Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 42)

    Гульня роз­вер­ну­ла­ся на всі бо­ки. За­бу­ли про свя­то, за­бу­ли про бо­га, за­бу­ли про домівку. З ран­ку до ве­чо­ра, з ве­чо­ра до ран­ку од­но п'ють та гу­ля­ють. Жінки, не ба­чив­ши третій день чо­ловіків у вічі, підня­ли та­кий га­лас, не­мов на се­ло най­шла ка­ра бо­жа або по­же­жа по­ло­ви­ну се­ла ви­по­ло­ни­ла.

    - Оце на­пасть гос­под­ня! оце ли­хо нес­подіва­не - желіпа­ли во­ни.- Та­ко­го ще зро­ду-віку ніко­ли не бу­ло!.. Бог дав свя­то - в цер­ков піти, бо­гу по­мо­ли­тись, а він у шин­ку мо­лит­вує! Бог дав свя­то, щоб до­ма з дітьми та з жінкою лю­бо-ти­хо про­вес­ти, а він у шин­ку з п'яни­ця­ми та во­ло­цю­га­ми гу­ляє! Тре­ба хоч до ба­тюш­ки піти, щоб яку по­ку­ту на­ло­жив на розп'яни­цю з п'яниць.

    Деякі та­ки зня­лись, пішли - не до ба­тюш­ки, а до ма­туш­ки жаліти­ся. Ма­туш­ка, по­час­ту­ва­ла їх горілкою і обіця­ла роз­ка­за­ти, як ус­та­не, ба­тюшці. Мо­ло­диці ' вер­ну­лись до­до­му, а чо­ловіків все-та­ки не­ма… Во­ни ще за­по­ло­ни­ли у ту гу­щу й дя­ка. Дяк цей ста­рий уже був - у піст, бу­ва­ло, "алілуї" не ви­ве­де, та­кий ста­рий. А вхо­пив­ши чар­ку та дру­гу тієї жи­виці-дур­ниці, й він по­бадьорнішав тро­хи. Де та й си­ла взя­ла­ся, міць при­бу­ла! Співає з мо­ло­ди­ця­ми так тон­ко та го­лос­но, мов мо­ло­денька дівчи­на. А це, ви­пив­ши ще чар­ку, як підбе­ре по­ли в ба­ла­хо­на, як ухо­пе товс­ту, чер­во­но­пи­ку мо­ло­ди­цю та ну го­ца­ка са­ди­ти. Тільки бо­ро­да та ко­са май­то­лає, а він - так ха­ля­сує, так ха­ля­сув… Аж упрів, аж ми­ло на йо­му ляг­ло. Чо­ловіки ре­го­чуться, а мо­ло­диці ко­ло йо­го, щоб ще дуж­че розд­ра­ту­ва­ти, так уви­ва­ються, так уви­ва­ються; од­на вто­миться, дру­га її місце зас­ту­пає…

    - Що ж усе тан­цю­ва­ти та тан­цю­ва­ти,- крик­ну­ла од­на ре­го­ту­ха: - як­би ви нас, дя­че, по­во­зи­ли щеі

    - Бач, чо­го сучі доч­ки за­хотіли! Бач, чо­го їм за-ма­ну­ло­сяГ - взяв­шись у бо­ки, ка­же дяк: - Шу­кай­те сан­чат, по­во­жу вже… Один то­му час, що батько в плахті! /

    Де взя­ли­ся й сан­ча­та. Ви­тяг­ли дя­ка з шин­ку надвір, зап­ряг­ли; насіда­ло мо­ло­диць повнісінькі сан­ча­та, ще й звер­ху; дяк аж уги­нається та са­мо­туж­ки пре, а мо­ло­диці - співа­ють та ви­гу­ку­ють, як на весіллі… А це од­на як схо­питься, як підбіжить до дя­ка.

    - Нема, дя­че, місця! не­ма, дя­че, місця! Ну, я ся­ду вер­хи! По­во­зи й ме­не!

    - Сідай, бісо­ва! - кри­чить дяк, пе­рег­нув­ши спи­ну. Мо­ло­ди­ця ско­чи­ла; дяк не здер­жав, по­то­чив­ся, упав; мо­ло­ди­ця звер­ху… Другі позс­ка­ку­ва­ли з сан­чат та й собі ту­ди-пха­ються, па­да­ють… А чо­ловіки: "ма­ла ку­па! ма­ла ку­па! на ку­пу! на ку­пу!.." На­ва­ли­ло мо­ло­диць стільки, що тро­хи дя­ка не за­да­ви­ли. Ви­тяг­ли йо­го - лед­ве ди­ше… Регіт, ґвалт… Здуріло се­ло!

