Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 32)

    - А по­чо­му ж ти ду­мав?

    - По копі з са­гом… більсе не моз­на да­ти…

    - Іди ти к бісо­во­му батькові! - од­ру­бав Чіпка та й пішов сам до ха­ти.

    Лушня та Па­цюк зос­та­ли­ся на то­ку з жи­дом.

    - Ні, Ов­ра­ме,- ка­же Луш­ня: - за та­ку піну ти ніде не ку­пиш.

    - Це не та­кий хліб, Ов­ра­ме, як ти ду­маєш,- увер­нув Па­цюк: - це хліб ха­зяй­ський. Ми це знаємо. Ми знаємо, як він сіявся, як і скла­дав­ся… Тут хіба звер­ху тро­хи за­тек­ло, а то тобі - як по­рох, су­хе… Ось ди­вись! - та й вис­мик­нув зсе­ре­ди­ни сто­га жме­ню жи­та.

    Жито бу­ло справді доб­ре: ко­лос­ки товсті, довгі, повні су­хо­го зер­на. •

    - Ось на, по­ди­вись - яке жи­то!,3 Жид хоч сам уже ви­ми­нав ко­лос­ки й роз­ди­вив­ся пев­но доб­ре, що то за жи­то, а про­те ще взяв ко­ло­сок 'і у жме­ню, вим­няв і розг­ля­дав зер­но. Ли­це йо­го нічо­го не ви­ка­за­ло - ні пох­ва­ли, ні огу­ди; тільки лед­ве примітні іскор­ки за­жевріли на од­ну хви­ли­ну в йо­го чор­них очах, та й ті по­тух­ли… Він по­чу­хав бо­ро­ду.

    - Не ску­пись, Ов­ра­ме,- прис­тає Луш­ня: - ми тобі йо­го й ви­мо­ло­ти­мо, до ро­зу­му до­ве­де­мо.;

    - Ну, сцо з, не ску­пи­ся? За вісцо йо­го більсе да­ва­ти?!

    - Як, за віщо? за хліб! Глянь: як од­но тобі зер­ної і Чис­те, пов­не… не­мо­ло­те б їв! - Луш­ня справді взяв і кілька зе­рен у рот і жу­вав. •

    - Та сцо з, по кар­бо­ван­цю?!

    - Та ні, не по кар­бо­ван­цю,-одка­зує Луш­ня: він де­шев­ше віддасть.

    - Де ха­зяїн? Цо­му він не йде тор­гу­ва­тись?

    - Він у ха­ту пішов… ма­буть, во­ди на­пи­тись. Побі-; жи ли­шень, Пет­ре, та клик­ни!

    - Чіпко! Чіпко-о! - гук­нув Па­цюк, до ха­ти йду­чи.'

    - Чого? - по­дає го­лос Чіпка з ха­ти.

    - Іди ж кінчать, чи що.

    - Я ска­зав: жи­дові не про­дам.

    - Чому?

    Чіпка не об­зи­вав­ся. Па­цюк підож­дав тро­хи, Чіпка не ви­хо­див з ха­ти.

    - Ідіть сю­ди, до ха­ти! - гук­нув Па­цюк на Луш­ню з жи­дом.

    Ті ру­ши­ли, ве­ду­чи все-та­ки роз­мо­ву про жи­то.

    - Ні, ти, Ов­ра­ме, не ску­пи­ся,- ка­же Луш­ня.-• Хліб, я тобі ска­жу, та­кий, що, от ми скільки мо­ло­ти­ли, а не ба­чи­ли та­ко­го на селі!

    - Та сцо хліб? Хліб - як скрізь хліб.

    - Та ні! То не з тії землі. Це тобі хліб з ціли­ни, та ще та­кої ціли­ни, що років з де­сять ні ра­ла, ні плу­га не ба­чи­ла… Це з си­тої землі хліб,- роз­пи­нав­ся Луш­ня.

