Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 31)

    Не ма­ючи ні землі, ні оселі, ні прис­та­но­ви­ща,- ні під со­бою, ні за со­бою, ні пе­ред со­бою, як вільна пти­ця в полі, як ди­кий звір в борі,- хлопці розб­ре­ли­ся по се­лу… Де йо­го прис­та­ти? де го­ло­ву прик­ло­ни­ти, за­хо­ва­тись ча­сом від ли­хої го­ди­ни?.. Ще під бу­день сяк-так: де-не­будь на ро­боті - у жидів дро­ва ру­ба­ти, у лю­дей мо­ло­ти­ти, віяти, ко­си­ти… А як вечір нас­та­не або свя­то, або зос­тав­ся хто який день без ро­бо­ти… Хоч під греб­лю!.. Нігде при­тул­ку не­має, нігде прис­та­ти, спо­чи­ти. У селі дві місци­ни не­ку­по­вані. Од­на - ули-пя" Дру­га - ши­нок… Тільки на улиці не­без­печ­но. Ля­жеш під ти­ном спо­чи­ти - со­ба­ки стяг­нуть; по­се­ред улиці - наїде хто, а хоч не наїде - во­лосні піднімуть, зап­руть у чор­ну, по­ду­мав­ши, що п'яний… Зос­тав­ся - ши­нок… І за шию не ллє, і теп­ло, й люд­но… Є де, хоч не розкішне, спо­чи­ти - під лав­кою; є з ким роз­ва­жи­тись-по­ба­ла­ка­ти, заспіва­ти, ви­пи­ти… Став і на­шим хлоп­цям ши­нок рідним батьком, горілка - матір'ю. В шин­ку во­ни ма­ли собі за­хист, при­ту­лок; чар­ка горілки ста­ла їх по­ра­дою й од­ра­дою… Ши­нок ніко­ли не пус­тує; то той, то дру­гий… І наші хлопці там! Як пе­ре­па­де чар­ка горілки - за упо­кой ра­ба бо­жо­го, за здо­ров'я на­род­же­но­го або й так по при­годі - то й доб­ре! Ве­се­лий, співа він, ко­ли співа­ють ті, що час­ту­ють, а пла­че - ко­ли во­ни пла­чуть… Як же ви­па­дав ко­ли та­кий не­щас­ний день, що ні ро­бо­ти, ні в шин­ку ніко­го, а в са­мо­го ні крих­ти хліба, ні ша­га гро­шей, їсти - аж шку­ра бо­лить, ви­пи­ти - аж за сер­це ссе… не гріх тоді й підня­ти, що лег­ко ле­жить!..

    З оци­ми-то злодійку­ва­ти­ми ле­да­цю­га­ми, гультіпа­ка­ми заз­нав­ся Чіпка. Ти­ня­ючись з шин­ку до шин­ку, стрів він їх раз, уд­ру­ге… як час­ту­вав кож­но­го, хто підвер­тав­ся під ру­ку; во­ни за­раз же та­ки і втер­ли­ся до йо­го у то­ва­рист­во. Пи­ли на йо­го кошт; гу­ля­ли за йо­го доб­ро; роз­ка­зу­ва­ли йо­му своє бідо­лаш­не жит­тя, про свою гірку до­лю - при­вер­ну­ли йо­го жалісне, те­пер стро­юже­не не­щас­тям, сер­це і по­то­ва­ри­шу­ва­ли… Цілий день п'ють та гу­ля­ють по шин­ках, гу­ля­ють іноді й за північ, а пе­ред світом ідуть до Чіпки ви­сип­ля-, тись. Висп­ляться, ви­ка­ча­ються, візьмуть з со­бою Чіпку та з доб­ра йо­го що-не­будь, та зно­ву в ши­нок… Так кожнісінько­го дня.

    Мотря спер­шу ди­ви­ла­ся на та­ке без­пут­не жит­тя та пла­ка­ла, та вго­во­рю­ва­ла Чіпку; потім то­го - ла­яла, ганьби­ла; а далі - біга­ла у се­бе по вго­ро­ду, по улиці та кри­ча­ла-ре­пе­ту­ва­ла:

    - Ой, ли­шенько! про­па­ла ж я те­пер… по­ги­не моя бідна голівонька… Те­пер же мені все од­но, що з мос­ту та в во­ду…

    Стрівають лю­ди, жал­ку­ють, роз­пи­ту­ють…

    - Та як же?.. як же?..- роз­ка­зує кож­но­му з пла­чем Мот­ря: - лю­бий та ми­лий був, а то ж зра­зу… на тобі та цить! Не пе­ре­жи­ву ж я цього, не змо­жу… Свит­ку про­пив, оде­жу всю - у одній со­рочці, як хар­ци­за, як ма­ха­мед який!.. Уже тре­тю вівцю про­пи­ває… Та й то­ва­рист­во підоб­рав під па­ру - во­ло­цюг зо всього світа… Бо­же мій! що ж те­пе]х ро­би­ти мені, бідній?.. 9

    - Ви б йо­го умов­ля­ли; ви б йо­го сло­ва­ми ганьби­ли,- лю­ди Мотрі…

    - •- Чи я ж не вмов­ля­ла, чи я не бла­га­ла?! - пла­че Мот­ря.- Та я ж йо­му не сло­ва­ми,- я йо­му сльоза­ми ви­ли­ваю… гірки­ми до­ко­ра­ми очі ви­би­ваю… Та що з то­го?.. Ска­за­но: як об стіну го­ро­хом!..

