Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 48)

    - Господи! що тільки ро­биться на ви­гоні! - вско­чив­ши в ха­ту, замість привіту, прок­ри­ча­ла сусіда.- Мос­калі ста­ли круж­ком, обс­ту­пи­ли кріпаків - та кож­но­го бе­руть та й б'ють… Ті кри­чать, про­сять, мо­лять… А на­ро­ду збігло­ся на ту бійку ди­ви­ти­ся… то й землі важ­ко! А справ­ник, чи який­сь там стар­ший, як крик­не на лю­дей: "Што ви стоїте, сякі-такі?.. вон от­сю­да!" Так усі й по­ли­ну­ли,- хто ку­ди по­пав… Хто пря­мо шля­хом, хто че­рез го­ро­ди, аж ти­ни тріщать, а во­ни го­ро­да­ми та сніга­ми так і че­шуть… Ска­за­но: страх та­кий, що гос­по­ди!..

    - А мо­го там не ба­чи­ли? - несміли­во, бо­яз­ко за­пи­та­ла Мот­ря.

    - Бачила й ва­шо­го. Бігав там та лю­дей зби­рав: дум­ка бу­ла ря­ту­ва­ти…

    - П'яний? - пе­ре­би­ла ба­ба. - Бог йо­го знає - чи п'яний, чи ні. Ба­чи­ла тільки, що до кож­но­го прис­та­вав: не дай­мо! за­бо­ронімо! Так йо­го мос­калі як за­по­па­ли…

    - Та й… де йо­го діли?..- з ля­ком скрик­ну­ла Мот­ря.

    - Не знаю, не ба­чи­ла. Ка­за­ли лю­ди, що і йо­го ли­бонь би­то… Та так, ка­жуть, не­ми­ло­серд­но, що аж кров цівкою…

    Вид Мот­рин, і без то­го хму­рий, ще дуж­че по­темнів… Схи­ли­ла во­на сум­но го­ло­ву; по­тек­ли гіркі сльози з жов­тих, мут­них очей, по­тек­ли по що­ках, по гли­бо­ких рівча­ках, що літа та не­до­ля поп­ро­орю­ва­ли по су­хо­му ви­ду…

    Баба ще дов­го роз­пи­ту­ва­ла сусіду; сусіда ще дов­го роз­ка­зу­ва­ла. Мот­ря вже не чу­ла нічо­го то­го. Сер­це у неї щеміло, боліло; го­ло­ва, як оту­ма­не­на; за сльоза­ми во­на нічо­го не ба­чи­ла. "Би­то… при­люд­но, при­на­род­но би­то…- ду­ма­ла во­на, за­ли­ва­ючись сльоза­ми.- До го­ря, до нуж­ди, до мо­го без­го­лов'я ще й со­ро­му при­бу­ло… по­го­во­ру!.. А скільки ще прий­деться пе­ре­терпіти таємних смішок та шу­то­чок!.. Там у чор­ну вки­ну­ли, ка­жуть, чо­ловіка убив… Хоч і не він,- та вже ко­ли так, то він! Го­ло­ву ог­ра­бив, пи­са­ря… Він!.. І лю­дей пе­ре­поїв, на ли­хе підбив… Він!.. І все він, усе він!.. А те­пер йо­го, як яко­го,- прос­ти гос­по­ди,- ду­шо­гу­ба, при­люд­но ніве­чи­ли… би­ли… А во­но ж: йо­го тіло - моє тіло! Йо­го б'ють - мені бо­ля­че… Та то ж, ка­жуть, до жи­во­го тіла, до крові… Гос­по­ди! уже як на ко­го уз­ляться лю­ди, то до краю вже доїдять, до кінця дог­ри­зуть! Що де не зро­биться, чо­го де не ви­де­руть,- усе він, п'яни­ця, роз­би­ша­ка!.. Та вже ко­ли б хотіли помс­ти­ти­ся, ко­ли він зас­лу­жив то­го,- то хоч би не при­люд­но, не при­на­род­но!.. А то ж - кож­не ба­чи­ло, кож­не чу­ло… Па­ни… а душі людської, сер­ця в них не­має! їм, ко­ли прос­тий чо­ловік, то все од­но, що то­ва­рю­ка… Лу­пи, бий йо­го пря­мо руб­лем… не зігнеться!.. Бо­же! Бо­же! де ж твоя прав­да свя­тая?.."

