Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 44)

    - Життя че­рез них, прок­ля­тих, не­має! - аж скрик­нув Грицько.- Нічо­го у ха­зяй­стві не вдер­жиш за ни­ми… Так і дер­жи все під за­по­ром, а то - як раз та два роз­не­суть!.. Чи дав­но я май­ст­ру­вав у са­раї?..- Візьми, дур­ний, та й заст­ро­ми два сверд­ли за ла­ту… Хто їх там візьме? - ду­маю. Ко­ли сьогодні ог­ляд­жу­ся,- аж і сліду не знать, де стриміли…

    - Може ж то й не во­ни взя­ли?

    - А хто ж? Ко­му більше взя­ти? Ко­зак тобі візьме?.. Навіщо йо­му, ко­ли він сам ха­зяїн?.. ко­ли у йо­го са­мо­го є? А тій го­лоті, панським не­до­бит­кам, що про­пи­ти, то про­пи­ти… Хіба во­но для се­бе бра­ло? - на пропій!.. Щоб во­но по­да­ви­ло­ся…

    - За що ж їм і ви­пи­ти, як не за твої сверд­ла,- сміється Хрис­тя.- Сво­го нічо­го не­має, все те панське…

    

    - Та в їх ніко­ли й не бу­де нічо­го,- пе­ре­бив Грицько: - все проп'ють! Во­ни у панів поз­ви­ка­ли тільки крас­ти та горілку пи­ти, а не бе­рег­ти ха­зяй­сько­го доб­ра… А тут ще їм і зем­лю й во­лю да­ють… На цеп їх, а не на во­лю!

    Христі вже об­рид­ла лай­ка та крив­да Грицько­ва. Во­на не ви­терпіла.

    - Який-бо ти, Грицьку, їй-бо­гу! А як­би те­бе узя­ти в не­во­лю?..

    - Ну, то що? - витріщивсь на неї Грицько, об­ра­же­ний, чо­го во­на зас­ту­пається за та­ких злодіїв, що в йо­го сверд­ла пок­ра­ли.- То крав би? га?.. Хай уже б мені ру­ки тоді по­вик­ру­чу­ва­ли!

    - Отже, не вір сам собі, Грицьку! Як що­ден­на лай­ка та до­ко­ри: зло­дю­га та п'яню­га,- то вся­ко­го з пан­те­ли­ку зіб'є… По­не­волі чо­ловік ста­не пи­ти… А як ні за що, то й ук­ра­де… Звісно, не­во­ля! - жур­ли­во закінчи­ла Хрис­тя.

    - Яка їм не­во­ля? яка не­во­ля?.. Он, пи­ти, бун­ту­ва­ти… то їм не­во­ля?! За те ж їх і по­па­ри­ли сьогодні- От по­па­ри­ли!.. Чіпка, чу­ла? як'прий­ня­лись за них мос­калі, біжить до ме­не, блідий та­кий, тру­ситься., "Братіку, Грицьку! Ходімо - обо­ронімо… Ходімо - не дай­мо!.." Цур тобі та пек! - ду­маю,- та від йо­го.,1 Ус­ко­чив в Ос­тапійчин ого­род, за­хи­лив­ся за тин та ц див­лю­ся… А він га­ня по ви­го­ну та скли­кає на обо­роч ну. Як же пійма­ли йо­го, як за­да­ли… бу­де пам'ята­ти довіку!.. Пішов, мов чме­ле­ний… Хрис­тя тільки зітхну­ла і нічо­го не ска­за­ла. Грицько ви­ку­рив люльку ко­ло печі і "узяв­ся за шап­ку.

    - Куди ти? уже обід го­то­вий,- ка­же Хрис­тя.

    - Та я тільки ху­до­бу по­на­по­вую,- од­мо­вив він та й вий­шов з ха­ти.

    - Не ба­ри­ся яс! - гук­ну­ла навз­догін Хрис­тя й ки­ну­лась го­ту­ва­ти по­су­ду.

