Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 5)

    - Щось во­но та­ки не­пев­не, моя матінко!..- цо­ко-уть жінки, по­хи­ту­ючи го­ло­ва­ми. І не од­на й не дві на­рош­не забіга­ли у ха­ту до Мотрі-довіда­тись: чи не­має на йо­му яких оз­наків? Од­на якось за­ба­чи­ла на лівім колінці не­ве­лич­ку ро­димій.. "Оце ж во­но й є!" - по­ду­ма­ла та мерщій з ха­ти.

    - А що?? - стріва її ку­ма.

    - То ж во­но, ку­монько, са­ме!..-ка­же ку­ма, пе­рех­рес­тив­шись.

    Незабаром ціле се­ло сле­бе­зу­ва­ло про ту пля­му. Усі в один го­лос: "чор­те­ня" та й годі!

    Прийшлось кумів бра­ти,- ніхто не хо­че. Що тут ро­би­ти? Уже три дні як ди­ти­на нех­ре­ще­на… Не дай бо­же яко­го слу­чаю -і вмре, не уве­де­не в за­кон!..

    Кинулась Ориш­ка по сусідах… Всяк дя­кує, сто­ро­ниться… Хо­дить во­на по хаті - са­ма не своя: світить сідим во­ло­сом, ло­мить сухі ру­ки… Мотрі вже й не хва­литься: во­на й без то­го лед­ве ди­ше.

    На той час лу­чи­лись у селі пе­ре­хожі мос­калі. Ориш­ка до них: "Мос­ка­ли­ки-ле­бе­ди­ки, ох­рестім ди­тя!" Ку­пи­ла мос­ка­лям квар­ту горілки. Тоді один якось зго­див­ся. Мос­каль за ку­ма, са­ма Ориш­ка за ку­му.

    Понесли до ба­тюш­ки. А па­но­тець і собі: "Як йо­го та­ко­го ви­род­ка у хрест уво­ди­ти?!"

    "Боже мій!.. що йо­го ро­би­ти на світі?!" - пла­че Ориш­ка-та до по­паді: "Ма­туш­ка!.. я вам сього й то­го… я вам мо­ток пряжі нап­ря­ду,-умов­те па­нот­ця!.."

    Попадя згля­ну­лась. Ох­рес­тив ди­ти­ну ба­тюш­ка: наз­вав Не­чи­по­ром.

    

ІІІ

    

Дитячі літа

    

    Не су­ди­ло­ся Мотрі щас­тя. Не заз­на­ла во­на йо­го змал­ку; не ба­чи­ла дівкою, жінкою; не сподіва­ла­ся за-мужньою вдо­вою..!

    Не тільки її, а й її матір ста­ру ста­ли цу­ра­ти­ся лю­ди. Са­ме те місце, де во­ни жи­ли, зро­би­ло­ся якимсь страш­ним,- ста­ли йо­го оббіга­ти… Ка­за­ли, що до Метрі кож­ної ночі змій у ди­мар літає: який­сь за­хо­жий чо­ловік зас­тав йо­го у хаті та на­си­лу з ду­шею вир­вав­ся… Не­пев­не місце! Бу­ва­ло, уночі ніхто не прой­де повз їх ха­ту, не пе­рех­рес­тив­шись; а дітям - то й удень за­бо­ро­ня­ли ту­ди біга­ти…

    Місцина справді ста­ла пус­ти­рем од­го­ни­ти. Ле­жить за се­лом, на са­мо­му бе­лебні, не­ого­род­же­на, не­об­ко­па-на - так рівець не­ве­лич­кий про­ко­па­ний та й годі… Іде ско­ти­на - не­ма пе­ре­по­ну - че­рез гряд­ки так і че­ше; со­ба­ки так і гніздяться-куб­ла по­ви­би­ва­ли… Пус­тир пус­ти­рем! Ха­та хоч ста­ра бу­ла, та як по­ла­го­див був Ос­тап, по­ки ще не же­нив­ся, то во­на, мов, і бадьори­ла­ся; а як підня­лась ли­ха го­ди­на, що зам­ча;, ла не тільки лад в хаті, а й са­мо­го Ос­та­па,- то й ха­та осу­ну­лась… Стріха місця­ми по­виг­ни­ва­ла, покрівля де-где про­ва­ли­ла­ся, вікна по­биті: замість ши­бок - ганчірки світять; ще до то­го дощ та хур­то­ви­на об­би­ла, обш­ма­ру­ва­ла… Пуст­кою аж во­няє! І все­ре­дині не кра­ще. Стіни чорні, аж цвіллю взя­ли­ся од во­ди, що дощі, по­на­ли­ва­ли крізь ли­ху осе­лю; че­ре­ва­та піч потріска-1 лась,-диміла, куріла; замість лав якісь кри­во­ногі ослінчи­ки-і сісти на них страш­но; стіл-хо­до­ром хо­дить; піл-на п'ядь дош­ка од дош­ки: Мот­ря під хо­лод дві дош­ки спа­ли­ла, бо не бу­ло чим у хаті про-! ку­ри­ти… Бідо­та нес­ка­зан­на, злидні не­ви­лазні!…

