Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 41)

    - От ко­ли зібра­лась батьків оп­ла­ку­ва­тиі Не­хай собі со свя­ти­ми спо­чи­ва­ють, ко­ли по­мер­ли; а нам, ка­жу, все-та­ки нічо­го жу­ри­ти­ся…

    То бу­ла по­ра, ко­ли Хрис­тя по­чу­ла се­бе матір'ю, з її дум­ка­ми, з ост­ра­ха­ми, су­мом, сльоза­ми… Дар­ма Гриць-ко утішав її, дар­ма хотів роз­ва­жи­ти. Хрис­тя су­му­ва­ла, жу­ри­ла­ся, а ча­сом са­ма собі гірко пла­ка­ла". Од­но до од­но­го - й жур­ба Хрис­ти­на шир­ша­ла, ви­ща­ла, глиб­ша­ла… Грицько­ва ра­да нічо­го не вдіяла.

    Грицько сер­див­ся, став гри­ма­ти на Хрис­тю - чо­го во­на все жу­риться. Не по­ма­га­ло: Хрис­тя не ки­да­ла сво­го су­му. Тоді сам Грицько став жу­ри­ти­ся, став роз­ду­му­ва­ти, да­вай ниш­ком поміча­ти за Хрис­тею… І помітив, що Хри­етя чо­гось хо­ва­ла­ся з своїми сльоза­ми, на­че со­ро­ми­лась йо­го… Зля­ка­не Грицько­ве сер­це до­га­да­ло­ся. Оже він мов­чав: бо­яв­ся зачіпа­ти, бо­яв­ся ту­ши­ти той віхоть, що курів у йо­го хаті… "Мо­же, сам собі по­тух­не,- ду­мав він,- а мо­же, са­ма во­ла заллє йо­го… сльоза­ми". Од­на­че дум­ка про це не да­ва­ла Грицькові спо­кою. Во­на йо­му на­га­ду­ва­ла, з якою охо­тою бра­ла­ся Хрис­тя по­ма­га­ти йо­му до­вес­ти до ро­зу­му 1 той хліб, що Чіпка по­да­ру­вав, як во­на йо­го вих­ва­лю­ва­ла, як ра­яла зос­та­ви­ти на насіння "доб­ре жи­то"…

    Дивлячись на сум­ну Хрис­тю, дум­ка Грицько­ва, знай, вер­та­ла­ся та й вер­та­ла­ся на­зад у той ли­хий день, ко­ли Чіпка сповідав­ся у їх хаті… Грицько не по­ми­ляв­ся, що пал­ка роз­мо­ва Чіпчи­на за­па­ла гли­бо­ко у ду­шу Христі, що йо­го грізна, а ра­зом лю­ба пос­тать" ко­ли він кри­чав, світя­чи очи­ма: "А прав­да де? де її поділи?" - ки­ну­ла жа­ри­ну у жалісне жіно­че сер­це… Все те він ба­чив те­пер своїми очи­ма, чув своїм сер­цем - та бо­яв­ся наз­ва­ти сло­ва­ми… Він ще тоді, у той ли­хий день, по­ба­чив, що Чіпка справді який­сь не­аби­який чо­ловік; він знав ще тоді, що Чіпка ка­зав прав­ду; він навіть згод­жу­вав­ся з ним у думці, хоч і пе­ре­чив у сло­вах… А сло­ва ті-як та завірю­ха, ври­ва­ли­ся про­жо­гом у ду­шу, пе­ре­вер­та­ли в го­лові дум­ки, роз­бур­ку­ва­ли у серці по­чут­тя. Грицько ба­чив: Чіпка хоч ко­го підхи­лить під се­бе - і бо­яв­ся… бо­яв­ся за Хрис­тю: йо­му ніко­му не хотіло­ся од­да­ти свою доб­ру, свою лю­бу Хрис­тю!.. Ча­сом тем­ної, дов­гої ночі Грицько не спав і на во­ло­си­ну: усе при­ду­му­вав та при­га­ду­вав, що б йо­го пе­ред жінкою ви­вес­ти та­ке, щоб звих­ну­ти Чіпчи­ну прав­ду… Ду­мав - та не на­ду­мав, а тільки більше та більше му­чив­ся…

    Аж ось те­пер - скільки по­го­во­ру! Грицько зрадів, ки­нув­ся на йо­го та да­вай поділя­ти­ся з Хрис­тею. /

    - Чи ти чу­ла, Хри­ете, про на­шо­го пра­вед­ни­ка? - ус­ко­чив­ши в ха­ту на дру­гий день після крадіжки у па­на, пи­тає він жінки.

    - Про яко­го пра­вед­ни­ка?

    - А про Чіпку?.. Ти чу­ла, як він тут за прав­ду роз­пи­нав­ся, а он що вий­шло?!

    - Що ж там та­ке?

