Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 33)

    Грицька справді не бу­ло до­ма. Во­се­ни, упо­рав­шись з хлібом, він по­ра­див­ся з Хрис­тею та й став до пив­ниці. Оже те­пер уже він ро­бив без то­го за­па­лу, з яким ки­дав­ся до діла торік. Він те­пер уже сво­го дос­ко­чив. у\ Чо­го ж йо­му з шку­ри ви­ла­зи­ти. А ко­ли жид дає доб- ауру пла­ту, то щоб си­дя­чо­го та­та­ри не взя­ли та на печіу-не ле­жать,- чо­му той тиж­день і не про­ро­би­ти, по­ва­гом та роз­ду­му­ючи та розг­ля­да­ючи на ві бо­ки?!

    Не ми­ну­ло й го­ди­ни, як Чіпка пішов, Грицько приїхав.

    - Чому це те­бе учо­ра на ніч не бу­ло? - стріла -йо­го Хрис­тя.

    - Та тут та­ке тра­пи­лось: не мені б ка­за­ти, не тобі слу­ха­ти! - од­мов­ля Грицько.

    - Що ж там та­ке? ли­хе що?

    - Та щоб ду­же ли­хе - то, дя­ка бо­гові, ні!.. Та й доб­ро­го ма­ло… - Та що ж там справді та­ке? прис­тає зля­ка­на Хрис­тя.

    Кажи швид­шеї

    - Жида Ов­ра­ма обікра­де­но… То це нас дер­жа­ли аж до сьогодні.

    - Я ду­ма­ла, що там?!! Хто ж йо­го обікрав?

    - Бог йо­го знає… Якісь, ка­же, за­мур­до­вані лю­ди… По­надіва­ли маш­ка­ри, пов'яза­ли га­раз­денько всіх та й заб­ра­ли, що знай­шли.

    - Що ж во­но за лю­ди?

    - Він од­га­дує на мос­калів, бо по-мос­ковській ба­ла­ка­ли… А шко­да, ко­ли хоч, Ов­ра­ма!

    - От, ве­ли­ка шко­да - жи­да! Од­нак з нас над­рав…

    - Ні, Хрис­те: жид жи­дові не рівня. Дру­гий жид, то та­ки насп­равж­ки жи­дю­га, а Ов­рам, я тобі ска­жу, доб­рий чо­ловік, хоч і жид… Нічо­го бо­га-гніви­ти: він тобі й за­по­мо­же, ко­ли там по­душ­не, нуж­да яка… Звісно, своє візьме - не гро­ши­ма, так ро­бо­тою… І те­пер у йо­го на пив­ниці тро­хи не всі - за од­робіток… Доб­рий жид. Усі йо­го там­тешні лю­ди шко­ду­ють…

    - Усі во­ни добрі, як сплять: а тільки розп­лю­щить очі, то так і но­ро­вить, як би у те­бе що ви­ду­ри­ти, як би те­бе так за­бор­са­ти, щоб з йо­го лап не вир­вав­ся-Дасть кар­бо­ван­ця, двох, а од­ро­би йо­му на де­сять. Всі во­ни од­ним ми­ром ма­зані! Бач! А я тобі й за­бу­ла хва­ли­тись: до те­бе Чіпка при­хо­див. - - Який Чіпка?

    - А той… що, як навіже­ний, га­няє по се­лу…

    - Ага!.. Чо­го ж це?

    - Та ка­же: чи не ку­пив би ти хліба?

    - Якого хліба? - пи­та, роз­ду­му­ючись, Грицько.

    - Не знаю. Ка­же - хліб про­да­ти… А я стою собі га ду­маю: який це він хліб про­дає, й навіщо тобі хліб ку­пу­ва­ти, ко­ли, спа­сибі бо­гу, й свій ще пот­ро­ху тяг­неться…

    - Що ж ти йо­му од­ка­за­ла?

    - Що ж я йо­му од­ка­за­ла? Ска­за­ла, щоб зай­шов пізніше, як ти до­ма бу­деш..;

    - Ну, а він тобі - що?

    - Каже: зай­ду - та й пішов з дво­ру.

    - Гм,- му­гик­нув Грицько.- От, дивіться, ко­ли не здурів па­ру­бок… З кру­гу спив­ся!

