом,- чим йо­го за­мо­ли­ти? Со­ром пе­ред людьми,- чим йо­го зми­ти?.. А ще?к, мо­же, і ка­ра­тись за це прий­деться - хоч не на сім, то на -тім світі… Не­пев­ний той Ос­тап,- він щось ли­хе, страш­не… Страх справді після та­ких ду­мок зак­ра­дав­ся їм в ду­шу - і во­ни обидві ти­хо мо­ли­ли­ся.

    Як не му­чи­лись во­ни цілу ту ніч, що вже не ду­ма­ли, а все-та­ки не ви­ду­ма­ли нічо­го для се­бе утішно­го.

    Не ви­га­да­ли по­ра­ди й во­лосні. Су­ди­ли, ря­ди­ли - та ок­руж­но­му, а ок­руж­ний - та гу­бер­на­то­рові. Пішли пи­са­ти та од­пи­су­ва­ти…

    Незабаром наїха­ло у се­ло чи­нов­но­го панст­ва. Пи­та­ють-роз­пи­ту­ють, пи­шуть-за­пи­су­ють. На­терпіла­ся стра­ху Мот­ря од тих хит­рих спросів та пе­респ­росів; наб­ра­ла­ся го­ря Ориш­ка, гля­дя на свою ди­ти­ну.

    А в селі - тільки й мо­ви, тільки й речі, що про Хру­ща. На­че все на світі для Пісок про­ва­ли­ло­ся, один Хрущ зос­тав­ся, а че­рез Хру­ща - й Мот­ря… Хто її зро­ду не знав,- став до­пи­ту­ва­тись: де во­на й що во­на. Не мож­на Мотрі ніку­ди очей по­ка­за­ти, щоб на неї пальця­ми не ти­ка­ли. Вий­де Мот­ря на ули­цю,- малі діти слідком за нею; по­рається Мот­ря на вго­роді,- ба­чить: дві жінки сто­ять ко­ло ти­ну, див­ляться на неї й пе­решіпту­ються. Не­має Мотрі спо­кою і в церкві:

    І там її не спус­ка­ють з очей.

    - Ото… ото во­на! ни­зенька, чор­ня­ва… чор­ним плат-ком го­ло­ва пов'яза­на,- чує Мот­ря по­зад се­бе в ба­бинці.

    - Ота чор­ня­ва, що хрес­титься?

    - Еге ж, еге… Ото во­на са­ма… за жо­на­то­го заміж пішла…

    Чує Мот­ря, та боїться озир­ну­тись: їй чо­гось со­ром­но, страш­но. Во­на впа­де нав­колішки, при­ник­не го­ло­вою до по­мос­ту,- шеп­че мо­лит­ву щи­ру, про­сить у бо­га лас­ки, од­мо­лює свій гріх - і ра­зом сльози ков­тає.

    Тоді тільки лю­ди тро­хи за­бу­ли про Хру­ща, як жни­ва нас­та­ли. Свої кло­по­ти, пра­ця, уто­ма тро­хи заціпи­ли язи­ки людські.

    Коли це - пе­ред дру­гою пре­чис­тою - ве­дуть Хру­ща у лан­цю­гах че­рез Піски. Як за­чу­ли лю­ди, то за ма­лим не все се­ло вибігло з хат, мов на вед­ме­дя, ди­ви­тись. "Хрущ… Хрущ іде!.. Хру­ща… Хру­ща ве­дуть!.." - вик­ри­ку­ють з усіх боків по се­лу. І біжить на Хру­ща ди­ви­тись ста­ре й ма­ле.

    Повели Хру­ща у Гетьманське; за­са­ди­ли в тюр­му за залізні шти­би; да­вай ви­пи­ту­ва­ти та роз­пи­ту­ва­ти. Підня­ли­ся зно­ву спро­си та пе­реп­ро­си… Зовсім за­гу­би­ла спокій Мот­ря: во­дять її то в го­род, то з го­ро­да… А тут - дру­ге ли­хо: Мот­ря по­чу­ла - щось за­во­ру­ши­лось під сер­цем…

    Помітили лю­ди - та як у дзвін задз­во­ни­ли:

    - Чи чу­ли?..- пи­тає мо­ло­ди­ця дру­гу, стрівши на улиці.- За­ва­готніла…

    - Чула, сер­денько, чу­ла… І скажіть: од та­ко­го!!