    - Пана обікрав… сто­ро­жа при­бив… чо­го доб­ро­го, досі бо­гові й ду­шу віддав…

    - Невже?! - див­ля-чись пильно на йо­го мут­ни­ми очи­ма, скрик­ну­ла Хрис­тя - і по­по­лотніла, ото­ропіла.

    - їй-богу!.. Те­пер у чорній си­дить… Он во­но які лю­ди бу­ва­ють! По­ду­май: на крадіжку, на ду­шо­губст­во пус­тив­ся?!!

    - Господи! ма­ти бо­жа! який те­пер світ нас­тав…- лед­ве ви­мо­ви­ла Хрис­тя та й пе­рех­рес­ти­ла­ся…- Та хіба во­но й тоді не вид­но бу­ло, що з йо­го доб­ра вже не жда­ти,- закінчи­ла во­на.

    Грицькові це - все одяо, що по гу­бах ме­дом. Після цього да­вай він ще гірше роз­пи­су­ва­ти Чіпку пе­ред Хрис­тею, не­мов са­мо­го лю­то­го во­ро­га, а не ко­лишнього сво­го то­ва­ри­ша.

    Як Чіпку ви­пус­ти­ли з чор­ної, Грицько пер­ший приніс Христі звістку, що, мов, вик­ру­тив­ся хар­ци­зя­ка, виб­ре­хав­ся! Як ста­ли го­моніти по се­лу за го­ло­ву й пи­са­ря, Грицько уп'ять пер­ший сповістив про це Хрис­тю і хрис­том бо­гом при­ся­гав­ся, що те діло не втіка­ло Чіп-чи­них рук.

    - А моє сер­це ще тоді щось не­доб­ре віщу­ва­ло,- од­ка­за­ла на йо­го при­ся­гу Хрис­тя.- Знаєш що, Гриць-ку? Чи не відда­ти б нам йо­го жи­та? Ще - чо­го доб­ро­го - ко­ли-не­будь уночі прий­де та й заріже за жи­то!

    - Ото, хай бог ми­лує! - по­хо­пивсь Грицько.- Ні, він, Хрис­те, не та­кий уясе, щоб за те, що сам віддав, та й заріза­ти.

    - А ко­ли при нужді та п'яний?

    - Він швид­ше прий­де пра­ви­ти гро­шей… Отоді, як прий­де, я йо­му й віддам жи­то… Та й то нав­ряд!

    Отак собі по­ба­ла­ка­ли - і в Грицька на­че од сер­ця од­ляг­ло. "Ну,-сам собі міркує: -те­пер уже не вер­неться те… не так я йо­го підцюк­нув!"

    Оже Хрис­тя все-та­ки не ста­ла ве­се­лою. Во­на ще дуж­че ха­па­ла­ся за свою дум­ку… "Ко­ли та­кий чо­ловік ота­ке ро­бить, що ж уже другі???"

    

XX

    

На волі

    

    Воля для чо­ловіка вільно­го - чарівни­че сло­во, а для невільни­ка - мед - п'яне чо­ло. Во­но, як дур­ма­ном, як хме­лем, за­ту­ма­нить усі йо­го дум­ки, гад­ки, надії: усе для йо­го умер­ло, ог­лух­ло, од­но во­но зос­та­ло­ся, од­но во­но тільки й сяє й гріє їіо тем­но­му шля­ху йо­го тем­но­го жит­тя…

    Ще тільки об'яви­ли во­лю,- піща­ни- за­шуміли, як окріп у горш­ку.

    - Шабаш, брат­ця! во­ля! во­ля! - за­гу­ка­ли кріпа­ки, ки­да­ючи ро­бо­ту та йду­чи у ши­нок - во­лю же­ни-т й.

    - Ні, то ще брех­ня! - дра­ту­ва­ли їх ко­за­ки.- Ще два ро­ки по­робіть на па­на, та тоді уже й во­ля.

    Піднялась спірка, зма­ган­ня. Ла­яли кріпа­ки ко­заків, ла­яли панів, ла­яли попів: не бу­ло то­го на світі, ко­го б во­ни не ла­яли, як сво­го лю­то­го во­ро­га… за ті два ро­ки! Од­на­че, на­ла­яв­шись, наз­ма­гав­шись та нак­ри­чав­шись дос­хо­чу, вер­ну­ли­ся зно­ву на ро­бо­ту. Хоч яка вже там і ро­бо­та бу­ла?! Ко­жен но­ро­вив як мож­на мен­ше ро­би­ти, а більше собі за­гар­ба­ти: як би па­на оду­ри­ти.

    Пани ди­ви­ли­ся на ту ро­бо­ту - та оха­ли, та зітха­ли, та ниш­ком-тиш­ком самі між со­бою щось ба­ла­ка­ли… А кріпа­ки собі ти­хенько один в од­но­го пи­та­ли; "Чи то ж то нам зап­ла­тять за ті два ро­ки, що ро­би­мо, чи ні?"