    Тут во­ни са­ме дійшли до ха­ти. Чіпка сидів собі в хаті, мовч­ки, на­че за­жу­рив­ся. Як ще не при­хо­ди­ли то­ва­риші з жи­дом, він об­див­ляв­ся тяж­кою пра­цею наск­ла­дані стіжки. Чорні зо­ко­ла, во­ни ура­зи­ли йо­го сер­це, пе­рем­ча­ли йо­го дум­ки у той не­давній час, ко­ли він, ще вес­ною, на­зи­рав "оцей са­мий хліб зе­ле­ним, як ру­та, буй­ним, як де­ре­во, ко­ли зустрівся з Га­лею,- ба­ла­кав, жар­ту­вав з нею… Ко­ли він жав йо­го, ра­но вста­ючи, пізно ля­га­ючи, в'язав у сно­пи, скла­дав у ко­пи, во­зив, скла­дав на то­ку, по­чу­ва­ючи се­бе ха­зяїном, го­луб­ля­чи у серці надію уд­вох се доб­ро по­жи­ва­ти… Те­пер та надія по­чорніла, як і йо­го ко­лись зе­ле­не та зо­ло­те жи­то… Бро­ви в йо­го на­су­пи­лись; ко­ло сер­ця, мов чор­на га­ди­на, об­вив­ся жаль…

    "Ні, не про­дам! хай кра­ще зог­ниє на моїх очах… а не про­дам!" - ду­мав він.

    На той час Луш­ня з жи­дом нап­ря­ми­лись у ха­ту. Чіпка вис­ко­чив на поріг, та - як од­ру­бав - грізно про­мо­вив:

    - Нащо ви йо­го ве­де­те сю­ди? Хліба я не про­дам! Усі зди­ву­ва­ли­ся, аж по­то­ропіли.

    - То ко­ли не про­да­си,- зґвал­ту­вав жид: - нас­цо з бу­ло ме­не во­ди­ти? Мені ніко­ли, в ме­не сце он скільки діла, а во­ни во­дять!.. - та й побіг з дво­ру.

    Чіпка за­хо­вав­ся зно­ву у ха­ту; Луш­ня й Па­цюк, пох­ню­пив­ши го­ло­ви, за ним увійшли.

    - Чи ти не здурів, Чіпко? - тро­хи пе­ре­го­дя, пи­тає Луш­ня.- Та­ко­го до­ро­го­го куп­ця та відісла­ти… Ко­му ж ти хліб збу­деш?

    - Я ска­зав, що не про­даю!

    - А що ж? Хіба кра­ще, як він у те­бе зог­ниє?.. Га?.. Ле­жить со­ба­ка на сіні…

    Чіпка грізно зирк­нув на йо­го… Луш­ня за­тих. На той час у ха­ту вско­чив Мат­ня.

    - - Га-га, брат­ця! Є! гу­ляй! - кри­чав він, дер­жа­ча обо­ма ру­ка­ми пляш­ку з горілкою.

    - Де ти за­по­пав? - зрадів Па­цюк.

    - Знайшов, брат­ця!

    - Де?

    - У шин­ку…

    - Як же ти?

    - А так…- Мат­ня по­ка­зав ру­ка­ми, як він схо­пив пляш­ку.

    Розмова по­вер­ну­ла на інший шлях.

    - Та як же ти - чи ук­рав, чи од­няв? - до­пи­ту­вав­ся Па­цюк.

    - Не пи­тай - як, а пи­тай - чи доб­раї - ка­же Мат­ня, час­ту­ючи Па­цю­ка.

    Той пох­ва­лив. Мат­ня до Чіпки.

    - Ось на, братіку, по­куш­туй! Ось - на! Ска­за­но: гу­би зли­па­ються, та­ка доб­ра!

    Чіпка ви­пив. Ви­пив і Луш­ня. Горілка розв'яза­ла язи­ки - по­ча­лись ка­зи та пе­ре­ка­зи…

    Лушня зно­ву прис­тає до Чіпки: чом та й чом хліва не про­дає?

    - Не про­дам я жи­дові,-• од­ка­зує Чіпка.

    - Та ко­му ж ти про­да­си йо­го?

