Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 36)

    - Нехай же сам і за­би­ра, ко­ли поцінно ку­пив,- ка­же з до­ко­ром Луш­ня.

    - Тимофію! - грізно гля­нув­ши, гук­нув Чіпка.- Або до ро­бо­ти, або з дво­ру! Я про­ха­ти не ста­ну…

    Лушня зітхнув, а все-та­ки підвівся, поліз на стіг; другі, гля­дя на йо­го, й собі прий­ня­лись за діло… Од­на­че ро­бо­та в ру­ках не горіла, як спер­шу. Оже сяк-так по­нак­ла­да­ли во­зи, за­бен­дю­гу­ва­ли, уш­ну­ру­ва­ли. Повіз Грицько до­до­му. Луш­ня пішов за ним слідом.

    - Дядьку!

    - Агов?..

    - Ви вже нам хоч за поміч пе­ре­киньте що… Нев­же ж ми дур­но пра­цю­ва­ли?.. аж спи­на бо­лить.

    - Що ж я вам пе­ре­ки­ну?

    - Та хоч кар­бо­ванців п'ять…

    - А де ж ті п'ять кар­бо­ванців - на смітни­ку знай­деш?

    - А хліба хіба тро­хи? Ад­же кіп більше трид­цят­ка бу­де…

    Грицько мов­чав.

    - Ну, хоч три кар­бо­ванці на нас трьох! Хай уже Чіпка по­да­ру­вав - йо­го во­ля… І

    - Добре… Не­хай же, я ут­ре­те вер­ну­ся, то й при­ве­зу. Тільки про­ха­ти­му вас - по­мог­ти мо­ло­ти­ти.

    - Молотити? - ве­се­ло скрик­нув Луш­ня.- Доб­ре! Що там нам йо­го мо­ло­ти­ти? Аби гос­подь дав го­ди­ну, то ми йо­го учо­тирьох за день зоб'ємо!

    - То я ще й мо­го­ри­чу пос­тав­лю,- до­мов­ляв Грицько.

    - Добре, дядьку!.. Доб­ре!

    Грицько поїхав, Луш­ня вер­нув­ся до гур­ту ве­се­лий. З ра­дощів він штовх­нув Мат­ню, кот­рий прос­лав під стіжком кілька снопів, ліг, ук­рив­ся теж сно­пом та зби­рав­ся вже зас­ну­ти.

    - Не штов­хай­ся! тут і так бік бо­лить за хлібом,- од­мо­вив Мат­ня.

    - Не бійсь! не візьме ли­ха го­ди­на, хіба, мо­же, від горілки прог­ниє,- ка­же Па­цюк.

    - Од тії, що за хліб вип'ємо?

    - Може й від тії! - вста­вив Луш­ня.

    Чіпка не дос­лу­хав­ся до їх роз­мо­ви. Він хо­див собі по­за сто­га­ми та підгрібав, що на­би­ли, пе­рек­ла­да­ючи хліб на во­зи.

    Лушня морг­нув на то­ва­рист­во: не журіться, мов!

    - Погуляємо? - за­пи­та­ли ті сти­ха. Луш­ня мот­нув го­ло­вою: еге ж, мов!

    - А скільки? - пи­та Мат­ня.

    - Три кар­бо­ванці.

    - Мало,-• ка­же Па­цюк. - 3 чер­ви­вої со­ба­ки що ур­ва­ти, то ур­ва­ти - хоч кло­чок шерсті! - утішив Луш­ня.

    Вернувся Грицько ут­ретє, привіз гроші, заб­рав ос­танній хліб. Як на­ло­жи­ли во­зи, Луш­ня й ка­же:

    - Ну, те­пер, дядьку Грицьку, хоч і мо­го­ри­чу'

    - Та ходімо вже: забіжи­мо до Гальки, вип'ємо по осьмушці.

    Пішли. Клик­нув Грицько й Чіпку. Пішов і той за ни­ми. Грицько ви­пив сам осьмуш­ку, дав по осьмушці дру­гим та й повіз собі хліб до­до­му, розігрітий - не так горілкою, як по­да­рун­ком.

    Товариство засіло на цілу ніч…

    XVIII Пер­ший ступінь

    Мотря зовсім осе­ли­ла­ся у "дов­гоп'ятої бабйіТ Бра­ла лю­дям пряс­ти то кужіль, то вов­ну та з то­го тільки й жи­ла.

