Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 35)

    - Ото ж то є й!.. Усе - ко­ли б собі та собі; а про сиріт та без­та­лан­них - ні гад­ки!.. Хай си­ро­ти ги­нуть…

    - Хто ж тобі ста­не дур­но чу­же доб­ро дог­ля­да­ти? - за­пи­тав Грицько.

    Христю - як хто гол­кою укольнув,.. Зля­ка­ним пог­ля­дом во­на гля­ну­ла на йо­го: во­на ніко­ли не жда­ла та­ко­го від Грицька…

    - Невже ж би й ти так зро­бив? - не спус­ка­ючи очей з йо­го, во­на пря­мо за­пи­та­ла. Грицько оха­нув­ся і, по­ду­мав­ши, од­ка­зав:

    - То що ж, що я б- не зро­бив? - другі б зро­би­ли!

    Та чо­го це ти так прискіпа­лась до ме­не? - пе­ремінив­ши свій лас­ка­вий го­лос, уже він за­пи­тав Хрис­тю та й собі гост­ро гля­нув на неї.

    Христя сиділа на днищі бліда, сум­на та, скри­вив­шись, ди­ви­ла­ся пря­мо йо­му у вічі. Го­ло­ва її схи­ли­ла­ся тро­хи набік; нит­ка у одній руці, а по­чи­нок у другій - за­коліли… По ви­ду мож­на бу­ло ба­чи­ти, що во­на, хоч і ди­ви­ла­ся на Грицька, ди­ви­ла­ся пря­мо йо­му в вічі, та нічо­го не ба­чи­ла; дум­ка її десь да­ле­ко-да­ле­ко но­си­ла…

    Грицько помітив; сер­це в йо­го якось болізно тьохну­ло…

    - Христе! - гук­нув він.

    Христя ки­ну­лась, аж по­чи­нок з рук ви­пав; во­на ско­чи­ла йо­го дос­та­ва­ти…

    - Що це з то­бою? Чи не за­ко­ха­лась, бу­ва, у Чіпчи-ні голі п'яти?..

    Чи від то­го, що во­на на­хи­ля­ла­ся, чи, мо­же, й від то­го, що мет­ке Грицько­ве сло­во влу­чи­ло пря­мо їй в сер­це й пог­на­ло кров у го­ло­ву, тільки зблідле до то­го ли­це Хрис­ти­не зра­зу пок­ри­ло­ся чер­во­ним за­ре-вом…

    - Ох… як ти ме­не зля­кав, хай йо­му цур! - пе­ре­во­дя­чи дух, усміха­ючись, ве­се­ленько обізва­ла­ся во­на до

    Грицька, щоб пок­ри­ти усміхом свій не­давній сму­ток.

    Грицько пильно по­ди­вив­ся на неї. Крас­ка з ли­ця уже одійшла, тільки при­таєне ле­геньке зітхан­ня та який­сь бо­яз­кий, со­ром­ли­вий пог­ляд з блис­ку­чих очей на­га­ду­ва­ли, що, мо­же, Грицько й прав­ду ска­зав… Од­на­че Грицько не об­зи­вав­ся. Спус­тив­ши з ла­ви но­ги, він по­чав у ки­шені шу­ка­ти люльки. На­ла­пав­ши й ви-тяг­щи люльку, дов­го він дов­бав­ся у ній про­тич­кою, по­тя­га­ючись та позіха­ючи, потім ви­би­вав об ла­ву згар…

    - Піти ли­шень по­ку­ри­ти,- мну­чи тю­тюн у жмені й дер­жа­чи у зу­бах люльку, ка­же він,- та по­ди­ви­ти­ся на віз… чи добрі осі? Бо завт­ра справді гу­лян­ка­ми, мо­же, хліб пе­ре­ве­зу…

    Грицько пішов з ха­ти. Хрис­тя са­ма. Во­на аж пле­чи­ма здвиг­ну­ла.

    - Що це справді зі мною ста­ло­ся?! - са­ма се­бе за­пи­та­ла та тро­хи пе­ре­го­дя й за­тяг­ла сум­ну та жур­ли­ву пісню на всю ха­ту… У го­лосі її по­чу­ли­ся сльози, 184 жур­ба; по­ви­ва­ли во­ни ха­ту й Хрис­тю; во­на го­ло­сом ви­во­ди­ла свій сум тяж­кий, а ру­кою - нит­ку за нит­кою.

