Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 43)

    - Ага? так ви не хо­че­те бун­тов­щи­ка ви­да­ти? не хо­че­те?.. Так ви бун­ту­ва­ти?.. га?.. Постійте ж, я вас по­бун­тую! - кри­чить пан, роз­па­лив­шись, і з кри­ком біжить до се­бе в гор­ниці.

    Громада на хви­ли­ну стих­ла, а потім - не­мов на­би­ра­ла­ся ду­ху - прой­шов спер­шу глу­хий який­сь гомін; далі - дуж­чий, дуж­чий, по­ки не пе­рей­шов у вик­рик…

    - Що він нас стра­хає? Ду­ма - зля­ка­ли­ся?.. Ми­ну­ло те!.. Да­вай пла­ту!.. пла­ту да­вай!! ро­щот!!!

    Крик, гук з усіх боків, на -увесь двір, дов­го ще не вга­вав і долітав у гор­ниці страш­ним, ди­ким га­ла­сом. Ц 'СЦВа­силь Се­ме­но­вич поблід, як крей­да. Йо­го роз­би­ра­ла, оса­да, злість; йо­му хотілось кри­ча­ти, ла­яти, би­ти,- ІД- '}•*' та страх брав своє… Він пог­нав йо­го у гор­ниці, а те­пер \) (Не ви­пус­кав надвір. Жінка Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча хо­ди­ла, мі 111 як 3 Фта зня­та. Од три­во­ги во­ни обоє мов­ча­ли; хо-V•АЛ'. 11 ди­ли тільки з однії кімна­ти у дру­гу та збо­ку ни­щеч 0. ком по­зи­ра­ли у надвірні вікна, ніби таїли свій страх і од­но пе­ред од­ним…

    Громада не роз­хо­ди­лась цілий день: ви­гу­ку­ва­ла та вик­ри­ку­ва­ла аж до са­мо­го ве­чо­ра… Так і прос­то­яли ' на но­гах. Тільки ніч пог­на­ла піщан до­до­му…

    Василя Се­ме­но­ви­ча і ніч не вдер­жа­ла. Пе­ре­го­дя тро­хи після то­го, як пішли піща­ни, він звелів зап­ря­га­ти '•Г коні, ви­но­си­ти важ­кий сун­дук з своєї спо­чи­вальні - і вкупі з жінкою по­ко­тив у Гетьманське…

    На дру­гий день - чуть зо­ря - уже бу­ли на но­гах справ­ник, по­се­ред­ник Кри­винський (що ко­лись, за ви­борів, був справ­ни­ком), пос­ла­ли гінця у Ко­то­лупівку по ста­но­во­го Лар­чен­ка, щоб їхав мерщій у Піски:

    "бунт!" Лар­чен­ка як хто по по­ти­лиці лиг­нув: він сто­яв, на­че чме­ле­ний, і якось без тям­ку ди­вив­ся вниз своїми ко­си­ми очи­ма… На по­мості ви­мальову­ва­ли йо­го дум­ки розгніва­но­го Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча, кот­рий ту­пає на йо­го, Лар­чен­ка, но­га­ми за те, що "до­пус­тив" бунт у се­бе в стані… У го­лові ста­но­во­го дум­ки ка­ла­му­ти­ли­ся: то він про­щав­ся з ко­то­лу­па­ми, і зда­ва­лось йо­му, що во­ни хрес­ти­ли­ся, як він виїжджав з їх містеч­ка; то йо­му прий­шов на дум­ку той щас­ли­вий день, ко­ли він раз на обіді вих­ва­ляв, як по­ет, Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча вірша­ми… Коні під'їха­ли під рун­дук: га­ятись бу­ло ніко­ли. Лар­чен­ко ус­ко­чив в сан­ча­та та, тільки ду­ху, по­пер у Піски.

    У піщанській во­лості сидів уже по­се­ред­ник. Він приїхав за­рані, звелів скли­ка­ти гро­ма­ду. Гро­ма­да ще тільки схо­ди­лась. Не­за­ба­ром цілі Піски збігли­ся. Хто иа гро­ма­ду, а хто - на ди­во­ви­жу.

    Становий з по­се­ред­ни­ком вий­шли з во­лості; ста­ли на гро­ма­ду гри­ма­ти, далі стра­ха­ти, потім батьку­ва­ти, а там - підска­ку­ва­ти та ре­пе­ту­ва­ти на все гор­ло,- аж піна з ро­та летіла…

    Громада собі гу­де:

    - Не заст­ра­хаєш!.. Ро­щот по­дай!.. Не ска­чи, ко­са со­ба­ко!.. ко­то­лу­пе!..

