Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 39)

    Та, вхо­пив­ши шап­ку, ски­нув на плечі дра­ну сви­ти­ну, що на по­лу бу­ла розісла­на замість пос­телі, пер­ший вий­шов з ха­ти… За ним слідом го­ло­ва й соцькі. чис­то про­пив, матір прог­нав… з чо­го ж йо­го, як йе крас­ти?

    Така по­го­лос­ка дійшла до во­лості… "А що ж? мо­же,, й прав­да!" - мірку­ють між со­бою во­лосні,- та за­раз ки­ну­лись до Чіпки.

    Прийшли на дво­ри­ще, обійшли навк­ру­ги го­род, заг­ля­ну­ли в хлівець, в за­го­ро­ду,- чи не при­хо­ва­но чо­го; го­ло­ва навіть по­кор­пи­сав па­ли­цею гній, що зос­тав­ся після ко­ня­ки й ко­ро­ви… ніде нічо­го! По­вер­ну­ли до ха­ти. Ха­та бу­ла за­су­не­на. По­тор­гав го­ло­ва двері,- ніхто не ози­вається. Тоді підійшов під вікно, гля­нув у роз­би­ту шиб­ку: спить Чіпка на по­лу, аж хро­пе…

    - Гей! ти! - гук­нув го­ло­ва.- Відчи­ни! Чув? Чіпко! чи як те­бе? Відчи­ни!

    Чіпка по­чув крізь сон чу­жий го­лос, по­во­рух­нув­ся, пе­ре­ки­нув­ся на дру­гий бік, за­мур­чав та й зно­ву зас­нув.

    Один з соцьких зай­шов за ха­ту, підійшов до діря­во­го причільно­го вікна, су­нув Чіпку під бік па­ли­цею. Чіпка ки­нув­ся.

    - Кий там чорт штов­хається? - пи­тає спро­сон­ня.

    - Відчиняй, зло­дю­го! - гу­кає, роз­сер­див­шись, го­ло­ва.- Відчи­няй, а то двері ви­ла­маю… гірше бу­де!

    - А ти що за пти­ця? - пи­тає Чіпка, про­ти­ра­ючи очі.- Я те­бе ви­ла­маю!!

    - Бийте двері!..- кри­чить го­ло­ва.- В'яжіть йо­го, зло­дю­гу!

    Уразила та­ка мо­ва Чіпку.

    - Ану, бий-бий… чи зу­би бу­дуть цілі?

    - А чо­му ж ти не відчи­няєш?.. Гай­да­ма­ка!.. Ти сю ніч крав у па­на? Ти сто­ро­жа при­бив, ду­шо­гу­бе?.

    - У яко­го па­на? яко­го сто­ро­жа? - позіха­ючи та по­тя­га­ючись, пи­тає, мов і не він. Чіпка.

    - Не знаєш, у яко­го па­на? Ти не знаєш, який у нас пан?.. Зло­дю­го! Відчи­няй!.. Ми те­бе тру­сить прий­шли.

    - Трусить?.. Доб­ре… Трусіть… Що ж? іди тру­сить! - ка­же Чіпка, підво­дя­чись.

    Незабаром дзенькнув за­сов - у ха­ту увійшов го­ло­ва з п'ятьма чо­ловіка­ми соцьких.

    - Шукайте… трусіть скрізь! - гу­кав го­ло­ва соцьким.

    Чіпка підпер спи­ною одвірки, стоїть мовч­ки, ди­виться, що далі бу­де. Соцькі ки­ну­лись по всіх кут­ках, заг­ля­да­ли під піч, під піл, ла­зи­ли на піч, пе­ре­ки­да­ли на долівці со­ло­му… ніде нічо­го!

    - Ведіть йо­го у во­лость! - по­ряд­кує після тру­су го­ло­ва.-Та зв'яжіть, щоб не втік, бу­ва!

    - Ні!.. цього не бу­де, щоб я дав­ся зв'яза­ти… За що ти ме­не в'яжеш? - визвірив­ся на го­ло­ву Чіпка. Соцькі з вірьовкою до Чіпки… За­па­ла­ли в йо­го очі.

    - Гетьте, лю­ди добрі! - крик­нув він, ру­кою одвівши вірьовку…- За що ти ме­не в'яза­ти хо­чеш - я те­бе пи­таю?..- до го­ло­ви.

    - За те, що ти зло­дю­га, роз­би­ша­ка!.. Нічної до­би заліз у ко­мо­ру до па­на, чо­ловіка при­бив…

    - Хто ба­чив?