    - То ви б у во­лость… Хай йо­го з тиж­день по­дер­жать у хо­лодній! Вит­ве­ре­зиться - опам'ятається, а то йо­му вже па­мо­ро­ки за­би­ло-Пос­лу­ха­ла Мот­ря людської ра­ди - по­жаліла­ся у во­лость. Узя­ли Чіпку п'яно­го,, си­ломіць по­са­ди­ли у чор­ну. Нез­чув­ся, як і зас­нув…

    Надвечір ог­ля­нуться то­ва­риші - не­ма між. ни­ми Чіпки. Уве­чері пішли, та як чор­на бу­ла ли­хенька вже, во­ни її прод­ра­ли й ви­пус­ти­ли не­вольни­ка.

    Іде Чіпка до­до­му… У го­лові-хміль; на серці- зло… А тут ще зза­ду йде Луш­ня, при­мов­ляє:

    - Яка во­на тобі ма­ти? жаліти­ся на си­на?! Хто наз­ве її після сього матір'ю? Са­довіть, мов, си­на у чор­ну: че­рез йо­го мені жит­тя не­має!.. Де се во­но та­ке на світі ви­да­но?!

    Не йде Чіпка - ле­тить до­до­му; не ди­ше - ог­нем /па­ше і, як ска­же­ний бик, налітає на ха­ту… Брязь! - од­но вікно… Дзень! - дру­ге… По­си­па­лось - третє… Грюк! но­гою в двері… По­летіли й двері у сіни.

    Мотря з пе­ре­ля­ку залізла на печі аж у ку­ток. Убіг Чіпка в ха­ту, кри­чить:

    - Де во­на?.. де ста­ра відьма?.. Чи не заміж, бу­ва, за­ба­жа­ла?.. Мо­же, ба­хурів на­вес­ти за­ма­ну­ло­ся?.. То) щоб син не пе­ре­чив,- у чор­ну йо­го!.. 'ї Ура­зи­ли такі га­дючі сло­ва ма­те­ри­не сер­це. Як підстре­ле­на гор­ли­ця тіпається-б'ється, ти­хо тур­ко­че й стог­не, так ма­ти затіпа­лась на печі в ку­точ­ку та сти­ха, гірко про­мо­ви­ла до си­на:

    І - Побійся, Чіпко, бо­га! По­ду­май: що це ти ка- жеш?! Мені світ не ми­лий, мені…- не до­ка­за­ла, за­ли­ла­ся гірки­ми сльоза­ми.

    - А мені?.. Мені, ти ду­маєш, лег­ко жи­веться?! У ме­не, мо­же, сер­це від бо­лю як не розірветься!.. який­сь ірод у йо­му, мов сверд­лом, кру­тить… Так ще мені - на?! , - На­що ж ти п'єш, си­ну?.. Чи во­но тобі лег­шає? Слу­хай отих брат­чиків, що по­на­во­див з со­бою, то во­ни те­бе підве­дуть!.. ви­ни бу­дуть, по­ки у те­бе бу­де; а як не ста­не, то де й дінуться…

    - Не бре­ши, ста­ра! - пе­ре­бив її Пет­ро Па­цюк.

    - Хай уже ти, мо­лод­ший, бу­деш бре­ха­ти, а мені, старій, не при­хо­диться!.. ~- І що то во­но за ма­ти, ко­ли йде на си­на жаліти­ся? - піддає Луш­ня ог­ню Чіпці.- Хіба то є ма­ти?! Який доб­рий чо­ловік ска­же путнє сло­во про неї? Не те, щоб пок­ри­ти си­на… Чи ба­чи­ла що, ка­жи: не ба­чи­ла; чи чу­ла-не чу­ла!.. Ні! во­на за­раз: ось, мов, який мій син… Беріть йо­го, лю­ди добрі, та са­довіть у чор­ну!.. Яка ж во­на ма­ти?!

    - Бач, що ка­жуть лю­ди?! - гу­ка Чіпка.- Чуєш, що ка­жуть?!

    - Люди?! - сум­но, гірко, з пла­чем про­мо­ви­ла Мот-ря, та більше не змог­ла й сло­ва ви­мо­ви­ти: уми­ва­ючись сльоза­ми, за­мовк­ла…

    Довго ще Чіпка гу­кав, дов­го кри­чав та, ви­тяг­ти з скрині ма­те­ри­ну но­ву білу сви­ту, май­нув з то­ва­рист­вом до Гальки.