    Нічого не вдіяли ні ста­но­вий, ні по­се­ред­ник - тільки дар­ма нак­ри­ча­ли­ся та з тим і поїха­ли.

    А піща­ни слідом за ни­ми пос­ла­ли у Крас­но­гор­ку Ва­си­ля Дер­ка­ча ниш­ком довіда­тись: чи до­ма пан? що там чут­но?

    Деркач не­за­ба­ром вер­нув­ся.

    - Немає,- ка­же.- Учо­ра зве­чо­ра зібрав­ся та з па-нією й поїхав… не ска­зав і ку­ди.

    - Еге… зна­чить на­ша прав­да! Не­да­ром пе­ре­ля­кав­ся…

    - Глядіть же! Не по­пус­кай, брат­ця, сво­го! - вик­ри­ку­ва­ли піща­ни, роз­хо­дя­чись по домівках. На ди­во ко­за­кам, а на злість жи­да, рідко хто зай­шов до йо­го й у ши­нок.

    Коли це на ра­нок - ле­тить у Піски сам справ­ник, ле­тить стряп­чий, ле­тить ста­но­вий. Ска­за­но - ціле "вре­мен­не отділеніє". Приїхав і по­се­ред­ник. А не­за­ба­ром, слідом за ни­ми, всту­пи­ла мос­калів си­ла…

    Громада зби­ла­ся вку­пу, як овеч­ки під дощ та ли­ху го­ди­ну. Ніхто - ні па­ри з уст. Тільки чут­но важ­ке зітхан­ня та який­сь ти­хий гул… Мос­калі зай­шли з боків - і кру­гом, як кільцем, об­ло­жи­ли гро­ма­ду.

    Кривинський, як по­се­ред­ник, вий­шов на­пе­ред гро­ма­ди та став до­пи­ту­ва­тись: чо­го во­на бун­тує? - Ми не бун­туємо, доб­родію… Ми сво­го про­си­мо…

    - Як сво­го?

    - А так! за віщо ж ми два ро­ки слу­жи­ли?.. дур­но?? - хтось по­дає го­лос зсе­ре­ди­ни.

    - Хто там кри­чить? да­вай сю­ди! - зіпо­нув Кри-винськйй.

    Громада за­тов­пи­лась; ще тісніше зби­ла­ся в ку­пу, ста­ли один од­но­го за по­яси бра­ти…

    - Сюди йо­го да­вай! Хто вик­ри­кує? - желіпає по­се­ред­ник.

    Мовчить гро­ма­да, аніте­лень! Кри­винський не ви­терпів - лає…

    - Не ду­же лиш! не ду­же! - зно­ву хтось зсе­ре­ди­ни.

    - Ну, те­пер ва­ше діло, Іван Пет­ро­вич! - обер­нув­ся Кри­винський до справ­ни­ка.

    - Розги! - зіпо­нув той на мос­калів в од­мо­ву по­се­ред­ни­кові.

    Москалі ки­ну­лись до край­нього…

    - Не да­вай! не да­вай, брат­ця!.. за що нас би­ти? за віщо нас ніве­чи­ти? ': • '•-"•.'• гд _1 ' • у

    Громада ста­ла на­пи­ра­ти на мос­калів; мос­калі на гро­ма­ду. Підняв­ся крик, ґвалт;'зче­пи­ла­ся бійка з мос- ' ка­ля­ми.„ Лю­ди, за­чув­ши та­ку ко­лот­не­чу, біжать, як на по­же­жу ди­ви­тись. Чо­ловіки - аж до са­мих мос­калів; жінки на ти­ни пос­пи­на­лись-з ого­родів… Дід

    Улас, ста­рий, не ви­дер­жав на­тов­пу - упав… Мос­калі підня­ли…

    Чіпка по­ба­чив. За­кипіло йо­го сер­це, за­боліла

    Душа… Біга поміж ко­за­ка­ми, ме­тається на всі Йдки:

    

    '" - Брат­ця! - кри­чить: - не дай­мо глу­ми­ти­ся над на­ми! Не дай­мо зну­ща­ти­ся над дідом!.. Ходім, брат­ця!.. Ти­мофію! Пет­ре! Яки­ме! Зби­рай­те гро­ма­ду до­ку­пи! Не дай­мо, брат­ця!.. т А ті, як по­ба­чи­ли, що не­пе­ре­лив­ки, та - тільки вид­но - че­рез се­ло…

    Чіпка їх лає, батькує, мо­лить, про­сить; ки­дається то в той бік, то в дру­гий; то підско­чить до мос­калів, то вер­тає до своїх. По­ба­чив Грицька.

