Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 40)

    - Грійся - в тісної ба­би!

    - Цур їй!.. Як­би горілка. То й ба­би не тре­ба!

    - А мені як­би дівчи­на,- ка­же Луш­ня.

    - То й я б до те­бе прис­тав у прий­ми,- шут­кув Па­цюк.

    - А знаєте що, брат­ця? - не слу­ха­ючи їх роз­мо­ви, ка­же Чіпка.- Як тільки розв'яже­мось з цим ділом, у пер­шу жнічго­ло­ву~обпіахра­тиТ.7 Та­не~так, як па­на. а он якТ Хай зна7~по­ганБ;"Що"ВЇн не~'хто-не­будь,ка­напі браг Єавка - тільки що наз­ди­рав а йдо­ти, ду­ка-чем став… Те­пе­ра бач, _у па­ни лізе, кир­цу_.гне…

    - Добре! їй-бо­гу, доб­ре! - про­ва­дять усі в один го­лос.- Як лип­ку, об­лу­пи­мо… Та й пи­са­ря зав­ряд…

    - А то - ди­вись пак: хотів ме­не в'яза­ти! Я те­бе,-• ка­жу,- су­чо­го си­на, як зв'яжу, то й довіку не розв'яжеш­ся!

    - Та ну-бо… так і ска­зав?

    - їй-богу! А за що він ме­не в'яза­ти сікається? Ти спер­шу до­ка­жи, що я там був, а тоді вже - й на вірьовку… Стра­хав тюр­мою… По­ба­чи­мо,- ка­жу,- хто там пер­ший бу­де: чи без­не­вин­ний бідак, чи ба­га­тир, що сирітське доб­ро заїдає.

    - Що ж він? - пи­тає Луш­ня.

    Мовчить, пузд­ра­та со­ба­ка, мов не до йо­го річ… Ну, а роз­ка­жи нам,- обізвав­ся Па­цюк: - як ти по­рав­ся з сто­ро­жем… то теж чо­ловік ру­чий. І Чіпка став ши­ро­ко роз­ка­зу­ва­ти, як він поліз у ко­мо­ру, як натк­нув­ся на сто­ро­жа, як бо­рю­кав­ся під ко­мо­рою, по­ки той не за­хар­чав… ‹

    - То ти та­ки доб­ре йо­го по­пом'яв?..- пи­та Луш­ня. - Та зна­ти­ме, що в доб­рих ру­ках по­бу­вав… Як насів, то тільки стог­не - уже й не кри­чить, як спер­шу, а тільки стог­не…

    - От і про­пав чо­ловік! - ка­же Па­цюк.

    - Хай не лізе, ку­ди не слід! - од­ка­зав Мат­ня за Чіпку.

    - І то прав­да,- закінчив річ Луш­ня та й зітхнув. Усі за­мовк­ли. Мов­чав і Чіпка. Швид­ко пос­ну­ли. На дру­гий день приїздить ста­но­вий. Клик­ну­ли Чіпку. Ста­но­вий да­вай йо­го роз­пи­ту­ва­ти. -

    - Знать - не знаю, відать - не відаю! Я,- ка­же,- чо­ти­ри дні уже й з ха­ти не ви­хо­див. Пок­ли­ка­ли дру­гих. І ті те ж са­ме: не знаємо, впер­ше чуємо!

    Одвели їх зно­ву у чор­ну; зно­ву замк­ну­ли на за­мок двері. Ста­но­вий поїхав, а їх звелів ще кріпше дер­жа­ти, щоб не да­ли, бу­ва, дьорки.

    Сидять хлопці день, си­дять дру­гий, си­дять і третій. їсти їм да­ють… чо­го ще? Ле­жать собі, ви­сип­ля­ються та то­чать один од­но­му ба­ля­си з ба­лянд­ра­са­ми, а іноді й прав­ду роз­ка­зу­ють, при­га­ду­ючи ко­жен свої при­го ди. Один Мат­ня су­мує.

    - Чого ти, Яки­ме, жу­риш­ся? - пи­та­ють йо­го.- Та хай увесь мир зійдеться та до­ка­зує, то й то нічо­го не вдіє: не бу­ли й не знаємо нічо­го… от і все!

    - Та не в тім, брат­ця, си­ла, що ко­би­ла си­ва! А ось уже чет­вер­тий день, як горілка в роті бу­ла… аж уха по­пух­ли…

    Сміх та регіт підняв­ся у чорній від та­ко­го тяж­ко­го су­му, а Яким зно­ву за своє:

    - Сміються?! І яко­го біса їм смішно?! Хіба неп­рав­да, що уха по­пух­ли?.. їй же ти бо­гу, по­ро­би­ли­ся як ва­ре­ни­ки завбільшки… А їм смішно!!

