Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 45)

    Гляне уго­ру - аж там, крізь яс­ний світ, за­хи­та­ла­ся но­ва тінь. Чис­та та яс­на, як літній по­го­жий ра­нок, з ве­се­лим та лю­бим пог­ля­дом у тем­них очах… "Що це?.. Моя Га­лоч­ко! моя го­лу­бонько си­ве­сенька! іди до ме-неі.." - мо­лить Чіпка і здіймає до­го­ри ру­ки. Тінь зат­ремтіла; яс­не ли­це по­темріло; на очах заб­ли­ща­ли сльози… "Що то ти на­ро­бив?!.-учув­ся йо­му зля­ка­ний го­лос.- Глянь у пра­ву руч!" - Чіпка гля­нув - і сах­нув­ся… Чо­ловік ка­чав­ся по дво­ру й не по-люд-ській стог­нав… "Що то ти на­ро­бив?! - зно­ву до­ко­ряв го­лос звер­ху.- Глянь у ліву руч!" - Чіпка не­хо­тя по­вер­нув очі… Дві чорні тіні сса­ли кров з сон­них лю­дей, ла­ма­ли їм кістки, вик­ру­чу­ва­ли ру­ки, но­ги, обс­мок­ту­ва­ли кров… "Глянь униз!.." - гу­ко­нув го­лос. Чіпка зир­нув… Ко­ло йо­го роз­вер­ну­ло­ся сон­не царст­во лю­ду; бліді об­лич­чя по­за­ди­ра­ли­ся вго­ру, очі - по­ви­во­ди­ло з ло­ба, з ро­та - виліта­ла ле­генька смуж­ка синього дим-. ку… Во­ни горіли ти­хо-ти­хо, як вугіль тліє… "Це все ти на­ро­бив!.. це все твої вчин­ки!..- гу­кав го­лос…- За віщо ж ти чо­ловіка убив? За що діток, жінку оси­ро­тив?.. Чим ви­ну­ва­тий сто­рож, ко­ли йо­го гос­по­дар по­си­лає сте­рег­ти доб­ро, ло­ви­ти злодія?.. Що то ти по­ро­бив з ти­ми п'явка­ми людськи­ми?.. Що?? З си­тих, пов­них, що, об­пив­шись крові, ти­хо до­жи­ва­ли віку, ти по­ро­бив зно­ву го­лод­них: ти ви­да­вив з них кров, кот­ру во­ни за свій дов­гий вік нас­са­ли… А от, бач: щоб зно­ву та­ки­ми ста­ти, як бу­ли, во­ни по­ро­би­ли­ся в сто крат хижіши­ми, про­жер­ливіши­ми… На го­лод­но­го й хо­лод­но­го, на п'яно­го й тве­ре­зо­го, на сон­но­го й не сон­но­го, на си­ро­ту, на стар­ця во­ни ки­да­ються, як го­лодні со­ба­ки на шма­ток хліба… Бач, як во­ни смок­чуть кров з жил людських?.. Ба­чиш?.. А то - що?.. Лю­дей опо-їв, горілкою по­па­лив… Ка­торж­ний! роз­би­ша­ка!.." Чіпка знемігся, скло­нив коліна, зло­жив ру­ки, при­пав ниць на зем­лю… А го­лос, як бу­ря, но­сив­ся кру­гом йо­го і стра­шен­но вик­ри­ку­вав, ви­гу­ку­вав: "Що ти на­ро­бив, лю­тий, ка­торж­ний?!." Чіпка при­па­дав ниць, мов хотів схо­ва­ти­ся… А го­лос той про­ри­вав­ся у кож­ну кісточ­ку, у кож­ну жи­лоч­ку, мо­ро­зив їх жа­хом, пік ог­нем ту­ги… Чіпка не вит­ри­мав. Як ска­же­ний звір, що