    У неділю, тільки що вий­шли з церк­ви та по­обіда­ли, за­раз Грицько запріг своїх па­ру биків, вип­ро­хав у сусіди ще па­ру та дво­ма па­ра­ми й поїхав до Чіпки.

    Пуста го­ро­ди­на, ли­хий тин, криві во­ро­та, не­об­ма­за-\ _ на ха­та з по­би­ти­ми вікна­ми неп­ри­яз­но ки­ну­лись в вічі! у, й об­ра­зи­ли Грицько­ву ха­зяй­ли­ву на­ту­ру… Він з ло­ко-у. ром і ра­зом з жа­лем ди­вив­ся на Чіпчи­не доб­ро… " суе"

    - Господи, бо­же! до­жи­веться ж чо­ловік от до сьо- ' го?І А все - своя во­ля…

    Грицько став ко­ло ха­ти. Двері бу­ли за­чи­нені й за­щеп­нуті. Він по­ди­вив­ся кру­гом ха­ти, гля­нув на тік,- нігде ніко­го не вид­ко, тільки стіжки чорніли у то­ку. Грицько підійшов під вікно, заг­ля­нув у роз­би­ту шиб­ку. На по­лу ле­жа­ло три чо­ловіки, спа­ли; на лаві Чіпка - чет­вер­тий.! - Чіпко! Чіпко! -"гук­нув Грицько.

    - А хто там? - пер­ший про­ки­нув­шись, пи­тає Луш­ня.

    - Збудіть мені, будь лас­ка. Чіпку.

    - Нащо тобі? - пи­та, по­тя­га­ючись, Луш­ня.

    - Та я до йо­го за хлібом приїхав. Луш­ня штовх­нув но­гою Чіпку.

    - Чіпкої

    - Чого?

    - Чоловік за хлібом приїхав.

    - Ага-а,- про­мо­вив Чіпка й хут­ко ско­чив на но­ги.- Здо­ров, Грицьку!

    - Здоров… То це ти так ко­чуєш?!

    - Отак, як бач!

    - Чому ж ти хоч вікон не повс­тав­ляєш? Хо­ло­ди на­хо­дять.

    - Доброго мо­лод­ця кров гріє,- од­мо­вив за Чіпку Луш­ня.

    Чіпка вий­шов у сіни од­чи­ни­ти двері. Луш­ня став бу­ди­ти то­ва­рист­во.

    - Уставайте, брат­ця, гро­шей лічи­ти!

    - Яких гро­шей?

    - Чіпка про­дав хліб.

    - Кому про­дав?

    - Чупруненкові Грицькові… - А до­ро­го?

    - Не знаю.

    Пацюк та Мат­ня попідво­ди­лись, тер­ли спро­сон­ня очі, позіха­ли.

    - Я, ма­буть, не дос­пав,- ка­же Мат­ня,- бо го­ло­ва щось бо­лить,- і зно­ву ліг.

    - Тим те­бе й об­ду­ло, як бок­ла,- до­ко­ряв Лу-шня.

    На той час Чіпка увійшов у ха­ту.

    - Ходім, брат­ця, по­мо­же­мо чо­ловікові хліба на­би­ра­ти,- ка­же до то­ва­ришів.

    - Ходімо. Чув, Яки­ме? Ус­та­вай та ходім! - гук­нув Луш­ня.- За­те вве­чері - он як по­гу­ляємо!!

    Пацюк за­раз пос­лу­хав, а Мат­ня підвівся, да­вай зно­ву про­ти­ра­ти очі та по­тя­га­тись. А далі - й він, не­хо­тя, ус­тав; усі ра­зом по­тяг­ли до стогів.

    Два по­дає, два на во­зи скла­дає. На­ван­та­жи­ли оби-, два во­зи, при­да­ви­ли руб­лем, уш­ну­ру­ва­ли як слід, по" ха­зяй­ській. Поїхав Грицько.

