Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 34)

    - Чи це б то так на су­ху й сіда­ти?.. Во­но, ма­буть, жінко, у нас у хижці й горілка є… Ми так дав­но ба­чи­лись з Чіпкою, що го­ди­лось би й ви­пи­ти. Ось да­вай лиш по ча­ру­пині… Та ме­не, прав­ду ка­жу­чи, на­че щось ло­мить, тре… Чи не по­ки­не, бу­ва?

    Христя вий­шла до хижі, не­за­ба­ром унес­ла пляш­ку а горілкою, пос­та­ви­ла на столі й са­ма сіла.

    - Наливай, жінко!

    Христя на­ли­ла. Грицько узяв чар­ку в ру­ку та, обер­та­ючись до Чіпки, про­мо­вив:

    - Пошли ж нам, бо­же, усього, чо­го ми тільки ба­жаємо!

    - Дай, бо­же! - од­ка­зує Чіпка.

    Потім Хрис­тя зно­ву на­ли­ла чар­ку, а Грицько підсу­нув її до Чіпки. Ви­пив і Чіпка.

    Тоді уже сам Грицько на­лив півчар­ки, по­су­нув до Христі, при­мов­ля­ючи:

    - Випий же й ти, жінко!

    Христя взя­ла чар­ку у ру­ки, при­гу­би­ла, кив­ну­ла го­ло­вою - й по­ча­ла їсти борщ.

    Прийнялись до бор­щу й чо­ловіки. Чіпці зда­ло­ся, що він зро­ду не пив та­кої доб­рої горілки, не їв та­ко­го смач­но­го бор­щу. Поїли борщ, Хрис­тя дос­та­ла лок­ши­ну на мо­лоці… Чіпка - як три дні не їв… Усе йо­му зда­ва­ло­ся та­ким доб­рим, смач­ним; самі ха­зяїни - та­ки­ми щи­ри­ми, привітни­ми людьми, що він аж по­ве­селішав тро­хи… З ли­ця спа­ла в йо­го ту­ма; на лобі розп­ра­ви­лись зморш­ки, що як ті хвилі то набіга­ли, то збіга­ли; він радісно засвітив своїми ро­зум­ни­ми очи­ма і став сповіда­тись…

    - Так ви, панімат­ко,- обер­нув­ся він з сло­вом до Христі,-хо­че­те зна­ти: чим лю­ди винні у моїм без­го­лов'ї? Усім винні! Од са­мо­го ма­ло­го, неп­римітно­го, до са­мо­го ве­ли­ко­го, най­більшо­го. Ви тільки пог­ляньте; як во­ни між со­бою жи­вуть? Чи так, як лю­ди, як бра­ти, як бог при­ка­зав жи­ти?.. Еге ж! Во­ни б ма­ли - один од­но­го в ложці во­ди вто­пи­ли, з ли­ця землі ЗМе-ЛиІ.. •' '. • •.

    " Ґрицько усміхнув­ся…

    - Ну, що тобі до то­го. Чіпко, ска­жи мені, бо­га ра­ди?.. Ад­же тобі від то­го ні зно­бить, ні гріє…

    - Як не зно­бить? А прав­да де? Де та прав­да, по котрій нам ве­ле­но жи­ти? де во­на діла­ся? хто її ук­рав у нас?-га­ря­чив­ся Чіпка.-Ку­ди во­на забігла?.. га? -.._, д не­ма прав­ди,- од­ка­зав Ґрицько,- то жи­ви так, як і всі жи­вуть…

    - А як не да­ють жи­ги? Що тоді?

    - То все ма­на тільки!

    - Ой, Грицьку! ой,.братікуі не ка­жи так… важ­ко мені, пе­че ме­не та­ке сло­во…

    - Не знать, що ви­га­дуєш. Чіпко! не знать, об чо­му тур­буєшся!.. Не та­кий те­пер вік нас­тав, не такі лю­ди на­ро­ди­ли­ся…

    - Що ж мені ро­би­ти, ко­ли я не мо­жу з ни­ми ужи­ти­ся? Чим же я ви­ну­ва­тий?.. Я ще й так терп­лю… Ти тільки пос­лу­хай, яка у лю­дей прав­да. Ти знав мою зем­лю?

    - Знав…

    - Ти чув, що її одібра­ли у ме­не… знаєш?.. ту са­му зем­лю, про яку са­ма гро­ма­да ска­за­ла: це твоя зем­ля, Чіпко, во­лодій нею! А те­пер знай­шли­ся такі митці, що й гро­мадську во­лю по­ла­ма­ли… Узя­ли та й од­су-ди­ли мою зем­лю бог йо­го знає й ко­му, бог знає на­що… На те, ма­буть, щоб пе­ревів її на гроші та й повіявся ту­ди, звідкіля й привіявся… І як, спи­таєш, він одібрав ту зем­лю?.. Підси­пав су­до­ви­кам… от і ріше­нець: не твоя зем­ля. Чіпко! То бу­ла твоя, а те­пер - не твоя!..