боїться во­ди, тру­ситься й лю­тує, за­ба­чив­ши її, за­був­ши все на світі, не­са­мо­ви­то ки­дається на встрічно­го й по­пе­реч­но­го - так Чіпка ки­нув­ся, ско­чив уго­ру… "Згинь, прок­ля­ту­ща, від ме­не! хай те­бе огонь пож­ре, ви­хор роз­не­се-розвіє!.. Що ти мені та­ке?.. Жінка?.. сест­ра?? ма­ти?? Я те­бе всього двічі чи тричі ба­чив на полі, де ти стри­ба­ла, як ко­за… Чо­го ж ти сю­ди лізеш?.. чо­го ти мішаєшся?.. Ти мені ви­би­ваєш очі тим, що мені са­мо­му не дає спо­кою, що моє сер­це од­вер­тав від доб­ро­го, а підіймає ру­ку на ли­хе?.. від чо­го я сам, тікаю - та ніяк не вте­чу; хо­ва­юся - та не за­хо­ва­юся, та все глиб­ше та глиб­ше топ­лю свою го­ло­ву у п'яній \ горілці… Геть собі!.. згинь!.." Від йо­го гуч­но­го го­ло­су '' тінь зат­ремтіла, по­да­ла­ся вго­ру, ви­ще, ви­ще… Не­бо за­го­го­та­ло, заб­ли­ща­ло, шквар­ну­ло… Ог­ня­на стріла вда­ри­ла ко­ло йо­го; кру­гом усе затріща­ло і за­па­ла­ло ог­нем… Го­рить, тріщить, ло­миться, па­дає, кри­чить, ле­мен­тує, мо­лить… усі го­ло­си зли­ва­ються в один го­лос - у го­лос не­ви­раз­ної тяж­кої ту­ги; скрізь чут­но плач, ле­мент… І все те же­ре огонь - то своїм ши­ро­ким, лю­тим по­лум'ям, то своїми гост­ри­ми язи­ка­ми - ли­же… Лиз­не - і тільки чор­на вуг­ли­на після йо­го за­чорніє; ' лиз­не ще - вуг­ли­на побіліє, роз­па­дається на попіл… І піднімає йо­го уго­ру ши­ро­ка ог­ня­на хви­ля і, за­ло­по­тав­ши, не­се ви­со­ко-ви­со­ко… Огонь роз­хо­див­ся, розіграв­ся… Уже він кру­гом охо­пив Чіпку, уже до­ся­гав своїми дов­ги­ми язи­ка­ми до йо­го тіла, цілу­вав йо­го вид… Гля­не Чіпка… То ж не во­гонь, то людська кров хви­ля­ми хви­лює… "0-о-йІ" - скрик­нув він і не­са­мо­ви-, „ т,о ки­нув­ся.,.',' ' \,',..$,'-- ' '/' ' ',' •'/ 'і",у, •'''' -‹і / Сто­яв уже вечір над­ворі. Сон­це за­ко­ти­ло­ся за го­ру чер­во­но-чер­во­но, не­мов об­пи­лось тії крові, що бу­ла • про­ли­та за- день. Се­ло, на­мо­ре­не то бійкою, то ди­во­ви­жею, вти­хо­ми­ри­лось: нігде ні кри­ку, ні гу­ку. Ви­сокі стов­пи ди­му виліта­ли з верхів у не­бо ви­со­ко-ви­со­ко, на­че нес­ли ту­ди людські сльози, прокльони, мо­лит­ви… У пе­чах па­ла­ло по­лум'я - ва­ри­ла­ся ве­че­ря; людські тіні сну­ва­ли повз йо­го - і на хви­ли­ну-дру­гу зак­ри­ва­ли йо­го со­бою, не­мов якою за­по­ною. Мо­роз дуж­чав; зорі гра­ли; захід сон­ця жеврів кров'яно-крас­ною зо­рею…