    Розмова про Чіпку на цім обірва­ла­ся. Грицько став роз­пи­ту­ва­ти, чи все га­разд в гос­поді, що ро­би­ла Хрис­тя, чи зду­жа­ла, чи ні?.. Хрис­тя од­ка­зу­ва­ла і собі роз­пи­ту­ва­ла Грицька: що їм ка­за­ли, про віщо роз­пи­ту­ва­ли, як за­дер­жа­ли? Пе­ре­го­дя тро­хи, Хрис­тя пи­тає чо­ловіка:

    - Чи не час уже обіда­ти? Ти з до­ро­ги - ви­мо­рив­ся, ви­го­ло­дав­ся… по­обідаєш, спо­чи­неш…

    - Та та­ки й справді ви­го­ло­дав­ся. Хліба не ста­ло, вип­ро­сив був краєць у чо­ловіка та пе­ре­хо­пив тро­хи… А те­пер - не­мов­би й теє…

    Собача брех­ня пе­рер­ва­ла їх річ. Хрис­тя гля­ну­ла у вікно.

    - От і Чіпка йде… Грицько собі гля­нув.

    - Та й обірва­ний та обш­ма­то­ва­ний який, гос­по­ди!

    - Може б, ска­за­ти, що те­бе не­ма до­ма, по­ки по­обідаємо? - див­ля­чись на Грицька, пи­тає Хрис­тя.

    - Ні, хай… чо­ловікові втретє не за­би­ва­тись… Ти знаєш, ми з ним ко­лись то­ва­ри­шу­ва­ли, як ще уд­вох вівці пас­ли. Чуд­ний тро­хи… а доб­рий був дру­зя­ка… А те­пер - глянь: що з ним ста­ло­ся?!

    Чіпка скрип­нув две­ри­ма, увійшов у сіни; со­ба­ка аж за одвірки гри­зе, так ва­лує. Хрис­тя од­чи­ни­ла хатні двері.

    - Та й со­ба­ка ж у вас! - обізвавсь до неї Чіпка.- З по­рожніми ру­ка­ми не сікай­ся!.. Здо­рові бу­ли!

    - Здорові… Ідіть у ха­ту; я вже са­ма зак­ру­чу за­верт­ку, бо во­на у нас так ту­го хо­дить, що як хто дру­гий, то й не зак­ру­тить…

    Христя ки­ну­лась до надвірних две­рей, од­чи­ни­ла їх, гук­ну­ла на со­ба­ку, потім за­чи­ни­ла й зак­ру­ти­ла за­верт­кою.

    - Що, Грицько вер­нув­ся? - пи­тає Чіпка, до­жи­да­ючи, по­ки Хрис­тя по­ра­лась біля две­рей.

    - Вернувся. Чо­му ж ви не йде­те у ха­ту? Ідіть! Чіпка несміли­во ус­ту­пив у ха­ту та й став ко­ло по­ро­га. Йо­му якось і со­ром­но ста­ло, і страш­но… Грицько привітав­ся пер­ший. - - Здо­ров, Чіпко!

    - Здоров, Грицьку! Здо­ров, бра­те!.. Чи бач, як ти пе­ремінив­ся!.. Як од­ру­жив­ся, то й не пізна­ти те­бе!

    - Чим же я пе­ремінив­ся?

    - Усім… заріс, пос­тарів…

    - От, ще ви­га­дай­те,- за­ще­бе­та­ла Хрис­тя.- Де ж та­ки він ста­рий?.. То він не по­го­лив­ся-то так во­но вдається… - А мо­же… Та ні: я та­ки те­бе, Грицьку, мо­лод­шим ба­чив…

    - Це так ме­не зос­та­ри­ла мо­ло­да жінка,- сміється Грицько.

    - Тільки б і ста­рості…- усміха­ючись, ка­же Чіпка.

    - Та й ти. Чіпко, пе­ремінив­ся… на се­бе не схо­жий… Чо­го це ти так за­не­пав?

    - Лихо, бра­те!.. - зітхнув­ши, од­ка­зав Чіпка і сів по­руч з Грицьком крло сто­лу.- Ко­го те ли­хо до доб­ра до­ве­де?

    - Що ж тобі за ли­хо та­ке?..