    - Нікому!

    - А шко­да! Зог­ниє - так ні за ца­по­ву ду­шу… й: . чар­ки горілки не вип'ємо! Про­дай, ка­жу. Про­дай, бра­те! Ти знаєш, як за­гу­ляємо?

    - Не хо­четься, брат­ця! Ко­ли б ти знав, Ти­мофію, як не хо­четься!..- вер­зе Чіпка вже напідпит­ку.

    - А на­що ж во­но?.. Од­но ж - зог­ниє!.. І

    - Ну, так стійте: піду завт­ра до Грицька… Ко­ли йо­му не про­дам, то хоч так віддам…

    - Тю-тю! То ти кра­ще мені так віддай,- ка­же Луш­ня.- Я знаю, як по­вер­ну. А Грицько - що? Звіс-но - ба­га­тир: візьме собі, по­жи­ве й спа­сибі не ска­же…

    - Другому ніко­му не про­дам… не го­диться! Да­ле­ко за північ то­ва­рист­во підби­ва­ло Чіпку ко­му про­да­ти хліб - то про­да­ти, а да­ром Грицькові не да­ва­ти. Чіпка не згод­жу­вав­ся.

    - Яз ним то­ва­ри­шу­вав; я з ним ще ма­ли­ми хлоп­ця­ми укупі овець пас­ли… Хай йо­му на но­ве ха­зяй­ст­во.

    Нехай хоч він чес­но по­жи­ве мою пра­цю, ко­ли так су­ди­ло­ся!

    

XVII

    

Сповідь і покута

    

    На дру­гий день, ра­но-вранці, Чіпка пішов до Грицька. Но­ва ха­та, біла, че­пур­на, привітно виг­ля­да­ла з-за об­го­ле­них ли­хою осінньою не­го­дою груш та ряд­ка прут­няс­тих верб. Двір був прос­то­рий, чис­тий, оп­ле­те­ний; зза­ду, на то­ку, сто­яли оже­ре­ди со­ло­ми; з ліво­го бо­ку чорніли гряд­ки та не­ве­лич­кий мо­ло­дий виш­ник; з пра­во­го - хлівець, за­го­ро­да та погріб. Ко­ло воріт, над пе­ре­ла­зом, білів но­вою цям­ри­ною ко­ло­дязь, виг­ля­дав на шлях но­вим ви­со­ким жу­рав­лем… Чіпка ус­ту­пив у двір. Ве­ли­ка, чор­на, куд­ла­та со­ба­ка ки­ну­лась на йо­го з-під за­го­ро­ди. Чіпка по­дав­ся на­зад до ліси, став вип­ру­чу­ва­ти хво­рос­ти­ну. На со­ба­чу брех­ню вибігла з ха­ти мо­ло­да, як дівчи­на, мо­ло­ди­ця - ни­зенька, че­пур­ненька, та й по­ча­ла гу­ка­ти на со­ба­ку. Со­ба­ка одбіг на вго­род та ска­ву­чав. Чіпка підійшов до мо­ло­диці, привітав­ся.

    - Добридень!

    - Здорові бу­ли.

    - Що, Грицько до­ма?..

    - Ні, не­ма…

    - А де ж?

    - У пив­ниці.

    - І дав­но там став?

    - Ні, не­дав­но… На тім, бач­ся, тижні… Ні, аж на третім… приїхав жид та й най­няв.

    - А ко­ли він до­ма бу­ває?

    - У п'ятни­цю на ніч завж­ди бу­ває… А це щось за знак - учо­ра не бу­ло. Сьогодні по­ви­нен бу­ти. А він вам на­що?

    - Та тре­ба… Хо­чу йо­му хліб про­да­ти.

    - Не знаю,- ка­же во­на, за­ду­мав­шись.- Надійдіть тро­хи пізніше, ту­ди к обіду мо­же, він звер­неться…

    - Добре… Про­ща­вай­те!

    - Ідіть здо­рові.

    Чіпка пішов шля­хом до­до­му; мо­ло­ди­ця - в ха­ту.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2