Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 47)

    Лушня слу­хав, дух при­таївши, бо­яв­ся по­во­рух­ну­ти­ся, здих­ну­ти… зовсім ото­ропів. Він зро­ду не чув, щоб хто ка­зав про се, та ще та­ким зич­ним го­ло­сом, з та­ким страш­ним зав­зят­тям.

    А Чіпка не вга­вав; він-зу­пи­няв­ся тільки пе­ре­вес­ти дух.

    - Чи так, Ти­мофію?

    - Так, Чіпко,- лед­ве ви­мо­вив Луш­ня.

    - Од сьогодні - ша­баш пи­ти! годі гу­ля­ти!.. Станьмо й ми та­ки­ми, як лю­ди… Знай­де­мо ро­бо­ту,- рук не по­зи­ча­ти… А про­те - сво­го не за­бу­вай­мо! І во­ни так роб­лять… Ко­ли во­ни вміють під нас під'їзди­ти, навчімо­ся ж і ми під них! Хай зна­ють нех­рис­ти, де прав­да! Ко­ли є во­на,-то для всіх хай бу­де рівна; ко­ли не­ма,- то всім не­ма! - Доб­ре, Чіпко! їй-бо­гу, доб­ре! -.обізвав­ся Луш­ня, так йо­му по­до­ба­лась та­ка рівна прав­да.- Я пер­ший, бра­те, [ра­дий] хоч і сю ніч за­те­са­тить до па­на та роз­ка­за­ти йо­му, де прав­да…

    - Та не пан один, Ти­мофію,- не він один!.. Усі на­ляг­ли на на­шу шию… усім ба­жається поїзди­ти на їй!.. Пан, як пан: він тільки своє діло знає-панське!.. іКо­ли б до нас старші над па­ном прав­дивіші бу­ли… і і пан би був не той! Во­ни б довіда­лись, чо­го лю­ди страж-дуть, від ко­го й від чо­го во­ни терп­лять; во­ни б пря­мо ска­за­ли па­нові: ні, то бу­де неп­рав­да, ко­ли так зро­би­мо!.. Та же ні! Пан - свій брат… Пан, бач, і при­ма­же, й за­ма­же, бо у па­на є, бо він наз­ди­рав у лю­дей… А лю­дям де взя­ти?.. Та й то ще не всі, Ти­мофію! І пан, і старші - од­на біда… Он, по­пи наші! Во­ни пе­ред бо­гом за нас, во­ни ба­чать крив­ду… та й ті ні сло­ва!.. А ко­му ж, як не їм, пер­шим за­мо­ви­ти йо­го?.. Жид - і той… і той на нас!.. об­ду­рює нас, об­поює, ви­мо­тує з нас ос­таннє збіжжя, яке ще зос­та­ло­ся за ду­шею… Сам підве­де, сам і ви­дасть… Усі на нас, Ти­мофію, усі!.. І свій брат-ба­га­тир на нас… І п'яниці ми, і -злодії, й во­ло­цю­ги… Як ще ми жи­ве­мо на світі, Ти­мофію?.. Як нас не по­ду­шать усі оті пра­вед­ни­ки?.. Здається, са­мо не­бо, як­би упа­ло на наші плечі, не бу­ло б та­ке тяж­ке, як та неп­рав­да та на­ру­га, кот­ру ми тер­пи­мо від кож­но­го!.. Не будьмо ж дурні, ко­ли так!.. Оце нас ч&Т ве­ро. Годі, ка­жу, пи­ти-гу­ля­ти! Що з то­го, що ми по-" жи­ви­ли­ся у па­на та в го­ло­ви з пи­са­рем? Жид і заб­раві усе те собі; а нам ще по­на­би­ва­ли… Ні! Станьмо кра-і ще та­ки­ми людьми, як усі,- прий­ме­мось за ро­бо­ту, удень бу­де­мо пра­цю­ва­ти… а ніч-матінка - і на­учив'' і ска­же, де на­ше ле­жить… Доб­ре? "

    - Добре, Чіпко! Ззавтрьогоя сам стаю на ро­бо­ту,- годі во­ло­чи­тись! Ска­жу Пет­рові й Яки­мові… Бу­де­мо гроші за­роб­ля­ти…

