Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 46)

    На по­лу не вид­но ніко­го… Уже він хотів по­вер­ну­ти по­за ха­тою до две­рей, ко­ли це (уздрілось йо­му) - не­мов що мелькну­ло… Він зно­ву при­хи­лив­ся до шиб­ки, ди­вив­ся у ха­ту. У про­тивні вікна місяць аж бив своїм світом, ля­гав дов­ги­ми сму­га­ми че­рез усю ха­ту й хо­вав­ся аж під по­лом… По­се­ред ха­ти, увесь за­ли­тий світом, сто­яв нав­колішки Чіпка - мо­лив­ся… Йо­го яс­на тінь раз по раз то зги­на­ла­ся, то вип­рям­ля­ла­ся; на очах бли­ща­ли сльози…

    - Чіпко! - гук­нув Луш­ня під вікном.

    Чіпка ско­чив і бо­яз­ко за­хо­вав­ся за піч. Луш­ня за­ре­го­тав­ся на все гор­ло. Регіт йо­го здо­ро­вої гру­ди­ни по­се­ред нічної тиші, як грім, го­го­тав навк­ру­ги, пе­ре­ко­чу­вав­ся, бряж­чав у шиб­ки, роз­ля­гав­ся по хаті… Чіпці ста­ло со­ром­но, хоч крізь зем­лю… Йо­го пійма­ли на сльозах, він пла­кав, як ма­ла ди­ти­на! А Луш­ня ре­го­че та й ре­го­че під вікна­ми - аж шиб­ки двиг­тять…

    _ Чіпко! Чіпко! що то ти од­мов­ляєш сльоза­ми? - ре­го­чу­чись, зно­ву Луш­ня.

    Чіпка пізнав го­лос. Сміх над йо­го мо­лит­ва­ми, над йо­го сльоза­ми, то­ва­риська зра­да, до­ко­ра - ра­зом ки­ну­лись йо­му в го­ло­ву, схо­пи­ли за сер­це…

    - Уб'ю!..-аж си­чав він-та, вхо­пив­ши ма­когін, бо­соніж з ха­ти…

    На щас­тя, Луш­ня по­чув ти­хий скрип бо­сої но­ги, гля­нув - і одс­ко­чив убік… А Чіпка обіруч по­пер ма­ко­го­ном пря­мо.

    - Уб'ю!..- гу­кає він що­си­ли та зно­ву біжить за ма­ко­го­ном.

    Лушня - далі… По­ки дістав. Чіпка ма­ко­го­на, Луш­ня опи­нив­ся геть да­ле­ко…

    - Вон,… щоб ваш дух не смердів ко­ло мо­го дво­ру! - кри­чить Чіпка на все гор­ло.- Уб'ю, тільки по­ба­чу хоч зда­ле­ка…

    - Чи ти, бу­ва, не здурів? чи не збо­же­волів, Чіпко?.. За віщо ти нас ла­го­диш­ся уби­ва­ти?..- зу­пи­нив­шись так, мо­же, за го­ни, гу­кає Луш­ня.

    - Я че­рез вас со­ро­му наб­рав­ся… ме­не че­рез вас ніве­че­но… Вон!.. То­ва­ри­ша б'ють, а ви по шин­ках гу­ляє;_ те та ще й смієтесь?. Це вже не пер­ви­на… Тоді у па­на… самі за­ве­ли, самі й по­ки­ну­ли… А те­пер ту­та!.. Є ви то­ва­риші, дру­зя­ки?.. Со­ба­ки, а не то­ва­ри­шИ. Ван]! - та, ки­нув­ши ма­ко­го­на­об~зем­люГ ііїїпов на­зад у ха­ту й за­су­нув за со­бою двері.

    Лушня пос­то­яв-пос­то­яв та зно­ву підійшов під вікно.

    - Чіпко!.. Чіпко!

    Чіпка ле­жить на по­лу, мов­чить.

    - Оже не сердься!.. Ось вис­лу­хай по­пе­ре­ду… Хіба б же ми тобі, ти ду­маєш, не по­мог­ли? Та ми б радніші… Ми ото, як по­ба­чи­ли те­бе, та ра­зом і ки­ну­лись по ву­ли­цях скли­ка­ти лю­дей… Я побіг до Си­до­ра в куз­ню мо­лот­ка взя­ти… Ко­ли ог­ля­нувсь - аж Пет­ро з Яки-мом кри­чать… Див­лю­ся - аж їм уже ру­ки скру­чу­ють де­сят­ни­ки… і стар­ши­на ко­ло них… Я мерщій "на поміч, хотів обо­ро­ни­ти, а во­ни й ме­не зв'яза­ли… По­ду­май: що нам бу­ло ро­би­ти?.. Ми й по­ча­ли вибріху­ва­тись, що буцім тіка­ли з ля­ку… А стар­ши­на нас - у чор­ну… Оце тільки не­дав­неч­ко ви­пус­тив. Пет­ро ж та Яким пішли у Кру­тий Яр, а я оце зай­шов за то­бою… А ти нас уби­ва­ти зби­раєшся!-до­дав­ши жа­лю у го­лос, закінчив Луш­ня.