    Чіпка аж за живіт бе­реться та ре­го­че:

    - 0-ох… ох!.. о-ох, ли­хо!.. уха по­пух­ли!!. Як ва­ре­ни­ки… ха-ха-ха! О-ох! Дай хоч дух пе­ре­вес­ти, а то пом­ру зо сміху! О-ох, ох!

    Матня од­вер­нув­ся від то­ва­рист­ва, на­су­нув шап­ку на очі, ліг че­ре­вом униз на долівці… . Цілий тиж­день про­сиділи хлопці у чорній, аж по­ки. а го­ро­да не приїхав слідо­ва­тель та не по­ви­пус­кав.

    - Глядіть же, хлопці, не за­бу­вай­те!..- гук­нув Чіпка з до­ро­ги, пря­му­ючи з чор­ної до сво­го дво­ру.

    - Добре… не за­бу­де­мо! - відгу­ку­ють ті, ок­ри­ва­ючись в улиці, що ве­ла нап­рям­ки в ши­нок.

    На дру­гий день го­ло­си­ла по се­лу чут­ка, що прош­лої ночі якісь стра­шид­ла, у білих со­роч­ках, у чор­них бо­ро­дах, з но­са­ми, як крюч­ка­ми, з од­ним оком у лобі, як у пе­си­го­ловців, уб­ра­лись до го­ло­ви в ха­ти­ну, де він спав і ку­ди ніко­ли ніко­го не пус­кав, зв'яза­ли го­лові ру­ки й но­ги, нак­ри­ли ко­жу­хом, заб­ра­ли ве­ли­ку си­лу гро­шей - та й бу­ли такі…

    Заґвалтувало се­ло від краю до краю; пішли су­ди та пе­ре­су­ди та по­говірка… Нас­та­ла ро­бо­та язи­кам - і де­бе­лим чо­ловічим, а над­то гост­рим та дов­гим жіно­чим… - Це, вид­но, гос­подь йо­го ка­рає за без­не­винні сльози! - як со­ки­рою, ру­бає од­на жінка се­ред цілої юр­би сусідок.- Про­сив­ся торік мій чо­ловік, щоб за­пи­са­ли у ви­се­ленці… не за­пи­сав! Оце ж йо­му за те? Ко­ли б ще й пи­са­реві… П'ять кар­бо­ванців зідрав… жив­цем зідрав… ос­танні зідрав… Ка­зав, за­пи­шу… на ка­зен­ний кошт ви­ря­дять… землі щось де­ся­тин з трид­цять да­дуть… а те­пер - так! І не за­пи­сав, і гроші про­па­ли… щоб йо­му доб­ра не бу­ло!

    Це так го­моніли од­но­го ран­ку. А на дру­гий - чут-но: пи­са­ря ог­ра­бо­ва­но! Ру­ки йо­му вірьовка­ми до ніг поск­ру­чу­ва­но; на­туш­ко­ва­но на йо­го звер­ху ко­жухів, по­ду­шок,- так що як ви­тяг­ли йо­го, то піт у три ручії ллє, а сам - мов рак пе­че­ний…

    - Якби,- ка­же,- ще хоч з півго­ди­ни так по­по­ле­жав, то за­да­вив­ся б!

    - Хто ж то та­кий? - роз­пи­ту­ють йо­го.

    - А чорт йо­го знає! Якісь та­та­ри - не та­та­ри, не по-на­шо­му роз­мов­ля­ють; та сміються, вражі си­ни, та во­нючі!

    - Оце так!.. Ну, те­пер, - ка­же йо­му го­ло­ва,- один од­но­му сміятись не бу­де­мо. Тільки мені щось чуд­но: й до те­бе три, й до ме­не три… До ме­не ж такі ма­рю­ки, що як гля­нув, то й умер; а до те­бе, ка­жеш, чи тур­ки чи та­та­ри… Во­но тут щось є… Я до­га­ду­юсь, що це во­но, та мов­чу по­ки що… Ось ходім лиш до во­лості!

    Пішли до во­лості; а до­ро­гою усе щось один од­но­му го­во­ри­ли: чи то ра­ди­лись, що йо­го ро­би­ти, чи жаліли­ся, що їм роб­ле­но… А лю­ди їх так очи­ма й про­во­дять та як у дзвін дзво­нять про крадіжку… І зно­ву всі по­ка­зу­ють на Чіпку з то­ва­рист­вом.

