- По копі з сагом… більсе не мозна дати…
- Іди ти к бісовому батькові! - одрубав Чіпка та й пішов сам до хати.
Лушня та Пацюк зосталися на току з жидом.
- Ні, Овраме,- каже Лушня: - за таку піну ти ніде не купиш.
- Це не такий хліб, Овраме, як ти думаєш,- увернув Пацюк: - це хліб хазяйський. Ми це знаємо. Ми знаємо, як він сіявся, як і складався… Тут хіба зверху трохи затекло, а то тобі - як порох, сухе… Ось дивись! - та й висмикнув зсередини стога жменю жита.
Жито було справді добре: колоски товсті, довгі, повні сухого зерна. •
- Ось на, подивись - яке жито!,3 Жид хоч сам уже виминав колоски й роздивився певно добре, що то за жито, а проте ще взяв колосок 'і у жменю, вимняв і розглядав зерно. Лице його нічого не виказало - ні похвали, ні огуди; тільки ледве примітні іскорки зажевріли на одну хвилину в його чорних очах, та й ті потухли… Він почухав бороду.
- Не скупись, Овраме,- пристає Лушня: - ми тобі його й вимолотимо, до розуму доведемо.;
- Ну, сцо з, не скупися? За вісцо його більсе давати?!
- Як, за віщо? за хліб! Глянь: як одно тобі зерної і Чисте, повне… немолоте б їв! - Лушня справді взяв і кілька зерен у рот і жував. •
- Та сцо з, по карбованцю?!
- Та ні, не по карбованцю,-одказує Лушня: він дешевше віддасть.
- Де хазяїн? Цому він не йде торгуватись?
- Він у хату пішов… мабуть, води напитись. Побі-; жи лишень, Петре, та кликни!
- Чіпко! Чіпко-о! - гукнув Пацюк, до хати йдучи.'
- Чого? - подає голос Чіпка з хати.
- Іди ж кінчать, чи що.
- Я сказав: жидові не продам.
- Чому?
Чіпка не обзивався. Пацюк підождав трохи, Чіпка не виходив з хати.
- Ідіть сюди, до хати! - гукнув Пацюк на Лушню з жидом.
Ті рушили, ведучи все-таки розмову про жито.
- Ні, ти, Овраме, не скупися,- каже Лушня.-• Хліб, я тобі скажу, такий, що, от ми скільки молотили, а не бачили такого на селі!
- Та сцо хліб? Хліб - як скрізь хліб.
- Та ні! То не з тії землі. Це тобі хліб з цілини, та ще такої цілини, що років з десять ні рала, ні плуга не бачила… Це з ситої землі хліб,- розпинався Лушня.
Тут вони саме дійшли до хати. Чіпка сидів собі в хаті, мовчки, наче зажурився. Як ще не приходили товариші з жидом, він обдивлявся тяжкою працею наскладані стіжки. Чорні зокола, вони уразили його серце, перемчали його думки у той недавній час, коли він, ще весною, назирав "оцей самий хліб зеленим, як рута, буйним, як дерево, коли зустрівся з Галею,- балакав, жартував з нею… Коли він жав його, рано встаючи, пізно лягаючи, в'язав у снопи, складав у копи, возив, складав на току, почуваючи себе хазяїном, голублячи у серці надію удвох се добро поживати… Тепер та надія почорніла, як і його колись зелене та золоте жито… Брови в його насупились; коло серця, мов чорна гадина, обвився жаль…
"Ні, не продам! хай краще зогниє на моїх очах… а не продам!" - думав він.
На той час Лушня з жидом напрямились у хату. Чіпка вискочив на поріг, та - як одрубав - грізно промовив:
- Нащо ви його ведете сюди? Хліба я не продам! Усі здивувалися, аж поторопіли.
- То коли не продаси,- зґвалтував жид: - насцо з було мене водити? Мені ніколи, в мене сце он скільки діла, а вони водять!.. - та й побіг з двору.
Чіпка заховався знову у хату; Лушня й Пацюк, похнюпивши голови, за ним увійшли.