    Вона бу­ла те­пер сер­ди­та на всіх лю­дей, на увесь мир, на увесь світ - на панст­во, що її си­на по­би­ло… Хто їм дав пра­во її ди­ти­ну без­чес­ти­ти?.. На мос­калів, що так не­ми­ло­серд­но, по-катівській би­ли; на лю­дей, що не тільки не ос­ту­па­ли­ся, не обо­ро­ня­ли, а ди­ви­ли­ся на те та сміяли­ся… У кожній лю­дині во­на ба­чи­ла те­пер сво­го крев­но­го во­ро­га. У цо­ко­танні сусіди во­на чу­ла гіркий глум над її ма­те­ринським жа­лем, над її бідною го­ло­вою; са­мий го­лос ба­бин, ста­рий та покійний, зда­вав­ся їй по­тай­ни­ми жар­та­ми над нею са­мою… •"Чужі… чужі… Що їм?.. у них бо­лить?.. їм шко­да?!" -ду­ма­ла во­на, об­ли­ва­ючись гірки­ми слізьми, що так і пли­ли, так і ли­ли­ся од­на за дру­гою. І кля­ла во­на свою до­лю; прок­ли­на­ла лю­дей, прок­ли­на­ла свою ко­ха­ну ди­ти­ну - сво­го си­на, кот­ро­го так жал­ку­ва­ла… То був болізний ле­мент душі, гли­бо­ка ура­за сер­ця - ніко­му не відомі, окрім ма­тері… Тільки од­на ма­ти уміє ра­зом ко­ха­ти свою ди­ти­ну й не­на­видіти, жал­ку­ва­ти й прок­ли­на­ти; ба­жа­ти ба­чи­ти, чу­ти - й не ди­ви­ти­ся, не слу­ха­ти.

    На дру­гий день про­ки­нув­ся Чіпка, як уже сон­це підби­ло­ся. Ок­лик­нув Луш­ню. Лушні вже не бу­ло. Діждав­ши, по­ки Чіпка зас­нув, він ти­хенько зліз з печі, вий­шов з ха­ти та й по­тяг прямісінько у Кру­тий Яр.

    - А що Чіпка? як? - стріли йо­го то­ва­риші.

    - Нічого… жи­вий! Усе га­разд… Глядіть тільки: ні сло­ва, де бу­ли. Ска­зав -у чорній сиділи…

    І да­вай роз­ка­зу­ва­ти, як йо­го Чіпка тро­хи не вбив, як він виб­ре­хав­ся; роз­ка­зав і про ос­тан­ню роз­мо­ву з Чіпкою; ра­див прис­та­ти… Па­цюк од­ра­зу зго­див­ся, Мат­ня упи­рав­ся.

    - Стань у служ­бу,- ка­зав він,- ніко­ли й чар­ки горілки ви­пи­ти…

    Одначе Луш­ня та Па­цюк ук­лан­да­ли й йо­го прис­та­ти на Чіпчи­ну ра­ду. Оже, він зго­див­ся най­ня­тись не в ко­го з ха­зяїв, а де-не­будь у жи­да на вин­ниці або у бро­варі. Так і зро­би­ли. Той день пе­ре­гу­ля­ли, а на дру­гий усі три пішли на По­би­ван­ку до жи­да, ста­ли на вин­ниці.

    Чіпка підож­дав, по­ки геть підби­ло­ся со­неч­ко, одяг­ся у сви­ти­ну й пішов до ба­би, де жи­ла ма­ти. Над­ворі зустрів він ба­бу.

    - Добридень, ба­бо!

    - Добридень.

    - Що ма­ти - у вас?

    - У ме­не… А що?

    - Та нічо­го. Я до ма­тері, ко­ли мож­на.

    - Іди.- "Чо­го це він?.." - по­ду­ма­ла ба­ба, і страш­но їй ста­ло. Во­на мерщій у ха­ту.

    - Мотре! Мот­ре!

    - Чого?

    - Син іде…

    Мотря не од­ка­за­ла ні сло­ва - тільки зат­ру­си­ла­ся… То мо­ро­зом її оси­пає,- во­на біліє, то у жар уки­не… " - Чо­го він іде? - за Мот­рю спи­та­ла дівка.

    - Не знаю,- од­ка­за­ла ба­ба. А тут і Чіпка в ха­ту.

    - Добре здо­ров'я вам, ба­бо, й вам, ма­мо!

    - Здоров був. Чіпко,- од­ка­зує ба­ба. Мот­ря од­вер­ну­ла­ся; сльози зас­ла­ли їй очі… Усі мов­ча­ли. Чіпці ніяко­во ста­ло… Зом'яв він у ру­ках свою шап­ку і несміли­во про­мо­вив:

    - Я до вас, ма­мо…

    Мотря не ози­ва­ла­ся. Чіпка собі за­мовк. У хаті зро­би­ло­ся важ­ко, мов сте­ля нагніти­ла…

    - Чого ти до ме­не прий­шов? - неш­вид­ко вже ви­мо­ви­ла Мот­ря, усе-та­ки не гля­дя на Чіпку.

    - Прийшов я, ма­мо… пе­реп­ро­си­ти вас… Дур­ний я тоді був, п'яний… зне­ва­жив вас… зо­би­див кріпко… За те ме­не бог по­ка­рав… Простіть ме­не! не гнівай­тесь уже на ме­не!..