    Скочив Чіпка - і по­чув, що по всіх йо­го жи­лах, у кожній кісточці, як блис­ка­виці, забіга­ли ог­няні спич-ки; злив­шись у го­лові до­ку­пи, во­ни рва­ли її ог­нем… Тіло в йо­го горіло; у дум­ках сон мішав­ся з бу­вальщи­ною; сер­це боліло, за­ми­ра­ло, кипіло не­ви­мов­ним злом… Він вий­шов надвір - хоч провітри­тись.. Свіжий вітрець пах­нув йо­му в га­ря­че ли­це, зак­ру­тив у носі, аж по­ко­ти­ли­ся з очей сльози… Гля­нув­ши на західне за­ре­во, він зра­зу зап­лю­щив очі: во­но їх різа­ло боліз-но, неп­ривітно… А на другім краї не­ба, на­суп­ро­ти, чер­воніло дру­ге за­ре­во: то схо­ди­ло пов­но­ви­де ко­зацьке сон­це.

    Чіпка вий­шов по­се­ред дво­ру і по­чав об­див­ля­ти­ся. Кру­гом пус­то й глу­хо! Став він хо­ди­ти від ха­ти до то­ку, від то­ку до ха­ти. На душі важ­ко - так важ­ко, як ще ніко­ли не бу­ло… Болі з тіла до­хо­ди­ли до сер­ця, дой­ма­ли йо­го; го­ло­ва горіла; дум­ки му­ти­ли­ся: об­ра­жа­ли йо­го неп­рав­ди­вою ка­рою, ля­ка­ли людським сміхом… Він радніший би був про­си­ти, в но­гах ла­зи­ти,; сльоза­ми мо­ли­ти, аби тільки за­бу­ти те, що бу­ло! А во­но сто­яло, як стра­хо­ви­ще, пе­ред йо­го очи­ма; як те ма­ре­во, міни­ло­ся у йо­го дум­ках. То учу­вав­ся йо­му глу­хий, здав­ле­ний сміх; то, мов не­на­ро­ком, гострі, як спич­ки, жар­ти в роз­мові; то пов­сяк­час­не пря­ме ви­би­ван­ня на очі… Він зне­ма­гав від му­ки. "Кра­ще б я не ро­див­ся, або ме­не за­би­то, ніж ота­ке терпіти!.."

    Душа ба­жа­ла поділи­ти­ся з ким-не­будь своїм ли­хом; сер­це - ви­ли­ти на­кипілі сльози. Так же кру­гом - ні ду­ха! Ла­ма­ючи ру­ки, жалібним пог­ля­дом по­ди­вив­ся Чіпка на західне за­ре­во та й по­су­нув­ся смут­ний у ха­ту… І жал­ко й страш­но бу­ло ди­ви­ти­ся на йо­го сум­ну пос­тать, що так ви­раз­но чорніла між дво­ма за" ре­ва­ми світу - місяч­ним і західним. На­че ви­хо­дець з то­го світу, мов грішна ду­ша, би­та своїми тяж­ки­ми пе­рес­ту­па­ми, зібра­ла­ся ка­ятись пе­ред бо­гом - та не змог­ла: замість мо­лит­ви, ус­та шеп­та­ли гіркі прокльони, пе­ре­чи­ту­ючи свої гріхи…

    Посеред ха­ти, освіче­ної місяч­ним світом, що че­рез вікна ври­вав­ся в ха­ту, слав­ся ши­ро­ки­ми сму­га­ми по долівці і хо­вав­ся аж під по­лом, сто­яв Чіпка нав­колішки і мо­лив­ся… прокльона­ми. Сльози бли­ща­ли у йо­го очах; він клав щи­ро пок­ло­ни…

    А то­ва­рист­во йо­го - Па­цюк, Луш­ня та Мат­ня,- як по­ба­чи­ло, що за ба­талія піднімається у Пісках, та мерщій но­ги на плечі, та по­за ха­та­ми, та по­за ого­ро­да­ми, аж у Кру­тий Яр, та й засіли в шин­ку у сво­го давнього зна­ко­мо­го жи­да Ов­ра­ма… Прок­ру­жа­ли цілісінький день на ос­танні гроші, роз­ка­зу­ючи уся­ко­му, хто за­хо­див в ши­нок, яке світоп­рес­тав­леніє скоїлось в Пісках… Уже й смерк­ло.