    

ХХІ

    

Сон у руку

    

    І сниться Чіпці - не­мов сон, і вви­жається - на­че бу­вальщи­на. Сниться йо­му й вви­жається не­дав­ня гульня. Увесь ши­нок за­ли­тий світлом - сяє, аж го­рить; му­зи­ка тне, ру­бає; підбо­ри зем­лю рвуть; кри­ки, співи… сто­го­ло­се ля­щан­ня, без­пут­тя ска­же­не… А збо­ку на­су­ває тем­на ніч, не­мов чор­на хма­ра. А в тій неп­рог­лядній тем­ряві, лед­ве вид­ко, чорніють панські ко­мо­ри, двір… Три тіні зігну­ли­ся під яко­юсь ва­гою - щось не­суть на пле­чах… тіка­ють… зник­ли у го­ло­му сад­ку… Ось блис­ну­ла іскор­ка - і вид­ко… два чо­ловіки ка­ча­ються се­ред дво­ру, бо­рю­ка­ються… Той, що звер­ху, лю­тий, як звір, шиб­кий, як вітер… При­див­ляється Чіпка… "Це ж я… я!..- скри­кує,- а підо мною сто­рож… то панський сто­рож… блідий, як смерть" тяж­ко ди­ше; болізно со­ва ру­ка­ми й но­га­ми… чут­но - кров булько­че у йо­го печінках, біжить чор­ною річкою з гор­ла, но­са… Ось розк­ри­ває очі… за­горіли во­ни на хви­ли­ну іскор­кою жит­тя… То ни­ми світить до­ко­ра? чи по­си­лає прокльони?.. Ні, то ду­ша про­щається з тілом: смерть уже зас­ти­лає очі по­лу­дою… А ніч усе рос­те-шир­шає і про­га­няє ве­се­ле гри­ще з-пе­ред очей…" Чіпка затіпав­ся, ки­нув­ся… "0-ох!" - зас­тог­нав з про тя­гом, пе­ре­вер­нув­ся на дру­гий бік та й зно­ву зас­нув

    І зно­ву йо­му вер­зеться й вви­жається… Ніч тем­на. глу­ха - німа та глу­ха. Він стоїть, а кру­гом йо­го роз ляг­ло­ся сон­не гри­ще; п'яні чо­ловіки, жінки… все те мерт­вим сном спить, по­роз­ки­да­не, як ко­ло­дяч­чя… \ Ось - угорі зай­ня­ла­ся над ним зірка: як свічка, па-\ лав во­на на небі й освічує п'яне збо­ри­ще на землі… Чіпка гля­нув на пра­вий бік… За­хи­та­ла­ся тем­но­та, зат­ру­си­ла­ся… і з неї ви­су­ну­лось дві тіні - страшні, бліді, з пе­ре­ла­ма­ни­ми кістка­ми, котрі так і виг­ля­да­ли із тіла… Лед­ве шкан­ди­ба­ють во­ни, ви­вер­та­ючи но­ги то на той,-то на дру­гий бік; хи­та­ють на йо­го го­ло­ва­ми - вка­зу­ють ру­ка­ми на сон­не гри­ще… Чіпці зда­ло­ся, що то дід Улас з матір'ю… Він зат­ремтів увесь, за­со­вав­ся - і од­вер­нув­ся…

    Трохи зго­дом, з ліво­го бо­ку, теж за­хи­та­ла­ся тем­но­та - із неї вип­ли­ло дві тіні. Од­на - товс­та, пу­за­та, чер­во­но­пи­ка; дру­га, з-за товс­тої - тон­ка, ху­да, пе­рег­ну­та ут­роє, з пе­ром за ухом… Наб­ли­зи­ли­ся оті дві тіні, гля­ну­ли на сон­не гри­ще, гля­ну­ли Чіпці пря­мо в вічі - та й за­ри­да­ли… "Так ось де по­ляг­ло на­ше доб­ро, наші гроші!" І вхо­пив­ши од­но­го п'яни­цю сон­но­го, во­ни здер­ли з йо­го оде­жи­ну та й уп'яли­ся у гор­ло зу­ба­ми… Чут­но ста­ло, як булько­та­ла кров: то во­ни сса­ли її з жи­во­го тіла… Очі їх на­ли­ва­ли­ся нею, горіли, світи­ли, як у котів… Чіпка здриг­нув - і од­вер­нув­ся…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2