- Чи ти не здурів, Чіпко? - трохи перегодя, питає Лушня.- Такого дорогого купця та відіслати… Кому ж ти хліб збудеш?
- Я сказав, що не продаю!
- А що ж? Хіба краще, як він у тебе зогниє?.. Га?.. Лежить собака на сіні…
Чіпка грізно зиркнув на його… Лушня затих. На той час у хату вскочив Матня.
- - Га-га, братця! Є! гуляй! - кричав він, держача обома руками пляшку з горілкою.
- Де ти запопав? - зрадів Пацюк.
- Знайшов, братця!
- Де?
- У шинку…
- Як же ти?
- А так…- Матня показав руками, як він схопив пляшку.
Розмова повернула на інший шлях.
- Та як же ти - чи украв, чи одняв? - допитувався Пацюк.
- Не питай - як, а питай - чи добраї - каже Матня, частуючи Пацюка.
Той похвалив. Матня до Чіпки.
- Ось на, братіку, покуштуй! Ось - на! Сказано: губи злипаються, така добра!
Чіпка випив. Випив і Лушня. Горілка розв'язала язики - почались кази та перекази…
Лушня знову пристає до Чіпки: чом та й чом хліва не продає?
- Не продам я жидові,-• одказує Чіпка.
- Та кому ж ти продаси його?
- Нікому!
- А шкода! Зогниє - так ні за цапову душу… й: . чарки горілки не вип'ємо! Продай, кажу. Продай, брате! Ти знаєш, як загуляємо?
- Не хочеться, братця! Коли б ти знав, Тимофію, як не хочеться!..- верзе Чіпка вже напідпитку.
- А нащо ж воно?.. Одно ж - зогниє!.. І
- Ну, так стійте: піду завтра до Грицька… Коли йому не продам, то хоч так віддам…
- Тю-тю! То ти краще мені так віддай,- каже Лушня.- Я знаю, як поверну. А Грицько - що? Звіс-но - багатир: візьме собі, поживе й спасибі не скаже…
- Другому нікому не продам… не годиться! Далеко за північ товариство підбивало Чіпку кому продати хліб - то продати, а даром Грицькові не давати. Чіпка не згоджувався.
- Яз ним товаришував; я з ним ще малими хлопцями укупі овець пасли… Хай йому на нове хазяйство.
Нехай хоч він чесно поживе мою працю, коли так судилося!
XVII
Сповідь і покута
На другий день, рано-вранці, Чіпка пішов до Грицька. Нова хата, біла, чепурна, привітно виглядала з-за обголених лихою осінньою негодою груш та рядка прутнястих верб. Двір був просторий, чистий, оплетений; ззаду, на току, стояли ожереди соломи; з лівого боку чорніли грядки та невеличкий молодий вишник; з правого - хлівець, загорода та погріб. Коло воріт, над перелазом, білів новою цямриною колодязь, виглядав на шлях новим високим журавлем… Чіпка уступив у двір. Велика, чорна, кудлата собака кинулась на його з-під загороди. Чіпка подався назад до ліси, став випручувати хворостину. На собачу брехню вибігла з хати молода, як дівчина, молодиця - низенька, чепурненька, та й почала гукати на собаку. Собака одбіг на вгород та скавучав. Чіпка підійшов до молодиці, привітався.
- Добридень!
- Здорові були.
- Що, Грицько дома?..
- Ні, нема…
- А де ж?
- У пивниці.
- І давно там став?
- Ні, недавно… На тім, бачся, тижні… Ні, аж на третім… приїхав жид та й найняв.
- А коли він дома буває?
- У п'ятницю на ніч завжди буває… А це щось за знак - учора не було. Сьогодні повинен бути. А він вам нащо?
- Та треба… Хочу йому хліб продати.
- Не знаю,- каже вона, задумавшись.- Надійдіть трохи пізніше, туди к обіду може, він звернеться…
- Добре… Прощавайте!
- Ідіть здорові.
Чіпка пішов шляхом додому; молодиця - в хату.
Сторінка 32 з 74 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 > У кінець >>