    Гульня розв'яза­ла язи­ки, роз­бур­ка­ла зомлілі, пригнічені душі, роз­кор­пи­са­ла ті вра­зи, що гли­бо­ко кри­ли­ся в серці… Се­ред гульні зга­да­ли піща­ни й за два ро­ки…

    - А що ж це во­но, брат­ця? - за­во­дить хто з кріпаків: - це так - два ро­ки ро­би­ли та й дур­но?!

    - Авжеж дур­но!

    - Чого ж дур­но? Ад­же цар дав во­лю: жи­ви, де хоч, ро­би, що знаєш… Ну, щоб, бач, уже не зовсім і їх обійти-не­си­ту ту про­жир:-"по­робіть, мов, лю­ди добрі, ще два ро­ки,- хай уже во­ни звик­нуть за цей час з дум­кою, що вас не бу­де!" Та як же він ду­ма: ми йо­му ці два ро­ки дур­но ро­би­ли? дур­но втра­ча­ли­ся?.. Ад­же як­би я до ха­зяїна став, то рублів би сот­ню за­ро­бив… А в йо­го як?

    - А так: -ро­бив-ро­бив, та й ви­же­нуть з дво­ру в три вир­ви…,

    - Ні, чор­та з два! Мені ро­щот да­вай… он що! Ми знаємо ваші ка­верзні… Бу­де то­го, що над на­ши­ми діда­ми та батька­ми зну­ща­ли­ся та з нас во­ду ви­ва­рю­ва­ли… Зап­ла­ти ж мені хоч за ці два ро­ки!

    - Заплачу… нас­тав­ляй ки­ше­ню! - сміявся дру­гий, тве­резіший.

    - Чого ти смієшся?.. І зап­ла­тить! Шду ска­жу; да­вай ро­щот! - і дасть…

    - По га­ма­ли­ку…

    - Чого по га­ма­ли­ку?.. А в По­би­вавці? га, в По­би-ванці?.. Ад­же дав? Ха­ти дав, грун­ти дав… За­тя­лись в од­ну шку­ру: да­вай, ро­щот! - і дав… Брат рідний дав а наш би то й ні?.. Еге! Як­би ми не такі дурні… А то - си­ди­мо собі мовч­ки, мов не про нас річ..". Ро­щот да­вай! в од­но сло­во: ро­щот!

    - Толкуй…

    - Дурню, а не тол­куй!

    - Ти сам ду­рень… За­лив очі та" сам не знаєш, що вер­зеш…

    - Що ж я вер­зу?.. ка­жи: що? - су­читься п'яний.

    - А то… що як по­чує хто та шеп­не ту­ди… Ти знаєш, яка він си­ла?.. Бу­де ще!

    - Що ж мені бу­де? Нічо­го не бу­де, бо прав­да! А ти все-та­ки ду­рень…

    - Не ду­ри ли­шень, бо щоб сам не здурів…

    - А що, би­ти­меш, мо­же? Би­ти­меш? Ну, бий!]

    - Хай те­бе ли­ха го­ди­на поб'є без ме­не! Од­че­пись, І са­та­но!

    - Ні, бий!.. Ся­кий-та­кий си­ну, бий!..

    Та й підстав­ляє ли­це. Суп­ро­тив­ник осу­вається на­зад, нас­та­вив­ши, обидві ру­ки, щоб, бу­ва, з п'яних очей, не крес­нув за­че­па… Лю­ди збіга­ються з усіх боків, ос­туп­лять, див­ляться - що далі бу­де.

    - Бий, ка­жу!..- кри­чить пер­ший та хвіть дру­го­го по пиці… Той - здачі. Зче­пи­ла­ся бійка… крик-ґвалт… На­си­лу роз­бо­ро­ни­ли лю­ди та й ве­дуть зно­ву в ши­нок "ми­ро­ву пи­ти", щоб справді не дійшло, бу­ва, до тог о… Хто ви­ну­ва­тий, хто пра­вий? га­разд не знав ніхто… У кож­но­го бу­ла дум­ка, що доб­ре б і ро­щот одібра­ти; був і ост­рах т о г„о… "А як не дасть, та ще… не до­ве­ди бо­же, щоб гірше не вий­шло!"