    - А що, брат­ця, чи не навіда­тись нам у Піски: що там діється? - ка­же Луш­ня до то­ва­ришів.- Чи не за­по­па­ли, бу­ва, на­шо­го Чіпки, бо щось він там ду­же юр­ту­вав­ся?.. Тут уже тіка­ти мерщій, ко­ли ли­хо; а він - кли­че ря­ту­ва­ти!..

    - Іди ти, ко­ли хоч,- од­ка­зу­ють йо­му Па­цюк та Мат­ня: -ми тут зос­та­не­мось…

    - №, ходім ра­зом,- підмов­ляє Луш­ня: - провідаємо справді Чіпку… Хоч він чуд­ний собі, а все-та­ки - нігде прав­ди діти - хо­ро­ша ду­ша й то­ва­риш щи­рий… уже ніза­що те­бе не ви­дасть!..

    - Я не піду, хоч ме­не ріжте,- ка­же Мат­ня.- Щоб справді ще мос­каль спіймав та дав чо­су…, - Та й я зос­та­ну­ся з Яки­мом,- ту­ди ж і Па­цюк.

    Лушня по­чу­хав­ся. Він знав, що те­пер справді у Піски йти не­без­печ­но; од­на­че совість йо­го му­чи­ла, що› так то­ва­ри­ша ки­ну­ли… - А що ж йо­го ка­за­ти? -за­пи­тає Чіпка: де бу­ли?.. ве­де він річ далі.- Ко­ли од­ка­зує Мат­ня.-Нічо­го

    - Що ж йо­му ка­за­ти? -не ка­за­ти!.. Що він за спрос?

    - Збреши що-не­будь, бо справді не га­разд…- рає Ра­цюк.- І чо­му ми йо­го не взя­ли з со­бою?.. А те­пер, мо­же, вже й у Пісках не­має,- мос­каль узяв…

    Пацюкові жа­лощі усіх ура­зи­ли: усі мов­ча­ли, ніх нічо­го…

    - Ну, сидіть же ви тут, брат­ця,- тро­хи зго­дом зав Луш­ня,- а я піду довіда­юсь…

    Пішов. Ви­хо­пив­ся на го­ру, гля­нув на ши­ро­ке,$ дол­ля- і по­ба­чив Піски, як в ту­мані, за­литі місяч­ним світом… Між тем­ною тінню го­лих верб біліла бо­ка­ми цер­ков­ка і по­зи­ра­ла навк­ру­ги своїм блис­ку­чим оком - зо­ло­тою ба­нею з хрес­том; а не­да­ле­ко від церк­ви, як ви­со­ка го­ра, чорнів панський па­лац і, зда­ва­ло­ся, сер­ди­то пог­ля­дав на все се­ло… Се­ло ще не скрізь спа­ло. Де-де бли­ща­ло по ха­тах світло, хоч і ти­хо бу­ло: людсько­го го­мо­ну не чут­но, до­но­си­лось тільки глу­хе ва­лу­ван­ня со­бак. Над­ворі ти­хо, хо­лод­но; мо­роз ска­женів і да­вив так, аж зорі пля­са­ли; під но­га­ми рипів сніг… Щоб не змерз­ну­ти, Луш­ня пішов швид­ше. Не­за­ба­ром опи­нив­ся ко­ло Чіпчи­ної ха­ти.

    Як та пуст­ка, сто­яла во­на са­ма собі на край се­ла, об­лу­па­на, чор­на… Тільки не­по­ви­би­вані шиб­ки горіли про­ти міся­ця: зда­ле­ка зда­ва­ло­ся, що в хаті світи­ло­ся. Луш­ня підійшов ближ­че. І тем­но, й ти­хо!.. Йду­чи повз вікно, що ви­хо­ди­ло пря­мо на по­ле, він заг­ля­нув, що там діється?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2