    Тяжко їй ро­би­ло­ся на душі, гірко на серці, як по­ду­має, що на ста­рості літ прий­шло­ся най­мич­ку­ва­ти у лю­дей. І ха­та своя, й дос­тат­ки, хоч які там не які бу­ли, а все б та­ки жи­ти мож­на… А прий­шло­ся в чужій хаті лю­дям го­ди­ти, лю­дей слу­ха­ти… Ще день ся­ким-та­ким бо­ком пе­ре­бу­де, а нас­та­не ніч - дум­ки, як за по­душ­не, ос­туп­лять… Мот­ря іноді цілу ніч вип­ла­че. Шко­да їй Чіпки… ко­ха­ла ж, рос­ти­ла, дов­гих зимніх, ко­рот­ких літніх нічок не­до­сип­ля­ла - ра­но вста­ва­ла, пізно ля­га­ла… Не зад­ля ко­го ж? зад­ля йо­го… А він?

    Спливе їй на дум­ку та прок­ля­та ніч, ко­ли він п'яний зне­ва­жив її, матір, тяж­ки­ми до­ко­ра­ми… Стає ру­ба шма­ток хліба у горлі, як во­на зга­дає про це, сіда­ючи їсти. Змо­чить Мот­ря усю по­душ­ку, як зду­має уночі… "Кра­ще б я те­бе, си­ну, не зро­ди­ла або, зро­див­ши, узя­ла за но­ги та об пень го­ло­вою, ніж те­пер від те­бе та­ку зне­ва­гу прий­ма­ти!.. Без­та­лан­на та хви­ли­на, ко­ли я за­ча­ла те­бе; прок­ля­та та радість, якою я раділа, чу­ючи, що щось во­ру­шиться під сер­цем… Бо­же! чи я те­бе не мо­ли­ла? чи я пе­ред то­бою пе­рес­ту­пи­ла?.. За що ж мені та­ка ка­ра, та­ка нев­по­ва­га від рідної ди­ти­ни?!"

    - І чо­го ти так уби­ваєшся, Мот­ре? - вго­во­рює її ба­ба.- Хай би що доб­ре, а то та­ке ле­да­що! Он сьогодні…не­мов дідько но­сив йо­го по чу­жих го­ро­дах - без шап­ки, бо­сий, у одній со­рочці, та й та розх­рис­та­на, як у хар­ци­зя­ки… Ос­тапійчи­них дітей на смерть пе­ре­ля­кав. Гра­ли­ся собі у дворі. На той час йо­го ли­ха го­ди­на но­си­ла. Біжить, ка­жуть, як ска­же­на со­ба­ка, че­рез го­род… Діти в крик; він - за ни­ми… ухо­пив ма­леньку дівчин­ку Па­ра­сю - чет­вер­тий го­док пішов - та й не­се… Навіщо вже він її взяв? Один бог відає… Ска­за­но: з кру­гу спив­ся! Уже в йо­го в очах і чо­ловічки до­го­ри но­га­ми по­пе­ре­вер­та­ли­ся… Я та­ки й са­ма ба­чи­ла, що він по улиці бігав. Та й бай­ду­же! Кат те­бе, ду­маю, бе­ри: бігай, по­ки на своє набіжиш! Та й іду собі… Ми­ну­ла вже Ос­тапійчи­ну ха­ту. Ко­ли чую - хтось біжить за мною та гу­кає: "ба­бо! ба­бо-о!" Ог­ля­ну­ся - аж са­ма Ос­тапійчи­ха Хим­ка… ли­ця на їй не­має! "Чо­го се ти, га­лоч­ко?" - пи­таю. Во­на в плач та так про­сить: "Будь лас­ка, ба­бу­сю, ра­ди са­мо­го бо­га, я вже вам се й те, верніться у ха­ту та по­можіть моїй Па­ра­сочці!" Що ж там з нею? "Та, бо­же мій! - з пла­чем ка­же: - отой ши­бе­ник, ота п'яни­ця, щоб йо­му ні жит­тя, ні доб­ра! на смерть ди­ти­ну пе­ре­ля­кав-Біг че­рез двір та й ухо­пив на ру­ки… чи за­нес­ти ку­ди хотів, чи що… Я не знаю: чо­му йо­го на цеп не прип­нуть?.." Я пос­лу­ха­ла, пішла. Уход­жу - ко­ли ди­ти­на ле­жить на по­лу та так в'ється, так б'ється та кри­чить, не­мов на йо­му, не до­водь гос­по­ди! ро­ди­мець… Пе­рех­рес­ти­ла я йо­го, по­шеп­та­ла - одійшло тро­хи… Та тоді й пе­ре­по­лох ви­ли­ла. І та­ки нес­темісінько він вий­шов, так і ви­лив­ся з вос­ку!.. То чи я б за та­ким пла­ка­ла та по­би­ва­ла­ся? Я б йо­го й з дум­ки ви­ки­ну­ла.