    - Чому ж ти не схо­див у суд до Чи­жи­ка? - пи­та Ґрицько.- Він, ка­жуть, іноді по­ма­га.

    - Ходив. Поміг… Як п'ятде­сят кар­бо­ванців, то й по­мо­жу!

    - Що ж ти?

    - Де ж я візьму їх?.. Ота­ка-то в світі прав­да! Один прий­шов, підси­пав-і од­су­див; а дай ти п'ятде­ся­ти кар­бо­ванців - тобі од­су­дять… А як­би бу­ла прав­да, 'га цього б не бу­ло… зем­ля б зос­та­ла­ся у ме­не… А ко­ли о 'Зем­ля бу­ла у ме­не, я б ніко­ли не став та­ким, яким ви ме­не ба­чи­те… Хіба я не знаю, хіба я не чую, що про ме­не ка­жуть, ду­ма­ють?.. Знаю… доб­ре знаю!.. Та хай ка­жуть, ду­ма­ють… кож­но­му вільно, що хо­че ка­за­ти й ду­ма­ти!.. Тільки не кож­но­му да­но зна­ти… заг­ля­ну­ти у чу­жу ду­шу, зро­зуміти, що там і до чо­го, по­ди­ви­тись у чу­же сер­це… Гляньте у йо­го прав­ди­вим оком, то й по­ба­чи­те: що там діється, що там вит­во­ряється, які іноді тяжкі му­ки гнітять йо­го, яке ли­хо роз­ри­ває… На те у них ке­бе­ти кат­ма… не да­но їм!.. От і во­ло­цю­га я, й п'яни­ця, й гультіпа­ка… А я, мо­же, кра­щий від них… та ли­ха до­ля моя!.. Ка­жу вам, ба­га­то ка­за­ти, а тро­хи слу­ха­ти… Хай я гульвіса, бо мої ру­ки до ро­бо­ти не здійма­ються; хай я п'яни­ця, бо у горілці тільки мені й ду­шу од­вес­ти… На чо­му я її од­ве­ду, скажіть ви мені?..

    Річ Чіпчи­на, як во­да, ри­ну­ла.

    Ґрицько з Хрис­тею слу­ха­ли та ззи­ра­ли­ся, а Хрис­тя ко­ли-не-ко­ли зітха­ла ти­хо та гли­бо­ко…

    Пообідали. Чіпка по­дя­ку­вав бо­гові й ха­зяїнам.

    - Знаєш що, Грицьку? '

    - А що?

    - Чого це я до те­бе прий­шов?

    - Скажи.

    - Прийшов… чи не ку­пив би ти у ме­не то­го хліба, що зос­тав­ся у то­ку? Уже я йо­го сам до ро­зу­му не до­ве­ду; жи­дові про­да­ва­ти не хо­четься… Ку­пи ти, бра­те!

    - Навіщо він мені здав­ся, Чіпко? Я з своїм уже уп­ра­вив­ся, ба­чу - бу­де з ме­не… - А мо­же у Чіпки доб­рий хліб, то на посів би зос­та­ви­ли,- якось лю­бенько при­мо­ви­лась Хрис­тя.

    - Та й гро­шей у ме­не те­пер кат­ма,- бідкається Грицько.

    - То відда­си, ко­ли бу­дуть,- на те йо­му Чіпка.- Не хо­четься мені своєї праці у жидівські ру­ки по­пус­ка­ти… Знех­тує, прок­ля­та жи­до­ва, на горілку пе­ре­же­не… А ти, як ха­зяїн, знаю, до ума до­ве­деш…

    - Ні, Чіпко, не кул­лю: не тре­ба мені! Чіпка за­ду­мав­ся; очі по­тускніли; він по­тущів їх униз… Оже швид­ко жур­ли­ва дум­ка про­май­ну­ла; очі зно­ву заіскри­ли - і він, на­че зрадівши, твер­до про­мо­вив:

    - Ну, ко­ли ж не ку­пиш, то так візьми!

    - Нащо я в те­бе візьму йо­го? Ось роз­су­ди га­разд…

    У те­бе тільки один хліб і зос­тав­ся; а я, сла­ва бо­гу, не терп­лю ще нуж­ди!..