    Стояла уже пізня осіння по­ра. Хо­лод­ний вітер ври­вав­ся у по­биті шиб­ки й навп­рос­тець віяв у роз­чи­нені двері, що по­ки­нув за со­бою Чіпка. Мотрі зро­би­лось хо­лод­но. Ус­та­ла во­на з печі, щоб хоч двері за­чи­ни­ти. Гля­не - у хаті, як у пустці: стіл пе­ре­ки­ну­тий, горш­ки по­биті, скри­ня роз­чи­не­на… Ки­ну­лась Мот­ря до скрині - та й охо­ло­ла… Там усе пе­ре­вер­не­но, пе­ре­ки­да­но, по­ри­то - і сви­ти не­має… Мот­ря так і впа­ла на скри­ню!

    - Боже ж мій, бо­же! скільки я літ пра­цю­ва­ла, скільки нічок не­дос­па­ла, ду­мок пе­ре­ду­ма­ла, здо­ров'я уко­ро­ти­ла, по­ки сього доб­ра наск­ла­да­ла!.. А те­пер - рідна ди­ти­на усе по шин­ках роз­но­си­ла!..

    Сльози у три ручії ллються; жаль та до­са­да да­вить оду­ре­не ма­те­ри­не сер­це… На­си­лу підве­ла­ся з скрині.;

    - Боже! Ве­ли­кий зас­туп­ни­че! - за­мо­ли­ла­ся, здійма­ючи ру­ки до бо­га: - єди­на надія, єди­на утіха - та й та ме­не оду­ри­ла!.. По­бий же йо­го свя­та твоя си­ла, де він ступ­нем сту­пить, ку­ди він ли­цем по­вер­неться, ко­ли він так зне­ва­жив матір ста­ру! Дай йо­му, гос­по­ди, діжда­ти та­кої ша­ни та честі від своїх діток…

    Та зв'язав­ши ос­таннє своє збіжжяч­ко у клу­но­чок, пе­ре­ки­ну­ла че­рез пле­че, пе­рех­рес­ти­ла­ся - і пішла до сусіди, ста­рої ба­би-пу­порізки, що жи­ла не­да­ле­ко від дво­ри­ща Не­має тоді Чіпці впи­ну, не­має за­бо­ро­ни, бо й у хаті і ніко­го не­має… Так, з по­би­ти­ми вікна­ми, сто­яла во­на 'на край се­ла пуст­кою. А Чіпка - од­но ґуля, з шин­ку до шин­ку сно­ви­гає та, знай, тяг­не з гос­по­ди все, що тільки на очі на­вер­неться. Про­пив уже ко­би­лу, ко­ро­ву, овець, сви­ню, навіть усю оде­жи­ну. Зос­та­ло­ся тільки*. те, що на йо­му: ла­та­на свит­ка, драні шта­ни та од­ним од­на со­роч­ка - чор­на, як у дьоготь вмо­че­на. Бо­сий, го­лий, без шап­ки, хо­дить він по се­лу від шин­ку до шин­ку, день у день, ніч у ніч; а пе­ред світом, як до­мо­вик, іде у свою пуст­ку… Нічо­го не­ма!.. Тільки й зос­та­ло­ся, що в то­ку стіжки не­до­мо­ло­че­но­го хліба…

    - Нащо-то у те­бе хліб гниє у стіжках? - раз пи­та йо­го Луш­ня.- Про­дай йо­го жи­дам: усе ж гроші! А то так і про­па­де…

    - А справді,- про­мо­вив Чіпка.

    На дру­гий день ки­ну­лись хлопці ви­шу­ку­ва­ти куп­ця. Чіпка шу­кав сво­го чо­ловіка, та не знай­шов. Луш­ня з Па­цю­ком мет­ну­лись по жи­дах. Най­шли куп­ця швид­ко і по­ве­ли на вго­род, де хо­див Чіпка ко­ло стіжків.

    - Чіпкої - гук­нув Луш­ня ще за дво­ром: - куп­ця ве­де­мо.

    - Жида?

    - Еге ж.

    - Жидові не про­дам!

    - Тю-тю… Чо­му? Який чорт не ку­пив, то яулив, аби гроші дав.

    - Оже, я жи­дові не про­дам…

    - А по­чо­му, Ов­ра­ме, за ко­пу да­си? - не слу­хав Луш­ня, тор­гується.

    Жид пішов навк­ру­ги стіжків об­див­ля­тись. Вис­ми­кує ко­лос­ки зсе­ре­ди­ни, ви­ми­нає на до­лоні, роз­див­ляється.

    - А по­цо­му бу­де? - пи­тає тоді.

    - По кар­бо­ван­цю да­си? - ка­же Луш­ня. Чіпка сто­яв одс­то­ронь ко­ло од­но­го стіжка та в зем­лю ди­вив­ся, мірку­вав щось.

    - Ой, вей! за цей гній? - скрик­нув жид.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2