    Неодрадне жит­тя Мот­ри­не. Не­ве­се­лим оком ди­ви­ла­ся й її ста­ра ма­ти на ту осе­лю, на ли­хий той за­хист, че­рез який во­ни стільки го­ря прий­ня­ли, стільки кло­по­ту звіда­ли… Во­ни б йо­го дав­но ки­ну­ли, як­би бу­ло де при­ту­ли­ти­ся. Та де йо­го при не­дос­та­чах, при убо­жестві?! Ко­ли на ро­бо­ту прий­ма­ли Мот­рю з опас­кою…

    Літом Мот­ря стає жа­ти. У Пісках ніхто не прий­мав,- бо поміти­ли, що в ко­го Мот­ря жне - уся ни­ва зак­рут­ня­ми уни­за­на. У сусідньому селі Бай­ра­ках Мот­ря хліб за­роб­ля­ла - на жни­ва ста­но­ви­ла­ся.

    Що за літо за­ро­бить Мот­ря, те за зи­му й про­жи­вуть… ко­ли ще й ста­ва­ло! А бу­ло так, що ні дрібка солі, ні пи­ли­ни бо­рош­на… Де вже ду­ма­ти про оде­жи­ну!! Що, діву­ючи, прид­ба­ла Мот­ря, то все поз­но­шу­ва­ла - са­ме ґнот­тя та рам'я висіло… Як за­ро­бить ко­но­пель,- то й доб­ре. По­мо­чить їх, ви­су­шить, витіпа: кост­ри­ця на топ­ли­во, во­лок­но на пря­ди­во. Нап­ря­де отак літ за двоє, ос­нує, вит­че, та й со­роч­ка є; виб'є - спідни­цю по­шиє, юп­ку… У вибійча­но­му і в свя­то хо­ди­ла. Другі у плах­тах та за­пас­ках, го­ло­ви шов­ко­ви­ми плат­ка­ми їіовнв'язу­ють, а Мот­ря з вибійча­ної юп­ки та спідниці-не ви­ла­зи­ла. Біленькою хуст­кою зав'яжеться та й шма­рує… Ото бу­ден­не й праз­ни­ко­ве? А що ста­ре, дра-не"- поз­ши­ває, по­заш­то­пує,- ма­тері ста­ре тіло прик­риє або ди­тині - штанці, ку­ци­ну… Нуж­да!! На зи­му на всіх од­на юп­ка бу­ла. Піде ку­ди Мот­ря,- си­ди, ма­ти, з хлоп­чи­ком до­ма - і не ри­пай­ся! Піти тре­ба ма­тері,- си­ди, Мот­ре… бо й чо­бо­ти одні!

    Робота не страш­на, як си­ла є. Мот­ря день і ніч в ро­боті та в ро­боті; літом - на полі, зи­мою - до­ма. А Ориш­ка - ста­ра вже,- нез­ду­жа­ла - тільки й то­го, що дог­ля­дає ди­ти­ни… Як літком не­має Мотрі до­ма,- ба­ба зва­рить йо­му їстки, дог­ля­не, й на­го­дує, й спа­ти по­ло­жить, кот­ка співає…

    А й ди­ти­на ж то вий­шла - на сла­ву! Пов­но­ви­де, чор­ня­ве, го­ло­ва­те, ро­зум­не… Тільки якесь не­ве­се­ле, вовч­ку­ва­те, ти­хе. Другі діти жваві,- як дзиґа кру­титься, на місці не вси­дить… Ска­жеш йо­му: дай те! дай дру ге! - як стріла пус­титься… Чіпка, як йо­го зва­ли,- не та­кий, ні! Оце, бу­ло, Мот­ря чи Ориш­ка ска­же: "По­дай, Чіпко, во­ди! - або - но­жа, або - ве­ре­те­но!.." То він і поч­не: "А де ж во­но ле­жить, чи стоїть?" Отак роз­пи­тає, по­ва­гом ус­та­не, по­ва­гом піде, підніме й по­ва­гом по­дасть. Мот­ря за це не лю­би­ла Чіпки.- "Десь