    - Це вже, вид­но, не пе­ред доб­ром, моя матінко!.. Чи не кінець, бу­ва, й віку швид­ко бу­де… Там: торік хвос­та­та зо­ря світи­ла, а це знов про­ява якась ви­рис­ка­лась…

    - І я ка­жу: не пе­ред доб­ром та­ке на світі коїться! Та як підуть отак цо­ко­та­ти,- не пе­рес­лу­хаєш. А під неділю або свя­то збе­реться де-не­будь чо­ловіків ку­па, надійдуть жінки, па­руб­ки, дівча­та - наз­би­рається чи­ма­ла юр­ба лю­дей та й да­вай пе­ре­ти­ра­ти на зу­бах у со­тий раз то­го чуд­но­го Хру­ща.

    Аж ось - не знать звідкіль - узя­лась на селі чут­ка,, що він ні Хрущ, ні При­ти­ка, а прямісінько-та­ки Іван Ва­ре­ник - кріпак па­на Польсько­го, що па­ну­вав у Пісках.

    Така чут­ка зби­ла з пан­те­ли­ку су­до­вих і гро­ма­ду. Що з ним ро­би­ти? Як те­пер йо­го су­ди­ти? Ки­ну­лись до па­на,- пан од­сах­нув­ся: робіть, мов, з ним, що хо­че­те, як знаєте… Тоді гро­ма­да розв'яза­ла діло. Як го­ли­ли хлопців у мос­калі: "У рек­ру­ти йо­го!.. лоб йо­му! лоб!.."-зак­ри­ча­ла гро­ма­да. Поїхав го­ло­ва у. Гетьманське, пішов, ку­ди тре­ба, одніс, що го­ди­лось,-? і "пе­ре­верт­ня" пря­мо з тюр­ми по­ве­ли до прий­ому. За­го­лив­ши лоб, пе­ре­вер­ну­ли йо­го ще вчет­вер­те - і став він з Ва­ре­ни­ка Хру­що­вим. Не­за­ба­ром йо­го ку­дись пог­на­ли,- та більше він ні вер­тав­ся, ні озив&вся.

    Оддали Ос­та­па в мос­калі пе­ред пок­ро­вою. А так, пе­ред лу­щен­ням, по­ро­ди­ла Мот­ря си­на,- та ще й по­ро­ди­ла не­аби­як. Ро­ди бу­ли тяж­ко трудні: по­ту­гу­ва­ла ни­ми Мот­ря два дні і дві ночі, не своїм го­ло­сом вик­ри­ку­ючи… Що вже не ро­би­ла "дов­гоп'ята" ба­ба-по­ви­ту­ха,- ніщо не по­ма­га­ло. Лед­ве Мот­ря на той світ не пе­рес­та­ви­лась. Уже й не кри­ча­ла й не стог­на­ла - ле­жа­ла мерт­вою ко­ло­дою… Аж на третій день "гос­подь її по­ми­лу­вав": се­ред ти­хо­го пла­чу Ори­щи­но­го по­чув­ся го­лос­ний ди­тя­чий крик…

    - Єнерал!..- зрадівши, скрик­ну­ла "дов­гоп'ята ба­ба".

    Оришка підня­ла ру­ку, пе­рех­рес­ти­ла­ся… Мот­ря важ­ко зітхну­ла - і розк­ри­ла сплю­щені очі… Ха­ту об­ня­ла ти­ха од­ра­да.

    Як же по­чу­ли лю­ди про такі ро­ди,- зно­ву за­го­моніли. Пішло знов по се­лу шу­шу­кан­ня, глум, таємні стра­хи… Дійшло до то­го, що ніхто вже Ва­ре­ни­ка не щи­тав і за чо­ловіка, а так-та­ки за самісінько­го ку­цо­го… Дех­то помітив і не­ве­личкі ріжки на го­лові в йо­го, як стриг­ли в прий­омі. А Ки­ри­ло Кнур - не­да­леч­кий сусіда - Хрис­том-бо­гом кляв­ся, що як ку­па­лись з Ос­та­пом укупі, то й хвос­ти­ка ба­чив… Не при хаті зга­ду­ючи - ку­ций та й годі!

    

    А тут ще ди­тин­ка знай­шла­ся, та ще при та­ких Іро­дах!!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2