    - Як же мені не пла­ка­ти, як не по­би­ва­ти­ся, слу­ха­ючи та­ке за йо­го? Хай би їх у ме­не де­ся­те­ро, то од­но в од­но не вдасться; а то ж він у ме­не один, як по­ро­ши­на у оці! Я йо­го ко­ха­ла, рос­ти­ла, здо­ров'я стра­ти­ла, надії пок­ла­да­ла… А те­пер - самій прий­шло­ся по чу­жих лю­дях хи­ля­ти­ся… Хіба ж во­но лег­ко? Та що й лю­ди ска­жуть. Яка, ска­жуть, то ма­ти, що до­пус­ти­ла си­на до то­го, не за­бо­ро­ни­ла йо­му?.. Бо­же мій, бо­же! од­но­го тільки в те­бе про­шу: однії смерті мо­лю! Наш­ли її швид­ше… Чо­го во­на по доб­рих лю­дях хо­дить, чом до ме­не не прий­де?.. Зак­ри­ла­ся б я тоді пле­чи­ма й очи­ма - хай що хо­че ро­бить. Мої очі не ба­чи­ли б, уха не чу­ли…

    - 1-і! боз­на-що ти, Мот­ре, ви­га­дуєш! Що лю­ди ска­жуть? Не­хай що хо­чуть, те й го­во­рять… Чор­та йо­му да­си, ко­ли во­но та­ке удасться. Чи хо­ди­ла б ти по чу­жих ха­тах, як­би він доб­рий був?

    Не вит­ри­ма­ла Мот­ря дов­шої роз­мо­ви: сиділа собі та пла­ка­ла не­роз­важ­ни­ми, дрібни­ми сльоза­ми…

    А Чіпка - на­че та­ке собі діло ви­га­дав - кожнісінький день ґуля та й ґуля… Зовсім пус­тив­ся бе­ре­га… До­пив­ся до то­го, що ні знад­во­ру, ні в хаті нічо­го… Аж за­дув­ся від гульні та не­дос­па­них но­чей…

    Поки ха­зяй­ст­веч­ко бу­ло, бу­ло за що пи­ти; а як заб­рав Грицько ос­танній хлібець з дво­ру, то хоч що хоч - без гро­шей жидівка і осьмуш­ки не дає. "Да­вай гроші!" - та й усе.

    "Гроші,- ду­ма собі Чіпка, ле­жа­чи в хаті після то­го, як заб­рав Грицько жи­то до се­бе. Зга­га пек­ла йо­го, як свічкою; похмілля йо­го му­чи­ло.-Гроші… Як­би-то гроші! Не ка­чав­ся б я, як те­пер ка­ча­юся, місця не знай­ду; не гу­ляв би так… од­дав би й зем­лю, і усе за гроші. Ко­ли б гроші! Бряз­нув би тільки - так би все і вро­ди­ло­ся… і во­на моя! А то…"

    І звер­ну­ли йо­го дум­ки у бу­ва­ле, не­давнє. Роз­вер­ну­ло­ся пе­ред ним зе­ле­не по­ле; хо­дить він по йо­му, об­див­ляється; радіє, що так доб­ре зійшло, рос­те, зе­леніє, цвіте… А тут і во­на зня­ла­ся пе­репілкою з-за ви­со­ко­го жи­та… Роз­ряд­же­на, як па­ва; ле­генька, як ме­те­лик; ве­се­ленька, як уранішнє сон­це… Лю­бо йо­го очам ди­ви­тись на неї, як во­на усміхається до йо­го своїми пов­ни­ми ро­же­ви­ми ус­та­ми, як во­на гла­дить йо­го ве­се­ли­ми чор­ни­ми ок­са­мит­ни­ми очи­ма… Щас­ли­вий він!.. А те­пер? Се­ред пуст­ки не­ме­те­ної, у смітті, у баг­нюці, ва­ляється - обірва­ний, об­шар­па­ний, як во­ло­цю­га, як хар­ци­за який… А до цього що вит­во­ряв?! Де діла­ся ко­би­ла, вівці, ко­ро­ва? Де оде­жа, що ма­ти спра­ви­ла? де діла­ся ма­ти? ку­ди во­на пішла? де прик­ло­ни­ла си­ву го­ло­ву?! Си­ро­тою стоїть над шля­хом ха­та, з по­би­ти­ми вікна­ми, не­топ­ле­на, не­обш­па­ро­ва­на, чор­на, по­лу­па­на… А вже хо­ло­ди за­хо­дять; мо­роз у ха­ту преться… І хо­лод­но, і го­лод­но!.. Зга­га хме­лю за­пек­ла йо­му сер­це…

    - О-о-о… я ка­торж­ний! прок­ля­тий!.. що я на­ро­бив собі?! - Він зо зла уп'явся ру­ка­ми у свою не­че­са­ну кушт­ру. По­си­па­лось во­лос­ся; заіскри­ли очі… Він при­ку­сив зу­ба­ми гу­би, аж кров вис­ту­пи­ла…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2