    - А за що про­дав. Чіпко? - пи­тає Луш­ня.

    - Ні за що.

    - Як ні за що? - усі ра­зом скрик­ну­ли.

    - Так… по­да­ру­вав…

    Товариство за­мовк­ло, пос­хи­ля­ло го­ло­ви.

    - Отуди к лихій го­дині! - сум­но про­мо­вив пер ший Луш­ня.

    - А жид, бач, ку­пу­вав - не про­дав,- й собі процідив сум­но крізь зу­би Па­цюк.

    - Бо жид! - гост­ро од­ру­бав Чіпка.

    - От тобі й раз! от і по­гу­ляємо… чор­то­во­го батька!..- чу­ха­ючи по­ти­ли­цю, блеє Мат­ня.- Кра­ще б бу­ло ме­не не бу­ди­ти, хлопці… А то - тільки сон пе­рер­ва­ли…

    - Жид - та да­вав по тро­яку од ко­пи,- зно­ву Луш-ия,- а це й свій чо­ловік, та на дур­ни­цю звик!.. Ота­ке!

    - Таке, як бач! - ко­ле Па­цюк.

    - А-а-а…-позіха, по­тя­га­ючись, Мат­ня:-І навіщо бу­ло бу­ди­ти?!

    Чіпка зирк­нув на то­ва­рист­во очи­ма, поблід на ви­ду…

    - Ви на ме­не, брат­ця, як ба­чу, гніваєтесь,- сам се­бе здер­жу­ючи, обізвав­ся він до то­ва­ришів.- Так тре­ба бу­ло… От вам і все! Жи­дюзі я не про­дав ні за які гроші, а то­ва­ри­шеві - так віддав… - А ми ж у те­бе що,- ка­же Луш­ня, по­пус­тив­ши по­во­ди сер­цеві…- Хіба вже ми й не то­ва­риші?.. Чо­му ж ти нам не віддав? Ми б самі йо­го про­да­ли…

    - Жидові?

    - Та там би по­ба­чи­ли - ко­му…

    - Чоловік,- тяг­не Чіпка далі,- чес­но по­жи­ве, доб­рим сло­вом зга­дає… А жид - що?

    - А теп­ло ж бу­де від то­го доб­ро­го сло­ва? - щи­пав Па­цюк.

    - Тепло! - уже грізно од­ру­бав Чіпка, а далі, ниж­че спус­ка­ючи го­лос, ка­же: - Я знаю, що моя пра­ця не про­па­де мар­но, а до­ве­де її доб­рий чо­ловік до ро­зу­му…

    - Отуди к лихій го­дині!.. Оце так!.. От тобі й по­гу­ля­ли! - од­но бу­бо­нить Мат­ня, присівши нав­колішки та взяв­шись ру­ка­ми за одутлі що­ки.

    - Не жда­ли ми. Чіпко, від те­бе та­ко­го! - дош­ку­ля Луш­ня.

    - Якого?

    - Такого, як ти зро­бив… Про­па­ло доб­ро!.. Усі поп­рисіда­ли на то­ку та, як хижі вов­ки, очи­ма світи­ли. Один Чіпка сто­яв, об­пер­шись спи­ною об не-доб­ра­тий стіг, та сум­но по­зи­рав то на то­ва­ришів, то на цілі стіжки, то на шлях - чи не їде Грицько. Аж ось Грицько уже спра­вив­ся: приїхав уд­ру­ге.

    - Отак-то ти нас обвів, дядьку? - обізвавсь до йо­го Луш­ня.

    - Як?

    - На дур­ни­цю, ка­жеш, хліб во­зиш?

    - На дур­ни­цю? Гм… Да­ро­ва­но­му ко­неві в зу­би не див­ляться…

    - То ти нас хоч мо­ло­ти­ти візьми, по кар­бо­ван­цю од ко­пи,- шут­кує Па­цюк.

    Усі засміяли­ся; Грицько й собі; один Чіпка мов­чав…

    - Годі, брат­ця, не знать що то­ро­чи­ти,- обер­нув­ся він до то­ва­рист­ва: - ну­те ли­шень чо­ловікові по­мо­же­мо хліб до­би­ра­ти, бо час не стоїть!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2