    - Я вже чув та­ку пісню… Я вас доб­ре знаю! - мот­нув­ши го­ло­вою, од­ка­зав Чіпка, спус­тив­ши тро­хи гніву.

    - Так що ж, ти не віриш?.. Не­хай я, де стою, там і про­ва­лю­ся! Хай ме­не свя­та зем­ля прий­ме, ко­ли неп­рав­да!..- при­ся­гав­ся Луш­ня.

    Чіпка мов­чав, не ози­вав­ся; сер­це у йо­го од­хо­ди­ло. Він ду­мав: чи Луш­ня ка­же прав­ду, чи бре­ше?..

    Лушня бре­хав і бо­яв­ся не проб­ре­ха­тись. Він чув, що Чіпка на­тяк­нув, що йо­го би­то: щоб уже зовсім роз­жа­ло­би­ти то­ва­ри­ша, він да­вай на­пи­ра­ти на це.

    - Чи вже б ми не радніші те­бе ви­ря­ту­ва­ти?.. Хіба нам не ка­за­но, як те­бе ніве­чи­ли?.. Та в нас сер­це кров'ю об­ли­ва­ло­ся… Так що ж ти бу­деш ро­би­ти, ко­ли вза-. перті?..

    - Чом же ви не роз­нес­ли чор­ної к бісовій ма­тері?..- уже без сер­ця всту­пає Чіпка в роз­мо­ву.

    - Еге… Роз­ва­ли її! Ко­ли на нас трьох пос­та­нов­ле­но сто­ро­жу аж з де­ся­ти чо­ловіка; та все один дру­го­го не ви­дасть: здо­рові, як бу­гаї, а ви­сокі, як верст­ви.

    - Де ж Пет­ро та Яким? - за­бу­ва­ючи, пи­та Чіпка.- У чорній зос­та­ли­ся?

    - Та ка­жу ж - пішли у Кру­тий Яр по­гу­ля­ти, бо тут страш­но… А ме­не оце за то­бою пос­ла­ли…

    - Я не піду! - од­ру­бав Чіпка.

    - Та й я, ма­буть, та­кий, що хай собі гу­ля­ють са- мі,- скор­чив ла­за­ря Луш­ня.)

    Чіпка нічо­го не од­ка­зав. Обид­ва по­мов­ча­ли. Луш­ня обізвав­ся пер­ший:

    - Пусти, будь лас­ка, у ха­ту, хоч погріюся, бо так змерз у тій гас­педській чорній, що тро­хи душі не вит­ряс­ло, аж печінки підки­да­ються…- і по­чав цо­ко­та­ти зу­ба­ми та здри­гу­ва­ти, буцім справді змерз.

    Чіпка повірив Лушні. Ста­ло йо­му жаль то­ва­ри­ша. Він ско­чив з по­лу, шви­денько од­су­нув двері.

    Лушня увійшов у ха­ту; вніс за со­бою ма­когін, що по­ки­нув Чіпка над­ворі.

    - Та й у те­бе в хаті-хоч вовків го­ни!..-привітав­ся Луш­ня.- Чи не­має хоч чар­ки горілки погріти­ся?

    - Чортма! Лізь на піч, ко­ли хоч…

    Лушня поб­рав­ся на піч та, не роз­дя­га­ючи­ся, ліг мовч­ки. Чіпка собі ліг на по­лу. Луш­ня ле­жав та радів, що так діло обійшло­ся. Тур­бу­вав­ся тільки про од­но: ко­ли б пер­ше Чіпки по­ба­чи­тись з Пет­ром та Яки­мом та наст­рун­чи­ти їх, щоб уже в один го­лос співа­ли… Він справді став по­бо­юва­тись Чіпки… "Ко­ли б ще са­мо­му в бре­ху­нах не ос­та­тись, а то…" - ду­мав він мовч­ки.

    Чіпка собі мов­чав, хоч теж не спав. Пе­ред йо­го очи­ма куй­ов­ди­лась ден­на завірю­ха, кру­ти­лась, ви­хо­ри­лась… Се­ред ночі, при місяці, при тяжкім болі тіла, усі денні при­го­ди вста­ва­ли пе­ред ним, як те стра­хо­ви­ще; кру­ти­ли йо­го, ки­да­ли то на один бік, то на дру­гий; не да­ва­ли бо­лю за­тих­ну­ти, думці за­бу­ти­ся… Він ле­жав, як у вогні… Ду­ша мліла й боліла - помс­тою; сер­це гу­ка­ло - од­дя­чи­ти; ро­зум пашів - злом…

    - Тимофію!