    - Усі ка­жуть.

    - Хто всі?

    - Усе се­ло ка­же, що ти з Луш­нею, та з Па­цю­ком, та з Мат­нею… Вас тільки чо­ти­ри на все се­ло й є, що день у день п'єте, гу­ляєте та роз­би­ша­куєте…

    - Що п'ємо та гу­ляємо, то так; а що ми роз­би­ша­ки - брех­ня!

    - А за що ж ви п'єте?

    - А тобі яке діло?.. Он-бач: доб­ра бу­ло пов­на ха­та, а те­пер - од­на пуст­ка зос­та­ла­ся!..

    - Та що з то­бою ба­ла­ка­ти? В'яжіть йо­го! В'яжіть та ведіть у во­лость, та в го­род, та в тюр­му… там з то­бою по­ба­ла­ка­ють…

    - Стережіться, лю­ди добрі, ли­хої го­ди­ни! - Чіпка соцьким.- Не слу­хай­те ото­го ста­ро­го дур­ня… Я й так піду, ко­ли тре­ба. Він ду­ма, як го­ло­ва, то й ве­ли­ка ця­ця?! Го­ло­ва, міг би, очи­ма йо­го з'їв, та гля­не - Чіпка як огонь…

    - Накидайте на йо­го ар­ка­ном! - кри­чить го­ло­ва, штов­ха­ючи соцьких…- В'яжіть йо­го, бу­гая ди­ко­го!..

    - Ось ну-ну! - грізно гля­нув­ши та зло­жив­ши ку­ла­ки, ка­же Чіпка.- Ось поп­ро­буй… От тобі хрест - го­ло­ва на в'язах не вси­дить! За що ти ме­не в'яжеш, га? Хто ба­чив, щоб я крав або вбив ко­го?.. Ко­ли у во­лость тре­ба, ска­жи… Я сам піду… Ти ду­маєш - страш­на мені твоя во­лость? Ку­ди ж пак!! Ходім… За­раз ходім!

    Та, вхо­пив­ши шап­ку, ски­нув на плечі дра­ну сви­ти­ну, що на по­лу бу­ла розісла­на замість пос­телі, пер­ший вий­шов з ха­ти… За ним слідом го­ло­ва й соцькі. У во­лості Чіпка зас­тав уже то­ва­рист­во: по них хо­див пи­сар з дру­ги­ми соцьки­ми. Зібрав­ши всіх до­ку­пи, го­ло­ва, помірку­вав з пи­са­рем та й по­за­пи­ра­ли їх у чор­ну - по­ки приїде ста­но­вий.

    Мотря то­го ли­хо­го дня про­ки­ну­лась, ще тільки ста­ло на світ бла­гос­ло­ви­тись. Ще все се­ло спа­ло, а во­на про­ки­ну­лась.

    - 0-ох! щось мені не спиться… так по­га­но спа­ла, так по­га­но! Та сни такі не­добрі верз­ли­ся,- хва­литься бабі.- На сер­це на­че хто камінь на­вер­нув…

    - Та то во­но від ду­мок! - утідіа її ба­ба.

    Мотря по­мо­ли­ла­ся бо­гу, уми­ла­ся й сіла за гребінь - сум­на, за­жу­ре­на.

    Через го­ди­ну, а мо­же че­рез дві,- сон­це вже підня­ло­ся,- увійшла в ха­ту сусіда - Хівря Дмит­рен­чи­ха. Поз­до­ров­ка­лась.

    - Чували но­ви­ну?

    - Яку?

    - Сю- ніч 'па­на обікра­де­но. Щось ду­же ба­га­то заб­ра­но… й сто­ро­жа при­би­то… чи й до­жи­ве до ве­чо­ра…

    - Господи бо­же! - шеп­че Мот­ря, зітхнув­ши.

    - А оце ва­шо­го, Мот­ре, по­ве­ли у во­лость… або й не по­ве­ли, а він повів… Сам упе­ред іде, а зза­ду го­ло­ва з соцьки­ми… А він їм щось так ви­чи­тує, так ви­чи­тує!..

    Як по­чу­ла це Мот­ря, поблідла на ви­ду, затк­ну­ла в мич­ку ве­ре­те­но та мут­ни­ми очи­ма ди­ви­ла­ся на Дмит-рен­чи­ху: жаль, до­са­да і ра­зом страх виг­ля­да­ли з її жов­тих очей… А далі не ви­дер­жа­ла - за­ли­ла­ся сльоза­ми: '

    - Сину ж мій, ди­ти­но моя! кра­ще б я те­бе у зем­лю своїми ру­ка­ми за­ри­ла, ніж ота­ке чу­ти про те­бе!..