    Ґ- Грицьку! братіку! Ти ба­чиш? кров без­не­вин­но

    ілється… Діда Ула­са лед­ве жи­во­го підня­ли на вітер… іе дай­мо!..

    Грицько не од­ка­зав на це ні сло­ва - та мерщій дід Чіпки, та в чу­жий ого­род, та й присів за лісою,..

    Кинувся Чіпка до кріпаків… Тут йо­го й схо­пи­ли,-:- Я - вільний! - кри­чить Чіпка: - Я - ко­зак! - А ко­ли вільний та ко­зак, то не бун­туй лю­дей! - зіпо­нув справ­ник.- Ложіть йо­го! Дов­го бор­сав­ся Чіпка… Ще дов­ше йо­го би­ли… - Ні крик­нув, ні зас­тог­нав! Ус­тав - на­че з хрес­та зня тий. Очі чер­воні, на­ли­ли­ся кров'ю, горіли, як у звіра на ви­ду - блідий-блідий, мов після тяж­кої хво­ро­би., Повів він страш­ни­ми очи­ма по всій гро­маді, гля­нуї хи­жо на панст­во, на мос­калів - і підтюп­цем побіг до до­му…

    Обняло йо­го зло не­людське. Сер­це в йо­го ви­ло; ду ша па­ла­ла… "Прок­ляті! ка­торжні! ні су­да на вас, н пра­ва не­має!.." - кри­чав він, ка­ча­ючись по по­лу.Тілс боліло, як по­пе­че­не… Він стис­ку­вав зу­би. "А во­ни?. во­ни?! Сло­ва доб­ро­го… смітни­ни послідньої не сто­ять!. Прок­ляті душі!.. на вас тро­хи та­кої му­ки, тро­хи ка­тор ги… Ка­ту­ва­ти вас, пек­ти, ту­пим но­жем шма­ту­ва­ти!.." Від бо­лю він ку­сав собі нігті, пуч­ки…

    "А ти, дур­ню, во­див­ся з ни­ми!.. повірив, що й во­ни лю­ди?.. Во­ло­цю­ги, п'яниці, а не лю­ди! Во­ни тільки об­пи­ва­ли те­бе та підби­ва­ли на все ли­хе… У них доб­ро­го на ніготь не бу­ло… Сер­це їх, як іро­до­ве, тільки й зна­ло од­но ли­хо… щоб дру­го­го підвес­ти, а са­мо­му - навтіка­ча; щоб чу­жи­ми ру­ка­ми жар загріба­ти; сльоза­ми та кров'ю дру­гих се­бе тіши­ти… А потім ста­нуть на увесь світ сла­ви­ти… вий­дуть се­ред лю­дей, по­се­ред біло­го дня, ска­ли­ти­муть зу­би, бу­дуть сміяти­ся… Со­ба­ки!.. Суч­ка вас, а не ма­ти по­ро­ди­ла!.. Замість сер­ця змію по­ло­жи­ла, й тру­тою на­ли­ла… Де тільки гхне ваш дух, там ли­хо та го­ре, кров та сльози… А ти їм повірив?! Ти?!!" - він заск­ре­го­тав на всю ха­ту зу­ба­ми.

    А це - як ско­че та так без шап­ки пря­мо у ши­нок. По­ли­ла­ся горілка, як во­да. Він дуд­лив її на­хильці; ви­пив з півквар­ти - і не чув, щоб хоч за­пек­ла або вда­ри­ла в го­ло­ву… Як бриз­ка, ки­ну­та на жа­ри­ну, за-шквар­чить і зник­не, так ті ковт­ки горілки зра­зу ви­го­ря­ли, виліта­ли па­рою…

    Він ки­нув на стіл по­рож­ню по­су­ди­ну - побіг до­до­му, поліз на піч. Го­ло­ва за­хо­ди­ла хо­до­ром; у вис­ки гам­се­ли­ло, як обу­хом; свистіло та пи­ща­ло у йо­го в ушах… Він за­був­ся, не­мов зас­нув… др Трицько, нас­то­яв­шись у чу­жо­му го­роді та на­ди­вив-і /шись вдос­таль на бійку кріпаків, тро­хи змерз та й поплівся до­до­му.

    - Важко па­рять бісо­вих маш­таків! - Су­ло йо­го пер­ше сло­во до Христі.

    - Господи! там, ма­буть, на той світ по­за­би­ва­ли сер­деш­них, бо кри­ки такі до­но­си­лись сю­ди, не­мов з \мрги­ли,- відка­за­ла Хрис­тя.

    - Гак їм і тре­ба, злодіям!,

    - Скажи мені: за що ти на їх уз­лив­ся так? Хіба во­ни й не лю­ди?..

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2