    - Чого?

    - Ти не спиш?

    - Ні, не сплю. Чіпка за­мовк.

    - Не знаю… чи ка­за­ти, чи мов­ча­ти?..- несміли­во зно­ву оз­вав­ся, пе­ре­го­дя тро­хи.

    - Про що? ка­жи!

    - Удень сьогодні я спав… мені прис­ни­ло­ся… Чіпка ви­мов­ляв кож­не сло­во з про­тя­гом, мов не­хо­тя, з пе­ре­ри­ва­ми: язик ка­зав од­но, а дум­ка упе­ред бігла - за дру­гим.

    - Ну?.. що ж тобі сни­ло­ся?..

    - Я пла­кав… Я мо­лив­ся бо­гові… не по­ма­га!

    - Та що ж там та­ке? ка­жи! - прис­тає Луш­ня.

    - Я дов­го ду­мав…- тяг Чіпка сло­во за сло­вом.

    - Що ж ти ду­мав?

    - Ти ба­чив сьогодні людську неп­рав­ду? - якось, мов на­ту­жив­шись, вик­рик­нув Чіпка.- Ба­чив?..

    - Хоч не ба­чив, то чув, роз­ка­зу­ва­ли,- од­мов­ляє Луш­ня.

    Та Чіпка уже не слу­хав тієї од­мо­ви: сло­ва йо­го по­ли­ли­ся, як бист­ра во­да, прор­вав­ши греб­лю… - - Ой!.. до­ро­го­го ціною зап­ла­тять во­ни за неї! За ті сльози, за ту кров, що сьогодні без­не­вин­но про­ли­то… бу­дуть во­ни довіку му­чи­ти­ся, до су­ду мор­ду­ва­ти­ся!..

    - Кому ж во­ни зап­ла­тять? - пе­ре­би­ває Луш­ня.

    - Мені!.. мені зап­ла­тять! - гу­кав Чіпка, підво­дя­чись на ру­ки.- Я їм по­ка­жу, що ме­не страш­но зай­ма-Д ти!.. По­ки во­ни ме­не не зачіпа­ли, я був до них, як усі лю­ди… А зро­би­ли та­ке зі мною-сте­режіться ж те­пер!.. на­чу­вай­те­ся!..

    - Що ж ти зро­биш? їх скільки, а ти - один.

    - Я - один? Хіба ма­ло та­ких, як я, як ти, та Пет­ро, та Яким, без ха­ти-оселі, без при­тул­ку-прис­та­но­ви­ща?.. Хіба тро­хи ти­няється по світу, де б свою го­ло­ву при­хи­ли­ти, де б се­бе притк­ну­ти?! Ще ж це те­пер… А як зовсім розв'яжуться з па­на­ми… тро­хи нас бу­де?? Що ж ми?.. Хіба ми не лю­ди, щоб нам по­ги­ба­ти попідтин­ню го­лод­ною смер­тю? Хіба б і ми не ле­жа­ли на пе­ри­нах так са­мо, як во­ни, ко­ли б у нас такі дос­тат­ки?.. І ми б бу­ли та­ки­ми, або ще й кра­щи­ми!.. Та ли­хо на­ше, що во­ни усе приб­ра­ли до своїх рук, зап­ряг­ли нас у плуг: "ори, мов, дур­ний хло­пе! ро­би на ме­не! А я ле­жа­ти­му та їсти­му те,, що ти на­ро­биш!.." А ко­ли оце той орач, що день у день не ви­ла­зить з тяж­кої праці, за­мо­вив тільки од­но сло­во, що йо­му тре­ба їсти, тре­ба й жи­ти, що - дай же мені пла­ту хоч за оці ос­танні два ро­ки, що ро­бив на те­бе… так во­ни, бач, якої заспіва­ли?.. "Бун­тов­щи­ки!.. роз­би­ша­ки!.." За ни­ми й си­ла… На­ве­ли на нас мос­калів, би­ли нас, ніве­чи­ли, зну­ща­ли­ся пе­ред усім світом… Так оце прав­да? Це во­на?? Ні, Ти­мофію! Ко­ли так… Не даєш лас­кою - од­да­си си­лою! На­си­лаєш на нас уся­ку на­во­лоч, по­зо­риш нас се­ред біло­го дня за те, що ми про­си­мо сльоза­ми, взи­ваєш роз­би­ша­ка­ми… Ко­ли ж так… тем­на ніч по­ка­же - де моє, де твоє!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2