    - Багато, Грицьку, роз­ка­зу­ва­ти…- ще раз зітхнув­ши, од­мо­вив Чіпка і ско­рим пог­ля­дом оки­нув ха­ту. /" Прос­то­ра ха­ти­на, че­пур­но вибіле­на, теп­ла та яс­на, ти­ха та щас­на, війну­ла на йо­го якимсь теп­лим ду­хом… ".Йо­му так ста­ло лег­ко, мов стіни до йо­го ли­ха при­хи-/ля­ли­ся… На серці у йо­го ста­ло так люб'язно; дум­ки

    • йо­го по­вер­ну­ли­ся на­зад і пе­ре­нес­ли йо­го ра­зом на і степ; на­ма­лю­ва­ли йо­му ста­рою неміччю скаліче­но­го і діда Ула­са, швид­ко­го Грицька, що на ба­рані їздив; ки­ну­ли йо­го на вер­би го­ро­бе­нят дра­ти… Жив-жив! Жив-жив!..- на­че хто мо­лот­ка­ми гам­се­лив ци­ми сло­ва­ми у вис­ки йо­му… Він болізно усміхнув­ся… Гля­нув на Хрис­тю… І по­нес­ли йо­го дум­ки на по­ле, між зе­лені жи­та, де він пер­ше зустрівся з Га­лею… Жаль йо­му ста­ло сво­го бу­ва­ло­го жит­тя, кот­ре пес­ти­ло йо­го надії; йо­му за­ма­ну­ло­ся ко­му-не­будь їх одк­ри­ти, з ким поділи­ти­ся… На очі на­вер­та­ли­ся-чув він-сльози; він бо­яв­ся, щоб не бриз­ну­ли, та во­див очи­ма то на Грицька, то на Хрис­тю… І зда­ли­ся во­ни йо­му та­ки­ми щас­ли­ви­ми, та­ки­ми доб­ри­ми, привітни­ми, що він нез­чув­ся, де дівся йо­го страх пе­ред ни­ми, со­ром за своє без­пут­тя… Йо­му за­ба­жа­ло­ся щи­ро, від сер­ця, по­ба­ла­ка­ти з ни­ми, як з рідни­ми. Звісив­ши на гру­ди го­ло­ву,

    ' в зем­лю по­ту­пив­ши очі, він став на­вер­та­ти на се­бе роз­мо­ву.

    - Багато, ка­жу,- по­чав він,- роз­ка­зу­ва­ти… і за день усього не пе­ре­ка­жеш… Ли­хо, ска­за­но, як до ко­го при­че­питься,- не одскіпаєшся!..

    • - Хто ж ви­ну­ва­тий у ва­шо­му ли­хові? - обізва­ла­ся, гля­дя на йо­го, Хрис­тя.- Ма­буть, чи не самі най­більше?..

    Докір цей хоч і уко­лов з пер­шо­го ра­зу Чіпку, оже він ні зморш­кою, ні пог­ля­дом не ви­явив то­го. Йо­му аж по­до­ба­лось пи­тан­ня, так пря­мо ви­мов­ле­не жіно­чи­ми ус­та­ми.

    - Та тро­хи й сам ви­нен,- од­мо­вив він, за­ду­му­ючись.- А то-та­ки й лю­ди…

    - Чим же лю­ди винні? - сповідає Хрис­тя. Чіпка по­во­рух­нув­ся. Вид­ко, він не ждав та­кої сповіді. По­мов­чав тро­хи та все униз ди­вив­ся, ніби роз­ду­му­вав: чи ка­за­ти, чи ні? А далі ту­го, не­мов сло­ва до язи­ка поп­ри­ли­па­ли, а він їх од­ри­вав з ве­ли­ким бо­лем, про­мо­вив:

    - Неправдою своєю!..

    Грицько по­ба­чив, з яким бо­лем та жа­лем про­мо­вив Чіпка оці два сло­ва, ски­нув очи­ма на Хрис­тю:

    - Ось годі тобі базіка­ти! - обізвав­ся до неї: - го­туй лиш кра­ще обіда­ти, та по­обідаємо всі ра­зом. Ти, Чіпко, ще не обідав?

    - Та я вже, бог йо­го знав, ко­ли й стра­ву ба­чив,- з жа­лем приз­нав­ся Чіпка.

    Мова йо­го ура­зи­ла жа­ло­ща­ми Грицька й Хрис­тю, та й з се­бе він був та­кий який­сь, що, хоч-не-хоч, по­жалієш… Грицько мерщій по­су­нув­ся за стіл, на по­кут­тя, та зап­ро­ху­вав Чіпку су­ну­тись ближ­че до йо­го. Хрис­тя мет­ну­лась до хліба, до ми­сок, до печі. Шви­денько на­си­па­ла бор­щу у мис­ку, пос­та­ви­ла се­ред сто­лу, дос­та­ла лож­ки з мис­ни­ка, по­розк­ла­да­ла пе­ред кож­ним,- та вже ма­ла бу­ла са­ма сіда­ти на ос­лоні до сто­лу, як Грицько про­мо­вив:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2