    Одначе горілка взя­ла своє. Чим далі, то все більше й дуж­че вис­ту­па­ла прав­да пер­шо­го; а ост­рах дру­го­го не­ха­яли, як лег­ко­ду­хо­го чо­ловіка. За­шуміло се­ло, як на приг­ру бджо­ли: сміли­вий і несміли­вий зби­ра­ли­ся в ку­пи, го­моніли, ра­ди­лись, зма­га­лись… І хо­ди­ли до жи­да в ши­нок мо­го­ри­чу пи­ти…

    Минуло во­дох­рес­тя. Час би за ро­бо­ту бра­тись… Та чи до ро­бо­ти, ко­ли день у день збе­руться або в шин­ку, або й так де, та од­но тільки й чу­ти: ро­щот та й ро­щот… Пійма­ли раз од­но­го з По­би­ван­ки. Роз­пи­ту­ють: чи дав дво­ри? чи по­да­ру­вав ха­ти?..- Дав, по­да­ру­вав!..

    - Бач!..-в один го­лос: -зна­чить наш ту­рить! Ко­ли ж так,- не діжде!.. На завт­ра, ще чуть ста­ло сіріти, зібра­ли­ся ко­ло во­лості та взя­ли стар­ши­ну з со­бою і пішли до па­на у Крас­но­гор­ку. '-.і/' /,/'" - '{'

    Прийшли; ста­ли у дворі ко­ло ґанку - повнісінький..' у., двір, нігде гол­ки про­су­ну­ти; пос­ла­ли про­си­ти ла­кея, щоб ска­зав па­нові; обіща­ли навіть "на та­бак" ла­кеєві, ко­ли шви­денько па­нові ска­же.

    Василь Се­ме­но­вич ще спав і з ліжка по­чув щось за гомін, за топіт. Він подз­во­нив ла­кея, роз­пи­тав, що то. Той ска­зав. На­че хто гол­кою шпи­го­нув вельмож­но­го па­на,- так він про­жо­гом ско­чив з ліжка; звелів по­да­ва­ти мерщій уб­ран­ня; ви­пив нах­ват­ку ста­кан чаю і, не гля­дя на те, що жінка, ла­ма­ючи ру­ки, бла­га­ла не ви­хо­ди­ти, вис­ко­shy;зеш;чив з ха­ти - чер­во­ний, сер­ди­тий…

    Він до­га­дав­ся, що це не­да­ром ціла піщанська гро­ма­да при­су­ну­ла,- та ду­мав своєю сміливістю зра­зу її оса­ди­ти.

    - Що вам тре­ба, піща­ни? - ска­зав він, хоч грізно, але здер­жу­ючись. Піща­ни поздійма­ли шап­ки; кла­ня­ються.

    - До вас, па­не…

    - Чого?

    - За грішми, па­не…

    - За яки­ми грішми? - скрик­нув пан і гля­нув госі. ро на гро­ма­ду.. - Що два ро­ки Слу­жи­ли, па­не…

    - Дураки! Ви ж по­винні бу­ли ці два ро­ки слу­жи­ти…

    Мовчать пе­редні, кла­ня­ються.

    - Як по­винні? - обізвав­ся хтось зсе­ре­ди­ни.- За пла­ту ж, то й слу­жи­ли…

    - За яку пла­ту?.. За­кон веліві

    - Закон? - зно­ву вик­ри­кує зсе­ре­ди­ни: - То ви самі нас­та­но­ви­ли та­кий за­кон!..

    - Хто там ози­вається? - пи­тає пан.- Ану, ви­ходь сю­ди, та по­ба­ла­каємо…

    - А чор­та! да­вай гроші!

    - Хто ози­вається, сякі-такі си­ни? - кри­чить уже на все гор­ло пан.- Хто сміє бун­ту­ва­ти? - та й підска­кує" до пе­редніх.

    - Ми не бун­туємо, па­не,-ка­жуть, кла­ня­ючись, пе­редні: - ми тільки прий­шли про­си­ти пла­ти…

    - Якої пла­ти? за що пла­ти? Я вам дам!..- уже навсп­равж­ки ла­яв­ся пан… - Не цвікай!.. годі… не боїмо­ся!..- зно­ву зсе­ре­ди­ни.

    - Хто там, сякі-такі?.. Да­вай мені то­го, хто ози­ває ться! да­вай за­раз!.. Да­вай… а не то - я вас усіх у тюр­му зап­ру… на Сибір поп­ру!

    - Не ду­же! не ду­же! не ска­чи такі Ач, який пруд­кий! да­вай лиш гроші!

    - Кажіть: хто там ози­вається?..- аж роз­ля­гається пан до пе­редніх.

    Передні мов­чать: зсту­па­ються ближ­че один до од­но-. го, кла­ня­ються…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2