    - А я ми­рюсь з матір'ю, пе­ре­вод­жу до се­бе… Ска­жуть лю­ди: оха­нув­ся! то й доб­ре… Бу­дуть і гроші… А що то, бра­те, за си­ла гроші? Ска­за­но: зо­ло­то мур ла­має! Чо­го тільки не зро­биш за гроші… Ти ду­маєш, ме­не б би­ли, ко­ли б я був ба­га­тий?.. Чи од­ня­ли б бу­ли зем­лю у ме­не, як­би я мав гроші?.. Підси­пав би яризці п'ятде­сят кар­бо­ванців, як отой во­ло­цю­га… "Не зай­май моєї землі!.. Не од­би­рай її у ме­не!.." І не зай­няв би… бог зна, що з ме­не тоді б вий­шло… Був би я, мо­же, до- сі жо­на­тий; жив би хо­ро­ше, ти­хо, з людьми у ла­ду; го­ду­вав би діток, як другі -от як Грицько А то - ма­ти… та рідна ма­ти, що те­бе на світ на­ро­ди­ла-і та. ста­ла, гобі во­ро­гом!.. Хіба во­но лег­ко то, Ти­мофію"? Зга­даю сер­це" роз­ри­вається, ду­ша бо­лить… А все че­рез ту зем­лю… Хоч і не в землі, бач, си­ла… №!.. Зем­ля-так собі: зем­ля та й годі!.. Та че­рез землкҐя вте­ряв своє шас­тя. свою до­лю… вте­ряв. А ко­ли б тн~?нав, ко­ли б ти ба­чив, Ти­мофію, що то за лю­ди­на та­ка?! Ото во­на сьогодні мені й сни­ла­ся… На­че ян­гол, як свя­та ду­ша, літа­ла во­на над моєю го­ло­вою…

    - Хто? - не роз­би­ра­ючи Чіпчи­но­го ма­ри­ва, пи­тає Луш­ня.

    - Галя!.. Моя лю­ба… най­кпа­пя чад увесь світ.,

    - Яка Га­ля? -"пи­тає вдру­ге Луш­ня. "- Чіпка сха­ме­нув­ся.

    - Не знаю;- од­ка­зав і за­мовк.

    - Чи не за­ко­хав­ся, бу­ва, та й не,хва­лишс.я2~г-до­пи­тується Луш­ня.

    - Чіпка не од­мо­вив ні сло­ва, тільки зітхнув, здер­жу­ючи дух, щоб Луш­ня не по­чув. Дов­го мов­ча­ли обид­ва.

    - Що з то­бою та­ке; чи ти зду­жаєш. Чіпко?

    - Нічого… Бо­лить тільки усе… По­би­ли сучі си­ни до жи­во­го тіла,'- як пе­че­не бо­лить…

    - То ти б до зна­хар­ки пішов, щоб масті якої да­ла або зілля.

    - Загоїться й так. А сліди хоч і зос­та­нуться,- то дар­ма: во­ни бу­дуть на­га­ду­ва­ти, щоб ча­сом не за­був!..

    Довго ще во­ни між со­бою ба­ла­ка­ли, по­ки пос­ну­ли. А пос­ну­ли уже тоді, як ста­ли другі півні кри­ча­ти, на тем­но­му небі при­мер­ка­ли зорі, Во­ло­со­жар на північній сто­роні, до­го­ряв і тремтів білу­вас­тим світом, а яс­ний місяць по­чав біліти, спус­ка­ючись на­суп­ро­ти за го­ру.

    

XXII

    

Наука не йде до бука

    

    Мотря та ха­зяй­ка її, "дов­гоп'ята ба­ба", ще зве­чо­ра, пе­ред тим без­та­лан­ним днем, усе чо­гось кволіли та жаліли­ся на прок­ля­ту­щий мо­роз, що як у забій за­бив - день у день… Во­ни сиділи на печі - й то по­мерз­ли. Ба­би­на ону­ка, дівчи­на, знай сну­ва­ла з ха­ти у сіни, а з сіней у ха­ту та на­пус­ка­ла хо­ло­ду. Вид­ко бу­ло, що •ц об­хо­пи­ла якась не­терп­ляч­ка.

    - Чого ти, доч­ко, ри­паєшся две­ри­ма? - спи­та­ла її ба­ба.

    Замість од­мо­ви дівчи­на, мо­же й не­дос­лу­хав­шись, за­ще­бе­та­ла:

    - Уже наші дівча­та ули­цю зби­ра­ють!.. Такі дурні… який хо­лод, а во­ни співа­ють, аж ву­ли­ця роз­ля­гається… Як у них і ро­ти не по­за­мер­за­ють?

    - Та то во­ни, вид­но, на досвітки йдуть,- обізва­ла­ся Мот­ря з печі.