    - То про­па­де ж, Грицьку! проп'ю… Візьми, бра­те, по­жалій моєї праці! Ти чо­ловік доб­рий, я те­бе змал­ку знаю… Пам'ятаєш, як го­ро­бе­нят дра­ли? Пам'ятаєш діда?.. Візьми! Я те­бе люб­лю й твою жінку люб­лю-Увійшов я до вас у ха­ту, як у рай ус­ту­пив… Ви ме­не привіта­ли, як рідні, моє сер­це, мою ду­шу одігріли… Візьми, Грицьку, про­шу я те­бе.

    - Про ме­не…- од­ка­зав, мов не­хо­тя, Грицько.- Ко­ли вже тобі так хо­четься, то й за­бе­ру. Тільки, знаєш що. Чіпко? У те­бе ма­ти ста­рая, а ти її гак зне­ва­жив… у чу­жих лю­дей хліб за­роб­ляє, сер­деш­на…

    - Мати… ма­ти…- за­бу­бонів Чіпка і на­су­пив бро­ви.- За матір не ка­жи… Хто йо­го знає, хто з нас більш ви­ну­ва­тий…

    Грицьків докір ду­же ура­зив Чіпку. Він за­мовк, по­ту­пив очі в зем­лю, мов бо­яв­ся на Грицька гля­ну­ти; по­ду­мав тро­хи та швид­ше поп­ро­щав­ся й вий­шов з ха­ти.

    - Так ти завт­ра, гу­лян­ка­ми, й за­бе­реш, Грицьку? - спи­тав уже з-за две­рей.

    - Добре. А мо­же, ще й сьогодні над'їду, ко­ли спра­ва справ­на…

    Чіпка пішов. Грицько, під ос­ла вши свит­ку у го­ло­ви, ліг на лаві спо­чи­ти. Хрис­тя по­пе­ре­ми­ва­ла по­су­ду, поп­ри­би­ра­ла, сіла на по­лу, ко­ло печі, за гребінь пряс­ти мич­ку. У хаті бу­ло ти­хо-ти­хо, аж мов важ­ко, тільки чут­но бу­ло, як ве­ре­те­но сюр­ча­ло та ко­ли-не-ко­ли 182

    Христя ле­генько зітха­ла… Хрис­тя ду­ма­ла про сьогоднішню роз­мо­ву з Чіпкою. Дум­ки обс­ту­пи­ли її, по­ви­ли, як сиві ту­ма­ни зем­лю… Во­на од­да­лась їм на во­лю: робіть, мов, що знаєте; несіть, ку­ди хо­че­те!.. І зда­вав­ся їй Чіпка не та­ким гультіпа­кою та во­ло­цю­гою, яким йо­го лю­ди взи­ва­ли, яким са­ма во­на йо­го щи­та­ла до сього дня… Скривд­же­не з са­мо­го мал­ку, її сирітське сер­це до­га­да­ло­ся, що Чіпка - не та­кий… Не гультіпа­ка - ли­хий чо­ловік; гультіпа­ка - зло людське, неп­рав­да людська! - ка­за­ло їй сер­це… У Чіпки й сер­це добріше, й ду­ша чистіша… А що він п'є?.. То йо­го ли­хо п'є… не­да­ром він хва­лив­ся ним!.. Та як же йо­го й не пи­ти, жи­ву­чи між та­ки­ми людьми, що ко­жен тільки й ду­ма: як би мені та мені, як би ко­го обідра­ти, ошу­ка­ти? Бра­ти рідні, сест­ри - перші во­ро­ги між со­бою…

    - А прав­ду ка­зав Чіпка,- про­мо­ви­ла во­на вго­лос - аж Грицько від дрімо­ти про­ки­нув­ся.

    - Яку прав­ду? - позіхнув­ши, пи­тає він.

    - Що не­має між людьми прав­ди, що жи­вуть во­ни не по за­ко­ну!

    - Толкуй!.. дур­ний, спив­шись з кру­гу, вер­зе не знать що, а во­на то­му й віри діймає…

    - Як же не дійма­ти, ко­ли во­но так і в?..

    - Як так?

    - А так! От хоч би й я… Як­би лю­ди по правді жи­ли, чи терпіла б я, зос­тав­шись си­ро­тою, те го­ре та нуж­ду, що прий­шлось ви­терпіти? Чи роз­ко­ти­ло­ся б доб­ро сирітське? Ко­ли б во­ни по правді, не по кривді жи­ли, то всього б то­го при­бе­рег­ли, не по­пус­ти­ли б, щоб си­ро­та ски­та­ла­ся по лю­дях, не зав­да­ли б її у най­ми, де б, мо­же, не стрівшись з то­бою, й вік звіку­ва­ла…

    - Своя со­роч­ка ближ­че до тіла…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2