    Оже як не пи­та­ли, як не шу­ка­ли - нічо­го! Уже го­ло­ви­ха з пи­са­ри­хою їзди­ли ку­дись у се­ло до ци­ган­ки-во­рож­ки. Наб­ре­ха­ла во­на їм і про чор­ня­во­го, і про біля­во­го, взя­ла по пол­ти­ни­ку з кож­ної, та тільки всього… Пот­ру­си­ли ще раз Чіпку - нічо­го не знай­шли… Про­па­ло!

    Діждавши неділі, го­ло­ва зак­ли­кав ба­тюш­ку, одс­лу і жив мо­ле­бень, ос­вя­тив во­ду, ок­ро­пив­ся - та після то­го вже годі й за­пи­ра­ти­ся…

    Запалив Чіпка рай ти­хо­го щас­тя у Грицьковій хаті та й по­ки­нув ку­ри­ти­ся… Хрис­тя звіда­ла на своїм віку нет­ро­хи нуж­ди та ли­ха че­рез людську неп­рав­ду… До­зо­ли­ла во­на їй до са­мих жи­вих печінок… Час­то й гус­то во­на ду­ма­ла: чи вже лю­дям не мож­на жи­ти прав­дою?.. А як би доб­ре бу­ло, ко­ли б усі жи­ли по ній!.. Чо­му ж во­ни не жи­вуть нею?.. Дум­ки Хрис­тині роз­би­ва­ли­ся об жи­течні підста­ви, як хвилі об кам'яні бе­ре­ги… Сер­це в неї щеміло; ду­ша до­пи­ту­ва­лась: чи прав­ду во­на ду­має?.. Ко­ли це - ні відсіль, ні відтіль - десь узяв­ся п'яни­ця, 'хар­ци­зя­ка і за­гу­кав про те са­ме… Не ти­хим, сла­бим го­ло­сом, не жіноцьким хиб­ли­вим по­чут­тям, а кри­ком бо­ля­чої душі, ду­жою міццю зіпо­нув гай­да­ма­ка те са­ме! Грицько її, доб­рий її Грицько, ніко­ли нічо­го та­ко­го не ка­зав, не на­тя­кав навіть… Чо­му?.. Чіпка, що ка­зав, усе те прав­да, свя­та прав­да… А Грицько - мов­чав… Ні! тут або щось не так, або щось не те… Так час­то ду­ма­ла са­ма собі Хрис­тя.

    Пригадуючи гост­рий пог­ляд, сміли­вий вид Чіпчин, во­на тремтіла: бо­яла­ся йо­го…

    Стала Хрис­тя зовсім інша й до Грицька. Лас­ка, з кот­рою кож­на жінка ви­хо­дить на спірку з своїм іноді й геть-то кру­тим чо­ловіком, кот­рою завж­ди по­би­ває йо­го, та са­ма лас­ка - як став поміча­ти Грицько - зро­би­ла­ся не­щи­рою, хо­лод­ною… Грицько помічав, як Хрис­тя ста­ла, мов не­хо­тя, при­хи­ля­ти­ся до йо­го - не­мов се­бе не­во­ли­ла.

    Оце іноді за­ма­неться йо­му, як мо­ло­до­му чо­ловікові, по­жар­ту­ва­ти з жінкою. Сум­но ди­ви­тись на йо­го за­че-їіи! Хрис­тя якось болізно усміхається до йо­го, мов крізь сльози сло­ва йо­му ро­нить… Грицька то в жар уки­не, то на­че хо­лод­ною во­дою об­дасть.

    - Що з то­бою ста­ло­ся, Хрис­те?

    - Що ж зо мною ста­ло­ся?..

    - Якась чуд­на ти ста­ла… не­ве­се­ла, не­ба­ла­ку­ча… мов чо­го ндос­тае тобі… Чи ти чо­го сер­диш­ся?

    - Чого ж би я сер­ди­лась?.. на ко­го? ска­жи, бо­га ра­ди! А що мені не­ве­се­ло… То не вік же діву­ва­ти! Не на те ж ми бра­ли­ся, щоб сміхи та жар­ти за­во­ди­ти… Тре­ба про все по­ду­ма­ти, та й…

    - Та й що?..- Грицько гля­нув на неї - і до­га­дав­ся.- Ко­ли ще те бу­де? Де те те­ля, а ти вже й в довб­нею! - закінчив, усміха­ючись…

    - Та во­но ва­шо­му бра­тові не що…

    - А ва­шо­му… чо­го жу­ри­тись? - То­го… І я си­ро­та, і ти си­ро­та, ні батька, ні ма­тері не­має ні в ко­го… А під той слу­чай - знаєш?.. Як­би своє. то во­но б і по­ра­ди­ло, і дог­ля­ну­ло усього; а то - не дай, бо­же, чо­го? - чужі й кут­ки роз­не­суть…

    Христя зап­ла­ка­ла.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2