    - Ні, та­ки на ули­цю. Сьогодні й мені Пріська ка­за­ла, щоб і я вий­шла…

    - Усе те­пер пішло не по-людській! - зітхнув­ши, од-ка­за­ла Мот­ря.- Яка те­пер, се­ред зи­ми, ули­ця? То по літові та по теп­лові…

    - Та й я, тітко, ка­за­ла Прісьці… Сміється, дур­на, та од­но пле­ще: ви­ходь та й ви­ходь!.. Сьогодні до їх бай­рацькі хлопці прий­дуть, і Ко­валів Ва­силь прий­де… А той Ва­силь Ко­ва­лен­ко, ка­же, та­кий гар­ний, що й по всьому світу по­шу­ка­ти… як кар­ти­на.

    - То це, ма­буть, во­ни йдуть на­зустріч? - ка­же ба­ба.-Ска­за­но: мо­лоді… їм що? Аби по­гу­ля­ти та поспіва­ти.

    - Та й хлопці, чут­но, співа­ють,-цо­ко­че дівчи­на.- Та та­ких гар­них пісень! Наші хлопці та­ких і не вміють,- ма­буть, то бай­ра­ча­ни…

    Вона полізла з ро­га­чем у піч, за­су­ну­ла гор­щик, об­гор­ну­ла жа­ром, нак­ри­ла пок­риш­кою.

    - Піду надвір та пос­лу­хаю, по­ки куліш за­ки­пить! -• ска­за­ла та й шморг­ну­ла з ха­ти.

    Мотря з ба­бою тільки пе­рег­ля­ну­лись…

    Перегодя тро­хи, дівчи­на зно­ву ус­ко­чи­ла в ха­ту, за­ту­па­ла го­ли­ми но­га­ми, чер­во­ни­ми як у гу­са­ка, за­ху­ка­ла у ру­ки.

    - Оце… який хо­лод, не­хай йо­му гас­пид! Мо­роз пря­мо, що з очи­ма!.. Ху, ху!.. (ху­ка­ла у ру­ки). А хлопці та­кої гар­ної співа­ють; а дівча­та й собі… Як­би не так хо­лод­но та не ве­че­ря, то май­ну­ла б аж ту­ди!

    - Босоніж?..- ози­вається Мот­ря не то з до­ко­ром, не то з ра­дою.

    - Ні, взу­ла­ся б…

    - Так тобі ве­чері шко­да вте­ря­ти? - сміється ба­ба.- Ото дівка! - Ні, не ве­чері шко­да - Та я та­ки й не хо­чу… тільки хто ж її ва­ри­ти­ме?..

    - Як ста­рець копійки,- шут­кує ба­ба.

    - Ні, не хо­чу! Бо там десь чут­но й бійку- тільки: гуп та гуп!.. Мо­же, то наші па­руб­ки з бай­рацьки­ми за­ве­ли­ся, щоб на чу­жу ули­цю не хо­ди­ли?..

    - То, вид­но, кріпа­ки по­пи­ли­ся, та не по­ми­ряться!..- уга­дує ба­ба.

    Мотря важ­ко зітхну­ла… "По­пи­ли­ся?..- по­ду­ма­ла.- Хто ж їх по­поїв, як не він?.." Сер­це в неї за­щеміло. Цілий вечір бу­ла во­на смут­на: ні цо­ко­тан­ня ве­се­лої дівчи­ни, ні ба­бині жар­ти не роз­ва­жа­ли її.

    - Чогось мені на душі так по­га­но, ко­ло сер­ця щось в'ється так…- жаліється бабі. І за­рані ляг­ла спа­ти.

    Не спиться їй. То дум­ки, то ка­шель не да­ють зас­ну­ти. Оце зве­де очі, зап­лю­щить - і розк­риє: їй вер­зеться п'яне гри­ще. Пе­ре­вер­неться во­на на дру­гий бік, утк­не ниць у по­душ­ку своє ли­це,- ка­шель підсту­пить під гор­ло, лос­ко­че, ду­шить… Во­на підніметься, ся­де, каш­ляє, схо­пив­ши го­ло­ву в ру­ки… Си­дить… Ка­шель тро­хи утих, одкй­шов… Ду­має во­на: де та смерть за­ба­ри­ла­ся? де во­на хо­дить?.. Та з смерті пе­ре­не­се її дум­ка на йо­го, на си­на… та зно­ву на смерть… На­си­лу пе­ред світом зас­ну­ла. Удосвіта не вста­ва­ла.

    Ранком доліта­ли до їх ха­ти нес­тямні кри­ки та гу­ки… То ок­ли­ка­ла­ся мос­ковська розп­ра­ва.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2