    Не ви­дер­жа­ла Мот­ря. Сльози бриз­ну­ли з пе­ре­пов­не­них очей і, як го­рох, ко­ти­ли­ся по ви­ду, па­да­ли на долівку… У душі ра­зом за­го­во­ри­ла і од­ра­да, і жаль, і до­ко­ра… їй лю­бо, од­рад­но бу­ло, що син по­ко­рив­ся, що він по­ба­чив, яко­го ли­ха на­ро­бив собі, че­рез свою дур­ну го­ло­ву та ле­да­чу во­лю, що він по­ви­ну­ва­тив се­бе пе­ред нею, пе­ред матір'ю, кот­ру об­ра­зив так… І ра­зом вста­ва­ла пе­ред нею чор­ною хма­рою си­но­ва зне­ва­га, да­ви­ла, як об­ценька­ми, ма­те­ри­не сер­це, про­ха­ла­ся ви­ли­тись хоч у гірких до­ко­рах… Мот­ря, уми­ва­ючись. сльоза­ми, ста­ла ганьби­ти си­на.

    - Тепер, бач, і до ма­тері?! те­пер і до неї, як ніко­му но­жаліти?.. А як тоді,-так ма­ти ся­ка й та­ка!.. Чи тобі не со­ром­но? чи тобі не гріх?.. ме­не на старість. пус­тив по чу­жих лю­дях ти­ня­тись… шма­ток хліба од чу­жих лю­дей прий­ма­ти… та­ке про те­бе слу­ха­ти?.. Що ж ма­ти,- во­рог твій?.. Ма­ти, як ма­ти!.. Во­на б своєї пуч­ки вріза­ла та да­ла своїй ди­тині, щоб йо­му бу­ло кра­ще! А ти за­раз - уго­ру; за­раз - ся­ка та та­ка!.. А те­пер, бач, як по­пов­чи­ли, так і ма­тері ста­ло тре­ба?.. За­раз до неї? Що - доб­ра мос­ковська на­ука?.. доб­ра?!. Те­пе­реньки й по­ко­ра де взя­ла­ся… А тоді… ма­ти сло­во ска­же,- а ти де­ся­те­ро… ма­ти зап­ла­че,- а ти у бу­чу!.. А я тобі ска­жу, си­ну: ко­ли б у ма­тері бу­ла та­ка си­ла,.щоб те­бе пров­чи­ти, як чужі пров­чи­ли, то не ска­кав би ти, як зінське ще­ня, уго­ру - не дорікав би гірки­ми сло­ва­ми ста­ру матір, що над то­бою дов­гих нічок не­до­сип­ля­ла, од сво­го ро­та од­ри­ва­ла та тобі да­ва­ла?.. не об­ра­жав би ти її сер­ця так!..

    - Не зга­дуй­те вже то­го, ма­мо!.. Простіть… за­будьте! То бу­ло дав­но, ко­лись… Що ж п'яний чо­ловік?.. П'яний-дур­ний… Самі знаєте: не пос­та­вить свічки, а зва­лить!..

    Мотря за­мовк­ла, вти­ра­ла ру­ка­вом сльози… Ба­ба й собі до­да­ла ганьби та до­ко­ри та­ким ли­хим вчин­кам. Чіпка сто­яв, повісив­ши го­ло­ву, ко­ло по­ро­га… Мот­ря гля­ну­ла на йо­го - і ра­зом пе­ре­вер­ну­ла своє сер­це на ве­ли­кий жаль.

    - Мабуть, те­бе, си­ну, там так поніве­чи­ли, що й кістки цілої не ос­та­ви­ли?..- ска­за­ла во­на, з жа­лем див­ля­чись на йо­го блідий, болізний вид.-Ди­вись, як на ви­ду спав… поблід, по­зе­ленів!..

    - Спина, мов пе­че­на, бо­лить,- жалівся Чіпка.- Ска­же­но би­ли!..

    - Бодай їх ли­ха та не­щас­ли­ва го­ди­на по­би­ла, як во­ни так зну­ща­ються над людьми!..

    - Чули ми, Чіпко,- уміша­ла­ся ба­ба,- чу­ли, аж сю­ди до нас кри­ки до­хо­ди­ли… Так, не­мов мерці з до­мо­ви­ни, тільки:-о-о-ох!.. о-о-ох!..-стог­на­ли…

    - Вони, ма­буть, те­бе до жи­во­го по­би­ли? - зно­ву пи­тає Мот­ря.

    - Та є всього…

    Мотря скри­ви­ла­ся, мов­ча­ла.

    - Чи ти ж хоч со­роч­ку пе­ремінив, чи, ма­буть, у те­бе й со­роч­ки кат­має? - тро­хи зго­дом пи­тає.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2