    - Та чо­го ти, Мот­ре, так се­бе му­чиш? - обізва­ла­ся ба­ба.- Мо­же, то ще брех­ня. Ма­ло на ко­го наб­ре­шуть?

    Не чує Мот­ря утіхи - пла­че… Далі ус­та­ла, на­ки­ну­ла на плечі ста­ру ко­жу­шан­ку і, згор­бив­шись, бо­са, вий­шла з ха­ти.

    - Куди ти, Мот­ре? - пи­тає ба­ба.

    Ні сло­ва Мот­ря - пішла, зігнув­шись, мов не до неї річ. Тяж­ка пе­чаль од­би­рає і слух, і мо­ву.

    Сусіда,- ще мо­ло­да мо­ло­ди­ця,- якось болізно усміхну­ла­ся, згля­ну­лась з ба­бою і нічо­го не ска­за­ла… Ти­хо та важ­ко ста­ло у хаті, як у льоху… Ба­би­на ону­ка Хрис­тя,- дівка сімнад­ця­ти літ,- ни­зенька, нек­ра­си­ва, чо­гось важ­ко зітхну­ла на всю ха­ту; зітхан­ня те так і за­гуск­ло, так і ок­ри­ло всіх… Го­ло­ва у кож­ної схи­ли­ла­ся; очі вниз по­ту­пи­лись… Кож­на щось ду­ма­ла са­ма про се­бе…

    - Що то - ма­ти! - че­рез скільки ча­су глу­хо про­мо­ви­ла ба­ба…- її зне­ва­жа­ють, з ха­ти ви­га­ня­ють рідні діти, а їй усе-та­ки шко­да!..

    Ні сусіда, ні ону­ка нічо­го не од­мо­ви­ли, тільки ще сумніші ста­ли.

    Мотря май­ну­ла аж у во­лость. Чіпки вже не зас­та­ла: по­са­ди­ли у чор­ну. Як со­ва, згор­бив­шись-скар­лю­чив­шись, хо­дить во­на кру­гом чор­ної; пог­ля­дає на не­ве­личкі, залізом пе­ре­виті вікон­ця,- та пла­че-пла­че… "Хоч би мої очі йо­го по­ба­чи­ли! Хоч би мені од­но сло­во від йо­го по­чу­ти! Хай би я зна­ла: чи прав­да то­му, що лю­ди ка­жуть?.." Ста­ла во­на про­ха­ти соцько­го, щоб пус­тив до си­на. Соцький не пус­кав…

    - Голова при­ка­зу­вав - ніко­го не підпус­ка­ти, не то що… аж по­ки не приїде ста­но­вий…

    - Я на од­ну хви­ли­ну, мій го­лу­бе! - мо­лить Мот­ря.

    - Не мож­на, ма­ту­сю, і ключ узяв з со­бою… По­хо­ди­ла Мот­ря 'ще ко­ло чор­ної, поп­ла­ка­ла ще тро­хи та й пішла до­до­му, сумніша, ніж сю­ди прий­шла. Да­ви­ли її жалісні сльози; жаліла во­на й на го­ло­ву, й на па­на, жаліла й на соцько­го; жаліла на увесь мир - на панів, що дав­лять му­жиків, на му­жиків, що пруться в па­ни… Ма­те­ри­не сер­це зак­ле­ко­та­ло прокльона­ми на увесь світ! Жаль у ма­те­ринім серці не має спи­ну, не знає уга­ву…

    А Чіпці з то­ва­рист­вом - бай­ду­же! У чорній за­ве­ли жар­ти.

    - От, не зна­ли де вис­па­тись! І ти­хо й без­печ­но… Спи собі,- соцький сте­ре­же, щоб, бу­ва, хто не вкрав…

    - Якби сю­ди горілки з піввідра,- од­ка­зує Мат­ня,- то хоч би й довіку сидіти… По­пи­вав би пот­ро­ху, заїдав ва­ре­ни­ка­ми та спав…

    - Де б же ти взяв? - пи­тає Па­цюк.

    - Голова б приніс… він з лю­дей над­рав, а нам - од­дав!

    - Сподівайся, по­ки опух­неш з го­ло­ду й хо­ло­ду,-• увер­нув Луш­ня. - А справді хо­лод­но… От би иогріться! - зно­ву за своє Мат­ня.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2