    Оже - як-не-як - до­бу­ва­ли два ро­ки. Підско­чи­ла га­ря­ча по­ра: оран­ка, ко­со­ви­ця, гра­бо­ви­ця, жни­ва, во­зо­ви­ця, мо­лотіння но­во­го хліба,:- ВІко­ли бу­ло дих­ну­ти, не то що…

    Ішлося вже до різдва. Ро­чис­те свя­то кло­по­та­ло кож­ну сім'ю своїми спо­конвічни­ми кло­по­та­ми. Там ко­ло­ли сви­ней, і не­са­мо­ви­тий крик їх роз­но­сив­ся по всьому се­лу; там кло­по­та­ли­ся їха­ти у місто на красні тор­ги, про­да­ти хліба, на­ку­пи­ти нуж­но­го про свя­то: і ла­да­ну під ку­тю, і ри­би - на ба­га­тий вечір, і солі - про всяк день; а тут жінки за­хо­ди­ли­ся ко­ло ма­зан­ня й зру­ши­ли завсідній покій жит­тя.

    Одному Чіпці з то­ва­рист­вом не­має кло­по­ту. Сяк-так 7 по­за­ти­кав по­биті шиб­ки то ганчірка­ми, то ону­ча­ми; уки­не у піч гни­лої со­ло­ми,- тліє во­на там собі та і ку­рить, буцім-та­ки й гріє… Бай­ду­же їм про теп­ло; дар- ма - про їжу! їх гріє жидівська горілка, а їсти -. жу­ють хліб су­хий з сіллю - теж від жи­да. А ко­ли хто і з то­ва­рист­ва зніме з сіда­ла у сусіда кур­ку чи пізня, ' роз­чи­нять, спе­чуть, наст­ро­мив­ши на спич­ку, з'їдять-.-=_. та й ситі! Хоч і ба­чив Чіпка та­ке без­путст­во,- ча­сом. ро­би­ло­ся йо­му про­тив­не та­ке жит­тя й та­ке то­ва­рист­во,- та заллє очі - мов­чить… Іноді йо­му хотіло­ся і га­ря­чої стра­ви по­поїсти. Тоді він полізе у роз­ва­ле­ний погріб, наз­би­рає ще торішньої ріпи, що де-где по кут­ках за­ва­ля­ла­ся, на­чис­тить, зва­рить юш­ки - та тільки всього!. _ -•

    Люди ди­ви­ли­ся на та­ке жит­тя та хи­та­ли го­ло­ва­ми.

    - Ні, вже: не бу­де доб­ра з та­ко­го гор­ба­то­го мо­ги­ла вип­ра­вить… Ще хоч би не то­ва­рист­во, то мо­же б… Та стійте, діжде­мо на­бо­ру: хоч отих ку­рок­радів за-прав­то­ри­мо, ко­ли йо­го не мож­на…

    Ось нас­та­ли й свят­ки. Радіють лю­ди, що діжда­ли, гос­тю­ють, гу­ля­ють то до­ма, то в шин­ку. А Чіпка з то­ва­рист­вом і не ви­ла­зять з йо­го, лю­дей зак­ли­ка­ють, час­ту­ють… Чо­ловіки - нігде прав­ди діти - та­ки ла-сенькі на дур­ни­цю ви­пи­ти, то й раді та­ко­му слу­чаю - п'ють та вих­ва­ля­ють доб­рих мо­лодців… Дех­то й з мо­ло­диць, ціка­вих по­ди­ви­тись на збо­ри­ще та ігри­ще, та ще де співи та танці, за­вер­нув ту­ди… А жид, як знав, десь і му­зи­ку вид­рав… Му­зи­ка ріже-тне; п'яні чо­ловіки тро­хи на го­ло­вах не хо­дять та ви­би­ва­ють го­ца­ка ко­ло мо­ло­диць; а ті й собі - див­ляться-див­ляться, то це од­ну й візьме не­терп­ля­ча - і пішла дрібненько бічком, бічком, не­мов пли­ве по воді; а яка з п'яніших схо­питься за за­пас­ку, підніме її тро­хи та - гай-гай по хаті, як шуліка за кур­ча­та­ми… Сміх, регіт, крик… А Чіпка знай до жи­да: да­вай те! по­да­вай дру­ге! не­си третє! Луш­ня у тан­цях, як не пе­рер­веться, му­зи­ку пе­ре­танцьовує; Па­цюк на язиці, як на ба­ла­лай­ці, ви­би­ває; один тільки Мат­ня, роз­ду­тий, чер­во­ний, як жар,] з сон­ни­ми, п'яни­ми очи­ма, си­дить у кут­ку, ку­няє: оце про­ки­неться, вип'є, за­ре­ве, як бу­гай, на всю ха­ту та й зно­ву при­тих­не - ку­няє…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2