    Чіпка у нас бу­де ду­же ве­ли­ке ле­да­що! - жаліється Оришці: - Йо­му як що ро­би­ти, то тре­ба за тиж­день ра­га­ду­ва­ти, щоб роз­ду­мав­ся.. А іноді, бу­ло, й бу­хан­ця уліпить Чіпці у спи­ну, щоб дов­го "не роз­ду­му­вав".'" Тоді Чіпка ру­ки опус­тить, ре­ве на всю хатд". Є, зна­чить, ро­бо­та бабі! Ориш­ка справді душі не чу­ла в Чіпці: так йо­го лю­би­ла й жа­лу­ва­ла! І цяцьок йо­му на­дає, й ігра­шок яких там - по­лив'яно­го півни­ка, свистілоч­ку; а їсти - са­ма не доїсть - йо­му зос­тав­ляє…

    Як підріс Чіпка - став біга­ти, то вибіжить, бу­ло, з дво­ру на вигін та пря­мо до дітво­ри так і че­ше. Так же й дітво­ра йо­го не прий­має. За­раз поч­нуть з йо­го глу­зу­ва­ти, щи­па­ти, а іноді поб'ють та й про­же­нуть… Не-дур­но па­ни своїм ро­дом ве­ли­ча­ються. На селі теж роз­пи­ту­ють - хто яко­го ро­ду. Тільки те не­од­на­ко­во, що в го­роді пи­та­ють: чим той рід ус­ла­вив­ся - чи давністю, чи бо­ями, чи пос­лу­га­ми? А се­ло знає од­ну сла­ву - честь. Тим на селі й пи­та­ють: чи "чес­но­го" ро­ду? А тоді вже й бра­та­ються… Чіпка був "ви­ро­док"… Як же Чіпку прий­ня­ти дітям до іграш­ки?! Хіба, щоб пог­лу­ми­ти­ся…

    - Виродок іде! - кри­чить, за­ба­чив­ши зда­ле­ка Чіпку, біло­го­ло­вий, мир­ша­венький хлоп­чик.

    - Запорток! - підхо­пить дру­гий…- Ходім до йо­го!

    Побіжать, ос­туп­лять кру­гом. То це зза­ду хто-не­будь і скуб­не Чіпку за чор­не во­лос­ся. Ок­рут­неться Чіпка, на­су­пить бро­ви, скри­виться, тільки очи­ма світить… Злі Чіпчині очі, та не­добрі й діти, що до­ве­ли до то­го. По­ну­ро й гост­ро ди­виться на них Чіпка. А ті - за бо­ки бе­руться зо сміху…

    - Чіпко! де ти взяв­ся? - смик­нув­ши Чіпку за по­лу, пи­тає хто з хлопців.. Мов­чить Чіпка - со­пе.

    - Ти з яй­ця ви­лу­пив­ся?! - зно­ву дру­гий… Усі за­ре­го­та­лись. Чіпка пох­ню­пить го­ло­ву, по­ту­пить в зем­лю очі, ко­пир­сає нігтем під нігтем.

    - Ні!.. ме­не ба­бу­ся на вго­роді пійма­ла… в бур'яні,- од­мов­ляє по­ну­ро та все ко­пир­сає під нігтем. Регіт - аж вигін роз­ля­гається.

    - Так ти. Чіпко, з бур'яну взявсь?..

    - Ні…

    - А де ж твій батько, ко­ли ти не з бур'яну?

    - Не знаю…

    - То-то й є… ти бай­ст­рюк!..

    - Брешеш!..- зирк­нув, як той вовк, Чіпка.

    - А хто ж ти?

    - Я… Чіпка.

    - Ти - Чепіга, а не Чіпка! - крик­не хто з се­ре­ди­ни - і вскуб­не Чіпку…

    - Чого ти ску­беш­ся? - з пла­чем ви­мов­ля Чіпка.- Постій, я ба­бусі ска­жу,- во­на тобі дасть!

    - Боюсь я твоєї ба­бусі,- ку­ди ж пак! - од­ка­зує хло­пець та й зно­ву вскуб­не.

    За ним дру­гий, третій. По­вер­тається Чіпка на всі бо­ки в крузі, як ведмідь на це­пу, а хлопці ре­го­чуться та за чуп­ри­ну сми­чуть - аж по­ки не розп­ла­четься Чіпка. Тоді візьмуть та й про­же­нуть йо­го геть.

    Іде Чіпка до­до­му,- іде та й пла­че.

    - Чого ти. Чіпко, пла­чеш? - стріва Ориш­ка. Чіпка жаліється, пла­че… Бе­ре йо­го Ориш­ка за ру­ку, по­ве­де у ха­ту, поч­не умов­ля­ти:

    - Не хо­ди ту­ди, си­ну! Не хо­ди, моя ди­ти­но! Бач, які то лихі діти: б'ють те­бе, ма­ло­го, зо­би­жа­ють… Не хо­ди!..

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2